Простила ближньому.
Кров цебенить...
Полегшення по травах не приходить...
Провалля кривд. Ще в"ється стежки нить...
В кінці стезі - Аїдове болото.
Ластатий Радамант, Мінос, Еак
Вестимуть радо у мочар сірчаний.
Щоніч пускають в марення сича -
І він пугукає: ”Повинна всіх... прощати…”

Зело сумир’я в зародку топчу.
Я - ласий шмат для злого Еврінома.
Не раз від мене син поуку чув:
„ Жени негідників за двері дому!..
У давнину запроданців, убивць
Труїли варивом з ядушної цикути.
Дитятко, пробачай найменшу з кривд -
Щоби вночі заснути..."

Мерехтіння талої любові
Вкрило вулиці публічно снігом
Навесні прикрашені обоє
Не розпалюють багаття хмизом
Зазвичай палаючи у серці
Гладіолуси спокійних тижнів
Закривають зламані реберця
Пелюстків
Крихких
Блакитних
Ніжних
10.09

І холодно… і терпко на душі…
Самотня серед тисячі найближчих…
І сльози, наче вогняні дощі…
І вітер спогадів всі мрії нищить…

І біль – не біль, і ніч – не зовсім темна…
Думки затихли, вже давно мовчать…
І сповідь не тобі вже не таємна…
Лише амбіції чомусь кричать…

Спустошена… Тобою чи без тебе?..
Боїться вголос все розповісти…
Лиш час від часу молиться до неба…
Будує знову зламані мости…

І спогад губ тепла по серцю ріже…
Камінно-гострий погляд в далечінь…
Кохання втомлене й уже не зовсім свіже…
Розбиті половинки Янь та Інь…

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
Я просила у нього, малого, за все пробачення…
За розбите коліно, за сльози в кутку на просі,
За загублені речі, які не знайшлися й досі.

І воно, таке миле, таке ніжне й вразливе заплакало!
Все про радість і щастя, мале, балакало!
Про ті мрії й бажання, що вже забулися…
І про перше зізнання, і як вперше об камінь спіткнулося.

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
І воно, ще мале, вже просило у мене пробачення…
За недоспані ночі… і за те, що так швидко виросло.
За заплакані очі і за спогади, що принесло.

Я його обіймала, цілувала у щічки рожеві,
Я йому нагадала як співала пісні дощеві.
І воно, ще мале, так захоплено мене слухало!
Знала я, що піде… Та воно не рухало!

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
Однин в одного ми по черзі просили пробачення…
За все те, що могли й не могли забути,
За все те, чого нам уже не повернути.

Все не так як гадалося сталося, а по-іншому…
Щось здійснилося, щось забулося… Стала більшою…
Стала вищою і сильнішою… Стала юною!
А дитинство сміється в душі скрипки струнами!

Спинився час… і подих став важким.
Німа стіна росла, немов на дріждях.
А на очах дві крапельки роси
Переростали у струмок ще більший.

Торішній біль переродився знов.
З голками в серці впала на коліна.
«А хто Любов? А хто така Любов,
Щоб голосом чужим казати «винна»?!!

Пліч-о-пліч йшли, минувши підлу зраду,
Збивались з ніг, встававши знов і знов.
Вердикт сприйнявши за просту пораду,
В черговий раз розгнівали любов.

Спинився час… спинився ритм у грудях.
Клялася, плакала, просила і кричала…
Дев’ятий день нема її на людях…
Дев’яту ніч вона одна стрічала.

Тоненькі пальчики незримо малювали
На скатертині сповідь не свою.
Про що мовчали? Чом вони мовчали?
…Вона про біль, а Він про «не люблю».

Простий сюжет: Розлука і Любов
В їх п’єсі грають дві найважчі ролі.
Стисла в руці бокал – побігла кров,
Проте, Вона не відчувала болю.

Лиш клята зрада все пекла й пекла,
Чимдуж ятрила серця рвану рану.
Пробач, що зрозуміти не змогла,
І не простила… поки що… Ще рано…

Їй треба час на зібрання думок,
Їй треба склеїти розбиту в друзки душу.
Пергамент почуттів від сліз намок.
«Я зможу!!!», – всім твердить… «Я просто мушу»…

Отримавши ціпок від долі в подарунок,
Я прийнявся його детально оглядать.
На тім ціпку гуцульський візерунок,
І опришок схилився щоб пана убивать.

Абсурдна річ пройшла через століття,
Хоч і потерлась як поношений мішок.
З цієї палки вже не зробиш топірчини,
Проте, в руках умілих небезпечний костурок.

Це символ битв, не перможних а програвших,
Які таки, тай варто розпочать.
Щоб на зорі велику перемогу,
Разом із непокореними зміг я зустрічать.

