ти тричі їздила у Київ
а я лишався тут
і знав чого нарешті захотів
ти в сотню дорікав мені
що згадував цю постать
але мабуть слабкий
інакше б вже давно
пішов у інше ліжко
тихо
зовсім тихо
ось-ось заграє перший сніг
не знаю
де зустріну новий рік
де зіткнемось
у цьому місті
коли підеш гуляти
не узявши мене

я ще не зовсім розпрощався
я ще пишу тобі листа
ховаю у конверт як зірку з неба
власну фотокартку
і казку
а хто тут каже
“нерішучій”?
стуліть свій келих слів
моє вино триватиме не довше
проте мій лист летить
він їде
розірвеш
прочитаєш
“одною зіркою ти станеш більше”

я пробачаю
чуєш
пробачаю...
ось лине з неба дощ
й птахи вертаються у місто
сьогодні кава стала чаєм
моя білизна загубила плями

річки збігаються до купи
там
де завтра дощ розіб’ють
на сотні поколінь
крамниці пропонують помаранчу
і листю в жовтні не хочеться
вмирати
що ж
дякую собі
за те що я пішов від тебе

та скільки ж треба мати певності
у власних почуттях
щоб когось називати сонцем!
я знаю все мине
я зовсім не слабкий
я просто щось тримав всередині себе
і сподівався
що все ж таки це знайде відгук

хистом має здолати
лінощі справжнього
подиху
щоб навіть ворони
брали з собою
метеликів

тебе рятує цукерка
померлих вчасно собак
я несподівано лаю
хоча це зовсім не знак

я більш не пишу тобі
віршів

сніг прийде повітрям
новим
із теплом
на знайомих обличчях
воїнів
зі списами
на травах
волати
за дощ і кульбабки
у косах
і сукнях
цариць і царівен
царина моїх поведінок
день
без
ідентифікації
я більш не пишу тобі
віршів

руда
безсоромна
моя сьогоденна
любов
до тіні в гілках

мій політ підіймає
очі твої
до квітів які березень має
до камінців вздовж прошпекту
до власних бажань бути кимсь

коли я прийду до тебе
то стукатиму у двері
щоб знов відчинила
стара та потворна
пристрасть

ти поряд
я також
лише інші птахи питають “чому?”

не добираю слів
щоб створити тебе
нехай так і буде
це сум –
він також смачний

твій вираз непевно
тремтить на зіницях моїх

твоя порожнеча
стає глибиною
і все моє срібло сягає туди

вустами тримаєш птаха
від тебе залежить
чи змовчить польотом
про те що хочу почути
чи вистрибне жабою
і збреше самому собі
про те що не знаємо
я і ти

літери сиві
сивіші за подих бога
легші за пір’я зозулі
плинуть у вигляді міфів
створивши мене як поголос

по колос хлібу
по дно стосунків
якого не бачу зовсім
за розчином кави

крізь шкіру бачив ребра
бо тіло вигиналося
кидаючи у землю млосність
наче зерна
а пагорби зелені
а небо має знов блакить
авжеж авжеж авжеж
хребці хрустять зі сну
коли долоні тягнеш в стелю

істотні мрії
часом наявні
в житті
зайці наздоганяють слонів
стрімко залазять на спину
встромляють зуби у тіло
проте шкіра
мов шар пирога
не пустить тіла чужоземців у себе
вистоїть днем останнім
і ніччю першою
міцніше стискай мене у обіймах
я мрія твоя
і я
здійснилася

від одягу
приймає шкіра інший колір
струсну лупу з виделок і ножів
почну шматувати гуску
всередині її ховались
чорнослив і журавлина
а мати лагідно цілує сина
він підросте й відкриє двері
за ґанком озиралися медузи
я мив волосся на свята
тому лупа блукала по шухлядах

її вірші вчепилися в мене
усі твої трикутники
квадрати
тримали паралеллю віддзеркалень
рядків
які створив останнім листям року
А сексуальність андалузуських хлопців
Бе не завтрашній світанок
квартира неосяжна
і світ вмістився у долоню

тому хто не читав казок
сьогодні дарували камасутру
мій локон тихо вився
наче вужик який прокинувся з зими
а зранку падав дощ
і билися шкляниці
а хтось мене знайшов
і вклав в долоню шлях
лишень не всі
пірнали в моє тіло
щоб відшукати там перлин

