Дякую, пане В’ячеславе, за Вашу доброзичливість і підтримку. Мабуть, у більшості тих, хто ризикує ступити на цю стезю, у певний момент виникають сумніви щодо правомірності такого кроку. Мені у якійсь мірі все одно, графоманка я чи ні з погляду інших: я дозволяю собі жити за власноруч обраними принципами. Починаючи писати свою «Сповідь графоманки», крапки над усіма можливими «і» для себе я вже давно розставила, інакше втекла б з ПМ при першому ж критичному зауваженні, згоряючи від сорому за те, що поткнулась, куди не слід. Колись була знайома з одним графоманом: гроші платив, аби я його «творчість» на українську переклала, а то було у сутужний час для моєї родини. Ой, як же мені було соромно, і від того тексту, і від того, що не наважусь сказати правду сивому чоловічку… спочатку він ображався, що я позволяю собі «вольности» з його текстом, а потім з’явився з другим томом своїх «мемуарів», запевняючи, що я найкращий перекладач з усіх, до кого він звертався. Ледь змогла чемно відкараскатись. Він ні крапельки не сумнівався у своїй геніальності… І І я дуже боюсь бути на нього схожою. Я щиро вдячна людям, котрі пишуть мені свої зауваження, адже погоджусь я з ними, чи ні, але вони надають мені можливість бачити іншу точку зору, витратили час на коментар, на спілкування зі мною. Це ж щастя: мати можливість висловити свою думку, спробувати щось створити і бути почутою. : )