я живу
самотньо
читаючи
трилер
твій
епіграф
вже
брехня
а ти ще
віриш
що всі
оживуть

happy end

забудь

Вдягни білу сукню - усю зашкарублу печаль.
іди під вінець з тягарем усвідомлення долі.
і знову мусиш миритись. немає меча
на те, що обрала сама. нема на це зброї.

печаль на тобі. веселись на своєму весіллі!
клянися у вірності тому, кого обрала.
кажи, що у гніві, у розпачі, в божевіллі
не кинеш ніколи його, що б там не сталось.

берегти свій тягар. доглядати, любити, цінити...
давати простір щодня для лицарських намірів.
але слідкувати, аби його габарити
тебе не притисли в загальнолюдському гаморі.

Скільки міст минало за вікнами машини,
а мені все було мало, і я далі стирала шини.
Все по німій дорозі в незвідані світи,
а серце все в тривозі, може десь там ти?
З кожним днем все далі домівки силует,
позаду всі печалі, і долі пірует.
Життя – немов дорога з одностороннім рухом.
Дорога? Як для кого, кому горби, а кому пухом.

Ти опустив свої повіки,
повіки вічного буття.
Ти залишив мене навіки,
ти закінчив своє життя.

Прожив не мало й не багато,
прожив яскраво, так як всі,
і було срібло, було й злато,
була й любов у всій красі.

Були і радісь і страждання,
було усе і враз нічого,
було і може те кохання,
а може було не до того.

Життя – одвічні перегони
і полювання за нічим.
Тобі не писані закони,
ти був і добрим але злим.

Усе було, усе минуло.
А що залишив ти по собі?
Усе роками тими здуло,
залишивши сліди на лобі.

Усе було
Усе і буде.
І ти лиш був,
а я ще буду.

Красивих слів ті вічні переплети,
і знов слова, падіння ті і злети.
То знову вгору строка та поплила,
і в даль від зору всі барви пролила.
У лови з нею я граюсь в забутті,
і мрію й млію в заримленім житті.
Зновау хапаю думки за хвіст,
одні втрачаю, другі кладу на лист.
Безперестанку в думках та голова,
із позаранку виводжу знов слова.
Усе я граюсь з музою й словами,
хоч потім каюсь, та лиш не перед вами.
Ви, ниці люди, прагматики буденні.
І звідусюди я бачу вас смиренні.
Ви так покірні довічним тим засадам,
такі розмірні, і вам близька лиш зрада.
Всіх інших дум далекі вам ті злети.
Вам близький шум, і гроші й кабінети.
Жінки давно забули про кохання,
в крові вино, в думках одне бажання.
Бажання грошей, папірців безцінних,
та вас як вошей вже у світі цім.
Ви мов гангрена Землю заразили.
Була вона зелена, а ви усе згубили.
Що не зламали – то у кайдани ржаві,
ви все б віддали суспільству і державі.
Але ж навколо квіток безмежні плаї.
Співають соло ліси і темні гаї.
Ти слухай тишу, шепіт високих трав.
Я вас залишу, у мене море справ.

Чужих доріг
стрімкі ці повороти.
Чужий поріг,
чужі, а не мої турботи.

Чужий цей дім
весь повен прикрощів та зла,
в нім стільки зим,
що зима все тут добре замела.

Чужих очей
в мені болить печаль.
Чужих ночей . . . ,
чужим мене не жаль.

Не жаль краси,
що лиш тепер он розпустилась.
Не жаль сльози,
що так повільно по щоці спустилась.

Наші ночі з перелітних птиць,
з тих пташок легких та бистрокрилих.
Наші дні з напівзабутих лиць,
з дивних дум і слів тих милих.

Наші руки, мов той шелест трав,
мов той порух балерини.
Наші душі біс давно украв
і сховав в бездонні пелерини.

Наша совість пмира в пилу,
як забута непротерта ваза.
Наша воля десь на дні в мулу,
як забута непотрібна фраза.

Сірі очі – небо хмарне.
Темні ночі – щастя марне.
Ніжний дотик – ласка тиха.
Сірий котик – мурка стиха.
Теплі губи – жар кохання.
Море згуби – мить остання.
І для нього я лиш жертва,
після цього я знов мертва.
Будні знову, сірі дні,
ніжну мову схова на дні.
На дні моря, серця дні.
На дні горя, в глибині.