хто знову не помітив
моєї майже-тіні
кому я невдячним своїм існуванням
дроблюсь
розбиваюсь на крихти і сльози
жінок
що схилялись над морем
й топили у ньому
мій минущий вогонь
ось так зачиняємо книгу
задувши над нею
в’язанку літер

коронація триває
мені заносять хутро барса
за вікнами сказилися собаки
велично
тремтіли руки
коли стара людина
мовила
“в ім’я старих династій
на голову тобі вдягаю владу”
на кухні випікають хліб
я відчуваю його запах
собаки знову казяться
повітря повні груди

хтось не прийде
на мій поріг просити хліба
вночі зірки тепліші ніж удень
до самого вікна
схилялась горобина
шорсткі
і зовсім не гарячі губи
не зможу пригадати вдень
коли з-під снігу
вилізе шафран

запрошую на побачення
нового привида
шклянка соку
з плоду дерева персик
глоду червоного в червні
навряд чи знайдете
а місяць не часто дивиться з неба
вночі
бо іноді існують хмари

Моя країно,
Ти руїна!
Руїна снів й чужих надій.
І серце крає...
Та спиняє
Пасивність інших до подальших дій.
Яка мерза!
В підвалах жити,
У сутінках своїх думок.
Моя стезя,
Хай і розбита,
Але по ній за кроком крок
Іду вперед на зустріч світлу.
Бо, Україно, я ж твоя!..
До болю я давно вже звикла,
Та знов не вірю, що і ти моя...
Твій біль розлитий по народу,
По сірих закутках біди.
Де бідність і довічна злоба...
О, як ти терпиш се, скажи!
Підняти сонце нема сили,
Так помацки повзем в пітьмі.
А справедливість б’є по спині...
Та годі рюмсать, пора йти...

Понад обрій із-за хмари,
Наче стиглий апельсин
Розсипає свої чари
Сонечко з усіх сторін.
Усміхаються ялини,
Прокидаються сади.
Пісня жайворонка лине
Понад плюскотом води.
То несеться, а то скаче
Непосида каченя.
Мов пухнастий білий м’ячик
Бешкетує кошеня.
Дружним військом на поляну
Вийшли гуси: ги– ги –ги!
Виринають з-за туману
Річки тихі береги.
Відчиняються ворота,
Десь заплакало дитя…
Загула в селі робота,
Як одвічний знак життя.

Де сонце стомлене заходить,
тепло ховаючи за хвилі,
де крики чайки ніби сповідь
камінню й мушлі побілілій
ти не бажатимеш вже змін.
Ввімкнувши радіоприймач,
на тлі безрадісних новин
ти теж оспівувач невдач.

Коли засинають вулиці,
У вікнах бракує світла,
Ти хочеш лишитись поміченим,
Ти хочеш лишитись дитиною.

Ти прагнеш знайти не знайдене,
(Напевне, ніде не сховане).
Ти хочеш лишитись правдою,
Ти хочеш лишитись голою.

У сніг позіхали сутінкки,
Будинки вдяглисья хутром.
Ти хочеш збагнути ілюзію,
Ти хочеш здаватись мудрим.

Коли відкривають вікна,
(Напевне, ніколи, від старості)
Чекаєш, що диво станеться,
Та істина буде помітна.

Кричать в тишину страшно.
Боишься, никто не услышит.
Ведь потому и тихо -
Здесь никого
Нету.

А моҗет, поймет хоть кто-то?
Заметит хоть строк тени?
А моҗет, прийдется случай
Кричать: громче и лучше?

О чем? Ну, конечно, об Этом,
О чем вслух сказать нелепо.
Я б не хотел быть ветром,
И не хотел - поэтом.

Стыдно за рты молчащие,
И голоса - твердящие,
Тишину, как логический выход
(А такҗе, вход) в спальню.
А такҗе мой рот. Печально...

Спелые яблоки падают,
Все, как одно, полированные.
Спокойнее спать, чем расглядывать
Тишину
Образованную.

