Якщо немає бажання жити,
Очі не бачать світла нічного,
Коли стоїш, а хочеться плисти,
Збираєш воду з гирла пустого.
Якщо смерть для тебе народження,
Нова сорочка з загубленим ґудзиком -
Наша віра про нове Відродження
Схожа на смак чаю з бубликом.
Канцероген сумної замріяності,
Про життя, як смерть, а смерть, як життя,
Змінились рамки духовної зрілості,
Відкрився простір нового добра.
Наповнене серце вітамінами щастя,
Істини, знань, структури буття,
Життя стало вічне без плоті й зізнання,
Як сутність умовна гіркого кінця.

Чорно-біла країна, чорно-білі міста,
Цятка Всесвіту синього, життєдайна вода.
У колонії людства поза рамками догм,
Заховалась дитина з свідоцтвом – «любов».
Народилась дивачка з вуст відкритого неба:
Ексцентрична, замріяна, блискавична, весела,
Принесла всім надію - чудодійний нектар,
Що заживлює рани, розриває вулкан.
Розцвітають таланти і мистецтво правління,
Делікатність, довіра, чистосердне сумління.
Вся смарагдами вкрита й позолотою ніжною,
Розтопилась любов в безкорисливій місії.
Все, що чорне є білим, а що біле є чорним,
Де померла любов, там початок неволі.

«Од отця Орія походите, і він в лиху годину знов народжується серед вас…» Велесова книга.


1
Вони штовхали геть драбини куті,
Трощили люто палями щаблі,
А ті все дерлись. Лізли, щоб наткнутись
На гострі окривавлені щаблі.

Три тижні не стихала люта січа,
Відтоді, як Батий привів орду.
Повсюди гук чужинського наріччя,
Верблюди, скрип возів і кінський дух.

Ворота Лядські впали під тараном,
І ринула орда в тісний провал.
Бенкетував Батий! Але зарано:
За ніч узвЕли поруч новий вал.

І знов клекоче бій несамовито!
Та враз хитнувсь, розкинув руки вшир –
Немов силкуючись нукерів зупинити –
І впав на мур останній богатир.

Вогонь і меч вершили дику тризну.
Палали хати, корчились тіла.
І був солодкуватим дим Вітчизни,
І чорна мла на Київ налягла.

Понурий ряд рабів світловолосих,
Дівоче голосіння, хтивий сміх.
І волокли живий товар за коси,
На площі впевнившись в незайманості їх.

А навкруги димілася руїна,
І Десятинні впали куполи.
Підпливши кров’ю, мати-Україна
Своїх дітей тулила до поли.

Захрипли дзвони з горя і розпуки.
Розтерзаний, чорнів іконостас.
Сліпий чернець підняв до неба руки –
О, Господи, за що караєш нас?

Устами Первозваного Андрія
Прорік ти славу, що не відлуна
Й на цих горбах засяє наша мрія ...
Та де ж та ласка Божа? Де вона?

І вдарив грім. Сяйнула блискавиця.
Святий Андрій постав перед старим.
- Не богохульствуй! – І підняв десницю –
Не всі боролись із врагом лихим.

Он, княжі раті відійшли за обрій.
Не помогли. Та мудрий Божий глас.
Ваш праотець, засновник роду, Орій
В смутні часи родИться знов між вас...


2
Я знаю стільки, скільки пам’ятаю.
Сочиться час через піски віків.
І те одвічне „Моя хата скраю”
В кривавих ранах вражих канчуків.

Душа Вкраїни знов кричить від болю
У сутінках неправедних і злих.
Вори в законі вершать наші долі.
Для них ми тільки бидло і козли.

Їм легко правиться в байдужості совковій,
В пітьмі чужих думок, чужих речей.
Та народившись в пелені Дніпровій,
Народ зірвав пов’язку із очей.

Вперед, на площі! Світло оживляє!
Відчули ми, що Бог присутній в нас.
Із нами Правда, що усе здолає!
Прабатьку Орію. Вставай. Прийшов твій час.

Над усе люблю читати
й роздивлятися книжки:
щоб про світ багато знати,
розкриваючи дужки
з таємниць землі і неба.
Добираючись до знань,
кожний день читати треба,
і без примусу й вагань.
Наче небо - світ книжковий,
і справжнісінька зоря -
кожна книжка. Лет казковий
за кордони, за моря...
Хто такий Шевченко - знаю,
Гоголь, Пушкін і Франко.
Так, читаючи, й всинаю,
приколисаний рядком.
Не зречуся я читання
нізащо, того не жди...
Книга, правда, не остання
на столі моїм завжди.

