У Сполучених Штатах Америки
Стали модними наші лімерики.
Їх тестують на нюх і зубами
В Білім Домі ( бараці Обами).
Від цікавості б’ються лобами,
Й розкусити не можуть, тетерики.

І упавши від того в істерику,
Рвуть на клаптики наші лімерики.
Збожеволівши, (жах!!!)
На свій розсуд і страх
Замість льоду кладуть у фужерики

1

На пам’яті узліссі – старезний Барбарис.
А я біжу шукати гінке стебло Оману.
– Леліє, як цвітеш? Довкола мене - хмиз...
- Провідаю узлісся, росла тут - між дурману.

О, мій золотоокий, привабний квіт Оман!
В чагарникову поросль вело тебе коріння.
А доброзичні оси на мій зелений стан
З Остудника гіркого мели пилок прозріння...
Від Глоду прилітав рожевий цвіт–привіт.
– Я щиро тобі заздрю...– нашіптувала Рожа.–
Жених палкий, тінистий. Сховай за нього квіт!
Оман – найперший красень, та вірним буть не зможе...

У серпні, на Дрік спершись, припленталась Меліса.
– Посватали б тебе і Глід, і Молочай...
– Спасибі тобі, свахо. Я - в сад. Чужа я в лісі.
Тендітна, як для них. Спасибі... Вибачай.

2

У гості залітають ті ж невтомимі оси.
– Лелієчко... це ж-ж-ж-ж... рай! Щаслива ти? Краса...
- У спеку полуденну блистять на віях роси.
Ж-ж-жовтава ти, гаряча... Сльозинки чи... роса?


2001
-----------------------------------------
прохання до читачів вірш НЕ оцінювати :)

Пожбурила я жмутком листя в небеса!!!
То й що!!! Це осінь заспокійливо так діє!!!
Я вже не хочу просто вимовити «так»,
Я знову віднайшла свою надію.
Не хочеться іти «на ви» до всіх!!!
І мріяти, як всі, уже не хочу!!!
Не треба кидати весь світ до ніг
І голову мені ще раз морочить…
Мені набридло прагнути брехні,
Як істинного сенсу існування!
Чому не можна просто пережить
В самій собі неправильне кохання???
То й що, що очі в тебе мають глибину???
То й що, що серце також гучно б'ється???
Неможна вдвох летіти, бо внизу
Хтось має втримати в долонях серце!!!
Не треба!!! Знов жбурляю жовте листя…
Не хочу тих улесливих вмовлянь…
Мені подумати про це корисно,
Бо забагато ставлю я питань!!!

Піду… тепер мій смуток слуха вітер…
І порожнечею я сповнилася вся…
Для мене дуже мало цього світу,
Щоб зміг усю мене в собі вміщать…

Рисуешь в памяти узоры…
Там я и ты…
Там снег и море…
Там волнами меня качало…
Там я любила и теряла…
Там жизнь моя прошла счастливо.
О, как давно всё это было!!!
И я терялась. Находилась.
А главное – тогда любила
Правдиво, искренне и верно.
И ты тогда не знал измены!!!
21.10.09

Загриміло вгорі.
Заіскрило.
Закутало вітром.
Затремтіла сльоза,
Наче Божа усмішка, мені.
Я до себе біжу,
Задихаючись, –
Снігом – по світу.
Духи предків, як риби,
У світлій летять глибині.

А цей сніг золотий –
Вічний попіл згорілого храму.
А цей грім молодий –
Перелякана ніжність хмарин.
Озиваються золотом
Лампи вольфрамові.
Новий рік.
Пахне хвоєю й шкіркою мандарин.

Візантійські мотиви
Лежать за розхрестями вікон.
А за ними кигиче
Захмарений погляд волхва.
От і всі пироги...
Милі дітки, жона з чоловіком,
Біла церква, ворони...
І біла святкова трава.

Тільки нитка червона
Чиєїсь сирітської долі
У святковім безчассі
Спірально впаде на рушник.
І зітхнуть бунтарі,
Й перехрестяться відьми поволі.
І надтріснутим дзвоном
Озветься
Початок струни.

Від земного тяжіння
Обтрусяться душі убогі.
Світле свято у світі.
Світає.
Зоріє свіча.
Сивим небом до серця
Засіяні
Чорні
Дороги.

Ми виходим на гору, щоб
Білу
Дорогу
Почать.

PS.

Із 2015-м Новоріччям нас усіх!
З усіма святими святами!

