Моя весна… Де ти сьогодні квітнеш ?
Де розливаєш повів райських віт ?
Я певно знаю, що мене не зітнеш
Із царства муз, мій не затопчеш слід.

Зелені дні, яскраві, чарівливі,
Залиті сонцем, де сьогодні ви ?
Я йшов до вас у життєлюбній зливі,
Свій дух купав у пахощах трави.
Не нудьгував у сутіні вечірній,
Пив залюбки псалмів дзвенячу вись
І розчинявся в радощі незмірній,
Бо жив Життям, дарованим колись
Тим самим Небом...
Срібні Зодіаки,
Цвіли у серці містикою зір.
Не йнявши віри слову потіпаки,
Я до Святинь спрямовував свій зір
І линув духом... В думах молитовно
Шукав Снаги до нових відкриттів,
І знову серце билося жертовно,
І знову світ його палахкотів,
Жарів натхненням...
Господи Всевладний !
Всевишній Боже ! В Істині твоїй
Я прозрівав йдучи на шлях відрадний,
Крізь темноту, крізь чорний вітровій,
Через жаркі, розпечені пустелі...
Та лиш сьогодні знаю, що тоді
Твоїх Небес блакитні акварелі
Живили мої роки молоді.
Я був не сам, невидима присутність
Надсвітних Сил провадила мене,
На Вічну Путь святу явивши бутність,
Пройнявши Світлом все життя земне.
Я був не сам... Сьогодні твердо знаю,
Що без Христа в недолі пропаду.
Без віри як Незримого пізнаю ?
Як без покути прощення знайду ?
Як осягну божественне начало
Людського духу у тілеснім тлі ?
Та нині Слово Боже зазвучало,
Звільнивши люд з гріховної петлі...

Моя весна… Де ти сьогодні квітнеш ?
Де розливаєш повів райських віт ?
Я точно знаю, що мене не зітнеш
Із царства муз, мій не затопчеш слід...

Для чого
народжувати вірші,
які нікому
не потрібні?
Дев'ять вічностей
вагітніти натхненням,
а після пологів
колисати викидня...
Але ж я не безплідний,
Напишу знову.
Може, будуть близнюки.
Не сіамські -
Схожі
на
неповторність.

2001

Не зазираю в очі, що не бачать.
Це - скута кригою лютневою глибокість.
Та ще страшніше (день потому плачу)
Дивитись у байдужні зрячі очі.

Ти вдень - хірург, що видаля лейкоми.
Ланцети пристрасті... Я - писана Даная.

Розтала крига! Вже пливуть гондоли
По рукавах твого Дунаю...


2007

Как два листка нас разбросали
По паркам прежние ошибки.
Нас разделила осень, мне оставив
Лишь музыку твоей улыбки.

Разлучник-ветер жемчуга
Из глаз твоих украсть намерен -
В лучах их таяла пурга,
Их блеск - алмазов ожерелье.

И дождь ласкает тихим ливнем,
И по аллеям свет струится,
А листья зыбнут, в небе синем
Все дальше шорох их кружится.

Сорвали тучи танец листьев,
В грозу упрятали надежды.
Водой размыло строки писем
И сразу стало как-то снежно...

Вам верить, звезды, - все покой,
Вы говорите: "Все окаменело".
Но обещаю, в летний зной
Увидят птицы - ветвь зазеленела.

Вдвоем и рядом, близко-близко,
Дрожать от солнечного дня
В июле будут ивы листья.
И будем вместе Ты и Я.

2000

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Мій гнів розбиває мене на шматки,
Твої слова напрочуд швидкі.
Твої очі мені набрехали сто пудів –
Я зрозумів,

Що ти не та, кого я ніжно так любив,
Я для себе істину нову не відкрив –
Я знав, що ти такою будеш зі мною,
Шаленою і дурною.

Я до гною роздираю свої рани,
Я болю не боюся. Ти кажеш, що я поганий –
Я поранив тебе у твоє брутальне серце,
Мені цікаво – де це?