Дивний образ майнув пред очима,
Чи то сонце,чи тінь то була....
Так миттєво вона промайнула,
Зазирнула на мить і втекла.
Може промінь яскравий грайливо
Зазирнув лиш на мить у вікно.
А можливо то осінь мінлива
Сумом серце моє залило.
Рідні браття-кохання і смуток.
І так важко їх вмить розпізнать.
Як хотілось зламати ці пута
І нарешті щасливою стать.
Я б хотіла тебе не стрічати,
Геть прогнати із серця навік,
І ніколи кохання не знати
Як та квітка,що мліла торік.
А можливо кохаєш навіки
І зімкнути не можеш очей,
Все шукаєш від смутку ти ліки
І від довгих безсонних ночей?
Чи зустріну тебе,чи забуду,
Чи побачу знов промінь в вікні...
Може знов сумувати я буду
І стрічати тебе лиш в вісні?...
А ,можливо, усе ж не кохання
Зазирнуло до мене в вікно?
Може ти-лиш нестримне бажання
І любові між нас не було?...
Так!... я хочу тебе цілувати!
Хочу пестити тільки тебе,
Хочу ніжно тебе обійняти,
Хочу знати ,що любиш мене.

Шу - так говорить ніч.
Клич
Вітру повільний свист.

Знак
Подиху на щоці -
Спалах.
Ці
роси хрещених снів
Місяць тобі розповів.

- Пси голосних днів!
Людский (чи Божий) гнів!
А чи мине, мине?

- Може за сто сторічч...
Шу - заховайся в ніч.

Тобі не збагнути себе, ані змісту свободи.
Ніколи не буде життя, як хотілось раніше.
Ранкові таємні сліди - як малина у роті.
Тобі не збагнути себе, і не змусити вірша.

Хто серце м'яке загубив, той не вимовив слова.
Бували ще вільними дні, і бували невільні.
Розірваність змісту і слів - то моя насолода.
Абстракція - молодість мрій - то крихка примітивність.

Себе цінувати, себе - вимагає природа,
Вовки називали мене - незбагненне бажання.
Цю дівчину, що уночі має тіло і вроду.
Тобі не збагнути себе, не збагнути кохання.

***

І гордість мені неказала на долю страждання.

Узимку в вічному Трипіллі,
узявши в руки мокрий сніг,
риплять дерева посивілі
на скронях схилів мовчазних.

В вітрах високих, стрімко-білих
зійшлися радості, жалі.
Немов сльоза в древесних жилах
волога неба і землі.

У відгомінні потепління
з смиренним неквапом ченця
тривожить дерева коріння
прадавню глину і серця.

так ось
коли вода пішла дощами
і вкрила землю тричі
як хрестом
усе що існувало стало спомином
хрестили немовля
тримаючи в долонях зерна
майбутніх вір у бога
з’єднавшись долею
зі шляхом

метелик
тріпоче існуванням крил
за шклом січневого вікна
за пелюстками квітів
нектар не став густішим
проте я знов
дивлюсь у зелень кактуса на підвіконні
коли у час цей сніг за шибкою іде
і тануть обриси годинника
в кімнаті
ундина
піди і пошукай води у морі
а я у мушлях
буду слухати нептуна
а я зітхну з полегшенням
й заплющу очі

тріпоче існуванням крил
за шклом січневого вікна
за пелюстками квітів
нектар не став густішим
проте я знов
дивлюсь у зелень кактуса на підвіконні
коли у час цей сніг за шибкою іде
і тануть обриси годинника
в кімнаті
ундина
піди і пошукай води у морі
а я у мушлях
буду слухати нептуна
а я зітхну з полегшенням
й заплющу очі

тінь
тіньовий
бік цієї справи більш придатний
для поглядів її
на день
вікно не брама
проте крізь нього хтось іде
лишивши тут свою квітучу шану
прихильників свого буття
краси із рухами
та їх плодів
анубіс і некрофілія
чи знайде тут ще хтось
кохання

принадність жінки
спокійність її вигляду
та сміху
у тінь
скоріш у тінь
не ян
не ін
не зле не добре
не стигле не зелене
не те що буде на картинах
а те що лишить Борхес
коли ти знайдеш видання
яке друкують знову
із написом
“це вам мої нащадки”

ніч,
м’яка на дотик
наче хутро кішки
ковтаю шмат за шматом твоє тіло
милуюсь
привидом своїх бажань
існую
чи майже зник

пробач
я зовсім неуважний
до примх
які такі рідні
і не приручені собою
які голодним псом
стрибають слід за м’ясом
щоб проковтнути
і забути
забутися
своїм сподіваним малюнком
пейзажем
натюрмортом
рисами облич
що мають на меті
впізнатися
дізнатися про сенс
свого буття
про секс, судоми й
судний день
пробач? – гаразд іди
і не стрибай за сонце

бачиш це я
це моє буття
це всі мої кулі
стукають у новий рік нескінченним джинглбелсом Баха
це зовсім не я
це зовсім не квіти
які дарували Ліліт на Різдво
на вулицях пахне
парфумами літа
хоча Грен’лью Єж
тримає себе.