Удачі нам і світла дзвінкого.
:)

Повне зречення літа заради твого супокою
Аж поки чекання вийде з крутих берегів сльози
Обнімаю стежки що ведуть до твоєї долі
Обминаю дороги що далі ведуть в нікуди

Дивне сповнення гри. Говорити і бути собою
Аж поки змаліє голос у тихості твого чола.
До щему горіти заради твоєї любові...
Я зрікаюся тої якою ще не була

Яке ж це дивне відчуття,
Ледь чутний вітерець обману…
Я у полоні почуття,
Що віднесло мене в нірвану!
Це є безглузде каяття –
Моє!У власному ж дурмані!
Стій! Тихо! Ти одна!
В рожевих сутінках, тумані!
Всі думи в ниті заплелись…
О, їх уже й не розгадати!
Ми мріяли давно, колись,
Що дійсне будемо кохати,
Про щастя мріяли ми теж,
Про радості і мир у світі,
Про дружбу, про шанобу…Все!
Час нам прийшов всім просто жити!

12.10.2008

Ось так почнеться рік. Записником.
Виводь ім'я на титулі. Він ліньки
Врядкує злети-огріхи, без ком,
І вирве дні, як списані сторінки.

Як рано Пасха. Тости і пости.
А хоч би й будні - взірчато розкласти.
Аби лиш древом з кореня рости,
Вбирати тугу трібну, як причастя.

Лічити: три...і шість...і п'ять. І рік.
От-от майбутнє. Щойно проминуле.
Тісну оправу книзі передрік -
Іще не старт, а ноги вже намуляв.

2009

До лавки дід сходив з новим ціпком.
Полив лимон... Закляк в задумі сивій...
Піт із чола змахнувши рушничком,
Вечерять сів... На столик - фото сина...

Згадав про годівничку за вікном,
Ледь відхилив давно не прану штору...
„Посиплю крихт ізранку... А якщо
Вже не прокинусь? Голодно надворі..." -
Нарізав сала. Хліба відломив.
На клямку - двері.
Тихий, голомозий,
Простягши руку,
в човен-біль
ступив –
Поплинув
у ясу
крізь верболози...


2008

-----------------------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

Поетові дзвонила в літній дощ.
Час був неслушний – дідо смажив щуку.
Не озиваюсь: раптом варить борщ
Чи рубаї шукає на прилуках.

Гукає в сон: „Їдь! У альтанці сів...
Наливка із шовковичок – по вінця”.
Я фаетон замовлю – не таксі.
На шибу вітер приліпив злотківця.

І знову – жовтень.
Пишна Самота
По хаті швендя, просить ківі, чаю..
Я принесла їй чаю, вірш, кота…
Я їй – сонет Шекспіра.
Польку граю...
Я їй сплела оранжевий берет.
Поклала півсметанника на блюдо…

Цілує в щоку: „Жінко, ти – поет.
Дружи зі мною! Нащо тобі люди?”.


2006-2012

Каламутне повітря розписане стиснутим блиском
Переламаний вечір на сотні дзеркальних рим
Уповільнена плівка. Ми надто далеко і близько
Ми занадто крилаті аби врятувати Рим

Заблокована синь.
Хмари фресками бризкають в люди
Золотим ґелґотанням на відстані скришених ран
Замовляємо каву сметанково-фруктові льоди
І довго дивимось вечір з прощанням на весь екран

пластилінові кульки —
листки екзотичних дерев
Зимна–зимна зима
на зеленій тропічній долоні
Півсніжинки…
розтала…
та я не про те
не про тебе
не про
просто
не
про любов

Надумане
одвічне
чи невічне?..
А понад час –
безвинна мить весни…

Душа
з-під варти
дроту
криги
січня
Втікає
під повітряний вельон
Квітневих яблунь…
Зльодянілі грати
Не спинять
спраги
подиху
тепла.
Душа б
і не зуміла
не втікати,
І не змогла б
розсіченою вмерти,
Раз
понад час –
безвинна мить весни.
Щось
понад суть
ув'язнення і смерті.
Щось понад них…

Я відчувала подих зими.
Я відчувала холод й сніги,
я відчувала її гордість й силу.
Не відчувала, твоєї, я віри.

Бачила я , як сонце зайшло,
ніч відкривала своє крило.
Бачила я , як зорі зійшли,
не бачила я , твоєї руки.

Чула, як вітер колиску гойдав.
Чула, як ніжно мене колихав
і як самотньо в лісі блукав.
Не чула, лише, як ти мене звав.

Очі дивились на спокій краси,
губи німіли від співі зими,
я завмирала від подиху снів,
а ти пішов, не побачивши їх.

Київ
2009

Люди схаменіться, куди ви біжите?
Як налякані тварини, шукаєте своє.
А може годі грати, де справжні почуття?
Ховаєтесь за грати, не бачите життя?

Гей, розплющить очі, ви тут не самі.
Лиш за власним щастям, ганятись до снаги.
Ви відкрийте серце, пустіть когось туди?
Що б прибрав той бруд і ваші помилки.

