Біль,
Сум,
Відчай,
Непорозуміння.
Аж
надто
пізне
вже
прозріння,
Що
Я
Мов
Крапельки
Дощу
Зникаю…
Мокрий
слід
лишу
Як
відтиск
літер
із
газети
На
мокрому
асфальті
міста…
Пишу
вірші.
Якісь
куплети.
І
розгрібаю
мокре
листя.
У
парку
осені
життя
Листочок,
лист…
і
все
буття
У
місиві
осінніх
клумб.
Гроза
мене
бере
на
глум.
За
що?
Чи
я
ж
у
тому
винна!!!!
Я
все
роблю…
і
все
не хочу.
Потрібні
терміново
зміни…
І
краплі
цілять
прямо
в
очі.
12.01.2010

СПАЛАХ
Уночі по снігах – на Тарасову гору.
Чорна темінь чіплялась, тяглась, як смола.
Тільки ніч. Він давно собі вибрав цю пору.
Вдень гебісти в цивільному шиють діла.

- Здрастуй, Батьку Тарасе! Прости, що тривожу.
Я усе, що замислив, відкрию тобі.
Без надії і віри я жити не можу --
Рідний край ув імлі, а народ у журбі.

Змордували, зросійщили всю Україну.
Тож у кого сьогодні нам долі питать?
Сотні кращих синів хто в Сибіру, хто згинув,
А на тих, що зігнулись – мовчання печать.

Я спалю себе, Батьку! Й піднімуться інші.
Годі плакать! Сатрапи не вірять сльозам.
Мій останній протест, аргумент найсильніший
На алтар незалежності й волі віддам.

…Ніч завмерла від жаху. Принишкли алеї.
Сильний запах бензину. Сірник між долонь.
І живим смолоскипом, вогнем Прометея
Спалахнув він, щоб вічно горів цей вогонь.

Тьмяне сонце червоно зійшло на морози.
В лютім холоді день розповивсь і зачах.
У багрянім промінні льодинками - сльози
Мерехтіли в Шевченкових сивих очах.

Не брав станок,
Кольорової нездари.
Забув пера,
І знов упав від болі...
Та подих вітру,
Освіжить твоє життя.
Побачиш сонця промінь, в полі,
Вставай, іди туди
Де ніжності вогні,
Приймуть в обійми.
І обернуть усі,
Реаліі життя.
Як байку у Карпат
У долю сна...

Пора почати
Мислення своє
Слова мов річка
Утворюють історію
Ломають світ
Незломні миті
Відбитки життя
Прадавній світ
Минулого життя
Як в князя
На коня
І меч у руку
Правити селом
Чи цілим світом
З під ніг Дивного царя
І імператора
Схилив ту
Голову
Нище трона
І так століть
Мов десять
А козакам незломна мить
Зловив, як характерник
В полі бою
І так летить
Що душ на славу
За Гетьмана
За Україну
Які він зроду
Не побачив
І не одну
О ту Полтаву
Прольє ворожу кров
Та знищать все
І кров, і славу
І січ звитяжну
За Дніпром
Немає більш держави
Є пан, кріпак
І встиг, не встиг
Так хватить вже
І знов війна
Безжалісна, брудна
І кров
Проллється на ножах
І впаде, він,
Відданий нам воїн
А голод, відчуття
Трава, мов каша
Опинившись в роті
За тож яка вона смачна
Та спробуй,
Ти Незломний,
Наш Попробувати життя
Присудженого болю
Відправити листа
Туда, де батько твій
Терпить від батога,
І камінь розлітається
І в полі,
Іде одна
Подалі від усіль
Немає волі
Гордості й покори
Увінчати груди
Ворогові на втіху
Чи зломиш ти
Доношений козаче
О ту державу на плечах
Чи не забув
Свій рід козацький
І горді гори
На весні
І тую армію УПА
Яку, як ліс зрубали
Знесли і вивизли
Туда і закопали
Славу ми ж зломали
Не буде більше
Вітру в полі
Немає гоміну лісів
І озеро завмерло
Та ні ж забуяло
В небі жито
І птах злетів
І вирій не летів
Дерево росло
Чим швидше
В полі
І народився справжній
Український син

Як солодко, коли з тобою знов
Ми поруч, і мнучи волошки в житі
Натомлені, щасливі і невкриті
Під сонцем прославляємо любов.

І жайворон, тріпочучи вгорі
Огляне нас із крихтою поваги:
-Бач! Люди чинять так, як вільні птахи…
А день – дзвенить! І літо на порі.

