І
Осінь. Світило, піднявшись собі натщѐ,
обмирає на банці соди за склом аптеки.
Вітер зважає на опір цупких речей:
труб, крон дерев, людини, якій невдержки.
Меви на огорожах, дзьобають щось жиди;
неколісний транспорт повзе по Темзі,
як по сірій дорозі, що в’ється аби куди.
Томас Мор, у жадань і потал бентезі,
кида взір на той берег, борючи в мізку млість.
Міць вібрацій оглядин змагає залізний міст
принца Альберта; і, маємо бути чесні,
таким чином ліпше забратись з Челсі.

ІІ
Нескінченна вулиця, роблячи разом гак,
добігає ріки, утершись залізом стрілки.
Тіло сипле на землю кроки з холош, відтак,
і дерева стоять, як розлаписті черги: стільки
осетрини хвиль, як вернутись до
Темзи та справ її щодо риби.
Мжичка застує зору сурму Аґрипи.
Добродій, задивлений літ на сто
в далечінь і узрить побурілий портик,
якому вивіска "бар" не ворог,
а ще – низку барж, ансамбль водостічних флейт
і бус біля галереї Тейт.

ІІІ
Місто Лондон прегарне, а надто у дощ. Ні дах
не завада мокві, ані кепі або корона.
Радше клімату в поміч, на островах
виробник парасольок зійде до трону.
Сіруватого дня, коли тіні – й тій
зі спини не догнати вас, як безгрошів’ю,
в місті міст, де, як цегла сльоти не спий,
а вершки, знай, на ганку дедалі собі біліють,
можна, гόртаючи газету, зіткнутись із
статтею за пішохода, що не уник коліс,
і, ген прикінці абзацу про невигойний біль,
кинути нервувати: горюють не по тобі.

ІV
Мені ці слова диктувала не
любов і не Муза, а мимоволі чутий
голос, повільний і незабутній;
я був майже певен: не здожене.
"Як ти жив оці роки?". – "Як буква "г" в "еге".
"Опиши почуття". – "Нервувався від дорожнечі".
"Що тобі достеменно любе і дороге?" –
"Ріки та вулиці – тяглі, тривалі речі."
"Згадуєш за минуле?" – "Якось була зима.
Я гасав на санках, мене прохопило."
"Ти боїшся смерті?" – "Ні, адже це пітьма;
річ в надії, непевній, що справа гибла."

V
Повітря ось розкошує, бере від життя сповна,
що куди нам, живе собі голубою
долею вирію, звіюючись над головою
і ніде не закінчуючись. З вікна
бачиш труби та шпилі, крівлю, її свинець;
вогкість світу, приземкуватість плюс бітум
або брук, який хліба дає і світом
білим відає, і повістить кінець
передчасний… Займається ранок, підвозиться пошта…
Кепсько із вірою бодай уві щось, та,
відколи є правий берег у Темзи, є
лівий берег у Темзи. Це віри й додає.


Місто Лондон прегарне. Куранти б’ють гімн красі.
Серце хіба пристати може під бій Біг-Бена.
Темза тече до моря, розбухла, як повна вена,
і буксир перед Челсі дере баси.
Місто Лондон прегарне. Як не увись, то вшир
ген заобрійні оболоні йому відмовляють в межах.
І коли в нім спиш, з номерів на зв’язку в мережах
минулого і тепер набряка цифир
астрономічних мастей. І палець, що крутить диск
зимнього місяця, зводить безбарвний писк
"зайнято"; і обертон од нього
довше триває, ніж голос Бога.

«1974»