Київ
2009

Є цяточка за Гадячем – Сватки.
Там плин часу безбурний, ідилічний.
Там океан опілля – штильовий.
Там дітлахи вітаються зі стрічним.
Там я струшу з волосся пил обав,
На дні криниці віднайду сюжети,
Сп’янію від пахотняви зела,
Зіп’ю остуду,
нахиливши глечик.
Молодика розжарена мосянж
Офарбить хату,
плесо і стодолу...
Там зарубцюються сім застарілих ран
Від іскрометних тостів-заздоровниць!

Відерце
у колодязь
кине
син...
Він – малоліт, дрібний котигорошок,
А вже вдягає машкару на лик,
Вже закохався у школярку гожу.

... Неділя.
Спека.
Гадяч.
Лан...
Сватки.
Це області Полтавської окрайчик.
Немає тут близьких душі могил.
Споріднена з моєю лиш балачка.



2005

------------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

12 жовтня 2008 р. Валерій Клочковський
із Хмельниччини спалив свою дружину Тетяну...


1

В ту днину я шукала вірші між дерев,
Заснула в північ.
А вона ж горіла!..
Лахміття тліло – чорне і липке...
Рік дух страждав, лиш дві години – тіло.

Спалив її не кат серед юрми,
Не маніяк до муки жертви ласий –
Супружник чорній Злості догодив.
Афект... Не дарував їй станси.
Банальна лайка. Поворот ключа...
Бензин тече
на осоружне тіло...
Зліта
убивча іскра...
І - свіча!
А може, жінка... жити не хотіла?
А може, їй обридли дві свині,
Коза, корова і кролів десяток?..
„Усе встигала, – каже дід - сусід. –
Ох, як вона у ніч ОТУ палала!
І все ж постукала до мене у вікно…
Ні, не п’яниці, був у них достаток...
Таке страшидло… Стигне в жилах кров!
Хтось забере Артура і Діанку...”

Рушник свій вишила,
та не судилось їй
Напутнє слово проказати доні.

Це - ПРИСУД чи кармічний прикрий ЗБІЙ ?
Матуся - це ж огрійливе осоння.

2

Дітей шкода... – зітха в кайданках муж. –
Я не хотів... Любив її. Так вийшло...

Слова лукаві. Це ж плазує вуж:
Він спав потому. Голосили вишні...


3

Підпалювач на волю вийде.... Знов
Обійме сина, як уперше – взимку.

Ще й заридає: ”То не я – любов
Спалила маму…
Вибач... вибач... синку...”



2008

---------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
коментар при бажанні.

Співай для мене, нехай ти одну тільки знаєш пісню.
У волоссі твоєму блукатимуть пальцями океани.
Припливи їх будуть, о диво, припливами прісними,
І міфом пропишеться все, що із нами потому станеться.

Причалить берег, і сходи стрімко здіймуться на площі,
Де бруки вслухатимуть нас, мов глухими жили - і почули.
Хвилі в ногах обéрнуть ураз кораблі на дóщини,
А нас угорі затискатимуть тісно вузенькі вулички.

Їстимеш з рук і гронами питимеш сонячні вина.
Білим сліпитиме церква кармінно-чорний пісок вулкану.
Світ буде — мармур. Я тебе вимишлятиму — глиняну,
Уславши ложе -
що піна,
що море,
що наше, -
тюльпанами.

2009

У Лисій горі – домівка лиса
заставлена лісом сонцем і листям
помаранчевий іній – за ватру
вітер – за вартового
гай-гай хтось добре нагрівся
до іскор хвоста рудого.
У Лисій горі домівка лиса
скоро свята лис пише листівки
гай-гай то була не та
скрушно хитає рудою голівкою.
У Лисій горі де мешкає лис
сховалося пишне сонце і спить
буди...

Вони нас загнали, вони нас побили,
У масі загалу плакатами вкрили,
Байдужо втоптали дитячу свідомість,
У нетрях картинок ввели в невідомість.
В театрі містерій і гри водевілю,
Читали казки про нездійснену мрію,
Хотілось сміятись, ридати, кричати,
У косах брехні білі квіти збирати.
Блукають країною три манекени,
У кожного з них порізані вени,
Стікає кров фальшива рікою,
Змішана з купою чорного гною.
Ми вірили. Стали ми знову дорослі,
Не кличемо більше нікого у гості.
Самі по собі, елегантно, помітно,
Йдемо вільним кроком без болю,
Привітно…

Ти в надлишку мені запам’ятався.
Надміру грубим і надміру сильним.
А ще собою дуже так пишався,
Що зміг нарешті стати зовсім вільним.


Ти був несамовитим диким вітром,
Любив куйовдити дівчатам коси.
Мені подобалось, коли займався світлом
І ніжно цілував моє волосся.


