Полюю на теплість незайманих місць.
Почуйте слова мої безголосі,
здійнявши долоню, я падаю вниз,
обсипаний снігом неторканим досі.
І безліч піднесених змучених фраз,
слова, що щоденно зужиті,
дарую я слідові звіра ураз,
вдихаю захоплено вольності вітер.
І сотні знервованих мідних дротів,
пульсуючи в цьому пейзажі без зміни,
знесилено виснуть повз прірви шляхів,
і сонце, ховаючись, лічить хвилини.
Боюсь не вловити бляшанку пусту,
рука підіймається майже благально.
Кінець полюванню, я бачу мету,
я вже відчуваю, як тиснуть на гальма.

спочатку була спроба залізти на говерлу
яка завершилась падінням з двометрової висоти
потім був стовп з якого тебе здерли
не півшляху до мети
але ти вирішила що безліч веж
тобі подолати ще треба
бо ти без неба помреш
і ти повзеш мов амеба
коли ж понад містом пролунав крик
відразу ніхто нічого не зрозумів і лиш мудрий анатом
між гортанню і шлунком угледів язик
який у польоті покрикував матом

***
Розруха й нігілізм в країні й дома.
Пориви, лють, сарказм, кохання, втома –
Переплелось усе в квадраті сірих стін...
Для смутку не знаходячи причин

Ми сидимо, і пліснявіє чай
В забутій шклянці; кіт нявчить...
Він як і ми: навчай його, навчай –
А він ніяк не замовчить...

І ліжко незастелене – плацдарм нічних агресій
І томики книжок всіх стилів і конфесій;
Шнурівки, зошити, касети з хіт-параду
Чекають вже давно. Чекають ладу...

Ми мовчимо. Нам гидко говорити.
Немає сили затишок ліпити.
Втрачає сенс усе. Лякає пустота.
І навіть не вдається виховать кота.

Коли Втома приходить до мене,
то солодко так пригортає,
вона очі змащує медом,
колискову ласкаву співає...

І колише – колише на вітах,
і трояндами ліжко встеляє.
І здається – лежу я у квітах,
колискову Втома співає...

Укриває вона так ніжно
покривалом пухким з зірками.
Так би в неї й гостила вічно,
й прокидалась і спала б з казками...

Але Втому повинна я гнати –
буде час ще із нею гостити.
Треба ранок новий зустрічати,
і летіти – спішити жити...

Лишитись тут і далі вже не йти.
Все зрозуміло, не потрібно марних слів.
Лиш відчуття минулого, що не знайти
І не забути у безпам’яті років.

Лиш світла музика, розтерзана навік
І забуття, жадане і п’янке.
Минає час, летить за роком рік,
А пам’ять схлипує; життя мов манекен.

Та розірветься пам’яті струна,
Життя засне, минуле відлетить
І не впаде сльозинка ні одна
З очей у тих, кого вже не любить.

І потім скажуть: „він життя прожив,
Не зачіпнувши жодної із доль”

...
Туман мрійливо землю оповив,
Поснуло гілля вартових тополь.

Повідпадали в безнадії крила,
І кожен звук вже вкотре спопелів...
Я Вас любила. Боже, як любила!
Напевно, так ніхто ще не любив...

Як вбитий птах, я падаю додолу.
І не роса, а сльози поміж нас.
Любов свою не віддарую знову,
Її вогонь від сліз моїх загас...

Я Вас любила... Боже, як любила!
І досі в чарах спогадів не сплю.
Я Вам усі нездогадки простила.
Пробачте й Ви. За те, що я люблю...

Ти ховаєшся за зблідлими очима,
Але ж ти сліпа, а не німа.
Конденсуєш мрії за плечима.
І мовчиш, як дівчинка-зима.

Намовчала вже чотири слова,
Принесла за спиною хреста.
Я трава, а ти тоді - корова.
Ти німа, то я пишу листа.

Фільтрувала воду лікарняну,
Фільтрувала хлором і свинцем.
Від сьогодні наркотично п'яна,
Від учора з нічиїм лицем.

Полуденна, неторкана їжа...
Три, чотири, далі вісім, сім.
У моїм ефірі твоя тиша...
Твоя тиша у житті моїм.

Рекламні вогні заблищать на сітківці ока,
Закінчився день і ти знову стоїш на зупинці.
Затяжка твоя відповідно важка і глибока,
Цигарка твоя незалежна лише наодинці.