2004

небо молочне зависло над нами
не осягнути вшир
чалиться місяць на заячу пам'ять
як усурійський тигр

світить пажерно то світить-муркоче
на озимілих нас
хитро вилискує погляд всеношно
пряжить неначе прас

ми віддаємося в пазурі люті
ми прижилися там
місяць сміється щербато на кутні
лиже свій ратний шрам

дійво горішнє уприсьорби хлебче
лащиться у сліди
він приручив нас у нього ми перші
мусимо поруч йти

2009

Я випадаю з твого Всесвіту
І розбиваюсь об асфальт.
Ти на рушник, розшитий хрестиком,
Мої уламки позбирай.

Змалюй мене з асфальтних пустощів,
Бо вже немає світу мрій,
В яких я ніжилась від любощів
І щічки ніжив трепет вій.

Ти випадаєш з мого Всесвіту -
Повільно руку відпущу.
І тільки в серці дрібним хрестиком
Твій візерунок збережу.
24.12.2009

Маленькі кіски і кирпатий носик.
Й портфель завбільшки, як вона сама.
"Відмінно" у щоденнику приносить...
І накопичує в голівоньці знання.

Маленьке чудо. Майбуття країни...
Але кому потрібне майбуття?
Можливо, то вона великі зміни
Готується принести у свій час...
10.12.2009

1

Ти – перелюбник.
Ти – Вітрисько.
Ти – чийсь муж...
Збираються огуди чорні хмари…
Я, Вишня, розбудити їх боюсь -
Свого кохання сяєвом кривавим…
У тебе десь – гніздечко, чаєня.
Чим пристрасть притлумити, причаїти?

У мить, коли промовиш ти „Бувай!”,
Біляво скрикну...
спалахну над світом.


2

І піде дощ...
Кленова заметіль
Впаде на аркуш...
Твій літак - зі смуги.

Сірітиме морська крупчаста сіль...
А Гордість каву питиме...
"Ти - друга..." -
Аж похлинеться.
Принесе альбом,
Де поміж маками засохлими - три фото.

Три дні труїтиму ту пані миш"яком.
І посипатиму світлини - густо - мокко...


3

Я б вже навчилась бути й сьомою в ряду,
Так невмируща Гордість
в дощ
вальсує...
Із Прагматичністю готують з мідій... суп.

......ти вже летиш...
мій Вітре?
Вишня... чує...



-------------------------------------------
мокко -
перший сорт кави,
про який дізналися європейці.
--------------------------------------------

Прохання не оцінювати вірш.
Просто пишіть коментар, якщо є бажання. Гаразд?

Люд - по гриби.
А я іду по вірші.
В розвилині
розчахнених
гілок,
На тлі крилаток - свіжих і торішніх -
Я бачу грушку, схожу на... сморчок.

На вербах груші не ростуть – це аксіома.
Та ось - на клені. Гускне її шал
Серед крилаток шелестких, мов слово,
На листопаду палевих вітрах.

Дивуюсь дивом, ніби перволіток:
Чому ж той плід - не в білочки дуплі?

Незгойна мрійність. Солодко хворіти
Подалі
від перестуку
коліс...

Дощ...
Коментарів не треба!
Це дощ.
Це плаче небо.
Калюжі.
І сумно дуже.
Без тебе.
А так байдуже,
Що я не вмію
Зникати тихо
Під шум дощу
Під шепіт вітру.
18.10.2009

За п’ятнадцять хвилин від напевно до хтозна
Безуспішно шукаю сліди твоїх ознак,
Припорошених снігом і часом.
Розумію, що зараз вже трохи запізно –
В центрі міста за нами влаштовує тризну
П’яний грудень з розбитим анфасом.

За п’ятнадцять хвилин від сьогодні до завтра
Я сідаю із груднем, беру в руки карти –
Закладаю усе, що лишилось:
Пасажирський квиток на прискорений потяг,
Із мобільного кілька розмазаних фоток,
На яких ми так сильно любили.

За п’ятнадцять хвилин від до мене до тебе
Час біжить непомітно і знову нам треба
Поспішати, щоб потім чекати…
Ці п’ятнадцять хвилин наче шлях на Голгофу,
Але ми рефлекторні – звикаєм потроху
Проводжати, щоб знов зустрічати.

По дорозі сюди розкидаю слюду
перейти_перезріти_зламати
тонко-сині сніги чорно-білі сліди
не забути_не стерти_прокляти

а по шкірі мороз як печінці фіброз
як оманливі символи й дати…
труїть мозок солодкий як вата склероз
що любив і леліяв – не знати

і зима на воді у холодній слюді
снігом падають білі шати
що любив – загубив у прозорій воді
як ці символи_спогади_дати.
2009

За що мені твоя любов -
На шиї хрестик, світлочола?
Я літнім дощиком — пройшов,
Ти прийнялася частоколом.

