1

В мені проростають лексеми,
Які притоптати несила...
Приходиш крізь матері руки
В отави. І промінь - як стилос.

Прийшла я шукати Дорогу,
Вкриватися досвіду пилом.
Плету із кульбаб запинало,
Яке від божків захистило б...

Довкола - криниці черлені.
Лелеки в останнім польоті.
До ставу - линяти... До ставу!
Між верб і купав жовтооких.


2

А змії - ліворуч…
праворуч…
Шмагають стеблини до крові!
Однаково біль проклинають
Премудрий цілитель і йолоп…


3

Вповзаючи
в царство
Аїда,
герої,
угодники,
юди
на березі
Стіксу
скидають
лахміття…
порфіри…
облуди…



-----------------------------------------------


Линовище - скинутий шкіряний покрив змії.


2007

Мовчати хочу.
Ви поговоріть,
Розкришуючи печиво синиці.
І, ніби ненароком, мимохіть
торкайтесь кіс,
чола...
Ховаю спиці.


Як лунко – серце!
Ви вже поряд – мій...
Отак, як шарпаєте в передгроззя віти,
флер літепла мого
безжально рвіть!


Вгамуйтеся...
Так зимно...
пане Вітре...



2008

Півгубами говорить посохлими,
До обіймів нахолодно схильна,
Перманентно у тебе закохана
Світом блудить менеполовина.

По шовках - як по гострому щебеню,
Струнколюбна, проте шкутильгава,
З особливою ходить потребою,
За ім'ям твоїм вторячи: "Ave..."

Нелюдські опановує навички
В грі "хто кліпне" у вічі зі смертю,
Перед себе, як Данко, здіймаючи
Уцілілими перстами - серце.

2009

Життя – то боротьба, випробування часом,
Той скориться йому, а інший – устоїть.
Як вип’єш ти до дна свого обіту чашу,
На схилі сивих літ у серці защемить,

І спогади прийдуть, і роздуми, як ліки
На душу молоду, на радість, на печаль...
Спитаєш ти себе: „Ще попереду скільки ?”
А попереду мить і вічності печать.

Що так, а що не так ? Задумаєшся... Богу
Помолишся, сльоза на землю упаде,
Покаєшся за всю неправедну дорогу.
А Він, завжди Живий, на ноги підведе,

І заспокоїть біль, промовить: “Любе чадо,
Чому без Мене ти у марноті блукав ?
Поглянь, за тебе Я, прийнявши муки аду,
Розп’ятий на хресті в безчесті помирав.

Невже Моя Любов взаємності не варта,
Невже пролита Кров для тебе не свята ?
Та нині Я Воскрес, щоб світла, щира правда,
Сподобалась тобі, безмежна і проста.

Я не суджу тебе, як не суджу нікого,
Хто сокрушив свій дух і серцем зрозумів
Ту вічну суєту свого путі земного,
Коли без Мене йшов, куди б тоді забрів ?

Що мав без Мене ти таке, що мав без Мене ?
Я кожному даю і дихання й життя !
Поглянь, як навесні цвіте гілля зелене,
Як зцілює Любов сердечні почуття.”

Становлення людське, народження у дусі –
Найважливіший крок. Тебе Він кличе теж,
Бо праведність в життя не по твоїй заслузі –
По милості Творця, яка не має меж !

(Юрій Лях. «Дажбожі внуки», Кременчук, 2006)

…Наперекір тобі здіймусь я гордо,
Розправлю плечі від тяжіння літ.
О, доле, знов мені ти кривиш морду,
А я до тебе шлю палкий привіт.


* * *
В поезії я розправляю плечі.
Пишу на біле, без чорновика!
Та доля витворяє дивні речі:
Кривлялась! показала язика!!!

То дулю скрутить, то скубне, то скаче,
І все це – абсолютно без підстав.
Але сьогодні… підморгнула наче…
І я цій морді оду написав!


(Юрій Лях. «Дажбожі внуки»…)

Я випурхну весні назустріч,
В осонні пір’ячко скупаю,
І полечу писать попУрі
Із солоспівів свого краю.


* * *
А я виспівую попУрі.
Нехай оцінить мене жУрі.
А з вами укладаю пАрі,
Що вмію грати й на гітарі.

Дні балерини різнокольорові.
Пізнати материнство - має шанс.
У сповитку рожевий плід любові
Вона нерідко любчику лиша.

Росте дитя ...
Іде в садок, до школи...
Від матері - костюм для карате.
А лик її - у рамці, в позолоті.
У неї - то мігрень, то фуете...

Знайома я з менадою в пуантах,
Що утекла від нежитю і вав.
А син її, білявенький Степанко,
Смолисту кішку ”Мамою” назвав.