І місто твоє замале щоб його ділити,
Тому я ніяк не наважусь його забрати,
Тому ось такі одинокі бетонні плити
Чекають своєї заміни, як злодій страти.

Таке неминучо буденне моє минуле.
Належно воно не пов'язане з твоїм містом.
І сам би забув та на разі мене не забули,
Як крсмрнавта, чи може героя танкіста.

Чергові приїзди в загиджений мегаполіс,
Немилі відвідини старої Alma mater.
І місто також має темний північний полюс,
НА котрому також не дуже бажають вмирати.

Я був би у твому світі та ще зарано
Бо думки цвяхами вбиваються в теплий череп.
Я знову іду в минуле, де велетні крани
Ладнають свої залізобетонні печери.

Згадай минулі часи
І сум погаси.
Світло своє згадай.
Погляд твій зовсім не той,
Що знав я давно.
Світло його згадай.

Коливання триває між юністю й часом
І віють вітри днів...
О мандрівниче і пташе осілий,
Блазню й пророче,
Такий, яким я тебе знав..!

Ти думав, що все ти пізнав
І мудрим ти став?
Світло вже не палає.
Більше життя не таке
Бурхливе й стрімке.
Світло твоє згасає.

Ти застряг у гонитві за власною тінню
І свищуть вітри днів...
О легковіре, пане й жебраче,
Друже осінній,
Такий, яким я тебе знав..!

Хто ти тепер? Де ти є?
Де світло твоє?
Може його ти зрадив?
Ти з тіні життя відгукнись,
Засяй, як колись
Світлом своїм прекрасним!

Ще знайдуться дороги, не пройдені й досі,
Хай свищуть вітри днів!
Ти, з ким я мріяв, літав і страждав я,
Друже і брате, ти світла свого не втрачай!

Зима то ближче, то все далі.
Вітриська дмуть, я майже змерз.
Пора розкутої печалі,
Пора мовчання і небес.
Все по кафе у тьмавім світлі
Сидіння втомлене й нудне.
Все ранки й вечори самітні,
Чекання дня, що не прийде.
Пальта похмуре застібання,
Недбалий шалик і кашкет...
І надокучливе питання:
Чи я "нормальний" чи поет?

Моє хвилювання неможливо не помітити.
І, поки йдеш відчиняти ти мені,
в голову лізуть різні епітети,
рими до твого імені.
Але ти забарилась, кохана.
Мені холодно й волого.
Чудові рими та епітет “незрівняна”
на кого ти залишаєш, для кого?
Навіть якщо ти зараз мрієш під свій улюблений Garbige,
чи омиваєш себе ніби принцесу,
не можна мене залишати обабіч,
осторонь цього процесу.
Взагалі-то тут можна складати цілі поеми,
навіть за відсутності світла і надмірній вологості.
Але ні вони, ні ти не розв’яжуть мої проблеми,
не позбавлять мене самотності.

Я кохала, я справді кохала,
Нема сенсу приховувать це.
Я страждала, я справді страждала.
І я вдячна за це понад все.

Мої сльози очистили душу,
Розбита мрія загартувала дух.
А печаль – безнадійна, безкрая – найбільшу
користь принесла мені. А саме силу.

Я сильнішою стала – це правда,
Сила волі зросла в мене в мить,
Та з’явилась і одна вада:
Не вірю у щастя своє- полетить...

Та це кохання принесло
Не лише журбу, розчарування,
Воно одну із головних сторін нутра мого відкрило:
Я зрозуміла, що таке тепло...

Тепло душі, палаюче, незгасне,
Яке є завжди ніжним, хоч й пече,
Й не так важливо, чи є парне
Адже, своя любов палає понад все.

І весь цей бруд, все павутиння слабне,
Як тільки десь промінчик загорить...
І згодом розумієш: „Недаремне!”
Адже, колись всі спогади хорошими стають.

Я кохала, я справді кохала,
Й мені жаль, що закінчилось все,
Жаль, хоча цього і хотіла,
Та життя є таким...От і все!

Грайся,
Грай
Гострим лезом
Гарячим.
Галасуй
Голосніш,
Гомони.
Запечи мене
Заревом
Зрячим.
Звуком
Золота
Знов
Забрини.
Стане
Сонце
Солодким
Сиропом.
Спалить
Стомлений
Світ на очах.
Сонну землю
Спасенним потопом
Спеленає
Сполоханий
Страх.
Тільки
Ти темну ніч
Таємничу
Так
Терпляче чекаєш.
Тік-так -
Топче час
Теплі
Тіні незвичні.
Тягне
Туга
Туман…
Тихо
Так.
12.11.03

Збудилися дỳмки поснулі,
Завбачивши щось незвичайне –
Поети міняють минуле,
Не радісне і не печальне.

