Хай мені буде
і гріх, і два,
хай мені громом –
прокляття й прокльони,
що я зроблю,
коли я – жива,
фатумна для любові..
…дивна і скрізь наяву
в з’яву – неактуальна.
Вибач мені,
що такою живу
дамою Пік
фатальною.
В міру невірно
згорає час…
– річчя
не має ні правди, ні сили,
щастя –
п’янке, як вино і нуга,
не прокидається сірим…
І до нестями –
безмеж забуття,
наче над прірвою дія…
Хто ти?
Навіщо мене забрав
з мене,
що кодами –
безнадійна..?
Холодно, лютий,
а я – жива!
Відстань –
і подих не захолоне!
Хай там аби що –
сніги чи сльота…
Щастя моє…
Воле моя!
І неволе…

Не скажу тобі
про свою любов…
Розгорну небес
горобине тло.

Калиновий смак,
ягоду терпку
На вустах твоїх
смакува –
ти –
му…

Як червону кров
з калинових грон
принесу на злом
у п’янкий полон…

І в останній схлип
розкажи мені
про одвічний плин,
про цвітіння нив…

Я прощу тобі
твою тінь-любов,
Я покину клин,
перейду покров…

Смакуватиму
полиновий день.
Відшукай мене,
коли знайдеш – де…

(Ярослав Чорногуз. СЕКС-ОКТАВА)

Вона грати розпочне із ноти «до»,
І відчую я до неї «лібідо».

Зробить «піаніссімо» на «ре» -
Ми підемо з нею в кабаре.

Плавно перейде на ноту «мі» -
У готелі ми залишимось самі.

У бокалів дзвоні чути ноту «фа» -
Вже тремтить від збудження й строфа.

Пригорну її під «фа-дієз»,
Під Шопена «Героїчний полонез».

Губи скрикнуть ноточкою «соль»,
Як увійде в неї мій «бемоль».

Скінчимо разом на ноті «ля» -
Все було чудово – о-ля-ля!

Попрощаємося ми на ноті «сі» -
Відвезу її додому на «таксі»,

- Все чудово було, люба, і «мерсі»!


***********
Як рвонув я на бандурі ноту «до»,
Аж підскочило в слухачок лібідо.

Лиш зібрався ущипнути ноту «ре»,
А одна мене за руку вже бере.

-Милий, будеш тільки мій? –Кажу –Ага!
Ну а друга на коліна вже плига.


Назбігалося дівчат на ноту «мі»…
Серед них немов султан я у чалмі.

Закружляла мене слава й висота,
І почав я стриптиз-танець живота.

Чую – галас заглушив і полонез.
Це ж бемоль! А ми гадали, що Дієз!

Ну, стривайте! Доведу я вам усім,
Коли кожній відіграю нот із сім!

Постскриптум:
Довго грав я. Закінчив на ноті «соль».
І одна шепнула: «Я твоя Ассоль!»

Вітер був жорстким.
Осипалось листя.
З гомоном людським
Все згорить в обійсті.

Вийде чоловік.
Стане край дороги.
Похилився. Зник.
Ніч. Не бачиш Бога…

Гомін нелюдський.
Вітер. Урагани.
Війни. Біль жаский.
Вершники-кургани.

Смерть і обеліск.
Гомін безгоміння.
Люди — це двійник
нелюдського ТЛІННЯ.

Акації аромоцвіття

гостро шипи боронять.

Щоб гоїти рани пилкáми,

чи треба роздерти серце?


Як зав'язі виб'є морозом,

чи будуть плоди солодші?

Про що говоритиме осінь,

як спрага слова осушить?..


2010

Лінії на долонях — змії, бо мають шкіру,
Кубляться, і не знати, врешті куди повзуть.
Як молоко, їх ваблять то манівці, то віра.
Й доки ти гіпнотичний, доти їм значиш путь.

Лінії на долонях — ниті маріонеток,
Смикаєш тіло вгору — рветься урізнобіч,
Сплетеними ногами міряєш власне гетто,
А лялькарі сміються óбразами облич.

Креслення по долонях — витончене малярство.
Ріками у пустелі фарби розводить Бог.
Техніка досконала: многі твої митарства
Сходяться однією лінією на двох.


2010

Дмитрові Кременю

Нас зрадили. І зраджують. І будуть.
І ще не раз у крейдяному колі
Знов буде сподіватися на диво
Дивакуватий посланець любові.

Від паводка до паводка це коло.
Від пострілу до вибуху цей захист.
До кого ще здійняти в ранах руки,
Кому іще гіркий подати запит?

До кого йти? Рубати на капусту
Самих себе? Та до човна Харона
Ми без квитка приходимо сьогодні –
Для нас вода під веслами солона.