Мої очі – синиці лякливі,
і мій погляд незмірно легкий,
я ховаю душу у зливі,
у місті де кожен німий.

Сірі вулиці марять тихо,
марять полумям почуттів,
а я хочу вчинити лихо,
залишити без себе батьків.

Мені важко ходити, стояти,
в мене сили уже нема.
А колись, я могла співати,
а тепер, убиває зима.

І нікого мені винити,
вся вина до краплв моя.
Я б могла ще трохи пожити,
та зносилась моя збруя.

Я беззахисна перед світом,
я оголена, я ніхто.
Я б хотіла залишитись з літом,
потонути в твоєму пальто.

Я тобі даруватиму квіти,
я до тебе прийду у снах.
Я не дам без мене радіти,
я залишусь на твоїх вустах.

Нерозіслані дні
Нерозісланіі дні
спочивають на дні,
залишилось проставити дати.

Ми з тобою сумні,
ми з тобою одні,
я готова тобі все віддати.
Колихаються сни
від відлуння весни,
моє серце так прагне кохати.

За вікном не весна,
я без тебе – одна,
буду вірно тебе я чекати.

Забуваю про все,
час мене знов несе,
я буду у місті блукати.

Я чекаю тебе,
я кохаю тебе,
я не знаю що ще написати.

За щось не скоєне,
тобою скоєне,
чи мною скоєне –
Молись!

Ми оба воїни,
любові воїни,
беззбройні воїни –
Борись!

З кохання скроєні,
в кайдани сковані,
бажанням сковані
Колись!

Ми оба воїни,
і нами скоєне,
з кохання скроєне,
жило колись.

Ну ж, спробуй, зазирни в свою зневіру,
Пірни, занурся, випий, як води,
До краю, до кінця її пройди,
Крутися дзигою в стрімкому вирі,
Шурупом вкрукчуйся, як в стовбур граба,
Твої рамена й ребра - мов різьба.
Від соку тіло липне.Розрубай
Сокирою знавіру. Клешні краба -
ці руки. Може, віти, може, крила.
Розправ їх, вирви з виру, з глибини,
Із прірви вирви, вітром обгорни
Ці крила, що з хітину. Хвилі брили
Хирітимуть поволі, опадуть -
На саме дно сумного листопаду,
Все одно нема їм плину,
Як дубам дуплистим
немає неба, лиш земля сама,
немає лету, вирію нема.

Пройдені дороги залишаються загадкою.
Ми не в змозі зрозуміти зміст цих речей.
Ми думаємо, що вчимося, а насправді –
Знову помиляємось.
Віра в себе зміцнюється з кожним днем,
А бажання щось робити згасає.
Сірість будинків надихає лише на мовчання.
У далеких очах мліє ще вогник життя.
Ти спіймаєш мене напівдорозі до вічного обрію.
Тихий стогін очей спалить душу
до сивого попелу,
Обкраде, забере, перекине усе вгору дном.
Я не хочу шукати, чекати і кланятись.
Але хочу любити і дощ запашний пити знов.

Я обожнюю миті, коли ти
наділяєш фортепіано душею,
змушуєш промовляти сумом
і радістю, співати,
сміятись, ридати, волати
на повен голос... А потім,
зненацька, стихати.
Я спостерігаю за танцем
Непосидючих тіней
і просто мовчу.
Не можу говорити, коли
так голосно промовляють
душі: твоя, моя і фортепіано...
Навіть думати не можу,
коли музика тут владарює.
Сиджу поруч
і відчуваю, як своїми
ніжними пальцями ти зцілюєш
оці старенькі, чорно-білі клавіші
і мою юну, біло-чорну душу.

Якщо ти наважишся знайти
те, що вже давно шукаєш,
то натрапиш на мене.

Я просто сидітиму
на одній із зупинок
цього великого міста і
чекатиму на своє
маршрутне таксі,
розмовляючи із вітром,
про запах весняного
повітря.

Ти підійдеш і запитаєш
про щось зовсім неважливе.
І ми усміхнемось
один одному.

