- Вже – Хуаніто... Та для мене – Йванко! -
Бабуся Віра змахує сльозу. -
Плекай дитя, чорноволоса Б’янко,
І пригортай, мов неня, у грозу...
У Римі Хуаніто, любий внучок.
Не буде тут сирітка старцювать...
Сльозини
скрапують
на обмальовку
ручок.
- Чекаю стрічі. Рано помирать…
Сорочку вишиваю онучаті -
На осінь обіцяли привезти!
Не в хаті їх зустріну – в інтернаті…
Погляньте, лікарко, на фото і листи!
Біжить у Римі по алеї парку...
Я вже придбала Йванкові м’яча!..
Просив сусід з конверта жовту марку -
Я не дала! А в Рим...дала внуча...-
Отак бабуся Віра щебетала
У інваліднім кріслі край вікна.

І хрестики
на льон
уміло
клала...
І три світлини осявали рань...



2005

У тиші нічній, до господи
В єдинім небеснім строю
Безсмертна душа мого роду
Приходить у пам’ять мою.

Я чую грядущого рокіт,
І предків далекий мотив.
Орійці мої світлоокі,
Де нині ваш плуг золотий?

Орійці, і скити, і руси –
Ви різні у назвах лишень –
Стривоженим поглядом Буса
Вдивляєтесь в нинішній день.

А буйні вітри не вщухають,
Жбурляють сніги з верховіть.
Супроти бандитської зграї
Народ на Майдані стоїть.

Плечима підіпремо небо!
В минуле нема вороття.
І нашу Вкраїну для мене, для тебе
Вкарбуємо в Книгу Буття.

Нам буть сіячами довіку.
Новий розвидняється день.
- Дай Боже вам повні засіки -
Ледь чутно лунає з давен.

28. 12. 04.

Приходить Час. А ми знайомі?
Уперше бачу, як масні
Його покручені долоні
Вручають скептику мені.

Даруй, кажу, якого плуга,
Хіба весна - потреба жнив?
Ще всіх думок не переплутав,
Не всі бажання приручив.

Вогню було так мало, шалу.
У моногамії журби
Ще тятиву не напинали
Високовольні проводи.

Я йду собі. Не строк у себе.
Доріг без ліку в'ється, тьма.
А ту невіру хмар у небо
Ти, старче, витягнув дарма.

2001

Літній вечір тихо рожевіє,
Захід сонця гасне на воді.
Перша зірка в небі сиротіє,
Простягнувши ромені руді
До землі… Земля лягає спати
В ложе невгомонних цвіркунів.
Буде місяць ниви колисати,
Вкривши їх теплом солодких снів.

Ніжна ніч в дрімаючі долини
Нашепоче чари сновидінь,
В рої колисковому полине
Над селом, закутаним у тінь.
Буде мчать на крилах величавих
Від смеркань до ранньої зорі,
Доки у полях зеленотравих
Не задзвонять в роси косарі.

2005

1

Я – біла глина у твоїх руках.
Нестримно
кружеля
гончарне
коло…
Вже обпалилась у п’ятьох печах…
Не став у перію за покотьола!
Я ж – амфора. Налий вина, води…
Колише
ярий сміх –
творінь колишніх…
Я застелю гончарний круг. Іди!
Остигла, майстре. Облетіли вишні.

2

Не рук боюся – твані слів, копит,
Німої висоти, сердець охлялих…
Скажи, чи ти кохав, коли ліпив,
Коли найперша піч вогнем залляла?
В поливу ти додав сльозу, піт, кров.
Червіньку й сажу пізнаєш наосліп...
Чому ж спинився? Ні, таки пішов –
По глину і череп’я – в зимну осінь…

3

Ганчір’я…
Плями…
Стигми…
Кажани…
Де ж зорі? Ти всипав і стан, і стерні…
Опону смутку вчора відслонив –
Хотів переступити в рай майстерні.
На кучерях блищав міцний обруч.
Масної глини пласт упав на килим…
Тепер мене не візьмеш голіруч –
У шосту піч навік переступила.

2007-2012

Досить надіятися на людину,
Котрої дихання в ніздрях її:
Бо що вона значить?

Ісайя, р.2, в.22



1

Агов, синочку! Досить м’яч ганять.
Умощуйся зручненько на канапі...
Екран. Війна... (Discovery канал).
Шеренги...
Вибухи...
Концтабір...
Мапи...

Як Гітлер-маніяк зібрав у рать
Рибалок, лісників, юристів, клерків?
Мій дух бунтарський не збагне ніяк:
Чом плебс повсюд ідіотично-темний?
Люд в голоднечу голову схиля,
А підійма, аж склери фарбить крівця,
Коли синіє владар-гуртоправ:
„Прорвать кордони!!!
Так муштрують звіра -
Хортиська-пса - за помахом руки
Вгризатися в крило чи шию птаха.
Дивись, мій сину! О, та ти вже спиш.
Біжать бійці до вражого Рейхстагу...
Не вчили їх спасатись - назадгузь.
Усі - на дзот... під гусениці танків!
Пропав безслідно в ту війну дідусь...
Мак... Молочай...
Війни лункі плацдарми,
Де командир від крику захрипав -
І чув боєць пронизуватий шепіт...
А може, він, відважний, не кричав,
Бо мав харизму, що стриножує підлеглих...


2

Мільйонам дар цей
Бог у руки вклав,
Комусь, таких мільярди, влив покірність.
Куди по смерті втрапиш - вибір дав:
Під пресом схизми
чавиться
амбітність…
Сумирних милують і владарі, й вожді.
Чи варто їх заковувать в кайдани?

