ПОШУК УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА або Б О Р О Т Ь Б А З А Н А Ц І О Н А Л Ь Н Е ”Я” (Науково-популярні бесіди на мовні теми з додатком словничків-рятівничків від моди та мавпування)
далі (ѣ)
(див. малюнок) як українського звуку І:
вѣра віра
дѣд дід
дѣло діло
мѣдь мідь.
Другою досить виразною ознакою прочитання тодішніх текстів була вимова
старослов’янської літери И як українського звуку И:
глаголати глаголати.
Господи Господи
милостивый милостивий
Молитва Отче нашь, иже еси на небесѣх, в устах українців звучала тоді так:
Отче наш, їже єси на небесіх.
Вираз во вѣки вѣков звучав во віки віков, а то й во віки віків, бо коли лі-
теру О записувано з дашком: Ô, її належало вимовляти як І.
Молитва Вѣрую звучала Вірую.
Нема жодного сумніву, що старослов’янське Г на Україні вимовляли як наше
сучасне Г.
Така вимова наводить на роздуми, чи не була основою для старослов’янської
мови українська мова? В усякому разі ця вимова в Україні, будучи традиційною,
базувалася на морфологічних рисах саме української мови: наш звук (літера) І та
старослов’янський ѣ збігаються і в коренях слів: дѣло - діло, і в морфологічних
закінченнях: на конѣ - на коні.
Для нас важливо, що така вимова - хай яке її походження - наближала старо-
слов’янські тексти до розуміння широкого українського загалу. На той час це бу-
ла українська літературна мова. Своєю вимовою ця українська старослов’янщина
відрізнялася від вимови, яка пізніше закріпилася в Московській Русі. На ділі,
ті самі тексти можна було прочитати ”по-руськи” (в сучасній термінології - по-
українськи) і по-московськи (в сучасній термінології - по-російськи).
Міркуючи логічно, треба думати, що українська вимова старослов’янських тек-
тів поширилася в Україні від часів хрещення Руси, а можливо, була притаманна
старослов’янщині і до цього. Важко собі уявити, щоб за часів, коли Володимир
Великий охрестив Русь-Україну, старослов’янські тексти виголошувано із сучасним
російським акцентом. Таж тоді ще не існувало Московської Руси! Очевидно, що від
часів Володимира і до 1709 р., коли видано перші укази Петра І проти української
мови, на Україні не було жодних змін у вимові старослов’янських текстів. Ця ви-
мова була характерна передусім для служби Божої по церквах. З цією вимовою ве-
лося викладання у школах на Україні, в тому числі у Києво-Могилянській Академії.
Скасована Петром І вимова збереглася у греко-католиків Галичини. Галицька вимо-
ва нічим не відрізняється від вимови православних України до 1709 р. Вона збе-
реглася в Галичині, бо Галичина не входила до Російської імперії.
Вимова друкованих та писаних старослов’янських текстів була головною різни-
цею між українською та російською літературними мовами у ХУІІІ ст.
Саме тому Петро І, почавши боротьбу з українською культурною самобутністю,
став поборювати українську вимову, ”дабы не было различия” між цими мовами.
Самопроголошений імператором цар видав низку указів, спрямованих на лікві-
дацію української вимови у церквах, що тоді вже належали до московського патрі-
ярхату. Патріярхат цей за Петра І і пізніше слухняно виконував волю царів.
Ці заходи не можна було втілити в життя за один день чи місяць. На цю де-
українізаторську акцію пішли десятки років - мало не століття. Не так легко було
перевчити людей, передусім священиків та дяків, на нову вимову. Але укази не ба-
рилися і падали один за одним.
1709 р. був дуже плідним на антиукраїнські укази. Забороною української
вимови у церквах Петро І не обмежився.
1709 р. - указ Петра І про запровадження ”гражданського письма”, який мав і
антиукраїнське спрямування тим, що підривав авторитет Києво-Могилянської Акаде-
мії як наукового центру новоствореної Росії.
1720 р. - указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги
крім церковних.
1753 р. - указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянсь-
кій Академії.
1769 р. - заборона Російської Православної Церкви на друкування й викорис-
тання українського ”Букваря”.
1784 р. переведення викладання в Києво-Могилянській Академії на російську
мову.
1786 р. - наказ київського митрополита С. Миславського, щоб в усіх церквах
дяки й священики читали молитви і правили службу Божу ”голосомъ, свойственнымъ
російскому нарѣчію”. Те саме заведено й у школах України.
З цієї хронології видно, що українська мова й культура вже переживала один
період ”наближення і злиття мов”.
Большевики, отже, не відкрили Америки, а топтали стежку, второвану задов-
го до ”пролетарської революції”. ”Пролетарі” наслідували у своїй політиці дале-
ко не пролетарські, а імператорські ідеї та методи.
Державні заходи Москви підтинали в корені самобутність українського культу-
рного розвитку, вели до русифікації духовного життя України.
Залишки Петрових ”реформ”, які підхопили ”пролетарі”, і досі шкодять науко-
вому вивченню історії нашої мови. Прищеплену ще Петром І вимову старослов’янсь-
ких літер у пам’ятках давньої української літератури усе офіційне колоніяльне
мовознавство визнало єдино правильною вимовою. Тобто давню літеру ѣ вимагали
читати як Є, замість І. Цей колоніяльний науковий шаблон не втратив свого зна-
чення і в незалежній Україні, бо деякі мовознавці й навчальні заклади і далі
підходять до історії української мови через призму антиукраїнських царських ука-
зів ХVІІІ ст.
Виховані на колоніяльних стереотипах наукові кадри дуже неохоче відходять
від цих стереотипів. Уся надія сьогодні на здатне критично мислити молоде поко-
ління українських мовознавців. Їм належить відмити увесь ”царсько-пролетарський”
бруд із здорового тіла української мови.
ХХХV. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.
Перші заходи імперської деукраїнізації припадають на ХУІІІ ст. Отже, всі
діячі українського відродження ХІХ ст. вже діставали освіту російською мовою.
