До змісту.СВЯТОСЛАВ КАРАВАНСЬКИЙ
ПОШУК УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА
або
Б О Р О Т Ь Б А З А Н А Ц І О Н А Л Ь Н Е ”Я”
(Науково-популярні бесіди на мовні теми з додатком словничків-рятівничків
від моди та мавпування)
ЧАСТИНА ІІ. НА ПОХИЛЕ ДЕРЕВО КОЗИ СКАЧУТЬ
ХХ. Мода
ХХІ. Перерва
ХХІІ. Мода (продовження)
ХХІІІ. Словничок-рятівничок від моди
ХХІV. Тенденція переходить у звичку
ХХV. Ще одна пошесть
ХХVІ. Словники
ХХVІІ. Рекорди механізації
ХХVІІІ. Лексика на вибір
ХХІХ. Змова замовчування
ХХХ. Перетягання струни або псевдоукраїнізація
ХХХa. Пуристичні забобони
ХХХІ. Профанізація
ХХХІІ. Думаймо, шукаймо і творім!
ХХХІІІ. Вивчаймо, розвиваймо, вдосконалюймо!
ХХ. МОДА
До явищ, які шкодять українській мові, треба зарахувати і моду на окремі
форми та вирази.
Мода не визнає жодних канонів, жодної логіки, жодного здорового глузду.
Вона руйнує вікові традиції, перекидає усталені уявлення, розбиває в пух і прах
авторитети й підносить на недосяжний п’єдестал вульгарність, непристойність та
людську глупоту.
Варто високому достойнику сказати Україна відбулася назавжди, як цей не-
правильний, скопійований з російської ”новолексики” вираз повторять сотні й ти-
сячі ”сірих” мовців, не задумуючись ні над логічним безглуздям вислову, ні над
його абсолютно неукраїнським походженням.
Вираз Україна відбулася скопійовано з російського Украина состоялась - може
й модним серед росіян, але абсолютно неправильним для самої російської мови ви-
разом. Відбуваються або мають місце збори, форуми, конференції, зустрічі. Як це
Україна мала місце назавжди? Це ж нісенітниця! Хіба в мові бракує засобів, щоб
висловити те, що хотів сказати позбавлений мовного смаку достойник?
Чому не сказати ”Україна воскресла назавжди”, ”встала з колін назавжди”?
Тут уже до мовних проблем домішалися й політичні. Бо колишні колоніяльні
чиновники, не хочуть говорити правди про минуле, не хочуть згадувати про колоні-
яльну дійсність, мовляв, і рабства і поневолення не було ніякого. Заради цього
можна знехтувати і мовні закони, не кажучи вже про мовний смак.
Отак народжуються й поширюються модні слова й вирази.
Існує ціла ”плеяда” слів і мовних зворотів, без яких сьогодні не можуть
висловлюватися ті, хто переконаний, що він володіє ”чистою” українською мовою.
Список модних слів відкриває слово імідж, за ним слідує вираз за великим
рахунком, а тоді ціла низка ”закальних” зворотів за адресою, за телефоном, за
природою, за характером. Належить до цього списку і слово схоже у значенні ”ви-
глядає”, а також слово налаштовувати у значенні ”настроювати”. Почесне місце у
цьому списку посідає і слово жорсткий у цілій низці невластивих українській мові
значеннях, а завершує цей реєстр слівце аби у значенні ”щоб”.
Коли мода шкодить мові, треба щось робити, треба боронити нашу мовну спад-
щину від засмічення. Розгляньмо і розвінчаймо кожного ”улюбленця моди” окремо.
АБИ.
Хто сьогодні не читає преси? Тож і я не святий.
А у тій пресі, як на довгій ниві, чого тільки нема. Почитав я, почитав,
похитав головою і опублікував статтю про газетну мову. Там я звертав увагу на
деякі небажані риси мовної практики, характерні для окремих сучасних газет. Се-
ред іншого ішлося про безпідставне ”абикання”, тобто вживання сполучника аби у
значенні ”щоб”, невластиве українській мові.
Жодної реакції на мою статтю у пресі не з’явилося. Отже, ніхто не знайшов
мої міркування неправильними, або застарілими, або ще якимись і відверто не ви-
ступив на захист модного аби. Однак деякі газети, включно з тою, де вміщено мою
статтю, і далі ”абикають”. Я не вірю, що геть усі автори з Криму, Донбасу, Ки-
ївщини, Галичини, Херсонщини абсолютно безпорадні в українській мові і віддають
перевагу сполучнику аби у своїх статтях. Очевидно, редакційний олівець, спира-
ючись на неписане ”право” виправляти мову, змушує авторів ”абикати”. ”Абикає”
сьогодні і державне радіо.
Оце і є феномен моди у мовній практиці останнього часу. Хтось десь колись
прийшов до переконання, що слово щоб - непрестижне. Мав цей хтось великий ав-
торитет або великі права. Інакше важко зрозуміти, чому, ніби по щучому велін-
ню, ”заабикала” і преса, і радіо, і навіть література.
Це все сталося за яких 10-15 років. На догоду малоосвіченим тарапунькам -
володарям і рабам всесильної Моди - іде руйнування українських мовних традицій.
Якими категоріями мислять ті, хто ”абикає”? Чи знають вони українську мо-
ву? Чи спілкуються по-українськи? І чи ”абикають” у живому мовленні?
Сполучника аби у значенні ”щоб” жодного разу не вживає Т. Шевченко у своїх
творах. Наведу лише один приклад:
”Щоб лани широкополі...” (”Заповіт”)
У зовсім іншому значенні Шевченко вживає слово аби:
”А червінців! хоч не його,
Так що? Аби гроші.” (”Гайдамаки”)
Тут сполучник аби вжито в його українському значенні, зафіксованому у при-
слів’ях ”Хоч гірше, аби інше”, ”Стук-грюк, аби з рук”, ”Аби день до вечора”.
Сполучник аби можна замінити виразами тільки б, щоб тільки: ”Хоч гірше, щоб
тільки інше”. Декому буде легше зрозуміти значення сполучника аби у перекладі
на російську мову: аби - це російське лишь бы.
Як свідчить проф. І. Огієнко, в українських думах сполучника аби у значенні
”щоб” не зафіксовано. І він додає ”В західньо-українських говорах, під впливом
польської мови (підкреслення моє - С.К.), ще часто вживають ’аби’ замість
’щоб’”. (І. Огієнко, ”Український стилістичний словник”, Львів, Наукове Т-во
ім. Шевченка, 1924).
Додам, що в польській мові сполучник "aby" цілком на місці - він вписується
у ритмо-мелодичну будову польської мови як невід’ємний її член. Перенесений на
український ґрунт сполучник аби у значенні ”щоб” є місцевим діялектизмом, який
не тільки нестандартно звучить, а подеколи й перекручує зміст сказаного. Наприк-
лад, вираз ”для того, аби відбути” можна зрозуміти двояко: ”для того, щоб відбу-
ти” і ”для того, щоб тільки відбути” (тобто для відчіпного).
Треба визнати, що пошесть ”абикання” нестримно поширюється: ”передові” кад-
ри в усіх галузях мають за честь для себе ”абикати”. Абикання поширилося на ряд
пристойних українських видань та на радіомовлення. Але це не значить, що наша
духовна еліта має безкритично сприймати все, що готує їй суржикова кухня бездар-
них філологів, вихованих на теорії ”злиття мов”. Характерна риса цих філологів -
тотальне незнання української мови, спритно масковане впровадженням невластивих
нам зворотів та форм (наприклад, сполучника аби).
У сучасній ситуації, коли мовна практика в Україні перебуває під впливом
вироблених в УССР ”традицій”, демократична преса - це єдиний світлий промінь у
безпросвітньому москвофільстві мовного процесу. Саме українській демократичній
пресі треба бути зразком правильної української мови. Преса, яка не підноситься
над пересічним рівнем, на ділі спускаєтья нижче від нього.
ЗА ВЕЛИКИМ РАХУНКОМ.
У сучасних друкованих текстах часом натрапляєш на вирази, які можна зрозу-
міти, лише знаючи російську мову. Так, деякі автори полюбляють вираз за великим
рахунком. Узятий окремо вираз цей годі зрозуміти. Ось речення, де його вжито:
”Ідеології комунізму була протиставлена ідеологія свободи, що, за великим
рахунком, сприяло розвитку технології виробництва”.
З цього речення, можна зрозуміти, що вираз за великим рахунком вжито тут у
значенні ”великою мірою”. Такий логічний шлях для зрозуміння цього виразу. Той
же, хто знає російську мову зрозуміє його скоріше, згадавши російський, модний
тепер, вираз по большому счёту. Саме з цього виразу і ”здерто” українську каль-
ку. Іншими словами, українська мова ”збагатилася” коштом бездарного перекладу
російської ідіоми та прищеплення її на український ґрунт. Вираз за великим ра-
хунком не будить у нашій свідомості жодного образу, він геть незрозумілий тим,
хто не знає мови ”старших (історично - молодших) братів”. Вираз цей змушує нас
для зрозуміння вдаватися до цієї мови, заразом навіюючи думку, що українська мо-
ва нездатна розвиватися без копіювання російських мовних зразків.
ІМІДЖ.
Частотою вживання слово імідж побиває усі рекорди. Передусім воно затирає
наше споконвічне слово образ, якого просто не чути з уст сучасних мовців. Так
само він поводиться і щодо наших слів лице та ім’я. Бо коли хтось каже
НН береже свій професійний імідж,
то в цьому разі імідж упхався в мовний потік коштом слів лице або ім’я. У пе-
реносному значенні лице в українській мові якраз і заступає слово образ:
”Могутня гребля Дніпрогесу символізує лице України”,
”Електротермія змінить лице металургії”.
У виразі ”перед лицем смерти” слово лице так само вказує не на ”обличчя
смерти”, а на ”подобу” або ”образ” смерти.
Отже, цілком правильно по-українськи сказати
НН береже своє професійне лице.
Можна вжити тут і слово ім’я:
НН береже своє професійне ім’я.
Наведу звороти, де імідж значить те саме, що й лице або образ:
Імідж Верховної Ради Лице Верховної Ради
Імідж воїна Образ воїна.
Відтрутивши ”українців”, імідж витиснув з нашої мови й кількох ”іноземців”.
Потерпіли від нахабства іміджу слова репутація та реноме. Бо де вжито імідж,
можна без шкоди вжити і репутацію і реноме:
НН береже свою професійну репутацію
НН береже своє професійне реноме.
Дехто може сказати: ”А що поганого, коли мова збагачується на синоніми, хі-
ба це збіднює мову?”
Думка ніби правильна, хоч тут є одне ”але”. По-перше, треба глянути звідки
прийшло це збагачення. А прийшло воно звідти, звідки приходить уся модна лекси-
ка на Україну. Засвоюючи цю лексику, ми визнаємо єдиним джерелом свого духовно-
го збагачення імперський центр і жодною мірою не розвиваємо своїх власних мово-
творчих можливостей. Шлях, яким здійснюється таке збагачення, хибний. Ми мусимо
дбати про розвиток своїх власних джерел збагачення, а не йти шляхом, прокладеним
в іншому мовному середовищі. Це стверджує нашу культурну залежність від чужих,
не завжди дружніх до нас центрів.
Додам, що і в Росії ревнителі російської мови не захоплені такими модними
”іноземцями”, як имидж, спонсор, менеджер тощо. Таке явище вони кваліфікують
як ”озлидніння мови”.
ХХІ. ПЕРЕРВА.
Ніхто Юхима не картає, Не хтів сказати нам десятник,
Що дуже високо літає... Що наша праця малоплатна,
Лише но син його сміється: Та згодом ми самі побачили:
’Щось дуже батько зазнається’. Робота ця низькооплачувана.
Щоб якось збутися біди, Така морока з тим музикою -
Брат кинувся туди-сюди... Він тільки й знає, що терликає,..
Забув про гульби і про танці, А для чутливих вух модерних
Коли в усі звернувсь інстанції. Хай би терликав безперервно.
Ще трохи і дійшло б до зброї, Коли всі діти поберуться,
Якби не трапивсь цей достойник... Дасть Біг, лихі часи минуться...
Стилісте! Не дивись спідлоба: А чи ж покинуть вони хату,
Була це високопоставлена особа. Якщо ми будем сподіватись?
Сказати правду, костоправ Тесть рік до шваґра зверхнім тоном:
Такої прикрости не ждав; ”Старайсь і станеш компаньйоном!”...