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Янголи розбивають небо над нами,
Ми з тобою стали лютими ворогами,
Я радію цьому, я радію цій війні,
Яку оголосила ти мені.

Ні, я не буду тепер плакати ночами,
Я не захоплююсь більше брехливими очами.
Ти більше не скиглиш, ти більше не волаєш,
Цим ти дух мій піднімаєш.

Ти знаєш, що скоро прийде кінець війні,
Перемогу він принесе лише мені.
Янголи будуть плакати над тобою,
Шаленою і дурною.

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Хай, хай все залишиться, як є,
Наша любов по серцям нам не б’є,
Наша війна не убила нікого
І що з того?

Я тепер вільний, ти тепер одна,
Між нами тепер кам’яна стіна.
І я тепер щасливий, що я один живу –
Я забув ту одну.

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.
Жовтень 2006 року

* * *
Стікають воскові сльозинки
з очей, мов волошки,
розквітлих -
так ангели плачуть невинні
над нашим коханням
убитим...

* * *
Дощ, наче голкотерапевт,
списи встромляє
в хвору землю.
Куди ж поділись ми?.. Тепер
листки змітає вітер-шельма...

* * *
Симфонія Баха.
Чи, може, Бетховена?
Чиясь невідома рапсодія...
Немає різниці -
всі пристрасті сховано,
кохання роз"їла корозія...


17.11.2009 р

Повітря в горлі комом застрягло,
мене ніби назавжди забрали,
з собою на небо, усі мої мрії,
як солодко я з ними злетіла.

Розвіяв вітер ілюзії , мрії,
усе. Ніби ніж гострий в спину.
Розтануло щастя, розвіялись сни.
Лишився лиш біль. Це вже не ми!

Якби я знала, що я втрачала,
то краще б двері свої зачиняла.
Якби я знала кого в душу пускала,
То може б зразу замки поміняла.

Так хочеться крила, але і навіщо?
Куди вже літати? Кайдани набиті.
Всміхаюсь брехливо, продам свою душу,
куди мені з нею? Все стало байдужим.

Якби я знала, що станеться з нами,
бракує поваги, мене вже не стало.
Якби хтось сказав, порадив, чи що?
То може б не влізла я в це лайно.

Відкриваю очі я,
та без тебе я сліпа,
що ж робити маю я?
Вибираю каяття.

Київ
2009 р.

Чорне та біле, світле та сіре,
хто малював ці жахливі картини?
Вікна закриті, серця зашиті,
нам треба здолати ці згубні миті.

Сонце закрилося , темною хмарою.
Може сховалось і плаче із жалості.
Хтось подивився і засміявся,
а хтось навіки одиноким зостався.

Ріжу долоні, ріжу до болі,
Вони чисті в них не має крові.
Чому ж тоді думи мене не пускають?
Чи може я просто себе вихваляю?

Ти не бреши, ти не вкради,
чесно живи і всім поможи .
Чому ж тоді в світі всі, майже, нещасні?
Чому ж тоді сльози затьмарюють щастя?

Київ
2007 р.

Казалось бы тихий вечер...
И это небо слоеное
Свежей капустой лежит
Умиротворенное.
В нем циркулируют взгляды и чувства.

Но если посмотреть на пару слоев глубже.
Без наряда.
Это небо Аустерлица и Ватерло!
Небо блокадного Ленинграда!
Не унылого штиля!
Не готового шницеля!
А фитиля Бедфордова
В порох амбициям.

Мы все его бедные дети.
И почему-то совсем не стыдно
Рассказать ему синему, синему,
Что наши цитадели-города
Считают - душат чувства. В позолоте
Холеный, сытый, статный Вашингтон
Читает модные стихи Европе,
Как отгремел XX век под этим небом.
Довольно смелый. Быстрый и стальной.
И как невнятно шепчет XXIый.
И разжирев будет молчать XXIIой.

Но небо нас прощает пеной облаков,
А ночью светлым звездным водопадом...
Небо Курской дуги! Небо честных стихов!
Небо блокадного Ленинграда!