Когось – покірно – втиснуть у граніт,
Його ж – покірно – звергнуть з п’єдесталу.

...Амбітність - імморальна. Злочин. Гріх?
Я - гонорова. Ідолів не славлю.

Чому ж одвік амбітним, саме їм,
Судився жезл харизми - усевладний?





2005

Мечтам моим полезно б иногда,
Покинув голову поэта,
Увидеть мир без призмы глаз.
Растаять облаком, пустившись в пляс,
Присесть, устав, на землю где-то,
Проникнуть в дом чужой. Но вот беда,

Плутовки знают – в жизни сила,
Болезненное растворенье
Придавит камнем облака;
Так даже, если чаша глубока,
Одно всего прикосновенье –
И лучшее вино уж зауксило…

Но не поймут, глупышки, что поэту,
Заблудшему в познаниях судьбы,
Совсем не сладость меда дорога…
И даже, если чаша глубока,
С улыбкой выпьет, пробудив
В сомнениях неверие к запрету…
20-21.11.2009

Бывает часто - одинокий
Сулишь страданиям конец.
Любви стирая след глубокий,
От чувства прячешься, глупец.

Покинув мир воспоминаний,
За похоть жертвуешь мечтой
И в бездну лживейших желаний
Уходишь слепо с головой.

Хмелея, пьешь, не прерываясь
Вино на травах забытья.
Им сладострастно захлинаясь,
Живешь, как-будто бы летя.

Но у вершины наслажденья
Полет тебе невыносим.
И облик прежнего виденья
Опять становится любим.

Готов страдать и поклонятся,
Ей все отдать - и мысли даже.
Уж ум не в силе возмущаться,
Ведь сердцу, друг мой, не прикажешь.

1999

Шостого зранку
надсилаю для тебе квіти.
Квіти, як завжди.
Інкогніто.
Білі.
З холоду.
Серце летіти з четвертого поверху мітить,
І мій посильний схожий на дикого голуба.

Вшосте
диктую адресу, призначену рожам.
Щороку думаєш — все це, мабуть, неправильно.
Кричать “Океани”:
- Але для тебе...
Я зможу.
Я, знаєш, надбав уже навіть збрую табельну.

Шістка ця, сонечко,
вносить свої корективи.
Приймаєш букет.
Очі - наповнені зливами.

Зі жмуту надій беремо найдовшу — на диво.
З кожним Різдвом все легше не бути щасливими.

2009

Не твоя …
І виною розпорює груди.
Пам’ять тліє бажанням:, ти морем їй ліг би до ніг,
Перса перших красунь цілував п’янооко , облудо,
А до неї одної і погляд торкнути не зміг.

Наче птах,
Що з варяг повертається в греки
І гірчіть самота на її ледь рожевих устах.
Сміх – тонкий, наче дзвоник -це твої дорогі еполети.
Ти ув’яз в ній по вуха .
Ти небом її проростав.

Твоя краща...
Сорчка відпахла жасмином,
У вагони МЕТРО залітають останні слова,
А вона піднімає на руки серпневі вітри і сина,
А по серцю росте трава,
По тобі вже росте трава.

В’яже гори тібетські на спицях блакитних галактик,
Гальку сіє в пісок і розносить в пустині життя.
Бо вона Галатея.
І в ній твій малесенький клаптик,
Що боги відчепили пінцетом з чужого ребра.

Ії голос заносить...
Мов попіл найбільших вулканів.
Шелестить, шелестить, як на вушко - навушники мушль.
Ти спочинь, не дурій.
Хай іі семиструнна гітара
Витягає на сушу спокою червоне намисто із руж.

Егей, мачо!
Як дишеш ти – рвучко, і тореадорно,
Урбаністика міста і листя на першім снігу.
А вона полетіла ... І крутиш ночами ти порно
У хрущівській квартирі, де роги оленя й рагу.

Її фартух і досі злить погляд, і голену душу...
Cтереже молоко між футболами і дежавю...
Лише кинуті перли, пропахлі солодкими грушами
Відсвяткують з тобою взаємоприсутню біду.

2009

Я б ще могла упасти на плече -
І слухати, як серце шаленіє.
Тратують сизі покотьола степ...
Віоли...
флейти...
бубни...
Свайба, Вітре?

Я б ще могла тебе відвоювать
У Хмари - легковажної білявки.
Але куди подіти пам"ять зваб?
Без тебе сяйво плес в персти вбирала,
Без тебе спопеляла колосок...

На висоті розпуки в дощ забаглось
Спалити дім твій,
гострокіл,
садок...

Я влучно кресонула - сад палає...


2005

Якби ти знала,
Як серце завмирало.
Гаряче - билось в римі льодяній
І пам'ятало усміх твій,
Коли ти з іншим виринала.

Про гаму почуттів,
Що вовком завивала,
Романсом що звучала
Під шквал омріяних морів.
Якби ж ти знала...

1999

1

Я третю днину відчуваю вірш.
З передсвітанку п’ятниці - вагітна.
Вже очі починають палахтіть…
Вже розрум’янилися думи і ланіти…

Рахманний муж цих змін не поміча:
Мій стан прихований від ближніх, потаємний.