Не зміг, бач, крізь запону чемности, То тільки в стилі обрусительськім
Пізнати риси неприємности. Тон тестя зветься покровительськім.
Антін, дарма що рудокоп, Коли заклякнуть руки й ноги,
Був з крови й кости хлібороб; Чи жертва вив’яжеться з того?...
Лише для тих, хто епігонствує, Чи, може, в нашім середовищі
Він, бачте, був рільник потомствений. З такого вийде хто становища?
Було б мудріше без війни
Приперти лотра до стіни...
А думка пнеться в мозок з підстрибом:
’Утяти всі шляхи до відступу’.
ХХІІ. МОДА (продовження).
ВИТОКИ.
Слово витоки не менш агресивне, ніж імідж: його запровадили у наш мовний
вжиток ті, хто конвертує своє українське мовлення з російського думання. Його
запроваджено у масову мовну практику в останні 15-20 років. У російській - не
живій, а книжній - мові має поширення слово истоки:
истоки первобытной культури
истоки марксизма
истоки козачества.
Наша мова з перших днів свого літературного буття була мовою близькою до
мови широкого загалу, і в ній якнайменше вживано книжних слів. Наші письменники
та просвітяни саме й старалися виробляти літературні норми на підставі живих
форм. І це була дуже демократична засада, яка сприяла поширенню української мо-
ви. Тому те, що в російській літературній мові означувано словом истоки, укра-
їнці традиційно віддавали словами джерела або корені, і то не завжди у множині.
Так, говорячи про натхнення, ми можемо вживати і множиму і однину:
джерело натхнення або джерела натхнення
У інших випадках ми вживаємо множину:
джерела первісної культури
джерела марксизму.
Щодо козацтва, то тут краще сказати
корені козацтва.
Такий був наш самобутній спосіб висловлювання, не запозичений і не скопійо-
ваний.
Та саме цей спосіб не відповідав інтересам імперських теоретиків, які дбали
про ”злиття мов”.
В ”Українсько-російському словнику” (Видання АН УССР, Київ, 1953) /надалі -
УРС/ до слова витік дано ремарку рідко. І дійсно: наведений в УРСі приклад вжи-
вання цього слова взято з партійної резолюції. Ні в живій мові, ні в творах кла-
сиків слова витоки або витік не зафіксовано. Зате до слова джерело наведено низ-
ку прикладів, в тому числі - кілька усталених зворотів:
бити джерелом
біля джерел цивілізації
У СУМі (1970) та сама картина. До слова витік дано приклад з наукової ста-
тті, а до слова джерело більше як десять прикладів. Треба додати, що слово дже-
рело творить цілу ”сім’ю” слів: джерельце, джерельний, джерелянка, джереловий,
джереляний, джерелитися, джерелознавець, джерелоанавство, джерелознавчий,
першоджерело, праджерело, першоджерельний.
Слово ж витоки, навпаки, ”малосімейне” - не творить похідних форм; і це теж
свідчить про його ”приший-кобилі-хвостість” у нашій лексиці.
Очевидно, що стратегам етноциду довелось докласти чимало зусиль, щоб за
яких 15-20 років витиснути з ”офіційного” вжитку слово джерело і заступити його
штучним і неживим словом витоки (витік у однині). Іншими словами, вони започат-
кували моду на це слово. І сьогодні, читаючи газети, можна натрапити на десятки
витоків і на одиниці джерел.
Знову таки живе, поширене і зрозуміле слово поступається місцем штучному
слову, ”розкрученому” на догоду адептам ”злиття мов” і сконвертованому з іншої
мови.
ВОЧЕВИДЬ у значенні ”очевидно”.
Сьогодні стало модно вживати слово вочевидь замість слова очевидно. Слово
очевидно цілком українське слово, і наявність його в російській мові дуже мож-
ливо є наслідком українського впливу на російську мову. Але, коли вже воно ко-
мусь цілком безпідставно псує нерви, то хай цей ”хтось” шукає справжніх синоні-
мів, а не штучно вигаданих. Такими синонімами можуть бути: як видно, видати,
очевидячки, безперечно, певно, мабуть, правдоподібно (у галицькому варіянті),
а не вочевидь. Вочевидь /в очевидьки, в очевидячки/ - самобутня українська
форма, яку в офіційній мові тепер заступили слова наяву, наочно або навіч. І в
цьому можна переконатися з таких прикладів, наведених у словнику Грінченка:
”Не приснилось, а в очевидячки явилось” (П. Куліш)
”Христі, мов живе, усе те стало в очевидячки” (П.Мирний).
Форми вочевидьки, вочевидячки у процесі спілкування скоротилися до форми
вочевидь. І коли ще перші варіянти записувано як два слова в очевидьки, в
очевидячки, то варіянт вочевидь уже ніхто не пише окремо. Це суцільна одноціла
форма. Ось її вжиток у сучасників:
”За чотири роки я вочевидь пересвідчився, що Григорій напрочуд доброго сер-
ця людина” (О. Копиленко).
З цього прикладу видно, що вочевидь це не очевидно, бо підставивши очевид-
но замість вочевидь, дістанемо безглуздий вираз:
”За чотири роки я очевидно пересвідчився, що Григорій напрочуд доброго сер-
ця людина”.
Так само не можна підставити очевидно і в наведені цитати з П. Куліша та П.
Мирного. Зате там можна підставити слово наяву. У цитаті з О. Копиленка зміст
не зміниться, якщо вочевидь замінити словом наочно, а також і наяву.
НЕУНИКНЕННИЙ, НЕУНИКНИЙ.
Низька якість словників змушує українців не довіряти словникам і винаходити
потрібну лексику самостійно. Це знову таки палиця о двох кінцях, бо у ”норматив-
них” словниках УССР не вся лексика потворна. До рекомендацій словників треба
підходити критично і розрізняти справді українську лексику від створеної філоло-
гами на замовлення партії. Біда в тому, що творивши лексику самостійно, сьогод-
нішні мовці й собі взоруються на російські зразки і творять сміховинні неологіз-
ми. Наприклад, дехто полюбляє вживати слово неуникненний - слово з п’ятьма Н.
Закони милозвучности проти таких слів. Крім того, згадане слово задовге, а ще
витискає з ужитку чудове українське слово неминучий:
неуникненний конфлікт = неминучий конфлікт.
Появу слова неуникненний спричинила недовіра до наявних словників і бажання
скопіювати російську форму неизбежный. Логіка тут така:
російське избежать - це наше уникнути,
а
російське неизбежный - це наше неуникненний.
Але у словотворчості така логіка хибна. Подібне мавпування завжди карика-
турне. У даному разі не треба ”винаходити велосипеда”. У нашій мові існує і від-
дано працює слово неминучий. Щоб не ”відкривати Америк” краще глибше вивчати
свою мову, ніж старатися покращити її невмілим мавпуванням.
Дехто з письменної братії вживає рідного брата слова неуникненний - форму
неуникний. Ця форма нібито коротша, але зате їй бракує образности. Почувши її,
одразу не зрозумієш, що це я вчув? І трохи подумавши, догадуєшся, що це мавпо-
копія російського неизбежный.
Той, хто вживає такі форми, розписується у поверховому знанні своєї мови.
Бо і неуникненний і неуникний нездатні конкурувати з адоптованим поколіннями
мовців словом неминучий.
ОПОСЕРЕДКОВАНО.
Це слово чисто наукового вжитку щораз частіше подибуємо в газетно-публіцис-
тичній мові. Усю родину слів, що походить від слова опосередковувати, і саме це
слово СУМ цілком слушно характеризує як слова книжні:
опосередкований, опосередкованість, опосередковано, опосередковування,
опосередковувати, опосередковуватися, опосередкування.
З точки зору живої мови ці форми задовгі і заважкі для спілкування, вони
зрештою важкі і для розуміння. У науковій - філософській літературі - таку лек-
сику виправдано потребою відтворення наукових понять. Там ці слова на місці.
Вживати такі форми у розповідних стилях газет чи у виступах нема ніякої потреби.
Однак мода диктує інакше.
І одне з наведеної родини слів - а саме слово опосередкований - починає
щораз частіше заявляти про своє існування читачам сучасної української преси.
Пише автор музичного огляду в газеті:
”Прикро лише, що... виконавці мають до... культури доволі опосередко-
ваний стосунок” (”Час”).
Тут замість важкого слова опосередкований цілком до речі вжити посередній:
зрозуміло, просто, коротко:
Прикро лише, що... виконавці мають до... культури досить посередній
стосунок.
В іншому місці цей же автор пише:
”Опосередковано їм дуже допомогла звичка до... записів аудіокасет”.
Навіщо таке ”мудре” слово у газетному огляді? Чи воно спрощує виклад, по-
магає розумінню тексту?
Тут теж можна вжити легке слово посередньо, але нащо такі ”книжні” вирази
в газетному стилі? Така мова не приваблює, а відтручує читача. Чи не простіше
і зрозуміліше для читача сказати:
Дуже стала їм у пригоді звичка...?
Але мода не визнає здорового глузду. І тому читачі сучасних авторів хочеш-
не-хочеш мусять насолоджуватися лексикою, опосередкованою модою.
СХОЖЕ.
Дуже популярним стає у сучасників вставне слово схоже. Ось кілька прикла-
дів його вживання:
Схоже на те, що бере гору думка реформаторів...
Схоже на те, що ніхто не бореться...
На це, схоже, останнім часом перестали звертати увагу...
Українська мовна традиція знає чудову форму виглядає, яку в ролі вставного
слова й уживано в подібних реченнях:
Виглядає, що бере гору думка реформаторів...
Виглядає, що ніхто не бореться...
На це, виглядає, останнім часом перестали звертати увагу...
Схоже на те - це калька з російського похоже на то. Вживання цієї форми
- наслідок засилля російської мови у багатьох сферах суспільного й державного
життя України. Українізуючись на ходу, мовці перекладають узвичаєні російські
форми, як їм здається найлегше. Але такий переклад - це не українська мова, а
українізована російська, або просто - суржик.
Українські мовці протягом століть виробили свої самобутні мовні стандарти,
і нехтування цих стандартів ”розмиває” українську мову, творить цілком нову лін-
гвістичну категорію.
Можуть сказати, ”Нащо створювати проблему. Слово схоже зрозуміле нам, то
тут немає великої біди. Головне, щоб передати думку зрозуміло”.
Якби ж слово схоже було єдиною запозиченою формою у сучасному мовному
процесі, то його, справді, не варто було б обговорювати. Але таких схожих слів
буквально тисячі. І їх, ніби хвилями морського прибою, сучасний мовний процес
виносить і виносить на чисті береги української мови.
Постає питання, чи цей процес не є деградацією? А коли так, то з ним треба
боротися. Розглядаючи кожен такий ”новотвір”, ми даємо тим, хто хоче знати і
висловлюватися неспотвореною українською мовою дороговказ, як уникати, нехай і
модних, та не властивих нам форм, і нагадуємо про свої, нераз лексично доцільні-
ші, але занедбані, а часом і репресовані колись форми.
НАНОСИТИ УДАР.
Поширення виразу наносити удар треба приписувати не стільки моді, скільки
поганому знанню рідної мови окремими інтелектуалами, а також цілеспрямованій де-
українізації української мови, здійснюваної на всіх рівнях колоніяльного мово-
знавства. А втім навіть ”нормативні” словники УССР не рекомендують звороту на-
носити удар, а фіксують зворот завдавати удару. Цей вжиток має за собою укра-
їнську традицію вживання дієслова завдавати із значенням ”заподіювати”, ”спри-
чиняти”. Дієслово завдавати виявилося дуже ідіомотворчим словом. До спілки з
ним дуже охоче пристають іменники:
завдавати жалю
Тепер мене покидаєш, серцю жалю завдаєш (Словник Грінченка);
завдавати жаху
Щоб більше жаху ій завдать... (Л. Глібів);
завдавати муки
Не завдавай мені молодому смертельної муки (Нар. пісня);
завдавати клопоту
Прости, коли завдаю клопоту... (Л. Українка);
завдавати поразки
Він завдав польському війську нищівної поразки (О. Довженко);
завдавати сорому
Він ламає завіти... та завдає їй сорому перед людьми (М. Коцюбинський);
завдавати туги
Не завдавай, чорнявая, мому серцю туги... (Нар. пісня);
завдавати удару
Загарбання узбережжя... турками завдало удару торгівлі (Історія України).