Потім „дванадцятка”
повезе мене від тебе
геть.

А ти так і стоятимеш,
намагаючись второпати,
що ж трапилось.
Або могло б...

Ти просто відчуєш,
що у серці з’явилась
тріщинка.

Не хвилюйся, то я
відламала половину
свого серця і
віддала тобі, забравши
половину твого
натомість.

І ще одне: завтра
я буду тут знову.

Осінь, 2004.
Ми всі зросли тієї осені, подорослішали, розгорнулись.
А насправді – просто зірвалися.
Несила уже було терпіти оту всю гидоту.
Держава, мов риба, прогнила від голови.
І кожен відчував на собі неприємний запах.
Та було ще дещо: не могли більше слухати брехню,
Коритися „несвіжій” владі.
Так, ми тоді перемогли, зросли, до того ж.
Тепер у кожного безхребетного з’явився стержень,
Та такий твердий, що не зігнути, зламати хіба.
Але він не піддався – сам трощив усе.
І це було по-справжньому прекрасно.
Так, тієї осені ми усі зросли.

Над моїм великим містом
небо сьогодні, наче надуте.
Ми теж такі буваємо,
коли виплачемось, як слід.
За вікном прогулюються
мляві весняні сніжинки.
Так дивно: вони ж не чують
музики, а рухаються у такт.
Такт у них, зрештою, теж свій,
так ніби не вони
прислухаються до музики,
а вона до – них.
Їхній танець настільки
плавний та гнучкий,
що й мелодію підібрати важко.
Хіба найвишуканішу.
Я підібрала джаз.
Даяна Кролл, „Let’s fall in love”…
І пекучі сніжинки за вікном,
неначе застиглі сльози неба.
Заплакане холодне небо.
Ми такі схожі.
Цілу зиму плакати і обпікатися
замерзлими слізьми.
Це так дивно.
І гаряче.
І гарно.

Сьогодні ти отримав професійні знання
а на додачу диплом кольору комунізму
та ти все одно продовжуєш плакати
сьогодні тобі сказали змінити прізвище
рубенштайн
вассерман
щось схоже на це
просто в твоєму капіталістичному мозку не лишилось
ані крихти сьогоднішньої ночі
ані крихти вчорашнього ранку
ані напрямку до відвертості
навіть неоромантики
навіть готи тебе розуміють
їм приписано розуміти всіх
навіть метеликів та бджіл
переважно нічних
хтось скаже що бджоли не живуть вночі
а ти якось вийди о третій ночі
викинувши всі свої кольорові папери
та присмак нового громадянства
і тобі відкриється
щось
з ароматом дитячого крему
котрим тебе мазали
в ночі твого безпам”ятства
що нагадували ночі партизанського голоду
і все таки несли радість
у кількості спалених газет
і підірваних мостів
що ти й сам втратив рахунок
запаленим настільним лампмам у її теплих
як ранкова яєшня очах

Надмірне вживання алкоголю несе в собі
як не дивно
певну економічну стабільність
адже працюєш не маєш грошей
коли п”єш теж немає грошей але забиваєш на роботу
надприбуток
і навіть коли ти не віриш у свої крила
тому що вони настільки прозорі
щоб їх побачити
дитина підіймає недопалок
що є надією в чистому її вигляді
та глибокому її розумінні
надією на неперевершеність наших
спортивних досягнень
добудову
нової гілки метро
продовження омріяних снів
адже абонемент на ваші сни не скінчився
він працює в тобі разом із телевізором
допоки із телевізором
а коли в твоєму волоссі плутаються трубочки від коктейлів
ти дивишся в калюжу і бачиш напис монортсаг
летиш туди недбало вікидаючи шалика
за спину
розправивши свої прозорі крила
котрі можна розгледіти лише в калюжі
за умови гідного фінансування
офтальмології та фармації
за умови вільного пересування
блокованими вулицями Києва
за умови гідних інвестицій
в Київський Лікерогорілчаний.

Прекрасні пахощі твого тіла
Пливли кімнатою, здіймали крила
В”їдались в мозок
У вірші й прозу
З”їдали все чого ти хотіла.

Збирала трави, робила мазі
Татуювалася на засмазі
Топила горе
Не в синім морі
Не в алкоголі, а в унітазі.