Перший сніг,соромлячись нездало,
На вогонь любові у мені,
Стелить своє біле покривало
І слізьми стікає по щоці.

Він летить,з`являючись з нікуди,
Він щезає тихо серед слів,
Перший сніг,лиш раз,його не буде,
Щезне у горнилі почуттів.

Лише на хвилинку охолону,
Переведу подих і засну,
Знову я потрапив до полону
Почуттів,які несуть весну.

Знов думки рояться наче бджоли,
Я кохаю-губи шепотять,
Все скінчилось і уже ніколи
Снігу на любові не лежать.
2009

Додому вертатися хоче раніше
Покошлане правдами серце моє -
Коли там аж пахне тобою і віршем,
Аж блискавка в долі розчахнуті б'є.

Не гірші із грішних, не довші за смертних.
Хоч голі, та райським покриті усе ж.
Везуть нас по яблука ніченьки верхи
В дерева, де корені не розплетеш.

Де сови нехижі мудрують на чатах
Про відстань до місяця і до весни,
Де яблуко навіть не треба зривати,
А лиш попросити у нього - наснись...

2010

Давні твої коханці лізуть, неначе волосся,
Гніздяться у головáх, ніби бойцуни на стовпі.
Пташата у них ростуть, пташата поживи просять
І скиглять - допоки кволі, і ситі - поки сліпі.

А тільки-но невбачай повипинаються крила
Із перших бруньок у розлогій кроні твоїх ребéр,
Пташата-вже-коршуни ревно та опазуріло
Вискубують пір'я, у тім'я в'ївшися, як у герб.

Їх коронують гучно, із серцем на троні садять
Мої простолюдні, мої ревниві німі думки.
Та ти приходиш - миром - і їх анархічну владу
Скидаєш із трону цілунком обвітреним і палким.

2010

Затиснута ніч у лещатах міст,
Скуйовджений сніг, як блондинки волосся,
Зима у провулках танцює твіст,
Дратуючи вулиці вітроголоссям.
А сон гріє спину на чашці із чаєм,
Бурульками світло звисає зі стелі...
До тебе у Прагу душа втікає,
Лишаючи тіло в холодній постелі.
Кордонами ранки усі перерізані -
Два сонця у нас і два різних неба.
Думки, як намисто, на душу нанизані
І всі, як одна, такі схожі на тебе....
Докурить цигарку зірка остання,
Й погасне в обіймах чужого балкону,
І тільки дівчатко, що хворе коханням,
Із віршем віч-на-віч сидітимуть сонно...

Любов Костакова. «Приречена на самотність»
Полтава. «Друкарська майстерня». 2007.

Пишу про кохання вірші,
А ніби їм добрі вишні…


Доки їм – дається легше тема,
Пишеться розкутіше, мудріш…
Я вже замахнулась на поему,
Та… скінчились вишні у відрі…


Любов Костакова. (там же)

…Туман над ярами, над горами – сніг,
Я плачу ночами, а в тебе з вуст сміх.
У Києві дощ, а в Карпатах - туман.
Такий у природі подвійний обман…


Репліка обуреної авторки (написана замість неї пародистом)

Хто там вади відшукав
У моєму творі?
В нього для подібних справ
Мало кругозору!

Тема вірша про обман
Висвітлена чітко:
«Над Карпатами туман,
А в Києві - тітка».

Мигтить хвилина, йде година
Біжить життя і мчать століття
І все втіка, не здоженеш.
Заходить сонце і виходить
І все бистріш , бистріш,
Але літа назад не ходять
І ти на місці не стоїш,
Тебе несе ця хвиля долі,
Незнаєш ти куди і як
Живеш, немов колосся в полі,
Кукди дмухне ,туди й впадеш.
Здавалося б живеш,живеш,
Але роки- суворі стражі долі,
Беруть усіх незнаючи імен

І ось ти є,а завтра будеш
Ти ніби тут, але немає
Ти мав би буть ,але не хочеш.
Життя пливе навлоло тебе,
Але лиш мить і навпаки.
Тебе несе цей день у завтра,
Та що робить як вчора цікавіш?
Як рибу сітями витягує рибалка,
Тебе потік життя несе.
Не так як хочеш,не так як любиш
І те не те,і той не той
І все не так як ти те хочеш,
Але якби ти знав чого хотів?
І знов наступить завтра,
Те саме заитра,що і кожен день,
І ти відкриєш вранці очі ,
До тебе заговорить новий день
А ти промовчиш,та нетреба,
Живи у ньому як востаннє,
І лиш тоді він стане знов новим.
2008 рік

Ольга Оленич. «Шлях смерті». (Кременчук, «Танграм», 2002.)