Цей факт не міг не відбитися на ”малоросійській” мові, якою піонери культу-
рного відродження України (кінець ХУІІІ - початок ХІХ ст.) починали писати свої
твори, діставши перед тим російськомовну освіту. У творах засновника української
літератури І. Котляревського рясніють форми відверто запозичені з російської мо-
ви. Сучасного читача вражає така лексика в ”Енеїді”:
вкусний, надежда, ногті, обезьяна, разний.
Цей список можна б і продовжити. Але нас цікавить лише факт наявности руси-
змів у автора ”Енеїди”. Компонуючи свій твір, Котляревський користувався не лише
живою українською мовою, але й тою мовою, яку він засвоїв у російських навчаль-
иих закладах. Часом він мимовільно вживав русизми, хоч знав правильні українсь-
кі форми. Так, поруч із словом вкусний в ”Енеїді” чи не частіше фігурує смачний.
Часом вжити русизм вимагала рима або ритм віршованого рядка. А часом, можливо,
що й автор ”Енеїди” міг плутатися в окремих спеціяльних термінах: ніяких же ук-
раїнських - на базі живої мови - словників не існувало, отже не було жодних мов-
них норм, в тому числі термінологічних (майже так, як у сучасній Україні). Кот-
ляревський був перший, хто орав цілину української мови й літератури. Сьогодні
можна тільки дивуватися. що не вивчаючи української мови та її граматики в жод-
ній школі, не послуговуючись жодною україномовною літературою, а лише на підста-
ві контактів з україномовним оточенням, Котляревський творив шедеври цією безпи-
семною на той час мовою.
Віддаючи належне генієві автора ”Енеїди”, ми заразом мусимо бути свідомі
того, що до лексики його безсмертного твору треба підходити критично, жодною мі-
рою не маючи УСІЄЇ його лексики за українську.
Саме так і ставилися до лексики Котляревського наші попередники. Б. Грін-
ченко, фіксуючи у ”Словарі української мови” народню лексику, наводить приклади
з ”Енеїди”, але не включає до ”Словаря” слів обезьяна, надежда тощо.
Зовсім інакше поставилися до наявних в ”Енеїді” русизмів колоніяльні ревни-
телі ”злиття мов” і ”наближення” української мови до російської. Русизми Котля-
ревського стали для них знахідкою. Саме посиланнями на них і обґрунтовано низку
русифікаційних маніпуляцій підсовєтського мовознавства.
Після погрому українства 30-х років колоніяльне мовознавство на означення
елементу Plumbum запозичило російський термін свинець замість традиційного укра-
їнського - оливо; а на означення елементу Stanum - форму олово замість традицій-
ного терміну цина.
Було це здійснено по-большевицьки насильницьки. Пояснень не роблено. За
пояснення правила цівка револьвера. Лише згодом, колоніяльні мовознавці, що ре-
дагували УРС у 60-х роках, а пізніше і редактори СУМу в 70-х, взялися заднім
числом ”теоретично” обґрунтовувати большевицький терор. В УРСі (том У) та СУМі
(том ІХ) у гнізді СВИНЕЦЬ наведено цитату з ”Енеїди”:
Вулкан, до кузні дочвалавши,
Будить зачав всіх ковалів;
Свинець, залізо, мідь зібравши,
Все гріти зараз ізвелів...
Інших прикладів з творів класичної української літератури словники не пода-
ють: їх немає. Зате СУМ ілюструє гніздо СВИНЕЦЬ творами совєтських письменників
післяпогромного періоду, коли запроваджено горезвісну ”нормативну” лексику. Вжи-
ти тоді питому українську лексику було рівнозначно антирадянській діяльності з
наступними відвідинами архіпелагу ҐУЛАҐ. Жоден редактор в УССР не пропустив би
”крамольної” лексики.
Що ж до цитати з ”Енеїди”, треба думати, її автор вжив слово свинець так
само, як вживав слово вкусний, знаючи, що існує слово смачний. Підтвердження
цього знаходимо в самій ”Енеїді”. Поруч із свинцем Котляревський вживає і пи-
томий український термін на означення металу Plumbum - оливо. Описуючи оборону
фортеці троянцями, автор ”Енеїди” каже:
Троянці так і учинили;
На вал колоддя накотили
І разний приправляли вар;
Олію, дьоготь кип’ятили,
Живицю, оливо топили,
Хто лізтиме, щоб лить на твар.
Тут оливо вжито у традиційному українському розумінні на означення металу
Plumbum. Лити з мурів обложеної фортеці цину (Stanum) було б задорого. А оли-
во (Plumbum) було куди дешевше, і цей метал завжди був на похваті у війську, бо
з нього відливали кулі. Тож немає жодного сумніву, що в даній цитаті Котляревсь-
кий під оливом має той самий метал (Plumbum), який він в іншому місці називає на
російський манір свинцем.
Що ж роблять колоніяльні редактори? Вони слово оливо у наведеній цитаті
у виданні 1952 р. виправляють на олово. І саме як олово (Stanum) його фіксує
СУМ у гнізді ОЛОВО (том У). Іншими словами, колоніяльне мовознавство УССР для
обґрунтування терористичних дій україножерів 30-х років вдається до фальсифіка-
ції.
Котляревський слова олово не вживає - лише оливо, і означає воно у наведе-
ному прикладі не Stanum, a Plumbum.
Правда, в описі палат підземного царя автор ”Енеїди” вживає оливо ніби на
означення металу Stanum, хоч, може, у парі ”оливо, свинець” автор вдається до
повтору на зразок ”треба, нада”:
Цвяховані були там стіни,
І вікна всі з морської піни;
Шумиха, оливо, свинець,
Блищали міді там і криці...
Тут можна пояснювати оливо як Stanum (російське олово), що й роблять мово-
знавці УССР. Виключати можливости того, що Котляревський міг у даному уривку
розуміти під оливом Stanum (російське олово) не можна. Не будучи ковалем чи ме-
талургом, письменник міг плутатися в термінології, а російська освіта могла цій
плутатині сприяти.