Сьогодні вперше я помітив літо
у кумканні ставка смеркових жаб.
Схопився — в мороці тебе зустріти,
а то був так собі - квітневий жарт...

04.2000

Уламки кохання валяються в нас під ногами.
В розбитому дзеркалі щастя не можем знайти.
Це все було з нами, й водночас, напевно, не з нами.
Не в тому печаль. Чого ж не буває в житті?
Ми все поламали, і смутком захмарилось серце,
котре ще недавно так вірно кохало тебе.
Любов ми здобули із боєм, в жорстокому герці.
А зараз розлука, мов кішка, у душах шкребе.
Ніхто не загинув, коли за любов ми змагались.
Війна відгриміла, жадане затишшя прийшло...
А ти вже співаєш коханці новій мадригали.
А може, купуєш в гетери холодне тепло...


19.11.2009 р

Чомусь пече,
Чомусь болить
І ниє серце.
Пустота - це страждання серця.
Ти пішла,
Як же я буду без тебе?
Радість, щастя, спокій -
Цим жило серце
Доки ти була поруч.
А зараз залишилась
Тілька пустота,
Бо ти пішла...
Вчасно чи не вчасно?-
Яка тепер уже різниця
Коли сум полонив серце.
І лише надія
Тут ще жива.
Надія..
Вона завжди вмирає остання.
Надія..
Вона завжди піднімається перша.
Коли прийдеш?
Хоча, не відповідай.
Але довірся і надійся -
Все найкраще стається несподівано...

2009

Коли вже сказано доволі слів
І сонце більш, як сонцем, не назвати,
Читаючи Олесевих рядків,
Чиєюсь волею витягуєш папір
І власним почерком продовжуєш писати.

Що ти без рими? - Без ударів пульс,
Без грому блискавка остання.
Без неї ти - діаметри без куль,
Прадавні нетрі без сполоханих козуль.
Без рими ти - як гавань без пристання.

Бо строфам раз відкрившися навстіж
І їм довіривши чуття свої убогі,
Мов п'єш настійку за полин гіркіш,
В живицю мов встромляєш гострий ніж
І в димі болю впізнаєш свою дорогу.

2000

Дзвеніли зорі в небі чорнім,
Гойдали недоспілі сни,
Що ночували в серці скорбнім.
В його глибокі борозни
Яскраве мерехтіння лляли
І чарували сяйвом див,
Слабкі надії просвітляли
Щоб ними я і далі жив.

Щоб жив не дивлячись на втому,
На негаразди і біду.
І кривди не чинив нікому,
Знав твердо, що добро знайду,
Якщо у Правді не зневірюсь.
І вірив я Зорі Ясній,
Що згодом справді перевтілюсь
І суть свою зустріну в Ній.

Порину в край джерельних зблисків,
Врунистих, мріючих лісів,
Де стільки розкошей і зисків,
Дзвінких, співочих голосів.
Там стріну я Живу Надію.
Прозрівши Нею назавжди –
Усі довершити зумію
Душі натхненної труди.

А губи так торкнулися щоки,
Як після зливи - гілочка жасмину.
Муж очі опустив, зітхнув і...зник.
А ти обняв: ”Ще – двічі… Це ж - Великдень…”

Ти – лиш обуда, донжуан сільський!
Для тебе я – особа потойбічна.
Кохати лише татка радить син.
Джокондово всміхаюсь – ще безгрішна…

З тобою прогрішатися? О, ні…
З очей зелених лине вірус зваби…
На „інфлюенцу” легко захворіть.
Імунітет слабіє…
Кличуть в хату…
Рука - в руці.
Браслетку розстебнув…

Не клич мене
за овид буднів
з двору!
Ти ж утечеш, коли я простягну
Замшілу скриньку з написом „Пандора”.


2009

Non sum qualis eram*

1



Вольєри... Кліті... Метушня дрібних...
Цареві звірів – ще кривавий кусень.
Підходить зледащіло... Жовна. Рик...
Тепер і палець поміж ґрат – не вкусить.

