Тихо...
Тихо...
Ніжно...
Падає у низ сльоза,
І холодно,
І неподвижно
Зосталися мої уста.
Чую,
Бачу,
Відчуваю
Твою присутність неземну,
І вирішив,
Що я кохаю
Тебе - єдину і одну.
Тихо...
Тихо...
І спокійно
Пролунав лиш голос твій,
Сумно,
Марно,
Безнадійно
Я залишився без мрій.
Слово "ні"
І "забирайся" -
Відповідь твоя така,
Крик у серці,
Гострий біль -
Я чекав не ці слова.
Тихо...
Тихо...
Навіть сумно,
Тут тебе уже немає,
Самотність,
Біль,
Навколо пусто,
Бо любов тут не літає.

Неонове місяця світло,
Мов річка, на землю ллється.
І кожна зіронька на небі
Тихесенько собі сміється.
Забрала світ в обійми ніч.
Свобода, тиша… і вогники свіч…
У танці зливаюсь з природою
І тану в красі її.
Життя розквітає з свободою.
Лечу на шляху до мріїї.
Тіла наші живуть, і тихо
В унісон б’ються наші серця.
Цей світ світлом і свіжістю диха.
Було б це завжди, без кінця!
З нами ніч і легка прохолода.
Ні проблем, ні турбот, ні біди...
Затуля їх собою природа,
Заливають їх струни води.

Десь в небі в аквапарку янголята
Катаються.
Тут змерзлі мокнуть кошенята
Не граються.

Цей дощ потрібен для землі –
Умитися.
Чого ж так хочеться мені
Журитися?

1.
Заблукало сонце над Вкраїной,
Загляда в віконце холодина…
Думали, що щастя все ж прийде,
Але… Але де ж помилка наша, де?

Ми тепер не знаєм, що чекати,
І хоча і вийшли вже за грати,
Ми не знаємо, що можемо,
Ми не знаємо, що хочемо,
Ми не знаємо, що прагнемо знайти!

Заблукало сонце над Вкраїной,
Проникає всюди холодина…
В омуті розчарування тонемо.
Темна вода, темний холод; ми спимо?

2.
День новий постукає в вікно.
Той, який чекаєш ти давно.
То не світле майбутнє, а просто життя,
Та мусиш прийнять його без вороття,
Світу радіти,
Не спати, а жити,
Вперед іти,
Тоді побачиш, що щастя – це ти.

Драма.
Сама.
Храма.
Нема.
Стало.
Сміття.
Мало.
Життя.
Крила.
Лама.
Зала.
Пала.
.
Догоря…
Воля.
Зоря.
Доля.
Шмаття.
...
Буде!
Життя.
Люди.
І я.

Лиш там, де листя шелестить,
Об хмари б'є, бринить вустами.
Лиш там, відчуєш ти на мить
Все те, що було поміж нами.

Згадаєш день, наші зітхання,
Асфальт і поворот весни.
Облишиш свої сподівання,
Слова зостались без мети.

Поглянеш ти на світ по-своєму,
Ухопиш плинний швидко час.
І може вийде по-новому,
Де вже не буде нас.

5.04.2006

Буревій порвав нам вітрила
Обійняв і вирвав флагшток.
Наше судно, наша "Надія"
Вже зробила останній ковток.

Смерть нашоптує курс капітану
І готує дорогу для нас.
Вир холодних вод океану
Поглинає, руйнує каркас...

І між сотен приречених Богом
першим промінем кинутим зранку,
Ти і я мезальянсом пологим
Перед смертю танцюємо танго...

І нехай тільки мить, тільки крок
Нам дозволить здійнятись дугою...
Ми під сяйвом тисяч зірок
І нас двоє... нас двоє... нас двоє...

Пісне душі одинокої,
Не кланяйся в ноги журбі.
Дорогу до мрії високої
Доля вручила тобі.

Встань над краєм натомленим
І зорю розбуди.
В день, ідеями сповненим,
Повертайся сюди.

Не покинь мене в заростях
Застарілих страждань
Хай журбу візьмуть заздрощі,
Гімном радості стань.

Линь шляхами далекими
І мене забирай.
Я так хочу з лелеками
У примарливий край.

Щоб назад повернутися
У священні краї.
Може, й з долею стрітися…
Є ж вона на Землі?

Безкінечність кохаю я
І кінцеве люблю.
Стару вишню за хатою…
І небес далину.