Згоряє день…
За шторами смерка…
Ще вірш – в мені,
ще з ним я вештаюсь…



2

Моя вагітність – не розпусти плід.
Супружник – осторонь, до тяжі не причетний.
Тече
із серця
(це ж – пологи!)
крів,
Обарвлюючи хмари і бескеди…

За сповитуху – Північ гомінка.
Чим заплачу за поміч,
тишу,
стилос?
Дитя моє вона благословля,
Батує гостролезо пуповину…

Ми з нею – подруги сердечні і… рідня.
Ми з нею - у мар світі - рівнозначні:
Комусь вона, смаглява, підсобля,
Комусь – невмисне – виплітає пастки,
Комусь – колиску, зраду чи хреста,
Комусь – дорогу через оболоні…

Кричить мій вірш…
у сповитку листа...
Є лиш сльоза. Йому б...хоч краплю моні.


-----------------------------------------
прохання не оцінювати.




2007

Піщані стегна пестять хвилі
Від стогону до шторму.
Юнак і Море. Мáрлін в пиві
Зітхає по Старому.

Рибальські сіті на фіранках.
Це марно - довіряти,
Коли наяди - в полонянки,
А моряки — в пірати.

Вкривають вірою на дотик,
Столикі
йдуть месії.

Хіба думки ще звести в цноти
У тілесах повії...

2001, 2009

Невже моя душа не важча туби мазі,
П’ятнадцяти пігулок,
мензурки з аш два о?
І тіло маніяка, і тіло психіатра -
Усіх, кому „потрафило” потрапити у морг,
По скону трішки легшає.
О ні, не кілограми
Злинають тихо-мляво крізь хмари в небеса,
А лише кілька грамів, мізерних вісім грамів
Ефірної субстанції плоть мертву залиша.

В часописі блистіла
оця перлинка-фактик...
Круг мене сіть не виплете Олжа - бридкий павук!
Та за відтинок часу, що ці рядки писала,
Хтось приручив тарпана,
когось в лоб
цюкнув крук,
Когось єство відчайне
штовхнуло в лапи тигра,
А легкодух лякливий на крок не має сил…

В усіх землян душа - по вісім грамів?
Дивно…

– Безглуздя… -
думний сонях шепоче,
шерехтить...

Візьму пігулку в руку.
Ваги не відчуваю,
Моя вузька долоня - не шалька терезів...

Невже душа поета не важча туби мазі
Чи жмені тих пігулок, що грип узимку з’їв?




* - пізнай себе (лат.)


2003

Розбилось серце в тисячі осколків
І біль пронизує мене наскрізь.
Тебе нема! Здається світ промоклим
Від сліз моїх, моїх пекучих сліз.

Тебе нема. І більше вже не буде!
Це горе випало мені чомусь.
Я більше не впаду тобі на груди,
Я більш до тебе вже не пригорнусь.

Навіщо світ? Мені його не треба!
Без тебе зупинилося життя.
Мені уже не треба сонця й неба,
До щастя більш немає вороття.

Ну як ти міг покинути так рано?
Щасливих мало бути стільки днів!
Не заживе в душі у мене рана
І не затихне в серці тяжкий біль.

Прости, що мало я тебе любила,
За нелегкі зі мною роки й дні,
За те, що я зробила й не зробила,
Прости мені. За все прости мені!

" у парі усмішка й сльоза,
що вирвати вона не знає
у Данко серце чи у Кая..."
О. Пашук.


щемлять у серці дивні люди,
лаштують чергування судні,
і дай їм Бог , і дай їм Бог.
сміються з бісенят маленьких,
що мружать очки срібнолико,
і ауру смішну і дику
втискають в правила благенькі.

як в декольте думок не плутай,
та не зав’ яжеш слову руки,
устам не вивісиш замок.
а замок, де чи Кай, чи Каїн,
оберігаючи карає,
де музи балуються чаєм,
і чайки зойком зошит крають -

стоїть вмурований у світ
стоїть і дише - хлороїд,
аж зірка скотиться на хрестик,
і п’ять перлинних ритуалів
зійдуть , як сонце , поміж кіс
на ще непізнані причали…
й чаїнка в океанах сліз.

які засохнуть в білу манку
їх злижуть люті пуританки
мізерних містик і оман.
і манна, наче мавританка,
скелет схова свій за куліси.
смакує нині серцем Данко
кактусорукий Містер Твістер.

а ти мовчиш, мовчиш і дишеш,
як замок з льоду. ..Вірші ніжно.
немов гадання плем'я майя,
майнуть на Київ і Париж,
слухняним дзвоном облітають.
між серцем – ніж…

То стрічались, то розминались,
розлучились на розтоках міст...

Максим Рильський



1

Пробігла...Прослизнула мимо Вас.
А Ви і не помітили - Жар-птицю...
Я зазирала навесні у клас.
Вершки давала з пальця Вашій киці...
За Вами залітала у трамвай!
Чекала у фойє кінотеатру...

Вас лихоманило... Шептала: Теплий чай...
На ніч - "Фервекс"... О, вже допомагає...

Я намисли розвіяла тяжкі,
Пересадила в ґрунт кімнатні квіти...

Ви озирались...
Ви котились - Грім...
Мене Ви не помітили - за Вітром.

2

Ви роздобріли. Я люблю струнких.
Жона вагітна...Самокат. Хлопчина.

- Не наступайте на дві жмені крихт!
Я голубів годую.
Мимо...
Мимо...


2009

Нехай - одна на всю Полтаву -
Крокую в масці я.
- Авжеж...-
Сусідка вслід сміється.
- Пава... Дави із лука й моркви фреш...

