Вероніці Шильц

Древко твоє зотліло, зотліло тіло,
у яке ти не проникала у врем’я оне.
Іржею взялась, однаково долетіла
до мене, улюблениця Зенона.

Ходики тíкають. І, сказонувши книжно,
що рідота підкоркова, з-за облуди
вони нерухомі, а ти нестримна
і байдужа до скутої в них секунди.

Хіба знала, яка на тебе розлука
й тятиву чатувала, щоб дати раду
собі тої миті, коли із лука
вилітала із-за заріч Євфрату?

У долонь під опікою од морозів
згубних, під дахом малознайомим,
схожа, позеленіла в бронзі,
зі вцілілим у юшці листком лавровим,

– ти стрімкіша за будь-яку річ. В пустелі
не догнати тебе, а тим паче – в пущі
сьогодення. А паче – теплу, бо теплі
долоні – і поготів минущі.
< лютий 1993>