Для нас вода – в Карпатах. Серед степу
Вовками виють вибрані сонети.
Держава нас не зрадила – вона
Нас хоче упіймати у тенета.

Хтось протестує, хтось іще вагається:
Чекати, чи боротися, чи жити?
Гіркий не сон – пробудження гірке.
Ми не спимо. Кого іще будити?

Споконвіків ми тут несли свій хрест.
Іще з трипільських веж, крізь лихоліття
Вростало в землю, вилось до небес
Мого народу мозолясте віття.

На рідній мові тисячі років
Ми плакали, молились і співали.
Немов добірне зерно засівали
Вкраїнське слово у ріллю віків.

Чому ж сьогодні в нас переважа
Імперський рик північного ведмедя?
Бентежить слух говірка та чужа,
Згина мене аж до земної тверді.

Я підіймусь. І стану я на прю
Сторуким велетом, і стоголосим словом!
Піснями предків небо підіпру.
Ти ще розквітнеш, рідна моя мово!

Коли витираєш сльози з щік,
Невпевненою рукою...
Залишаються вологі сліди.
Наче стежки.. до Бога.
По ним іти у небеса.
В очах солодка тривога,
Слова непотрібні,
За вас скажуть все сльози
Не спиняйте їх.
Це одкровення Боже..
Його рука, малює відповіді
На хмарах фарбами
прозорого дощу
Читати ці слова,
Це Наче птахом летіти,
Краплі щастя ловити,
Сонце до грудей притискати
Так легко, так радісно, так тепло
А потім сміятись і бігти
Здіймаючи руки угору,
Обганяючи мить на півкроку.
Зустрічати свободу і щастя...
А тоді спочивати,
Лягти і рахувати сонячне проміння,
На повні груди вдихати,
Під мелодію трав засинати...
Стежки...До самого Бога,
А здавалось, сліди звичайні від сліз.

Заплету тебе в маки і м"яту
Та із келиха Ночі зіп"ю...
Й буде вітер ревниво гортати
Заціловану сукню твою..

На шовкових тонах акварелі -
В ясеновій колисці гаїв
Між божистих зіркових камелій
Бронзовітимуть очі твої..

П"яний Ранок- зім"ятий і босий..
Пригорнувши Зірницю плечем
Розчахне зарум"янений космос..
Й зашепоче між лунами : ще-е!

Па – падолистом, тактом і хистом,
Руку у руку, плече до плеча.
Котиться нота в спраглі ворота,
Музика йде від ключа до ключа.

Ласкою марячи, вовче і заяче,
Боже і грішне. Пани і раби.
Б’ються акорди, душі мов хорди,
Аури вічні з подушок роби.

Сниться – не сниться: в косах косиця...
В небо, в безодню, назад і вперед,
То замовкаючи, то воскресаючи,
Словом палаючим капає мед.

Небом і долом коло за колом
Шепіт і трунок, і темінь, і ти...
Тільки б не збитися, чи не розбитися,
Тільки б до сліз забуття довести.

Світлими кадрами над простирадлами
Доторком, подихом, помахом крил...
Певною мірою – танець над прірвою,
Щастя й нещастя, безсилля і сил.

Жаром і холодом, брудом і золотом.
Ніжності ріки, цілунків мости...
Небом і долом коло за колом,
Казка і трунок, і темінь, і ти.

Новий яскравий календар –
Суддя жорстокий, злющий кат –
Нагадує, що я життя
Узяв, мов човен, – напрокат,
Що берег правий вже позаду,
А лівого не видно ще,
Що рік пройде як два десятки,
Таких, як він, пройшли уже.
Як два десятки, три десятки,
Як сотні літ, мільйони літ...
А воду то погладить вітер,
А то, мов склом, покриє лід.
Смішний я...
Прагну: швидше, швидше,
До лівого, вперед, туди...
Та раз за разом, раз за разом
Весло не дістає води...

Без тебе –
Моя душа у сутінках, у пастці…
На небі –
Червоні простори закинутих овацій…
На серці –
Плямистий біль, з екстазом оборони…
Від тіла –
Що плаче через продані долоні…
Згораю –
І обливаюся сльозами віри …
Сьогодні –
Стихійно виривала наші сили…
Та відродилася –
З тобою я на «Марсі…»
Із вибухом –
Божественних градацій…

Злободенну таблетку-реальність
Кладу під язик:
Знову ранок приходить –
Від цього не краще-не гірше…
Ця проклята зима,
До якої сяк-так уже звик
Замітає сліди,
А із ними недопалки віршів.

У легенях гніздиться
Бронхіт і загублений дим,
Щоб зігрітись хоч трохи
Мугикаю ритміку блюзу.
Ця навальна зима,
Як одвічна причина причин:
Розібратись в собі –
Відшукати прощення і музу.