Погостювала плідно! В плазуна
Навчилася заковтувать офіру.
Стою, милуюсь тихо сприбока:
Так...слоненя уміє жити сірим.

Соломою зашарудів козел...
Ось шпацірують квочка і курчата...
Когорти...
Стаї...
Кліки...
Я ж ледь-ледь
У оберемок - стежечки хрещаті.

2

Ні, не погорда. Не зневіра. Путь.
Біль. Антисептика. Обробка вірша сріблом.
У ненажерні пельки – комашву.

О, нене, я, нарешті, жити вмію...





* - Я вже не такий, яким був раніше (лат.).


2009

Між нами - кордони, держави
і прірва прожитих років.
Снується розлука іржава
над верстами битих шляхів.
Між нами - нездійснені мрії,
гіркіші за чорний полин.
Стуляєш на хвилечку вії
і чути спів рідних долин.
Між нами - нестворені вірші,
б'ють дзвони загублених рим.
Твій світ - він не кращий, не гірший -
ніколи не стане моїм...


23.11.2009 р

У саду зеленім
Під високим тином
У неділлю ввечір
Зацвіла калина -

У гіллі розлого,
У листковім стійлі
Ясно-смарагдово
Стала при надії.

Запишалась квітом,
Сонцю показала,
Місяцевим світом
Ніжно колисала.

Аж повіяв вітер,
Заблагав калину:
"Нащо тобі діти?
З ними я полину!

Понесу їх в поле,
Ген за оболоні -
За дружин їм будуть
Черемхов ідоні."

Сумувала ненька:
"Без синів як бути,
Пелюстки маленькі
Як мені забути?"

Затужила дуже
І...благословила,
До зорі на службі
Небо все молила.

І для свого цвіту
Слала щем далеко -
В холод щоб зігріти,
Напоїти в спеку.

В кетягах налитих
Стоячи дрімала,
Од дітей прибито
Вісточки чекала.

Враз на небокраї
За старезним тином,
Як в далекім маї,
Забіліла днина.

Ожила калина,
Віти простягнула -
Думала, дитина
З мандрів повернула.

Вибігла навпроти,
Хустку аж згубила,
А її з-за плоту
Інеєм укрило...

Не сини обсіли
Маму на порозі,
А мороз у біле
Обернув тривоги...

І стоїть зимою,
Жде свою кровину
Згорблена журою
Сивая калина.

2000

Лиха година… Чорна днина…
Кому довірилась людина ?
На що звернула погляд свій ?
Ростуть скверноти мов пухлина,
Сумління чистого краплина
В зневазі злій.
Що доброго в сухій пустелі,
В безводних просторах знайдем,
Квітучі кинувши оселі,
Де берегли пташині трелі,
Красу святих поем.
Чим ситі будемо сьогодні ?
Яким напоєні питвом ?
Творіння спраглі і голодні,
Злюбивши вічний бунт безодні,
Пруть напролом
У світ розбещені, зіпсуті…
І ніби сонце сяє їм.
Та в ланцюги гріха закутті,
В його заїдливій отруті
Гидують всім.
Мужі поважні, мудрочолі,
Аж досі «ходять у штанці».
Швидкі уродженці сваволі
Собі знайшли престижні ролі
За товсті гаманці
І ніби виросли до неба…
Та чого вартий видний зріст ?
Громадять те, чого не треба,
І ніби в цьому є потреба,
І суть, і зміст.
Можливо є, можливе варте
Життя тих неймовірних благ.
Та з бісом граючи у карти,
Ця гра далеко вже не жарти.
Тут програш – Крах.
Тут програш значно більша втрата
Ніж ті марнотні надбання.
Коли прийде за них розплата,
Не буде кому позбирати
Осколки дня.