Тижні і дні сірі мов камінь холодні мов лід,
Ти залишила мені своєї веселки слід.
А я навіть не знаю: з ким ти в ночі гуляєш,
Хто тебе обнімає, зустрічей з ким ти чекаєш,
Куди сховати про тебе думки і спогади?
Такі не веселі стали в твою сторону погляди.
Звідти тягне сухим, диким холодом,
І це відчуття гірше за відчуття голоду.

Ти залишила осад, що у серці моїм розривається,
Він створює біль, яка назад і вперед коливається.
Чому я не встиг тобі навіть слова сказати,
У фрази не зміг думок і почуттів звязати?
Кожен день, щось нове видумую і знову вагаюсь,
Дома сиджу, вибігаю від чогось ховаючь,
Тебе згадую і забути чим швидше стараюсь.
Про що думаєш і що відчуваєш як я дізнаюсь,
Ну і як я дізнаюсь...

Де ти ховаєш ці тижні і дні,
Чи для тебе веселі, чи для тебе сумні,
Чи сонце світить чи лиють дощі?
З ким ти проводиш ці тижні і дні,
Чи швидко минають, чи тільки нудні,
Чи зорі на небі сіяють в ночі?
В ці тижні і дні...

А я й досі не знаю, де ти і з ким,
Хто зігріває твоє серце і чим?
Нова історія так швидко перетворилась в стару.
Номер твого мобільного з памяті свого стеру.
Мої ж дзвінки стали тупі і такі недоречні,
Складені з слів букв і жодних речень.
Пізно зрозумів я значення слова любити,
Серця твого моїм словам вдруге не розтопити.

Ну і де ж ти ховаєш ці тижні і дні,
Чи для тебе веселі, чи для тебе сумні,
Чи сонце світить чи лиють дощі?
З ким ти проводиш ці тижні і дні,
Чи швидко минають, чи тільки нудні,
Чи зорі на небі сіяють вночі?
В ці тижні і дні...

(Іван Кулик.«Чари осені», Дніпропетровськ, ІМА-прес, 2005)

…Дівчино мила,
Серце зомліло,
Вітер шепоче: «Кохай».
Лиш далиною
Лине луною
«Хай, хай, хай…»

* * * *
Дні пролетіли,
Зрадила мила,
Я шепочу: «Проморгав»!
Лиш далиною
Лине луною
«Гав, гав, гав…»



Іван Кулик. «Чари осені»…

Серцю імпонують
Спалахи кохання,
Серцю до вподоби
Хлюпати добром,
Тож буває прикро
Слухати єднання
Слів таких несхожих:
«Серце» і… «порок».


* * * *
Носу імпонують аромати кави,
Горлу імпонують чарка і шашлик.
Чом же день сьогодні видавсь неласкавий:
Хлюпаючи носом, чхаю в носовик.

А мені ж казали: одягайся, Ваню!
Не форси без шарфа, подивись прогноз!
Тож тепер виходить боком поєднання
Слів таких несхожих: «горло» і «мороз».

Як же їх до біса, слів тих несумісних:
«Гепатит» - «печінка», «серце» і «порок »…
Варто було вчора виїхать за місто,
Зразу ж поєднались «шина» і «гвіздок»!

Дерева у безлистій тиші
цвітуть сновиддям...
Никне гай
у сірій пелені туману.
Несе розбурений ручай
мотиви осені сумливі
в хлюпкій поспішності...
Куди
пощезли птахи гомінливі !?
Невже ця тиша назавжди ?
Поля в ліловому мовчанні,
похилі травами лежать –
у інеї...
В тужнім дзюрчанні
хребці ріллі горбисто-гранні –
роздолля мережать.
Ранкова паморозь іскрінням
стрічає сонце...
Сірий клен
ссе сни оголеним корінням.
Переплітається з промінням
гілля в лункий катрен...
Жива поезія струмує
в порі осінній, мовчазній...
Та скільки ж милозвуччя в ній !
Над палим листям засумує
бурлака вітер, заримує
прозорий смуток свій.

Садки у безшелесній тиші
цвіли сновиддям...
Перший сніг
лілейно припорошив їх.
Здалося –
знов у квіту вишні
порозправляли віти пишні...
Вони, неначе, полились –
в морозну сизь...

Віршем
стікає
обуджене
серце...
Місячно...
Аркуші...
Озера плесо.

Зойкнула зірка,
упала з небес.
Хтось догорів...
А за хвилю – воскрес?

Боляче зірці? Боляче серцю!
„Реквієм... скер... реквієм...скерцо...”
Серце – не в ритмі.
Це злет чи кінець?
В серці моєму страждає митець.

...Рану загоїть Час – мудрий лікар.
Втома поставить печать на повіки.
Криза минає. Біль затихає...
Кулею
в серце
зірка
влучає.

Признанием.

Признанием не смелым, робким,
Смотрю в глаза девчонке.
В её чертах, в её причёске,
Есть что-то, нет чего-то, больно.

На черте стоять, волнение вдыхать,
Жилая разобраться, в чомто зря.
Наверно все мои желанья.
Воспоминанья, лишь воспоминанья.