свічки романтичні із кулями Баха
ось це моє щастя
ось це саме я

фортеці кришталю
ховаю подалі
весна зовсім поряд
лікує себе

можливо ти знаєш
усіх тих коханок
минулого сонця
минулого дня

Або-або,
Що гірше за негоду
Червневі приморозки чи весна у січні
На тротуарах білий панцир льоду
Але ні літо, ні зима не вічні.

Алло-алло
Чекаю і боюся
Не знаю ким блокована ця пам’ять
І хвилювання в серпні
гірше землетрусів.
Слова – уламки криги –
вухо ранять.

Але-але
Ніколи не здавався
Коли здавалось лід – волога магма
І сподіватися на зустріч справа марна
Я пам’ятав завжди , яка ти гарна
Ніколи не забуду місто „Че”
За комір пташка ллє вино
Тоді в житті лишається одне
Або – але, або – алло.

Е.А.По

Кривавим оком телевізор
Повідомляє нас про жертви
А я дивлюся як провізор
В газету пише „Світоч Смерти”.

А я дивлюся, як жорстоко
Стискає падло кульку ручки
Маніяк сидить у колі свічки
І видно до письма беручкий
Лиш раз чи два у п’ятирічку
Безумця блимне біле око.

Щодо письма і я упертий
Крилата тінь, скресають вікна
Торочить телевізор: будуть жертви
Стікає по губам солоний ліквор...
Наступним вечором отримав „Світоч Смерти”
І язиком намацав гостре ікло.

Пам'ять - соняшник Ван Гога
Я собі відріжу вухо
Я без вуха красивіший
Пам'ятник любові - вірші
Уявляти постать Бога
В мене не хватає духу.
Я себе малюю краще
Небезпечний і без вуха.
Пам'ятник лихої долі
Крізь зелений колір шкіри
Шлях торує жовтий колір,
Золота щетина Бога.
Вухо - перший камінь віри.
Соняшник - стіна Ван Гога.

Рожевощока Тома
Кінчай свій апокаліпсис,
Нехай огорне втома
Твої луги і праліси.
Бо я стомився хащею
Блукати наче вітер,
Роззявленою пащею
Ловити кармеліток.
Нехай огорне Тома
Тебе солодка втома.
Хай сором встромить вила
В твоє прекрасне тіло.

Залишив Рим на вакаціях
Думав спокій знайду вдома,
Думав спокій знайду в праці,
Знайшов холод і нелюдську втому.

Замість праці - розчарування
Замість дому - порожні стіни.
Зруйноване серце - замість кохання
Содом і Гоморру замість Риму.

день хворий
прагненням свободи
все ж вільний вибирати
цю каламутну воду з гір
чи втечу в себе
або що завгодно
лиш проступають
крізь нашарування слів
як промовистий жест
заховані спогади
про день стирання
своїх слідів
і свого письма
в чужому зошиті
на ім`я життя

вчора закінчився
вік падолисту
падало листя
падали хмари
безликим дощем
капали сльози
ти звісно не бачив
вчора закінчився
вік падолисту
падали ми
у безодню ночей і очей
ночі минули
сніг на світанку
синім виблискує скло
сонце устане
але за хмарами
ти не побачиш його
сніг падолист
відсвіти фар ліхтарі
ніч проминає
туман тиша ти
ранок усе заховає
вік падолисту
закінчився вчора

як нестерпно
(а може так треба)
задивлятись на хмари
і хотіти дощу
а повз тебе
раз-по-раз
як хвилини
що в вічність падуть
пролітають птахи
пішоходи і авта
пролітає вчорашнє
залишаючи лиш майбуття
і ти колись
пролетиш в небуття
залишиш по собі
чийсь жаль
або біль
або просто...

проростаєш думками
як корінням
у день
а він непомітно
переходить у ніч
ти не помічаєш цього
продовжуєш розглядати
тріщини в бруківці
намагаючись розгадати
їхню історію
як чиєсь прадавнє письмо
може, то хтось
хотів залишити тобі
послання?
але ви володієте
різними мовами
плинність часу
затирає слова
адресовані, може, й тобі