2007

Спасибі, Царю Неба, за цей сніг,
За горлицю, що на вербі воркує.
З яких вона прилинула доріг?
Мо”, аж від Тебе...Шепіт мій почуєш...
В молитву ще не складені слова
Червоним інеєм на ґрати ляжуть,
А музі з палахкого рукава
Сріблисті перли розсипать накажеш?

Спасибі, Триєдиний, за журу,
За радощів промінчики - від мами,
За те, що... залицявся вірний друг,
За те, що недруги змаліли - цятки в рамі,
За ярий сміх: осколком кришталю
Його загнала в перст – єство вціліло,
За те, що шмат пахкий ...що я стою!.. -
Шепчу.
Мовчу...
а горлиця злетіла.

Люблю, як пахне листя восени –
Багряне, шелестке, скороминуще...
Люблю дивитись, як зелений дим
Струмує
крізь
бадилля
кукурудзи…

Люблю, як посміхається народ,
Що хазяйнує вправно на городах.
Сміюсь, коли незримий поштальйон
Вклада
листа
кленового
в долоню.

Люблю липкавий дотик павутин –
Осінні поздоровчі телеграми.
Люблю обвитий хмелем довгий тин...
З торбинкою горіхів руки мами...


2007



(поштальйон - стор. 377 "Словника син. укр. мови")

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь в любви, чистой и долгой.
Я подойду близко-близко...
к сердцу, чтоб ты запомнил.

Я в этот раз буду искренней...
Я не солгу о твоих друзьях!
Ты знаешь, я ненавижу
их голос, шутки и запах!

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь, что ненавижу твою гитару.
В твоем списке я вторая за музыкой...
диски... дискеты... скандалы пиара...

С чувствами, чуть-чуть... обнимешь по-дружески,
-Говори со мной!... поговоришь взглядом...
Мучаешь меня, дурак, мучаешь!!!
Но только так мы можем быть рядом.

Твои редкие упреки, усмешки, улыбки...
твои частые намеки... мои открытки...
твои привычки... мои нервные крики...
В ударах сердца спрятаны руки...

Близкие-близкие, не враги мы.!
В зеркале репетирую отношение (пение)...
Я не могу быть другой. Увы.
Минус на плюс, равно - деление.

Но в этот раз постараюсь быть искренней.
В этот раз, в последний раз
позвони... поговорим записками.
Вызываю тебя на бис.
А я пас!
2009

Сходами нотних станів,
нерви перебираючи,
куталися в сутани
передвечірні клавіші.

Танцями грались примно,
стéпними перестуками
заякоривши ритми,
кроки текли самбуково.

Хутрами шовко-пензля
обрисів тіло прагнуло,
фарби точили леза.
Муза завмерла наголо.

2009

Тебе кохав колись безтямно,
А може, й досі ще люблю.
Назавжди в серці безталаннім
Я образ світлий залишу.
Ніколи, певно, не забуду
Іскристий погляд огняний.
Колись, мабуть, здійсниться чудо
І скресне криги шар товстий.
Тоді лиш справжньою постанеш,
Юга з очей моїх спаде.
Коли ж здійсниться диво се...

1998

То ли алеутами запредельными собранный
То ли мечтами зверей исчезнувших
Высочит в небе ничем не скрытый и неосознанный.
Млечный Путь, уводящий белых коней в бездну.

Сплетенный ли птиц осенними перелетами
Перестуками ли поездов дальнего следования
Как крыло дивной птицы, что яркими взлетами
Скрывало все тайны падения.
И тени сомнений как кровь свертывало.

С размахом перевернись светлым ликом к вечности
Распахни широко свою суть вселенную
Раскинься волнами моря по широте бесконечности
Вплети свое сердце в слова нежные брызгами пенными
Стань поцелуем глубоким вне времени
Осознаниями участи быстротечности
Объятиями крепкими обними чувства верные
И тайной покрой бирюзу их проникновения.

Земля полтавська – рідна по дружині,
Земля полтавська – рідна по дочці,
Вкраїни земле, земле серцевинна,
Рум”яних щік ти - кров на молоці.

До губ твоїх цілунком припадаю
Й від щастя я слова усі гублю,
Пісень тобі найкращих заспіваю,
Як соловей весну – тебе люблю.

Ти ці пісні у серці колисала,
Їх світові дала твоя душа,
Ти Лисенка, як муза, надихала,
І Майбород-братів, і Білаша.

Я про Полтавку хочу заспівати,
Вклонившись Котляревського перу,
Що Возним не давалася пихатим,
А вірною лишилася Петру.

І Гоголь звідси, і Борис Олійник,
І кобзарів багато видатних,
Й Петлюра Симон, України чільник...
Вклонімось, люди, ми діянням їх.