Причёска, что из прошлого слеза,
Черты лица, сегодня лишь, правда, жизни.
Пьянят движения волос, фрагменты,
Охота вновь, и вновь смотреть.

Она ушла, а я за ней,
Dior сапожки, куртка дута.
И я хочу, хочу спросить,
Длена, волос насколько скрыта.

Но я отстал, поняв, что не смогу,
Смогу, отделаться ответом на вопрос.
Смотрю ей в след и отпускаю,
За перекрёстком ей налево, прямо мне.

18 декабря 7517 года (2009) в 10:25

Безногий чоловік у камуфляжі
До перехожих руку простяга…

Зріденька
небайдужно
цокне
клямбра,
Подеколи
в кашкет
ляга
мідяк…

Мені озватися так щемко закортіло.
Простибі кидаю…
Всміхаюсь – і кажу:
Ось розповім, бо лик у вас промінний,
Про чудернацьку, хибну жаготу.
Живе особа – й марить щось відтяти:
Кінцівку, вухо… Щоб відчути кайф!
Ні, ні, це не жахливі маніяки:
Себе преображають люди так!
Вже примудрились знані психіатри
Давати санкції - на операції такі…

- На міну наступив я у Афгані…
І психіатри хворі, й ті людці…

Чвала пузань...
Стає...
В лице шепоче:
- Чого старцюєш?! Йшов би… працювать!

Зітхаю я - у затінку шовковиць…
Повзе
асфальтом
гусінь...
мурашва…




2005

1

А Підлість буває красивою.
Шляхетно бере під руку,
Чайок заварює з липою...
По клавішах пальчиком стукає,
Шепоче:”Тебе обожнюю!
Тобі – панегірик щирий...”

Ти віриш.
Веде...
Камінь.
Озеро.

Підставиш наївно шию?

2

А ти забувай Наївність,
Як ляльку в парку на лаві.
І їй там не буде сумно -
Твоїй вирлоокій Клаві,
І ти в дар одержиш Зосю...
В картатому платтячку Диво.

Я Підлості гладила коси!
Вона...
рік вела
до обриву.

Кидалось в очі мерехтливе тепле світло,
І грала музика, вогню згубивши звук.
Зима настала якось непомітно,
Убила полум’я торканням своїх рук...
Закутавшись у тепле покривало,
Сама вигадуєш собі війну.
А ти йому нічого не сказала
Про те, що більш не віриш у весну,
Про те, що ти насправді не літаєш
І що тебе настправді вже нема...
А він все думає, що ти його кохаєш,
А він не знає, що уже прийшла зима.
В собі невпинно страдницю шукала,
Бо не змогла закохану знайти,
І океанів всіх було для тебе мало,
Були глибини, хтілось висоти.
В трагічних сценах все черпаючи натхнення,
Його понівечила долю назавжди,
В своїх сльозах знайшла собі прощення,
В своїх словах закрилась від біди.
Чарівно плаче знов його фортепіано,
Твоє по-троху забуваючи ім’я.
Десь зникла фабула твого життя-роману,
І білим фальшем впала в мертве полум’я.

Автобуси
із дому
без повернень,
перенаселено-холодні.

Інфанти рук
спиняють
рух,
як забороненість дитя.

Нові обличчя,
два знайомих.
Клени
приймають переливи водні.

Нестача місць.
Зійди...
Чи злізь.
Тебе заждалися в зятях.

2009

Розрубане щастя на кінчику леза
Стікає в долоні, підставлені нами,
Згвалтована осінь... Душа на протезах...
І ти, як колись,
і ти знов той самий.
В кутку розривається тиша гучно,
Знімаєм втому, як персні з пальців,
На ноти покладена ніч милозвучна,
То хто ми з тобою?
Кохані?
Коханці?
Наш час живе у напівсекунді,
Твоїх цілунків настій ванільний,
А завтра знову в меню кислі будні,
І світ за вікном такий божевільний.
А поки що з ніччю удвох в онлайні,
Належим сьогодні рідному Богу
В широтах тропічних чужої спальні,
Де сходяться всі безкінечні дороги.
Кохання ковтаєм, як воду риба,
Схрестивши душі свої докупи,
А небо на стінах – відрізана скиба
Й годинник руками по вухах лупить.
Ну скільки можна мовчати криком?
Дивитися в очі, як у дзеркала,
І ти той самий... і я вже звикла
Та тільки обіймів на ніч замало...
Розрубане щастя на кінчику леза...
Закровоточить у ранок пекучий,
Мов ангел звову безкрило щезнеш,
Лишивши вірші, як шрами болючі...

Затихніть космоси - людина вибирає.
І що тут вдієш, так уже в нас є:
Щохвилі іспит хтось і десь складає.
Не вибрав ти - то виберуть тебе.

У зміннім світі треба все уміти,
Хоч і не все належиться робить.
Комусь - відкрити в телескоп орбіти,
Тобі - старенькій дровець наносить.