Переймаюся вірою,
Далі сурмлять в трубу.
Я до тебе з надією,
Як квітки на снігу.

Червоний олівець - колір мертвої мами.
Я малюю ним по забльованих стінах,
Де гвалтують дівчат під сміх наркоманів,
Де учора насмерть забили сусіда,

А маленькій дитині хтось виколов очі.
Кішка бігла і впала. Перерізав трамвай.
Відплювавши гріхи кат молитву шепоче
Замість слова "амінь", промовляє "стріляй"

І весна настає, і комусь так прекрасно
Мають клумби троянди, а могили вінки
Буйні голови тонуть у миттєвому щасті
Підпаливши у церкві ікони святі...

І на нас позирає тихо мертвая мама
Десь між хмар, що так схожі на скручений вус
Їй так боляче бачить пропиті талани...
Поряд з нею... Я знаю... Плаче Ісус...

Дощ.
Краплина падає, сміється.
Вона живе і тишу рве.
Десь у горах стежина в’ється
Своїм
нагадує своє
Про те,
як боїмося змін...
Краплина падає,
а поряд карабін...

Чи зможу я вижити без тебе...
Без поцілунків, без обіймів, без кохання?
Прийди, прийди хутчіше ти до мене,
Здійсни будь ласка це моє бажання.

Чи зможу я прожити ще хоч день...
Без уст твоїх, без рук твоїх, без тебе?
Посидь зі мною ще хоч півгодини,
Мені від тебе іншого не треба.

Чи зможу я писати ці вірші,
Що присвячував тобі я все життя?
Коли тебе немає, мабуть ні,
Бо вже не маю в серці почуття.

Чи зможу я прожити це життя...
Без посмішки, без дотику, без виду?
Без дотику, що відчуваю я,
Без тебе вже не буде цього світу.

Поезія для мене щастя,
Однак для мене це й нещастя,
Ера сліз і розставання,
Зима в душі, кінець кохання,
Інтрига почуттів, що знав,
Я у вірші їх написав.

Lemon tree

Безсилий у прозорій шахті міжвіконня
Моє обличчя стало плащаницею на склі
І голос мій тепер звучить у мікрофонах
А я німий --заслаб від власних слів

Збираю з шиб необережних птахів
в торішніх луках прибережних зон
І небуття моє перефарбує знахар
Чорною наклейкою на жовтий лимон

А в міжвіконні скаженіють пінні коні
В чеканні стріч застигли каруселі
І гербіцидне світло бур’янових колій
Розтиражує в сотні пусток ксерокс

І всі хайвеї заведуть у бездоріжжя
і побіліє пір’я у ворон
І в кінці тунелю -- подвійне днище-
чорною наклейкою на жовтий лимон.

Сяють очі від дикого щастя,
Як у хижого звіра горять,
Бо весна і погода прекрасна
Надихають його пострілять.

Повертається з вирію пташка,
В мрії серця додому летить.
Гуси-лебеді, сіренька качка…
- Летить м'ясо! – мисливець кричить.

Ой націлена в небо рушниця.
Сильна пристрасть, безжалісне зло
В чисте серце, у саму зіницю,
Тяжку втому і вірне крило.

Впала з неба надія весняна,
І любов, що долає нужду.
А людина та дуже погана,
Бо розстрілює в небі весну…

У жебрацькій душі не буває
Ні любові, ні сили добра.
Мертве поле життя пожирає,
Бездуховність іде «на ура».

Запишався стрілець на бенкеті,
Доїдає братва гусака…
В сині неба, у зграї далекій
Обкурличуть свого вожака.

Сад радіоактивних скульптур

Б’ється струмом глухо від сліз
обмежена видимість ранкове проміння
прогріло ламкі порожнини у склі
іржавими голками в грубій тканині

лиш фото залиш фото зостав
воно ще кричить лишаючи іній
голосом бляклим скошених трав
час розкидати радіоактивне каміння

стерся будинок у міських вогнях
фото розірване фото склеєне
у слідах літаків втомлений птах
зупиняє розбиті серця і конвеєри

перегорілі лампи у центрі кімнат
сукно павутини у поштовій скрині
доглядають скульптури занедбаний сад
зроблений з радіоактивного каміння.

Тобі погано...Я це відчуваю,
Я бачу це по тобі як ніхто,
Тебе вбиває твоє незгасиме почуття,
Та заперечуєш бажання повернутись у минуле...