Отже, у Котляревського спостережено термінолочічну ”саламаху”: один раз
слово оливо значить Plumbum, а другий раз - Stanum. Однак не вживає автор ”Ене-
їди” слова олово, тільки - оливо. З другого боку, на означення виробів із Sta-
num-у письменник вдається до слова циновний - прикметника від слова цина (Sta-
num):
Циновним ґудзем застебнувся...
Маючи уявлення про ”циновний ґудзь”, автор ”Енеїди” мусів знати і слово
цина - український термін на означення металу Stanum - дарма, що у творі його
не вживає.
Наявність лексичних розбіжностей у Котляревського потребує глибшої уваги.
Як же українці справді називали Plumbum і Stanum?
Для цього досить вдатися до творів інших класиків:
Та вона, ота Урака,
Біля коминка присіла,
Вкупі з сином, з тим Ласкаром,
Топлять оливо, ллють кулі... (Леся Українка)
Кулі, як знаємо, ллють з металу Plumbum. Отже й Л. Українка під оливом
розуміє Plumbum. Про це свідчать і інші фольклорні та літературні джерела.
Який з цього всього проситься висновок?
І. Вплив російської мови на українську почався не сьогодні, а мав свою до-
сить довгу історію
ІІ. Посилання на творчість класиків потребує великої обережности: вжита
один раз одним класиком лексика ще не є підставою вважати її за українську
ІІІ. Для занесення слова чи виразу до реєстру словника як українського тре-
ба мати кілька прикладів вживання даної лексики, взяті з кількох класиків
ІУ. Досліджуючи мовні явища, у жодному разі не можна практикувати підтасо-
вок, перекручень і підправок авторських текстів - методів, характерних для коло-
ніяльного мовознавства УССР.
ХХХVІ. ВІЙНА СЛОВЕС.
За те, що хлоп не пив спиртного, Щоб далі більше не вшелепатись,
Світ заповзявся проти нього... Коваль стулив долоні репані...
Коли ж на вухо хтось - зворушливо: Гай-гай, нові згадавши стилі,
”Не заповзявся, а обрушився!” Хутенько правлю на згрубілі.
Гостям впадає в око те, Невістці й каже братова:
Що ліс тут зовсім не росте... ”Насип горнятко там, чи два!”...
О, стилю, стилю безкебетний! Я б інші тут ужив слова:
Таж це було для них прикметно! ”Насип, скажім, горня чи два!”
Як батько міг схвалити шлюб? Слонячу вихиливши дозу,
Таж наречений - саморуб! Ласун прибрав недбалу позу...
Такий в усьому був смиренний, Десь, треба добре його вимучити,
І на тобі - калічник членів! Щоб він змінив ї’ на невимушену.
Тут наш не витримав механік Нечесність автора статті
Й поставив каверзне питання; В усій відкрилась наготі...
Таке, що лектори партійні А тим, хто в пам’яті побабрається,
Ще й досі звуть провокаційне. В усій, сказати, непривабливості.
”Таж у криївці, певно, золото!” - Щоб вірний відвернути зсув,
Пластунці стукнуло у голову... Ледащо й пальцем не кивнув;
Убий, не втямлю, як пластунку Шкода було його і стренчити -
Щаслива осінила думка! Зусилля не зробив найменшого.
З-за рогу й видно, як нероба
Гарненько набивав утробу...
Аж ні! Не так... Згнітивши серце,
Карбую: віддававсь обжерству.
ХХХVІІ. ПІСЛЯ КОТЛЯРЕВСЬКОГО.
Котляревський був батьком української літератури, і батьком не бездітним.
Після появи ”Енеїди” український літературний обрій заряснів іменами: Сторожен-
ко, Квітка, Гребінка, Боровиковський, Шевченко, Куліш. І кожен з цих письменни-
ків у своїй творчості так чи інак вдавався до русизмів.
Не важко відшукати русизми у П. Куліша, знаходимо їх і в Т. Шевченка.
Кулішеві русизми здебільшого походять із старослов’янської мови, що, як
знаємо, була до ХІХ ст. літературною мовою України. Це такі слова, як оглашати,
глаголати, соблюдати, уповати. Деякі з цих форм фіксує навіть словник Грінченка.
Зустрічаємо їх і в деяких інших письменників ХІХ ст. Форми ці - старослов’яніз-
ми - характерні для періоду вироблення української мови. Ці форми не чужі і на-
шим сучасникам, коли вони вдаються до урочистого або гумористичного стилю.
Поруч із старослов’янізмами трапляються в Куліша і цілком невиправдані ру-
сизми: іздатель, понапечатував, хоч вживає Куліш і форми друкувати, надрукова-
но. Можна натрапити у Куліша і на живомовні форми, сучасною літературною мовою
не практиковані: год, послі, тілько, первий, лучче.
Для більшої наочности наведу зразок мови П. Куліша:
”ПРИКАЗКИ ГРЕБІНКИ
ОД ІЗДАТЕЛЯ
Тому назад двадцять шість год покійничок Євгеній Павлович Гребінка випустив
невеличку книжечку ”Приказки”. Не чули ми про його працю й досі голосного слова,
а ”Приказки” були найкраще діло зо всього, що понапечатував Гребінка. Коли рів-
няти їх і до сусідньої словесности, то навряд чи є в їй кращі приказки од Гребі-
нчиних, а тілько що московські дзвони голоснійші од наших. Гребінка, пишучи
приказку, малює нам тут же наші села, поля й степи свіжими, да й непозиченими
фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь - тут же крізь сміх почуєте якийся
сум; коли ж справді сумує, то слово його процвітає квітками щирої поезії україн-
ської. Широкі його приказки, як наші степи, жартовливі вони да якось і сумоваті,
як наші селяни; шуткуючи, сі приказки займають душу зглибока”.
І вже в цьому загалом українською мовою писаному уривку можна знайти сліди
здобутої Кулішем російської освіти. ”Навряд чи є в їй кращі приказки” - речення
чисто російського мовного стилю. Українець, незнайомий з російською мовою, скаже
”Навряд чи має вона кращі приказки”. Там, де росіяни кажуть у меня есть, україн-
ці казали я маю. Форма у мене є розвинулася під впливом російської мови від ос-
віченої в російських школах інтелігенції.