Як бачимо з наведених прикладів вираз завдавати удару є складовою частиною
самобутньої української фразеотворчої системи. Самобутність фразеотворчих сис-
тем належить до особливостей кожної мови. Коли позбавити мову цих систем і пе-
рейти на калькування іншомовної лексики, відбувається руйнування самої мови - її
тарапунькизація: обернення самобутньої сигнальної системи на посміховисько та
матеріял для анекдотів.
Очевидно, що у боротьбі з українською мовою офіційне совєтське мовознавс-
тво спрямувало свої атаки і на самобутні словотворчі моделі нашої мови. І цей
наступ повела найвища мовознавча інституція колоніяльної України - Інститут мо-
вознавства УССР.
У виданому Інститутом мовознавства кількатомному ”Словнику української мо-
ви” (СУМ) у гнізді ЗАВДАВАТИ (том ІІІ) наведено цілу низку зворотів з дієсловом
завдавати і вказано, що зворот завдавати удару буде наведено у гнізді УДАР.
Том ІІІ СУМу видано 1972 року. Гніздо ж УДАР появилося аж у Х томі СУМу, вида-
ному 1979 року. І в гнізді УДАР ідіоми завдавати удару не наведено. Що сталося?
За сім років змінилася українська мова? Ні, мова не змінилася, але тиск на ук-
раїнство в усіх сферах поглибився. Розуміючи куди вітер віє, колоніяльні мово-
знавці виявили своє вірнопідданче розуміння теорії ”злиття мов”, яка на ділі бу-
ла замаскованою антиукраїнською акцією, висловленою ще Петром І: ”дабы не было
различия” (між мовою росіян та українців). Колоніяльна мовознавча еліта прислу-
жилася в такій спосіб асиміляційній політиці імперії щодо українців та інших
”інородців”.
Однак редактори СУМу не наважилися зафіксувати зворот наносити удар у сло-
внику. Не було, цього виразу в українській літературній мові. Але вже існувала
тенденція до калькування, і цю тенденцію СУМ ”творчо” розвиває.
Як саме?
Ми знаємо, що від дієслів та дієслівних зворотів постають віддієслівні іме-
нники. Від дієслова читати постав іменник читання; від блимати - блимання, від
думати - думання і т.д. Так само і від дієслівних зворотів завдавати муки, зав-
давати поразки, завдавати удару виникли іменникові звороти завдання муки, завда-
ння поразки, завдання удару. І тут колоніяьні мовознавці намацали свій шаис.
У творах тодішніх навіть популярних письменників траплялися мовні ляпсуси.
У цьому не було нічого дивного, взявши під увагу тенденцію до ”злиття мов”, яку
практиковано за тих часів. Так от, редактори СУМу, усунувши з української фразе-
ології зворот завдавати удару, натомість у гнізді УДАР цитують приклад, де вжито
зворот нанесення удару. Зворот взято з творів О. Гончаря. Зворот є безсумнів-
ною калькою російського нанесение удара. Я не виключаю, що зворот цей міг опи-
нитися у тексті Гончаря після редакторської правки.
У такий спосіб редактори СУМу прокладали стежку для скопійованого з росій-
ської мови звороту наносити удар. Стежку для цього звороту почав прокладати ще
РУС. У гнізді російського слова НАНОСИТЬ зворот наносить визит РУС перекладає
двома формами: робити візит або наносити візит. Візит українці споконвіків ро-
били й роблять і ніколи не наносили і не наносять. Вираз наносити візит звучить
карикатурно. Але саме цього і треба було колоніяльним мовознавцям. Записана ка-
рикатурна форма в РУСі чекала свого часу. І такий час настав.
Дипломовані в УССР філологи О. Тараненко і В. Брицин у ”Русско-украинском
словаре для деловых людей” /надалі - СДЛ/, виданому 1992, але укладеному до
1991 р., російський вираз наносить визит перекладають уже тільки однозначно
наносити візит, прокладаючи цим дорогу для вжитку слова наносити замість завда-
вати і в інших зворотах. Ці заходи ”друзів” української мови проклали стежку для
моди на вираз наносити удар, досі ще жодним словником не рекомендований. Цю мо-
ду підживило недостатнє знання молодим поколінням літературої української мови,
тобто, кажучи відверто - малограмотність, яку залишила нам у спадок мовна полі-
тика СССР. Ті ж українські мовці, хто хоче володіти неспотвореною українською
мовою і не наслідувати сучасних тарапуньок, мусять бути дуже обережними щодо
всіх модних слів та виразів, в тому числі і щодо звороту наносити удар.
ХХІІІ. СЛОВНИЧОК-РЯТІВНИЧОК ВІД МОДИ.
Коли читаєш друковану продукцію сучасної України, важко стримати почуття
відрази, яке викликає подибувана в цій продукції накинута згори, а також творе-
на ”знизу”, псевдоукраїнська лексика. Цю відразу підсилюють занадто часто повто-
рювані форми, коли існує низка синонімів. Виловлюючи цих ”білих” круків, я склав
короткий словничок, який до речі буде зараз відтворити. Деякі з цих слів ми вже
аналізували, деякі - ні, але всі вони завдають шкоди нашій культурі.
Форма-покруч Українська форма
або невдало вжита або відповідно вжита
аби у значенні ”щоб” щоб (лише для уникнення повторень можна вжити аби)
адже часом треба вживати синоніми бо ж, воно ж, ж, же, таж
бажаючий див. РОЗДІЛ LХІІ
визивний (тон) задирливий, загонистий, зухвалий, задерикуватий
витоки джерела, (явища, руху) корені
відволікати (увагу) відвертати
відволікатися відвертатися, відвертати свою увагу, відпружуватися,
розвіюватися, (від теми) відходити
відстоювати (думку) обстоювати
в мене є я маю
доволі у виразі на зразок доволі часто краще вжити досить
достатньо у виразі на зразок достатньо дешево краще вжити досить
жорсткий (захід) крутий, (- умови) важкий, (контроль) суво-
рий, (диск) твердий, (- конструкцію) збитий, цупкий
займана посада у зворотах просто посада: звільнений з посади
з задоволенням залюбки, охоче, з приємністю, з радістю, з охотою,
радо
зібрання збори
зобов’язаний мушу, мусиш, мусить
зовов’язані мусимо, мусите, мусять
і все ж і все таки, а втім
існуючий див. РОЗДІЛ LХІІ
насолоджуватись втішатися, заживати втіхи /насолоди/, мати насолоду
від чого, упиватися, смакувати що, (грою) чаруватися
настоювати (на чому) наполягати
неуникненний неминучий
неуникний неминучий
ні-ні, та й нема-нема, та й
община, общинний громада, громадський
обтічний зализаний, обшарований, гладкотілий, дельфінуватий
опосередкований посередній, непрямий
повинен часом треба вжити слова має, мусить, маю, мушу тощо
постраждалий потерпілий
розтягувати розтягати
співпадати збігатися
сплав стоп
спротив опір
стрімко (дуже швидко) нестримно, прожогом, стрілою, кулею, шпарко, гінко,
шулікою, як шуліка, (падати) каменем
стрімкий нестримний, шквальний, блискавичний, шпаркий, прудкий
як стріла, (вітер) гураганний, (напад) ґвалтовний.
Де наведено ширші відомості про ці та інші модні слова, вказує ІНДЕКС.
ХХІV. ТЕНДЕНЦІЯ ПЕРЕХОДИТЬ У ЗВИЧКУ
Описана досі штучно прищеплювана тенденція - ”збагачувати” українську мову
шляхом запозичень з російської мови мало-помалу ставала неписаною нормою. Читаю-
чи або слухаючи сучасних високих і не дуже високих інтелектуалів, хочеш-не-хочеш
натрапляєш на цю тенденцію-звичку.
Можна взяти сьогодні будь-яку статтю в газеті без вибору, і неодмінно зус-
трінеш там сліди цієї тенденції. Беру без вибору газету й читаю першу-ліпшу
статтю. І одразу натрапляю на ”тенденційні” словесні форми:
Світ зовсім не одноколірно червоний.
Слово одноколірно - це механічний переклад російського одноцветно. Беру
словники. Навіть горезвісний РУС слово одноцветно перекладає по-українськи як
однобарвно, не додаючи інших форм. Правда, слово одноцветный РУС перекладає як
однобарвний, одноколірний, однокольоровий, але на першому місці ставить таки
питоме українське слово однобарвний. Отже, зацитований газетний автор перепльо-
вує навіть колоніяльних русифікаторів, добираючи найгірший, а саме калькований
варіянт слова для свого спілкування з читачем.
Наше життя бурхливо розвивається, і щодня виникають нові слова, що їх нема
у словниках. А коли так, то чому не подумати трохи над тим чи тим новим словом.
Цитований автор згадує про розробку опитувальників для певного аналізу. Чому та-
ка довга і незграбна форма: опитувальник? Чому не сказати хоч би й анкета? Де-
хто скаже, що це право мовця обирати свою лексику. Слушна думка. Це його право,
але наше право цікавитись, чому саме даний автор вжив таке слово. А відповідь
тут одна: він механічно ”перелицьовує” російське слово опросник і в нього вихо-
дить опитувальник. Російське опросник коротке і легкомовне слово, чого не скажеш
про опитувальника. Це новоспечений мастодонт. Якщо росіяни утворили свій ново-
твір від слова опрашивать /опросить/, то нам не конче йти їхніми слідами, а тро-
хи подумати і утворити свій новотвір від слова питати: матимем питальник. Чи ж
не краще, ніж опитувальник? Як бачимо, хибна тенденція породжує хибний наслідок.
Далі в ліс - більше дров. Шановний автор атакує ”лихоманкову метушню”.
Що це за новотвір лихоманковий? Цікаво простежити, як і коли він з’явився.
УРС, виданий до 1960 року, слова лихоманковий не фіксує. Не фіксує його і
РУС, виданий у кінці 60-их років і перевиданий 1980 р. Перекладаючи російське
слово лихорадочный, РУС наводить такі українські відповідники: пропасний та
гарячковий, давши роз’яснення, що в переносному значенні вживати тільки гарячко-
вий. Отже: гарячкова діяльність, гарячкова метушня. Такий вжиток відповідає
українській традиції. І це відбито в другому томі СУМу, виданому 1971 року з
рядом прикладів з літератури:
...наслідки такої гарячкової праці й помітні в... оповіданнях (М. Коцюбинський)
...з якимось гарячковим поспіхом шептала Ганка (І. Франко).
Вжити в цих реченнях лихоманковий замість гарячковий просто неможливо - бу-
де карикатура.
Додам, що слово гарячка куди поширеніше у нас, ніж лихоманка. З гарячкою
ми утворили кілька ідіом біла гарячка, породільна гарячка, простудна гарячка,
пороти гарячку. Лихоманка таких ідіом не творить.
Але часи міняються. Виданий 1973 року четвертий том СУМу наводить прикмет-
ник лихоманковий і ряд прикладів до нього. Звідки ці приклади? З творів радян-
ських письменників. Наведу один такий приклад:
...дрижала від лихоманкового очікування (П. Загребельний).
Навіть неспокушений у мовних лабіринтах читач помітить важкомовність усього
вислову із словом лихоманковий. Куди краще звучало б:
...дрижала від гарячкового очікування.
Де взялося слово лихоманковий, коли його не наводили навіть ”нормативні”
словники?
Очевидно, що це плід словотворчости письменництва УССР. Тоді була в моді
прищеплена згори тенденція - копіюйте з російської мови. Так, згадані письмен-
ники й робили. Знання української мови деякі з них мали неглибоке, а чого не
знали, те брали з російської мови, іншими словами, паразитували на російській
мові. Логічна модель була така:
російське слово лихорадка - це наша лихоманка,
а
російське слово лихорадочный - це наше лихоманковий.
Точно, як в аптеці!
Однак горе-словотворці забували одну істину, що слово лихорадочный, заки
”стало на ноги” в російській мові, пройшло процес добору під оглядом звукової
будови, а штучне слово лихоманковий такого добору не пройшло.
У слові лихорадочный глухі приголосні звуки чергуються з дзвінкими і це дає
усьому слову прохідний квиток до золотого фонду мови. У штучному слові лихоман-
ковий такого чергування нема - майже усі приголосні звуки глухі або напівглухі.
Ця обставина робить слово лихоманковий невиразним і глухомовним, чого не можна
сказати про схвалене поколіннями мовців слово гарячковий, де глухі та дзвінкі
звуки чергуються, утворюючи легкомовну і милозвучну словесну форму.