Оперся ліктями. Гарпун
Жбурляв у прикордонні води.
Вітрилом біль твою напнув,
Доплив, пошматував — відходиш...

Мене розплата клято жде.
Я, може, серцем вже на палі.
А ти гукаєш все — е д е м
У вирву в грудях. Вже не жалить.

2009

Серпневі тихі теплі ночі,
Що зорепадами ясні,
І соромливі сни дівочі,
І тихі ранки росяні.

Весь світ наче засинає
У молоці туманів мрій -
А вдалині пташки за гаєм
Щебечуть, наче навісні.

За схилом ледь-ледь рожевіє,
На небі ще зоря горить...
Так тихо - аж на серці мліє...
Так тихо - аж душа бринить...


27.08.2009

1

Ось гине орхідея на стежі...
Її згубили, як несли в кімнату.
- Вона однак померла б... у воді,
Бо вже від кореня безжалісно відтята...-
Злостивий дрік шепоче у пітьму.
Кущам колючим чуйність не властива.
Я - милосердна. Квіточок не рву.
В садочку обіймаю вишню, сливу.

- Вона б зустріла... тричі... передсвіт
В бокатому зеленому вазонку...
Дитя устигло б написати вірш...
Воно... зів"яло... - плаче кропу зонтик.

Та орхідея - малоліт-дитя,
Що захворіло серед буднів мулу,
Й помре без ліків, піде в забуття.

Ви в очі орхідеї зазирнули б?

2

Відводжу погляд від тонких заград,
Від золота,
смітиська...

- Чисті руки!.. - кричать багатії.

Ніхто не крав.

Хто ж винен, що дитя померло в муках?

Холодно: бути невідданим заживо,
Споєним сумом дитячих неспокоїв,
Витися стрічкою водонестійкою,
Лити до дна сіру повінь очей.
Не упередити думкою хижою,
Замерехтіти факелом в лісі,
Серце закраяти болем привітності,
Тебе у собі кошеням загорнути.

Спека спадає…
Вечір над землею пропливає.
Вже сонечко, мов панночка,
В перину із пухнастих хмар сідає.
Блакитне небо
Від хмарин червоних рожевіє.
Під пісню солов`їну
Над ставом місяць з зіронькою мріє.
Ідуть корівки із пасовиська додому.
В травиці цвіркуни цвіркочуть по одному.
І пахне свіжим сіном доки не стемніє –
Це в нашій Україні вечеріє…

2009р.

Гори пручаються нерухомою масою
як товсті корені буків
ти не бачиш дуже старих стовбурів
вони застигли дерев’яною кашею
що їх варто їсти лише руками
лише руками їх варто бачити
а шкірою – чути
як одна старезна пані
сидить на гілці й жує щелепою.
Її босі вени й ноги доволі відверті
тверді долоні як дерев’яні бочки
«чому іншим безвітряно в очі?»

Є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала...

П. Тичина




Дивочну стрілку має наш дзиґар:
Три рухи вправо і чотири – вліво.
Мій муж поблажливий подалі від надсад
Гуцикає синочка на коліні...
Я клопочусь-морочусь: то прання,
То випікання тістечок до кави,
То меблі заходжусь переставлять...
Одвік немає моди на невправних!

Та що я – без підпори? Згусток мрій.
Хоча усі бажання – життєствердні,
Та без супружника мої бігучі дні
Брели б,
кульгаючи,
по лінії поземній.

А з ним я – на коні! Так вольтижер
Красується, хоч коник їде косо...

Живем собі.
По-божому живем:
Поезія і флегматична Проза.



-------------------------------------

не ототожнювати автора та ЛГ :)

Обвиває тини винограду здичілого парость…
Бозна-звідки занесене сім’я зійшло.
Дисонансом лапатим – листки прокламацій.
Дозрівають каштани. Вигоряє зело…

Відсьогодні проміння – бліде, церемонне.
Багряніють кущі та... осколки надій,
Що злітають в юрму - гомінливу, стооку -
Із підмостків модерних край битих доріг.

Пандемія зневіри. Обарвлені кров’ю екстази...
Кольориста, задушна, убивча пора.
По дзвінкучій корі абрикоси вистукує дятел...
Його тім’я червоне між віттям горіха мелька…

Це мелькання оживче. Обридли надії на зміни,
Гіркота прокламацій, якими вцятковано тин.

Прохолода в природі – предтеча цнотливого снігу,
Що так схожий на пудру для сизих кущів і облич.