Цибулі маю віз і клунок.
Усеньку ніч жую лимон...
Не хмара - "грип свинячий" суне
Крізь гостроколи заборон.

Біжу я степом... переліском...
Зриваю маску!
Вільгота...
Отак ходили одаліски -
Із запиналом на вустах..
Їх відпускали лиш у море.
Супокій коси огортав...

Геть, тарапати! Де ж ви, сойки?..
Ріка... І...Той, що греблі рвав.

Вербице, клене і каштане,
Чому ж сумливі? Нумо... ну...

Зеленокоса Мавка - тану...
Відкрила лик і таїну.



2009

Шелест крила.
Блукаючі зорі.
Вогнище дум.
Ніч.
Ангел любові
діткнеться душі самоти
і
ти
уже інший…



…Плакала осінь
вітру в розмите плече.
Пропливало дощами
імлисте
намисто
сльози.
На порозі зими
день
розплутував крила снігам.
Лягала негода
на перехолоджену просинь.
Сумно плакала осінь,
безнадійно кохаючи вітер,
що за долею вітру,
гнаний повітрям,
одягався в щемливий мороз.
Та
віддав би всі царства на світі
за півмиті
цілунку
в зелено-осінні уста,
а
осіння сльоза
імлистим
намистом
стікала…
…А
жінка та,
таки тебе чекала.
Втікала,
як і ти,
од самоти.
А ти…

…Вітер
віяв на собі вітри,
розривав
невгамовні судини,
і
надсадно,
безрадно
стогнав.
Гнав
до лиха
повію - безвихідь.
Розганявся
і...
падав навзнак.
А
осіння сльоза
пропливала
імлистим
намистом.
Розтікалася
осінь
безлиста.
Снігом
перебинтоване листя
не обійме
покинутих віт.
Квіти,
душами згаслих пелюсток
крізь
осінній
стихаючий плюскіт
відлітали
у інші світи...

Вітер
віяв на собі вітри
до
жагучо терпкої нестями.
Звідусюди
невільний снігами,
він
загублену осінь гукав,
а
осіння сльоза
теплим спогадом
душу торкала…

…А
жінка та
таки тебе чекала.
Бо ж знала,
як ніхто,
тебе в тобі.
А ти,
в душі закоркувавши біль,
втікав
од себе і усіх,
а втік від Неї,
втікаючи,
шукаючи Її…

Дві самоти
у пригоршні пустелі.
На двох
один
незрозумілий світ,
Де
хтось
когось
чекає
і шукає…

Безлиста осінь…
Вітер без тепла…
До потепління
часових узорів

…Шелест крила.
Блукаючі зорі.
Вогнище дум.
Ніч.
Ангел любові
діткнеться душі самоти
і
ти
уже інший…

2005р.

Моя розповідь не про літо,
Не про зорі, що кличуть в небо.
Моя розповідь не про квіти,
Не про вітер, що хилить верби.

Я назву її дивною казкою,
Білосніжним сплетінням снів,
Обігрію мрійливо ласкою,
Падолистом краси садів.

Розповім я про плеса тихії,
Про дуби, де зітхає мить.
Розкажу про покоси звитії,
Як над ними цвіте блакить.

Заспіваю її над росами,
Пробуджусь в срібнолистій млі,
Попливу я думками босими,
Задрімаю на теплій траві.

Загорну її в шовки східнії,
Простелю між рядків пелюстки.
Волошковим лататтям інею
Зачарую й скажу - "Лети..."

Моя розповідь не про літо,
Не про зорі, що кличуть в небо.
Моя розповідь не про квіти,
А про тебе, кохана, про тебе.

1999

Весна...
Календарно — осінь.
Димами пливла, що веслами.
В коромислі небо несла. Ми
Кпинили — пóрожні носить.

Розхлюпала зорі долу,
Вони здійнялись. Відпущено.
Сузір'я хололи гущами,
Складаючись в наші долі.

Тобі - опадали мрійно,
Для мене світили - в и ж и т и...
Скрадався вітрами хижими
Студень.
Збиралось на зміни.

2009

Гірка недомовленість білих конвалій
В задимлений вечір, твій погляд палкий -
Сріблистий наліт на світлині реалій.
Прижовкла світлина, сюжет не новий.

Зустрілися в дощ, по розлуці уперше
На довгій дорозі у вік довжиною.
І знову моя парасоля уперто
Стирає межу між "твоєю" й "чужою"...

Забудь, як стояла з тобою - щаслива -
На вежі,
в під"їзді,
на ветхих мостах.
Були не страшні блискавиці та зливи,
Одна парасоля вкривала - мов дах.

Чи іншу сховаєш від спеки і шквалів,
Розкинувши неба прозоре шатро?

Мені тепер даху для щастя замало!

Сідаю в автобус.
Прямуєш в метро...



--------------------------------------

Vale! - бувай, прощавай (лат.)



2001

Я стріла Каїна і Авеля - вві сні.
Вони ще грали в киці-баби на осонні,
Лементували, пізнавали смак борні.
Під перегуд росло каміння - на жертовник...

Ягняток білий турм тік за хистку лозу,
Чорнильних кипарисів ряд, гігантські мушлі.
Скидалася пливка місцевість на Гурзуф.
А я - вагітна - йшла по виноград і груші.

Сховати б Авеля в мережаний рукав,
І понести у тьму - за крем"яні пороги!
Сумирний менший брат за валуни ховавсь,
А Каїн лоба морщив - поспішав на лови...

І підняла я очі до важких небес -
Щоб не побачити рокованого вбивства.