Вклонімось ми полтавському земляцтву –
І щедрому і щирому завжди,
Його красі й душевному багатству –
Щоб вам вродилося з роси й води.

Ні звань, ні премій не хотів би мати,
Одне звання хотів би мать навік,
Щоби хоч раз могли мене назвати –
Землі полтавської коханий чоловік.

Учи нас людяності й гумору, Полтаво,
Й сковородинської нас мудрості навчи...
І хай дзвенить твоя висока слава,
І чисті б’ють духовності ключі.

10 серпня 7516 р. (Від Трипілля) (2008)

Самотою біда ходила,
добирала собі пари -
хвороби,
суми,
старості.
У прочинені вікна
немовлятами все підкидала -
протяги,
лементи,
слави.

Цвіллю дахи сідлала,
заглядала у комини.
Рани ятрила,
дьогтила крила,
душі світами гнала
пряними нагаями.
Сили висмоктувала
і брала їх стомленими.

Пересівала сивим,
муками перетрушувала.
Як билася, то молодими,
як відбирала — суще.
Шашелем їла статки,
бідними статними бігала.
Іздалеку йшла за ближніми,
свояком - за рідними.

Тату,
до нас не впущу її.
Зайдо брехлива,
зась тобі,
на тобі -
хрест.
Най тебе,
хай тобі
грець.
Тату, не буде
у нас до пари їй
ні
чого,
ні
кого,
ні.

Пошкодую біду одинокую,
зариштую сосновими кроквами.
Пущу її
за водою тихою -
хай несе її,
хай колише
лихо.

2009

Здавалося: цей ліс перебіжу –
І вироїться
з напів’яви
поле,
Запруджене до горизонту соняхом,
Де я, мала, метеликів ловлю,
Де, куряву здіймаючи руду,
Гніде лоша
трюхика...
Дід.... підвода...
Пряде лошатко вухом…
Тепловози
Здіймають в надвечір’ї перегук…

Здавалося: перебіжу цю ніч –
І... вироїться
з напівсну
Дитинство!

Стіна.
За нею – неозоре Диво,
Кумедний біг лошати,
дзумкіт бджіл…



2008

Знов
падаю
в ріку
крутоберегу...
З дна
вироста
колький
остуди
мур...
З усіх руйнацій року, що минув,
Час поверта оцю.
Вже кров з моїх артерій
Тече у хвилі...
Ти ж, мов Гулівер,
Крокуєш хвацько не в майбуть – у вчора,
Перечавивши мрій веселих гномів...

Йде кішка сонна – щоб спинить тебе.
Ніхто не в силі кров перепинити.

“Ось зійде Сонце...”– вперто квилить глузд.
Тулю до серця вірш.
Так мати сина
Голубить щемко,
йдучи за межу...



2006

Могили, вітряки, дороги та кургани –
Все стeмніло, втікло з наших очей.
За дальньою межею загас захід рум’яний,
Та не знімає ще напруги природа із своїх плечей.

І от вона іде, Степoва Ніч, зі сходу…
За нею морок нивами встає…
На гаснучий захід, сумна, одна і згорду
Вона задумливо серед хлібів іде.

Вповільнює в межах і слухає мовчанку…
І зиркає д’ зорі, де в примарній далi
Ще видно колосків сумну бовтанку
І ледь жевріє світло над темінню землі.

І погляд її повен, таємний та журливий,
Великого сумир’я та думи вікової
Про те, що відають лише могили,
Степ мовчазний та зіркові покої.

Іван Бунін - 1894 рік
перекладено 15.10.05

У дамській сумочці ночує вулиця
Між цигарками і блокнотом з віршами,
І ліхтарі у вікнах сонно кубляться
Й розлазяться по білих стінах мишами.
А вечір душу їй до ниточки вже виправ,
Дощем сколовши губи й теплу пазуху,
В твоїй постелі, буцімто на Кіпрі,
Сьогодні бути їй протипоказано.
Лоскочуть хтиво ноги калюжата,
Нахабно вітер свище із-за пліч,
Біжить в чужі обійми, як до ката,
Затиснувши в долоні свою ніч...
Знов розведе вогонь в холоднім ложі,
Спаливши гордість ранком на кострі.
Мов вперше, серце ойкне: "Ну, а може..."
А потім витисне:
"Такий же, як і всі..."

В мене сотні таких ще буде,
Буде сотні таких, як ти.
А тому я тебе забуду
І поспалюю всі мости.

Запізнюся на твій автобус
І не крикну образі "Пробач!".
Як шалено не крутиться глобус,
Все ж я втримаюсь, без нестач.

І у тиші пустої кімнати
Не торкну телефонний диск.
Не належить відтак сперечатись,
Хто би перший на кнопку тис.

Так, згинались не раз коліна
Під промінням твоїх зіниць.
Бились мрії в холодні стіни -
Мрії мертві лежать горілиць...