Жиріє потроху богема.
Та хто я такий, щоб судити?
Для нації це не проблема.
Проблема – куди себе діти.

Поети минуле міняють,
Так хоч би й мені вже змінили.
Перформенси й фести тривають...

А твори тим часом поскніли.

Бузкові сутінки.
Плач серця.
Стеля.
Танець тіні.
Попереду чорніє ніч.

Пильний погляд каже: „Стережись,
Ближче не підходь і не дивись”.
Та я потай поглядом ковзну
Повз твою чарівну глибину.

Ти немов шуліка вдалині,
І зі страху стигне кров в мені.
Хоч до тебе прагну я дійти,
Все одно летиш від мене ти.

Горить у снах зоря остання,
А зранку – біль і самота.
Плачу я гроші за кохання
І на душі – лише сльота.

За жриць кохання вправні рухи
Плачу, не знаючи межі.
А потім – знов душевні муки
І відчуття якісь чужі.

Коли нема кому сказати
У цілім світі «Я люблю…»
Лишається за гроші спати.
Цього не хочу, та роблю.

напівзігниле тіло розбитого кохання
ще тліє на вогні моїх забутих снів
я чую шепіт пульсу одвічного чекання
я спалюю листи, залиті кровю слів

старе пожовкле фото руйнує тишу ночі
мої сталеві вії іржавіють від сліз
одне бажання в думці-закрити навік очі
блукає вслід за мною...живе зі мною скрізь

я чую галас тиші...я бачу світло тьми
я все ще бачу тіні, що ходять за людьми
та вже не відчуваю...твоє серцебиття
що жалило свідомість й давало їй життя...

у мене на долоні-пожовклий віск надій
від спаленої свічки забутих мною мрій
на шкірі моїх рук-лиш шрами з поля бою
у серці моїм ніж,залишений тобою...

ВЕСНЯНА НАЙДОВША МИТЬ
(елегія)

Простір, як завжди, сопілкою диха,
Поклик звитяжний на серці бринить,
Листя кружляє і падає тихо -
Все завмирає на мить.

Все завмирає холодом скуте,
Тільки злинає ввись голосна
Думка і подих наповнює груди -
Хай розквітає Весна!

Вереском стелеться чи оксамитом,
Рине додолу в краплях рясних.
Землю заквітчує райдужне літо -
Колос врожаю достиг.

Все увібравши проміння небесне -
Символ надії, життя.
Прісно! То сонце у зернях воскресло
Й кинуло слід в майбуття.

Трави в покосах не зеленіють,
Вітер їм коси не розплете,
Губи від болю тільки німіють,
Що недозріло - пусте.

Доля і воля, як сестроньки схожі,
Сходи і кроки, крила й політ,
Низка бурштину і прожиті роки -
Та не згубився слід.

Простір, як завжди сопілкою диха,
Поклик звитяжний на серці бринить,
І вже немає ні болю ні лиха -
Вічна: найдовша мить!

Найдовша весняна мить!

Мовчи!
Не треба більше слів!
Вони нам вже не допоможуть!

Поглянь!
Поглянь мені ще раз у очі,
Бо вони все скажуть краще мови.

Всміхнись!
Посміхнися мені, тоді лиш може
Піднімеш настрій ти мені на мить.

Мовчи...
А лиш всміхнись і потопи в очах своїх –
Я знаю, ти це можеш.

Ми прагнем взлетіти високо,
Ми прагнем пірнути глибоко,
Зазирнути у кожну щілинку
І пізнати тонкощі світу.

Віддаємось почуттям повністю,
Як кохаєм – то палко й гаряче,
Якщо любимо – то тільки віддано,
Як страждаєм – то нестерпно палаєм.

І часто, пізнавши кохання,
І відчувши нестерпний серця крик,
Ми надовго у кут забиваємось,
І не можем повірити ще.

Ми не віримо більше у щастя,
На людей вже дивимось обачно.
Та не треба серце закривати,
Рани всі загоються колись.

Так, справді, нестерпно бачити
і розуміти, що він вже не твій,
Та потрібно й надалі сподіватись
І йти з усмішкою у світ новий.

Осінь, ти мене облиш!
Облиш, не мучай, не нагадуй!
Облиш назавжди – я благаю!
Не можу більше пам’ятати,
З останніх сил уже благаю...