Не штука то, кричати "я не можу",
Нестача духу теж не дивина.
А хто ж зневіру в віру переможе,
Запевнить "добре", де добра нема?

Підступний вибір...Чи допомагати?
Ведмежа послуга: В чужої ради
нетривалий чин?
Ох, ліпше вже людині підказати,
Аніж лишатися злочинно-мовчазним.

2000

синьоокі троянди, побризкані хвилями моря,
розідрали долоні, шипами, чи ликом різким,
наче люди стоять, і голівки складають долі
у зими на причасті, де біла метелиця солі
приголубить пелюстки, і знову залишить нічим.

а під фарбою синьки – бунтують кремові вени,
бо залишилось квилить хвилину, годину, чи день.
терпеливі троянди, забризкано в пил теревеней
де ошатна торгашка, як клоун на пізній арені,
здивувала юрбу, трояндово-синім дощем.

ти приніс їх учора, радіючи диво-дарунку,
в них примерзли сердечка до блистівок із мішури,
і вони поскидали від болю мальвінні перуки,
і текли пеленою їх фарбою втомлені руки,
а тоді розпливались по ванні, як вбиті щури.

а на ранок між водами мертво-джакузного Стіксу
мерехтіли бутони у сукнях розкішних «шампань».
ще гарніші, ніж сині, - повмивані одаліски,
що пили трубні роси, як добре настояне віскі,
залишаючи людям мільйони роз'ятрених ран.

Прабабусі Явдосі - у Вічність


Ні дукачів, ні бурштину, ні перлів
Ви не лишили нам, вдово Кузьмихо.
Євшану спивши у панів Телевних,
Заповіли по смерті... кварту лиха.

Дбайлива Доля
кварту
нахилила...
Складають жмені
човником
жінки...
Той крап не спинять ні борвій, ні злива.
Дзвенять наруччя...
Сьорбаю з руки...

П’ять крапель зіп’єш – десять прибува.
Усе – із лихом: засів... молотьба...

Сьогодні я розмовляла із серцем,
воно сподівалось на щирість й відвертість.
Воно так хотіла що б я із тобою,
як в той раз, були в двох біля моря.

А я все хотіла, хотіла збрехати,
що можу без тебе, не буду страждати!
А я все кричала: « Я й так щаслива».
Та серце моє все зрозуміло!

І б’ється воно, йому так погано,
знає серденько, що знову я впала.
І тільки благає: «Послухай мене
ти знайдеш свій шлях» .Так воно й є.

Не слухала я , а тільки сміялась,
а серце, у твої обійми штовхало,
серце, не відпускало від тебе.
А я ,як дурепа, дивилася в небо.

Та час все минав, і я зрозуміла,
воно мені стежку до тебе стелило.
Заплющила очі я на ті знаки
і оніміло серце у гратах.

Тепер, як сліпа, не бачу дороги.
Не знаю, куди мені йти, де пороги.
Одне я для себе лиш зрозуміла:
без серця не може жити людина!

Київ
2009 р.

Розтану сніг, я зрозуміла,
куди я йшла, навіщо мило.
Чому я встала й не піднялась,
чому ж так люди всі сміялись.

Підходить тихо й не помітно,
годинникова, чорна стрілка.
Показує, що час сказати,
чи просто тихо промовчати.

А може встати і піти?
Чи знов благати: не йди, не йди?
А може зникне-це життя?
Чи набридати до кінця?

Вода біжить і чисті краплі.
Розставлять всі крапки під знаки.
Та мило все ж лежить в кишені,
мотузка точить свої скелі.

На мить закрию очі я
і все спочатку, і до кінця,
мине, у моїй голові. Так слизько тут.
Мотузка … Ні-і-і…

Ввірвалися в життя, показали ви дорогу.
Насправді –лишили віри, зламали мої ноги.
Не маю сили йти і рухатися далі.
Хотіла вірить вам, та ви мене дістали.

Лікуєте ви рани, відпускаєте гріхи,
вчите ви нас, як жити, не робити помилки.
А самі ,як гадюки, обв’язуєте шию.
Ви не посланці з верху, ви –диявольські повії.

Дітей вчите з любов’ю, життя прожити в серці,
а самі, ви за гроші, зрадите, відверто.
Не соромно, не страшно, ніхто вас не зупинить.
Та святкувати рано, на всіх знайдеться сила.

Київ
2009 р.

Дніпропетровськ.
Вироюється місто...
Я звикла мандрувати в напівснах.
Тут простопадно -
товстелезні
стіни.
Тут відчай батька, матері тужба,
Тут юнки не діждались понеділка,
Уроків, тестів, хлопчаків зізнань,
Персистих ляльок, синглів діви Брітні...
Потік у небо
недопитий чай...

Лежать вони під горами череп’я.
Їм байдуже – герой чи враг УПА.
Одній, мабуть, тринадцять. Другій – дев’ять.
На них
важезний
світ
умить
упав!