Небо кашлем вологим
На місто відхаркує сніг…
Ця зима, як остання
Із тих, що не буде ніколи –
Порозкидала нас
На сітківці колійних доріг,
Що вчорашніми днями
Біжать безперервно по колу.

Сотні знайомих розкидані містом
в поза- і майже-досяжності.
Буде нагода — зустрінемось, звісно,
буде потреба, то зв'яжемось.

Потиски поквапом, усміх і вищир.
Топи, як_більшість і — лузери —
я не різню їх, дивитися вище —
я про неназваність друзями.

Снігомережа достатньо провідна
для теплообміну знаками,
тільки довкола так бучно, аж бідно,
холодно навіть заплакати.


2010

Жовкне сад, і листя пахне раєм.
Ніби він побіля серця, скраю.
Наше сонце схоже на дитину:
просить рук і вже не обпікає.
Ми підемо в різні боки садом,
загубивши незбагненну стежку.
Тільки сонце, що до нас звикало,
плакатиме десь над світом зверху.
То навіщо листя пахне раєм?
Айстри іншій - це така потреба.
Я ж чекала, пізня і небесна.
Бог любив мою любов до тебе.

2008-2010

куплю весь світ,
себе ж продам.
втічу від бід
та не віддам
останній подих я залишу,
як смертний вирок для життя,
а капля крові не напише
якіїсь мертві почуття...

швидко швидко
дні на нитку
на тугі вузли

як ножем
по пальцю чиркнув
сівер березіль

чути чути —
в підземеллі
родиться нове

білизною
з'яву стелить
а зелом пірве

а водою
пересушить
спрагу дощову

й перелогами
й на душу
висіє траву

2010

...О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято ?
Богдан-Ігор Антонич

Які короткі ночі разом! Свічки на
темному вікні іскряться в місячній
імліграйливо знадливим топазом.

І все навколо: Я і Ти — пекельна
плоть в колисці раю зорею падає й
згорає у сон земної висоти.

За нами — спалені мости, і
нам, утішеним в безодні, попри
причастя великодні навіки
проклятими йти.
Які короткі ночі разом... В
жертовник сонцесяйних днів
кладемо казку дивних снів — на
лик дешевим богомазам.
2009 р.

Ти загубилась папоротецвітно
В ночах ожин, в траві на босий біг,
Де бережений зачаївся Біг,
Де світляки, осяйністю вагітні,
Мені знакують посвітом і зником.
І вже не йму - де ігрища, де ти...
А назирці, як стріляні хорти,
Ідуть недолі, визвірившись дико.

2010

Подати за здоров'я враже
на водосвятні молитви —
душа впокоїться і ляже
до тіла, мов єпитрахиль.

Три церкви, три хрести розп'яті
пройде в заручницях біда
по колу. І порветься ятір,
і розіллється благодать.

Згорить свіча по струнці, рівно,
і кіптю вивітриться глум.
І хмара аспідна по ринвах
стече покаяно в імлу.


2010

Як рівно й тихо ти гориш,
і лиш у кутиках очей – тривога.
Забуті привиди старих горищ
мабуть, тебе прийняли би за свого.

Як світло й солодко спливає час,
де одиниця поділу – твій подих.
У дні веселощів, і в дні нещасть
являйсь, мов ангел, зі садів господніх.

Одним-єдиним словом захисти,
бо маєш голос легкий, білосніжний.
Мені над містом тихо мерехтить
твоя таємна незбагненна ніжність.

Я - мідна, я - осіння вишня,
недбало скинула минуле.
Гілля - до неба, мов коріння,
погірдне до зими й нечуле.
Тримаю, з сили, біле й землю,
своїм єством - листком болючим,
під сонцем - жовтим можновладцем,
кужільно мотаним, їдучим.
Я вирізаю з неба крила
гіллям, стужавілим від долі,
посередині України,
де навіть синій дощ в неволі.
Зими ментальної в'язниця
мене змовчить, неначе Стуса,
а я дібрала колір ниток
і небу шлю свого обруса.
Бо вийшла, чуєте, як вишня.
Хто б на плече не тис, я - вільна.
І тулиться кори мурашка,
чорнява жінка богомільна.

2008-2010

Позлітались горобці
до порога - на млинці:
пригощаю саме їх,
друзів меншеньких своїх.
Горобці млинці клюють,
швидко раду їм дають,
повсідались тут і там.
- Їжте, любі, ще я дам! -
Ситий видався обід.
На порозі мокрий слід:
з'їли все, і крихт нема,
бо голодна їм зима.
Бачу - ситі горобці,
веселяться - молодці!
Розцвірінькались. Овва! -
маю вдячності слова.

