Знов темними вікна в будинках пустих
лишились - нема їх кому запалити.
Застиглі обличчя не стримують сміх,
не плачуть поламані квіти.

В дешевій крамниці куплю собі джаз -
платівку, що хочу сьогодні почути.
Твій голос, твій день, зупиняється час...
Твоїм вже ніколи не бути.

Тож завтра я встану і буду один
без тебе. Піду і шукатиму щастя.
В яскравому світлі вечірніх годин
нікому мій вітер не вкрасти.

Неприбрана постіль і запах гарячої кави,
завіси на вікнах – ховаюсь від денного світла.
Час їхати в місто – чекають набридливі справи,
на вулиці злива до мертвого листя прилипла.

Невдалий початок для мокрого дня залишає
надію на краще – я можу спокійно мовчати.
Лиш краплі дощу по старій парасолі ридають,
хоч хто мені скаже, чи довго так буде тривати?

У п‘яної долі спитай за сніданком,
що пила вона, з ким лягала у ліжко,
від кого тепер завагітніла раптом,
для кого народить, в чий дім віднесе...

Кому з нею жити, кому її знати,
кому її бити, любити кому.
Без долі так тяжко, а з долею – годі.
Уб’ю і на зону потраплю, в тюрму

***

Давай одружимось, давай одружимось,
давай одягнемо собі по зашморгу.
Мотузку стягнемо ще дужче вузликом,
щоб розв’язала смерть, але не молодість.

Ти ніц не робиш знову, тільки п’єш,
ти ніц не робиш знову, тільки п’єш.
Слова у пісні ці я чув дитиною,
ти будеш пити так, поки не вмреш.

Не плач, кохана, що не люблю тебе,
забудь, що радість є, забудь, що щастя є,
забудь про молодість, про ночі сонячні,
бо сонце з ранку ще зі мною п’є.

Я п’ю, я п’ю, я в гикавці купаюсь,
бридкий, потворний, хоч і молодий,
я з кожним днем все гірший, та не каюсь,
я кожен день то хворий, то сліпий.

Отрутою просякнутий, отрутою залитий я по вінця
і що не день, то вінця ближчі до мети.
Напитись так, щоб здохнути...
напитись так, щоб спокій віднайти.

У моєї мавки очі сині-сині,
у волоссі квіти з моря-полонини,
на вустах усмішка крає моє серце –
не для мене мавка дзвінко так сміється.

За струмком додолу пада водоспадом,
шепче сон на вушко, в ніч віддатись рада.
Мов гадюка в’ється, обійма за шию,
задушити хоче, поки я зімлію.

З тих обіймів годі вирватись на волю,
а з вогонь-вустами годі розлучитись,
а слова за правду видаються з болю,
а солодку пісню замість меду пити.

Вранці ходить колом, вдень чатує нишком,
сонце впаде – знову дівчина озветься.
У волоссі квіти, на вустах усмішка,
не для мене мавка дзвінко так сміється.

Хвилина йде, хвилина збігла.
За роком рік за тінню день,
а за вікном твоїм вже стигла
безмежність і жага пісень.
Пісень: заспіваних і згаслих,
по вінця повних і сухих,
пісень, прозорих і неясних,
чарівний сплав всіх голосних.
Всіх голосних і тихих літер,
що пишеш подихом в імлі,
всіх нот, що вихопив той вітер
та змалював на твому склі.

На твому склі до неба дотик
і стежка вічності жива.
Ти відчуваєш світ на подих,
на порух і на змах крила.
На змах крила, на терпкість хвої,
на чистість стрічних голосів,
на розуміння молодої
трави прийдешніх нам часів.
Часів невтиснутих в годинник
без хронології та меж.

Неначе взяв хто в руки віник
й нас випадково вимів теж.

За гору сонце котиться і враз
Приховує свій золотий достаток.
Густа блакить шукає горизонт,
Де світу край, де і його початок.
Коли ж насправді виникло життя
З планетами, космічними тілами?
Не осягнути розумом ніяк –
До вищого слід прагнути думками.
Маленький атом здатний до сполук.
Ми бачимо усе матеріальне.
Та є душа і тіло, є і дух.
Є світ тіней, а є світ – ідеальний.
За гору зірка скотиться за мить,
Над обрієм її лиш хтось побачить.
Настане день, а в інших буде ніч.
Хоч часом безвість трохи більше значить.
Проходять всі крізь ранок, день і ніч,
Немов летять синхронно по орбіті.
На північ, південь, захід і на схід,
У космосі малюючи графіті.
Небесних тіл є безліч, як думок,
Та кожне з них живе собі окремо.
Біжить вперед, повернеться, стоїть.
У нього рух – це певна теорема.
За гору сонце скотиться за мить.
Залишить тільки золоту загадку:
Чи може світу десь прийти кінець,
Якщо немає ясного початку?