Тільки російським впливом можна пояснити вираз тут же. Українській мові
властивіше форма тут таки. Сполучник да у тексті - це теж слід російського пра-
вопису, засвоєного Кулішем у школах.
У поезії Куліш ще більше вдавався до запозичень з російської мови. Тут
прозирає безперечний вплив Пушкіна та інших російських поетів:
Я філософію, сказати, що люблю,
І часто сам собі, пречасто говорю:
Уви! Ми родимось на те, щоб нам умерти...
Т. Шевченко так само вдається до русизмів, але здебільшого для сарказму:
Та щось нишком розмовляли -
Здалека не чути -
О отечестві, здається,
Та нових петлицях...
Не звільнилися українські автори і після Шевченка від впливу російської мо-
ви. Практично усі вони в той чи інший спосіб використовують лексику росіян, ви-
вчаючи її в школах, послуговуючись на службі, а подеколи і в сім’ї.
Українська мова адоптує цю лексику в різних варіяціях:
І. Пряме запозичення російських форм:
свинець.
ІІ. Творення українських форм за російським зразком (калькування):
у мене є замість я маю.
ІІІ. Вибір з кількох українських синонімів форми, структурою і звучанням
найближчої до російської:
нагромаджувати (1), призбирувати (2), накопичувати (3).
В УССР віддавали перевагу формі (3), найближчої до російського накапливать.
ІУ. Відмирання форм, які в російській мові мають інше значення:
плохий (боязкий) забуто, бо російське плохой = поганий.
У. Зміна значень окремих слів на російський манір:
знаменитий (значило: пречудовий, тепер значить: славнозвісний).
УІ. Вживання граматичних форм властивих російській мові:
по всім усюдам замість по всіх усюдах.
УІІ. Вживання властивого російській мові дієслівного керування:
зраджувати кому замість зраджувати кого.
УІІІ. Запозичення правописних норм:
да замість та.
Запозичення правописних норм після погрому українства 1933 р. набрало
рис державної політики. Прикладів - сотні; обмежусь кількома:
ад’ютант замість адьютюнт
раз у раз замість раз-у-раз
сухопутний замість сухопутній.
Бодай одну з цих категорій запозичень можна знайти у найповажніших класик-
ів. Серед дореволюційних авторів запозичена лексика особливо властива письмен-
никам, що походять з інтелігентних родин, чиє виховання проходило під впливом
російської мови та літератури. Підшукуючи лексику для свого мовлення - усного
чи писемного - такі автори мимоволі звертаються до російської мови і позичають,
або копіюють, або беруть за зразок російські форми.
Наприклад, у М. Коцюбинського можна натрапити на такі кальки:
Щемлячий трусок погнав його в гори.
Нема ніякого сумніву, що слово щемлячий є копією російського щемящий, відо-
мого у низці виразів, вживаних у російській літературі: щемящая боль, щемящий
душу напев тощо. У нашій живій мові слова щемлячий не зафіксовано. Це стовід-
соткова копія з російського зразка. Чому письменник вжив саме це слово, коли в
інших творах він послуговується прикметником терпкий? Очевидно, автор хотів
створити синонім до слова терпкий, для певної диференціяції між терпким та щем-
лячим. На жаль, як на мене, це йому не вдалося, бо читачі, які знають російську
мову, слово щемлячий зрозуміють через посередництво російської мови, а не з об-
разу, що його мало б творити слово щемлячий.
Ближче до української мовної стихії форми щемливий, щемкий, щімкий, що їх
мовці вивели з українського слова щем, яке само по собі без жодних епітетів за-
ступає російський вираз щемящая боль.
Трапляється у М. Коцюбинського і російське керування іменника дієсловом з
часткою не:
Комісія не змогла злокалізувати філоксеру...
Належало б сказати філоксери. Ось приклад з народніх уст:
Ніхто не може світа пережити (Номис, 389).
На російськйи манір вживає Коцюбинський і дієслово шкодувати:
Уряд шкодував гроші на боротьбу (з філоксерою)...
Дієслово шкодувати вимагає родового відмінку: шкодувати грошей. Саме так
дієслово шкодувати керує іменником у інших класиків:
...та, видно тесля шкодував роботи (Л. Українка).
Остання цитата з творів М. Коцюбинського є ілюстрацією до УІІ категорії за-
позичень, перелічених вище.
У наступних двох розділах ми розглянемо цю категорію запозичень докладніше.
ХХХVІІІ. НАВЧАЮЧИСЬ ЧУЖОГО.
Ще до того, як держава стала брутально втручатися в українську мовну сти-
хію, вже мали місце факти ”наближення мов”: в українській мові почали з’являти-
ся невластиві нам слова, вирази, синтаксичні конструкції. Як це ставалося?
Найлегше простежити за цим процесом на письменницькій творчості, бо письме-
нники лишають по собі твори, лексика яких може свідчити про явища, що відбували-
ся у сфері мови.
Як ми знаємо, освіта в Російській імперії була виключно російськомовна.
Особливо пильно цього додержувано на Україні. Усі релігійні навчальні заклади
переведено на російську мову ще в кінці ХУІІІ ст. Інтелігенція, міське чиновни-
цтво, священики стали переходити на мову імперії не лише на службі, але і в ро-
динах. Те саме відбувалося і в сім’ях ”малоросійського” дворянства.
Ішов процес обмосковщення України.
З фізики відомо, що всяка дія викликає протидію. Мала місце протидія і в
процесі русифікації. Знову таки цю протидію найлегше простежити на письменни-
ках: їхні біографії зафіксовано документально, і з них ми дізнаємось багато ці-
кавого.
Обмосковщення як процес насильницький не міг не викликати протидії з боку
молодого покоління: найбільш прогресивної, завдяки своїй молодості, частини су-
спільства. Коли старше покоління - батьки - під тиском обставин скорялися дикта-
ту імперії та переходили на мову колонізатора, то діти під впливом прогресивних
течій у суспільстві бачили в цьому диктаті деспотизм і варварство. І діти става-
ли в опозицію до батьків. У родинах наставало протиборство.