Вдивляються в руїни уцілілі..
Когось клянуть, чекають ДИВА – всі...
Росте румовище-могила...
Замість лілій
Кладу
на камінь
сумовитий вірш...

Хтось вийшов із будинку за хвилину,
Хтось у під"їзд
загнав дитячий м"яч...
Є зламні миті у бутті людини.
Є драми, де й актор ти... і глядач.
Є сни жахливі.
І боїшся ранку,
За прокидом - розщелина у...сон.

Ой... де ж мені поміж осколків стати -
Оплакати з обручками альбом?!


...Хтось відповість за смерть старих і юних –
Покари клешні діють повсякчас.
Одержать прихисток вцілілі.
Люди – дюни...

Яке ж огидне це коротке слово ГАЗ !

День перемовчу… Шал стече у ніч…
Від вітру шпуйного затулиш. Ти - постійний.
Та залишається між душ прозір,
Як – між деревами.
Така енігма...

Промовисто сказати – це моє.
Твоє – пролебедіти щось розважне.
Ми – вже злютований щоденністю дует.
Ми......... ідеальна пара!

Нам не потрібні судді й слухачі –
У консонанс залюблені.
Тверезих -
Примирення підносить нас до звізд.
У веремій
вертаєм
поокремо…


2009

Мої джинси подерті,
Не тому, що зараз така мода.
В них холодно до смерті,
Коли за вікном бліда погода.
Став не страшним мені вітер,
Бо купив на секонд-хенді
Собі цей синій светер,
Шкода лиш, що рукава потерті.
А так майже як новий.
Ще тиждень до стипендії.
Мушу їхати на трамваї знову
І слухати контролерів притензії.
Сьогодні посижу вдома,
Зеономлю на пиві.
А завтра запрошу її додому,
Якраз буде на презервативи.
Коден день на обід
Одна і таж гречана каша.
Ви там у владі щось робіть,
Щоб з кризи вийшла держава наша.

Беру лінійку, свічку, ручку,
Коли ти притемком заснеш...
Дощі утихли. Травень. Сумно.
Сховала в шафу всі кашне.

Цей дім – в’язниця серед саду,
Де я на сотнях чистих карт
Малюю курс –
ліском...
повз айсберг…
Я запасла вже провіант!

Бриг не застрягне в шузі, милий.
Між тих крижин, що на путі,
Фланіруватимеш...
Прокинься!
Це буде рух у Далечінь.
Цей плин – спасіння! Дохнуть коні…
Отут ми - фрашки... шантрапа.

- А мо’, не будем з оболоні
У море бурне вирушать?..
- Та в цій заплаві ми загинем!
Програв ти в карти шабельтас…

Ти смокчеш люльку…
Ти прокинувсь.
Ту фразу ти... крізь сон сказав.

Ти – посполитий з діда Гната.
Тобі топтати ряст в селі!
А я ліплю з тебе корсара –
І курям, і... собі на сміх.


2006

------------------------------------------------
* - шабельтас - ремінь,
на якому носили шаблю, портупея.

Сину, ходімо до Нарнії,
Травнями, стежками плавними,
Крізь шафу усіх сподівань.

Ходімо, мій принце, до Нарнії,
Бери всіх сестер …
Давніми
Сповіданнями злітань
Зустріне нас лев превсюдності ,
І гордо сльозами людяними
Розколе магічний стіл.

Мій принце, нап’ємося мужності.
Осядем терпіннями дужими
І вип’ємо щастя навпіл!

Хай зібгане люттю золото,
Що вчинком підступним колоте,
Розсиплеться на друзки,

Наругу лихого погляду,
У зла шкарлупу обгорнуте,
Розірвемо на шматки!

І знатиме сфера інтимності,
У братсько-сестринській родинності,
Що разом - підкрилля ми!

А син аж висвиснув обширом -
І в руку упхнувши прожите :
-Ти, мамо, назад верни,
І знай – ми твої сини.

Повітря брак
Повітря хочеться на повні
Музеї вірність виставляють
а
у
к
ц
і
о
н
н
о

любов навспак
любов купують на гуртовні
копилить штучні губки краля
в

у
с
м
і
ш
к
у

М
о
н
и


2009

Ми вражено дивимось, що наробили:
Знічев’я, з погорди і марних образ
Кохання своє, наче вазу, розбили—
Таке, що приходить один тільки раз.

Осколки кохання, останнє причастя,
Осколки кохання гостріші ножа.
Ти легко ступила до нового щастя –
Зосталась моя босонога душа.

Прийди, повернись в наші дні осіянні.
Кохання ж було в нас!? Таке, що ого!
А ти посміхнулась: яке там кохання.
Минуща захопленість, тільки й того…

*
…Чорне сонце. Дикий вітер свище.
Б’є у груди. Палить спориші.
А бридкий лапатий павучище
Смокче кров з метелика душі.

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь в любви, чистой и долгой.
Я подойду близко-близко...
к сердцу, чтоб ты запомнил.