Вона стояла у вогні
й дивилась в небо у задумі,
а руки простягала на захід і на схід;
і ніби я впізнав Її,
Вона пускала в мене струмінь
й я зрозумів – то Світло-від-Пітьми.
Вона стояла і сміялась,
Вона була величніша від всіх,
бо хтось повірив, що Вона існує;
Вона нічого не боялась,
Вона пізнала найвеличніший Свій гріх –
бо промовляла Його ймення всує...
Це Та,-Яка-Злітала-Із-Вікна;
це Та,-Що-Бавилась-Із-Кулеметом;
це Та,-Що-Не-Змогла-Обрати-Вільно;
Вона стояла, як вогню стіна;
Вона сприймала це життя предметом
й Вона була одна-єдина сильна.
Й я зрозумів, навіщо нам життя –
щоб так горіти, але не згоряти,
щоб дарувати людям смуток й сміх.
Вона грішила – й все без каяття;
Вона прийшла, аби ту правду взнати,
що я таки повірити Їй зміг...
* * * * * *
я у прозорості вікна
розгледів чорно-білу птаху
я бачив як вона зліта
над мого серця сірим дахом

вона не карка не курличе
вона кудись неначе кличе
лиш помахом свого крила
і десь під хмарами зника

а я ступаю у вікно
наслідую Дівчину-Ватру
можливо в небі десь я вклякну
та зараз це усе одно

бо птаха крильцем показала
на місце де Дівча палало
* * * * * *
я став у коло і звернув обличчя в небо
я руки розпростер на захід і на схід
і я згадав життя своє псевдобогемне
й готовий був уже відправитись в політ

почув я голос не земний і не небесний
неначе в груди хтось постукався мечем
і я відчув що я вже не тілесний
і я відчув що перестав я буть борцем

і я стояв і я палав під небом
і я сміявся як сміялася Вона
душа і тіло поруч і окремо
й між ними проступила вже стіна
* * * * * *
отямився стою й не розумію
то сон чи справді я вже помирав
дивлюсь на себе й розумію я темнію
хоч я також цей шлях не обирав

і птаха зникла і вікно закрите
і розумію жити не набридне
відчув чиюсь присутність у кімнаті
хтось був тут коли я збирався спати

я зрозумів що з Нею ми є ціле
що було проклято вже нас на сотні літ
від цього розуміння я розквіт
ми упокоїмося у одній могилі

я посміхнувся Дівчині в вікні
Вона пустила блискавку мені
* * * * * *
і так жили і так любились в смерті
для нас усі кордони були стерті
трималися за руки крізь часи
крізь всі простори і чужі мости

не відчували вже буденності проблем
ми відійшли від тусклості систем
ми охопили у обійми свої Землю
й зробили з неї світлої лиш темну

ми підкорили всі низини світу
і простягли до неба смерті квітку
і ми ходили тільки із вікна
бо наша сутність бyла не земна

і не небесна ми були із темних
із коловерті рухів безсистемних
* * * * * *
так відбулась загибель світу діти
для двох людей які ступили не туди
і вічними лишалися вони
бо пекло то і є життя навіки

вони собою інших пожирали
але вони не знали
що програли

вони вважали
що колись помруть
але не знали
ще що назавжди живуть

вони гадали
що навіки сонце вкрали
але не знали
що їх вже поховали

на кладовищі ви їх не шукайте
ви їхні труни в себе в серці майте

тож знайте
що вони у вас живуть
й чекають коли душу заберуть.

Не докоряй коханню
за образу,
За остаточність почуттів,
За чорне й біле-
все одразу
І голос пісні у митців.
Мине останній день хвилини,
Мине усе, але одне
Залишиться крізь час неспинний:
Кохання радісне й сумне.
Воно залишить
білий попіл
На чорнім острові життя,
Яскравий, світлий,
милий обрій,
Як сила твого почуття.

Матове світло
На панцирях вулиці
Плани руйнуються
Пальцями паніки
Пещені грані
Принадної пані
Китиці правди
В загоєні рани
Місто читає газети останні
Холодно знати, що світ бездоганний
Ллється крізь шпарки бетонних руїн.