Слово лихоманковий - це ще один доказ безперспективности мовного мавпуван-
ня, а заразом безперспективности калькованого язичія, ще й досі бороненого мово-
знавцями колоніяльної школи.
У тексті статті автор закликає ”курирувати діяльність товариства”. Звідки
взявся новотвір курирувати? Це знову таки північний гість. Там останнім часом
пішла мода на іноземщину. Звідти прийшли горезвісні імідж, ноу-хау, консенсус
тощо. А тепер ще й курирувати. А чи не простіше сказати - без кучерявости й муд-
ромовства - ”опікуватися діяльністю товариства”? Виглядає, що тенденція мавпу-
вання сильніша від здорового глузду.
Цю звичку інакше як паразитуванням на російській мові не назвеш. Роботящі,
працьовиті і не позбавлені розуму люди паразитують! Чи не сором! Чи не час сха-
менутися і трохи попрацювати власною головою?
ХХV. ЩЕ ОДНА ПОШЕСТЬ
Слово курирувати нагадало про пошесть іноземщини в нашій мові.
Багатьох із нас дивує величезна кількість іноземних слів у мові сучасників:
маркетинг, хіт-парад, саміт тощо. Чи й справді без цих слів годі обійтися? Чи
появу ”іноземців” породжує потреба спілкування, чи є тут які інші причини?
Твори літератури засвідчують, що серед не дуже освічених людей існує звичка
хизуватися малозрозумілими для оточення словами. В. Винниченко описує сільського
голову, який, де треба й де не треба, вставляв слова діствітельно, удівітельно,
возмутітельно. Що стояло за цим явищем? Певні прошарки суспільства - зокрема
сільська ”еліта” - старалися якнайдалі відгородитися від ”сірої” маси, і мовні
засоби давали їм цей шанс: своєю мовою ”еліта” відрізнялася від ”простолюду” і
вже тому в окупаційних обставинах виглядала, як влада. На ділі ж це явище твори-
ло карикатурну ситуацію, бо скороспечені сільські аристократи вимовляли чужі
слова з українським акцентом, а часто і вживали їх не там, де треба.
Коли порівняти минуле із сучасним, то тут можна провести досить чітку пара-
лель. Тільки тепер до ”престижних” слів вдається не лише малоосвічена сільська
”знать”, а й високі державні достойники. Причина ж і там і там одна: бажання
бути на рівні модної освічености, відрізнятися своєю лексикою від ”сіряків”.
Тому, коли наші президенти чи парламентарі говорять про образ, лице або
ім’я держави, то хай там що скажуть імідж. А першорядні завдання неодмінно на-
звуть пріоритетними. Думка така: коли ти говориш, як усі, то багато втрачаєш в
очах оточення, тобто в очах своїх майбутніх виборців. Отже, говори, як належить
лідеру. А пересічний громадянин, коли чує іноземну тарабанщину з уст високих
достойників, і собі засвоює її.
До чого це веде? ”Іноземці” починають витискати нашу питому лексику. Ми
втрачаємо віру в самих себе: починаємо боятися власних слів і зворотів. Там, де
можна вжити своє слово, ми віддаємо перевагу ”чужинцеві”. І коли чехи майже всі
іноземні слова замінили чеськими - навіть театр у них дивадло, то ми навпаки:
кожне своє слово хочемо замінити іноземним.
Ось пишуть науковці з творчої групи ”Інтелект”: ”...ми пропонуємо... систе-
му підвищення... кваліфікації - інтелектуальний тренінг”. Невже тут так конечно
вжити слово тренінг? Таж ми маємо чудове слово вишкіл! Невже інтелектуальний
тренінг краще звучить, ніж інтелектуальний вишкіл? ”Інолюбці” йдуть далі: від
слова тренінг творять важкомовний прикметник тренінговий: тренінгова система.
Чому не вжити вишкільна система? Слово вишкільний вживає українська діяспора.
То чи не краще позичати свою лексику у своєї діяспори, ніж із рук мовних посере-
дників? Бо тренінги приходять до нас не з Америки, а з других рук - з Москви,
яка сама позичає їх на стороні, а тоді вже й ми ”інтелектуально” збагачуємось.
Чи може навпаки: убожіємо? Чи ж не терпить від цього ”збагачення” наша пи-
тома лексика?
Візьмім слово досвід. Бідолашне! Його та його побратима виробничий досвід
сучасники живцем кладуть у могилу, вживаючи виключно високоінтелектуальне, як на
їхню думку, слово ноу-хау, дарма, що воно для загалу незрозуміле.
А от пише академік НАНУ: ”...мені не подобається, викликає спротив...”.
Тобто, академік хоче сказати викликає опір. Опір - прекрасне українське слово.
Його утворено від дієслова опиратися. Зрозуміла і легкомовна форма. Вживати б
її та вживати. Аж ні, академікові треба козирнути ерудицією, козирнути ”новим”
словом. Шкода тільки, що академіки УССР ”підкуті” лише одною іноземною чи пак
другою рідною мовою. Бо якби академік знав бодай трохи ще таку слов’янську мову,
як польська, то збагнув би, що спротив - не нове і не українське слово. Це каль-
ка з польського - sprzeciw. Серед галичан полонізми мали певне поширення - і це
зрозуміло - жили в польській державі. Та чи збагачують нас позичені слова?
Усякі позики треба віддавати. Тож і за словесні позики треба розплачуватись. А
розплата ця в устах наших ”друзів” виглядає так: ”українська мова - це діялект:
суміш польської, німецької та гебрейської (!) мов”.
Отак вилазять боком позички.
Я не проти запозичень. Без них не може обійтися жодна мова. І ми не святі.
Але запозичення мають бути вмотивовані відсутністю своїх мовних засобів для ви-
слову того чи того поняття. Запозичення цілком на місці в науковій сфері. Там
без них часом годі обійтися. Але коли мові належить бути духовним надбанням на-
роду, вона мусить перше, ніж вдатися до запозичення, дослідити усі свої можливо-
сті, і тільки не знайшовши відповідника, вдаватися до позичок.
Виникає питання: ”Хто ж мусить робити ці дослідження?”.
Оце якраз і є святий обов’язок академіків НАНУ.
ХХVІ. СЛОВНИКИ
Уже говорилося, що видані під пильним наглядом адептів ”зближення мов” так
звані нормативні словники правили за джерело прищеплення українській мові невла-
стих їй рис, в тому числі й відверто карикатурних.
Довіривши опіку над українською мовою малоосвіченим партійним висуванцям,
держава свідомо дбала про деградацію української мови.
Гляньмо на деякі рекомендації РУСу.
ВИТІЮВАТИЙ, ВИТІЮВАТІСТЬ, ВИТІЮВАТО.
Коли хтось вживав у мові ”високого” стилю, українці характеризували такий
стиль цілою палітрою слів: пишномовний, кучерявий, закрутистий, замудрий, квіт-
частий, барвистий, мудрований. Про тих, хто так говорив, наші предки казали ку-
черяво або закрутисто говорить. Ці форми знає й література:
Як забалакаєш отак кучеряво,... голова почина морочитись (Кропивницький)
Взагалі дід Матвій говорить дуже ”кучеряво” (О. Вишня)
Закрутисто й хитро писав боярин (З. Тулуб)
...у мене є до тебе одне закрутисте питання (В. Логвиненко).
Не виключено, що в минулому могло вживатися і відоме з книжних джерел слово
витіюватий, а надто, коли йшлося про твір архітектури: витіювата будова, витію-
ваті прикраси. Але вжиток слова витіюватий не був характерний для всіх без виня-
тку випадків, коли йшлося про закрутистість або кучерявість чогось. Слово виті-
юватий у рядку синонімів мало б стояти на останньому місці.
Що ж робить ”нормативний” РУС?
Перекладаючи російське слово витиеватый, РУС першим українським відповідни-
ком робить слово витіюватий, а тоді наводить деякі із згаданих угорі українських
форм. Тобто першість у рядку синонімів дістає форма спільна з російською, а наші
самобутні форми пасуть задніх. А вже перекладаючи похідне слово витиевато, РУС
не згадує найпоширеніших та найвлучніших українських форм кучеряво і закрутисто,
що відбивають логічно-образну систему українця, і є частиною самобутньої тональ-
ности української мови.
Після того, як слово витіювато з ласки колоніяльних мовознавців дістало
”пільгове право” заступати всі українські відповідники з аналогічним значенням,
це слово стало з’являтися і у творах колоніяльної літератури:
Ніколає висловлювався надто туманно і витіювато,... (М. Чабанівський).
І на цьому прикладі можна ще раз показати, що наші самобутні відповідники
краще ”вписуються” в український текст. Українізуймо цитований приклад:
Ніколає висловлювався надто туманно і кучеряво,...
Чи не краще?
Історія з витіюватим - це ще один приклад деукраїнізаційної тенденції коло-
ніяльних словників.
ДОСЯГАТИ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ.
Так РУС перекладає російський вираз достигать взаимопонимания. Російська
ідіома дуже довга, а українська мова знає коротку словесну форму, яка віддає той
самий зміст: порозуміватися (порозумітися). РУС наводить це слово, але на дру-
гому місці після досягати взаєморозуміння. Тобто ”нормативний” словник навмисно
збіднює і обважнює нашу мову, бо рекомендує вживати безсумнівно гіршу форму,
тільки тому, що вона копіює російську модель. Бо ж відомо, що редакторам україн-
ських текстів в УССР рекомендовано вживати форми, які стоять у словниках на пер-
шому місці. Деякі редактори дотримуються цієї ”науки” і нині.
Розгляньмо ж рекомендацію РУСу глибше. Наведу приклади вживання слова
порозуміватися:
...ми не порозуміємось з тобою ніколи (Л. Яновська) (1)
Я так і знав, що з тобою можна по-людськи порозумітись (М. Стельмах). (2)
Уявім собі, що обидва автори віддали б перевагу формі досягати взаєморозу-
міння, який був би наслідок:
...ми не досягнемо взаєморозуміння з тобою ніколи (1)
Я так і знав, що з тобою можна по-людськи досягти взаєморозуміння. (2)
Такі довгі конструкції важко навіть прочитати, не то вимовити.
Що краще звучить і легше вимовляти:
найкраще порозумітися
чи
досягнути найкращого порозуміння?
ЗШТОВХУВАТИ, ЗШТОВХУВАТИСЯ.
РУС рясніє від штучно створених ”калькованих” форм, що ними автори словника
заступають питомі українські форми. ”Куючи” нові слова, автори РУСу не звертали
уваги на звуковий образ своїх новотворів, рекомендуючи мовцям відвертий мовний
брак. Ось зразки цих рекомендацій:
зштовхувати
зштовхуватися.
Чи пробували самі творці цих ”динозаврів” їх вимовляти? Спробуйте вимовіть
ЗШТ! Це так РУС перекладає російські слова сталкивать і сталкиваться, поставив-
ши форми зштовхувати та зштовхуватися на перше місце.
Чи могли б українські мовці ”створити” такі форми? Наші предки добирали
легкомовну та милозвучну лексику - у процесі спілкування ”динозаврам” просто не
було як закріпилися в мові - але РУС створену поколіннями лексику не наводить
зовсім.
Замість мертвонародженого зштовхувати українці говорили стручувати. Цю фор-
му фіксує словник Грінченка:
Струтити їх з неба.
Слово стручувати /доконана форма струтити/ слово живе - воно поширене на
всіх теренах України, часом навіть у скороченій формі тручати, трутити:
Трутив, як дурного з мосту (Номис)
Ой, мала я миленького на трошки, на трошки,
Післала-м го води брати, трутив дідько з дошки (Коломийка).
Замість того, щоб культивувати добрані живою мовою форми, українське колон-
іяльне мовознавство вигадало і рекомендувало неживі, карикатурні форми зштовху-
вати і зштовхуватися.
Для нашої мови похідні форми від слова штовхати - не чужі. Ми знаємо і
вживаємо форми наштовхувати, заштовхувати, проштовхувати тощо. Але при утворенні
форми з приростком З цей приросток перед рядом звуків обертається на ЗІ: зіштов-
хувати, зіштовхуватися, зішкрібати. Але редактори РУСу таких форм не наводять
навіть у кінці переліку. Ігнорує їх і ”Правописний словник української мови”
/надалі - ПСУМ/, виданий за часів УССР: форм зіштовхувати й зіштовхуватися там
не наведено. Нема у ПСУМі і форм зішкрібати, зішкрябати, хоч ці форми вживалися
навіть радянськими авторами - знавцями живої мови:
Зішкрябала накип, а потім змивала його водою (І. Вільде).