Я в этот раз буду искренней...
Я не солгу о твоих друзьях!
Ты знаешь, я ненавижу
их голос, шутки и запах!

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь, что ненавижу твою гитару.
В твоем списке я вторая за музыкой...
диски... дискеты... скандалы пиара...

С чувствами, чуть-чуть... обнимешь по-дружески,
-Говори со мной!... поговоришь взглядом...
Мучаешь меня, дурак, мучаешь!!!
Но только так мы можем быть рядом.

Твои редкие упреки, усмешки, улыбки...
твои частые намеки... мои открытки...
твои привычки... мои нервные крики...
В ударах сердца спрятаны руки...

Близкие-близкие, не враги мы.!
В зеркале репетирую отношение (пение)...
Я не могу быть другой. Увы.
Минус на плюс, равно - деление.

Но в этот раз постараюсь быть искренней.
В этот раз, в последний раз
позвони... поговорим записками.
Вызываю тебя на бис.
А я пас!

Не схильні до компромісів,
На півпочуття не здатні,
В тенетах життєвого лісу
Вмираєм багатократно.

Хворієм чужим стражданням,
Блукаєм чужими снами,
Шукаєм незнані грані
Між істиною й словами.

Радієм своїм хворобам,
Бо ті нам дарують прозрізння.
І носим в душевній утробі
Віршів майбутніх насіння.

Така вже у нас ментальність.
Інакше ми і не вмієм.
А що, коли геніальність -
Лиш прояв шизофренії?

У Заздрості очі кольору ночі.
Думки не дають їй спати...
Я прала скатерки, я пасла худобу,
Читала казки ягнятам...

Три роки пані служницю хвалила
За норов, за руки, за мову...

Втекла за три поля!
Наділ обробила...
А Заздрість каміннячко носить,
Штовхає із кладки рудого хлопчину,
Що кізку мою випасає,
На ґанку лишає стебло маківчини,
Пелюстки чомусь обриває...

Та в Заздрості очі кольору ночі,
Хоч лик заквітчайте біло!

Я більше про Заздрість писати не хочу.
У двір мій... сонечко сіло.

2009

Спущуся кригою за течією вниз,
Де із неволі ринуть бистрі хвилі,
Де білих лебедів колише синій бриз,
А мілководдям — сни очеретливі.

Там шиї горді хилять шипуни,
І мовби розступається вода
Перед їх плином, ніби гинуть валуни,
І перли крапель ллють річкові дзеркала.

Гей ви лебедики, невтомні кликуни,
До мене радо, як в торішнє зимування
Прилиньте — у руках моїх лани
Розсіються щедротним пожинанням.

Чому ж в розпуці ледве чую
Відлуння тихе вашої розмови?
Пожива з намулу годує?
Ні, ви не ситі — скиглять вдови...

Чому в зболілім тім шипінні
Таїться сиріт полохливий острах?
Чия загиджена рука посміла спінить
Пухову білизну в багряний посаг?

Хто вистрілив у лебединий стан,
Хто задушив пташиний спів,
В якій місцині хижий хан
На дику вроду вже приціл навів?

2000

Уж. Сріблиться течія
в сонячнім промінні.
Чайок зграйки бачу я
на воді й камінні.
Мусять інші в світі десь
благодать шукати
ту, що нашим рік увесь
Уж воліє дати.
Є лимани золоті,
півдня виднокраї...
Більш чаїно ж на воді
їм в карпатськім краї.

2007

1

Нарешті – прилетів у квітні сніг.
Так впевнено і владно вкрив перила...
Беззаборонно і... відчайно мів.
Сніг забарився... Крим і сніг – два дива.

2

Вже за годину спала пелена –
І шелестить ”забудь...” ожини листя.
Іскряться гілочки кольких бажань
Перлинами прозорого намиста...

І... Пристрасть білопінно розцвіта!
На серця квіт я десять зим чекала.

„Це - лиш примара, жінко…
„Не зважай…
Мар цвіт надвечір... облетить!”

„Кохана…”-
Із далини
лунає клич
Любові...
Солодка тиша.
Зойк
дверей...
Рука!
У передпокої спиняє шелех-голос:
„Не йди... Лишись...
Дорога мар - слизька…”

І я спиняюсь.
В"яне квіт поволі...
Свинцеве море - за вікном.
Інжир.
Який сліпець назвав це море Чорним?

По ньому - біло - в сон приходив ти.



2009

Аж повниться душа
слізьми.
Упасти хочеться
між сни.
А дні ідуть, бредуть, повзуть
поволі.
Спитай мене у чому суть
твоєї долі.
Альтернативи нам
нема.
Не вір чужим очам,
словам.
Напни вітрила
мрій своїх.
Ще скресне крига,
зійде сніг.
Живи сьогоднішнім
дощем.
Залиш увімкненим
торшер,
а ну ж постукає
вночі,
хто від дверей
згубив ключі.
Не став коханню
ультиматум,
бо ж кажуть:
"Tertium non datur"



листопад 2009 р

Рве струни циган... Я чекаю Сонця.
Кладу в мілку бляшанку мідяка.
Він чистоган збирає. Я тут - гостя.
Я - мимо перелісків і отав...