Руни кружляють
В магічному колесі
В тихому голосі
Натяки й наміри
Небо ногами
Гримить у тамтами
З ринви стікають
Потоки реклами
Повінь танцює за руки з вітрами
Холодно знати, що світ бездоганний
Втоплений в мареві зношених змін.
21.11.09

Мої вірші, мов вірні васали,
справно платять призначену дань
Вам - спустошених душ феодалу,
повелителю марних бажань.
Мої вірші - герої Валгалли -
підуть в бій без усяких вагань
лиш тому, що я вірно кохала
Ваше серце, глухе до страждань.
Моїм віршам до рун Калевали
не рівнятись - там розмах, глибінь.
Я Вас скромно і тихо кохала,
відпускаючи сни в височінь.
Моїм віршам не бачити раю -
надто грішний увесь їхній рід.
Може, Вас я і досі кохаю,
тільки Вам цього знати не слід.


20.11.2009 р

Вам прекрасно відома картина в моєму вікні.
Пам"ятаєте, як ми раніше вітались крізь шибку?
А іще ви, бува, посміхалися чемно мені...
То я, звісно, придумала. То була місяця скибка...

Я зсередини замкнена і загубила ключі...
Ваш розхристаний комір, скуйовджене вітром волосся...
Ну помітьте, відчуйте долоню на вашім плечі,
Поцілунок у скроню, мій шепіт на вухо :"Та ось я!"

Перетерлася нитка часу і намиста разки
Врізнобіч розлетілись. Розвиднілось. Зникла полуда...
Ви питали у мене? Та ні, я, панове, ні з ким.
І не гайте свій час - я і з вами ніколи не буду...

21.11.2009

Без тебе я - в анабіозі.
Без тебе – летаргічний сон!
Стою з букетом на порозі
У косметичний твій салон.

Ти неприступна недоторка,
Незмінно модна, от кутюр.
Наводиш кожного вівторка
Свій манікюр і педикюр.

Тебе вигулює ротвейлер.
А ми збиралися гульнуть…
І я, багатий, мов Рокфеллер,
У кулаці півсотні мну.

Біжу, пришпорюю планету.
Ти знову зникла, як міраж!
Телефоную:
-Де ти? Де ти-и-и?
-Привіт! Я тут. Приходь на пляж.

До тебе підпливаю брасом,
В душі співаючи пісні.
А ти… пірнула із Тарасом!
Вже в аквалангах десь на дні!

Ах ти чудовисько лохнеське!
Чому ти дражнишся на зло?
Сама ж писала есемеску,
Що буде краще, ніж було.

Але ж були колись моменти…
Серця забились в унісон,
Й мені казала компліменти:
«Ти приставучий, мов гудрон»!

В мені вібрує кожен атом.
Молю тебе сказати «так»!
Ти знову клацнеш дипломатом:
-Ну, я пішла. Пока, дивак!

А за вікном летять лелеки,
І малюків комусь несуть…
К бісам! Іду на дискотеку,
Пора спізнать жіночу суть.

А там знайомі: Зойка й Настя.
Кричу: «Бон жур! Парле франсе?»
Та Зойка зойкнула від щастя,
Сказала:
- Згодна я. На все.

Та незборимі твої чари…
Я долю взяв на абордаж.
Хто там сказав, що ми не пара?
Я ідеальний твій типаж!

І знай, примхливая чаклунко,
Відчую губ твоїх дюшес!
І в безкінечнім поцілунку
Удвох полинем… до небес!

2009

Ще днів багато попереду,
Багато гіркості і меду,
Падінь і злетів…Та хтозна,
Чи згодом в них не запустіє
Душі мрійливої казна.

Ще слова пісні вистачає,
Життя правдиво научає
Простої мудрості, і ти,
Йдучи, всі труднощі долаєш,
І вірних друзів зустрічаєш
Під майвами мети.

Нехай у світі піднебеснім
Не все стоїть на чині чеснім.
Як небо вище від землі,
Так Правда вища від неправди,
І так було і буде завжди.
Бо й чорна ніч в густій імлі
Не здатна дню протистояти.