Довго біг за тобою в грудень
І волав я собі - "Вернись!".
Крок же швидшав, не дихали груди,
А догнав тебе - розійшлись.

Хай і легко усе забути,
Спопелити вагань мости,
Серед сотень облич здобутих
Я такої не знайду, як ти...

2000

Артемій. Раб... Вже купіль він пізнав.
Сріблиться хрестик... Пелюшки мокріють...
Його любитимуть. І забуяє сад...
І син його ітиме у завію...

Хрестили воїна. Хай не проллє він крів,
Не віднімає в друга жінку й поле,
Хай паляниці недруга пахкі
Приймає в дар - із пучечкою солі.

Нехай не проміня високий жбан,
З якого полили його сьогодні,
На розцяцькований сапфірами кальян.
Кричить дитя... Напевно, хоче моні.



2007

Світлій пам’яті Тараса Мельничука

До горла хмара влізла.
Певно,
грозою спалахне душа…
Скував мене за груди грудень,
А я
все осінь поминаю.
Дев'ятий день уже
вона не поруч…
У вазі на столі
засохле листя
і три свічі.
Ще пляшка від вина
напівпорожня.
Жовта ностальгія.
Зелено-жовта
з вибухами багр…
До горла хмара влізла…
Грудень
Стискає груди,
зимнить серце,
надламує одну із трьох свічок.
Схиляє іншу вітру шепіт.
Одна,
остання,
свічка залишилась –
напевно я,
чи безпритульна осінь.
А може,
нам удвох
знайшовсь притулок
в останній
з трьох
запалених свічок?..

2004р.

Матері - Софіі Залізняк


Малюю сон перстом на полотні,
Минуле - замок, зітканий із тіней.
Клейкі, блідаві фарби голубі,
Занадто зимні - перст морозять - білі…

У силі вирішити квестію бурштин.
Якби ж він існував такого кшталту,
Щоб замок перебутого вмістив!
Он як комфортно у смолі комашці.
Час не розправить бідолахи крил -
Консервував Політ... Митець не схибив!
Вже та сосна давно не крапотить.
Над місцем, де страждала, в’ються риби…

Гойдаю буси...
Сотня намистин.
В одній - комаха. Дивна її доля!
Коли дивлюсь на Сонце крізь бурштин -
Стан
обвіва
бриз
ери
мезозою…

Полискують дрібненькі камінці
Житечних почуттів - химер-мозаїк…
У серці – замок,
прихисток див... днів.
Літати з ним?
Авжеж...літаю.



2005

чи фоліанти книг з рожевими фламінго,
чи флейти ніжний спів, чи фрейліни казок,
тече між пальців світ- оранжевий пісок,
прозорий голос джинсового Стінга.

у нашому з тобою грудорадні,
де топлять сильно, аж любові душно,
до тебе тулять тулуби і душі
цей котик- братик, лялька, котра Барбі.

це ж так природньо - з вирію до виру
кумедних фраз, ведмедиків з піжами.
дрімає вечір карооким шармом,
шаріються три кроки до довіри.

погладиш білі кіски в надвечірок,
поглянеш , мов доросла, бо характер.
на вічне щастя і за звичну плату
плете нам колискові кіт чеширський.

і Муха – цокотуха шпарко цокає,
і сон із вікон лізе в кожну шпарку.
безсонні парки, каруселі – шкапи -
все буде завтра на верхівці року.

сніги , сніги, ялиці божий запах.
складуться в лоскіт ласок щирі пазли,
і ласкою в кубельце добра казка,
і прийде сонях – сон на задніх лапах.

і так прийдешнє мелене у мливо,
рідненька білочка із золотим горішком,
і мама з татом гріють спільне ліжко,
де правиш ти ,
як ,балерина- прима...

Як страшно стало в світі жити!
В нас криза вже сімнадцять літ!
Ми вже не знаєм що робити,
А нам все кажуть підождіть.

Ось, ось вже будемо багаті,
Не знатимем де гроші діть,
І будем горя ми не знати,
Ой тільки трішки підождіть.

А скільки ждати, скільки ждати?
Аж поки ми усі помрем?
Й чому ви всі такі багаті,
А ми як в Африці живем?

Ви розікрали всю країну,
Все те, що всім належить нам,
І «ще не вмерла Україна»
Співаєте, не сором вам?

Колись прийде до вас розплата,
Бо не терпітиме народ,
Тоді він вам усім заплатить,
Заткне ваш ненаситний рот!


МАЛЬВА МАРІЯ

Рід козацький - по усіх світах…
Гнат cлугує негру, Макс – арабу.
Сниться їм доріжка в полинах,
Всохла дичка біля неньки хати…

Заробляють на життя собі,
Дітям, щоб не соромно - у вічі...
Ходять час від часу в Божий дім:
Ставлять за далеких ближніх свічку.