Ім'я твоє, що зветься десь найменням,
що ллється, наче, пісня на весні.
Ім'я твоє, знов стало воскресінням
поета, що живе біля Десни.

Ім'я твоє звичайне і незвичне.
Для порівняння пишу водограй.
Ім'я твоє для мене ідентичне
не сказаному в червні прощавай.

Мені шкода, що все так сталось,
Що ти у мене закохалась,
Що не здійснив твоїх надій,
Тому лиш мрій про мене, мрій.

Будь ласка не нудьгуй за мною,
За посмішкою і ходою,
Торкатися мене не смій,
А просто мрій, про мене, мрій.

Коли ти гірко заридаєш,
То в серці ти мене згадаєш,
І я скажу: "Не плач, постій,
А просто мрій про мене, мрій."

Шевченко центром атакує,
Ребров підтримує його.
−„Динамо” !!!−, стадіон скандує,
З любов’ю журить де кого.

Що хтось не вцілив у ворота,
Що не тому той пас віддав −
І вже пішла умів робота,
Як Марадона тут зіграв.

Та що нам славний Марадона?
Шевченко кращий, без образ.
І знову з центру „Барселона”,
Розпочинає в котрий раз.

1997р

Осінь золоту побачити я хочу,
Її я бачу тільки уві сні,
Її згадаю – серце аж тріпоче,
Щось каже тихо серце е мені.

Прислухатись до серця я волію:
Шепоче щось, каже щось мені,
Ї шепіт той мене всього аж гріє,
Бо серце те співа мені пісні.

Але пісні лиш душу обпікають,
І серце не співа, а вже болить,
Прозорі сльози по щоках стікають,
А ось летить вона, вона летить.

На відстані від мене осінь сіла,
Привіт на відстані передала мені,
На мене глянула, а потім полетіла,
Її нема, лишились лиш пісні.

Кому потрібні почуття,
сьогодні знижки, розпродажа!
Кому треба моє життя,
сьогодні я іду на продаж!

Мене відкинули любя,
і я колись так відкидала.
І лише Бог мені суддя,
і лише я шлях обирала.

Не вам мене ось тут судити,
і не сьогодні ще мій суд.
Й серця замерзлі розбудити
мене покликано ось тут.

Кому потрібні почутт?
Кому життя моє потрібне?
Хоча і це вже не життя,
а існування безпросвітне!

Кожне слово злітає з пера
і у безвість знаки невідому.
Чи до віршів коли я жила?
Чи знала блаженну утому?

Кожне слово карбує чуття,
кожен порух, надію, печалі.
Я без віршів не бачу життя,
я не можу заглчнути в далі.

Я б тобі дарувала весь світ.
Та навіщо тобі ті обмани?
Я тобі подарую слів літ,
що лікує усі серця рани.

Хочеш казку, комедію, драму?
На папері усе ожива.
Наиалюю тобі словом даму
серед поля в серпневі жнива.

Я словом зведу тобі замок,
у лорди тебе возведу.
Кохання солодкий ранок,
без докорів і стиду.

Хочеш все? то усе вже можливе
в царстві слова і букв, і рими.
В цьому світі усе неважливе,
не потрібна ні маска ні грим

Болю осені мої повні,
кров′ю налиті долоні.
Місяць над містом у повні,
я залишаюсь в думок полоні.

Рцки твої несла забути,
легше забути як вдихати повітря.
Кожен твій крок хочу минути.
Кожен твій погляд – у серце вістря.

Я не така, ти знаєш,
ти не таку мене бачив.
Ти таку не кохаєш,
ти мене не пробачив.

Я забираю своє похмілля,
я залишаюсь з собою.
Я ламаю руки-гілля,
впивоюсь терпкою журбою.