Мене не знав… Та вже забуть не зможеш:
Я в надлишку тобі запам’яталась.
Кому тепер волосся ти куйовдиш?
Чия рука тепер тебе квітчала?


14.09.2009

Дні роздати до крупини,
ніч гойдати, мов дитину,
біль тамуючи в грамемах,
серцю звіритись твоєму
і міліти в гирлі миті.
Голосом небес омитий,
хвилюватиму – застигну,
понад гирлом світло вигну
у веселку, у підкову,
в кольори гарячі слова.
Я розважений, у точці.
Кожен хрестик на сорочці
чужиною тихо витлів.
Залишаюся при світлі
перелитий сріблом ночі.
Дощ в мені, на дні хлюпоче.
Течія по голотечі,
та нема де діти втечу.
Ані дати ані взяти –
виливайся мово святом,
вимивай із мене рими,
зазвучи неповторимо.

28 Грудня 2009

Якщо із горла пророста Чужий,
З”їдаючи цукерки і обгортки
У спеку,
в дощ,
у ніч,
коли сніжить,
І п”є твоїх чеснот літеплі соки,
Коли він друга випхав у плече
І вивів на путівець у Нікуди,
Зречись почвари.
„Отче наш” – мечем
Безжально зранюй пальці, впалі груди!

Не йди із ним в Аїда болота,
Не розруйновуй гніздища лелечі.
Чужий жаденний! Він мегаталант
Щодня пророчить, ложу, бутоньєрку.
Чужий – заїлий, лютий: відбере
Кохану жінку,
кине в прірву доню...
Він – Зла слуга, його апологет,
Що живиться усмак залізом крові.

Він забувати матір науча,
Малює жабуринням,
трощить мірки...

Поки Чужий малий, як павуча,
Є сутозлота зброя - щира Віра.


*
ограда тут - захист, заслона,
оборона кого-небудь від нападу, замаху.




2009

---------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
лише коментар при бажанні :)

Кремінь
витесує іскри та й стріли...

Ловка древлянська рука
тут сіяла жниво -
снопами жúли
у колос в'язалися. Прах

втриполя тут густо,
полянський, сивий,
змішаний вкупі з живим.
І сходить врожай, де предків могили
виорюють із землі.

...Камінь
чи пращу кулак затискає,
крешуть підкови іржу.

І тут, де хатини стояли скраю,
я щасний навзнак лежу.

2009

У Відні…
У Відні – красиві вітрини,
У Відні – шикарні машини,
У Відні – ошатні будинки,
У Відні – різдвяні ялинки…
У Відні…

У Відні…
У Відні – чарівні дівчата,
У Відні – стилю багато,
У Відні – запах глювайну,
У Відні – бал карнавальний…
У Відні…


07.12.2009

Іду під гору. Давить щось на плечі...
Сліпуче сонце сушить піт солоний.
Байдужий камінь знову ріже ноги.
І мучить спрага. І зника свідомість...
Уперто просуваюся без стежки,
шукаю путь до хмарної вершини,
чіпляючись – хоч нігтями! – за брили
то ковзаючи на дрібненькій гальці...
Несу тягар. Важкий і незручний він.
Погано припасований до спини.
Боюсь впустити й втратити навіки
крихку цю ношу – дзеркало без рами.
Несу на гору дзеркало. Поставлю
його між камінь і тримати буду
руками обома, щоб не розбилось.
І ждатиму, коли у склі правдивім
засяє цілий світ – мінливий, гарний,
не здатний ні на підлість, ні на зраду...

2008

Поет трудився, рук не покладавши,
складав пісні чудовні та балади –
нетлінні твори красного письменства...
Ні раз не схибив словом ані ділом:
співав хвалу могутньому владиці,
його дружині, чадам, домочадцям –
і за такі заслуги перед троном
став Срібним Дзеркалом монаршої родини!
...Срібліють скроні вчителя старого,
над зшитками дитячими схилившись, –
він довго жив і дуже довго мучивсь –
на каторзі, в далекому засланні –
за гостре слово, надто вільну думку,
за те, що не схилявсь, не славословив,
що мав сміливість правду говорити –
не любить правди й найдобріший владар...
Дзеркала срібні – вічні, бо – з металу,
а скло крихке, тендітне, легко б’ється –
та цим і варте... Істинна великість –
у чесності, оціненій в життя.