Ти вдаєш, що тобі байдуже,
Переконуєш себе, що все давно позаду
І дивишся на мене дуже холодно,
Та добре бачу я, що холодом ти лиш прикриваєшся.

Ти хочеш бути поруч,
Та жахаєшся і думати про це,
І відштовхуєш мене ще далі,
Не розумієш, що я не буду чекати все життя...

І зараз, у мить остаточної розлуки,
Розумієш, що не можеш без мене ніяк,
Ти хочеш мене повернути,
Та я не буду ніколи твоя...

Я чекала на тебе так довго
І так хотіла, щоб ти нарешті визнав почуття,
Була ще впевнена, як і , до речі, всі довкола,
Що все-таки судилось бути разом нам.

Та ти навчив мене не слухати голосу серця,
Показав, як жити, забувши про любов,
І саме так допоміг мені забути
Про перше кохання - моє найтяжче розчарування.

І роби тепер що хочеш,
Бо не втілиться казка у життя,
Не будеш лицарем, я не буду дівчиною твого життя,
Ти сам хотів. щоб було так, як зараз хочу я.

Світ постарів, Землі вже п`ять мільярдів,
Немає в людства вже нових ідей,
Тінь смерті простягнулась в кілька ярдів
Й забрала в океани тисячі людей.

Змістились острова, змістилась вісь планети,
І в космосі вже інший в нас маршрут,
І всюди полиетиленові пакети,
Земля брудна, загинемо ми тут.

Зимою мінус два - це парниковий принцип,
Творить його людина, природний той вінець,
Колись діяння наше, наша вся наука
Покладе всьому життю кінець.

І горизонт кордон
між мріями і мною
між літом і зимою
немов який закон

Птахи летять
долаючи кордони
неписані закони
вони пісні кричать

І сонце знов
ховається за обрій
у кладовище мрій
де стине кров

Хто на кордоні тім
хто прикордонник
хто там законник
напено просто тінь

І цей кордон
мені ще не зодлати
усе мені віддати
усе поставити на кон

Мені не треба візи
я буду емігрантом
а може імігрантом
іду складать валізи.
18,03,2006р.

Кімната – Бастилья
замок оборонний
думок засилля
наступ незаконний

І крок за кроком
атака по атаці
і ненароком
я загублюсь в абзаці

Ти наступаєш –
експансія нечесна
ти ще не знаєш
яка я величезна

Не захопити
тобі я не під силу
краще дружити
ніж використать силу

Давай угоду
альянс чи перемир′я
на все дам згоду
під знаменем сузіря

Давай без крові
без жертв і полонених
і без любові
сердець ранених
18,03,2006р.

І кожен раз я замикаю коло
і кожен день з собою наодинці
мені написано в житті співатисоло
ловити журавлів а не синиці.

За кожне щастя я плачу удвічі,
за біль переплачу ще більше
мені б ще раз зирнуть у твої вічі
немає миті для мене миліше

І кожну мить повторюю минуле
і кожне слово й подих вітру
та ті хвилини в небуття канули
колись і їх як пил я зітру.

В твоїх очах хотіла потонути
і поїзд зупинити я хотіла
та не звогла я навіть видихнути
коли моя любов у даль летіла

відкриваю повіки для тебе
кожен ранок
пропускаю весь біль крізь седе
до найменших ранок
усі букви сплітаю красиво
кожне слово
намагаюсь створити диво
було б чудово
хочу пісню тобі написати
чудо дивну
хочу ніжно тебе кохати
експресивно
хочу пестити твоє тіло
так бажане
хочу щоб нам було мило
у коханні
05,04,2006р.

ВСЕРЕДИНІ ВІЙНА У МЕНЕ
ЧЕРЕЗ КОХАННЯ ПОЧАЛАСЬ,
ЖУРБА ВОЮЄ ПРОТИ МЕНЕ,
ОДИН НА ПОЛІ Я ЗОСТАВСЬ.

НА ПОЛІ БИТВИ Я ОДИН,
А ПРОТИ МЕНЕ Й ДЕ ЖУРБА,
НЕ ЗНАЮ СКІЛЬКИ ШЕ ГОДИН
ЙТИМЕ В СЕРЦІ БОРОТЬБА.

ОДИН У ПОЛІ - ЦЕ НЕ ВОЇН,
ЦЕ ЖЕРТВА ТЯЖВОЇ ВІЙНИ,
ЦЕ ЖЕРТВА, ВІД ЯКОЇ СТОГІН
ПОЧУТИ МОЖНА З-ПІД ЗЕМЛІ.