Та осінь смуток наганяє...
Почуття потрібності згасає,
Манить все у спогади свої:
Жовте листя, теплий дощик, музика чарівна...
Блиск в очах, тепло в душі –
казка з дійсністю зустрілись!
Я була мов Попелюшка,
А він в ролі принца,
Та, мабуть, кришталь чарівний
взяв і...розбився.
А може це була лише казка,
Аж раптом годинник пробив „12”?
І вона повернулась у книжку,
А мене лишила на одинці...

Я вдячна золотій сестриці за найкращі миті,
Та я благаю її мене відпустити...

Сьогодні нове життя розпочинаю,
І в ньому не згадаю вже тебе,
„Прощавай назавжди”,- тобі кажу,
Хоча я ще досі кохаю тебе.
Та я втомилась від цього,
Почуття це – мій тягар в душі,
Та я позбудусь його – обіцяю,
Хоча не уявляю коли і де.
Я не повернусь в спогади з журбою,
Відпущу печаль за небокрай,
І, можливо, справді коли-небудь зустрінусь з тобою
І скажу: „Я позлюбила. Прощавай”.

Коли ми сплітали нерівне коріння
нервовим торканням у холоді тиші
по нам струменіла волога осіння,
і глина ставала солодша, тепліша.
Щасливо занурені в дійство підземне,
ми не помічали як листя жовтіло,
і, міста поверхні вкриваючи темні,
лягало шматочками мертвого тіла.
Вітри шаленіли, обсіли ворОни
судини, загорнуті в репані пальта.
Ми стали палкіші, згинаючи крони,
ногами здіймаючи ковдру асфальта.

Поглянь з захмарених небес
на неосвітлювані землі —
на тебе виють труби ТЕС
непереможні та буденні.
Відкинь красу дешевих яток,
нашарування кіноплівок —
ти теж існуєш як додаток
до снів й багатоповерхівок.
Ти теж, поставши жовтим й кволим,
нервово рухаєшся колом,
аби до міста ненароком
не повернутись темним боком.

Як тільки очі закриваю,
Мене несе до світла в тьмі.
Я ніби щаслива й страждаю,
Згоряя в темряві душі.

Безпечне світло манить в далі,
Але не рушу з місця я.
Стою у мокрій, темній залі,
Щезає із-під ніг земля.

Великий птах літає в хмарах,
Кричить про те, чого нема.
Він прилетів з далеких марів,
З собою кличе в забуття.

Я би хотіла полетіти
Із ним в дитинства край рідний.
Вже починає птах летіти.
Постій, мій любий птах, постій!

Я полечу з тобою разом
Туди, де щаслива була,
Де не було страждань і сказу,
Де я була така мала.

І я біжу, біжу сред ночі,
Я поспішаю в забуття
І... раптом відкриваю очі,
Покинув темне небуття.

Забуду про тебе, забуду про себе,
Забуду про все, що між нами було.
Повір, не згадаю і не пожалкую,
Хіба що лиш скажу: „Таке ось було”.
І не захочу з тобою зустрітись,
І не подзвоню, хіба як побачу, скажу: „Привіт”.
І ти пожалкуєш, повір, пожалкуєш
Й захочеш ще раз повторити усе.
Та я тобі скажу: „Іди на три букви”,
Не хочу, не буду, не повірю тепер!

У чому зміст твоїх промов?…
У непорушності граматики?
Філософ, ти мене знайшов
У геометріях і алгебрах.

А досконалості в мені,
Як у ядрі молекули.
Я – нелогічна, а тобі
Здаюся формулою деколи.

Я - всесвіт, а моє ім‘я –
Лиш сума літер.
Я – жінка, а твоє єство –
У чоловічих алфавітах.

Сьогодні я зрозуміла,
Що ці стосунки – був лиш жарт,
Жартома ти казав, що любиш,
Жартома писав, що сумуєш…
Як смішно!
А я ж повірила тобі,
Наївна я та й годі!
І так у мріях заблукала,
Що не помітила, як впала.
І це падіння досі пам’ятаю,
Та всеодно в казках літаю,
Хоча, мабуть, запізно я опам’яталась,
Запізно зрозуміла, що це все...
І ми уже не будем разом...

Пройдеш повз мене - і слова не скажеш,
Можливо, лиш тільки поглянеш...
І поглядом своїм мене
Обпікаєш... Так сильно...
Хоча, це рідко буває...
Частіш не наважуть твій погляд спіймати,
І гордо відвернусь, ніби тебе не бачу,
Я вдам, що вже розлюбила,
Я вдам, що не існуєш для мене...