Невже у тому днів моїх єдиний сенс,
Щоб від безсилля сотворяти плач-молитву?!

Я стріла Каїна, що йшов піском, убрід...
Що лунко хихотів, не прагнув слави й крові.

У рань гойднувся в лоні довгожданий плід -
Від рос липневих, під густий чаїний стогін...


2007-2012

Може, більше ми не разом,
Може, промені-думки
Не осяяли топазом
Потаємніїї зв'язки.

Може, сніг вже не ховає
Нас під покривом ночей.
Може, сонце в тінь кидає
Блиск прихованих очей.

Інші, може, вже забули
Про спорідненість сердець.
Я ж пригадую минуле
І не вірю у кінець.

Може, ти за кілометри,
Може, кинута всіма.
Та любов не може вмерти -
У душі моїй жива.

1999

Повія, наложниця, гейша, гетера -
слова різнобарвні, а сутність незмінна.
В очах - вседозволеність, рухи пантери,
довершене тіло - обгорточка тлінна.
Душа пошматована. В венах наркотик.
Всі мрії розтрощені. Пустка, my dear...
Від свічки лишається зморщений гнотик,
а ти догориш - не зостанеться й сліду.


29.11.2009 p.

Купила бабця Галя у четвер
Плисковатих "морських камінчиків".
Приїде гостювальник – внук Олег!
Торік дала із пенсії на пінчера...

Стрічала на пероні.
Сіяв дощ…
Запізнювався потяг на годину.
Неволив бабцю клопітливу сон.
На лавку сіла, під полу – гостинець.

Наснився враз онучок-грамотій:
З червоним ранцем, в сірих окулярах,
Кровиночка її, тоненька віть
Родини дерева над крутояром...

Внук
по калюжах
підстрибом
прибіг...
Цукерки зі станційного буфету -
Дрібненькі кольорові камінці-
Ввібрали літепло через пакетик…

Нащадок самостійність проявив -
Без матері приїхав у Полинне.
У хаті роздивився постоли,
Старий дзиґар, таке собі начиння…

Взяв папірець – бабусин тестамент:
По смерті успадкує стріху, пічку,
Старий вишник із десяти дерев,
Цюцькову будку, сім кущів порічок.

Гостинчик без уваги залишив.
Сходив у берег... Прикопав три скати.
На ранок, прихопивши постоли,
Побрів
на потяг
через млу
левади…

А бабця Галя старців пригоща
Дрібненькими цукерками з ізюмом,
Та рве пригадки - з восьмого куща:
"Колись була сім"я... і син... і куми...".




2005-2012

Ялинок вись і чорнобривці,
Дуби колише шум тополі.
Достиглі яблука на гілці -
Роки, проведені у школі.

Немов в тумані, день осінній,
Холодний дощ у шиби стука.
Дзвіночок перший і безцінний
Букет учительці у руки.

Щодень знайомі вже стежини
Вели тебе із класу в клас.
Уроки, чверті - лиш хвилини,
Отак і плив невпинно час...

Тривоги, сумніви, надії,
Дитячі сльози у кутку.
Та сміх веселий їх овіє,
Прогнавши геть печаль їдку!

Минуть години, дні і роки,
Хоч сивина вже забіліє,
В душі почуєш тихі кроки -
Шкільна ступає ностальгія...

1999

Знайомий мій поет кохає жінку.
(Ніхто ту пані у лице не зна!)
Присвячує коханій спраглі вірші,
Із парасолею
обходить
парк,
вокзал…
Купує їй левкої, гіацинти,
Світлину мріє вкласти в медальйон…

А може, він ту пані гожу… вимріяв,
Як я – весну –
крізь жалюзі долонь?




2007

Прийди, милий, в мою хату, хазяїнувати...

Тарас Шевченко




А ти – преславний. Очі – мов сапфір...
Адаме, стишся! Прищепив би гілку!
Чи здалеку летиш? У тихий двір
Заходь навік! Одна я у присілку.

Під сорок.
Спека.
Є держак від вил...
Є дзбанок, ложка меду, льох, дерева...
Є бочка дьогтю, пір"ячко – від крил:
Була Жар-птахою... Три літа - Єва.

Куди ж ти? Я ж мовчала!
Йди у тінь!
Пригладив чуба... Погляд стік у очі...

Куса вудила твій пожежний кінь...
Ти рвешся в пекло –
я дитинку хочу.





2008-2012

Торік свободу ти підніс – коштовний дар,
А дверці клітки прочинив обачно...
Якби я не верталася у бран,
Ти заманив би в клітку сіру пташку.

Та все ж колись не в небі – на землі
Судилося б спіткання "випадкове”.
Я, поранкова фея-візаві,
Сама б для стрічі вибрала розлоги.

Я знаю, ти пройшов би, мов чужий.
Я б ...поривалася побігти слідом,
Вдихала б цигарок простиглий дим,
Стискала скроні, плакала, німіла...

За чим тужила б?
Тихе озерце
Кохання нашого
плюскоче
у графині.

А десь бушує смертоносний смерч...
І що мої гризоти – безприхильним?




2007

Засумую на скрипці,
Виллю струнами сльози,
І піду пропадати
У світи неземні,
У краї не тутешні,
Під старі верболози,
Що за мить падолистом
Закружляють в мені

Буду мріять востаннє
На співучій сопілці
Візерунками ліри –
Нехай слухає світ,
Поки ще зостаються
На надломленій гілці
Недожовклі листочки
Моїх струджених літ.

