І
Збіг березень. Приємна дивина:
дня прибуло. Нівроку й умлівіч.
На часі cпрямувати погляд на
прискіпливого ока варту річ.
Cтілець, скажімо. Бажано – впритул.
Отож, зведімось з нього і дивім:
в лещатах просторовості, що скул,
крім просторіні гожих татарві,
він біля метра сягу висоти
і вширшки сантиметрів сорока,
і роблений (для росту є сади)
з підручних (бо докладена рука)
коричневих матерій. Цю потугу
звели до камуфляжу в Царстві Духу.

ІІ
Річ, вміщена у простір, ніби в Аш-
два-О, іде на ризик, не з відра
узявшись той тіснити. Але ваш
позір у бризки-витрішки не гра.
Стілець у товаристві голих стін
красується, що той наполеон.
А що було б отут, аби не він?
Етер, що коливав собі спокон
пилинки. І позір їх віддаля
легесенько б усотав, далі сам
ковзав стіною, вікнами, після –
пронизуючи скло, сягав би за,
де ні речей, і просторінь яснà,
хоча і дещо випукла вона.

ІІІ
Що знак м’який у профіль, чи то пак,
квадратиками – вісімка в анфас,
стілець уміє виставитись так,
що ваше око випередить вас.
І вбачить порожнечу: межи ніг
(коричневих – до речі, чотирьох)
теж порожньо. Струсни його, штурни,
всю одіж скинь, – що тій стіні горох.
Там пусто. Ви у розпачі, – авжеж,
ви дієте, бо вам не все одно.
Скипиш, бува, убік його жбурнеш,
та максимум, що виявиться, – дно.
Фанера, пил, штирі, чия іржа
на кіз із ваших ніздрів не зважа.

ІV
Четвер. Стілець, утім, – анітелень.
Стоїть, як стій, з учора. Ніби вкляк.
Ніхто не турбував його за день,
не сів або не вивісив піджак.
І простір, ніби сутінки бджолу,
річ, що її давно не користав
господар, перевтілить (у незлу
вечірню мить) в коричневий кристал.
Стілець – на дибки. Вперся чотирма.
Погожий день. Б’є шосту. І за мить
вас осінить, що тут його нема,
хоча він, як укопаний, стоїть.
І хто їх зна, якої ще мари
навіяти не годні вечори.

V
Матерія гартується в борні,
оспіваній легендами як слід.
Для меблів утворився світ, чи ні,
творець, утім, і їх заздалегідь
уречевив, хоча і сумнівавсь,
і міг міняти дещо для гаразд,
міг визнати чужим. Ото й припас
матеріям не пуп’янки троянд,
але цвяхи. Утім, аби не гвіздь,
усе б, як є, розпалося мигцем
на стійки, поперечини. Ваш гість
не міг би користатися стільцем.
За цілість, без оглядин на пуху
завсідника, річ дякує цвяху.


Стільцю взнаки дається порожня
плюс повні матер’яних розмаїть
в пропорції простій: і маячня
у шані там, де пусто вочевидь.
Що зиску од полемік, на копил
словечок, всує кинутих, в серцях
уживаних – що ріже груди стіл
од сороміцьких витівок стільця?
Стіл – річ пласка, як чесна площина,
а стулець вертикалити мастак.
І лампочку вгвинтити, річ ясна,
він осідлає стіл, а не навспак.
І, вниз пилком, заплетена стеблина,
осяюючи інші меблі, блимне.

VІІ
Недільне пообіддя. Шашіль-тля
стільця не уїдає так, як плоть
їсть час – що бездоганніші тіла
і до постав підігнаний шевйот.
Стільцю не лячні вимахи сокир
і полум’я багать не дивовиж.
І повеням років наперекір,
він випірне жвавіше, аніж фіш.
Він за ужитком випередить гімн
і мову, і свідомість, і матрац.
Розхитаний, він дійде до підмін,
які віч-на-віч виявити зась.
А голос віщий – виявить. Сирìч –
матерія скінченна. Та не річ.
<1987>