2005

----------------------------
прохання вірш не оцінювати

1

За віщо Вседержитель покарав?
Послав мене, слабку, немов месію:
Уверг
навкидь
ланцетом
у бедлам,
Щоб я сліпому видалила більма.

2

Чотири дні звільняю лик його
Від нерету сівкого… Він – не проти!
Він боязнь – бути зрячим – поборов.
Він подає, притримує лоточок...

3

А ось і очі.
Вдячний прозеліт,
Сліпець вчорашній, пише оди Сонцю…
І вже без нерету, без осоружних більм,
Кусає мою руку – животворчу...

З тобою поруч мить блаженства
Показую тобі свій спокій,
Нутро розірвано до щента,
Чому ТИ не говориш досить.
Тримать баланс, більше не сила,
Пристойність лезом ріже совість,
І хоть байдужістю горіла,
Взяла в полон, без бою вбила.
О ігри ці не наче пекло,
То палиш жаром то холодиш студнем,
Я більш не можу, з мене досить,
пора втікти, втікти не сила...
Проявлю гордість, не капітулюю,
В собі закриюсь для облоги,
Ти окупантом в душу влізла,
Під мої марші перемоги...
20.12.09.

Холоди розстелили ряднини картатого снігу
По садку. Любий татку, присядь, розкажи мені щось…
Кажеш, зими маліють у світлі медових свічок?
Кажеш, чув як підсніжні струмки заливалися сміхом?

Кажеш, все оживе навесні… І не сльози старечі,
а весна проступає крізь шкіру? Скуйовджений дім
за місточком, що тінь його батькові сіла на плечі,
все такий же великий, як серце, що б’ється у нім.

Тато гладить волосся і каже: розумниця, доню.
Сонце гріє ще сонні барвінки під темним вікном.
Лютий пахне любистком густим і п’янким тютюном,
І благенька пір’їнка покою лягає на скроні.

Знаєш, тату, я ще бережу м’ятні в’язки пісень,
І співаю їх дітям, і яблука п’яні малюю…
Часом хочеться чути їх запах, і, знаєш, я чую.
Так, неначе у тепле дитинство вернулась на день.

Ми повернемось, таточку, певно, до яблучних свят.
Ти плекай виногради, плети каруселі з лозиння.
Хай заграють в смарагдовім листі, мов райдужні вина,
Три щасливих обличчя солодких твоїх онучат.

Духа мого викликаєш
на це католицьке, за Римом, Різдво.
Снігом пливу за кермом -
яко древній на веслах баркасом у плавнях.
Серце сигналить услід перехожим
і скаче, немов поплавок.
...Пальчики панські замки відчиняють колійно.
А я - православний.

Вибач - неголений.
Скроплений розталлю, трохи - парфумом старим.
В часі твоєму спинився
і, наче годинник, цілую зап'ястя.
Губи відводиш.
На глузд посилаєшся і - на сигаретний дим.
Хоч нині мене - тільки дух,
та силуєш поглядом тіло розп'ясти.

Смішно ревнуєш.
Три пальці, як ревна вірянка, даєш - і не більш.
Каєшся - грішна...
А страсті всипаєш, як сіль в обрядове тісто.
І сходжу я - на очах,
в стигми ховаю свіжо-задавнений біль.
Ти ж - забуваєш невбачно,
що родом я з дуже відьомського міста...

2009

А мова рідна - золотавий лан,
Де кожен колос - ваговите слово.
Поміж колоссям дух мій заблукав,
Шукаючи Пегасову підкову.

Над ланом вигримляє сив Перун,
В тополі поціляє.
Спека...
Роси...

Я маківкою в житі проросту.
Не хочу загубитись поміж просом.




---------------------------------
Спочатку Пегас був просто конем,
а крила з"явилися в легенді про Беллерофонте.
Згідно одного з міфів, він був плодом пристрасті
Посейдона і Горгони Медузи, народився з крапель крові, коли Медузу убив Персей.
Отже, підкова...могла бути. :)

Я опишу, мій Господи, все те,
Що відчуває жінка в мить ексцесу.
Я обійдуся без блідих словес.
Був зачин.
У персти б - експресії!
Я вималюю присмуток і жах,
Змережу біль,
жагу,
ганьбу,
розпуку…
Але – благаю: хай обійдуть дах
Пандемії, безхліб’я...
Жінки руки
Петлюють кожне зерня, мнуть кунжут…
Ловлю губами перший сніг - лапчастий…
Гризот було достатньо на віку,
Всі фабули - з буття, без фальші.

Хай буде дім – цитринна цитадель,
Захищена від смерчів,
гроз,
оркану.