Сьогодні я гуляла з іншим,
З хлопцем чудовим, хлопцем щирим,
Гуляла з тим, хто справді мене любить,
І з тим, з ким справжнє щастя можу я знайти.

Й коли дивилаcь в його гарні очі,
На його усмішку чарівну, то чомусь,
Всерівно уявлала, що ти поруч,
Й лише про тебе можу сказати:”Я люблю”.

Але чому? Чому все так несправедливо?
Чому кохаю я тебе, а не його?
Чому ще й він тепер страждає
Через давнішу помилку мою?

Для чого я повірила в серйозність
Наших стосунків і чому
Пустила в серце почуття відверте,
Яке дарує рай, та іноді, нажаль, і пекло теж...

Я вже втомилася чекати,
Я вже втомилася надіятись і вірити
У те, що неможливим є,
але таким бажаним.

Я вже не хочу відчувати
Те чарівне, незбагненне почуття,
Яке з кожним днем сильніше гріє,
але й так боляче пече!

Не варто у минуле заглядати,
Не варто згадувати все,
Не варто жити й сподіватись,
що будемо ми разом колись ще.

Нарешті мушу зрозуміти,
Що це усе...Пройшла любов...
Нарешті мушу я забити,
та серце шось не слухає й болить...

Спасибі тобі, мій милий,
За найкращі миті у житті,
Спасибі тобі, коханий,
За щастя, яке подарував ти мені.

Я вдячна тобі за кохання,
Яке пробудив у мені,
Дякую і за страждання,
Водночас нестерпні і такі п’янкі.

Також за мрії солодкі,
За постійне в серці тепло.
Я вдячна тобі, мій милий,
За те, що ти в серці моїм.

Тебе побачила сьогодні в школі,
І знову тепло стало на душі,
Поглянула у очі твої милі,
І серце забилося сильніш.

Так захотілось обійняти,
Поцілувати і забути про усе,
Так захотілось мені стати
Частинкою тебе. Оце й усе!

Та це, нажаль, вже неможливо,
Ми є чужими вже давно,
Лиш тільки я все вірю в неможливе
І думаю про тебе всеодно...

Любов...Чи справді я кохаю?
Чи може це симпатія проста?
Та що б це не було, благаю:
Допоможи позбутися на многії літа.
Допоможи забути цю людину,
ЇЇ ім’я, адресу, телефон,
Допоможи забути про ту мрію,
Яку я так хотіла втілити в життя.
Час все минає...Час іде...
А я ніяк не можу подолати
свої думки. О, скільки болю,
скільки смутку судилося іще мені прожить?
Все ж, я йому безмежно вдячна
За ті, найкращі миті у житті,
Коли я сяяла від щастя,
Коли для мене все казковим було у житті...
Повір: я його забуду скоро,
Можливо, пройде місяць, може рік.
Та знайду іншого я принца,
І проживу щасливо весь свій вік!

Спочатку все було не дуже,
Бо інший в мому серці був.
Та ти був такий ніжний, милий,
Такий відвертий, такий щирий.
Такі слова казали твої очі,
Такий яскравий блиск у них світив,
Й мені здалось, що справді любиш,
Або хоча б подобаюсь тобі.
І я злякалась цього блиску,
Боялася розбити всю цю мрію,
Молила Бога і просила,
Щоб теж так сильно полюбила.
В ту мить, коли здійснилося бажання,
Коли цей блиск засяяв у мені,
Щось сталось – досі не збагну що саме-
Та очі вже не сяяли твої...
Не було вже ні ніжності, турботи –
Усе це зникло в одну мить,
Можливо, я у всьому винна,
Можливо, ти збагнув, що я не та.
Не знаю, чи справді відчуваю,
Чи може все це є міраж,
Одне я знаю точно: ще покохаю,
Та ти залишиш особливий в серці слід...

Не кохаю тебе –
Я впевнена в цьому,
Не страждаю –
Переконую себе знову.

І я для тебе не існую,-
Ти ж кажеш це собі щодня,
І дні не згадуєш, проведені зі мною.
Бажаєш все забути. От фігня!

І коли бачиш мої очі,
Ти тониш від ненависті у них,
А як подивлюсь я на тебе,
Ти бачиш те саме в очах моїх.

Ненавидим обоє, бо кохаєм,
Ненавидим, бо відчуваєм,
Ненавидим – не забуваєм,
Про миті щастя, які так ховаєм...

