Дивовижна і жадана,
Повна юного тепла, –
Ти до мене без вагання
Не із вигадки прийшла.
Запах шкіри і волосся,
І солодкий присмак уст, –
В нішах пам’яті ще й досі
Зберігаються чомусь.

На смертнім одрі Раббі Асі провідав його небіж, долучившись до решти учнів, які скупчились довкола Вчителя. Гадав, що застане дядька за молитвою, а він...привселюдно плаче. «Що це з Вами, раббі? Чи ж є щось у Торі, щоб Ви не знали та не передали нам, учн

Тебя приветствует заснеженной булавой
Богдан на площади январским вечером.
Сияют золотом прямо над головой
Софии куполов зажжённые свечи.

Снежинок поцелуи ловишь губами.
Ресницы бьются, как крыльями мотыльки.
И легким дыханием прадревняя пам

У твоєму дзеркалі застигло море...
Чи можливо це твій схвильований океан?!
Це картина у ньому навпроти тоне...
Чи виринає Левіафан?!
Це дихає пекло вогненною тишею...
Чи сонце зітхає загравою вслід
Осіннім сутінкам?! Над твоєю вишнею
Ще не раз по

Стою під каштаном, ллє злива весняна,
в провулок рікою вода.
Довкола все мокре, у водних потоках
принишкла міська суєта.
Знесилено висне каштанове листя
і квіт із дерев обліта.
І я промокаю, стою і чекаю,
а злива ніяк не стиха.

Нехай підождуть ні про що розмови
і метушіння між серйозних справ,
діяння примусові й беззмістовні,
такі гіркі на дотик і на смак.
Життя не жде, воно кудись спливає,
тече між пальців мов скляний пісок.
Його запаси меншають, щезають,
все тоншим є от

Весняним днем, під сонцем літнім,
На схилах круч триває гра, -
Прадавній Вишгород мій квітне
І пахне вогкістю Дніпра.
Так ясно й тепло, як у раї,
Між очевидної краси, -
Неначе молодість буяє
І додає життєвих сил.

День догорів. Злотисту стрічку
З прощальних променів заплів.
А сонце скапує, як свічка,
На буйну зелень у імлі.

А на небесному престолі
Вмостився місяць-молодик.
Вгортає темрява поволі

Горіх тримає сонця край важкий.
Кульбабчать сни. Хоч дні стежками в осінь.
Легенький дощ плете мої думки,
Чиюсь журу продасть мені за безцінь.

Хапає небо клен, мов сонний жук,
Циганить мідь дрібну із сонця мушлі.
І день старий плететься за межу,

Невірці, православні чи погани -
Яка різниця? Всі - моя сім'я.
І первісток не мій, і не останній,
Але для всіх добрезний вітчим я.

Паплюжити своїх богів негоже,
Тому вони й потрапили в біду.
Ви ж - чужаки, Дажбоже і Свароже,

Настав час вибору між людським і російським. Неживий москаль життю не загрожує. Гарно співають не лише гарні люди. Дурні думки відвідують усіх, та лише дурні ними тішаться. Сентенції про добро і зло народжуються не від доброго життя. Перед

Миттєвості літа – квіт жовтий на липах,
солодка черешня, суниць запашних
поляни зелені, смородини жмені
і білий налив, що пристиг.

Багатство природи – для щастя народу,
тут жити і жити, радіти життю
і пам’ятати про милості Бога,

У віддзеркаленні води
покинутих людьми річок.
У їхньому теплі й шаленій прохолоді
спокійним сяйвом відбиває він.

Він сизий птах серед птаства звірів
із крилами, схожими на кинджали.
Він один із тих, хто зміг втекти,

Колись дуже давно їй прийшов сон та хтось промовив при цьому відображалися промовляючого слова на воді:

Єгипетська кобра уособлює богиню Ваджет. Відома як «Око Гора». Це був символ суверенітету фараонів, і тому вони всіяли його на свою діадему. У корол

Гілля згортаючи в сувої
І розпрямляючи завжди, –
Шумлять притишено листвою
Вітрами злякані сади.
Обабіч вулиць і майданів
Їм дошкуляють дрижаки, –
Немов напружені мембрани,
Бринять стривожено листки.

Залиште мене у моєму п’ятнадцятому сторіччі,
Не залякуйте інквізицією, бубонною чумою, і що не в кожному домі свічі,
Я пройдусь дорогами запиленими Ренесансу і Кватроченто,
І достатньо memento mori хай рідше vivere memento,
Я слухатиму пейзаж італійсь