2007

Подейкують, же ланцюги у злоті
Тримали міцно твій сріблистий гріб,
Же знатний прах твоєї післяплоті
Дамаський меч напохваті беріг.

У середполе, ген у позамісто
Стріла вказала на послідній стан.
А може, пáла там зірниця чиста,
Котру ти одмолив, соцініан.

Хтось мурував стовпа тобі до тверді,
Чи цегли ти навіз туди вперед,
Як фараон? А може, спересердя
Розкидав геть, пославши лугом смерть.

Хіба тепер то важить, князю Пронський...
Як ти вже — пам'ятник. Гніздо лелек.
Один в полях. В Європі. Й по-сіромськи
Ми губим слід твоїх бібліотек.


2010



**"Мурований стовп" — пам'ятник архітектури XVII ст. Кам’яний стовп у формі аріанського склепа встановлений на могилі колишнього власника м. Берестечка князя Олександра Пронського у 1631 р. Такі пам'ятники ставили на могилах соцініани — прихильники поширеного у ХVІ столітті по всій Західній Європі одного із напрямів кальвінізму, з яким жорстоко боролась католицька церква. Не вціліли такі пам'ятники ні в Румунії, ні в Угорщині, Пруссії, Сілезії, Голландії. Існує легенда, що срібна труна князя була наповнена коштовностями і висіла у склепі на золотих ланцюгах. За часів Олександра Пронського Берестечко було одним із найбільших у Європі центрів соцініанства, у місті діяли освітні заклади соцініан, велика бібліотека.
Інша легенда розповідає, що під час однієї з воєн, які прокотилися через Берестечко, три стріли було пущено в цій місцевості. Перша стріла залетіла недалеко і впала за Берестечком в напрямку села Кутрів. Пізніше на цьому місці поховали князя Олександра Пронського і спорудили уже згадуваний Мурований стовп. Друга стріла полетіла правіше і набагато далі. На тому місці згодом поховали сестру князя Олександра Маруху і насипали на її могилі високий курган. Третя стріла полетіла ще правіше, впала і загубилась у Смолявському бору.

Ось і третій президент
в зеки кандидатом.
– Батьку, де мій кулемет,
я іду солдатом
у загони до стрільців,
що повстали нині
за дітей і за отців
по всій Україні.
Полонили рідний край
зеки та бандити,
ту сволоту вовчих зграй
буду бити.
– Ой, синочку, не спіши
кров ворожу пити,
на війні, як на межі:
жити – чи не жити.
– Краще, батьку, у війні
згинути – не жити,
ніж конати у багні,
вовчу сечу пити.

2010-02-03

Ярина Тимош

До Ельдорадо рушає застуджений потяг,
Сходяться люди навкіл, як гори, - врочисті й важкі.
Всім по квиткові дають за паспортом. Ну а потім -
Довгі прощання за руки, поскладані в колажі.

І сльози дружин, матерів, і посивілих дочок -
Може, зустрінуться, може, поверне ще, хто не стлів...
Юрми вокзальні лізуть у пащі вагонів. Хочуть
Їхати, згадки пастельні розмазуючи по склі.

Стіни дощів об'їздúти, ніби здичілих коней.
Станції випадку. Станції фатуму. Хвостові
Стануть передніми враз. І проголосять перони,
Що Ельдорадо чітко скероване у безконечність.
І жоден іще зворотнього напряму не довів.

2010

ЯКОСЬ СУМНО І ЯКОСЬ ХОЛОДНО
ОСІНЬ ПРИЙШЛА У МІСТО СІРЕ
ЯКОСЬ ДИВНО І ТРІШКИ ГОЛОДНО
БЕЗ ТЕПЛА, КОХАННЯ, ДОВІРИ.

ПОВДЯГАЛИСЬ У СІРІ ВБРАННЯ
ВСІ КРАСУНІ ЧАРІВНИЦІ
І ШТАНЦІ ІЗ БАВОВНИ, ТЕПЛЕНЬКІ
ЗАМІНИЛИ КОРОТКІ СПІДНИЦІ.

ДОЩ ВСЕ ЛЛЄ, З РАНКУ Й ДО НОЧІ
ЯК НА ТУМАННОМУ АЛЬБІОНІ
Я БЛУКАЮ ВОЛОГИМ МІСТОМ
ЦИМ ЗНАЙОМИМ ДО БОЛЮ РАЙОНОМ.

АЛЕ Є ЩОСЬ В ТОБІ КАЙФОВЕ
ПАНІ ОСІНЬ, ШЛЯХЕТНА ПАНІ
ЗАЗИРАЮ В ПРОВУЛКИ ХОЛОДНІ
І БЛУКАЮ СВОЇМИ ШЛЯХАМИ.