Мені без тебе не жити,
тобі, жити але не зімною.
Я не в силах тебе розлюбити,
я кохатимусь тою зимою.

Наші стежки серпантином,
ми ще не раз зіткнемось.
Моя любов буде клином,
і ми розійдемось.

Все починалося спільним диханням,
в полі був серпень і дивний сніг
з неба летів на дорогу викиднем -
падав додолу допоки міг.

Серце щоночі щастям ряснішало,
мрії солодшали, як рафінад.
Крапка за крапкою наче віршами
липли до вогких губних помад.

Інше ставало твоїм напруженням -
тихим, як лабораторний щур,
в час як солдати строкової служби
бігли квапливо на перекур.

Сонце далеке сповільнено меркло,
впевнено наче ледачий таксист,
що протирає маленьке дзеркало
заднього виду і вносить зміст

в кожну вечерю і мильну оперу,
так як у мене вносила ти,
так як озброєні гелікоптери
бомбами з неба руйнують мости.

Все починалося цокотом клавіш.
Вибито пальцями білий джаз.
Я вже не марю і ти не мариш -
пройдений шлях і прожитий час

більше не лишать мені питання.
Вже остаточно зморене сном
наше життя проходить в останнє
в східному напрямку товарняком.

Кожен день, коли небо десь плаче,
Я втрачаю безцінне життя,
Очі ті, що зараз я бачу,
Їх кохаю й ненавиджу я.

В них живу все життя й помираю,
Чорні очі, врятуйте мене,
Подаруйте життя, я благаю,
Подаруйте мені, хоч одне.

Чорні очі - вони як болото,
В них одразу я весь потопаю,
Потопати у них насолода,
Якої ніхто ще не знає.

Прикутий в кайдани на вічно до тебе,
До чорних очей, що виблискують,сяють,
Що манять і кличуть, і тягнуть до себе,
І душу мою своїм видом з`дають.

Чорні очі, будь ласка, не треба спокуси,
За яку я готовий віддати
Серце, життя і закохану душу,
За вас я готовий вмирати.

Готовий вмирати, тому і вмираю,
Щоб бути з тобою навіки,
В очах твоїх чорних навіки втопаю,
Не маю від тебе я ліків.

Ти втримала мене від сліз отих,
Що завжди по щоках моїх стікали,
Для мене сльози ті цінніші золотих,
Бо щоки кожен день ті сльози обпікали.

Прозорі краплі, що крапають з очей,
Я зараз їх тримаю на долоні,
Вони народжуються від стражлань моїх,
Тому лиш не солодкі, а солоні.

Проте тих сліз не бачу більше я,
Тепер лиш кожен день я думаю про тебе,
Проте колись ти підеш, самотнім стану я,
І сльози знов повернуться до мене.

Сплітались наші юнії тіла
у тихих сутінках кімнати.
І твої темні очі, мов смола,
дозволили мені в них потопати.

І я в тобі так легко розчинилась,
і ти в мені такий був ніжний.
В мені від тебе ще щось залишилось,
і цей дарунок в мені – вічний.

І знов світанок. Я одна.
І день почався з шепоту легкого,
щось пройняло мене до дна,
і бачу я, що поруч вже нікого.

І Осінь знову за вікном моїм,
а дощ й не дума замовкати.
І Осені усе те розповів,
про що не сила вже мовчати.

Я розповім про втрачене тепло,
що знов з тобою в далі відлетіло.
Я розповім про зламане крило,
що ніч-у-ніч мене боліло.

Я розповім про вбиту музу на столі,
уся у квітах, та все ж мертва.
Про дивні краплі на моєму склі,
про те, що я любові жертва.

І я писала тихими квітками.
І я стояла знов на роздоріжжі.
Дорога знову розлилась струмками,
немов весняні промені ті свіжі.

Позаду знов минулого тумани
і біль, і страх, і помилки.
Чарівні сни весни й осінні ті омани,
і роздоріжжя, і стрімкі стежки.

Попереду знову тяжка дорога,
і знову попередні помилки.
Хто розірве кільце? Заради Бога!
Не хочу пересохнуть, як струмки.

Не хочу гаснути, як в небі зорі,
як ясні цяточки в імлі.
Не хочу бути краплею у морі.
Не хочу бути клаптиком землі.

Я особливості в собі шукаю,
чогось такого, що не бачив світ.
І лиш тоді себе достоту я пізнаю,
коли мине ще добра сотня літ.