Я обійдуся без чужих ідей.
Я... кров’ю, Господи,
написане
обарвлю…



2004

Зорі в трави лягли
І розсипались сяйвом у росах.
Заколисує ніч,
Не шелесне ні лист, ні трава.
Пахнуть медом п’янким
Учорашні, ще свіжі покоси.
І від цього тепер
Аж хмеліє моя голова.

Я босоніж іду
Там, де тихо виблискує річка,
Де рибина на мить
Розіб’є мовчазну гущину.
Де намистом з весла
Розсипаються краплі-порічки.
Лиш в єднанні із цим
Відчуваю життя глибину.

д-з-и-н-ь днесь. Денно дрімоче
ніч, і хлюпоче вітром увесь
сонячний край — жити хоче,
д-з-и-н-ь. Днесь.

Вірячи, йде сонце, планета-
Геліос; Лету я пропливу.
Буду шукати весну.

д-з-и-н-ь днесь.
Десь.
ВУ.

Будеш моєю коханкою,
Якщо я раптом стану лезбіянкою?
Чи станеш ти мене любити,
З криниці воду приносùти?

Чи будеш ти мене кохати
Під тином зранку біля хати?
А будеш мèне обіймати,
Пообіцявши не брехати?

А будеш мені ранками
Платить за каву франками?
І чи можливо, що світанками
Читатимемо вслух Ремарка ми?

А будеш ти мені казати,
Що й зірочòк не зрахувати
На небі оченят моїх,
Карих, великих і навік твоїх?

Станеш мені коханкою,
Якщо візьму і перейду до "них"?
Чи зустрічатимеш мене ти ранками,
Якщо я раптом переп'ю келùх?

Будеш їсти мені варити?
Цілуватимеш смачно чоло?
Чи зриватимеш для мене квіти?
Чи втечемо разом у село?

А ділитимеш зі мною ліжко?
Чи їстимеш зі мною хліб?
Писатимеш зі мною життя книжку ти?
І чи візьмеш портрет мій в гріб?

Будеш вірною завше і всюди?
Писатимеш мені довгі листи?
Чи не підеш ти слідом Іуди?
І чи мій ганок будеш мести?

Одним словом, чи будеш любити?
Чи дотримаєш слова ти?
Чи станеш ранами мені кровоточити,
Як ті, що звикли так себе вести?

Чи будеш ти, як "сильної" їх статі
Ходити зранку у халаті,
Не поважати, серце бити,
Чи будеш, всетаки, мої ти ноги мити?

Робитимеш мені ти боляче?
Чи заплачеш, коли я піду?
Чи глянеш сміло в очі ти,
Як іншу знайдеш, собі ж на біду?

Мені ти лиш не обіцяй,
Навіщо слів повітря-букви ті?
Живи, кохай і пий зелений чай,
А решту крапок вже поставить Він тобі в житті.

Чекай! Ще чай не охолонув,
І тістечко не допеклось.
Схопи мене за руку, ногу,
Чи ще за щось,чи ще якось.
Тамуй жагу своїм цілунком.
Не йди! Послухай свого „я”
Ти
Був
Найкращим
Подарунком
Одного вихідного дня.

Не хочу підкорятися законам
І нормам цього дикого суспільства!
Не хочу жити, як рослина, вдома
І мати непорушне собі місце.

Що говорити і навіщо говорити?
Кому замилювати добре очі?
Навіщо нам тоді хотіти жити,
Коли по-справжньому ти вже не хочеш?

За чим ганятись? І чого хотіти?
Коли за мріями нічого вже немає!
Навіщо так? Я не встигаю жити!
У цьому світі місця вже не маю!

Зникаю! Тану штучним білим снігом
На чорному, у тріщинах асфальті.
Навіщо бути у суспільстві лихом –
Нормальним серед світу ненормальних?
03.09.2009

(В. Г. Михайлов. "Проказы слова". Кременчуг, "Березка", 2004)

ПРИБЛИЖЕНИЕ

В затылок лето мне дышало.
Навстречу осени я шел.
И не заметил, как усталость
Легла на щеки, словно шов…



* * *
Зимой печали – исключаю.
В затылок дышит морозец.
И с оптимизмом отмечаю,
Что вместо шва – уже рубец.

Весна в лицо пахнула маем.
Любовь, шампанское, коньяк…
С кем был – не помню. Где – не знаю.
Но только на щеке – синяк.


В. Михайлов. "Проказы слова"…

ДВЕ КУХНИ

Роятся хореи и ямбы
В горячей моей голове.
На праздник варю дифирамбы,
Как в будни супы варишь мне.


* * *
Сварю дифирамбы на праздник.
Сонеты стушу поутру.
Нажарю верлибриков разных,
Романсов на терке натру.