Я на листок із віршем наступила –
Підвів мене старенький крокомір.
Вірш повногрудо, ледь надсадно дихав:
„На липу...підніми мене...мерщій!
Я народивсь учора...спозаранку,
Коли мій автор...обирав свій...шлях.
Я струменів, як...кров тече із рани,
А він мене...безжально...із вікна...”

Син орігамі вчився, страдний аркуш
На білу ластівку
перетворився вмить.
А я зітхнула:
„Юну Справжність автор
Іще шукатиме – серед листочків
лип...”




2007

У травні Фенікс... висидів пташа:
Зигзичка юна принесла яєчко.
Самотній птах не дав їй відкоша...
На скелі жив, пантруючи гніздечко.

Старів, мудрішав. Іскри ніч кресав...
Багаття розгорялося свавільне...
За мить - із праху - Фенікс воскресав!
Процес був феєричним і суцільним.

А тут – потя, що хоче їсти й пить,
Що скубає наскоком:
”Дай комаху!” -
Пістрявеньке... Зуміло загасить
Снаги жарини. Жалко сіромаху.

Над соснами,
між ґав
ширяє птах...
У дупла, під листочки зазирає...
Росте прожера...
Вже скрегоче:"Крах...
Я – сумнів...
Хто мене спізнав – зга - са - є...”




2006

1

Ти так мій стан пекельно обіймав,
Так потойбічно зазирав у душу...
Верцадла мерхлі ніс у тьму канав....
Із таці брав крапчасті літні груші.
Блищали ікла... Сік зап’ястком тік...
Я відступала... Ніч вписала в денник.
А ти шептав: „Так пахне перший сніг...” –
І кров спивав, пером проткнувши вену.
Ти дав наділи – неба, хвиль, землі.
Ти сипав на церату іскри, хвою.

– Ти – вже валькірія…– на ложі млів
Між явою солодкою і грою.

2

Звивається жаска змія-гроза...
Летючі миші шурхають... Яв сіра.
– Чудовна флейта! Ас! – вирує зал...
Ти не ділився килимком факіра.


2008-2012

Він приплавшудив з Казахстану. Долюбля
Свою дружину, що лишав із сином.
Вона йому вже варить одолян,
Він опускає бульбу в погребицю…
Для неї він – безцінний, дорогий,
Забула безгрошів’я і гризоти.
Він – лисуватий Льошик-комірник:
Халати,
відра,
цвяхи,
мітли,
боти…

У нього прізвище кумедне: він Курйоз.
А жіночка серйозна, величава.

Сорока звістку ліпить на вікно:
„Чи знаєш? Льошик – зрадець, ошуканець…
Він - перелюбник, зайда... Учаща
До Ганни із Диканьки. Він – спідничник…”

Не в силі баболюб підняти цвях,
Прибити ”Вірний чоловік!” табличку.

Ганнуся варить з півня холодець…
На стіл – скатерку.
Розплітає косу…
Вона ж упевнена, що Льошик – удівець!
Купила в лавці чвертку, папіроси…

„..та ж повернувся… кажуть…у сім’ю…
Пив десять літ кумис там… Син – без батька…”-
Не пісплять слив,
немов джмелі,
гудуть
Цікаві кумоньки на вигоні Диканьки…


2009

Як же німфа любила сонце,
Що їй пестило білі коси.
Зникла ти - вкрило сон цей
Щось невидиме звисокоса.

Не судилось - лукаві печалі
Огортають провулки, мов дим.
Там блукали ми. Ну а далі?
Лише плинуть струмки води...

Де ж ти є, моя Либідь?
Шелесни знов серпанком нічним,
Бо без тебе приречений нидіть
Вкупі з ранком весело-сумним.

1999

Моя земля не та, що роїть терни,
Не та, що закисає у багні…
Моя земля зреклась гидот і скверни,
І зацвіла волошками мені.

Вона людей годує добрим хлібом
І напуває сонячним дощем,
Дарує щастя, радощі, і ніби,
Вже серце не терзає гострий щем.

Її шукав я і знайти старався,
Не дивлячись на скопище невдач,
І тільки так…
Снагою причащався,
Щоб душу не труїв безглуздий плач.

Нехай терпів поразки та утрати,
І розбивався майже не ущерть,
Та не дозволив злості розіп’яти
Свого єства, Життям роззброїв смерть !

Його поклав на Праведні Основи,
І не примкнув до капища лжеців,
До тих іуд, що прагнуть крови, крови,
Проклявши нень, знеславивши отців...

Я зрозумів журбу свого народу,
І, Боже милий ! Скільки ще йому
З мутних ковбань черпати мертву воду,
Святому не повіривши Псалму ?

Та що я мовлю ?! Є в народу віра,
Над небеса літанії цвітуть,
Бадьорить світ священицька Пальміра,
Її велична, царствена могуть.

Лунає клич від стін Єрусалиму…
Але чому ж у серці тісно нам ?!
Йому б вогню, полум’я, а не диму,
Йому б не тління, а горіння Храм…!

Йому б дощу, божественної зливи
Слів запальних, щоб ними йти у бій
Супроти лжі, під зоряні розливи
Окрилених Любов’ю літургій.

Можливо час не визрів ще достоту,
Тверезу Мисль ковтаючи живцем.
Щезає вік, минувши милю соту,
І юний вік у світ іде ловцем

Нових епох… Народжуються толки,
Оманним постулатом ваблять ум...
Розбиті дні, їх скришені осколки –
Ось наслідок гнилих, порочних дум...