Я - з юрми, що мовчки потерпа,
Споглядаю плин степів до скону.
Де ж той Велет, де ж сокира – та,
Що трієру витеше незборну?

Україно, діти ж - по світах!
Перегомін б’є,
мов ринда,
в скроні...

Ніч...
Зриваю маки в полинах...
І криваво
жевріють
долоні.


2009

Ніч.
Передгроззя.
Чаєчки ячать...
Принишкли гори, жевріють каштани.
В пітьму шепчу. Нема снаги кричать.
Я звідси крилець бабки не дістану!

Я розгоряюсь, Вітре...
Я ж Свіча!
Крізь білу штору з підвіконня лину...
Пора танок шалений розпочать!
Веди ж!
Як...
пре...
чу...
дес...
но...
ги...ну...

не-бути-смерті-воскресінню,
як не буває дня у ночі,
стікають сльози, наче очі,
такі пекучі і осінні.

заради Бога, киньте в прірву
і йдіть до сонця рано-вранці,
коли кохаються коханці,
з грудей останнє серце вирву.

Для чого думаєш похмуро і скажено?
Співає літо голосами луки…
Росте малина, Божа наречена.
А пощо муки?

Ось я – із плоті, крові і кісток,
Перед тобою, зведена в сум’яття...
Ти, мій герою, снів, „брудних” думок –
Сумний діагноз. Плаха. Кат. Багаття...
Вмикаєш вчасно в мізках диктофон,
Як слово мовлю, фрази пишеш-пишеш...
Який із того, зізнавайсь, резон?
Я шила сукню ще торік, із вишні....
А ти все пив, і пив сік моїх вуст
В моїх півснах, і збоченнях фантазій,
Спиняючись, щоб не лишити глузд...
Я – утікала в Рим, гуляла в Празі,
Пила вино, й бурштиновий нектар,
Сміялась до істерики, до болю,
Тебе любила...Ти – не покохав,
Але лишилась я таки собою.

Як дивно: не боюся так орацій,
Під аркушем - червоної свічі,
Як в заметіль - на лаві серед станцій,
Що ти не сплигнеш з потягу...
Ключі
Мені не кинув - іржавіть поїхали...
І що збиравсь, Борвію, відмикать
В колибі зваб поміж двома горіхами:
Ті двері, що у сон тихцем скриплять,
Ворота, що згоріли поміж лодій?

Коли слід потягу
за пралісом розтав,
Світило у пітьмі обручки злото...
Зігрів під льодом зеленавий став.

...Чому б у плетениці з мар-кульбабок,
Тримаючись
за гриву,
не злітать?
Плела вінець з Купала до Йордану…
Тепер красуюся - у ньому - між наяд.



2005

"Інюрколегія розшукує..."

Коли читала у часописі об"яву,
Вмочала в сік із вишень пензлик дум:
Мій дід Іван, якого я не знала,
Що безвісти пропав - сім"ю...забув*.
Знімів без нього сивочолий хутір,
Діждала внуків тиха удова...
Ось-ось прочинить хвірточку, постука
У шибу телеграмою поштар...

"В Австралії заморській є фазенда:
мустанги, поні..."
Там - завжди урльоп!

Тут рабував у стайнях ім. В. І. Лєніна,
І... залишив мені фонендоскоп...

Блукала думна дівчинка по саду...
зітхала... малювала на корі
солодку й зимну - як пломбір - появу
Людини, що розтанула в імлі...


----------------------------------------

Іван Залізняк пропав безвісти восени 1941 на фронті.
Сімейні реліквії - фонендоскоп, троакар, товстелезна книга.
Був ветлікарем.
Хутір Залізняки Миргородського району - колиска моєї матері СофіЇ.


*- урльоп - відпустка.


2009

1

А вчора я конала на хресті...
І радились мучителі пихаті:
„Яких ще мук завдати? Отрій? Ніж?..
Вона відмовилась данину Злу давати!
Це не абищиця – усі, хто слово чув:
Від автохтонів сивих до заброди,
Відмовляться віддати в лапи Злу
Своє дитя!”
„Плюй у лице… Їй – можна,
Вона – правдива…
- Навісна!- неслось. –
Знов порпається у кишені Правди..
Тримайтесь від заразної за крок,
Олжі кадіть духмяні фіміами!
Її одну лиш мудро прославлять –
Несосвітенну,
пишну,
колосальну!
Нам сліпить очі велич-маєстат –
Ця з малоліття має окуляри!
А ця і на хресті ще рветься в герць!
Пекельних мук над яром німо просить…”

І піднімали хрест…
І альтиметр
Зашкалював…
І... рвав тонку аорту…

Людці стояли в ряд. Всі – пліч-о-пліч.
Висотомір димів – від жару крові…
В них не знайшлося оцту – і тоді
Просяк мій друг червону губку… хлором.

