Чорна хмара затулила
Сонечко від нас, -
І вдалася в тугу мила
В неспокійний час.
Засмутила бідолашна
Серденько своє,
І мені за нього страшно
Повсякдень стає.

Чому тепер такі сумні
Передзимові сиві ранки?
Здається, що потоку днів
Я не учасниця, а бранка.

Не посміхаються мені,
Ні сонце, що тепер підранок,
Ні ці короткі вихідні,

Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий. А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать н

Сидять діди під плотом та згадують минуле,
Розказують молодшим, доки ще не забули,
Як були молодими, як весело гуляли,
Як то було Андрія святого відзначали.
Карпо старий жалівся: - Минулося, одначе,
Здрібнів народ, не те, що в часи було козачі!
Не в

Усе минає,
вічний – лише час.

Хіба потрібна квіткова крамниця тобі,
Щоб упевнитись в красі троянд?
Кажу тобі,
Я стою за твоєю спиною, заки ти доглядаєш свій сад,
Заки ти перебігаєш з картини смутку
В розпростерті картини життя
Я знаходжу тебе в сухозлотім осонні
По затертих,

Картини Анатолія Криволапа - справді магнетичні.
Від них важко відірвати погляд. Небо, сонце, коні, хати,
озера ніби запрошують вас до духовного всесвіту.
Домінують два кольори: червоний - колір пристрасті
й фіолетовий - духу. Так, це фарби заходу

Як Ви в мою посміли душу зазирнути?
Тривожити всі закутки її вві сні.
По суті розумію, що паром Ваш вутлий,
Він плистиме рікою тільки навесні.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
І залишитись спомином палким свічі.
Забути б мені все. Я потушити му

Е, ні! Роки таки не опанча
і їх уже не скинути з плеча…
Хоч досвід за плечима не носити,
та ноша усе більше докуча!.

Впивалася блаженством кілька днів,
а потім поверталася додому,
щоб слухати мелодії птахів,
казки читати Фікусу старому.
Вигулювала тугу у саду,
нанизувала сни на нитку ночі,
від себе гнала — сумнівів сльоту,
коли лякали думи-поторочі,

А сни мої, як завжди, поторочами
За третіми півнями розсипаються,
Тікають в ранок полем потолоченим
Озимої мороженої парості.

Про що мені шептали в ніч безмісячну?
Питали хитро- а запам'ятаю чи?
Собі дорогу за туманом мітячи,

Не люблю робити якісь преамбули до віршів, але тут випадок трохи інший, тому:
Якщо чесно я вже зрадів, на коротку мить залося, до хлопа (гундяя Юри) щось дійшло, а нніть, помилився!
Юрко тупе, як і все, що стосується зросійщеності і росіянизму, т

Годі, діду, каменем лежати
Й тяжко позіхати на зорі, –
Завірюха вибілила хату,
Полотно напряла у дворі.
За віконцем стало розсвітати
І за вітром темінь потекла, –
Без роботи журиться лопата
І до рук аж проситься мітла.

Димар курив ядучу люльку
І зиркав, як на полі зла
Клювали ворони голубку,
(Злетіти в ирій не могла.)
Яка у тім була причина:
Не поділили небосхил,
Чи не достатньо для спочину
Безвісно канувши могил?

Краще хизуватися малесенькою гідністю, ніж малоросійством. Вбити у собі москаля ніколи не пізно. Але і зволікати не варто. Російське «братолюбіє» - гірше сатанізму. Російська ідея паразитує на руїнах інших національних ідей. Неповага до себе є

Кажется, в начале весны 2002 года по израильскому радио “РЭКА” передавали интервью с известным польским режиссером Ежы Хофманом. Речь зашла и о его новом фильме “Огнем и мечом”. Мастер заговорил не сразу, будто что-то мешало ему. – Я посвятил его моей до