2008

Розбите дзеркало у ката під ногами...
Блискучі зламки всіяли підлогу –
лежать, утихомирившись, заснувши,
та все ж відображають світ-убивцю:
розколотий, розтрощений на шмаття,
силкується з’єднатись – і не в змозі,
і падає, і знов тисячократно
на скалки розлітається прощально...
Зі світом лихоманить і людину,
що пнем стовбичить, опустивши молот,
й поволі усвідомлює реальність,
що настає опісля, згодом, потім –
коли вже зроблено й діяння не повернеш...
Із тисяч пірамід, тонких, блискучих,
мов лезо, гострих, з дзвоном що упали, –
із кожної! – твої зринають очі.
В них – розпач? здивування? страх? надія? –
в них біль і... розуміння, що робити:
збиратись на чекання – на сім років...

2008

1

Летовище, де нищать літаки.
Зі США - машина жовта для руйнацій.
Наохрест виплели із дроту тин,
Та й ріжуть - звільна, вправно - без овацій.

До птаха-велета повзе клешня
Потужного повороткого краба,
Стинає вправно крила, фюзеляж...
Напрочуд тепло, як для листопаду,
Тож я, діяльна, на город прийшла.
Окрайчик прикінцевий, крем"янистий.
Такий-сякий даю землиці лад.
Набуток чималий: ясніють мислі.

2

Лягає долічерева літак...
- Завис над ним дамоклів меч...- зітхаю.
- Віджив своє...- син шепче.
Муж додав:
- Поліг він жертвою банального діляцтва.

А "краб" путящий. І нема музик...
Прийняти дар від США - крок епохальний!
Палю бур"ян. Муж підправляє тин...
"Офірний" дим пливе у очі варти...

І вже сльозу ховає у рукав
Статечний рудовусий авіатор.
Наказ важезний, мов снаряд, упав:
Бомбардувальники порізати, як... ґрати.



2005


---------------------------------------------
живу в авіамістечку, воно в межах Полтави.
---------------------------------------------
прохання вірші не оцінювати

В гірлянди слів і блискітки намиста
Ніколи ти не зодягав мене.
Усі дорослі - родом із Дитинства,
І Дід Мороз нікого не мине.

У ніч грудневу я шукала проліс...
Замерзли руки в муфточці рудій.
"Дванадцять місяців" читала... доні?.."-
Кахикнув між ялин статечний дід.

Дмухнув у лик...
Дістав пакунок з торби.
А в ньому і прикраси, і дива:
Ялиною я стала, а ти нордом...

Не смій мої прикраси обривать!


2001


----------------------------------------------------
прохання не оцінювати вірш.

Вітаю усіх з Новим Роком.
Бажаю міцного здоров"я та щастя - усім,
прикрас - жінкам, бажання прикрашати - чоловікам!

Зблід над лісом неба океан,
Щіткою хмарини пудрив щоки,
Синіми очицями блукав
По землі, принишкло-неширокій.

Нависав над нею, наче птах,
Тінями розлогими ізверху.
Мов актор досвідчений - в літах -
Заглядав у озера люстерко.

Засвітивши місяця ліхтар,
Все вдивлявся в пелену смеркання,
Поміж лісових беріз-примар
Загубилося його кохання.

27.12.7517 р. (Від Трипілля) (2009)

Відлюдькуватий дідо Никодим
Торік на волю відпустив папугу.
Із кліткою на торжище ходив,
На узбережжя – вічне слухав...

Тінь постаті в самотності вінку
Я, молоденька, часто примічала.
- Відлюдник!..
- Никодим!..
- Старий дикун!..-
Безжурна дітвора услід кричала.

Чимчикував байдужно ветхий дід…
Ніс на раменах міх із буднів сіллю…
В руці – незмінна дерев’яна кліть
Із птахою заморською для втіхи.

...А влітку вість продав за так сусід:
Нарозтіж відчинивши
дверці кліті,
Дід Никодим у пекло полетів -
З відлюддя раю: ветху плоть повісив.

Приїхав син.
У хату залетів...
Подейкують кумасі, вже із прерій.
Розбагатіти десь хохол зумів...
А тут цирюльником служив за шеляг.

Гірким було до батька вороття.
Синок розважний пив лиш сік, облатки...

Хатину хапкома синок продав,
Покотиполем
звіявся
із Гаспри…


2007

------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
лише коментар при бажанні.

1


В оранжереї ти мене зростив.
Підживлював, був люблячим, уважним.
Слав колючки
у сни
густий терник…
Я раювала там - край пекла... майже.

Термограф ти повісив на стіні,
Ганяв злих круків зі скляного даху…
Шептав: "Не бійся каменів... стихій..."

Наш світ знесла
страхітлива
цунамі…


2

Тепер я проростаю крізь те скло,
З якого ти змітав кленове листя.
Крилатки
шарудять у яв,
у сон…

Дивуюсь дивом: світ наш зник –
клен вистояв!