…Фарбую своє волосся
у чорний колір,
вдягаюсь у все чорне.
Я люблю чорний колір.
А білий – мене дратує.

Чому? По-перше, чорне – не марке.
По-друге – зважте – в нім тепліше взимку.
І я ж не сяду в чорний «Ламаркен»
У білому, як некультурна Химка.
П’ю чорну каву, чорний шоколад
З ікрою (тільки чорною!) смакую,
І мрію я про шлюб із Біном Лад...
А білі вже чомусь мене дратують.


Ольга Оленич. (там же).

Він був гарний, як моя смерть.
…Ми кохались сім років.
Але щасливою я
була декілька секунд.

Якщо вже зовсім точно – сім секунд.
Оце такі мужчини в нас завзяті!
За рік – секунда! Хоч на серці бунт,
Задумала свого не упускати.

Масаж, дієта, фітнес, рандеву,
І ранок з калькулятром стрічаю.
Іще шістдесят років проживу,
Й хвилину щастя все-таки спізнаю!

Хронічне недосипання, насипане в каву цукром,
Струмує холодним горлом у гирло слизького міста.
Кістками, дверима і лихом, виходячи, я грюкнув,
А вранішнє місто здіймало все хвилю свою бистру.

Глибоко топились баржі, на дно опускались біржі,
Сплавляли завчасно труни - живими - рум'яні люди.
Я зрошеним білим рисом до ужитку натще визрів,
Хоч знав, що немає ситих, хоч знав, що колись - та знудить.

А берег ловився в берег і прошивав понадміцно
Бетоновими мостами єдину дорогу стрічі.
Де я причастився сонцем,
де сонце в мені тріснуло,
де, в'язнучи у бетоні,
я досі
його
кличу.

2010

не пишу задовгих листів
і не клацаю довгих e-mail'ів
якщо десь за вікном вітер прошелестів
значить я заглядаю в кімнату вам леді

якщо десь прогуділо авто
якщо раптом із ранку йде дощик
знайте милая леді про то
що цей дотик краплини мій дотик

якщо якось маленьке дитя
що на вулиці стріли вам зиркне
значить погляд цей кинув вам я
і собака вам мною хай фиркне

якщо раптом в руках телефон
завібрує і з'явиться смайлик
знайте мила що цей от ринґтон
написав я для вас і на пам'ять

ваше фото вкладу у альбом
друге може приклею над ліжком
я п'ю каву й сиджу за столом
я курю і ледь дихаю важко.

Сховатись, згубити,
Незнаючи втекти.
Хотіти змінитись,
Себе віднайти.

Брехати, чекати,
Убити себе.
І просто мовчати,
Хай щастя пройде……

Іду по крапельках дощу,
танцюю з вітром по калюжах,
що всіяли бруківку рясно.
Наливши спокоєм нічну
благословенну диво-тишу,
хрустить меланхолійно настрій;

По вулиці між ліхтарями,
супроти течії пливу
нічної звивистої річки,
закутої між берегами
середньовічних кам'яниць,
камінням мощеним узбіччям.

Піднявши голову до неба,
місяця пузо жовте бачу,
котрий розлігся необачно,
розсипав зорі, наче перли,
і міцно спить - забив, забув,
заснув й хропе собі. Ледащо.

Я посміхнувся й позіхнув -
то зрештою не моя справа
сонливий місяць пильнувати.
Ліхтар весело підморгнув,
думки мої перечитавши,
а я собі додому почалапав

Зроби так, щоби руки його,
пожухлі од квітів,

медами пахли,

щоб зливи роїлись бджолами
і зморені, ситі

грілись на кахлі

повік його.


Зроби так, щоб очі його
наливалися небом,

небу світили.

Як тіло до тіла,
яко гроно до сонця,
требні

аж до несили,

тепліли щоб.


Зроби так, щоб усміх йому
райдуги вишивали

аж до весілля,

до рясту під ноги,
до м'ятного в голос хоралу,

що в'ївся сіллю

землі його.


Зроби так, щоби камені
на його перехрестях

знали допевне,

що він - раб Тобі,
що він - цар собі,
він — аби знéсти

вінець свій кревний

квітом до зір.


І розіпни його
милістю

і скинь йому,
яко сину,

к а м і н ь.