Офіційним мовознавством робилося все, щоб нормальним українським формам не
було як дістатися до текстів, друкованих в УССР: живим словам закривали дорогу
слова-карикатури зштовхувати, зштовхуватися, зшкрібати, зшкрябати.
Спробуйте вимовіть: ЗШКРябати!
Правда, академічний СУМ поруч із формами зштовхувати, зштовхуватися наво-
дить і форми зіштовхувати, зіштовхуватися, але всі приклади з творів радянських
авторів подає з формою зштовхуватися. Твори цих письменників проходили фазу ”ре-
дагування”. І в процесі цього редагування, якщо хто і вживав форму зіштовхувати,
його неминуче виправили б на зштовхувати, бо ”нормативні” словники слова зішто-
вхувхути не фіксували. Що ж до СУМу, то цей словник не мав такого масового по-
ширення, і дороговказом для редакторів служити не міг. Цілком можливо, що й са-
мі письменники, вагаючись у питанні правопису слова зіштовхувати, зверталися до
словників, і не знайшовши цієї форми у ”нормативних” словниках, виправляли зі-
штовхувати на зштовхувати. СУМ же, хоч і навів форму зіштовхувати, записав її
у гнізді слова зштовхувати. Тобто штучній важкомовній формі зштовхувати відве-
дено роль ”паровоза” - головної форми серед можливих синонімів. Крім того, ви-
давані після появи СУМу словники - РУС та ПСУМ - і далі ігнорували форму зішто-
вхувати, рекомендуючи тільки неоковирне зштовхувати.
Не виключено, що вжиті котрим із письменників питомі українські слова труча-
ти або стручувати, які СУМ дискримінує ремаркою діялектні, так само перекреслю-
вав редакторський олівець із заміною на зштовхувати.
Щодо слова зштовхуватися, то крім форми зіштовхуватися українці мають чима-
ло можливостей уникати неоковирної калькованої форми зштовхуватися. Можна ска-
зати стикатися, /зіткнутися/, ударятися /ударитися/, стукатися /стукнутися/; га-
личани вживають ще й форму зударятися /зударитися/. Усі ці форми, цілком очеви-
дно, кращі від ”кованої” язиколомної форми зштовхуватися, зштовхнутися.
Культивування такої ”повстяної” лексики призвело до того, що пересічний
обиватель став цуратися цієї псевдоукраїнської мови.
Настановою при укладанні словників в УССР була така думка: ”Краще неокови-
рне слово, але скопійоване з російського зразка, ніж самобутнє українське”. Тому
РУС і рясніє такими повстяними формами:
Форма РУСу Українська форма
вертітися колесом іти в переверти
давлення гнічення
з крючкуватим носом горбоносий
зстрибування зіскакування
кинутий в убозтво пошитий у злидні
кіркоподібний коруватий, мед. струпуватий
повідомниця сповістителька
розуміючий тямущий
хлібозакуповування хлібозакупівля
Цей список - лише сота частина словесних покручів, культивованих в УССР.
Така була доля української лексики в ”нормативних” словниках.
ЗАЙТИ В БЕЗВИХІДЬ, ЗАГАНЯТИ В БЕЗВИХІДЬ.
Хибує РУС і на неадекватний, тобто неправильний, переклад російських ідіом,
що можна пояснити низькою мовною ерудицією його укладачів. Ось як перекладає РУС
російський зворот он стал в тупик:
він відчув, що зайшов у безвихідь
Такий переклад абсолютно не відповідає російському виразу. Очевидний ляп-
сус бере свій початок від неправильного перекладу у РУСі виразу стать в тупик:
стать в тупик РУС перекладає зайти в безвихідь, що є нонсенсом.
Вираз
стать в тупик
російські фразеологічні словники пояснюють як збентежитися, зніяковіти, бути
спантеличеним, не знати, що робити /й думати/, не знати, на яку ступити.
Безглуздість перекладу в РУСі викликано нерозумінням іншого російського
виразу - ставить в тупик. Цей вираз так само неправильно перекладено РУСом як
заганяти в безвихідь. Такий переклад - зразок ”механічного” перекладу.
Насправді, вираз
ставить в тупик
має два значення:
1) пряме значення, взяте з мови залізничників - ставити /заганяти/ в тупик
/сліпу колію/
2) переносне значення, більш поширене, ніж пряме - викликати замішання у
кого, бентежити, збентежувати, збивати з пантелику.
Ось як фігурує цей вираз у російській літературі:
”...часто какая-нибудь задача ставила отвечающего в тупик” (В. Осеева).
Перекладаючи за РУСом матимем:
...часто якась задача заганяла учня в безвихідь.
Очевидна нісенітниця. Щоб відтворити російський зміст треба сказати:
...часто якась задача збивала учня з пантелику.
Ще більше плутанини в ”академічних” словниках з наголосами. Так РУС наго-
лошує слово подушка на У, коли українці традиційно наголошують подушку на О.
Неправильно наголошено слово голобельний на Е, (у словнику Уманця та Спілки -
голОбельний); слово розпростати наведено з двома наголосами - розпростАти і роз-
прозпрОстати - (неправильне наголошення на А - на першому місці); вираз поживе-
мО - побачимо дано з неправильним наголосом: поживЕмо - побачимо (гніздо УВИД-
ЕТЬ).
Таку невідрадну спадщину лишило нам хвалене й перехвалене ”соціялістичне”
мовознавство.
Ця спадщина і далі робить своє ”діло”.
1996 р. в Одесі видано ”Англо-український словник медичних термінів”. І він
повен неоковирних форм і зворотів, які на ділі дискредитують українську мову,
підбудовуючи тезу про її малоінформативність. У цьому словнику можна прочитати
таке:
”акушерська операція витягнення плода”.
Звідки взялося таке ”дубувате” слово витягнення? Чи українці і справді так не-
зграбно висловлюються? Зовсім ні. Ми маємо цілу палітру нормальних слів: вида-
лення, видобуття. Але секрет появи слова витягнення полягає в тому, що перекла-
дачі англійське слово extraction переклали зразу на російську мову: дістали
извлечение. Тоді у словнику АН УССР подивилися переклад слова извлечение на
українську мову: дістали цілу низку слів, в тому числі і витягнення. І тлумачі
вибрали це слово за найкращого відповідника до слів извлечение/extraction. Бо
слів видалення і видобуття, більш відповідних у даному разі, в академічному сло-
внику не зафіксовано. Далі тлумачі вибрали форму плода замість плоду. Чому?
Обидві ці форми допускає правопис УССР. Очевидно, свідомість укладачів і далі в
прлоні теорії ”злиття мов”: плода ближче до російських форм. Але по-українськи
в даному тексті треба вжити форму плоду, і весь вираз звучатиме так:
акушерська операція видалення плоду.
Порівняйте з виразом:
акушерська операція витягнення плода.
Що милозвучніше, оковирніше, і що інформативніше? Чи ж буде вираз інформа-
тивний, коли його ”зліплено” з важкомовних і немилозвучних слів?
Такий невідрадний стан маємо на ”словниковому” фронті.
ХХVІІ. РЕКОРДИ МЕХАНІЗАЦІї
Колишнім керівникам Інституту української мови НАНУ закидали русифіка-
ційну політику. З цим важко погодитися. Хіба може бути русифікатором той,
хто примітивно орієнтується саме в російській мові? Праця перших осіб зга-
даного інституту О.О. Тараненка і В.М. Брицина ”Русско-украинский словарь
для деловых людей” /Киев, ”Український письменник”, 1992/ (надалі - Словник)
переконує, що до знавців російської та й української мови авторам далеко.
* * *
Про це свідчать наведені нижче витяги із Словника (в дужках - сторінка):
І. ПОДРОБНОСТЬ 1. (обстоятельственность) докладність... (96)
Що таке ”обстоятельственность”? Де автори взяли це слово? Беру ”Русско-ук-
раинский словарь” АН УССР (РУС). Там гніздо ПОДРОБНОСТЬ виглядає так:
ПОДРОБНОСТЬ 1. (обстоятельность) докладність...
Цілком відповідна ремарка: ”обстоятельность” - іменник, утворений від прик-
метника ”обстоятельный” - сповнений належних подробиць. Копіюючи наведене гніз-
до, Тараненко і Брицин не схвалили ремарки. Усі слова з основою обстоятель-
вони, очевидно, розуміли як пов’язані із словом обстоятельство. Слово обстоя-
тельность видалося їм недоречним. Тільки так можна пояснити, чому вчені мужі
допустили лексичний ляпсус, переробивши слово обстоятельность на обстоятельс-
твенность, яке жодною мірою не може бути поясненням до слова подробность.
ІІ. РЯД, (совокупность лиц, объединённых в какой-нибудь организации) ла-
ва (135). Такого значення не має ні російський ряд ні наша лава. Тут мало бути
ряды і лави. Інакше як браком кваліфікації цей огріх пояснити годі.
ІІІ. НАСТАВЛЕНИЕ (руководство) керівництво (57). Автори не розуміють росі-
йського слова руководство, яке в цьому тексті значить ”інструкція”, ”порадник”.
ІУ. ДЛИНА РАБОЧЕГО ДНЯ довжина робочого дня (27). Це невідомий в обох мо-
вах вжиток слова довжина (по-російськи длина) на означення ”тривалости” (по-ро-
сійськи ”длительности”). Бідна російська мова! І досі вживає длительность
рабочего дня. Не дослухається до русистів НАНУ!
У. ШУМ шум, -у; -Ы РАДИОПРИЁМНИКА шумИ радіоприймачА... (195). (Наголо-
шений звук передаю великою літерою).
Наголосивши неправильно російську множину шумЫ (бо російська норма допускає
два наголоси: шУмы і шумЫ), автори переносять наголос, узвичаєний в російському
технічному жаргоні, в українську мову: шумИ. А чому ми маємо послуговуватись
наголосом російського технічного жаргону, коли ми наголошуємо це слово шУми?
Називати безграмотність русифікацією значить грішити проти істини. Російсь-
ка мова у процесі розвитку запозичала лексику з інших мов. Та ці запозичення
завжди звучали органічно по-російськи, були легкомовні і відповідали логічно-об-
разним стандартам російської мови. Отже, русифікатор української мови мав би на-
слідувати ці риси: творити або добирати з наявних форм легкомовні, зрозумілі для
мовців лексичні одиниці. На жаль, згадані ”русифікатори” на це не спромоглися.
Вони не русифікують нашу мову, а розписуються у власній фаховій безпорадності.
УІ. ЗАЙМОДЕРЖАТЕЛЬ позикоутримувач (32).
Займодержатель має п’ять складів. Позикоутримувач - вісім. Це не русифі-
кована, а ”слоновізована” форма. Значно ближче до російських стандартів слово
позикодержець, бо воно коротке (п’ять складів), легкомовне і зрозуміле. Та та-
ких термінів у Словнику шукати годі. Зате довгістю форм Словник побиває всі ре-
корди: навантажувально-розвантажувальний (94), пусконалагоджувальний (123),
внутрішньогалузевий (16). Чи ж буде хто, крім авторів, їх уживати?
УІІ. ПОНУЖДЕНИЕ К ДАЧЕ ЛОЖНЫХ ПОКАЗАНИЙ спонукАння до давАння неправдив-
их показАнь (102). Ну й зворотик! У російському виразі повторень однакових на-
голошених складів нема. У парекладі ”русифікаторів” таких повторень аж три:
-Ання, -Ання, -Ань. Українська мова знає чудову форму кривосвідчення, що від-
повідає неоковирному виразу давання неправдивих показань. Вираз спонукання до
кривосвідчень якраз і наслідує російські стандарти, бо він короткий, легкомов-
ний, зрозумілий, без непотрібних звукових повторень. Але кривосвідчення для
авторів Словника - це terra incognita.
Відомо, що з мови на мову не можна перекладати механічно: слово за словом.
Треба перекладати зміст вислову, а не слова, що цей зміст висловлюють: російсь-
ку ідіому на самом деле не можна віддати по-українськи на самій справі.
Автори ж Словника вдаються до механічного перекладу:
УІІІ. ПРАВО ПРЕИМУЩЕСТВЕННОГО ПРОЕЗДА право переважного проїзду (118).