3

Ти з Небуття весною прилетів.
Майструєш, життєлюб, оранжерею…
Термограф знов чіпляєш…
Чом же „стій!"
Я не кричу,
чом обвиваю двері,
чом зазираю в шпари –
і стогну:
„О, не для мене він хороми зводить…”?

Чому померти ладна я – удруге –
В твоїх зрадливих палахких долонях?!

Оцю готовність люд нарік – Любов.
О, це чуття складне, мов орігамі…

Я зазираю в Щастя
крізь вікно
І прикликаю Сонце – не цунамі.



2007

-----------------------------
прохання вірш не оцінювати,
коментар при бажанні :)

З тяжінням тіла все ж боротись варто.
Крізь пальців ґрати
прослизнула -
хмарно...
Пір’їна з чубчика дивочної жар-птиці -
Я мрію осявати щирі лиця!
Летітиму - щоб у перину не зашили.
В теплі – але ж свобода серцю мила.

Лечу...
Підашшя...
Швидкості благаю -
А легковій
цілує...
колихає...



2001

---------------------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
лише коментар при бажанні :)

Нема кінця твоїм стражданням,
Бідою скривлена стопа.
Сама у себе на вигнанні,
Собою проклята, сліпа...
Чекаєш нібито прозріння,
Оновлення... Та де ж воно ?
Посохло без дощу коріння,
А долю снігом замело,
Під кригу злиднів закувало.
А хтось гукає: „Вільні ми !”
Еге ж бо, вільні, бо не стало
Порозуміння між людьми.
В очах туман, в душі темрява,
У серці хвороблива лють.
Де ж той Народ ? Де ж та Держава ?
Тут все втрачає свою суть.
Ту світлу суть, живу, правдиву...
Святиню топчуть чобітьми,
Ї зневажають вбогість сиву,
Торгують власними дітьми.
Нема кінця твоїй зневірі,
Тут єресь Правду розтина.
І звірі – люди, люди – звірі,
Хоч мати в них усіх одна,
Ота знедолена Вкраїна.
Та що зробили з неї ми ?
І ти, і я. Лиха година
Братерство зжерла між людьми...

2001

Моє серце, де ти нині ?
В моїй Україні ?
В чужім краю,
Де зникаю,
Мов з полуднем тіні.
Сонце сходить над горою,
Над зеленим лісом.
Линуть роздуми юрбою –
Думкам в серці тісно.
Сонце сходить – спалахує
Квітуча долина,
Цвітуть стежки.
Тільки в’яне
Лиш моя стежина –
Україна.
Рідна земле,
Нерідних – без ліку,
Дай тобою милуватись
До скінчення віку.
Дай тобою упиватись,
Натхненням горіти,
Над степами вільним птахом
Свобідно летіти.
Дай насититись красою,
Яку не зшукаю.
Дозволь вічно буть з тобою,
Без тебе – вмираю.

2005

Дійові особи: Петро, новий українець.
Наталка, його наречена.
Епоха: двісті років після Котляревського.

*
Купив собі заводик біля траси:
Приватне підприємство «Більшовик».
І на столі манюнький Карлик Марксик
Борідкою до принтера приник.

Я скоро нову лінію відкрию.
Не бачу я ні ночі, а ні дня.
Звернув би гори, (як не звернуть шию
Налогова, пожежна й рекетня).

А ти прийшла неждано й недоречно,
Кивнула: «Трудоголікам привіт!»
Наталю, я люблю тебе сердечно,
Але ж у мене післязавтра звіт!

П р и с п і в:
Тебе благаю, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
І так на мене не дивись,
Я на роботі, і спішу!

Сьогодні ти уся така принадна.
Себе я змусив погляд відірвать.
- Петрусю, погуляймо в парку, ладно?
Там, певно, будуть солов’ї співать…

- А, може… погуляєм в Інтернеті?
Або, візьми з полиці детектив.
Передають дощі по всій планеті.
Пес покачався: жди грози і злив!

Ми тут новий свинарник напитали.
Як хочеш, то поїдемо туди.
А там саме повітря пахне салом!
Прибуток вироста, як із води.

А рівно в два з тобою ми заїдем
На галушки, банани й вергуни
В мій ресторан «Веселі людоїди».
А на закуску – кава й кавуни.

- Ну не шуткуй, не смійся наді мною.
На серці тяжко від твоїх реклам.
Я хочу заміж, зрозумій, бо хто я:
І не мадмуазель, і не мадам.

І я обняв тебе, мою кицюньку.
Злилися ми у вирі почуттів.
І треба ж так: за мить до поцілунку
В моїй кишені пейджер затремтів!

П р и с п і в:
Наталко, люба, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
Відкладемо це на колись…
Я на роботі. Я спішу!