На ратищі
той „ дар”
поповз
у вись,
Де я конала – на хресті із липи…
Кривилися в презирстві сто губищ.
Скорботна мати обіймала сина…


2

Пригасло в рань одухотворене лице.
Хлюст взявся вимальовувать парсуну.
Хват витягав чутки – з брудних кишень…

Хреста звалили...
Впало Я -
на струни.

І шепіт
пошановку
шарудів
Терновим листям
на вінці-короні…
Пістрявий натовп
спроквола
рідів…

Летіло Я
у синьо-жовтий рокіт...



2005

Коли остання маршрутка зникає за поворотом
І забирає з собою пучки циліндричного світла –
Ніч затихає, як в’язень із затканим ротом.
Волосся її чорнезне, зате на обличчя зблідла.

Коли будка, де продають несмачні хот-доги
Гасне немов би старече зітхання –
Душаться мляві строфи, не маючи змоги
Не розчинитись до рання.

Коли з’являється сон і тисне тебе за руку,
Каже: «Бувай, побачимось, може, завтра»,
Рухом повік змітаєш з очей пилюку,
Намагаєшся втямити, що таке тантра.

Тим часом, холод робить з бавовни тоненьку марлю,
Заглядає крізь неї на голе промерзле тіло.
І ні шматка, ні ковтка, не випросиш навіть краплю
На горло, щоб трохи тебе зігріла.

Гавкіт, гуркіт, крики відходять туди, де біліє,
Розчиняются, як шоколад в молоці. І ти
Виглядаєш скраєчку неба сонце – «віночок» надії
На ранок, щоб стало тепліше, щоб було куди піти.
18.10.2009

у передгроззя вишні гомонять.
Я чула вчора шелестку розмову.
Їх у дворі вціліло тільки п"ять.
Летіли кажани у ніч - на лови...

Стомилася від музики і лиць.
Остуди прагла. У вишневий ґелґіт
Із дому вийшла - під штихи грімниць.
Млоїлося у серці, руки терпли.

Дерева шелестіли про мороз,
Петарди, гусінь, лезва, цвяхи, круків...
Я знаю ліки... І рецептів - стос.
І вербам - зле!.. - кивнула в бік прилуки.

Вщухає вітер. Зійде сонце в рань...
Літоростки впиналися у плечі.
Біль струменів,
яскріла
чорна
твань…
Дощ нехотя тлумив камедетечу…



2007-2012


*-хвороба дерев від морозу,
механічних пошкоджень.

І душа знов галопом мчиться
В твої руки, немовби в стайні,
Тільки ночі тепер – вовчиці
Виють болем на рани.
А у неба від хмар синці
Усе місто дощово-синє,
Скоро підуть дерева в ченці,
Нам лишивши обвітрені мрії.
І птахи, мов сліпі поліглоти,
В понеділкову параною…
Стоїмо, як колись, навпроти,
А між нами – ковчег без Ноя…

Вона руде сонце ховає за вії,
Жбурляє вітер зупинкам під ноги,
Конфуцій душі її не зрозуміє,
Що стала навколішки й молиться Богу.
Дерева схрестили на грудях віти,
Бо вчора навчилися жити без листя,
Як ми з тобою – чужих любити.
Сховавши в долонях очей намисто.
Від хмар і небо по швах от трісне,
Калюжі нагадують карти Таро….
А муза сідає навпроти навмисне
І вводить під шкіру своє перо.
І знову будні – відкриті рани,
Угору пальцем, де є Всевишній…
Ще вчора разом спізнали Канни,
Сьогодні ж ти – уже третій лишній…
Вона втікає від тебе і світу,
В багряну осінь під колір крові…
Туди, де ночі із неоліту…
І вірші з нею, як Свідки Єгови…

Колись дзеркала тіяли з металу...
Терпляче срібло шліфували руки
старого майстра: молодість-бо рвійна!
Чи бронзи шмат ставав лискучим кругом,
в якому вивіряла Клеопатра
свою уроду й хитрощів науку.
Тоді не кожен міг побачить світло,
дароване очам гладеньким люстром:
що істина – то привілей багатства,
з часів прадавніх знає навіть раб.
...Гойднулася завіса півпрозора –
рабиня йде, щоб витерти свічадо
вельможної владарки. Порох стерла.
Поглянула на свій ковзкий відбиток,
свідома власної краси на ймення Юність, –
і усміхнулась... Дзеркало не бреше:
рабині чар затьмарює царицю.
2008