Не працювала, бо не хотіла
Бо мала просто перфектне тіло
Але для світу
Потрібно мито
Це просто клімакс, і ти безсила

Не має виправдання моїм вчинкам,
Я кожен раз втікаю коли важко.
А він там піддає усе причинам,
Ти ж просто не змогла,
Тобі чогось забракло:
Відваги, мужності, терпіння.
Ти знаєш й так, що завтра буде складно
Із совістю своєю розбиратись.
В руках й ногах не має більше правди
Із кожним днем все керувати ними важче.
Ти йдеш туди! куди?
А серцем тягнешся до нього
І перед Богом бєш себе у груди:
У нас все буде добре,
Тільки б у тебе
Повиростали крила за спиною.
Але тих крил нема й ніколи там не було
Тільки із серця щось моторошно загуло.
Це певно біль, це біль сурмить у сурми
І хоче, щоб її почули черстві люди.
Але вони давно всі повмирали,
Дітей своїх з собою всіх забрали.
А нас нема!
Нас просто не існує в цьому світі,
Лише дві тіні, що виблискують на світлі,
Як море, як пісок, як вітер вільні.
І волі тої їм повіки не збагнути,
Бо хочуть швидше про цей світ забути.

2003

Льон ще довго не забере наших стомлених талантів,
Без пригод і застережень ми нічого тут не варті.
Віднести далеко в поле хрест свій суджено несміло,
Малювати на подолі весь свій час і знов зомліло
Колихатись у вертепі щирих теплих колискових,
Своїх зовсім не ранкових, але стомлених медових
Снів, що віють безнастанно і пригладжують гризоти,
Снів, безмежних і негарних, де лишаються турботи.
Сонячні такі турботи попід берегом лягають
На піску рожевих тіней і заблуканих слідів,
Десь на захід заглядають із нічних гостинних сіней
І невже вони не знають, що цей світ ще не згорів?
Хто їм дав оцеє знати, чи пророк, чи розум свій...
Тихо падає за хати сонце їх рожевих мрій.

землю навколо

присипані попелом твої плечі й все тіло
тільки очі ясні...
звідки в тобі стільки сонця?
хтось тебе так надихає...
в тобі живе цілий світ
плетений з сумнівів та надій
пересипаний бажаннями та
жагою
до життя
до болю
до смерті
ти кидаєш виклик
епосі нових ідей
ері нового покоління
ти
ще
не
знаєш
з ким маєш справу
тому такий хоробрий
ти маленьке дитя
що хоче обійти навколо землю
хоче зрушити високий камінь
що тисячі років


колись усе мине

колись усе мине
колись усе піде в минуле
щось ми забудем
щось забуде нас
листи десь згубляться
чи хтось їх згубить
але залишаться назажди
пусті конверти
розмиті штампи
бліде чорнило
та неіснуючі адреси
й відбитки твоїх пальців
у моїй душі



це епоха депресії та суцільних втрат

це епоха депресії та суцільних втрат
що нанизані на шпилі храмів
нас закликають до віри
щоб ми обміняли себе
на право мати надію
і ми шукаємо вихід
крізь діри
щілини
й ми тікаєм...
забагато вже втрат
як на нас
малих

ДОсконало моя пам’ять намалює
ПеРЕмогу над своїм кінцем.
Ми – саМІ і зовсім не сумуєм,
ФАнтастично дивлячись в лице.
Досить СОЛЬних номерів печалі
І манери ЛЯльки або гри.
СІ мажор постав тепер надалі
ДО побачення, до нової весни…

бачу бо бреде
боком
басом
бубонить

була би бачила

ба

баба
білим
борошном
брата
брала
брама
бідкається
бо
буря
біжить

Списано мільйони аркушів,
Вкрадено тисячі ночей,
Чорних очей
Твоїх.
Замислено стільки слів,
Включено стільки сонць.
Перший дощ
В зимі.
Сховано всю любов
В коробку від взуття.
І каяття –
Тобі…

Зливаються у небі кольори…
Це вигадали ті, кому байдуже.
І тільки ми – залишилися ми.
Це все глобально, навіть дуже-дуже.