Ввімкнув я пейджер… Треба ж подивиться!
І ти пішла, лютіша від змії.
Я знову ухопився за таблиці,
…А за вікном сміялись солов’ї…

1

Відходять
непоспішливо
жінки,
Котрі віночком викладали коси,
Хліб запахущий у печі пекли,
Схід сонця зустрічали на покосах,
Будили з летаргії цілину -
Співанками, що чули від бабусі.
Я знала з їх плеяди не одну.
Як жити будемо без них – боюся.

Хто з мудрощами жбан простягне юні?
Житечну спрагу їй гамує „Спрайт”.
Над полем легендарної Марусі*
Розправив крила Розрух-Декаданс…

2

Пістряві кіски... дреди..."я тащуся..."
Оздоби в пупі,
ніздрях,
татуаж...
Полтавоньки Наталі, Катрі, Люсі!
Ви - щойно із Гвінеї-Папуа?
Алеєю прямуєте з апломбом.
За рідну мову вам слугує сленг.
Хоч прямо напиши, хоч - з еківоком,
Те все для вас, зозулечок, пусте…

Мовчу.
Не озираюся.
Йду мимо.
Чужинка – серед птахів і лисиць…
Наївній, у запасці Катерині,
Й не снились ваші сукні - до сідниць.
Нуртує хіть...
Тече,
мов сік по пальцях,
Коли стискаєш персик у руці.
Заіграшки таку зозульку звабить!
Даруйте мій „старечий” остракізм.

Дивитимусь з верхів’я тополини:
Боривітер злетіти спонукав.
Читав мені "Причинну", „Катерину”.
Котрійсь із вас любаско їх читав?

Страхав Шевченко юнок москалями.
Якби воскрес - то зопалу б умер:
За пасій в юнок - негри і араби.
З них неабиякий „стрижуть” хосен.

…Відходять незрадливі ті жінки,
Котрі плекали до заміжжя цноту.
Одну із них я бачу з висоти:
Навколішки стоїть -
простибі просить…



2004

-----------------------------
Співоче поле Марусі Чурай
-----------------------------
Прохання не оцінювати вірш,
коментар при бажанні. :)

О, як тобі хотілося землі...
Шматок. Окраєць. Щоби син і древо...
І я здирала із долоні лід.
І йшла по сина... Сніжна Королева.

А нині пальму юну обійняв...
І в мене - поступ. Вивільнились руки!
Вкриває діаманти порохня...
Шматком велюру радять пил змахнути.

Нестримна злива пригина зело,
Вернула блиск очам, а трону - барву...

Мені поталанило: літ багно
Уїлося лише в ялину крайню.

Усе замерзне. І лишиться син.
А ти... чому не грієш - з висоти?


2009

----------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
коментар при бажанні. :)

Зло радить:
„Оспівай тепер Добро -
По зраді ближніх...
Починай!
Зумієш?"
І цьвохка мокре тіло канчуком…
І кожен пошморг посипає сіллю…

А я – Добра скавуче цуценя –
Лижу канчук, просяклий сіллю, кров’ю…

Здійнявся вітер...
Мов кору, зідрав
Зимове хутро.

Дайте кухлик сонця!



2007



------------------------------

Прохання не оцінювати, лише коментар,
якщо є бажання. :)

1

Ось ти й прийшов.
А зарікався: ”Ні,
Ніколи не ступлю на край порогу!”

Заходь у світ лілей, сліпих дощів.
Ледь-ледь не оросила його кров’ю...

Прийшов.
Зірвався з ретязі, джигун?
Із глиною у дзьобі не ширяю.
Навстріч тобі з конівкою не йду:
Калиною
обіч вікна
буяю…

2

Діждися кетягів!
Не варто зеленцем
Розлогий відчай в тиші смакувати.
Я знаю: в жовтні перебродить щем
В сяйну Жагу, що серце твоє спалить.

Тут досить місця.
Падубом зростеш.
Одягнеться пагілля в гостре листя…

Рубель ще тліє в сінях.
І рубець
Пульсує - довгий, ніби маґлівниця...



-----------------------------------------
Прохання не оцінювати вірш, лише коментар при бажанні :)

1

...до тіла Гладіатор путь проклав.
Так прозивали позаочі хлопця,
Що рік щоночі жіночок лякав.

- Крізь шибу в дім заходить... Ще до сонця!
А обира, - шепталися, - красунь...
Не убиває, лише гладить здобич…

Того зухвальця юного боюсь.
Ще бовваніє рук холодний обруч...

Мимо конопель, що збігали в яр,
Йшов
Гладіатор
по дорозі
скісній...
Окрай вікна невидимим стояв -
І споглядав... мене на фоні лілій.

А в рань скуйовдили волосся ті персти,
Що не зривали звізд – в сяйнім екстазі...