Я йду вже назавжди, прощавай,
Не повернусь ніколи – так і знай,
Знай, що все через тебе,
Вже не побачиш мене...я тебе...
Остання зустріч була, розумієш, остання,
Побачив мене і пішов...Та кохання
горіло в очах – І світ наче зник
у мить, як зустрів погляд мій...а ще крик...
Востаннє кричало вже серце,
Востаннє палало воно. І все це,
Що живе у наших серцях,
Востаннє відчула я...Прощай...
Твоя гордість вбила почуття,
І моя дурість ні при чому. Все те,
що наробила я, давно могло забутись,
Та, бачу, ти кайфуєш від страждання.
Прощай назавжди, я вже йду,
І від тепер хай твоя гордість тріумфує,
Перемогла мене - жорстока вбила всі надії,
А як надій нема, то почуття теж зникнуть згодом...
Прощай!..

Люблю цей міст. Зігнувши спину,
у позі старця чи каліки
він розсипається невпинно
і розділяє нас навіки.
Хиткий цей міст і ненадійний
поволі брякне, сохне, в’яне.
Пройшлись по ньому коні, війни,
погнувши ребра дерев’яні.
Коли ж надломлені коліна
Спадають стомлено у воду
понад рікою туга лине.
Люблю цей міст немов свободу

Ти почуєш, як голос покличе,
як здригнеться будівель намисто,
де земля прогинає обличчя
під засніженим плетивом міста.
Тут слова в сніговій білій вовні,
мов хрипкі старовинні оргАни,
вириваються співом назовні
крізь щілин незагоєні рани.
І пісок на замерзлій дорозі,
і сніги нерозтоптано-білі
загасити цей поклик не в змозі,
заховати ці рани безсилі

Ти повертаєшся в це місто,
тебе дощі зустрічають осінні,
вітри сильнішають, і листя
лягає в стін нетлінні тіні.
Ти не готовий до зміни погоди,
ти не змайстрував відповідний настрій.
В туфлі твої просочились холонучі води,
в душі відцвітаючі айстри.
І, оминаючи баюри, обережно
виводь за межі власне тіло —
любов твоя не безмежна,
провина не відболіла.

Коли зустрінемось я дивом
тебе не помічу. Пробач.
Стаю збайдужілим, стаю нечутливим
навіть до власних невдач.
Та і любов велику і чисту
не варто робити тавром несвободи —
хай розлітається по місту,
тече в підземні переходи.
І ми вже давно поміняли узвишшя
на скам’янілі грубі башти.
Наші маршрути знов розійшлися
і ніби назавжди.

декоративні спроби віднайти самодостатність
декоративність дій
вхопляння погляду чужого
на клумбі квіти
на небі зорі
“сюди, сюди, шановний декоратор!”

з самого ранку
того сьогодення
впали на землю
метелики
мовчав
і не знав
ще яким чином
можна себе зневажати

начебто сонце
по небу повзе
хмари зникають
як торти після свята
стисну
самого себе у обіймах
і знати про біль
буде кілька зіниць

в книжках читаю я про тебе
ти завжди сталий архетип
та мова не стає гучніше
й слова
що вкотре наче мох Сибіру
луну вбивали з багатьох слідів

якщо займенники не кажуть слова
тоді і ти
не шурхоти собою
у нігтях складові без цинку
волосся не росте зимою
але не я стуляю рота вегетації
але не ти...
не ти і не типова пневмонія
пігулки інші ліки та бинти
портрет малюють маслом
й маргарином
налили кави випив чай

вдягнувши пальто промовчу
а ти не спитаєш
заціпить мене на порозі
на ґанку ґатунком
найвищим
я буду для когось
лишивши не зовсім
свій слід в цих серцях

у певних відрізках
береш ти залізо у руки
схиливши мене
під натиском сили своєї
у венах плекають надії сивинки
із вікон
дивилась на землю малеча
щоб згодом
діставшись човном цілковитої згоди
за руку спинити Харона
Хронос ніжно цілує небо
і цим
паплюжить учорашній топос

я ще не усе сказав,
та слів не вистачить
як завжди
піду
зустрінусь
зваблю
когось
і це значущістю не стане
коли щоп’ятниці пишу тобі листа

смугляві зорі
смугасті хвилини
серпанками вглядаєшся
у мене ти
а я не можу
щось зробити з цим
мені не байдуже
я не втомився
і навіть мабуть
бачу інших шлях
жовтоцеглинний шлях
це буде плинним?