Погода львівська
не дивує,
і небо землю
знов не чує.

Воно ридає,
та сміється.
Отак між ними
нам живеться.

Дощі, тумани,
прохолода –
така у Львові
в нас погода.

Нікому не кориться,
Діє з власної волі,
Не слухає розум.
Любить або ненавидить.
Кохає або тужить.
Б`ється, переживає і радіє.
Вмирає.
А те, що є в ньому, живе вічно.

Подумай, що ти хочеш від життя!
Чи варто скиглити, коли хоч трохи сумно?
Над долею ридати – нерозумно,
Так само, як шукати визнання.
Не забувай! Для чогось ти живеш,
Адже у світі нам потрібен кожен.
До чесності прямуй як тільки зможеш.
Ти є коваль і долю сам куєш.
Задумайся про сенс свого життя.
Вирішуй, що для тебе важливіше.
Мети сягнути прагни ти найбільше,
Та тільки без прокльонів й каяття.
Ти прагни розуму і мудрості завжди,
Щоб зло ніколи не перемагало,
Небесні сили щоб оберігали,
А ти молись й до Господа іди.
І намагайся впевнено творити.
Всі помиляються так само, як і ти.
А в пошуках лиш зможеш суть знайти,
Адже заради неї варто жити.

Чому я нехтую життям?
Чому живу я каяттям?
Чому кохаю до загину?
Чому у чорне пекло лину?
Чому не знаю щастя я?
Чому горить душа моя?
Чом мрію я про нездійсненне?
Чом прагну те, що є приємне?
Чому я плачу в тишині?
Чом замикаюся в собі?
Чому я людям довіряю?
Чому у них я помиляюсь?
Чому пускаю в серце змій?
Чом знаю я, що ти не мій?
Чому ти знов сказав брехню?
Чому ти знов сказав „люблю”?
Зітхаю, плачу і кричу,
Але чому? Скажіть, чому?

Втекти від спогадів хотіла,
Та даремно.
На півдорозі наздогнали і вп`ялись
Глибоко в серце.
Бо тоді іще не думала, не знала
Я напевно,
Що їхня сила у піснях,
Знайомих скверах, парках і бульварах.
Переглядала фото у сльозах.
Слова знайомі.
Дивний щем в душі,
Сумні акорди, боляче відомі,
Такі мінорні, наче похоронні.
Але без спогадів майбутнього нема!

На столі чоколяда коньяк і рука
Проливається ніч крізь розчахнуті двері
Я сиджу ти сидиш гра тонка
Переливи п’янких містерій

Хто говорить сміється мовчить і вмира
Той хто знає повільність журби неземної
Той сидить там де я вже пора
Перевірить себе у бої

Хто мовчить і прозорішим є за озон
Хто в бою не союзник проте і не ворог
Той сидить там де він тільки сон
Розрізнить де світло де морок

Тільки чарка як чари мій мозок скує
І злетить машкара із обличчя як сповідь
Та ВЖЕ РАНО сонце встає
Спробуй іншого разу знову

Куди ж це поділася гордість людська?
В метали й папір обернулась вона.
Повага й любов розчинились, мов сіль,
Натомість прийшли підлабузництво й біль.
Оратор з трибуни говорить байки,
Щоб люду дурному „промити” мізки,
Себе перевершив, кричить на весь рот,
І „Слава” гукає ура – патріот.
Кумир намальований в рамці стоїть.
Не міг він ніяк сотворити цей світ
Навіщо його підносить до небес?
Ковтать локшину про добробут й прогрес?
Невже в нас поваги до себе нема?
Насправді пропала вся гордіть людська?