Присвячую світлій пам’яті Олексія Олексійовича Покамістова, інженера крюківського вагонобудівного заводу, репресованого в 1937 році і безпідставно звинуваченого у шкідництві. Він єдиний із усіх арештованих не визнав себе винним і не оговорив нікого з колег. Тільки через двадцять років Олексій Покамістов, пройшовши пекло ГУЛАГу, повернувся в Кременчук. Всі інші учасники так званої “шкідницької групи” були розстріляні ще в 1937 р.

На допит викликали серед ночі.
В кутку чорнів залізний сейф, як дот.
І лампа Ілліча сліпила очі,
І слідчий щось писав собі в блокнот.

— Ми судимо тебе за намір зради —
Луною по склепіннях загуло —
З метою повалить радянську владу
Ти на заводі звив своє кубло.

Тебе давно вже взяв я на замітку,
І класове чуття не підвело,
Бо варто лиш було смикнуть за нитку,
І ось воно: шкідницьке ремесло.

Ти вісь проектував з тонкої сталі.
В вагонну вісь дефект навмисно вніс
Із замислом, що сам товариш Сталін
В вагон зайде. А потяг — під укіс!?

— Абсурдне звинувачення! Не згоден!
Коли ми завершили цей проект,
Одержали дипломи й нагороди
За міцність і новаторський ефект.

Все, що було у світі найновіше,
Ми втілили в майбутній наш вагон.
Він легший, досконаліший, міцніший.
До речі: він товарний. Де ж резон?

— Революційну совість не обманеш!
Красива казочка, та є одне “але”.
Ти що, очкарь, мене за дурня маєш?
Ось тут зізнання всіх твоїх колег!

…Рядки брехливих доказів і свідчень...
Не відрікайтесь, друзі! Нащо ж так...
Я вірив вам. Невже тортури й відчай
На цім папері залишили знак?

— Ну! Прочитав? Що, правда очі коле?
Потер набряклі руки м’ясника.
— Ви справді вірите, що вороги навколо?
Чи то партійна лінія така?

— Мовчати! Закарбуй собі на носі:
Тут лише я питання задаю.
Хизуєшся, що не зізнався й досі?
Ми зараз допоможем …мать твою...

І били. Аж здулися жили бичі.
Терзати плоть – давно набутий фах.
Підняв криваве місиво обличчя:
— Ці прапори... Як червоно в очах...

— Оклигав! Що, відчув на власній шкурі,
Як нам, чекістам, правити лапшу.
Ми й не таких ламали товстошкурих.
— Ось тут підписуй!
— Ні. Не підпишу!

...Світ вирина із темряви помалу.
Ось та межа. За нею – небуття.
Що я? Мільйони безвісти пропали.
Загинули нізащо, без пуття.

Хіба це влада рад? Стелили м’яко.
Ні, не такий ми обирали шлях.
А марення кремлівського маньяка:
“До комунізму !..” На людських костях?

— Вставай! Піш-шов !.. — І люттю грають жовна —
Молися, гад! Затвердили згори
Зустрічний план на честь річниці Жовтня:
Ще розстрілять вас сотні півтори.

Зіницю стволу точно в серце править.
Ще подих... Ну ж бо! Подих! А не хрип.
І мов крізь сон: “Наказ! Цього — відставить.
Ще не зізнався. Дуже впертий тип.”

Кріпись, Альошо! Двадцять літ розлуки
«Великий мудрий Вождь» тобі відвів.
Ти ще не знаєш про нелюдські муки,
І холод льодяний колимських таборів.

Десь там безіменно, на згублено-дикому в літеплі острові,
Півтемрява в'ється по стегнах і стегна чутливо гойдаються.
Залюднені нами піски і дерева молочно-кокосові
По черзі нічлігом і тінню лежать і стають замість раю нам.

Так світло від тебе, так тихо до затишку понаднебесного -
Пірнати у хвилі і сни, обійнявшись руками-ліанами.
Тепло, як гольфстрім океаном, розлити широкими сплесками,
В лазурному погляді заякорúвшися, ніби у гавані.

Ані порятунку не треба, ні світу з чужими новинами,
Лиш риси твої впізнавати на дотик зорею ранковою.
Сліди, як автографи спільні, лишати по дну, де ходили ми,
Щоб риби услід шепотілися нашоподібною мовою.

2010

Трохи-таки незвично, бо
Смугами руху зустрічного
Нас розкидало…
Тигр із биком зустрілися:
В місті, яке судилося –
Похолодало.