бррр
бурмоче холодильник твої останні слова
я сиджу на кухні і думаю про каву
ти розтопишся на початку березня
і я буду довго плакати
а потім латати свою душу
мільйон спогадів тебе засипле
і коли стане нестерпно боляче
я висиплю тебе на подушку
бррр

...Приходять вкотре спраглі тіні,
Що від людей лишились нині.
В контрастнім плетиві зухвалім
Тут кожен – пан і бог.

Крізь випари спиртів дешевих
Ледь чутно ноти слів душевних
І випадково, хоч невдалий,
Знайдеться тут пророк.

Це місце кожному відкрите
І кожного наскрізь в нім видно,
Та всякий сором та зневіру
Заллє міцне вино.

І доки тіні не розтали,
Існують дві химерні зали.
Чи хто є ангелом, чи звіром
Для Вакха – все одно.

Бий першим : ти – ніж,
Бий другим : ти – меч,
Бий знову і знову, ти – кращий.
Рубай, рви і ріж,
Змітай голови з плеч,
Хоч гріх цей насправді найважчий.
Кричи, ображай,
Розбивай, розривай,
Зроби із живого – пропаще.
Великим ти вирости, інших – скидай,
Хоч гріх цей насправді найважчий.
Не віриш – не вір,
Зневажаєш – ганьби,
Вбивай майже напризволяще,
А любиш зі зрадою – то не люби,
Бо гріх цей насправді найважчий.
Можливо й не ти це – сміливо вперед,
Збуди свою совість ледащу,
Дозволь їй водити той велосипед,
Що гріх твій роз’їде найважчий.

Ти – суть, ти – людина, і вільно живи,
Та правду продати не думай ні за що.
В найбільшій любові ти щастя знайди,
І скарб це твій буде найважчий.

...і хай скарб твій буде найважчий...

шампунем моря піняться алеї
блакитнокорабельними світами
густіють сльози осокору
у жовтополохливих віях неба
тріпочуть вітрофарбами налиті
червонокапелюшки мертвих птиць

26 жовтня 2003 року

Напиши мені ще раз свій мейл,
убери у намисто весняне,
день, помітила, довшим став день,
дивовижним таким і яскравим.
Напиши мені вперше листа,
щоб я міг хоч до слів доторкнутись
і у пам’яті хоч неспроста,
все ж зумів у той час повернутись,
Коли було чарівне руно,
передзиммя ранкове будило,
напиши мені – вилий на дно
ніжне миро, щоб пахло кадило.
Щоби знову день суттю пропах,
тим п’янким ароматним суцсвітом.
напиши хоч рядочок листа
і він стане для мене всім світом.

Я бачив малого ангела:
Виблискували крильцята,
Очі горіли радістю
І в серці буяло свято.
Я з ним привітався радо,
Ми грались весь день так добре
Таких, як він, небагато –
У нього серденько хоробре.
Гарненький носик і вушка,
Немов пиріжок той із пічки,
Маленькі ніжки та ручки
Й так щиро сміються щічки.
Коли заховалось сонце
І неба закрились дверцята,
Я тихо йому промовив:
„Добраніч, закривай оченята!”
Поклав його поряд спати,
Накривши сріблясті крила.
Мій ангел без мами й тата
В душі моїй спить так мило.

Раптово вечір набирає бали,
Вже зимно і надворі заметіль.
Прийшли новини, знову не чекали.
І біль - це сміх, а щастя - більший біль.

Останні речі пахнуть ще тобою,
Я не спалила їх на вогнищі плити
Сьогодні поміж осінню й зимою
Нема тебе, нема коли цвістию

Тепер лише до свят приготування,
Останній раз сходити в гастроном.
Горілка, пиво, прибирання в ванній.
Я на межі між щастям і бухлом.

Я не слабка, я просто вірю в небо,
Я просто знаю радість от і край.
І все ж таки колись зустріну тебе
На ескалаторі, що тягнеться у рай.

Ю.А.
Я ніколи не буду писати вірші
Так, як пишуть відомі поети.
Иої, загалом, нічим і не гірші -
Ті самі падіння, ті самі злети.

Та сама бруківка, ті самі пальта,
Ті самі очі коханої жінки.
Лише мого фото на перших шпальтах
Нема в кіоску біля зупинки.