КОЖНОГО НОВОГО ДНЯ
МЕНЕ ЧЕКАЄ ГІЛЬЙОТИНА,
СЬОГОДНІ ГИБЕЛЬ ТИ МОЯ,
А ЗАВТРА ТИ МОЯ ДИТИНА.

КОЖЕН ДЕНЬ МЕНЕ ЧЕКАЄ
ПЕТЛЯ, МОТУЗКА Й ДЕРЕВИНА,
А Я ЖИВУ, НЕ ЗАГИБАЮ,
ХОЧА ЗВИЧАЙНА Я ЛЮДИНА.

МИ ВИП`ЄМ КЕЛИХ ПЕРЕМИР`Я,
ОСЬ І ЗАКІНЧИЛАСЬ ВІЙНА,
Я МОВЧКИ ВИЙШОВ НА ПОДВІР`Я,
СИДИТЬ В БУДИНОЧКУ ВОНА.

Там, давно, лабіринтами долі,
Подарунком добра на віку,
Я була на Азовському морі,
В його піні, теплі і піску.
Нічні тіні, примирливо чорні,
Над лагуною тихо летять…
Серце радісно б’ється при штормі,
Крики чайок, бажання співать…
Море радості, - море любові.
Хвилі шепчуть про вічне в житті.
Мить, як прапор у їхньому слові…
Срібні бризки, деньки золоті…
Життя, часом, буває лютує,
Тіло й душу гризе, як недуг,
Тоді мене море й рятує,
Бо у серці воно мені – друг.

Нам Бог послав добро, любов,
Красу, природу, сонце ясне,
Мороз і дощик щоб ішов…
Все небом послане прекрасне.
Та рай земний марнує зло,
Демони нищать людські душі…
Люд більше вірить в НЛО,
Ніж в Божі заповіді сущі.
Мабуть, вже скоро судний день,
Господь нас грішних покарає.
Христос карався за людей,
Та людство вдячністю кульгає.
І Біблії святе письмо
Державотворенням не стало.
В світі насилля, кров і зло!..
А людям зла все мало й мало.

У молитві бачу порятунок.
Бездушний смутку, кривдний твій урок.
За злодійство виставлю рахунок,
У серці віра, - радості струмок
Душа і тіло під вічним прицілом
Поганих сил, так є і було.
Та зло безсиле, коли першим ділом –
Свята молитва і її письмо.
Втрачає сили в муках повсякдення
Життєва радість, - сильна метушня…
Надія і любо – нікчемні
Без віри, без молитви, - не життя!

Як до мами дитя пригортається,
Так до мене мій ліс посміхається.
Квіточки, ягідки і грибочки…
Про кохання шепочуть листочки.
Віти – руки підняті до неба -
Мені правду розкажуть про тебе.
Хор пташиний тут гімном вітає
І як ліки на душу лягає.
Хоч розсталися ми вже з тобою,
Пам'ять серця не вкрита журбою

Вночі громовиця громила
Небесний промоклий розгін.
І стужа нічна обтрусила
Біло-медовий жасмин.
А ранком, немов наречена,
Знявши весільну фату,
Природа, яскраво-зелена,
Змахнула вечірню сльозу.
І сонечко оком Господнім
Сяє любов’ю до всіх…
Гей, біди вчорашні, сьогодні –
Дарую Вас курям на сміх!
Душу лікує природа,
Ми з нею завжди в вирі змін…
Та тільки навіщо негода
Вночі обірвала жасмин?!

Темної ночі голос твій лине
З далеких глибин і співає пісні.
Воскресне на мить моє щастя єдине,
Очі веселі, кохані, ясні.
І, наче в казковій гігантській машині,
Серце заб’ється, крила ростуть…
Пам’ять шепне щось на вушко людині -
Враз очі засяють, як сонячна ртуть.
Такі почуття визве пісня медова
Про рідні місця де родилась, росла.
Згадка про зустріч далеку, казкову
Душу окропить, мов Божа роса.
У думки людської – миттєвості крила,
І кожен це знає, бо так воно є.
А в пам’яті дужа, Гераклова сила.
Безмежна можливість: лікує і вб’є.

Через громи, дощі, вітрюгани,
Холод, голод… з далеких країв
Друг мій любий, з дитинства коханий,
Лелеченька мій прилетів.

