Як громадянин держави Україна, ветеран праці я відверто й принципово заявляю: моя «категорично антилірична» книжка «Серпентарій» є моєю адекватною відповіддю на явні прояви ворожості або й лютої зненависті окремих політиків до моєї незалежної, суверенної, гордої та славної Української держави, до її історії, до традицій і звичаїв мого народу, до нашої чудової мови, культури, літератури. Лицемірні політики своєю діяльністю роздерли українське суспільство, поставили його на грань громадянської війни. Протягом багатьох років, а особливо останнім часом, вони постійно та щоденно-повсякчасно принижували мою людську гідність, обпльовували все, що для мене є святим одвіку і довіку, ганьбили державні атрибути і народні святині. Своєї величезної провини перед Україною і мною особисто не визнають, вибачатися не збираються і надалі працюють на розвал держави, на розбрат народу. Це – їхнє покликання, головна мета їхнього життя.
То що ж маю робити я? Мовчки слухати словесну маячню лідерів і риторів антиукраїнських партій, партійок і «рухів»? «Доволі! – волає моя сторозтерзана душа. – Не патріоти всі ті, хто ганьбить мою Україну, принижує честь і гідність мого народу!».
Я ніколи не прощу вам, сепаратисти, того болю, який я відчув у дні вашої найгучнішої антиукраїнської діяльності! Я дивився на карту України і мимоволі хапався за серце. Ви не тільки вбивали мою мрію про велику й неділиму Україну – ви забирали в мене право спілкування з моїми друзями, рідними та близькими, які живуть за межами вашої так званої «піссуарної республіки»! На моїй рідній Сумщині зосталися двоюрідні й троюрідні брати і сестри зі своїми численними родинами… У Харкові – єдина рідна сестра зі своїми дітьми та онуками… У Львові – мій рідний син і рідний онук… У Рівному, Кам’янці-Подільському – сестри і племінники моєї дружини… А ще десятки моїх щирих друзів у всіх куточках України… Невже вони мені, «жителю-піссуаристу», чужі, більше того, ворожі мені й моєму луганському оточенню?!
Книжечка «Серпентарій» – плоди моїх роздумів, результат ваших, панове піссуарники, ораторських закликів. Як гукнулось – так і відізвалося! Отож, не волайте, що я ображаю вас, не тягніть мене до суду, не кричіть, що я «перегнув палицю», характеризуючи вас і ваші діяння. Ви – політичні банкрути, бездарні актори-лицедії великого театру абсурду! Адже геть забули або й свідомо викинули зі своєї пам’яті багатовікову історію борінь українського народу за свою свободу і незалежність.
Знайте ж, що народ мудріший від вас і долю свою визначить сам – на користь українства і України. А вас прокляне та й забуде. Ось так!


2005