Мене не вивчатимуть діти у школі,
А я з цього приводу і не плачу.
Поезія - секс на відкритому полі,
Тебе хтось трахає, а всі це бачать

Ти ховаєшся за зблідлими очима,
Але ж ти сліпа, а не німа.
Конденсуєш мрії за плечима
І мовчиш, як дівчинка-зима.

Намовчала вже чотири слова,
Принесла за спиною хреста.
Я - трава, а ти тоді - корова.
Ти глуха, то я пишу листа.

Фільтрувала воду лікарняну,
Фільтрувала хлором і свинцем.
Від сьогодні наркотично п"яна,
Від учора з нічиїм лицем.

Полуденна неторкана їжа...
Три, чотири, далі вісім, сім...
У моїм ефірі твоя тиша...
Твоя тиша у житті моїм...

І забивсь міокард у танці,
Зашуміла у венах кров.
Незабутні твої коханці
Забували про тебе знов.

Забували, ламали крила,
Набирали лімфу у шприц.
Ти маленька, дурна і мила,
І не прийде на ранок принц.

І тебе продадуть на ринку,
Чи влаштують аукціон,
Обгорнуть у хрустку скоринку
І закинуть в товарний вагон.

Далі знову піде дорога,
Три пігулки, і в котрій сенс?
Не лишилось свого порога,
Залишається тільки секс.

Твій будинок - це психдиспансер,
І у шрамах, що на спині.
Твої мрії закуті в панцир
З візерунками на вікні.

За очима росте кульбаба
Розпашілих в проміжжі синців.
Ти не жінка, ти просто баба
Для мільйонів простих митців.

Добрі люди - не бути сварці,
Та кривавий торшерний слід
Залишає іржу у чарці,
А в тобі їх зогнилий плід.

Граєм довго ми в мовчанку,
мов маленькі діти.
Вже минає час світанку –
що нам говорити ?

Місяць зорі обіймає
і голубить небо…
“Може чаю?”- Він спитає,
я скажу –“Не треба...

Краще будем слухать зорі
й колискову ночі.
Бачиш- сльохи непрозорі,
в них, як в душ, є очі.

Бачиш, скільки ми забули!”
/ День насупивсь грізно./
“Ми б ще все це повернули!...”
Він сказав: ”Вже пізно...”

Тільки поглядом можна любити,
лише поглядом ніжним очей.
Я не раджу слова говорити –
слід лиш глянуть в зіниці ночей...

крізь заплутані в роздумах очі
Ти заглянеш в найдальші кутки.
Все, що серце сказати так хоче,
там ясніє, як світла витки.

Відзеркалля душі – Твої очі,
і хоч як Ти б цього не хотів,
але все, що сказати не хочеш,
промовлятимуть очі Твої...

Світ навпіл поділений штрих пунктиром.
Й мені все одно в кого які зуби.
Хтось живиться м"ясом, травою чи сиром,
А в когось вже зранку згоріли труби.

І навіть ніхто не подумав змити
Ту нафту, що лилася, як олія.
Сьогодні той хтось, як завжди убитий.
І ймення його надпросте - Месія.

Сьогодні остання вечірка в морзі,
Бо всі мої друзі ідуть на дрова.
А якже іще на такому морозі,
А як же мій друже? Знову і знову

Лягатимуть люди у теплі печі,
Літатимуть взимку забуті птахи.
І знову загубляться любі речі:
Годинники, ложки та інші лахи.

А ще застрибає в дротах напруга,
Не я це придумав, а так по природі.
Якщо не завершаться твої туги
Пологами, то не тужся - годі.

ніколи в житті
не бажала б я бути
даючкою, сучкою,
лизати всім дупи

іти в супермаркет
купувати гандони
вірити в щастя,
любов, забобони

ніколи в житті
не хотіла б сидіти,
геморой лікувати,
на роботі смердіти

надривати горлянку
підлеглим кричати:
„не підійшли ви мені,
вам не має зарплати!!!”