Я летіла, мій друже, з тобою
І молилась за тебе щодня.
Віра в серці стрімкою стрілою
Рвалась в небо, пташино моя!

В селі мало людей залишилось:
Старість, бідність, образи за край…
Чого злидні до нас поселились,
У політиків, друже, спитай.

Чорну землю покрили росточки,
Сходить жито, щосили росте.
Рівненькі рядочки, як строчки.
Боже явище, світле, святе.
Справді, більшого дива й не треба,
Сенс і мудрість земного життя,
Подарунок людині від неба,
Вища істина, стержень буття.
В Пісні Росту незміряна сила,
Безкінечність, любов, глибина…
Ти віками людину учила,
Бо мудрішої тебе – нема!

Блаженного ранку, росою умиту,
В сирому болоті я квітку знайшла.
Чаклуючи казку, любов’ю повиту
Світилася в очі і ніжно цвіла.
Ой квітко болотна, ти дуже красива.
Та тільки болота мені не збагнуть.
Болотна безодня підступно жахлива,
Реальна нагода про розум забуть.
Кругом трясовина, не зміниш нічого,
Хіба хто відмінить нічний зорепад…
А ти, ніжно-синя, розквітла для кого?
Краса твоя губить дорогу назад.
Може, й знайду я з болота дорогу:
Розум проснеться, вгамується жаль.
Засліплена сонцем, молюся я Богу
І з квіткою лину в обмарену даль.

Спить лісок на різдвянім морозі.
Тихо крадусь, щоб сон не злякать.
Зачаровано… все у гіпнозі…
Спать. Команда єдина всім, - Спать!
Мабуть, з неба упала ялинка,
Розступились дубочки в кружок.
Запишалась ялинка-перлинка,
На гілках сяє сріблом сніжок.
Тиша славить свою домінанту.
Морозило – жорстокий суддя…
А мене, раптом спійману Мавку,
Лісовик манить в дим забуття.
Скоро вечір, вже сонце червоне,
Прийде ніч і … зірок океан…
Щось спокійне, чарівне, знайоме, -
Наче щойно розкритий тюльпан.

Нас бомбардує західне «мистецтво».
Багато хто хотів пізнать його.
Тепер воно над нами взяло шефство,
Наш телевізор учить нас всього.
Рясніють стрічки фільмів на екранах:
Гроші, наркотики, розбещений інтим,
Та їхня «справедливість» в криміналах,
А бездуховність не зрівнять ні з чим.
Навчають нас, неначе ставлять клізму.
В загоні вітчизняна глибина…
Серіал під кодом «слава дебілізму»
Для юних душ розвага чи труна?

Третій день не кінчається злива.
Небокрай несе нові дощі,
Вгамувалася спека жахлива,
Жаром дихала вдень і вночі.
Вітер тихий, вологий, гарячий,
Як парильня нагріта не влад.
Ковпаком дуже довгостоячим
Заморив нас розпечений чад.
Та кінець твій настав, здрастуй, злива!
Порятунком до нас ти прийшла,
Чи бажанням солодкого дива?
А душа, мов жасмин зацвіла.
Ціним дуже тепло ми весною
Після довгої злої зими,
Бо таємно махає рукою
Доля дзвоном тугої струни…
Сміючись над безоднею, водить
Часом хиткий даруючи шанс…
Спека літом до нас приходить,
В ній майбутньої зливи аванс.

Зимовий вечір колисає віти,
Зітхає, як малятко, позіха…
Листочки впали і зів’яли квіти,
Немає зла, страждань, гріха…
А тиша – лісова царівна.
До влади рветься, - вітер не дає.
Юна красуня, ніжна і наївна,
До тебе вітер клинці підіб’є.
І таємниця тут відпочиває:
На гілочці тонкій сидить.
І тільки щось її ледь-ледь злякає –
Розправить крила й в небо полетить.

Сьогодні я бачив сонце,
у вікнах будинків світло,
холодну твою усмішку,
що мертвим коханням квітла.
Вуста, як завжди солодкі,
хотілось знайти, шукати
десь втрачене щастя, бути
з тобою, прийти і взяти.

Сьогодні я бачив інших,
чужих, незнайомих зовсім,
ходив з ними містом пішки,
збиваючи ноги босі,
слова говорив під музику
тих скрипалів, що грають
за гроші на площі, в темряві
вулиць старих конають.