Ученим мужам невтямки, що хоч преимущественный часом і перекладаємо як перев-
ажний, та в даному тексті потрібен інший переклад: право на пільговий проїзд.
Деякі переклади, коли взяти їх окремо від російського оригіналу, взагалі
годі зрозуміти. Ось вираз із Словника: прийняти справу до провадження (114).
??? Про яке провадження ідеться? Це так Словник перекладає принять дело к
производству. Вираз прийняти справу до провадження нічого не з’ясовує і ні
на що не вказує - це мертвородний плід ”механічної” фантазії. Я б переклав цей
вираз прийняти справу в роботу або прийняти справу для дальших процедур. Це
теж не ідеал, бо найкраща лексика виникає не шляхом перекладу, а шляхом незале-
жного творення, але з останніх перекладів можна бодай збагнути, про що йдеться.
ІХ. НАЦИОНАЛЬНАЯ ПРИНАДЛЕЖНОСТЬ національна належність (!) (114). Належ-
ність у розумінні ”приналежність” українці ніколи не вживали. Тараненко і Бри-
цин до кінця не орієнтуються в усталених мовних формах і в мовному вжитку.
Х. РАСПЛАЧИВАТЬСЯ ПО СЧЕТАМ розплачуватися по рахункам (!) (28). Кожен
учень знає, якого відмінку вимагає прийменник ПО. Та не все те, що знають шко-
лярі, знають мужі науки. Граматично правильно механічний переклад філологів му-
сів мати такий вигляд: розплачуватися по рахунках. Але механічно скопійований
вираз звучить фальшиво.
Чому?
Бо переклад - це мистецтво, де треба брати до уваги багато чинників, в тому
числі і милозвучність. Бездарний - механічний - переклад творить форми-покручі
на зразок наносити візит (57). Такі форми знижують конкурентоздатність мови, що
ними послуговується, а заразом свідчать про цілковиту безпорадність творців цих
форм у царині лексикографії. Вираз расплачиваться по счетам, відійшовши від ме-
ханічного копіювання, можна перекласти виплачувати рахунки.
ХІ. УЧИТЫВАНИЕ 2. звАження (186). ЗвАження - це похідне від звАжити, а
від зважАти - зважАння. Елементарні істини. Чи мали б їх знати автори?
ХІІ. В ЗАВЕРШЕНИЕ у завершення (31). Українська мова знає форму на завер-
шення, яку створено на підставі спільної моделі для низки виразів: на закінче-
ння, на додаток, на довершення тощо. Рекомдувати форми в завершення, в дода-
ток, в закінчення можна лише абсолютно не знаючи української мови.
Автори Словника не завдають собі труду уніфікувати свої переклади:
ХІІІ. В ДЕНЕЖНОМ ВЫРАЖЕНИИ в грошовому виразі (26), а В СТОИМОСТНОМ
ВЫРАЖЕНИИ у вартісному вираженні (165).
В обох випадках краще сказати в обчисленні:
у грошовому обчисленні,
у вартісному обчисленні.
Плутають автори і наголоси: полОговий (133), коли треба пологОвий (як ре-
комендує РУС і ПСУМ); сирокопчЕний” (169), коли норма (у нормативних словни-
ках!) сирокОпчений. І це далеко не повний перелік ”кривонаголосів”.
З викладеного стає очевидним, що ”механічний” підхід до розв’язки лексичних
проблем, застосований авторами Словника, веде до засмічення мовного простору не-
якісною лексикою і до дискредитації мови, яка таку лексику вживає.
ХХVІІІ. ЛЕКСИКА НА ВИБІР.
Пробувши кілька днів під вартою, Суддя Кирило Огірок
Василь надумав вийти з партії... На камінь слабував нирок...
Десь, дехто з нас ще більше втішився б, Де й узялась в такого сноба
Якби бідаха прийняв рішення. Нирковокам’яна хвороба?
Максим, неначе на забаву, На цьому слові Кася в сльози -
Удерсь із сином на розправу... Це був її найбільший козир...
У творі ж майстра-оповідача Або - спасибі за увагу -
Він вдерсь на судове засідання. Її найбільша перевага.
”Що? Третій день не п’є худоба? Затим що час вже був неранній,
Знать, звідси і пішла хвороба!...” Ніхто не рвався на змагання...
Який мій стиль зробивсь убогий! Минула, мать, секунда тільки,
Таж є у результаті цього! Й затим що правлю на оскільки.
Вдова і каже до Микити: Прошак, схопивши пиріжок,
”А що ти будеш їсти-й-пити?...” Йшов, озиравшися щокрок...
Нема, бач, того, щоб сказати: А чи не краще заволоці
А чим ти будеш харчуватись? На кожнім озиратись кроці?
Вистава про сиріт зневажених В усьому виявлявши глузд,
Залишила могутнє враження; Мій шеф був трохи боягуз...
Лише для словопозичаючих Скажіть! Я ніби й не надудлився,
Воно здалося потрясаючим. А глуздом заступив розсудливість!
”Забрівши під обід до Гриця,
Ласун мостився поживиться...”
Кипить мій мозок ерудований:
Він не мостивсь, а пристосовувавсь;
Словник же каже - диво з див -
Він не мостивсь, а норовив!
ХХІХ. ЗМОВА ЗАМОВЧУВАННЯ
Одним із засобів боротьби з українською лексикою деукраїнізатори обрали за-
мовчування. Цей ”метод” полягав у тому, що самобутню українську лексику не фік-
совано жодним ”нормативним” словником.
Оскільки українська мова зазнавала за царату всіляких утисків і розвивалася
лише самодіяльним шляхом, тобто стараннями окремих ентузіястів, без жодної допо-
моги держави, то українську мовну стихію глибоко і всебічно не вивчено й не до-
сліджено. А це значило, що українська літературна мова не могла повністю від-
бити усього лексичного багатства, створеного народом. Тому, наприклад, у слов-
нику Б. Грінченка не всі слова проілюстровано прикладами з літературних творів.
Частково, це сталося тому, що не всю українську літературу на той час належно
вивчено, а частково тому, що й письменники не могли використати усіх наявних у
мові засобів. Але це не значить, що українська лексика, поширена в живій мові,
не має права вважатися повноправною українською лексикою.
Та для колоніяльних деукраїнізаторів факт відсутности деяких лексичних
одиниць у літературних творах був зручним приводом, щоб таку лексику виключати
з ”нормативних” словників. Отже, у цих словниках існує чимало ”білих плям”.
Деяких широко вживаних словесних форм ці словники не фіксують, дарма що ці форми
часом кращі з мовного боку від форм ”нормативних”.
У словнику Б. Грінченка зафіксовано гніздо слова винувати. Це слово - си-
нонім слів винуватити, звинувачувати. Проілюстровано слово винувати прикладами
з живої мови:
Нікого не винуйте... (Запис із Канівщини)
...тебе будуть, орлику, винувать. (Запис із Радомищини)
Слово винувати з погляду інформативности та звукової будови має значні пе-
реваги перед словами винуватити і звинувачувати. Досить порівняти ці три слова
в ”дії”, щоб у цьому переконатися:
Живомовна форма Культивовані в УССР форми
Нікого не винуйте Нікого не винуватьте Нікого не звинувачуйте
Тебе будуть винувати Тебе будуть винуватити Тебе будуть звинувачувати.
На цих прикладах можна ще раз переконатися, що попередні покоління добрали
з можливих форм найкращі варіянти.
Безперечно, що форма винувати вживалася і в творах письменників, але просто
випала з поля зору дослідників. Я, наприклад, читаючи М. Павлика, натрапив у
”Друкованому листі до всіх русинів у Галичвні” форму винуватися:
З написаного ви бачите, що тут винується не людей, а стани. (М. Павлик).
Форму винуватися можна було створити лише з форми винувати. Отже, якщо я,
читаючи побіжно, натрапив на це слово, то немає сумніву, що уважний дослідник
усієї літературної спадщини усіх українських письменників знайде і слово винува-
ти в літературних творах.
Лишивши форму винувати за бортом мовотворчого процесу, ми втратили цілу
низку похідних форм, які значно ”якісніші” з мовного погляду, ніж похідні форми
від слів винуватити, обвинувачувати. Від слова винувати можна утворити (і свого
часу творено!) форми
винувачення, винувачений, винувальний, (1)
які ”економніші” від форм
обвинувачення, обвинувачений, обвинувальний. (2)
Колоніяльне ж мовознавство, забракувало форми (1) і віддало перевагу фор-
мам (2), бо форми (2) копіювали російську модель словотворення:
обвинение, обвиняемый, обвинительный.
Як уже сказано, лексичну форму винувати проігнорували усі ”нормативні” сло-
вники: РУС, УРС, ПСУМ і СУМ, лишивши її за бортом літературного вжитку, і зара-
зом збіднивши нашу мовну спадщину. І це не єдиний випадок.
Деякі слова замовчано не так тотально, а саме: одні словники фіксують, а
інші - ні. Так, не дуже масовий СУМ фіксує слово годитися як синонім слів зго-
джуватися, погоджуватися і наводить приклади:
...чи автор не гОдиться з Вами в дечому, чи Ви не маєте з ним зносин?
(М. Коцюбинський).
А масовий РУС, перекладаючи російське слово соглашаться, лексеми годитися
не наводить. Знову таки лишає за бортом коротшу й інформативнішу форму.
Чим пояснити таку короткозорість укладачів масових словників?
Кого треба винувати за такий стан української лексикографії?
Головний винуватець - держава, що свідомо практикувала лінгвоцид українців.
Але були й виконавці цієї практики - виховані колоніяльним режимом мовозна-
вчі кадри. Це вони укладали й редагували словники. Це від них залежало борони-
ти чи нищити українську мову.
Одразу після погрому української інтелігенції 1933 р. ті мовознавці, що бу-
ли помилувані Сталіним, все таки старалися зберегти самобутність української мо-
ви. Але ті вимоги, які їм ставили партійні боси, зв’язували їх по руках і по
ногах. Тому чесні діячі просто відмовлялися від участи в укладанні і правопису
і ”нормативних” словників. Відомо, що академік А. Кримський відмовився брати
участь в укладанні правопису. На це треба було мати мужність.
Слабші духом погоджувались працювати під наглядом партійних неуків. Цим
партійним неукам держава присвоювала наукові звання, доручала керувати науковими
інститутами, укладати й редагувати словники.
Від цих ”кадрів” не питали знань - від них вимагали беззастережного викона-
ння вказівок згори.
Саме ці ”кадри”, виконуючи волю партійних ”вождів”, вели боротьбу з україн-
ською самобутньою лексикою.
ХХХ. ПЕРЕТЯГАННЯ СТРУНИ або ПСЕВДОУКРАЇНІЗАЦІЯ.
До негативних явищ сучасного мовного процесу треба зарахувати і явище псе-
вдоукраїнізації. Псевдоукраїнізація - це нічим не виправдане вигадування ”рис”
української мови, яких насправді наша мова не має.
Читачі вже знайомі з вигаданою формою налаштовувати, якою дехто з сучасни-
ків заступає питому українську форму настроювати. Як ми бачили така псевдоукраї-
нізація на ділі є русифікацією, бо вигадана форма виникла на підставі ”логічних”
побудов, що спираються кінець-кінцем на російські словесні моделі.
Псевдоукраїнізацію породжено тією самою причиною, що й інші хиби сучасного
мовлення, а саме недостатнім знанням української мови. Особи, які дуже поверхово
орієнтуються в українській мові, а їх було чимало саме серед колоніяльних мово-
знавців, щоб показати свою мовну ерудицію, шукають ”кісток у молоці” у текстах
своїх опонентів.
Так, доктор філологічних наук А. Бурячок, у рецензії (”Час/Тіме” # 29,
1997) на ”Українсько-англійсько-німецько-російський словник фізичної лексики”
В. Козирського та В. Шендеровського (надалі - СФЛ) критикує мову авторів.
Зокрема, спираючись на правила чергування прийменника З, ІЗ, ЗІ, доктор фі-
лології вважає вживання прийменника З у виразах ”термін З галузі фізики”, ”дові-
дник З питоменної лексики”, ”вибраний З монографій” неправильним, а правильним -
вживання прийменника ІЗ: ”термін ІЗ галузі фізики”, ”довідник ІЗ питоменної лек-
сики”, ”вибраний ІЗ монографій”.