приходити ввечері
додому до себе,
давати тобі
те, що треба й не треба

робити гімнастику,
бо ти любиш худеньких,
носити підбори,
бо не терпиш низеньких

і тобі, і іншим,
і всім сраки лизати,
а потай у себе
всі сльози ковтати

не спати ночами,
щоб сесію здати,
а потім у ректора
оцінку купляти

не житиму так,
як білі ворони,
що мрії не мають,
а тільки корони

і для потреби
я більше не питиму,
і все для вас
я більш не робитиму

і не старатимусь
всім бути достойною
буду я курвою,
лярвою, хвойдою!!!

ця філософія життя
ти такий, та я не та
ті бажання, мрії ті
всі вони тупі й пусті

ні філософії
ні змісту
все ніби
зліплене із тіста

все під стандарт
все однакове
а де ж любов??
де та love кольорове

і мовби близько
і мовби поруч
ти ліворуч?
чи праворуч?
а я поруч…

на горизонт дивлюся
та все марно
хоча навколо
й досить гарно…

та все чогось
ще не вистачає
того,
чого і так немає…

шкода, що
«Поттера» я дочитала
бо так хоч щось
на думці мала..

уламки чаю розчиняла
у білих ароматах мандрагори
писала тушшю звукотрави
на полотні в’юнких квітодерев
вмирала чайкою і мною
у флоксах нескінченної ікони

Кораблі її очей пливуть до міста-вулиці Франца Шуберта

туди де Романтичні риби проростають листочками сонця

і молоком айви наливаються танцівниці весняних ритмів

серед тюльпанів, Милосерднозаквітчених мімоз

і мідій незакінченого Озера №8

вона з чотирма ґудзиками кровохаркаючого неба

даруватиме поезію Майстра невідомим форелям_і_флейтам

а завтра її проголосять божевільною_і_фривольною мов Метелик

який ніколи не залітав до 20доларової банк-

ноти



о4_2004

Коли відкриюся тобі,
Цього направду я не знаю.
Боюсь зізнатися собі,
Тебе навіки покидаю.

Боюсь тобі сказати вслід,
Що я насправді не кохала.
В моєму серці синій лід,
Усе тепло зима забрала.

Минуло все.
Я сам собі смішний.
Поезія ляклива і убога.
Не принесе
Сподівана дорога
Нічого ліпшого цієї метушні.

Незадоволеність від розміру вірша.
Утома.
Чвари.
Все таке знайоме.
Не вабить більше світло свого дому,
Лиш поверховість бачиться чужа.

Навіщо так, коли інакші є
Шляхи позбавлення себе від думки –
Наприклад, чарка або навіть „рюмка”;
Це все вже мав я за життя своє.

Набридло перетворення себе
Для вибирання ролі тої чи другої.
Не хочу брати участи у бої.
Також не тішить небо голубе.

Усе було.
Вже сто разів було.
Що буде – наперед відомо.
Та все одно у світле й незнайоме
Беру останнє сховане тепло...

Книжки тоненькі на столі лежать;
По черзі кожну з них беру до рук...
Крізь шибу сумно дивляться й мовчать:
Малкович, Москалець і Римарук.

Як гарно нам життя вдається
Як гарно пити не п’яніти
Десь певна книга видається
А нам лишається радіти
Що все в житті даремні справи
Що все насправді маячня
Кругом бандити і шалави
А ми живемо навмання
Є в світі безліч ерудитів
Є ціле сонмище митців
Але чи всі уміють пити
Коли лиш вітер в гаманці
Ми це інакший світ насправді
Ми це прогірклий плин життя
Нам місце не в Верховній Раді
У нас інакше майбуття

Ти зрозумів
Без Неї зле
Та маєш ти гітарні струни
До спраглих вуст вода тече
Летять у безвість тихі думи
І вже чекання
Не чека
Байдужість нині торжествує
Без Неї
Вранішня зоря
Не вабить більше не лікує
В утомі пишеш
Все мовчиш
Перлинну воду споглядаєш
Мелодії гітари ждеш
Чимраз то гірше граєш
Ти зрозумів
Тепер нема
Чого боятись в цьому світі
І тужить
Стомлена струна
Не знаєш де себе подіти
Та все трапляється
Тоді
Коли до всього ти байдужий
Дивись щасливі голуби
Летять над Києвом мій друже
Плекай надію
Не сумуй
Це так я сам себе втішаю
Але коли
Вночі засну
Її печальну знов згадаю