Сьогодні я бачив пляшку,
розбитого скла на друзки
сліди на підлозі, вчора
ти плавала там зі мною.
Тебе я розлив на ліжко,
на вікна, на стіни вдома,
не можу з тобою жити,
але й не віддам нікому.

Вечірнім лісом серце напоїла
Святим бальзамом тиші… дивина!
Чому я вірила, чим душу отруїла
Зникає, наче втома від вина.
Віти твої – то рученьки правдиві.
Іду все далі й далі в глибину,
Геть всі страждання й спогади журливі,
В хороше вірю і життя люблю!
Пізньої ночі в лісі буде свято:
Калина з місяцем у неба візьмуть шлюб…
І спіла брунька впевнено, завзято
Відкрившись, видасть тихий-тихий звук.
Той звук чарівний легко чути серцю,
Найвища суть любові і весни.
Він здатний врятувать від смерті
Небесним дзвоном божої струни.

8 березня 2005

Ще на зорі тисячоліть
Ісус дав заповідь таку:
Як себе - ближнього любіть,
І Бога в серці бережіть.
Під сонцем це найвища суть,
І нам пора б її збагнуть.

Сьогодні все лише для тебе –
Щира любов моя і Я,
Сьогодні хай тебе чарує –
Тепло душі, краса моя.

Для тебе сонечко багряне,
Для тебе ніжність почуттів.
Ти як прекрасний птах кохання,
Що у життя моє влетів.

Життя у нас з тобою єдине,
Його повинні берегти.
І пам’ятати ми завжди повинні,
Що кохання – це коли разом Я і Ти!

День розкушує сонце, мов стиглий лимон,
Його присмак – корисність і труд;
Окуляри жалобні – немодний фасон,
Лиш хвилинну полегкість дають,

Дикі готи хот-доги за рогом жують,
І ллють кетчуп на спраглий асфальт
А обгортки – їх вітер жене в глухий кут
І розстрілює з криками: „Хальт!”

Філістери-мурахи, у нірках тісних
Сплять й заміну собі плодять дні,
Що вигадують злобу, як манію псих,
Руйнівну, як попсові пісні,

В ночі власні обмови і чари, і рай,
Карнавали у сні навісні,
І звірячу личину ти як не здирай,
Лиш зі шкірою здіймеш її,

Пес, що гострою мордою тицяв в смітник,
Після всіх конкурентів-людей,
Вовкулаком жилавим в темряві зник;
До котів прилетів Гіменей.

На даху ти, сновидо, утриматись зміг?
Ти боявсь? Як Петро, жалкував?
І байдужий будильник – цей півень міських
Кукурікнув – щоб ранок настав.

Рафаель.

Комусь все дається. А інші – беруть і не просять:
Ні кроку – без крові. Із брилами люті бої,
Он скульптор кремезний і злий, із проламаним носом,
Що тьму філістимлян страхає Давидом своїм,

Укритий пилюкою, яро розчахує камінь,
Мов пасма гірські обтесати йому до снаги;
Улюбленцю долі, в добу ренесансних титанів,
Тебе, Рафаелю, хмільні всиновили боги;

І друзі, і гроші, биків бої, учти і слава,
Та учнів рої – не розірвуся я, далебі!
Найкраща з дівчат – Форнаріна зваблива й лукава,
Й Мадонна скорботна, простить вона їм і тобі.

Утік завчасу, залишивши усе за дверима,
На старість за щастя обдерли б тебе лихварі,
Рантьє у склерозної слави, смієшся очима
З невдах, що й на небо волочать сліпі ліхтарі.

Новорічний вірш.

Нічний концерт з вітрами-скрипалями
Зима транслює в вуличнім етері;
На обрусі снігів смугаста пляма:
Кота погнали копняком за двері.

Проводь ревізії в сміттєвім баці,
Шугайсь дітей, вівчарок прудконогих,
Бог сир послав вороні-небораці…
Тобі? Пошлють хіба тебе самого…

Отож, віршарю, спроможись на чудо,
Бродяги – і коти, й поети, брате,
Хтозна, чи й ти на Новий рік не будеш
Пляшки порожні з-під дверей збирати?

Душа поета носить власні стигми,
Плекай же Божу іскру, неотесо,
У пошуках своєї парадигми
Збивайся на найдальші марґінеси.