2010

давай заховаємо
неспокій у кімнаті
з відчиненими вікнами
може відлетить
а потім розчинимося
в оксамитовому дотику
протяжного саксофону

час поллється
тоненькою цівкою
піскового годинника
а ми обгорнемося тишею
як теплим коцом
і
будемо вдихати
повітря ніжності

притишимо серця щем
накриємо його сміху
дощем
і разом займемося...

безтурботністю

Якщо залишають сили,
Ти Бога не згадуй всує,
А думай, вкраїнцю милий,
Про те, що Вона – працює!

Коли у шаленім темпі
Інфляція дме у спину –
Згадай, що смугастий Рембо
Іде рятувать країну!

А раптом котроїсь днини
Тебе запосяде скрута –
Утішся, громадянине,
Бо думка твоя – почута!

Кроти завелись між грядок?
Не варто здіймать тривогу!
Бо Він наведе порядок,
Як голос даси за нього.

Якщо ж про свої здобутки
Забудеш, мов ненароком, –
На чинні біг-борди хутко
Ти кинь незрадливим оком!

Коли ж виробництво впало,
Собі не впадай у відчай:
Довірся професіоналу
І силі його чоловічій!

І як тут не буть щасливим,
Коли, наче кашу масло,
Нам будні активно живить
Веселе і влучне гасло?

І що нам з тієї кризи?
Ми чхали на негаразди!
Бо в нас не брудні мармизи
На бордах – а чесні ґазди!

Тож так я скажу вам жваво:
Ні честь, ні життя віддати
Не соромно за державу,
В якої – ТАКІ кандидати!

P.S. Народ має владу, на яку він заслуговує.
Влада має народ, який їй це дозволяє.

2010

узнати б день, отой один, коли
рідня і друзі сядуть за столи,
щоб випити за душу цю мою,
яка колись у пеклі чи в раю

безтільна проживе іще віки
(бо так навчала церква і батьки)
і як самотньо буде їй одній
без рук твоїх і тріпотіння вій

тому ціную нашу кожну мить,
щоб голову на груди прихилить
у радості, а інколи в журбі
промовити "кохаю" лиш тобі.

із четверга і на п'ятницю
домовлялися сни віщими бути
до ліжка влізли наприсядки
зіпріли запарили м'яти-рути
й на крові сновиди-агнеця
у правді заприсяглися

і нумо рипіти сходами
перебирати слова та обличчя
трусити скелети шафові
а долу поглянувши із горища
сміятися аж заходитись
і плакати у карафи

їх обзивали дітиськами
зранку будили кляли й пробачали
зібравши потому гамузом
по торбі по сонному їм вокзалу
і в церкву і свічку тицькали
і забували
як маму

2010

гортанний голос
________________ гами гонористі
п’янять
_______ у тихий вечір
______________________ pianіssimo
налий-но
_________ друже
________________ поки ще не вистигла
пательня сонця
________________ у чужому місті
що вузьковійно
________________ мружиться очима
нема в тім ради –
________________ дома не журилися б
вже бузьки
____________ з журавлями
________________________ поріднилися
з тих пір
________ як я злетів
___________________ услід за ними

торкай келішок
______________ пальцями тремтячими
дивися в очі
___________ смутками наповнені
а птах
______ змахне крильми
_____________________ у небі
___________________________ мов мені
в останню мить
______________ промовить «до побачення»



Листопад, 09

Ці притихлі сніжинки мовчанням течуть під шкіру.
Шкірить пащу зима , видихаючи струму холод.
Причепити рожеву троянду думкам між горло,
Щоб у горщиках душ виростала стрімка довіра.

Щоб Андріївська церква пливла під різдвяну зірку.
Щоб було білосніжно у храмах людського світла,
Загорнувшись у хутро, магічна прийшла Маргарита,
Майстер губу копилив , криштальні збирав опилки.

Поміж ними була її ніжність у ножнах і сизі пера.
Синій танець дощу , і гарячий узвар із родзинок,
Він їй був, як струна, вона грала на ньому плинко,
І пилинки здувала з старих пожовтілих перлів.

Ці листки , де із рим виноград виростає божий
Відпивати повільно і ліпити на серце пластир…

Пригортатись медами слів
В медоносні долоні Майстра,
Бо вже скоро зупинка –
МЕТРО : Контрактова площа…

Навіщо, Господи, створивши білий світ,
У сповиток сяйний клав чорні русла?
Щоб сильні духом проривали сіть
Пересторог і... проросли неплюскло?

Людинолюбно з кістки – із ребра –
Повабну Єву сотворить намислив.
Так Ти волів. Можливо, що Адам,
Талан Твій маючи, створив би крила?