Та я неправді вірити не буду,
В нещиру сповідь серце запрягти –
Це все одно, що вдітись у облуду,
На шию зашморг смерті натягти.

Я знаю, сни минаються по ночі,
Блакитна мла несе свій передзвін
Над шепіт рос, щоб проблиски пророчі
Вишневий світ воздвигнули з руїн.

Здійняти Стяг над краєм калиновим,
Стяг не війни, а Вічних Перемог,
Щоб люд ожив життям нетлінно-новим,
В яке усі народи кличе Бог.

Город бродячих огней.
Говор безмерных теней.
Тише!
Сердце прилипло к спине.
Слышишь,
бъется мотыль в окне?

Свыше
занавес ночи снят -
Вновь
все
безмерных теней размах.

Тени - на выход,
Маски - на лицах.
Я среди чисел дней
в вихре вращаюсь,
в тень привращаюсь -
в плоскость моих частей.

Резкая смена солнцезатмений
с лунным мерцанием свеч -
тени поплыли сонно и мерно
за горизонт ресниц.

Слышишь,
на крыше
лунные мыши
в лужах грызут закат.
Где-то за гранью
сна и сознанья
бьется мотыль опять.

p.s. авт.: мотыль - мотыльок :))

Поміж
кадрами днів
нерозгаданого століття,
Ти
впізнаєш мене
у бездоннім відлунні очей .
Ти
чекаєш ту мить,
як чекають у темряві світла .
Дочекайся ,
й не вір
каламуті самотніх ночей .
Ти
чекаєш мене .
Понад подих Твоєї молитви
Тільки віра моя
в Твій малюнок
на зрізі душі .
Світ
мене не зламав,
я
лиш надто втомився од битви
із потворством неправд
і паскудством каліцтва іржі .
Та
над нашу любов
тільки Бог і архангельські крила ,
вільний помах крила ,
біла вічність і зоряний світ .
Ти
впізнаєш мене
почуттям ,
що лиш Ти розбудила
у відлунні душі,
на розвіях
пасьянсу
століть .

2007р.

1

Немилосердна спека полуденної пори.
Ховаю в море тіло.
А ти...маскуєш душу.
На пляжі - брязкотельця, совочки дітвори...
Вона пісочком грається – а я вже грати мушу.

Гра в пестощі, у сліпо-глухо-німоту...
Чекає ринг словесного двобою.
Чимало ігор програно тобою.
Цікаво: скинеш з п’єдесталу чи – зійду?

Купити б роль споглядача, круп’є.
Згребла в кишені виграш. День пішов за яйли...
Кругленька сума, але ж благ не додає.
Це - рай для грішників. Липнева Ялта.

2

Південна ніч. Танок легких фіранок...
Гра у "забудь", схиляння терезів.
Ось рішення
штовха мій дух
на ґанок...
Із пазухи воріт – пречорний кіт.
Сахаюся від звіра – бісів рід!

Ліхтар скрегоче:”Буть коту...рудим!”
І, диво-дивне, кіт стає таким.
Провал – віднині – успіх означає?
Холодне рішення – вода для чаю.

Це ж знову – гра!
Це гра у навпаки.
Звір свійський постає одвічно диким,
Деревами – зговірливі пеньки,
А павами – бундючливі індики.

Вагання... Ні, мені ця гра не личить.

3

Які ж міцні лабети Суєти!
Гойдає море
місячну доріжку...
Стежа у Спокій. Рух там – лише пішки,
Там сірі миші, палеві коти.

Я не зумію хвилями іти!

Гладенькі говірливі камінці
Озвались на мої питання-кроки:
„Над нами – небеса у „молоці”.
Ото – справдешній плай у Вічний Спокій...”

О, не під силу мені злет високий!

Я – лиш уламок від планети Мрія.
Я увібрала сяєво пульсару.
Живу край моря – цілісність шукаю...
Десятки літ доводилось літати.
Допоможіть мені...горою стати
Побіля Аю-Дагу!
„Не зумієм...”




2001

Коли ти йдеш в покорі і в печалі,
А на Голгофі всі твою смакують смерть.
Стань, зупинись, огляньсь, а далі
Скупа сльоза душі камінну твердь

Довбає віщим птахом до знемоги
Хай, збиті ноги порохом дороги.
Колючі погляди лягли на твою міць
Хай терном дяка та не падай ниць

Ні перед яким натовпом п'яниць
Не дорікай, глухий того не чує
Сліпому Сонце, як кротові очі

Неси свій Хрест бо цього Доля хоче
Не помагай, навіщо? Ні , не треба.
Любов і Смерть - Земля і Небо.

1999

В перехресті стін щезла смутку тінь,
Очі стрілися, вп'ялись в серця дно.
Душа скрикнула, м'язи стиснуло -
Погляду кришталь жалив крізь вино.

В танці млівши мить, кроки розбрелись,
На бруківку сліз впала їх луна.
В жовто-тьмяній млі не шукай її,
У чужих устах не знайдеш - нема.

Не цвіти, бузок, не рости, листок,
Зоре, зрозумій сліпоту німу.
Мов Чумацький шлях, по її слідах
Простелю я долю раєм із жалю.

Опівнічним сном, зраненим крилом
Спогад промайнув і сказав: "Люблю..."
Геть, облиш мене!.. Чи як ніч мине,
Знов прийди, прилинь, тільки наяву.

1999

Рішення вибрала я не останнє,
просто так легше було, в моїй спальні
квіти цвітуть, співають птахи.
Хочеш дивитись? Так не йди !

