Борони нас Боже від розпуття
І від прийшлих, зрощених пітьмою…
Зроби так, щоб кожен вова путін
До зачаття встрітився зі мною…
Я би їх кастрірував охоче
Даби не плодилась тая нечисть
Від ідеї серце вже цвіркоче…
І це тільки ще, скажу, не вечір…

Вдихну. І не відчую того вдиху.
В легенях закарбовано зими
льодисті списи. Підступає стиха
завія перкалевими слізьми.

Крадеться. На жорстких кігтистих лапах
судинами тиняється хижак.
Поновлені подряпини – ознака

Чужим здавався світ і у тумані
Чомусь хотів сховатись від очей.
Пожовкла тиша приспаних алей
Тепла та світла більше не чекала.

Бездушний холод виморив собою
Усе навколо, в сирість заточив.
Гриміло небо, тільки не від злив

Москва, ви знаєте, завжди така була:
У наші справи завжди носа свого пхала,
На руські землі хижим оком позирала,
Бо без Русі рівнятись іншим не могла.
Ледь москалі зі своїх виповзли боліт,
Хапати все, що є навколо, заходились,
Князівства скоро навкр

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,

Ти таки – влаштувала мені самоту
доскональну,
щоб я мріяв і міряв саму висоту
нереальну,
мануально безмежну,
астрально таку, вже таку..,
неабияку,
не від себе залежну

ІМи жили віками у борні
із лукавим іродом-сусідом,
як могли, перемагали біди,
гартували душі у вогні,
щоб тепер у визвольній війні
не було від ворога і сліду.

ІІПоки переорана земля

Сегодня дорога вела его к храму. Дмитрий Савин, двадцативосьмилетний микробиолог, восходящая звезда, как подтрунивали его коллеги, твёрдо решил, что сегодня, в последнюю пятницу уходящего года, сразу по окончании учёного совета, он зайдет в церковь. Поло

Поцілований поглядом грудня –
Розминуся з тобою.
Це лиш кілька рядків що пристануть
До серця мого.
Мов колаж із газетних історій,
Записок любовних, —
Біло-білі сніги, чорно-чорний
Прісний вогонь.

Коханий мій, без тебе дуже гірко,
Сумна самотність мерзне у кутках.
А до вікна притискується гілка,
Що від морозу також утіка.

І ми удвох невидимо роздільні,
Я у кімнаті – гілка за вікном.
Печаль і біль однакові і спільні

Райські яблука доспіли у моїм саду,
В день грудневий білий-білий я за ними йду.

Щоб зірвати червоненькі ягоди-плоди,
Що закутались в прозорі панцирі-льоди.

Щоб зігрітись і надовго зберегти красу,
За якою йду до саду і у дім несу.

Не соромся розкішного тіла
І не бійся уважних очей, -
Вже від збудження позолотіли
Соковиті сосочки грудей.
Ледве видиме лоно, мов квітка
Має запах приємний такий,
Що нестриманий радісно й чітко
Я долаю твій опір слабкий.

Тільки стогін вітрів у бездонній німій порожнечі
Зараз чую, бо твій ніжний голос п’янкий віддзвенів.
А беззоряна ніч обіймає дощем мої плечі
Та із жалем мовчить – все і так зрозуміло без слів.

І побачу тебе через день чи за декілька років,
Підійду,

Гудбай поля пщенички рясне…
Гудбай корів і кіз союз…
І кукурудз обістя згасле
І крик лореттів і каруз
Гудбай баянних переборів
І клубних оргій без кінця…
І сміх і плач не так щоб в горі
Святого духа і отця…

Ти той, хто зроблений з мрій і снів
Ти той, для кого синіє небо
Ти той, для кого пташиний спів
Ти той! І кращого вже не треба!

Ти той, для кого цвіте весна
Ти радість, ти щем, ти згуба,
Ти ніби натягнута та струна -

Невже ще дивно, що кругом
Усе не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі простіше, бо німий.
Хоча розумний ніби ще,
Однак вже звичний, наче свій, -
«Таке у всіх, скоріш за все».