Закрижанілі вулиці
Попід ногами крутяться
Кожної миті.
В місті, де ще прописаний –
Кращі вірші написані,
І пережиті

Спроби втекти від вічності
Ген за географічності
Не за маршрутом…
Місто гіпнотизуюче
Я популяризую, ще
Десь мають бути

Декілька слів несказаних,
Фальші дилем розв’язаних
Всі – алогічні…
Гостем іду непроханим
Містом, в яке закоханий
Навіки-вічні

Світ – занепад поколінь,
Втрата звичаїв і миру.
Світ – це влада без зусиль,
Політичне володіння.
Всі Шути б ють короля,
Трон завоювати хочуть,
Та корона лиш одна,
Ну а претендентів море.
Всі Шути – це лиш актори,
А акторство то – брехня!
Гра у чесних воїводів,
Гра у чесність короля.
Смерть на смерті,
Біль на горі,
Втрати, невід і журба.
Політичне незлагоддя –
Ці дарує почуття.
Спільного у них є мало,
А в основі лиш одне –
Гроші, влада, безталанне,
Беззусильстро до мети.
А мені це все далеко.
Я пишу і сміх в очах .
Всі вони – маріонетки,
В наших доблісних руках.
Саме ми будуєм владу,
Вибір робим також ми.
Ми демократична влада!
Ми повстання без війни!
Ми повстанем, та не вдарим,
Ми словами доб ємось!
Вища влада ще почує,
Як ми їм закриєм рот.

В матіолову ніч – паперовий літак
Це тендітний рубіж між нами
Це малиновий час переможних атак
Як сміливий ривок цунамі

Із абзацу – життя. У смарагдовий край
Всі пароми пливуть на південь
Всі сполохані сни – крізь опаловий плай
В неозорий, як щастя, ливень

В серпантинову ніч – соловейковий спів.
Як пропущений крок між нами
Як прозора стіна, діалог між рядків
З паперовими літаками.
2.02.2010

Стільки у тебе, юначе, життів —
аж розбігаються внутрішні очі,
Дивляться навкруги і налякані
стрімголов утікають назовні.
Знову сьогодні відмерло одне —
недогодоване, як тамагочі, —
Вкотре скорботу ховаєш ти
у повіки, неначе образу кровну.

І дні не встигають міняти освітлення
до напівтіней обличчя,
Душі-близнючки жваво гойдають
і переважують настрій на шальках.
Смішно, то страшно їм, дітям,
то би заплакали гірко, але не личить —
Навчені витримки і,
як за годинником, йти налаштовані змалку.

Ще балансуєш ти, ніби за поручні,
того, хто поряд, хапаючись.
Ще не встановлені точні твої
для ліквідації координати.
Ще жевріють скалки надії
неопалимі, палючі, палаючі.
Молиться мовчки
за тебе,
за вісті благі
замислена Богоматір.


2010

Говорят, несчастливый наш век. Но могуч и неистов.
До сих пор наши судьбы вершат короли и шуты.
И чем больше умнеем, тем больше непознанных истин.
Мы стремимся к Мирам, не домыслив земной красоты.

На дедовских могилах возводим свои небоскребы,
Где порой Город Призраков ночью выходит из тьмы.
На экранах – убийцы рисуют на нас фоторобот.
Неуютно нам жить. Но живем в этом городе мы.

И теряется сущность явлений в потоке сенсаций…
Кто там ищет пришельцев? Они уже здесь! Повезло!..
Наполняют наш быт всеми благами цивилизаций,
Но крадут у нас память о том, что добро, а что зло.

Эти гости «оттуда» гуляют теперь по столицам,
В лабиринтах отелей и в гуле пустых площадей.
И зловещие черные метки видны на их лицах,
И ни капельки жалости в блеске стекляных очей.

Сердце рвется в груди, как шальная безумная птица.
Путеводную нить не сгуби в этом мире вещей,
Ежедневно вдыхая из воздуха яд безразличья…
Хорошо, если Ангел-Хранитель на правом плече.

будеш покараний
лицарю вдаваний
виляжеш геть молодим -

все що набажане
збуте й несправджене
виб'є тебе наче грім

надто було тобі
купельно злотово
сходив щодень тобі дар

і забувався ти
щастя наквасити
і наперед не гадав

хто тобі випросить
солоду в цитрусі
хто допоможе тепер

викричись виболись
спішся і вибери
д о р о г у
що попри смерть


2010

Якби весна раптово заструміла,
Така джерельна і така юнача,
То ми би босо і духмянотіло
Побігли запускати сонце-пращу.

Порослим лугом і жовтавим цвітом,
На плюскіт хвилі, на гойдання лісу
Ловити вітер і пісні губити,
Як ноти, склавши пахощі меліси.

