Сяйна, як день, незрозуміла,
Хоч - наяву, та - мов зі сну,
Вона говорить так уміло,
За нею - бачу я весну.

Тут сяде, щось розповідає.
Неначе каже: "Подражню!"
І натякає: кожен знає
Таємний зміст її вогню.

Та я, вслухаючись не строго
У рвучкість голосу, опріч,
Спостерігаю, як тривога
Бринить в очах й дрижанні пліч.

Слова дійдуть до серця, врешті,
І від духів сп'янію лиш,
І закохаюсь в очі, плечі,
Немов у вітер чи у вірш -

Зап'ястя холодом враз блисне
І перерве себе сама,
Та переконує, що пристрасть -
Ніщо у холоді ума!..


15.08.2012