На кухне жена копошится…
Эх, жаль, что конфорки лишь две.
А то ведь такое роится
В горячей моей голове!

Ступаючи обережно, неначе на полюванні,
Бо сльози замерзли на віях, бо віхола-зорепад.
І страшно тонким підборам до крику і до зітхання
Ступати на кляту кригу - і дрібно , і невпопад.

А світ облітає пелюстками і білогривим груднем,
І гуснуть повільно вулиці повінню пишних снігів.
А в пащах холодних міст колії руки студять.
Лиш десять лишилося днів до новорічних див.

Вечір приходить рано з гойним котом і чаєм,
Між макраме сніжинок і пульсами ліхтарів.
Як себе донесеш по сліду слизького відчаю?
Гойя! Дивись не гепнись між межичасся брів.

Наче у сітях рибка, – жінка у ситім снігові.
Ластиться ластовинням морок, морока, мороз…
Мінус тринадцять хутко звіром під ноги плигає,
І не врятує транспорт – проза з найглибших проз.

Врешті, коли, розмазано туш і образа душить
Десь на порозі у вечора з чаєм і гойним котом,
Ти чобітки стягаєш . Пахне лавандово-ружано:
Килиму мідна шкірка , дому живильне тепло.

Перемети - перемети
Ні дороги,ні ріллі.
Снігові летять карети
І ховаються в імлі.

Рвуть і рвуть вітри страмена,
Осідлав вечірній смерк.
Обрій, тьмяний, мов гангрена,
Хижо крила розпростер...

Чи то птиця,
Чи то звір:
Вір не вір
Перевір.
Між землею
І між небом
Заблукав зір...

У гайку усе ж тихіше
Тільки чути гу-гу-гу!
Тягне віхола півсвіту,
Щоб втопити у снігу.

По коліна, навіть вище,
Все одно мете, мете...
Між дубків нагнувшись, свище,
Зазираючи в лице...

Обізвалася і далі.
Обізналась і гайда!
Білі патли, сиві шалі
Не залишили й сліда.

Чи то птиця,
Чи то звір:
Вір не вір
Перевір.
Між землею
І між небом
Заблукав зір...

Вечір одягає срібні лати,
Місяць золото циганське відлива.
Ти увійдеш у мої палати,
Як у гай засніжений весна.

Стану у молитвах на коліна,
Й щоб не сплутати з берізками в імлі,
В обрію за гілочку жасмину
Виміняю скалочку зорі.

Листок до листка – кольоровий альбом –
прийшла, принесла – і сидить на дивані.
Муркиць на руках її ляже клубком,
а я запитаю:
– Ви хто, моя пані?
В косі павутинка, на віях – дощі,
то сині, то сірі замріяні очі...
– Ви хто, моя пані? –
сміється й мовчить.
А в кутиках – сльози, а вечір – до ночі.
За шафою сутінь, туман за вікном,
опеньками пахнуть листки кольорові.
А краплі об ринву – як той метроном:
– Це осінь, це осінь... –
мені чи котові?
Це ти, моя сестро, мій спокій і сум?
Це ти, моя тише у шурхоті зливи?
Повільна і лагідна течія дум... –
далеко-далеко весна галаслива.

2006

А щоб не стало дзеркало кривим –
його створить повинен справжній майстер...
У праці вивіряти кожний рух,
дивитись пильно, щоб ніде не збитись,
не поспішати, не смішити люд –
і вийде люстро – мастаку на славу!
Мистецтво – дзеркала посіяти зерно,
зростити бережно, уникнувши негоди,
позбувшись шкідників і бур’яну
і вчасно поливаючи... Пагінце
віддячить зодчому своєму устократ,
коли несхибним світлом засіяє
і світу істину провозвістить –
свідоме о свою відповідальність.

2008

В кімнаті сміху тішиться малеча,
щосил регоче із химерних тіней,
які мандрують зі стіни на стіну,
дивуючи потворністю німою.
– Тут я товстий – у рамі не вміщаюсь,
а тут худий, як тичка на городі,
то витягнуться вуха, мов ослячі,
то сплюснеться вся голова – як смішно!
...Беззвучні міни корчить скло покірне –
його таким зробили для забави,
але хіба лише в кімнаті сміху
трапляються криві дзеркала, мамо?..

2008

В такому голосі, як твій,
Хотів би вимовчати тишу.
Нечутно визріти, як вишні,
І зашарітися в єстві.

Почути: “Хочу...” Доторкайсь
Мого настояного плоду,
Бо перестигне, бо забродить.
Зривай... І витримки не май.

Хай тріскається на губах
Цнотлива флерність оболонки,
Де плоть до плоті — майже ломка,
Де м'якоть - можності раба.