Цілий ряд українських письменників пережив таке протиборство в родині. Ви-
ховувані в російськомовних родинах майбутні літератори повставали проти родинної
російськомовности, і зайшовши у конфлікт з батьками, навіть розривали з родиною.
Такий конфлікт зафіксовано у житті Степана Руданського. Не згодний з російсько-
мовністю родини, він розійшовся з домом батьків. Аналогічні відносини склалися
з батьками і в Бориса Грінченка.
Розірвавши з ”малоросійством” батьків, діти верталися до своєї пригніченої
культури і бралися до її розвитку.
З національної точки зору бунт дітей був явищем позитивним. Та як і всяке
позитивне явище, воно мало і свої негативи. А негативи полягали в тому, що, по-
вернувшися до рідної культури, діти до кінця не звільнилися від впливів шкільної
та родинної російськомовности. І ці впливи в тій чи іншій формі давалися взнаки
в їхній творчості. Письменники, які здобули російську освіту, у своїх українсь-
ких творах робили огріхи проти правильної української мови. Коли-не-коли вони
вживали форми, запозичені з російської мови, компонували речення на російський
лад, вживали властиві російській мові зв’язки між словами тощо.
Ці огріхи впливали на українську літературну мову тим, що деякі з цих огрі-
хів стали переходити з категорії помилок у категорію норми. Особливо полюбляло
письменницькі огріхи колоніяльне мовознавство, яке на підставі авторських похи-
бок відверто фальсифікувало українську мову.
Приклади?
Їх багато. Для нас найцікавіші з них ті, які задокументовано.
Словник Грінченка у гнізді слова ЗРАДЖУВАТИ наводить такі приклади із запи-
сів народньої творчости:
”Палію, Палію Семене, чи не зрадиш ти мене” (Запис Максимовича)
”...вона ж мене ізрадила, я й не сподівався” (Запис Метлинського).
Дієслово зраджувати, як неважко бачити із зацитованих уривків, вимагає піс-
ля себе знахідного відмінку, тобто ставить після себе питання кого/що.
А от зразки з літератури (із Словника А. Кримського та СУМу):
”Зрадив дівчину кохану (кого)...” (С. Руданський)
”Та доля лихая зрадила хутко його (кого)...” (Л. Українка)
”Зрадив козаків (кого), пристав до ляхів...” (І. Нечуй-Левицький)
”Зрадив він народню справу (що)...” (П. Куліш)
”Я зрадив би себе (кого), якби дививсь інакше...” (В. Самійленко)
”Князі й бояри... зраджують край свій (що)...” (І. Франко)
”О Батьківщино! Не зрадили тебе (кого) твої донецькі діти...” (В. Сосюра).
Така одностайність письменників, що походять з різних українських земель -
Поділля, Волині, Київщини, Полтавщини, Галичини, Слобожанщини - не лишає жодного
сумніву в тому, що зраджувати треба кого або що. Якщо ж хтось колись відступає
від цієї норми і зраджує кому/чому, то це - помилка, огріх, який можна пояснити
впливом російської освіти, бо росіяни иизменяют кому/чему, і ніколи ніде не
изменяют кого/что.
Усяку помилку треба трактувати як помилку і не інакше. Але не так думають
мовознавці колоніяльної школи. Для них помилка в бік копіювання російської мови
- це те, що їм якраз і потрібно. Отож СУМ у гнізді ЗРАДЖУВАТИ пише, що слово це
вимагає після себе питання кого/що, але іноді (рідко) й кому/чому. І наводить
приклади з літератури, які на ділі є письменницькими огріхами:
”Зрадила та, що любила... Зрадила мила мені (кому)...” (О. Олесь)
”...він не зраджував цій звичці (чому)...” (О. Полторацький) (1960 р.).
Огріх О. Олеся стає зрозумілим на підставі написаного вище.
Щодо прикладу з твору О. Полторацького, то його треба пояснити низьким рів-
нем грамотности автора та подвійним стандартом тодішніх редакторів, які виполю-
вали найменші відхилення від ”нормативних” словників, коли йшлося про самобутні
українські форми, і закривали очі, коли йшлося про копіюваня російських зразків.
Бо, фіксуючи у гнізді ИЗМЕНИТЬ українське слово зраджувати, нормативні словники
(РУСи), починаючи від 1948 р. наводять його у правильній українській формі:
зраджувати кого/що.
Третій том СУМу, який узаконив, як рідкісну, форму зраджувати кому/чому,
вийшов 1972 р.
Отже, у виданій 1960 р. повісті Полторацького ”Дитинство Гоголя” редактор
мусів виправити неграмотність автора. Та, як бачимо, він цього не зробив. Не-
грамотність у бік копіювання російської мови редактор не мав за потрібне, або не
наважився виправляти, або й сам був освічений не краще від автора.
І цей букет неграмотности СУМ підносить як українську норму!
Про фаховий рівень тодішніх редакторів дуже промовисто свідчать скарга
О. Довженка, висловлена у листі до директора видавництва ”Дніпро”. От що пише
Довженко про особу, яка редагувала його твори:
”...не знає мови. Видно по всьому, що вона українською мовою не говорить.
На кожній сторінці сліди словників, механічно прочитаних, а часом і безглуздих”1.
Як це точно відбиває систему редагування української літературної продукції
в УССР! Редактори обертали живу мову на мертве язичіє.
Узагалі ж кажучи, огріхи в мові письменників у ситуації тотального поширен-
ня російської мови траплялися і трапляються. Усі пам’ятають рядки Т. Шевченка:
І ЧУЖОМУ научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
Однак ми - за винятком колоніяльних ”академіків” та ”докторів” - і далі
навчаємось чого, а не чому.
Письменники такі ж люди, як і всі смертні, і можуть помилятися. Але це не
дає нікому права на підставі помилок творити норму.
А саме так діяло колоніяльне мовознавство і продовжує діяти сьогодні.