Вдивляюсь пильно в люстра глибину...
Що хочу вгледіть? Срібна амальгама
без пристрасті відсвітить все, що бачить:
дрібненьку зморшку, сиву волосинку,
очей зелено-сірих запитальність...
Не хочу довірять крихкому склу!
Я зовсім не така, сліпа площино!
Та невблаганність дзеркало являє
суворої реальності життя.
Портретна яв зухвалого свічада
мене дратує, змушує яритись,
здіймає хвилю в темряві бездонній:
хто видів правду – здатен на злочинство.
2008

“Це б’ють дзеркала...”
Валерій Герасимчук

Розбили дзеркало. Розбили...
Не впало і не луснуло само.
Не град летів і не метеорит.
Не грався кіт (невмисно зачепив!)...
Ударив молот, коротко і сильно, –
повільно й довго падали шматки,
блискучі скалки, дрібно потрощившись,
тонкими конусами віяла спадали...
І в кожному – відбились очі вбивці.
2008

Не смотрите на меня так жадно,
Фонари!
Я уйду, одевшись ненарядно,
До зари.
По-сестрински улыбнусь досадно.
Я – сестра,
Молода (ах, молодость развратна)
И стара.

Пусть не модная моя прическа,
Мой манжет.
Я уйду, как русская березка,
Русский цвет.
Не смотрите на меня – расскаюсь
Я во всем,
Улечу от воробья, и спарюсь
С соловьем.

Перший сніг
Після мжички осінніх скверів
М'яко ліг
На обличчя, шляхи, на скверни.

Од птахів
Поверталося “кру...” - лапатий
Пух летів,
Лебедині губились плахти.

Крій зими
Облямовував небосхили,
Килими
Східно-інеями стелились.

Сніг — вода...
Почорніли в доріг зап'ястки.
Я ж тримав
Білу мить крижаної ласки.

2000-2001

Знов іду стрівати закохані вихорі, брів осяваючи дуги...

Володимир Маяковський



1

Привіт! Спіткались. Неслухняний чуб...
Лице вкрива червнева позолота...
Іще морозить в марах дотик губ,
Іще ворушаться у дощ жаги осколки,
Іще леліють фото, де ми вдвох -
Жар-птаха юна й кучерявий Вітер.

Бігуча наша стріча...ніби кров,
І, як буття лілей, недовговічна.

2

Ця кралечка пече... солодкий хліб... -
На лаві гомоніли хмари ближні.
Сіріла у сільничці мокра сіль...
В лице жбурляла "мій!" блідава Хвища.

3

...Упало Сонце
за щербатий пруг.
Пугукали сичі... Росла полова...

Перед тобою в натовпі стою.
Закутуєш у шмат габи Любові.

О, ні...Удруге я не втрачу глузд.
Повзе...
сюрчить
довжезний
синій потяг...

Мене вже кличуть. Озираюсь. Йду...

Так йде приречений
під лезо ешафоту.


2005

подайте руку — падати втомився.
холодна ніч і мармуровий злет.
коли не стало сонця, присмак змився
альдебаранів, вогників, планет.

ламання днів, німі порізи серця,
немовби вени, зрізані вогнем,
холодна кров дала мільйони герців,
але від них лишився тільки щем.

залізна брама, коло, соловейко,
зима без сну і сніг без пірамід.
титани йдуть, а з ними й наш ілейко,
туди-сюди, й відтоді, й просто від…

рука межів’я, речі, сни, фонеми,
ніщо не може вичавити біль.
в такому разі буду поліфемом,
яким в печері поростає цвіль…

коли усі посипалися ноти,
і в небесах оркестри — без музик,
нехай ідуть у безвість фланги, роти,
я одинак. мій дім — це кагарлик.

1

В моїх очах – чар хутірських жінок,
Тих, що очіпком прикривали коси.
Я вмію обмолочувать зерно,
На паляницю класти дрібку солі,
Я вмію дитинча своє люлять
І прагненням величного яритись,
Я вмію мужа в далеч проводжать
І ластівкою
линуть
в громовицю,
Я вмію жати – місяця серпом -
І в сніп в'язати жовто-сині мари...

В перстах нуртує досвід всіх жінок,
Кривава заметь…


2

В моїх зіницях – туга матерів.
Хоч почуття у зрілості причаєні,
Моя жура пала, як горицвіт,
Як від бабусі успадковані коралі.

Журу переливаю у псалом.
Він пишеться найліпше у мокречу.
Молюсь,
творю
на рубежі епох.
Майбутнє сина оповите мревом...

Невже юнак знеславить батьків рід,
Якщо ростиме осторонь анексій?
Я - за супокій нив, лісів, морів!
Я жоден бій не наречу "священним".

В моїх зіницях – туга матерів.
Вона сльозою
струменить
на губи,
Які проказують: поміж степів, ярів
Плекаю сина для Життя, а не для згуби.