Гуло
нажахане
містечко Яготин:
„Кого ж зухвалець обере на завтра?”


2

Потому ми стрічалися не раз:
У сквері, в магазині – випадково.
Юнак хрипів: ”Моєю не була…
Я… шибу виріжу… Мене ти...хочеш?!”

Палав у серці страху буйноквіт.
Забути, не приходити - благала...
І всує марила: коли б посеред віт
Ніч
паладина
вправно
змалювала.




--------------------------------------------------------

паладин - середньовічний лицар.

--------------------------------------------------------------

Прохання не оцінювати вірш, лише коментар при бажанні.

Нас двоє – я і Мелларме,
Холодний піт біль обмиває,
На вулиці Бодлер шукає
Щось біле, чорне і нове.
Нас двоє, але я одна,
Самотність, мов нектар вечірній
Зриває квіти зла осінні,
І досягає мого дна.
Усі, як одиничний вектор,
Об’єднані в космічний острів,
Ми є незнані світу, гострі,
Новітній для пізнання сектор.
Роздвоєність мистецтва, віри,
Свідомості, думок і дум,
Навіює в поетів сум,
Й краде останні наші сили.
Я, Мелларме, Бодлер і По,
Із горя випили вино,
Що всім нагадує психози,
Марихуани нові дози.
Прості і щирі сподівання,
Як вияв творчих сублімацій,
Де я й Бодлер, там вік вагання
І не прочитаних нотацій.

Категорія Схід,
З елементами містики,
Де згубився наш слід
І мистецтво політики?
Легко жити, як всі,
Під крилом дядька «Велеса»,
Ніж побачити правду
З піщаного берега….

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

Епідемія – симптом божевілля,
Інкубація з лейбою в носі,
Мозок в «кайфі» від горя й похмілля,
Тіло скорчене в екстреній позі.
Телефон в стані очікування,
Простирадло зволожене потом,
Візуальний метод навіювання,
Лупить нерви злим анекдотом.
Екзистенція в стані піару,
Шторм бактерій, брехні, алегорій,
Епідемія – синтез базару,
Й політично-свинячих теорій.

Коридор білий і день білий,
Більше нічого.
Були колись мрії, пропали сили,
Від згубного золу.
Барикади свідомості, чорної гордості,
Впали на плечі.
Гуде платформа, нова форма,
Першої смерті.
Так довго чекала, віри не мала,
Про вічне світло.
Співом крикливим, трохи ліниво,
Молилась тихо.
Встала на ноги, побила пороги,
Гіркого лукавства.
Зібрала ріки, винайшла ліки,
Від сірого рабства.
Народжені світлом, навіяні вітром,
Жовті світила.
Човном синім, місяцем білим,
Заграли вітрила.
Істина мила, небесна сила,
Стоптала дорогу.
Голосом щирим, внутрішньо чистим,
Привела до Бога.

Самотність - моя спокута,
Побитий життям реалізм,
Сузір’я, прокляття, туга,
З срібла іржавий ніж.
Кохаюсь в самотності, каюсь,
Мов привид блукаю тунелем,
Хапаю надію, читаю
Серця свого бестселер.
На чорному тілі плями,
Щастя одного року.
Видавлюю давні рани,
З плодів чуттєвого соку.
Самотність – напрям у вічність,
Зустріч з самим собою,
Зародок нової сили,
Промоутер мертвої долі.

Аметист – самоцвіт життя,
Зречення, протест без дияволізму,
Брахманічний запал і війна,
З натовпом простого оптимізму.
Циліндричні шматки каміння
Пробивають шкіру до крові,
Каплі червоної фарби – прозріння,
Шлях від смерті до любові.
Аналіз, самозаглиблення, душа,
У руці скляний аметист,
Ниткою спадає з язика,
Білий, дощем помитий лист.
Скинуте з серця брудне каміння,
У потаємному серпантині істини,
Накрилось ковдрою нічне проміння,
З думками про те, у що ми вірили.

Хвороба нового століття – пофігізм,
Нейтрально фарбує білу стелю,
На ній відбиток літер – «гедонізм»,
Відлуння вологості сухої пустелі.
«Тук-тук» енергія серця відгукується,
Душа, як пінопласт розвалюється,
Щирість під ідіотизм маскується,
Любов в тіло стрибати вагається.
Манекени насолоди та бажань тусуються,
Не знаючи суті справ, просвітлення,
На тупій вірі сила світу ґрунтується,
Бога пояснюють, як математичне креслення.
Знаходять мінімум із максимуму,
З бульваром злилась інформація,
Духовність порівнюється з баксами,
Нове слово – свіжа дотація.
Хвороба століття – відсутність світла,
Тотальні прогалини в свідомості людства.
Та сила, що усім здається чиста,
Трансформер нового самогубства.