Навіть непідкутий у мовознавчій казуїстиці читач може відчути незграбність
та ”слонуватість” останніх виразів із сполучником ІЗ. Ми всі - в тому числі і
А. Бурячок - говоримо ”хліб З маслом”, ”кров З носа” ”іспит З математики”, а не
”хліб ІЗ маслом”, ”кров ІЗ носа”, ”іспит ІЗ математики”, як вимагає рецензія.
Саме так фіксують наведені вирази словники:
Іспит З математики; пробув З місяць; хліб З маслом (УРС)
Виберіть кого-небудь З вас; він З робітників, родом З Києва (УРС).
Довільне тлумачення правила чергування А. Бурячком, стоїть у кричущій супе-
речності з мовною практикою та літературною творчістю усіх українських письмен-
ників, від І. Котляревського до О. Гончаря.
Як З лихим квасом, так ліпше з водою, аби не з бідою (Номис)
Без Божої волі й волос З голови не впаде (Номис)
Вийшов З води (Новий завіт. Переклад П. Куліша та І. Пулюя)
Ото, був собі такий бідний вовк, та трохи не здох З голоду (Фольклор)
Я тільки хотів сказати: не один З Вас родину має (Л. Українка)
Була фабрика, а хто мав користь З неї? (М. Коцюбинський)
Сержант... неохоче сплигнув З коня (О. Гончар)
Зрошений З голови до ніг, він зрештою виходить на берег (М. Стельмах).
В усіх цих прикладах З вжито після приголосного і перед приголосним звуком.
Виходить, що визначні майстри слова не відчували духу української мови, а вихо-
вані на теоріях ”двомовности” та ”злиття мов” мовознавці цей дух засвоїли та во-
скресили!
Ні! Тут щось не так. Краще, мабуть, припустити, що правило чергування
прийменника З, ІЗ, ЗІ хибно витлумачено філологом. У вживанні прийменника З по-
трібна ширша свобода, відповідно до звукової доцільности та милозвучности висло-
ву.
Те, що боронить доктор філології, - це зайве ускладнення української мови,
ще один бар’єр на шляху її вивчення.
Правило чергування фахівець-мовник помилково тлумачить так, що між двома
будь-якими приголосними треба вживати не З а ІЗ: ”разом із тим”.
На ділі ж правило говорить зовсім інше: ”Щоб уникнути збігу приголосних,
важких для вимови (підкреслення моє - С.К.), вживаємо ІЗ або ЗІ”.
Отже, доктор наук не розуміє і кривотлумачить норми створеного з його учас-
тю правопису.
Чим можна пояснити таке кривотлумачення?
Я гадаю, що такі кривотлумачення потрібні тим, хто маскує ними своє примі-
тивне знання української мови, а вигадані ними ”правила” дозволяють їм числитися
”знавцями”, коли на ділі вони такими не є. І це доводить згаданий доктор наук.
У виданому ”Російсько-українському словнику для військовиків”, де А. Бурячок -
один з трьох авторів, учень сьомого класу може знайти десятки граматичних ляпсу-
сів, в тому числі і огріхів проти правил, встановлюваних доктором наук для ін-
ших.
У згаданому словнику на стор. 373 наведено команду:
”Занурюватися на глибину стільки-то метрів З диферентом на стільки-то
градусів на ніс!”
На стор. 376: ”Супротивник З чола - ДО БОЮ!”
На стор. 379: ”Зняти тиск З цистерни такої-то!”.
Отже, оборонець ”правила” сам його не дотримує. І тут нема нічого дивного,
бо тлумачення правила А. Бурячком суперечить здоровому глузду, мовній практиці і
легкості спілкування. Згадане тлумачення свідомо чи несвідомо дискредитує украї-
ську мову, ставить україномовному спілкуванню безпідставні та неможливі для ви-
конання вимоги.
Якщо цитована вимога А. Бурячка спирається на кривотлумачення, то ще одну
вимогу до авторів СФЛ базовано на особистих (і ненайкращих) уподобаннях доктора
наук.
А. Бурячок вимагає, щоб усім іменникам чоловічого роду в давальному відмін-
ку однини давати закінчення -ові /-еві/. Згідно з цією ”вимогою” треба дякувати
докторові Богданові Закутовичеві, а не доктору Богданові Закутовичу.
Тобто доктор філології хоче обернути легку і плавну українську мову на важ-
ке ”теоретично-обґрунтоване” нагромадження штучно культивованих закінчень.
Спробуйте вимовити докторові Богданові Закутовичеві! Шановний мовознавець забу-
ває, що мова існує для того, щоб полегшувати спілкування між людьми, а не для
того, щоб без потреби ускладнювати його. Мова, що ускладнює спілкування, прире-
чена на забуття. Саме тому, жоден український правопис не вимагав і не вимагає
обов’язковости закінчень -ові /-еві/ в давальному відмінку чоловічих іменників.
Усі нормальні українські правописи поруч із закінченням -ові /-еві/ наводять за-
кінчення -у /-ю/. І це відповідає і народній мовній практиці і літературній
традиції. Ось записи з народніх уст:
Присягаю зеленому гаЮ: як гай розів’ється, то й служба минеться
Лучче панУ кланяться, як підпанкам (Номис, 1240)
Не дав Біг свині ріг, а мужикУ панства (Номис, 1266)
Дай пан дурнЮ корову, а не волю: корова хліб дасть,... (Номис, 1290)
Служка на служку, а панУ трясця (Номис, 1311)
Буде гарно на світі, як попУ підсипать, а пана засипать (Номис, 1321)
Хто вітрУ служить, тому димом платять (Номис, 7166)
Як маєш кланяться лаптЮ, то лучче поклонись чоботУ (Номис, 7302).
Усіх прикладів короткого закінчення в давальному відмінку однини у записах
фольклору годі списати - їх тисячі. Не менш популярні ці закінчення і в літера-
турі:
Я парубкУ ганьби не даю,... (М. Вовчок)
Ацест ЕнеЮ, як би братУ, велику ласку показав... (І. Котляревський)
Витяг товстенну біблію... і подав ТарасУ ГригоровичУ (З. Тулуб)
Досталось од губернатора і справникУ і всім... (Квітка-Основ’яненко)
Наливайка пекли у мідному бикУ... (Стороженко).
Зичать мужУ-агрономУ, Щастя й діток, все, як є... (А. Малишко)
Коли людУ до уст розуміння своє, Ти збажаєш як слід подавать...
(П. Грабовський)
Кріпак Шевченко люльку панУ З дитинства мусив подавать... (В. Еллан).
Навряд чи треба більше прикладів, щоб розвінчати сміхугідні вимоги псевдо-
українізаторів з науковими титулами.
Щодо свого впливу на розвиток української мови, то псевдоукраїнізація шко-
дить їй такою ж мірою, як і інші описані негативні явища, бо вона створює непо-
трібні ускладнення й обмеження на шляху цього розвитку.
ХХХІ. ПРОФАНІЗАЦІЯ.
До негативних явищ у сфері української мови треба віднести і намагання
будь-що-будь пропхати в масовий ужиток і узаконити як норму неправильні варіянт-
ні форми. Неправильні форми існують у кожній мові, а надто в процесі їхнього
розвитку. Але успішний розвиток мови вимагає такі форми поборювати, а не уза-
конювати.
Намагання канонізувати неправильні форми коштом правильних цілком доречно
назвати профанізацією.
Профанізацію широко практикувало колоніяльне мовознавство. Просування таких
форм, як чудовисько, безрозсудство, правлячий клас - це відверта профанізація.
Здавалося б, що із здобуттям незалежности профанізація нашої лексики в де-
мократичній Україні мала б зникнути. На жаль, цього не сталося. Демократичні
умови дуже сприяють псевдонауковцям і просто неукам вигадувати всілякі ”україн-
ські” риси в нашій мові, ”непомічені” письменниками й мовознавцями минулого.
Наприклад, здобула поширення в сучасній Україні думка, що назва козацької
організації минулого - Запорізька Січ - правильно по-українському має звучати
Запорозька Січ. Дехто не шкодує сил, вишукуючи аргументи на користь своєї
”концепції”.
Головним доказом профанізаторів служать документи минулого, де справді мож-
на натрапити на написання запорозький. При цьому не береться до уваги той факт,
що українською писемною мовою тих часів була старослов’янська мова, і документи
писані цією мовою могли вживати форму запорозький. Не береться до уваги і той
факт, що тодішня писемна мова була пристосована до українського мовлення: якщо
літеру О записувано з дашком Ô, то її належало читати як І. У давніх документах
існують написання з О та з Ô. Написання без дашка могли траплятися з багатьох
причин. Одною з таких причин може бути факт, що слово запорізький мало синонім
запорозький. Це могло бути хоч би через існування слова острозький, утвореного
від назви міста Острог.
Але ми знаємо, що норми сучасної української мови вироблювано на підставі
уніфікації живого мовлення. В основу українських літературних стандартів лягло
уніфіковане мовлення українців, базоване на живих мовних формах. Отже, виріша-
льне слово у спорі про О та І у слові запорізький належить живій українській мо-
ві, збереженій у фольклорних записах.
Отож, звернімось до цих авторитетних для нас джерел.
У 20-х роках в Одесі ще можна було почути, як співали пісню про Дорошенка:
Ой на,
Ой на горі там женці жнуть, (1)
А попід горою, (2)
Гаєм-долиною (3)
Козаки йдуть.
Гей, долиною гей,
Широкою козаки йдуть.
Попе-,
Попереду Дорошенко (1)
Веде своє військо, (2)
Славне запорізьке (3)
Хорошенько.
Гей, долиною гей,
Широкою, хорошенько.
Посе-,
Посереду пан хорунжий (1)
Під ним конниченько, (2)
Під ним вороненький, (3)
Сильне дужий.
Гей, долиною гей,
Широкою, сильне дужий.
А по-,
А позаду Сагайдачний, (1)
Що проміняв жінку (2)
На тютюн та люльку, (3)
Необачний.
Гей, долиною гей,
Широкою, необачний.
У цій пісні, як я її чув, вжито форму запорізький. Я навів усю пісню, щоб
показати, що інакше пісня і не могла співатися, бо в усіх наведених куплетах
рядки (2) і (3) римуються:
горою долиною
військо запорізьке
конниченько вороненький
Навіть у четвертому куплеті слова
жінку люльку
приблизно римуються. Коли взяти до уваги, що серед запорізького козацтва була
велика частина чернігівців, де могли слово ”жінка” вимовляти як ”жунка”, то і
рядки четвертого куплета майже римуються. Десь і кобзар-автор пісні був родом
з Чернігівщини.
Отже, в живій мові - яка є головним законодавцем уніфікованих літературних
норм - форма запорізький відбиває характерний спосіб творення українських прик-
метників від географічних назв:
Запоріжжя запорізький
Кривий Ріг криворізький
ХаркІв харкІвський
Чорний Острів чорноострівський
Дехто може спитати: ”Чому не можна толерувати існування форми запорозький,
а надто у такій парі як Запорозька Січ? Чи це шкодить мові?”.
Так - це шкодить мові. Це шкодить простоті й легкості спілкування, просто-
ті й легкості вивчення мови. Запровадженням терміну Запорозька Січ, ми усклад-
нюємо нашу мову, ускладнюємо процес її опанування, додаємо, коли хочете, ще од-
ну каверзу для учнів, студентів, для всіх, хто хоче її опанувати. Замість спро-
щувати наше мовлення, ми його ускладнюємо: ми мусимо говорити й писати запорі-
зька область, але Запорозька Січ. Чи ж це узгоджується із здоровим глуздом?
Припустімо, що й справді колись переважала назва Запорозька Січ.
Чи ми дотримуємось ідентичного написання історичних назв? У ХІХ столітті
існувало Кирило-Методіївське братство. Саме так цю назву вимовляли українці,
дарма що в офіційних документах писано Кирилло-Мефодиевское братство. Чи ж наш
офіційний правопис додержується у цій назві правильного історичного написання?
Усі адепти написання Запорозька Січ любенько пишуть Кирило-Мефодіївське братст-
во, хоч це суперечить історії. У 1918 році в Києві постала Українська Народня
- не Народна - Республіка. Чи ж ми дотримуємось цього історичного написання?
Історично місто Прилуки звалося Прилука, а місто Лубни - Лубні. Як і у ви-
падку із Запорожжям, різниця в одній літері. Чому ж у даному разі адептів напи-
сання Запорозька Січ не хвилює відхід від принципу історичної точности?