Я - біла чайка, що завжди в польоті,
Що накигикавшись, німотствує-мовчить.
Мені затісно в пустищі вагону,
Що, хилитаючись,
по зміях рейок мчить,
Що розрізає мрево світанкове,
Відлякує мошву і кажанів...

Цигани, роми... ваш безкрилий сокіл...
Вечірнім поглядом до мене прикипів.


2009

Поламаний день на маленькі клапті терпіння.
По ростріпаних нервах – напруга душі тече.
Задивилось в нікуди сумне наше покоління,
Що не виросло навіть на йоту із себе ще...
Відлітає з очей ластів’їна колись епоха,
Хтось приходить в життя, загубивши у ньому сенс.
Часом так видається, що світ заростає мохом
І чаїно під небом себе, мов печаль, несе.
І війна – не війна,
Хоча все засина без бунту,
Однорукі вояки беззбройно вбивають біль.
Навіть пісня не знає вже бути їй, чи не бути,
І так голосно гасне, неначе свіча, в собі...
Отаке-от усе,
Що й нема чому стати міфом.
ХХІ-ше століття...
Початок початку.
Ми –
Ті, що впали з гори, із камінням своїм сізіфи,
Що так легко вчимося не бути таки людьми.

Молюся на турецьких килимах…
В черниці миловидної просфору
Купує мати...
Вирлоокий пан
Доземні б’є (я ще стою… ) поклони…

Ясноволоса дівчинка проха:
„Матусю, мамо... Хочу я на руки!”

В просторий, пишний, древній білий храм
Прийшла я у бутті удруге.

„За здравіє” свіча моя пала…
На канделябри
опливають
болі...
До ніздрів долинає фіміам.
Від скверни очища... Ми - разом... сполом…
З рук буднів
вивільняється
мій дух…
Дзвіниця…
міст…
аеродром…
яруги…

Військових дачі…
- Не убий! - кричу.
Сусід біля криниці б’є злодюгу…



2007

Весела пані в інвалідному візку...
В ногах – покупка: килимки жовтаві.
Алея...
Пандус...
Двері...
Прийде кум –
І господиню, що сидить, похвалить.
По килимках тих пробіжить внуча,
Неквапно пройде кіт, потягне рибу...
На ворс
уранці
муж
розіллє чай...
Лиш їй стрімливо з феном не ходити.

Хай усміх жінки береже футляр,
Де спочива моя спадкова ліра.
Невдовзі прийде син,
тож рибу – в кляр.
Я сину посміхатися умію.
Для нього розмальовую стежки,
Алеї розширяю і пороги,
Кладу на рушничок цупкі стьожки -
Поради жовті, чорні застороги...

Всміхайтеся частіше! – напишу
Далеким ближнім у Одесу, в Ялту.

Найкраще у бутті – це сміх і рух!

А крок вперед...
бува останнім...


2008
----------
прохання не оцінювати

Тканина рветься - де непевний шов,
І недоречність сковує залізом.
А слів правдивих тонкопряде тло
Ніколи вам на сонці не облізе.

Тебя забыл уже совсем,
А может, чувства лишь приспал.
Я много сотворил проблем,
И честно говоря, устал.

Устал от жизни суетливой,
От нашей перепалки слов.
Ведь ради той любви красивой
Я на колени стать готов.

Твой облик нежный и желанный
Увидел вновь под Рождество.
То был подарок небом данный,
Томило ум его тепло.

Тобою, солнце, долго бредил,
Мечты лелеял семено.
Нет, не лелеял - страстно верил,
Что даст когда-то плод оно.

И мы, хмельные нашим счастьем
В страну любви уйдем вдвоем,
Невзгоды разорвем на части,
Усильем душ построим дом.

В нем восцарится мир, согласье,
Там нежность будет очагом,
Мы прочь прогоним все ненастье.
О, как прекрасен был бы дом...

Но жаль, ты этого не хочешь,
Всегда со мною холодна.
Теперь о том ты лишь хлопочешь,
Чтоб я не тронул сердца льда.

1999

1

Шукала гойні вірші між картин...
У дощ
вогненна брама
прочинилась.
Забаглося
шугнути
із хмарин
На колючки несхитного терниння -
Щоби... згадати словеса всіх мов,
Щоб загасити болем вогневицю.

Розпавшись
на веселчасті
арго,
Я упокоююсь до ранку.
Я – жар-птиця.


2

Осінній ранок. Кліть. Жовтаве пір’я
Струмує
на підлогу
з-поміж ґрат…
Розкрити очі – щоби штори білі
На лист робітний обернулись враз?

Шукати люстро,
імітуючи незрячу?
Політ - це Диво чи... автоматизм?

О Вседержителе, Небесний Царю!
Навіщо птахою мене створив?