Нехай весніє взимку віть
І квіти губить у волоссі -
Щоб чувся непритомний лоскіт
Такого шепоту, як твій.

2009

(Пізнай свій народ і себе у ньому…
Григорій Сковорода)

...Перший сніг, ніби цнота,
Незайманий, свіжий і чистий…
Перший сніг – заметіль,
Дивний танець зими угорі…
Так, як в казці, стоять
У химерних вогнях ліхтарі,
А золочене срібло
Блищить оксамитом-намистом…

…Він у грудні прийде,
Той, кому ти навіки судилась…
Щоб набратися сил,
Він поспить, але тільки три дні!...
І народиться знов,
Розбудивши колядки-вогні,
Білий кінь, що дрижить,
Закусивши залізні вудила…

…Коло нього Симаргл,
Коло нього Мокоша і Велес…
Коло нього Сварог,
А навколо – Дванадцять Стовпів,
Що зімкнуться ув Храм,
У якому Молитва, як спів…
Хороводять Боги,
Хороводять, і тужать, йой, леле…

…А у Небі – мете,
Сніг встеляє дороги, мов зілля…
Коле щоки мороз,
Як в кожусі овечому ворс…
Засинає Дажбог,
Далебі, просинається Хорс…
Наречена і Князь…
Сонце й Місяць…
Природа…
Весілля…

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

(Вірш-мантра)

…В чисту воду не плюй, бо засохне вода у криниці…
В чисту воду не плюй, бо зламаєш у вирі весло…
В чисту воду не плюй, бо у неї – життя таємниця…
В чисту воду не плюй, бо вона пам’ятає про зло…

…Напийся чистої води, як горло сушить…
Напийся чистої води, п’янить, як брага…
Напийся чистої води, очистиш душу…
Напийся чистої води, втамуєш спрагу…

…В чисту душу не плюй, бо засохне вода у криниці…
В чисту душу не плюй, бо не битиме ключ з джерела…
В чисту душу не плюй, бо у неї – Буття таємниця…
В чисту душу не плюй, бо вона, як дитинка мала…

…Не бійся чистої душі, душа – це Світло…
Не бійся чистої душі, душа – не тінь…
Не бійся чистої душі, душа – це Квітка…
Не бійся чистої душі, душа не тлінь…

…Чиста джерельна вода в сяйві Сонця іскриться…
Чиста джерельна вода – джерела срібний дзвін…
Чиста і світла душа мчить у вічність, як Птиця…
Чиста і світла душа –
Ти?...
Вона?...
Може, він?...

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 2007-2009 р.

...Я – був… Не князем… Я не був царем…
Я був то козаком, то кобзарем…
І скільки знаю я себе – завжди співав…
І в мирний час, і в час, коли я воював…

Я жив тоді, коли, натягуючи струни,
Свої мелодії між люди відпускав…
У моїх думах Святослав, як барс, скакав,
А дід Сварог кресав на скелях перші руни…

Комусь був любий меч, мені ж бо – кобза!..
Я розчинявсь поміж «бунтів» і «співаниць»…
Калина… Біла хата… Сонця образ…
Єдиний Бог, перед яким я падав ниць…

І я хотів завжди лише одного – ЖИТИ,
Щоб бути там, де ти, народе мій!...
А прагну я єдиного – СЛУЖИТИ,
Тобі, народе мій, захований у міф…

Тепер у мене, як ви бачите, гітара…
Послухайте мій блюз і не судіть…
Пісень, віршів, у мене є, ціла отара –
Прийміть їх серцем, полюбіть, і з миром йдіть…

Тут: «бунти» - басові струни кобзи чи бандури;
«співаниці» - відповідно, нижні струни.

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 2008-2009р.

Буде день наш без печален, бо одна у нас мета.

Максим Рильський


1

Я годую Лоліту…
Знетямлена мати її –
В божевільні. А брат - в буцегарні.
Безталання причмокує - з пляшечки їсть.
Рученям край халата хапає...

Мов простибі даю, мов пожертву вручає Душа,
Що сім років співає мінорно.
Чийсь покорм попива чорноброве маля
У лікарні Полтави. Схлип сонний...

2

Хто пташа неоперене візьме під стріху? Син чув -
В дитбудинок поїде за днину смаглява Лоліта.
Ми народом були.
Ми плекали примарну мету.
Ми отарою жваво - крізь тернища - до комунізму….

Ця палата – мов заводь.
Нуртує за шибами Час…
Лікарняна пелюшка щокатій Лоліті не личить.

Йду з лікарні в юрму.
В ній – у кожного власна мета,
Власні труднощі
й способи вижить.