Мій зорний час. А сутозлотий блиск
Очей дитинних примерхає-гасне.
У всьому люд шукає кайф і зиск,
А я… євшан словес ціную красно.

Навіщо, Господи, прийшовши у мій сон
(Невже і я, слабка, чогось – предтеча?),
Не вигоїв ураз душі, долонь,
А викликав
нестримну
словотечу?

О, я відтоді не стуляю вій…
Пульсує дух поміж буттям і смертю…
І що – для Неба – мій кривавий вірш:
Нектар п’янливий?
гіркувата жертва?

2006
-----------------------------
прохання вірш НЕ оцінювати.

зорний - те саме, що зоряний,
тут - спрямований до зір...:)

Так легко бачити крізь скельця голубі
Як сніг на наші опадає лиця -
то спомин, що наснився був тобі
лиш раз, та ще так довго буде сниться....

У ніч таку самотню без причин
прийди до мене й розкажи що бачив -
хатинку, сад, відлуння: "В нас є син..."
Прийди і пам"ять розбуди незрячу...

Так легко пробачати те, що є
і те, що буде потім - всі образи...
Коханий, серце ніжне й не моє...
Так легко знати, що не будем разом....

Ще сипле сніг, ще віє хуртовина
І голоси знадвору звуть мене
До жінки, яку вчора лиш покинув,
Де світиться її лице сумне.

В Різдвяний вечір, тишу полохливу
Вона до мене прийде і змовчить
Про те, що вчора ще була щаслива,
а нині тільки згадує цю мить.

(переклад)

Місцини, до яких не судилося дійти до скону,
Саме тому, зрозуміло, непізнанні.
Та й не вельми докучає таїни оскома,
Тим паче, коли ти не її обранець.

Шляхетність уяви – тремкий сонячний зайчик
На стелі посеред баталії ночі.
Вагота тепла. Довженні літа окрайці
Біля висхлого зела узбіччя дороги.

Щоб не збожеволіти – топи цей прихисток-острів,
Затуляйся від того, що хрущами - у вухо,
І просто живи, обмінюючи валюту втоми
На щось істотніше для власного духу.

І розвіявши за плечима розсвіт, схід і південь,
Що легше за тушкування ріпи та брюкви,
Хай і не вірячи у Творця, та виписуй рівно
Його нетлінного імені першу букву.

2009

---------------------------------------------------------------------------------
першотвір

Края, в которых уже никогда не будешь - и не пытайся,
в силу этого, в принципе, непредставимы.
Но досаждает не слишком эта оскомина тайны -
тем более, когда на нее не имеешь виды.

Гордость воображения - слабый комочек света
на потолке, затененном войною ночи.
Тяжесть тепла. Длинные корни лета
у цепкой сухой травы придорожных обочин.

Чтоб не сойти с ума - нужно покинуть и этот остров,
не слушать того, что сдуру мерещится уху.
И просто жить, постепенно меняя возраст
на что-то более интересное духу.

И позади оставив рассвет, восход и полдень,
что проще пареной репы или же брюквы,
пусть не верить в Создателя, но при этом помнить
из его имени хотя бы первую букву.

Владимир Гутковский,
Киев

------------------------------
прохання переклад не оцінювати

Над горами зірки висять.

З за Маґури зійшов місяць.

Всюди тихо, бо і вовки вже не виють.

З хат тепло спішить Різдвяне.

Воно таке, як над Сяном .

Всім говорить, що розпочалась велия.



Глянь, вітають Бога – Сина

Надсяння і Лемківщина.

Ті самі коляди у світ несе вітер...

Те, що від батьків почули

-Пам’ятають! Не забули!

В рідній мові колядують наші діти.



Ось вам рідненькі Карпати

З чужини буду кланятись.

При святочному столі моя родина...

„Рождество...” і „Бог предвічний...”

Також в чужині є вічні.

Я є впевнений, що ми вже не загинем.



Хай звучить карпатська мова!

Вона наша, теж чудова!

З нею жили всі наші предки – русини.

Говорили і співали.

Власне тому не пропали!

Пропадуть всі ті, що своїх предків кинуть.

05.01.2010р.

Крижаною водою
купіль наповнював,

сонцем на ловах
до другої шкіри пікся,

залізо прикладав -
і м'язи каменіли.

А чим же, Господи,
душу загартувати?