То чим же пояснити існування такого подвійного стандарту? Чи не тим, що
написання запорозький - це крок до ”наближення” мов, а інші історичні написання
затавровано в минулому як ”націоналізм”?
Чи може наша ”вірність історії” похвалитися здоровим глуздом і незалежним
мисленням?
Подивіться скільки непотрібних ”ям” має наше офіційне язичіє:
1. Треба пильнувати написання дружний та дружній, штучно створений колоні-
яльним мовознавством поділ на дві мовні одиниці; основна підстава для такого по-
ділу - зближення з російською формою дружный;
2. Треба пильнувати написання богатир і багатир. Дві правописні одиниці,
замість одної, з’явилися, щоб ”наблизити” наш правопис до російського, де треба
писати богатырь;
3. Треба пильнувати написання родового відмінку від міста-держави Рим:
якщо держава, то Риму, а якщо місто, то Рима;
4. Тепер же любителі мовних ”ям” притягають за вуха ще одну каверзу: дво-
написання слова запорізький.
Додаймо до цього безпідставні вимоги ”дуже вчених” філологів вживати вирази
кров ІЗ носа, замість кров З носа, а також вимоги звертатися такими довжелезни-
ми пасажами, як панові директорові Арнольдові Григоровичеві Москаленкові,
і стане зрозумілим, чому від вивчення такого ”есперанто”, відмагатимуться не ли-
ше расисти-депутати Верховної Ради, а й рядові смертні, хто зберіг, хоч краплину
здорового глузду.
Чи ж не це ставлять собі за мету доктори й академіки колоніяльної школи?
Усі ”мудрування”, які підпирають профанізацію мови, ведуть лише до одного:
до знеохочення мовців послугуватися неоковирною мовною саламахою.
Чи ж нам цього треба?
ХХХІІ. ДУМАЙМО, ШУКАЙМО І ТВОРІМ!
В. Маяковський свого часу дав таку характеристику українській мові:
Эта мова величава и проста:
’Чуєш сурми заграли -
Час розплати настав’...
Хай яке наше ставлення до гімну ”Інтернаціонал”, ми не можемо не визнати,
що з мовної точки зору наведені рядки дійсно піднесено величні і заразом прості.
Перекладач ”Інтернаціоналу” Дмитро Загул (знищений потім ”інтернаціоналістами”)
у своїй творчості йшов дорогою Т. Шевченка, котрий вказав живим, мертвим і нена-
родженним землякам, які невичерпні можливості для митця та й для всіх нас криє
простота української мови. На жаль, стежка, прокладена Кобзарем, поросла терна-
ми для багатьох наших ”співвітчизників”.
Послухаймо ”Міжнародню службу українського радіо”.
Призначена для зв’язків з діяспорою ”посадова особа” так звертається до ук-
раїнців за межами України: ”Дорогі співвітчизники!”. Чому згаданий чиновник об-
рав слово співвітчизники? Правду кажучи, він його не обирав: так його навчила
попередня колоніяльна еліта, котра вважала, що чим помпезніше, чим пишномовніше
висловлюватись, то тим кращий, на їхню думку, буде вплив промовця на слухачів.
Чому їм так здавалося? Бо згадана еліта хотіла, щоб навіть спілкуючись із ”ма-
сами”, вона зберігала певну дистанцію між собою і ”сірим” загалом. Тому еліта
вдавалася до вишуканих, високопарних форм, засвоєних з лексикону імперії, бага-
тому на зразки високого ”імператорського” стилю:
благоусмотрение
всеподданнейшее прошение
высочайшее соизволение тощо.
До цього стилю належить і слово соотечественники, вживане для звертання до
підлеглої ”черні” (пізніших ”мас”). Не дай, Боже, сказати земляки! Бо це б
вело до панібратства, до ненависних усім імперіям демократичних норм стосунків.
Конвертуючи імперську мову, українська колоніяльна еліта збагатила офіцій-
ний лексикон на слово співвітчизник. Чи хто чув коли, щоб люди говорили: ”Бачив
свого співвітчизника..., там живе наш співвітчизник..., дістав листа від спів-
вітчизника?” Не чув, бо це слово штучне, вигадане, коли хочете, мертве.
Але любов до ”мертвих” стилів у мові сильніша від здорового глузду. А над-
то, коли цю любов підсилюють певні свідомі або підсвідомі міркування, наведені
вище. У цьому можна переконатися, почитавши газети, послухавши радіо.
Наші предки були хліборобами, селянами. Для декого - це застарілі поняття.
Декому з наших сучасників хочеться, щоб їхні предки були сільськими товаровироб-
никами. Послухайте, як це ”залізно” звучить: ”Мій дід був сільський товаровироб-
ник!”. Хіба порівняєш з банальним хуторянським хліборобом? Тим-то й гуляє
сільський товаровиробник по шпальтах газет, заповнює радіоетер.
Відомо, що дахи будинків криють бляхою. Слово бляха коротке, легкомовне,
відоме у виразах ”хата під бляхою”, ”будинок під бляхою”. Та дехто хоче покри-
вати дахи даховим залізом. Два слова замість одного? Чи ж це доцільно? Для де-
кого - так. Для тих, кому дахове залізо легше сконвертувати з російського кро-
вельное железо, ніж засвоїти українське бляха (в тому числі і для авторів ака-
демічного російсько-українського словника).
Усяке мавпування завжди смішне. І практика конвертування може бути ночнним
прикладом. В одній статті автор, описуючи військовий побут, згадує життєзабез-
печувальні засоби. Ідеться про харчі на кілька діб, воду, сірники, деякі потрі-
бні у польових умовах знаряддя тощо. Слово життєзабезпечувальний важко вимовити,
його важко навіть прочитати, важко написати. Де взялося таке слово у нас? Сек-
рет тут простий. Це слово породив російський вираз жизнеобеспечивающие средства.
Російське слово жизнеобеспечивающий і собі досить довге й важкомовне, але коли
воно росіянам підходить, то на це нема ради. Щождо слова життєзабезпечувальний,
воно, як на мене, зовсім нікуди не годиться.
Той, хто копіює, має усі права підправити копію, поліпшити її. Японці, на-
приклад, коли копіюють іноземну техніку, завжди вносять у свої копії щось нове,
покращують і модернізують копійоване. Той, хто скопіював життєзабезпечувальні
засоби, японською винахідливістю похвалитися не може. Він у своєму копіюванні
нагадує живолупа, бо ”живцем здирає” мовні форми з іншомовних зразків.
А варто лише на хвилину зупинитися й подумати. Думати нам приписано самою
природою, бо хто ще має такий досконалий апарат мислення, як люди? Зрештою,
можна поцікавитися, як даний вираз передають інші мови. Бо ж не тільки світу,
що в вікні. І коли не пошкодувати часу на таке дослідження, то замість виразу
життєзабезпечувальні засоби можна сказати засоби виживання. Чи ж не краще?
Мораль цього розділу така: думаймо, шукаймо і творім, як це робили предки,
котрі лишили нам у спадок далеко не найгірший варіянт сигнальної системи. У
цьому читач може переконатися з наступного розділу.
ХХХІІІ. ВИВЧАЙМО, РОЗВИВАЙМО, ВДОСКОНАЛЮЙМО!
Про переваги української мови у процесі спілкування офіційне мовознавс-
тво УССР воліло не говорити. Мало говориться про це й сьогодні. Автор не
збирається вишукувати в нашій мові якихось месіянських рис, як це роблять
заполітизовані мовознавці (і не лише мовознавці) деяких національних меншин,
а просто хоче підкреслити окремі риси нашої мови, дотеперішнім мовознавством
замовчувані.
У пресі певного спрямування можна зустріти нарікання на малоінформативність
української мови. Автори таких нарікань нагадують тих, хто ”питає у слабого
здоров’я”. Чи ж могла знищувана століттями (!) в наслідок державної політики
мова стати інформативнішою від мови, якій держава надавала всіляку підтримку?
Коли у тридцятих роках ліквідовано інституції, покликані розвивати україн-
ську наукову мову, коли русифіковано усі навчальні заклади, коли припинено пуб-
лікацію словників та іншої наукової літератури, коли молоді кадри з усіх галу-
зей знань виховувано не українською мовою, то якої від неї можна чекати інфор-
мативности? Нарікання на малоінформативність української мови - це схвалення
расистської політики, що її вела імперія щодо ”інородців”. А коли глянути глиб-
ше, то подібні нарікання - це замаскована пропаганда проти незалежности України.
Чи ж можна погодитися з тезою про малоінформативність української мови?
Звернімось до джерел української мови, коли вона розвивалася без сторонньо-
го втручання. Тільки такий розвиток міг забезпечити їй високу інформативність.
Говорити про інформативність мов з належною мірою вірогідности можна лише
тоді, коли встановлено одиниці виміру інформативности. Сьогодні таких одиниць
немає. Усі міркування на тему інформативности базовано на здогадах осіб, котрі
обстоюють ту чи ту тезу.
Я теж не знаю одиниць виміру інформативности. Але чисто практично можна
покласти, що коротший вираз несе більше інформації, ніж вираз довший. А що про
малоінформативність української мови говориться здебільшого у порівнянні до ро-
сійської, то порівнявши деякі українські вирази з російськими, можна ”на око”
визначити інформативність одних і других.
Український вираз Російський вираз
Чекай, аж я скажу. Жди до тех пор, пока я не скажу.
Жди, пока я не скажу.
Кинувши оком, можна сказати, що коротший вираз інформативніший. І свою ви-
соку інформативність український вираз завдячує слівцеві аж. По-російськи за-
мість аж треба сказати до тех пор, пока... не, або пока...не. На те, що висло-
вив один склад аж, треба три або шість російських складів.
Розгляньмо ще кілька прикладів. На цей раз у вигляді діялогів:
Питання Відповідь-питання
То ти сміявся з власних батьків? Де ж би я сміявся?
А Іван що, їхав останній? Де ж би він їхав останній?
Спробуймо перекласти відповіді на російську мову, щоб вони передавали той
самий зміст.
Українська мова Російська мова
Де ж би я сміявся? Как бы я мог позволить себе смеяться?
Де ж би він їхав останній? Как бы он мог допустить, чтобы ехать последним?
Саме так треба висловити російською мовою українські відповіді-питання.
Тут нема жодної ”пересади” або ”натяжки”. Щоб точно передати весь емоційно-ін-
тонаційний заряд, закладений у двох складах де ж би, російській мові треба вісім
складів.
Багато цікавого для порівняння мов дає фразеологія.
Візьмім таке українське речення:
”Мене взяв жаль, що я не можу їй нічим зарадити”.
По-російськи цю думку треба висловити так:
”Меня охватило чувство сожаления, что я не могу ей ничем помочь”.
Порівняймо:
Український вираз Російський вираз
взяв жаль (два склади) охватило чувство сожаления (11 складів)
Ці приклади наведено не для того, щоб довести вищість української мови над
російською. Розмови про вищість і нижчість (малоінформативність, слабкість) мов
- це розмови расистські. І ведуть їх расисти.
Наведені приклади ілюструють інше, а саме, що в ”незамуленій” українській
лексиці, збереженій у живомовній стихії, закладено величезні інформативні можли-
вості. Коли дати їм ”зелену вулицю”, вони, якщо й не поб’ють усіх рекордів ін-
формативности, то бодай не ”пастимуть задніх” у порівнянні до інших мов. Однак,
ці можливості через ряд причин не реалізовано. Головною серед тих причин було
прагнення імперії накинути усім ”інородцям” єдину імперську мову, придушити роз-
виток національних мов народів, асимілювати ці народи, поширюючи і розвиваючи
тільки свою ”вищу” культуру, літературу, мистецтво.
Імперія не питала у підкорених народів, чи хочуть вони асимілюватися і зре-
ктися своєї культури на користь ”інформативнішої” імперської культури.
То ж чи не є балакання про інформативність і силу імперської культури сво-
го роду носталгією за імперією, за правом чинити геноциди та етноциди на зразок
того, який ”інформативніша” російська армія ще зовсім недавно чинила в Ічкерії?
Українська мова має багато прогресивних і позитивних рис, які треба вивча-
ти, розвивати і вдосконалювати. Для цього потрібно кадрів і кадрів мовознавців,
потрібна повсякденна увага до цього процесу з боку держави. Потрібна широка
програма українського відродження. А ще - поборювання расистських говорень.
Читати далі >>>
Повернутися назад >>>
Гіперпосилання та дизайн виконано Задорожним Д.В. ***** E-mail: eco_tech@dn.farlep.net