У мушлі вислухати громовиці,
Вичісувати блискавки у небі.
Дражнити мавок - чи не довго спиться,
За повні води смикаючи греблі.

Якби весна у котики вербові
Вдягнула береги зеленолукі,
То ми би розквітали в кожнім слові,
І слово цілувало б наші руки.

2010

У французькім піджаку,
і краватці з писком...
Видно - випив кон'яку,
по червонім писку.
Зась - на стіл йому просте...
Їздить - не на возі...
Має крісельце - ще те...
Геть не у тривозі.
...Не про нас думки, браттЯ,
партфункціонера.
Незахмарене - життя
корупціонера.

Квітень 2009

Вщухла сніговиця,
не ячить, не грає.
Поле знов сріблиться,
тихе та безкрає.
Все тремтить, німіє
скрізь на видноколі -
так морозом віє
не на жарт у полі.
Сиплють іскри білі
небеса високі.
Холодок у тілі,
у душі - неспокій.
Бо вже сутінь руха
млу над головою:
скресне завірюха
з силою новою.

2008

Ми літали з тобою в захмарних повітряних замках.
Спочивали від неба на лоні пругких споришів.
Ти дарунок весни, моє сонце, зваблива коханка.
Тихим лагідним словом горнулась душа до душі.

Накували зозулі кохання сто літ і удачі,
І не вірилось нам, що у світі є місце журбі.
Згасли зорі на небі, коли тебе з іншим побачив.
Я спалив кораблі, не заглянувши в очі тобі.

Чорні краплі дощу на осіннім оголенім вітті,
І крізь шарпання вітру чийсь голос металом дзвенить:
“Ти кохання згубив!
ВОНО ВМЕРЛО ДЛЯ ЦІЛОГО СВІТУ!”
Гірко плакала осінь, і годі її зупинить.

Голос той, ніби кат, моє серце мордує невпинно.
До хреста прибиває мене на Голготі сідій.
Одспівала любов журну пісню свою лебедину,
І завмер її звук на обірваних струнах надій.

І піду я в те місто, де сніг замітає дороги,
Сірі будні життя коротати в тенетах оман.
Там немає тепла. Там нема ні Любові, ні Бога!
Лише злото регоче, що все на цім світі - обман.

Рукотворні руїни у землю вросли вік за віком,
І статуї стомились дірявить небесну блакить.
Я кричу до статуй, до сліпих, перекошених вікон:
-Назовіть мені ціну, щоб нове кохання купить!

А статуї мовчать. Лише льодом відсвічує мармур.
Де ж бо їм осягнуть таємниці людських почуттів.
За все золото світу любові не купиш ти. Марно!
А все інше - ерзац. Од віків і во віки віків.

Все повториться в світі. І двоє взялися за руки.
Погляд ясних очей. Ніжний дотик довірливих уст.
Вічна Пісня Пісень поведе їх крізь радість і муки...
Я квітневим дощем на закоханих тихо проллюсь.

І розкине весна перед ними зеленії шати.
Ніжні квіти конвалій складуться в вінки запашні.
Він шепне їй: кохаю тебе, й буду вічно кохати!
І ВОСКРЕСНЕ ЛЮБОВ!.. І відляже від серця мені.

Діаманти вилискують згорда при витоках пальців твоїх,
Мерехтять розкаратно.
Хоч і сяйво у них - коли світло забрати - мертве.
Я виточував грані, терпів, але гідність тесати не міг -
Не титановий бо.
Але й ти у наближенні мало подібна на жертву.

Тепле хутро міняй, добираючи настрій під колір і чин,
Все наївно гадай,
що зігрітися може у норковій мантії серце.
А сезони минають в тобі. І тебе. Мов сліпий пілігрим.
І мандрівки твої
передбачувані так само, як сила інерції.

Та хіба я суддя? То, хіба, тільки в грудях ще молотом б'є,
Просить тиші у залі
і Час викликає на праві єдиного свідка.
Він замовчує більше і плутає, радше, як ловкий круп'є.
І Феміда на нервах присуджує:
відстань - обом. І наснитися - зрідка.

2010

І трояндова мить, і бузкова,
і тюльпанова - адже весна,
урочиста і обов'язкова:
нам останній наш дзвоник луна.

Приспів:
Прощавай, гімназія!:
золота пора.
Хай тепер навчається
інша дітвора.
Від чуттєвих споминів
на душі тепло.
Пам'ятати будемо -
що між нас було.

Ця лінійка - на інші не схожа.
Ми - такі як завжди й не такі...
Розійдемось, куди - воля божа,
у мінливі світи гомінкі.

Приспів.

І троянди для нас, і тюльпани,
і весняного сонця привіт...
Паничі ми щасливі і панні -
аж на нас задивляється світ.