2010

сукня
чорним тюльпаном
під ноги
осипалась
попелом
зопалу
краяв горло кларнет
пахло липами
лапами
тиша давила
на груди
бокалу
тіло ваніллю кришилось
тіло співало
в ріллю скатертини
впечатане
боже мій
ти ж бо
ніколи
вже так
не звучатимеш
хрипко
надривисто
гаряче
і безнастанно

кларнет
між стегон твоїх
тьмяніє
тане

ріж мене
їж мене
грай на мені
кохана

Сніги, що ними пам"ять замело...
І підвіконня з квітами сумними...
Невже оте зелене ще зело
Так і буде за вікнами крихкими?

Невже ніколи не побачить сад,
що так буяє в теплі пори року?
І цю весну, загублену стократ,
і виноград той, що пролився соком?

Роки мої минають і сніги
вкривають вже не квіти - мою пам"ять...
Я вже не та, сльози струмок вогкий
Мене вже не прославить й не ославить...

1

В садочку гойдалка - найперша втіха!
Жила край поля, вабив горизонт…
Вишіптувала страх буття Роїха,
Кривився в позіханні бабці рот...

Я, галаслива, нишкла-притихала,
Ступивши в передпокою пітьму.
На призьбі мати під бузком чекала -
Ось-ось у кульку переляк зімнуть…

Віск шваркотів, перетікав у воду,
Мій пальчик в "озерце" літепле ліз.
Зринали блискавки... собачі морди...
Яруги... змії... коси... роги кіз…

"Осьо таке, як будка чи... кибитка!"
В тій хаті ученицею була:
Вивчала рухи бабці-ворожбитки
Крізь чад лампад на двох старих столах.

Дивилась на ікони і начиння,
На миготіння ножика в руці...
І мислила: супокій – швидкоплинний,
А стрес - щоденний. Серце - вірна ціль.

2

На дворищі Роїхи - тиша, ружі.
Шовковицею страх ночей проріс.
Я - вже рахманна. Є синок, супружник,
Що відігнав скажених псів і кіз.

До серця прикладаю вірш і кицьку.
В дитинства вирви падаю у дощ.
Немає мазі від поразок у Зубицьких.
Лікую страх землі на стежці прощ.

2005
--------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

Коли ми йшли стежиною вночі,
І ти стискала мою мужню руку,
Здавалося, знайшов крихкі ключі
До твого серця, до своєї муки.

Немов пташа налякане була,
І про дівочі мрії розповіла.
Ти – дівчина з сусіднього села,
Ти – жінка, що забрала мою силу.

Я бачу тебе крізь відлигу і відстань,
Бокую ліси, через гори проходжу.
Я бачу, як звикло нагу твою вроду
Обстежує він. І шалію із дійства.

Як ранок тобі відкривають швейцари,
Швейцарія поїть тебе шоколадно.
Як ви на сніданок дозуєте правду
І граєте в сніжки й подружню мов-пару.

А може і треба отак — в номіналах,
Так легше зминати усе, що минуще.
Підводити вії і спогади тушшю,
І зрідка летіти на плаху і спалах.

Ховати думки, мов пожовклі конверти,
У ковані скрині, в мігрені у скронях.
Ще буде щасливою старість і ... доня.
Лиш номер - змінити. Лиш сумніви - стерти.


2010

Дивлюсь як хвилі розбиваються об пірс.
Думаю про тебе і пишу для тебе вірш.
На березі промінням
розпалене лежить каміння.
А в голові моїй кричить сумління.
Мій човен тихо відірвався від причала.
Я так скучав,
а ти без мене не скучала.
Памятаю як несамовито ти кричала,
коли ...

Вечірня тінь і темрява усе накрила.
Відсутня сила,
яка б несла мене накрилах.
Туди де ти залишила мій кайф.
Хочу тебе і досі,
так і знай.
А скоро осінь,
пташечко не відлітай.

Може через день чи просто через років сорок,
скоро,
чи не дуже скоро
стихнуть хвилі в морі чи не стихнуть,
однаково розповісти тобі не встигнуть.
Про те як я, як ти
чекаєм щоб весною розцвісти,
розвести
ще далі і так давно розведені мости
між нами.
Для нас не справджується слово нами.
І не затопити сум жодними морями.

В божевільний клубок
За плечима розмов
Заховалися гострі спиці
Небезпечний ривок
Наші губи у кров
Нам навіки тепер не спиться
Наші руки в замок
Позолочений шовк
Переплавлений біль бажання
За плечима розмов
Божевільний клубок
Здичавілий моток кохання.
5.01.2010

Іде Різдво крізь хащі і завії,
На землю сипле величальні сни.
Іде Різдво. А в зорях спить Марія –
Царі й підпаски моляться до них.