2006

між нами спалено мости
ти зрозумій
мене прости
не можу більше жити так
немов зупинений вітряк
немов авто на віражі
спинивши враз в крутім ражі
немов листок що враз завис
в повітрі і не пада вниз
і не злітає з вітром вверх
листок пожовк і вже пошерх
він впасти мусить до землі
так впасти мушу я
в гіллі
і слів твоїх й твоїх пісень
листок мій загубився вдень
а зараз ніч
то ж я іду
куди не знаю
та бреду
немов в бреду
іду
іду
куди іду
від тебе йду
до себе йду
до тебе йду
по спаленім моїм мосту
в пітьму іду
у ніч іду
не скоро день
я все бреду
в бреду
іду
прийду
куди
не знаю
далі йду
по спаленім моїм мосту

2007

вона стоїть над урвищем сама
її вуста дрижать від болю й гніву
в її душі тепер суцільна тьма
а було ж світло так від сонця зливи
в її душі два ангели щосили
боролися за право панувати
та враз стомився ангел білий
й на хвилю сів відпочивати
а чорний ангел миттю душу взяв
в полон на все її життя подальше
єдину думку в голову заклав
навіщо жити тут там буде краще
нема там болю й зради теж нема
і заздрості нема
нема погорди
там спокій там побуду я сама
от тільки де
от тільки доки
доки
що вічність там як тут усе життя
принижена зневажена сумна
покинута самотня
забуття
так вирішила вже собі вона
стоїть сама та кроку не ступа
востаннє думає про підлість й зраду
нема нікого руку хто подасть
душі подасть надію і розраду
вона пішла з життя мов той непотріб
лиш два сліди в піску зостались мокрім
нога над урвищем мигнула і пропала
і ночі тишу крик прорвав єдиний
душа увись метнулась й вниз помчала
де білий ангел
де ви херувими
__________________

не лякайтесь
це не людина
це лиш мрія моя єдина
я недавно її поховала
а душа її квіткою стала
бо троянди що вічно цвітуть
з душ померлих мрій лиш ростуть

2007

клубочком у горлі
несказане слово
ладунок тротилу
у власному тілі
блукаюча куля
у пошуках цілі
сльозливої солі
кусок скам’янілий

ковтати клубочок
згорнути неспокій
осіннього сумніву
викласти гори
палити і димом
пускати у вирій
багряного болю
хмаринки прозорі

Плекаю гріх за смугами фіранок.
Я - деміург, пізнала ліпшу з мов,
Створила ідола. Тепер в осанну
Ціджу не воду - із аорти кров...

Вдивляюся в його мінливі лики.
Руїни. Вежі. Долі - на кону.
Мій непідкупний ідоле, владико,
Відкрий безсмертя вірша таїну!

Чужого не жадаю, чад не краду.
Я відбираю барви - не життя!
Гойдаються вогненні анфілади...
Міць у рядок тече без вороття...

- Приніс цидулку про січневу стужу...-
Шерхоче у кватирку Листопад.
Зигзиця вмовкла на розлогій груші.
Чи встигну написати вірш без вад?

В лабетах ночі Я - свіча покірна.
Усотує сльозу прадідна персть.
Це самоспалення - роковане, офірне.
Так Фенікс у вогні стрічає смерть.



2005-2012

Випити світ із трубочки
Змучене соло вересня
Збуджені кроки вулички
Змочений келих хенесі.

Випити світ по крапельці
Вилиті з бронзи сутінки
Вибух моєї матриці
Вимір живої сутності.

Випити світ приречено
Спрагло вертати втрачене
Стишеним звуком вечора
Сипати сіль пробачення.
6.12.09

(медитація)

О здмухни мені печаль із серця,
Темні хмари із чола розвій,
Музикою хвиль твого озерця
Мов руками любки, оповий.

З мозку - чорних роздумів пухлини -
Витягни без скальпеля мені.
Хай русалка із води прилине
Й відганяє марення сумні.

Дзенькають по черепиці краплі,
Ніби дощ танцює на даху...
Хай в стихію радості потраплю
Навіть у годину цю лиху.

5.12.7517 р. (Від Трипілля) (2009)

Сину


На вибрики твої вже не зважаю.
І не смакує маковий пиріг.
Лунастий голос мала. Захрипаю...
Таркатий плед мені не допоміг.

Мов куля розривна –
мільйон осколків –
Поранила окрилля, лоб, гортань.
Знесу ці муки без вина і соків,
А ніч-мольфарка дасть бальзам для ран.

Так сув’язь
вибухає
стиглим
плодом!
Болючий, благодатний днів ясир,
Бо він - предтеча вільготи-свободи.
Зросте мій голос - і углиб, і вшир.



2006-2012