Холодно? Можу закрити вікно.
Ні, це ж холод серця твого.
Більше не гріє воно моє тіло.
Сам відпустив, я й полетіла!

Позбав мене розуму і почуття,
почни все з початку, почни все з нуля!
Не муч мою душу і серця не край,
а як я тікаю ти не доганяй.

Тихо підеш, може навіть покинеш.
Знатимеш де, як схочеш приїдеш.
Чекати не буду –сум наганяє,
а може забудеш, я не нагадаю.

Сидітиму я, біля дороги,
мені все одно, не можу без болі.
А ти будь далеко, не повертайся,
і як я наснюся ти не вибачайся.

Київ
2008 Р.

Від Нього зостався лиш запах цигарки з ментолом.
А був Він найкращим. Принаймні, тобі так здавалось.
Здавалось, що серце ущерть нашпиговане толом -
від вуст Його ніжних незмінно воно вибухало.
Тобі Він залишив свій контур в прим"ятій постелі.
А все ж було добре. Принаймні, тобі так здавалось.
Лежиш самотою, рахуєш щілинки у стелі,
і сльози з очей, наче дикого війська навала.
Мов спомин про нього - коричневі стоптані капці.
А клявся ж кохати. Чи, може, тобі так здавалось?
Це тільки спочатку: свічки, хризантеми і танці.
Не кожна love story буває з щасливим фіналом...


26.11.2009 p.

Молюском
пірнаю
в глибоку
індигову
тишу
Де сонмище звізд
мушлю тіла
на порох зітруть
Зісподу єства
білосніжна
чутлива перлина
У просторінь злине
розкришиться
й вперто мов ртуть
Збереться в пульсуючу в такт сновидінь білу Душу
Яку міріадами сонних клітин обхоплю

Розверзнеться жерло
тонути у сяєві мушу
І спрагло надіятись лет до зірок повторю


2002

(переклад)


Лебеділа:
- Любий, нині я,
Як вікно, розкрию настіж душу.
Ось...у клітку...пташе...залітай.
Скинула нічну сорочку в рюшах...

Ти кипіла:
- Як в останній раз...
Хочу не спагетті - яблук райських...
Замість океану гойних фраз,
Вигадай щось вельми чудернацьке...

Шепотіла:
- Годі!..
Вся – мов лук.
І злетів
із вуст
знемоги
струмінь...

І відкрилося мені, чому
Найніжніші імена в тайфунів...


2009


--------------------------------------------------------------



Тайфуны с ласковыми именами

Ты сказала:
- Милый, для тебя,
Я раскрою душу нараспашку -
И, от нетерпения кипя,
С плеч ночную сбросила рубашку...

Ты сказала:
- Как в последний раз
Я хочу изведать неземное!
Вместо океана пышных фраз,
Лучше, сделай что-нибудь такое...

Ты сказала:
- Будет по сему! -
Чёлку с милых глаз небрежно сдунув.

Мне теперь понятно, почему
Нет имён нежней,
чем у тайфунов...


(Автор першотвору - Вадим Друзь)

Цвіте троянда на грудневім квітнику,
Мов літові вернутись закортіло.
Росою теплою на зродженім листку
Іскриться снігу стопленеє тіло.

Я так радію малинóвим пелюсткам,
Кричу на хмари, щоб хурделиця не вила.
Та що царівні холод, ураган?
То ж ти її зненацька розпустила!

Я не баритимусь, окрилений красою,
Ні, не зриваючи, троянду принесу.
До вуст твоїх, не знали щоб спокою,
Мов найсолодшу спрагу піднесу.

Нехай мороз, полюючи, тріщить,
Хай нищить теплолюбицям коріння.
А ружа квітне, і тобою жить
Ні, не завадить світу зледеніння.

2000

„Моєму пробитому серцю немає на світі ліків...”

З вірша Роксолани


1

І амбра, й мускус, і пахка герань
Прогнали дух лісів з рабині тіла.
Муслінну хустку впустить Сулейман
Їй на плече… Зачинить сміх у кліті.
Назве баш-кадуні.*
Терпка любов на плоскогір"ї влади.
Насте, мавко!
Дівочі крила складені хрестом.
Це - таїна.
Ця жінка - мусульманка.


2

У сяйві діамантів і перлин –
Вузьке примхливе личко. Роксолана.
Так жити – підійматись чи повзти
До тиші кам’яного саркофагу?

Кохала звіра. Втратила ім’я.
Лежить Хуррем. Була ж Анастасія…
Не відпустив і мертву Сулейман:
Гробниці поряд. Велич. Безнадія.

Розетки - без смарагдів. Крок - як шерх.
Тьмяніють алебастрові прикраси…
Усміхнене страждання. Тиш тюрбе.
Коран головоломний тліє… Вази.

Ойойкає у сон Аврет-базар*…
Ой...не будіть владарку чужинецьку!
Золоторогий місяць. Біла шаль -
На камені, що упокорив серце.



* головна дружина
** базар, де продавали невільників


2009

На порозі останніх дверей
Я востаннє згадаю про Тебе.
Подивлюся із вдячністю в небо
І покину планету людей.

На порозі останніх думок
Я Тебе зачарую у думку.
Украду без питань порятунку
І той злочин простить мені Бог.

Зачаруємось лиш я і Ти
Почуттям неземного кохання.
Я вкраду Тебе вперше й востаннє
В невідомо куди, назавжди.
2004р.