Марія спить. Їй хочеться літати.
Срібляний світ припав до голови.
Немає сліз, ніхто ще не розп’ятий.
Ще тільки в путь збираються волхви.

В конвульсіях переплетінь
Образ, терпінь, долання болю
Долоня стислася в кулак.
Мені здалося я летів,
А я лиш падав, падав, падав
Падінням отрезвіння од надій.
Я не хотів, я і не знав,
Що світ не визнає крилатих,
Що світу не цікаві свята
І вар’ят будень править бал.
Я так надіявся літати,
А тільки падав, падав, пат…
…Щемить в грудині хворий нерв.
Чи, може, серце? Чи я вмер
В зачовганій ріллі несвята
Од неможливості літати
У світі буднів сліз і скверн?..
Та, боже, ні!
Ні не тепер!
Ну як, скажи, мені померти
З вулканним опіком душі?
Я йшов наосліп, на ножі
Із відчайдушним віршем свята
По світу, що не знає свят…
Долоня стислася в кулак.
Як руки звести до молитви?
Як в крила руки одягти?
І як до неба долетіти
Нептаху?
Вітре, понавітри мене до зорів.
З висоти
Чи піснею,
Чи білим віршем
Я вкотре прилечу у світ,
Котрому не цікаві свята.
Та хто не вміє не літати.
Той буде вірити в політ.
Хай вар’ят будень дурить світ,
Я просто потребую свята –
Тріумфу віри і краси.
Я просто чую голоси,
Знесилені бездарним буднем,
Захриплий хрип надії «Будьмо!»

Благослови і вознеси, о Господи,
Іже єси на небесі,
Хай свято буде Твоє ім’я.
На небесі і на землі
Не дай осліпнути в імлі.
Долоню вилікуй мою,
Зведи долоні до молитви
І в крила руки одягни.
Хоч і не з власної вини я грішний
Каюсь, Боже, каюсь.
Та вірю в існування раю
Попри пекельний серця біль.
Його довірю лиш Тобі.
І тільки в Тебе прошу ліку
Ти, не покинь мене.
Амінь.

Мій тихий сон, супокій щохвилинний –
Мій невідомий, мій чаклунський ліс,
Там шерехи приглушені ялинні,
Там потаємні шепоти завіс.

В бездумних стрічах, в туманах полемік,
На розстані здивованих очей
Той шерех знов, зникомий і півтемний,
Під попелом зникає і тече.

А вже туман закутує обличчя,
І завмирають на вустах слова,
Немов крило сполошеної птиці
Лягає тихо в листяний єдваб.
-----------------------------------------------------

оригінал:

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

Я знав її найбільшу таємницю –
Я впізнавав її хитку ходу,
Коли вино у келихах іскриться,
Ще мить і до грудей я припаду…

Сп’янілий від терпкого її дива,
Торкнувши її лоно язиком,
Ця жінка така бажана й вродлива,
Ця жінка, наче речення без ком –

Її я не збагну, не зрозумію,
Хоч у які б дивився словники…
Ця жінка неймовірна, хоч повія,
І я таки допрошуся руки!

Знов лелече гніздо зацвіло голосами малими,
І від перших листочків болить тополина душа,
Тільки вже не мені хтось у пасма вплітає стеблину,
Не до мене назустріч в задуманий сад поспіша.

Ще жнивує життя – теплим сонцем напоєна днина,
І вустами твоїми неспівані пахнуть пісні,
Та чомусь ожила у забутій матусиній скрині
Тиха пам’ять моя матіолою на полотні.

Хай минають літа, хай поволі холонуть сузір’я,
Мов шовковиці ночі назавжди зникають в траві,
Та ласкавий вогонь золотого мого надвечір’я
Завтра вранці підніме лелітки дівочих повік.

Ця жінка, що заснула поряд мене,
Ця тиша, що віднині гробова.
Іскриться лампа, тінь її зелена
Лягає на тіла і на слова.

За шибкою хурделиця блукає
і небо крізь фіранки зазира,
ця жінка тут, вона мене кохає
і від шаленства мойого вмира

Нехай сусіди шепчуться над нами,
Нехай вірші про інших пише хтось!
Я ждав її віками і роками,
І пестити не зможу ще когось!

(плач зеленої праматері)

піснями бродять водою сходять
зеленокосі
куйовдять броди ще спить господар
у верболозі

горами піну скляні коліна
у чорний простір
вінки полинуть у крутанину
та й понад мостом

виходять білі на дівич-зілля
на зойки й жахи
ах як це тіло осточортіле
водою пахне

Шампанського
кольору свáйбова сукня.
Закрита, а стан - ігристий.