Узаконення помилкового вжитку веде до поступового відмирання самобутнього
українського мовлення. Сьогодні щораз частіше у пресі можна зустріти форму зра-
джувати кому: зрадив мені, зраджу їм, зрадило нам тощо. Виправляти ці покру-
чі редакторам просто нема як: бо ж такий вжиток узаконено колоніяльним мовознав-
ством, яке має в незалежній Україні чи не більше прав, ніж в УССР.
Чужа мовна ”порода” забиває своє золото.
Такий наслідок ”чужої науки”.
ХХХІХ. ”КОШТУЄ МЕНЕ” ЧИ ”КОШТУЄ МЕНІ”?
Коли сьогодні ми чуємо від когось ”Мене це дорого коштувало”, нам здаєть-
ся, що вираз неправильний. Справді, сьогоднішній мовець звик до такого зв’язку
між словами: ”Мені це дорого коштувало”.
Так ми звикли. Так і в російській мові: ”Мне это дорого стоило”. Щодо ро-
сійської мови - це так.. Що ж до української...
Гляньмо до словників. У словнику Б. Грінченка у гнізді КОШТУВАТИ наведено
такий приклад:
Воно коштуватиме їх небагато (З народніх уст; Канівщина)
Тобто, коштувати вимагає після себе родового відмінку: коштувати кого.
Такий мовно-логічний зв’язок фіксують і твори літератури:
Буде рублів десять Тебе (кого) коштувати (С. Руданський)
Говорили, що такий дозвіл коштував його (кого) пару тисяч (І. Франко).
-------------------------
1) І. Кошелівець, ”Олександер Довженко”, ”Українська мова та література”, ч. 45,
1998 р.
Як бачимо, лексема коштувати кого була нормою ще не так давно. А вже за
радянських часів остаточно забулася:
Копійок двадцять п’ять Івану (кому) коштували (М. Рильський).
Можна наводити десятки прикладів з творів наших сучасників, і всі вживають
модель коштувати кому.
Навряд чи треба переконувати читачів, що така трансформація сталася під
впливом північного сусіда. Коли це сталося, і хто перший став вживати форму
коштувати кому, сьогодні встановити важко. Одне незаперечно: у першій половині
ХХ ст. на Східній Україні коштувати кого стало архаїзмом. На Західній Україні
та в західній діяспорі ще й сьогодні можна почути мене коштує, його коштує, хоч
під впливом совєтської освіти Західня Україна губить це правильне українське ді-
єслівне керування.
Прикладів ”застаріння” під впливом навальної русифікації можна навести
більше. Тепер неможливо встановити дату і місце ”трансформації” дієслова кош-
тувати. Зате інші подібні ”трансформації” можна прослідкувати, скажу так, до-
кументально.
Прикметник подібний у нашій мові вживається з прийменником до: подібний до
кого/чого:
І почуття, подібне до сорому, опекло йому лице (З. Тулуб) (І)
Який гарний. Зовсім до Вас подібний (І. Франко). (І)
Проте під впливом тих же чинників - російська освіта й оточення - дехто
практикує і такі моделі: подібний на кого/що, подібний кому/чому:
Сухе тіло гріло мене теплом, таким знайомим і ні на що не подібним
(М. Коцюбинський) (ІІ)
Зоставшись при тобі, я став би долею тобі подібний
(Л. Українка). (ІІІ)
Як бачимо, невластиві нам форми вживають і письменники. Щодо Коцюбинського,
то він якраз і належав до літераторів, з дитинства знайомих з російською мовою
та літературою. Наявність виразу тобі подібний у Л. Українки можна пояснити по-
требою ритміки у віршованому тексті, хоч і Леся не була вільна від впливу росій-
ської мови: як свідчать сучасники, батько Лесі був виключно російськомовний.
Цікаве тут інше: як мовою видатних письменників маніпулює колоніяльне мово-
знавство:
УРС (1961 р.) так пояснює слово ПОДІБНИЙ:
ПОДІБНИЙ 1) (до кого, до чого, реже на кого, на що, кому, чому)...
Отже, УРС засвідчує питомість для нас форми подібний до кого/чого, підкре-
слюючи ремаркою реже вторинність (у даному разі - від запозичення) форм подіб-
ний на кого/що, подібний кому/чому. Хоч і узаконюючи позичені форми (бо це кі-
нець кінцем збагачує комунікативні можливості мови), УРС все таки визнає за пи-
томою українською моделлю керування першість. І відповідно наводить приклади
в такому порядку:
І почуття, подібне до сорому, опекло йому лице (З. Тулуб) (І)
Сухе тіло гріло мене теплом, таким знайомим і ні на що не подібним
(М. Коцюбинський) (ІІ)
Учителю, зоставшись при тобі, я став би долею тобі подібний
(Л. Українка). (ІІІ)
Але часи змінилися. Наступ на українську мову посилився. І виданий 1975
року СУМ (том УІ) ”міняє акценти”. Гніздо ПОДІБНИЙ виглядає вже так:
ПОДІБНИЙ, а, е. 1. Який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий
на когось, щось...
Це пояснення зігнорувало українську модель керування, властиву цьому прик-
метнику: подібний до чого, пояснивши слово подібний через синонім схожий, який
таки вимагає після себе прийменника на. Гніздо ілюстровано прикладами в тако-
му порядку:
Сухе тіло гріло мене теплом, таким знайомим і ні на що не подібним
(М. Коцюбинський) (І)
Який гарний. Зовсім до Вас подібний (І. Франко) (ІІ)
Учителю, зоставшись при тобі, я став би долею тобі подібний
(Л. Українка). (ІІІ)
Як бачимо, приклади починає цитата, де подібний вимагає після себе приймен-
ника на: вжиток у 1961 році визнаний рідкісним. За неповних 15 років рідкісний
вжиток став головним! Так вирішили колоніяльні маніпулятори від мовознавства.
У такий спосіб адепти ”злиття мов” ”наблизили” українську мову до російсь-
кої. Про українську питому форму подібний до чого користувач СУМу дізнається
лише з поставленої на друге місце цитати і має зробити висновок, що позичена
форма подібний на що - це природня українська форма.