Неба безодня над містом брезентом висить,
Храмів хрести заблукали у натовпі хмар.
Горде вороння закликало в місто тартар,
Тонуть будинки у сутінках ночі за мить.
Кинув ліхтар свій замріяний погляд у світ,
Матово блиснув – й одразу безславно погас.
Краплі дощу одурманили розум і час,
В порох розбили міцний непоборний граніт.
Ллється асфальт під колесами брудних авто,
Геть утікають бігборди, дерева, стовпи,
Вдаль відпливають, спішать і женуть в нікуди.
Мчиться юрба, але кожен у ній є ніхто.
В люстрі калюж постають силуети істот,
Тих, що невпинно з епохи в епоху біжать,
Лине кортеж егоїстів, що вперто мовчать,
Навіть як біль від брехні роздирає їм рот.
Крик тишини розтривожує всі почуття.
Боляче ранить любов непорочних сердець.
В прірву штовхає... Здається, що це вже – кінець!
В нечисті гине коштовне і вічне життя.
Стоп! Зосередьтесь! Спиніться, хоча би на мить!
Часу немає вмирати отак навмання!
Просто безглуздо чекати від всіх визнання,
Адже у душах сльоза непокори тремтить.
Стоп, егоїсти! Погляньте у неба брезент!
Промінь ясний помаранчево сяє, бринить,
Рветься у світ і зворушливо так мерехтить,
Морок і тьму він засліпить і знищить ущент.
Там вдалині , де жевріє рятунок й тепло,
Мужній народ згуртувавшись назустріч іде,
Темних істот він до світла і правди веде.
В пил розбиває криве і спотворене скло.
Хто, як не ми, приведе усі сили у рух?
Нації різні згуртує в єдиний народ?
Більше не буде сліпих нерозумних істот.
Нас обійняв помаранчевий визвольний дух!

***
хмари дихають ультрамарином її вологого тіла
мов фламандські ромашки за вікном пухнастого неба
закохано плетуться золотим вінком Ісуса Христа
торкаючись розталих губ м’якочервоного озера
в якому соняшники народженої Венери
умираючи в саду безумства
тріумфально мертвоприкрашають руки сріблястого неба
музикою флорентійських кораблів 1485 року

3 березня 2004

Українці мої, Українці!
Схаменіться, благаю я вас.
Об’єднаймось, мої українці,
Бо прийшла та пора і той час.

Нам не варто ділити Вкраїну.
Наділились уже у віках:
Яничари стріляли їй в спину,
Познущався татарин і лях.

Та чи ж мало хто нищив її?
Розпинали „брати” хто як міг,
Та старались найбільше свої.
Все ж Господь Україну вберіг.

Так єднаймось, мої Українці!
Це здається останній наш шанс.
Бо ми згинемо всі по одинці.
Хто державу збудує за нас?

Вона завітала
з класичною
грубою книжкою:
дівчисько, яке
безсоромно
кохало
іншу.
Її худорлява рука
півпрозорими
пальцями
тримала за стовбур
соняшник,
що на контрасті
видавався зовсім
не звичною
квіткою сонця,
а чимось
таким знайомим,
дуже знайомим,
проте не квіткою...
ні-ні,
точно не квіткою...

- Може корейцем?
- Радше японцем :)
- Так міг сказати
тільки Поет!
- Та що Ви,
то просто слова ;)

Вона зняла майку
й питанням
вигнула спину,
мов хтіла збагнути
генезис тої
рослини.
Її уста зимні
липучими срібними
нитками
сплели павутиння
трикутник:
від мене,
крізь себе
й до квітки.

В цей час
по шпалерах
додолу
збігала
веселка,
а в книжці
всихали
шипшина,
бузок
та омела.

Ми лежали у лузі між трав.
Шепотіла мені: „Я люблю”.
А я ніжно тебе пригортав
У безмежнім зеленім раю.

Ми хмеліли від запаху м’яти,
Від кохання, любові, тепла...
Нам хотілося світ обійняти,
До нас доля прихильна була.

Ми дивились в небесну блакить,
Зачаровані вдвох дивосвітом.
Берегли найпрекраснішу мить,
Подаровану сонячним літом.

Твій хід... Мій хід...
– Давай, зіграєм в шахи”, –
сказав ти якось у морозний вечір.
– Не вмію, – тихо я відповіла.
–Та перестань! Було б бажання вчитись.
– Бажання є. Що ж, розставляй фігури. Я граю білими?
–Мабуть, що чорними, бо першим був мій хід.
Хіба що в нашій грі він – як прерогатива чорних.
Тут головне, запам’ятай,
Не дозволяй супернику дістатись твого поля.
А ще веди гру так, щоб втратити найменше,
Зрозуміло?
– Так. Хоча це трохи важко.
– А що буває легко у житті?.. Твій хід!
– Я вже його зробила.
– Не бачу. А... Твій хід конем, хм, розумно.
Я ж піду назустріч...
– І ставитиму „шах”!
А де твій хід?
Невже так швидко здався ти без бою,
Ще й дошку шахову у нервах перекинув?
Так ти долаєш труднощі? Що ж, ясно.
Та повернись, хоч позбирай фігури!
Он там король в кутку, згубив корону.
І зникла королева, як і ти.
Я втратила лиш кілька пішаків,
Суперника на поле не пустила.
Спасибі, друже! В шахи я навчилась грати!