*---------

написала під час перебування із сином в лікарні.
Історія реальна. Я годувала ту дівчинку з пляшечки.

* * *

Кошенятко з душею пантери заплющить очі:
«Я не можу без тебе, не можу без тебе, вовче!»
Забери мене геть, забери мене геть з собою,
Розривається серце нестерпно вночі від болю.
А не можеш, візьми, розірви моє тіло навпіл,
Я так хочу відчути себе в твоїх сильних лапах.
Тільки ночі в одну не з’єднаються вже ніколи.
Рвуться наші ліси в різні боки залізних колій.

2008

Гріе вітер руки у мені.
Вже погас осінній жар калини.
І маленькі крапельки на склі-
Сліз твоїх остудженні перлини.

Потяг мчить у безкінечну даль,
Листопад на семофорах грае,
Інею поколотий кришталь
Гострі скалки в душу заганяе.

Пригадалось, як тебе зустрів.
Мліли ми в вишневому полоні,
У гаю стихав спів соловїв,
Коли ніжно цілував долоні.

Знаю,люба,завинив тобі життя.
Жаль,що серце не пошлеш в конверті.
Та мої спізнілі каяття
Знайдуть твої губи після смерті...

Trahit sua guemgue voluptas*


Хочу малини – несеш помідори.
Досить химерна і давня love story.
Намалювала вітрильник і вежу.
Ти буркотиш: „ На баштані б... полежав...”

Вчора пошила спідницю у зборку.
Ти і не зиркнув – ні прямо, ні збоку.
- Нумо... в Карпати!
Ти: „Снилося море!"
Вліво не йдеш. Лиш під руку – праворуч.

Вересень.
Дим...
Почуття вполовину
Від молодечих понижчали. Стигну,
Мов з гарбуза помаранчева каша...

- Надивовижу щасливий я!..- кажеш.




*- кожний рухається згідно власного бажання (лат.)

Вручала юнка всім по квітці.
Мене,
мов павідь,
обійшла…
Я щойно з мандрів: Адлер… Ріца…-
Ховаю розпач у футляр.
Посеред гір – незрушний спокій…
Там –„Сліз жіночих водограй”...

- Візьміть мою гвоздичку! Прошу!-
Підбіг услужний бородай. –
Я б ваc...
повіз...
на Ріцу...
в Адлер…
Погляньте, є іще й бутон!

А я текла вже
простопадно…
Я проливалась
між долонь…
Я вже змітала сходи...
клени...
Перепинив мій шал трамвай.

А подруга моя, ластата Лера,
Шарпнула квітку з рук:"Давай!"



2009

Вже починають падати горіхи,
ступає осінь м’яко по листках.
Уже пливуть дими. Темніють мокрі стріхи
в музеї на похнюплених хатках.

По Голосієву барвисто ходить осінь…
і я ходжу, а поруч – ходиш ти.
Чому ж ми не зустрілися і досі?
Чом цілий рік – як осінь самоти?

Ти сам і сам. І я сама без тебе.
Шукаєм щастя – знайдемо полин,
Пожухлий, сірий, як осіннє небо…
Ну, хто коли щасливим був один?

Вмирає листя, а любов не смертна.
Душа вмирає – а любов жива!
“Хоч із собою треба буть відвертим…” –
Відносить вітер згірчені слова.

1999

Крилаті мешти, меч, мале люстерко
поклав у торбу й рушив у дорогу...
На те й герой – щоб звоювать потвору,
щоб врятувать від скам’яніння душі.
Бій був запеклий, і швидкий, і лютий:
здіймали пил сандалії, та іскри
викрешував з каміння меч Персея
й метали ненависно хижі очі
змієволосої нестерпної Горгони...
Бракує сил героєві. Ще трохи –
і гляне в прірву більм, а смерті досить
одної миті, щоб звершить жадане...
Та каменем постане не людина!
Точніший рух меча скерує люстро –
й востаннє змії над чолом зів’ються,
посмертний чар даруючи страшидлу.
Ти бачиш в дзеркалі – що в тебе за плечима...

2008

Сім літ нещасть тому пророчать дому,
де дзеркало розбили ненароком,
а чи навмисне брязнули з розсердя...
Сім літ нещасть до сьомого коліна –
тому, хто в дзеркалі шукає зла причину,
не хоче озирнутись і побачить:
що люстро відобразило правдиво?..
Сім поколінь твоїх прямих нащадків
спокутувать твою провину будуть,
бо ти – сліпець. Душі твоєї очі
якась полуда вкрила, а чи більма
на них з’явились, застуючи світло...
Розбив ти скло з ненависті. Й не знаєш,
що злість ота – проти самого себе,
бо що ти бачиш в дзеркалі? –
себе.

2008