Здавалось б – відро, хоч і цинкове, геби,
Та це – лиш здається, я - форма небес,
Коли з мене викинуть все, що не треба
І з неба насиплять по вінця словес.

Буває, насиплять то вишні, то груші,
То яблука, зібрані в пору з гілля…
А чи поскидають заблукані душі,
Не знати-бо звідки, та не звідсіля.

Я й вічним було б з нержавійки, не з цинку -
Бо це і часа́м непідвладний процес.
Збирались в мені б із хмаринок дощинки –
І в них відбивався б кришталь із небес.

Та, стрімко прокресливши небо у тиші,
В мені опинилася куля на дні -
Багряна зоря напилась на узвишші
І, п’яна, скотились на Землю у сні.


15.08.2013