Дивлюсь на дерева і бачу ліси.
Дивлюся на трави і бачу степи.
Дивлюся на хмари і чую я грози,
Дивлюся на сонце, а чую морози.
Дивлюся на птаха і ніби лечу,
Дивлюся у душу, а там я кричу.
Дивлюся на води і бачу моря,
Дивлюся у небо - і бачу життя.

На добру пам’ять першому
Президентові України,
від вдячних земляків...


Вже не рік ми маєм те, що маєм:
Нам всміхається безрадісна майбуть.
А я все між крапель пробігаю
І не намочився ще нічуть.

Парасольки, бачите, не треба:
Я сухим виходжу із води.
Спритність – це дарунок неба,
А без неї, близько й до біди.

Я скажу: нелегко це робити,
Ви повірте сивому мені.
Я колись учив, як треба жити,
І тепер – я знову на коні.

А якщо відвертим буть до краю:
Непогано все ж таки прожив.
Попаду, напевно, я до Раю.
Я, здається, зовсім не грішив.

Від книги першої
до книги вже своєї
шлях довгий в
триста тисяч донебесних літ.
Крізь сон і сомб,
від матері й до неї.
Крізь землю до землі,
крізь небо в небо від:
досвітніх полишань
і досвід повертання,
загублених в ночах
куріння рідних хат,
юнацьких сподівань
і досвіду вагання,
від здогадів своїх
до надання порад.
Такий бо шлях же є.
І до зірок крізь терен
пробився, споглядів
і підтюпцем назад.
До книги першої
від книги вже своєї.
Ідеш, долаєш шлях
й тому’ страшенно рад.

Не срібло – то чорне чорнило вина
єднає поетів, як пригорщі зерна,
здійма їх у небо, кидаючи в жерна.
І вже то не срібло, а чорна вина.

Полин? Не полин, а солодкий нектар,
гербарій ночей у старім казематі.
Схрестилися в них, і наче достаті
нестримна жага шо раб, а що цар.

Поетів шляхи незбагненні нікому.
Крокують поволі і он вже пішли.
Так тихо, що світ не збагнув, як зійшли
з останньго кола в останнє ніколи.

У вічність ідуть – їм нема вороття.
Вогонь народивші нам вогником сяють.
На небі скалинами душ заблукають
в сузір’я і їх каганці майбуття.

Восени вороння знову кличе торішнє.
Засипа в парку листя трухляві лавки.
І начебто смішно, хоча і не смішно,
що нас теж забудуть, як забули і ми.

Одлітані сни, мов предвісники смерті,
чатують по закутках темних кімнат.
Ми вірші безсмертні ховаєм в конверті.
Та мовчки вертаємось в свій коловрат.

Ми мовчки заходим й сідаємо в кухні.
І кожен мовчить щось у власних думках.
Лиш чуть за вікном, як у хворім відлунні
гука вороння по минулих роках.

Морозимо розум у
нічнім забутті.
Сеї темної зимньої ночі.
Якби не ти, той не знав, де піти,
а так ми удома і досі
ще лишається в келихах –
сніг
засипа наші душі
із них
ще народиться до світа сміх.
Ну а поки?
Лабіринтом заслів’я si1 ми
ще незгаслих свічок. На
святім розвороті знов
напишемо кров’ю зими.
Й відправим без марок
конверти на возі.
І у вічнім кайдашші
душі та Буші, мов музичний
місток ще небачених до сі.
Ми гнучким верболозом
проб’ємся крізь сніг.
Та а поки ми палимо
щось на порозі,
віднаходимо втрачений зміст поколінь.
По коліна стоїмо у гної.
І так бридко луною по поверхах біль
нас розносить з тобою.

Морозимо розум у
нічнім забутті.
Сеї темної зимньої ночі.
Що б робив я без тебе?
Без мене що - ти?
Тож частіше заходьмо у гості.