Я жодною мірою не проти мовних запозичень. Вжиті до речі вони збагачують
комунікативні можливості мови. Але з фальсифікаційною практикою псевдомовознав-
ства, яке на догоду політичній меті старається витискати самобутні форми форма-
ми запозиченими, навряд чи погодяться словолюби й шанувателі рідного слова.
Хто хоче володіти правильною українською мовою мусить вистерігатися таких
узвичаєних або узвичаюваних покручів:
Правильна українська форма Суржикова форма
відповідно до чого відповідно чому
глузувати з кого глузувати над ким
дивуватися з чого дивуватися чому
запобігати ласки у кого запобігати ласки перед ким
знущатися з кого знущатися над ким
зраджувати кого зраджувати кому
легковажити що легковажити чим
навчатися /вчитися/ чого навчатися /вчитися/ чому
нехтувати що /поради/ нехтувати чим /порадами/
опановувати що /науки/ опановувати чим /науками/
повідомляти кого /мене, нас/ повідомляти кому /мені, нам/
постачати кому що /матері хліб/ постачати кого чим /матір хлібом/
радіти /радий/ з чого радіти /радий/ чому
сміятися з чого сміятися над чим
спонукувати на що спонукувати до чого
стосуватися до кого /нас, мене/ стосуватися кого /нас, мене/
ХL. СЛОВО ГАЛИЧИНІ.
Культурний розвиток західніх областей України - Галичини, Закарпаття, Буко-
вини - відбувався в особливих умовах. Ці землі до сорокових років ХХ ст. були
відірвані від Наддніпрянської України. У відмінних від Наддніпрянщини умовах
галичани виробили галицький варіянт української мови, дещо відмінний від наддні-
прянського варіянту.
На галицький варіянт української мови впливали польська, німецька, старо-
слов’янська і знову таки російська мова. Російська мова, правопис якої у ХІХ
ст. зберігав чимало рис старослов’янської мови, була найближчою для зрозуміння
галицькій інтелігенції. Грамотність галичан базувалася на старослов’янській
мові - мові Церкви. Укази Петра І не мали поширення на Галичину, і там неруси-
фікована старослов’янська мова і старослов’янський правопис стали базою, на якій
розвивався галицький варіянт нашої мови.
Вироблення цього варіянту так само не проходило без боротьби. У розвитку
мови галичан брало участь два мовотворчих напрямки: один - на базі народньої мо-
ви, і один - на базі вже ”готової”, тобто виробленої російської мови.
На початку галицького відродження дуже популярним серед галичан було ”язи-
чіє”, яке базувалося на старослов’янському письмі та на російській лексиці з до-
мішкою місцевих елементів. Унормовані ці елементи не були: кожен, хто писав
язичієм (говорити язичієм практично ніхто не говорив), вживав ті чи ті елементи
трьох мов залежно від своєї освіти і знання тої чи тої мови. Язичіє було незро-
зуміле для широких - переважно селянських - мас, і поряд з язичієм вже у першій
половині ХІХ ст. в Галичині з’являється друга - народня течія галицької мови,
базована на живому мовленні.
Обидві течії користувалися традиційним старослов’янським письмом.
Згодом під впливом Наддніпрянщини народній варіянт галицької мови відмовив-
ся від традиційного (старослов’янського) письма і прийняв фонетичне (сучасне)
письмо, поширене на Східній Україні. Язичіє ж не міняло свого письма і, бувши
незрозумілим широким масам, стало тратити свою популярність і практично зовсім
зникло у першій половині ХХ ст.1
Живе галицьке мовлення стало основою лексики галицького варіянту українсь-
кої мови. Але лексика галицького варіянту цілком не звільнилася від впливу язи-
чія, і риси язичія присутні в галицькому варіянті і сьогодні.
Щоб дати читачам уявлення про язичіє, наведу тут витяг із статті до газети,
що його цитує М. Павлик у друкованій версії свого ”відчиту” на вечорі у пам’ять
М. Шашкевича:
”Одкривши оддільну рубрику в нашом органі (се мало бути у ”Друзі” - М.П.)
под написею ’Записки господарскії’, буде нашою задачею обрабляти все, що только
в домовом хазяйстві пользу принести може, переважно що кождая руськая господиня
знати должна; щоби в єї хазяйстві добробит цвіл, щоби варнею так руководити,
даби всі проізведенія, коториє так великоє вліяніє на здоровіє поодиноких лиц,
кормлячихся ними, мають, що од них переважно вік тих же зависить, виходили здо-
ровії, вкусниї, щоби доставляли только такой корм, которий би всі питательниї
часті в собі содержал, а даби вредно на развитіє тіла і здоровія вліяющиї із не-
го оддалениї билі; ібо только здоровий корм єсть в состоянію подати часті необ-
------------------
1) Рештки язичія - в остаточно зрусифікованому варіянті - лягли в основу так зва-
ної ”русинської мови” - антиукраїнської вигадки агентів КҐБ на Закарпатті.
ходимо потребниї, коториє могут спасательно вліяти на єго благополучний розвой
так физический, як і умственний”.2
Наведений текст написано ні російською ні українською мовою. Його написано
язичієм.
Плекана галицькими народниками (”народовцями”) мова що рік, то більше нага-
дувала літературну мову наддніпрянців, хоч мала свої характерні риси в лексиці
та правописі. Завдяки старанням галицьких народників і виробився галицький
варіянт української мови.
Як бачимо, язичіє на 50% складалося з російської лексики і мало помітний
вплив російської морфології. Це був суржик, далекий від живої мови і далекий від
будь-яких канонів: кожен ”писатель” комбінував російську та українську лексику
на свій смак, так само як і правопис (у цитованому уривку: РАЗвитіє і РОЗвой).
Язичіє, хоч і зникло, лишило свій слід на галицькому варіянті української
мови. У галицькому варіянті, що зберігся сьогодні в українській західній діяспо-
рі, цей вплив неважко помітити. Практично ряд перелічених у бесіді ХХХУІІ кате-
горій запозичень властиві і галицькому варіянту:
І. Пряме запозичення російських форм:
правительство.