Приспів.

Січень 2010

Котилася монета я підняла
Монета срібна наче чарівна
До моїг ніг вона припала
І тут підбіг юнак і крикнув
Ти моя
Я думала він крикнув про монету
А потім підійшовши ближче
Він мене обняв
Обняв так страсно і душевно
Як у житті ніхто не обнімав
У голові моїй була картина моря
Тихий пейзаж і ніжність незимна
Довкола мене мокре місто
І серед нього я стою одна
Чи може це насправді було
Чи може в світі десь такий існує
Що може у мить мене до моря віднести
Можливо є та прагну я не цього
Я хочу бід, страждань але від нього
Я хочу від єдиного коханого мого
На томість у руках моїх монета
Холодний дощ і хмарність в небесах
Старе містечко і пуста оселя
І як завжди замріяність в очах
Та в ту секунду була і надія
І в мить монета полетіла
І зникла під колесами машин

коли
у кишені на чай акурат
ачей
та увидиш де пшик а де брат
вином
і виною наставивши плям
втече
або стопче - страшко він чи хан
вкраде
невід'ємне а зайве додасть
де крев -
непритомно де тріщина - шасть
шукай
хто у полі не вітер - орач
знайдеш
не губися образить - пробач
дрібне -
на посіви а зріле - до жнив
люби
неминуче бо згаєш - не жив


2010

На вулиці знову падає дощ ,
Думки мої, линуть до тебе.
І скільки б не знав я з тобою тривог
Кохання твоє, мені треба.

Кохана, я люблю, кохана я знаю.
Що любиш ,що любиш мене.
Що все буде добре тобі обіцяю
Кохання моє чарівне!

І щоб не прийшлося в житті пережити,
І щоб не прийшлося пройти,
Тебе я буду так сильно любити
Я небо кохають зірки.

Тобі подарую я щастя безодню
І поле весняних квіток.
Простелю дорогу до твого серденька
з трояндових пелюсток.

Я буду про тебе завжди піклуватись,
Бо так я цього захотів.
Ти будеш найкраща, найкраща для мене
Кохана, на віки віків.

На вулиці знову падає дощ ,
Думки мої, линуть до тебе.
І скільки б не знав я з тобою тривог
Кохання твоє, мені треба.

Кохана, я люблю, кохана я знаю.
Що любиш ,що любиш мене.
Що все буде добре тобі обіцяю
Кохання моє чарівне!

І щоб не прийшлося в житті пережити,
І щоб не прийшлося пройти,
Тебе я буду так сильно любити
Я небо кохають зірки.

Тобі подарую я щастя безодню
І поле весняних квіток.
Простелю дорогу до твого серденька
з трояндових пелюсток.

Я буду про тебе завжди піклуватись,
Бо так я цього захотів.
Ти будеш найкраща, найкраща для мене
Кохана, на віки віків.

Двоэ людей двы однаковы мрії
Місяць і зорі лише для них двох
Все це в тумані усе це надії
Любов це великий переполох

Здавалось ще вчора кохання блистіло
Як капля роси на червоній троянді
Від ніжного дотику тіло тремтіло
милувались зірками вони на веранді

Сьогодні це все навпаки обернулось
Любові немає розбиті серця
напевно кохання від них відвернулось
Напевно не разом їм йти до кінця

Немає вже неба лиш тільки для них
Ту лебедів пару вони розєднали
Тепер поділились вони на чужих
Такого сюжету вони не чекали

Вже сонце сідає не так як колись
І Сніг не такий випадає лапатий
Та ти не спіши ти постій озирнись
І добре подумай чи варто кохати

нервові клітини ніхто не відновить
І шрами на серці швидко не заживуть
Як що навіть хтось кохана промовить
то вибере в другу сторону путь

Це зовсім не значить що не треба любити
Та треба спокійно й ти до мети
Ти будеш щаслива тієї лиш миті
Коли слово коханий казатимеш ти

Рум'яна така, ніби кров на снігу,
тендітно покроєна часом фризерка
стинала мені чи то дні, чи нудьгу.
Була при надії.
Була у дзеркалі.

І далі був день, чи то сонячний дим,
хотілося гіркле розбавити світлом.
Кружляв неспокійно не мій херувим,
мого вже віднині,
мабуть, що убито.

Було так вечірньо, аж цикала ніч
і міцно за горло мене колисала.
На вухо шептала: “Паничу...панич...
Твого панування
доба зосталася... “

2010

В двійкові системі
твої почуття.
Де нуль й одиниця -
Це смерть і життя.

Слова, що сказані в мовчанні,
І біль що в радості відчув.
Ти ненависть побачив у коханні -
Життя інверсію ти мовчки проковтнув…