1. Si ( італ.) – так

Молюся Трійці за пахкий жасмін
настояний так добре в моїм чаю.
Що цю вечерю усамітню маю.
І дякую, що поки все без змін.

Молюся тихо – не почути слів
і Дух Святий народжує ця тиша.
У хвіртку янгол заліта і блища
стає хвилина явлення волхвів.

Лоскоче ніздрі запах парафіну.
Я повернув свій вік у вороття.
А на столі вогнем блищить кутя
і чутно в яслах плакання дитини.

А за вікном хурдига й темна ніч.
Там за вікном підказуючи рими
Є хтось хто чує все і цими
Словами мовить дивлячись настріч.

А у пічі горить з дубів гілля
потріскує й передчуває диво.
З-під столу тихо й несміливо
на світло завітало мишення.

П’янить. Ліг вечір на мої вуста.
Я обережно надломив хлібину.
А хтось бреде вже біля тину,
немовби, знятий із хреста.

Я кинув миші хліб – гризе.
Згасив свічу і помолився.
Й здалося, ніби, світ наснився
і ми наснилися.То все!

Навколо світ втопа шляхами в вічності.
Ми в нім, немов, пелюсти з квіт твоїх.
Саду осінньго десь на межі готичності
розтанули ледь розпочавши біг.

Довай, залишем день і ніч годиннику.
Най будуть зорі і вогкий пісок.
Давай, повірим серпню, мов, предвіснику
майбутніх помилок.

І на вустах досвітніх спомин яблука.
І тих слідів на березі ріки.
А на вустах нагадуючи равлика
з’являються віршовані рядки.

Ти посміхаєшся вві сні, маленька німфо.
Антична посмішка хвилює, наче спів.
Ти посміхаєшся вві сні і так нестримно
не хочеться пробудження від снів.

Навколо світ вирує до безпам’яті,
давай, забудем, що ми в ньому є,
давай, залишем спогади незаймані
і літній смак й усміхнення твоє.

На зламі вулиці крокую до метро.
Я сам собі нагадую собаку.
І дивляться крізь мене на Дніпро
святий Андрійко і святий Петро
вбачаючи поета і пияку.

А простоніг вже пада перший сніг.
Я так люблю його важке дихання,
що, мабуть, збожеволіти би зміг,
аби прислухатися.Чуєш Боже, сміх.
То перше листопадове вітання.

А у волосся вплівся вітерець.
І смужкою десь тягнеться дорога.
І як не прикро знов сумний кінець,
Тікає хутко в слові олівець.
Але дорога ця лишень до Бога.

Ночиться. Пара і холодний ніс.
Я запалив і хочеться лиш кави.
Всміхається в мені святий Борис
та Гліб бідачка душиться від сліз
і Стусова могила десь між нами.

На зламі вулиці Екліссиаст сумний
по вінця пригостив вином блукання.
І шлях від того став таким близьким
таким високим і таким низьким.
Ма, в тому є найвищій сенс єднання.

Торгує симиренкою у переході дід
і пада попіл на довгасті його вуса.
Кон’юктивітні очі злісно вслід
хапають відбиття моїх чобіт.
А я всміхаючись протягую картуза.

Ця ніч подібна до тяжких зізнань.
Ця ніч – недопалок пекельної епохи,
залишеної десь на півдороги,
у колесі зневіри та скитань.
Ця ніч німа. Нам чутно її кроки.


Нам чутно ніч тікаючу від нас.
Ми бачимо її в очах зустрічних,
в мелодіях постутопічних.
У пошуку потрібних фраз.
Ця ніч є скрізь. Ця ніч весь час
відсахуючись місто лізе в нори
тривких новозбудованих печер.
Тут все, мов від Содоми й до Гамори
тут ліки від нудьги – голодомори.
Тут дід всміхаючись у переході вмер.

Тут Володимир хреститься від жаху.
І дивляться крізь мене на Дніпро
святі яким давно вже все одно
перетворюсь я на поета чи пияку,
а чи залишуся блукаючим Ніхто

Гордовито ковтаючи сонце
У бруківку й фасад кам`яниць,
Прокидається місто уранці
Серед безлічі чорних гробниць.
На руїнах зі сну пробудилось,
Та чванливо дивилось вперед,
Спотикалось об безлад і ями,
Жовтизну учорашніх газет.
Не помітило смерті загрози,
Ні занепаду давніх культур,
І всміхалося всім городянам,
Паскуднішим за сотні скульптур.