Форма вживалася в Галичині навіть у першій чверті ХХ ст.
ІІ. Творення українських форм за російським зразком (калькування):
у мене є (замість я маю) з російського у меня есть.
Трапляється у багатьох письменників Галичини.
ІІІ. Вибір з кількох українських синонімів форми, структурою і звучанням
найближчої до російської:
колишній (1) і бувший (2);
переважає форма (2), спільна з російським бывший.
ІУ. Відмирання форм, які в російській мові мають інше значення:
Не спостережено; навпаки, забуті на Сході форми в Галичині - живі.
У. Зміна значень окремих слів на російський манір:
Спостережено у трохи іншій формі: російські лексеми набувають іншого,
відмінного від російського значення:
опрокидувати має значення спростовувати, а не перекидати.
---------------------------
2) М. Павлик, ”Твори”, Київ, Держлітвидав, 1959 р., стор. 371.
УІ. Вживання граматичних форм властивих російській мові:
Словосполуку по словам та деякі подібні вживає навіть І. Франко.
УІІ. Вживання властивого російській мові дієслівного керування:
Не спостережено.
УІІІ. Запозичення правописних норм:
Практично не спостережено.
Попри всю самобутність розвитку галицького варіянту нашої мови, розвиток
цей мав багато спільних рис з процесом вироблення наддніпрянського варіянту.
Ці два варіянти протягом свого розвитку (в ХІХ - ХХ ст.) перебували у пос-
тійному взаємоконтакті, який сприяв виробленню сучасної літературної мови. На
галицький варіянт мала великий вплив творчість наддніпрянських письменників, по-
чинаючи від Т. Шевченка. Письменники Галичини постійно орієнтувалися на мову
Наддніпрянщини. Наслідком цього став той факт, що морфологія західнього варіян-
ту майже цілком збігається з морфологією наддніпрянського варіянту.
З другого боку розвиток шкільництва у Галичині, в тому числі ремісничих та
професійних шкіл, сприяв витворенню української педагогічної, фінансової, медич-
ної та іншої термінології, яка в період Визвольних Змагань і пізніше стала набу-
тком загальноукраїнської літературної мови. Цей процес не спинився і сьогодні.
Вдала українська лексика, засвоєна в західній діяспорі, поширюється і в Україні.
Тому всякі спроби розсварювати українців на підставі деяких відмін у мові
окремих земель треба розглядати як спроби, спрямовані проти української мови
взагалі і кінець кінцем проти незалежної України.
ХLІ. ВИСНОВКИ.
І. Українська мова продовж кількох століть зазнавала гоніння з боку тоталі-
тарних імперських режимів. Процес, який започаткував Петро І у ХУІІІ ст., підхо-
пили ”інтернаціоналісти” у ХХ ст. Тоталітарна держава воювала проти української
мови всіма наявними в її арсеналі засобами:
1. Указами, законами
2. Заборонами
3. Терором і репресіями
4. Знищенням сумлінних мовознавців
5. Створенням фальсифікаторського колоніяльного псевдомовознавства
6. Фальсифікаціями у словниках, підручниках і творах класиків
7. Теоретичними концепціями про ”наближення і злиття мов”.
Під впливом цих заходів в УССР припинено розвиток української мови, не роз-
роблено термінології, яку можна було б з успіхом вживати у різних сферах. Вида-
ні в УССР словники карикатуризують українську мову і підживлюють міфи, які скла-
лися навколо неї.
ІІ. Україножерські заходи лишили свої сліди не лише в мові, а й у психоло-
гії українців. Під впливом перелічених заходів в нашому суспільстві поширилася
низка міфів:
1. Що українська мова - мова меншовартісна
2. Що українською мовою не можна послуговуватися у цілому ряді сфер спілку-
вання, наприклад, у військовій, технічній тощо
3. Що українською мовою не можна викладати, наприклад, музику, фізкультуру
4. Що українська мова не може існувати без російської
5. Що російська мова найкраще служить українцям.
Ці міфи підкріплювано імперською політикою. Гальмовано видання словників,
енциклопедій та іншої довідкової літератури.
Відсутність масово виданих повнооб’ємних словників іноземних мов таких, як
англо-український та українсько-англійський, німецько-український та українсько-
німецький, польсько-український та українсько-польський, та багатьох інших мов,
безперечно гальмувала розвиток і вжиток української мови.
Ті ж словники, які видавалися, як ми бачили з попередніх бесід, спрямовува-
но не на розвиток української мови, а на її дискредитацію.
ІІІ. Вивчаючи українську культурну спадщину, не можна забувати про істори-
чні несприятливі обставини розвитку української мови. Тому працю над словниками
та виробленням української термінології треба поєднувати з очищенням української
мови від невластивих нам, терором накинутих рис.
ІV. Усе вищесказане ставить перед свідомою мовознавчою громадою України
низку завдань:
1. Розробити і видати термінологічні словники з цілого ряду галузей
2. Орієнтувати мовознавчі заклади НАНУ на ліквідацію шкідництва на ниві
українського мовознавства
3. Перевидати УРС, СУМ, РУС, звільнені від перекручень.
Ця програма величезна. Вона потребує сотень ентузіястів та підтримки держа-
ви. Згадавши державу, мимоволі зупиняєшся.
А що, коли держава байдужа до українського відродження?
Чи маємо ми право відмовитися від цієї програми?
У жодному разі.
Ця програма потребує широкої підтримки з боку патріотичних партій та грома-
дських організацій.
Треба згуртувати ентузіястів цієї програми, і спільними силами вдатися до
пошуків коштів серед міжнародніх доброчинних організацій, серед фондів та окре-
мих доброчинців.
Ось те поле діяльности, куди варто вкладати свою енергію молодим і завзят-
им.
Тільки з підтримкою ентузіястів цю програму можна зрушити з мертвої точки,
на якій вона перебуває сьогодні.
Не забуваймо, що від здійснення цієї програми великою мірою залежатиме ус-
піх нашого національного відродження.
Читати далі >>>
Повернутися назад >>>