Що пані подати
у ліжко до лютня -
Гаряче?
Уміле?
Чисте?

Упасти
під ніжки натомлені - пір'ям
і пухом. І тихо... тихше...

Де коле?
То зір мій.
Заплющуй і вір - я
сліпий, і від того ближчий.


2010

Я тобі дарувала Асадова…
Ти його читав «між рядків».
І коли перемінююсь наново,
Ти мене кожен раз розумів.

І коли я зачитуюсь віршами,
Ти відстежуєш кожен мій рух.
І вустами, солодкими вишнями
Тихо мовиш… Ледь вловлює слух.

Я читала тобі Асадова…
«Між рядків»… А ти все розумів.
З кожним словом народжуюсь наново,
Щоб мене ти ще більше любив.

14.09.2009

присвята Вітру в полі


Я тут на сон – зірвати м’яти.
Зелений відчай на межі
Проріс любистком. Біля хати
Горіх стікає в спориші…
Оаза – хутір серед поля.
Веселий сонях край воріт.
Колодязь висох.
Креслю коло...
А ти цебро шукаєш… Стій!
На ранок дощ поллє вербиці.
Не ваб мене у сокирки.
Я – пишнотіла перська киця –
Люблю дивани, килимки…

За три дороги – древнє Дубно.
Автівки мчать повз молочай…
Все пам’ятаю.
Ти ще любиш.
Цей сон - для тебе.
М’ята... Чай.


2009
-------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

Шукає темінь сну в надії, що загубить,
Налився місяць - помаранчевий кораль.
А холод ріже по живому кільця дуба,
А в мене рани облюбовує кора.

Стою хрестом увись - аж небо розпростерлось.
Нема мені тепер ні страху, ні жалю.
Ладнають гóрі всевидющі в'язки жерлиць,
І я приманююсь, і я вже, десь, клюю.

Мовчу рибиною, впізнавши рідні води,
Пливуть русалки і нагадують дівчат.
А я кричу взадих, що вдома, що голодний.
І сотні вигуків у знак мені мовчать.

2010

1

Повечоріло…
Сосни.
Дереза.
Зелену ватру розкладаєш повносило...
Кресало у Зневіри в борг узяв?
Вогонь танцює, та не тане крига -
І вже потріскують сніжинки, мов горішки,
На плато, де буяла сон–трава...

Кохання не летить - рушає пішки...
Зле вогнище його не зігріва.

2

А ти так енергійно воду носиш...
Виліплюєш бовванчика шальги...
І я... молитися на лик його не проти!
Але ж...
за руку тягне в море син...

3

За кипарисами
пітьма
гойдає
день...
Відкрий назустріч Сонцю зимні очі –
Наповняться теплом і дні, і ночі!

Бракує слів? Згадай слова пісень.

2004
---------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
коментар при бажанні :)

Мне голос был. Он звал утешно...

Анна Ахматова


Глечик прозріння,
Дрібка спокуси.
Кіт мій старішає:
Губляться вуса...
Двадцять ялинок.
Тінь парадизки.
Пекло далеко.
Рай ще неблизько.
Друзі запеклі
Згадують зрідка.
Саморозп"яття.
Зайві тут свідки.

Сніг зішкрібають
Чорні лопати.
Я б полетіла -
Товщають ґрати.
Я б проростала,
Я б колосочком!
Серце офарбило
В хрестик сорочку.
Я б пробачала -
Кидають камінь.
Я б заніміла.
Голос був: "Рано..."

2010
------------------
прохання вірш не оцінювати

З Новоріччям, Україно,
Привітай Святу Дитину
Так, як рідних маму й тата
У своїй, у рідній хаті.

З Новоріччям, рідний краю,
З чужини тобі бажаю -
Стань із Богом, будь щасливим,
Щирим, добрим, справедливим.

З Новоріччям, мій народе,
Подолаєм перешкоди,
А в Дніпрі, мов у Йордані,
Згинуть всі діла погані.

З Новоріччям, добрі люди,
Хай в серцях вам тепло буде,
Гнів і смуток хай тікає,
Місце їм не в нашім краї.

З Новоріччям, Сянік*, Улюч**,
Бачу вас у снах і чую,
Поспішаю до молитви,
Там в спочинку предків видно.

*Сянік - місто на пограниччі Надсяння і Лемківщини
** Улюч - Село над Сяном, де я родився