Нікому шкода не стане Його крім тебе,
Ніхто не згадає, тим більше заплаче,
Померла людина – померла одна проблема,
Шукай вітру в полі, шукай себе, козаче.
А очі сумують, а очі видушують сльози,
Десь чути поблизу брудну вуличну лайку...
І вже не буде солодкої пані Глюкози,
Щоб підсолодити життя, печалі скрутити гайку.
За що тебе доля так? Власне й ніяк, просто
Ніщо не залишиться в білому світі, ти знай,
Якщо не буде любові у серці твоєму по зросту:
Чим важче любити, тим більше любов поважай.
Можливо ще стовпчик? - давай ще одного за волю,
Єхидніє тиша, розколюючи ніжне серце,
А мо відізветься, знайдеться омріяна доля...
Чуєш? Вітер життя несеться...
15.10.2004.

Встаєш уранці, визираєш
І світ цей знову починаєш.
Та він такий блідий і сірий,
Шукаєш в нім якоїсь міри.
Шукаєш знаків, візерунку.
Дивись!!! Ще там нема малюнку.
І починаєш малювати,
І світ собою прикрашати.
Можливо барви не веселі,
Бо сумно у твоїй оселі.

Я п’ю цей чай, а він - строгіший мене,
І мої ревнощі у ньому теж зелені.
Ковток, і ще, і засинаю поруч
Я разом з чаєм, будні всі – ліворуч.
Для мене свято настає одразу,
Як з чашкою його зникають вмить образи,
Всі сутінки небажані й незвані,
Я з ним лечу, мов у небесній ванні.
Десь поруч шум і шорох, - то буденне,
Для мене трапеза оця, немов Вселенна.
У ній я є і хочу бути,
І прикрощі усі я прагну знов забути.
Ця ода чаю не хвалебна, ніжна,
Співанка віршова, немов розкішна
І вмить чаруюча усе тепленька пісня,
Мелодія у ритм з життям, водиця прісна.
Красуня кароока, розбещене дівчисько,
Що грає з почуттями знов моїми близько…
І так завжди із дня на день триває,
Ця пісня щастя серце не минає,
Полонить й водночас тривожно й тихо
У далеч, в забуття віддалює вона і зло, і лихо.
І ось ковток наступний, незалежний,
Він як отой, як світ безмежний,
Лунає й кличе в спокій, в душу,
Тепленький чай, тепленький погляд, мушу,
Я мушу, хочу його наздогнати,
Аби подяку, честь, хвалу віддати
І дотулитися до чашки знов цікаво...
О, ні, не подавайте, прошу, люди, кави!
6.09.2002.

Поки сніг, поки холодно, струмінь повітря у вікна -
Скористайся останнім шансом.
Поки ти крижана, незбагненно зимою вагітна -
Лягай на промерзлу трасу.

Ти лежатимеш там розпростерта як в небі сніг
І мовчатимеш стогоном льоду.
І триматимеш руку холодну в холодному сні,
Бентежачи власну природу.

І коли засинатимеш вперше довічним сном,
Спокійна й неповоротка,
Дивовижне пророцтво відчує твоє чоло,
і торкнеться гаряча рука.

Я вже на місяці та без обов"язків перед папером
Я зашарівся сьогодні від ніжного слова бувай
Всі мої друзі, твоїми очима у кавових зернах
Переглядають мій щойно дбайливо заварений рай

Я б не брехав, як би ти не була одкровенням
Боже, коли ти закінчиш читати чужі листи?
Небо приходить з ранком, а чай з натхненням.
Разом вони не приходять ніколи, як ти.

Бачиш, ялинка спокійно в кутку осипається
З неї стікає радість прозора й рясна.
Чуєш, вона в твоїй узаконеній африці.
Ні, їй не боляче, просто приходить весна.

ти мені купив
літо яке схоже на осінь
в коробці
з рожевою стрічкою
з усмішкою
сонця

купи мені себе

Я маю весну з подихом зими…
А що маєш ти?

***

будинки божеволіли
і говорили мені
таємниці
заховані
на їхніх горищах
ах
то був тільки
страх

я
в пошуках істини
купаюсь в метафізиці
дивно
приходить
до мене
вона
без неї

то
істина