3

Влітаю – у відкриті дверці клітки.
Поверненя у неї – мій талан.
На пір’ї мокрому примерхло сто леліток –
І... засвітилось нових міліард.

А табуни ще мчаться в піні клусом...
Куняють сфінкси... Жовкнуть Сена... Ніл.

Стуляю ран краї – летіла в бурю
Над сміхом віл.



2009


* віла - русалка.

...а вчора на вокзалі у Лубнах
Прошак викрикував то слізно, то бадьоро:
„Мій друг – поет!
У нього віршів – гори!
Прошу на книгу! Дайте хоч п’ятак...”

Люд кидав,
люд мовчав,
люд глузував...
Картуз наповнили цукерки, банка пива...
А той віршар, що мріяв мати книгу,
Про самочинного добродія не знав.
Він літери нанизував на віть –
Не пальмову, а зрізану з ожини,
Він вишиванки розглядав у скрині,
Що пахли, як вишневий білоцвіт.
Він не просив слізливо у юрми.
На хліб, на ліки – подадуть простибі.
"На книгу?!" - відсахнуться. Білі крила
Охлянуть, і єства торкнеться пил.

Господь зласкавиться – і вироїться кошт.
Усім завчити варто три молитви.
Лиши собі оселю і маржину.
У Мгар* іди!
Крута стежина прощ...




* - Мгарський монастир.


2007

Безіменні вірші
безпритульні книги
безсловесні фрази
безсердечний час
І плетуть богині проти нас інтриги
і встеляють терном стежку на Парнас

Безхребетні люди
беззмістовні мрії
безборонні очі
безбережні сни
Ми живемо в світі мертвої надії
в світі, де тюльпани квітнуть восени

Безвідплатні вчинки
безвідрадні втрати
безголосе небо
бездоганний сніг
З дня на день чекаєм ми своєї страти
на піску лишивши слід від босих ніг



13.12.2009 р

Ти — ідеал,
моєї певності гени.
Хоч наповал
усю високість знамена
мого кладеш,
пустивши руслóм аорти
трунковий фреш
вічнозалежного сорту.

Я — самота,
курай, що несеться полем:
як пил - сіда,
як дощ — у розливах тоне.
Мене нема
у слові твого молебню,
тому німа
моя симфонія небу.

Ми — вектори.
Опущені долі трапи
хоч догори,
та
не збігається
напрям.

В халаті кольору старечих дум
Субтильна жінка
розпускає дошки...
Їй би на лаві в тихому парку
Плести шкарпетки чи кашне із вовни,
Їй би малечу в дитсадку мирить
Чи... прибирати в багачів хоромах.

Майструють бочки мляві юнаки,
А бабця вправно розпускає дошки...

А бабця витирає піт з чола
І посміхається утомлено, зичливо...
На стінах - лозунги:"...вступай...до...лав".
Їх витирали руки, ноги, спини...

У павутинні вікна.
Діл скрипить...
Мурзатий протяг оглядає тару...

Я в цех зайшла сосновий брус купить –
Зріз живоття одержала задаром.




2007

Жіноче серце, ти - спокута мрій,
Ілюзій звихнене страждання.
Шалений здіймеш буревій
І кинеш в приступі чекання.

Уп'єшся лагідно й "Чаруй!"
Байдужо звелиш райській плоті.
"Зігрій - спинися - і цілуй!".
І жертва лічить долі соті

Секунд підступного обійму.
А ти наситишся і вмить
Помчиш до владного олімпу
Криваву чашу запалить.

І з неї певності відпивши,
Знов губиш, вабиш. І кона
Твій бранець, волю загубивши,
Кляне любові імена.

Жіноче серце, ти - вершина,
Емоцій стигле поєднання,
Але твій шал колись мужчина
Оберне в фатум - у кохання!

1999

Без тебе це містечко - океан.
Стою на скелі.
Синій...
пінний
шелех...
Чом ти квиток на потяг не порвав,
Який придбала я торік - знічев’я?

Півроку скиглив: ”Бриз хита... мольберт!”
Терзають
сім вітрів
мене -
Вельвічію…
Пісок секунд
несе у очі
день…
А вечір перетворює в затвірницю.

Щоночі мариться: в пилюзі всіх доріг,
Мов пілігрим, ти стукаєш у браму.
І чую кроки -
в горобину ніч…
Услід кричу:” Таки ж набридли мандри?..”

Шерхочуть хвилі:
„ Чайкою… одвік...
Зі скелі відчаю... найлегше...”
Крок - і сяйво!

Без тебе - на хисткій земній корі -
Пекельно-тяжко, попри міць незламну.



2007


*- вельвічія дивна є дуже старою рослиною,
це дерево, яке має стовбур і два листки,
вітер роздирає їх на смуги та переплітає.
Листки постійно ростуть, відмирають, розшарпуються...
Цвіте раз на 3-12 років. Росте у пустелі на побережжі
Атлантичного океану, в Намібії та на півдні Анголи.