Як не заснеш з цигаркою у ліжку,
Твори свій світ, возносся в емпіреї:
Щоб Дід - Мороз котові… Пляшку? Кішку?
Приніс і хату й теплу батарею.

Донька травам, сонцю, людям
Простягла маленький пальчик.
Нахилилася над чудом:
Заглянула у тюльпанчик.
Це – весна, знайомся з нею!
Ось співає джміль смугастий,
Пахне сад вишневим глеєм.
Це – життя.
Точніше – щастя.

Понад Россю в ночі зоряні
Тануть, тануть холоди,
І човни носами чорними
Підповзають до води.
Вже прокинулася провесінь,
Ходить тихо ув імлі,
Де народжується в пролісках
Джерело – душа землі.
Аж до серця піднімається
Життєдайний подих трав.
І любов до нас вертається
Білим лебедем на став.

Любов палає жаром неймовірним,
який потроху спалює мене.
Тобі сказала: В серці рана милий
І вже мене від тебе вдаль несе.

Не знаю я, що буде завтра з нами,
Як час поставить все на терези.
Чи буде жар цей понад холодами?
Усе зумовить чистота сльози...
2003р.

Осіннє сонце сиплеться зі столу.
Дивлюсь на нього. Щось у цьому є.
Кривавий шлях, зустрілися ми знову
в твоєму патетичному фойє.

У каламбурі снів тебе я бачив
сумним дячком, що смокче крем-брюле,
дитиною, калікою і плачем.
Чого прийшов?
Чикають вже мене?
На березі, який колись покинув,
щоб плюнути чорнилом у віки.
аби зацвів і у тім квіті згинув.
Осіннє сонце сипить мідяки.

Скажи, мені піснями
все те, що на душі,
все те, що ятрить рани.
Скажи. Скажи. Скажи.

Скажи, чи буде літо
зелене й золоте?
Чи зваблять в нім поета
вином і чимось ще?

Скажи, мені про вербу,
що зрізав я колись.
Чи в неї те каліцтво
новий пустило ліс?

Скажи, чом не шукаю
я втрачених надій?
Можливо, хтось за мною
підняв те кодло змій.

Скажи, чом пілігриму,
що світом йде один
нічого не потрібно?
Бо все вже має він?

Скажи, хто знає правду?
Чи є хто? покажіть.
Можливо, то п’яниця,
що під шинком лежить.

Скажи, мені напевно.
А чи я буду ще?
На цій землі людиною,
а краще камінцем.
Щоб взяв який хлопчина
його до своїх рук.
І лишив безталанному
тепло і серця стук.

На свято пайкою дістала, що змогла,
пішла облаяна додому, щоб поїсти.
В кімнаті чорній спалено дотла
забуті спогади про Еріка, про місто.

Сміття підлогою качається з кутків,
папір листівок жовкне ніби в осінь.
Шматки від фото, друзки теплих днів,
кімнатні капці марно каші просять.

В могилі батька грудками земля,
змерзає вітер, тріскається глина.
Довкола шиї зашморгом петля,
кружляє сніг, ховають домовину...

Тепер одна надовго, назавжди,
повзуть в нікуди дні позачергові.
Нема від кого чаяти любові,
нема для кого жити і цвісти.

Моя маленька леді підступна і невинна,
моя чарівна леді доросла і дитина.
Між небезпечних ігор кохання ніч без краю,
за що її люблю так – мабуть, і сам не знаю...

Моя маленька леді холодна і гаряча,
моя чарівна леді то тішиться, то плаче.
Летить дощу назустріч, від сонця в ніч тікає,
за що її люблю так – мабуть, і сам не знаю...

Вона десь поруч ходить, живе он там, за рогом,
своїм радіє друзям і в свого вірить бога.
В юрбі за щастям черга, а в місті знову свято,
мою чарівну леді так важко упізнати.

Покликала в гості, сказала сідати,
відкрила, налила, поставила, випила,
швидко сп'яніла, заплакала раптом,
обличчя руками закрила, пішла.

Та знов повернулась, мені посміхнулась,
забула, згадала, любила, взяла
за руку, мовчала, лежала, питала,
заснула зі мною, прокинулась зла.

Хотіла, просила, чекала, кричала
на мене, ходила, тинялась, кляла,
самого покинула, їла і пила,
дивилась так холодно, ніби знайшла.

Знайшла щось нове у буденних стосунках,
у втомленій втомі від сірих неділь,
від злого кохання – страшного малюнку,
де пензлями сліз замальовано біль.