У світанково-білі шати
Одягне сонце ранки знов,
І серцю явиться прозріння,
Його яскраве пломеніння
Зніме нічний покров.

Знову Львів плаче осінньо,
Я зацукровую каву сіллю…
Стоп! Я не п’ю каву солодку!
Сьогодні розсіяний – просто мокрий…

Вишкрябую цукор із філіжанки;
Ріжу сир на квадрати – мої коханки;
Ковбасу молочну дістаю з кишені;
Мащу маслом вершковим до туалету двері.

Чим канапка погана?..

30.09.09

Віршів боюся,
бо сняться…
Маруся Чурай
босяцьких
співає пісень і тішить
хлопців не тілом –
віршем…

Я лежу, оголена нижче спини,
Для хоробрості згадую образи святі:
Так люблю я Тощева і Україну,
Що треплю без зойку й уколи прокляті!
(13.01.2007 р.)

Разом з собачим холодом
Рими влітають в голову
Нові, але не новші…
В наші з тобою відстані
Осінь вплітає хтось… А дні
Стали на вічність довші.

Поперек горла вулиці
Автомобілі туляться
У неживій колоні.
Струни іскрять амперами
З грифу і дотепер… А Ми –
Зовсім вже телефонні.

Кнопка швидкого виклику
Включить початок відліку
Міжабонентських вражень…
Знову піде по колу все
І хтось дурнуватим голосом
«Поповніть рахунок!» - скаже.

Як дощ засріблиться, вповільни ходу
По листі, опалому з вишні.
Зірви хризантему в осіннім саду
Жовтаву і пишну-препишну.

Пелюстки, зважнілі од зрілих ночей,
Укриє тонка позолота.
Схилися цілунком до їхніх плечей,
Зніми вечорову дрімоту.

Не бійся навмисне пахучий пилок
На кінчику вії лишити.
Сховай свої очі в тремтливий вінок
І казкою будеш радіти.

Всміхнися до сонця в долоні твоїй,
Прокинеться згадка минула.
Розкрий в кволім серці вологий сувій.
Плине дощ по щоці - не забула...

Вже квітка прив'яла, косу розплела.
І ти якась, мов торішня...
Зірви хризантему, згадай, як цвіла
Любов наша давня, колишня.

1999

Мої брати ! Нам так судилось
Іти за рідну землю в бій,
Щоб не топталася по ній
Поган запеклих зграя дика…
Брати мої ! То честь велика
Служити їй !

Вітчизни нам не обирати,
А зрадити – не дай Господь !
Вкраїна в нас одна, як мати,
Їй не вагаймося віддати
І кров, і плоть !

Наш славний Дніпр тече у море,
І сонце ясне сяє нам.
Чому ж тоді те древнє горе
На ймення «розбрат» серця оре
Плугом одвічних драм ?

Брати мої ! Нам всім судилось
За землю рідну йти у бій,
Аби не вешталась по ній
Зухвалих зайд ватага дика…
Мої брати ! То честь велика
Служити їй !

Люблю твоє волосся,
Люблю палкі вуста,
Люблю їх хвилювати,
Але, на жаль, - у снах.

Люблю твою поставу,
Люблю п'янкі слова,
Люблю впиватись ними,
Та відстань є між нас.

Люблю твої я очі,
Люблю, як ти хмільна.
Люблю тебе... даремно,
Бо ж не дізнаєсь як...

1997

на долонях моїх
тавро твоїх поцілунків
пропікає наскрізь
неможливістю бути поруч
мій єдиний глядач
допущений за лаштунки
ми створили це пекло
з тобою удвох – власноруч
знов з дощами приходить
знайомий осінній розпач
календар опадає днями
дерева листям…
щось до серця повільно вповзає
холодне й гостре
відганяєш раптовий здогад –
вона вже близько

(2008)

Колами під очима
розходиться, як по весіллі, північ.
Є година - пробігтись рінню.
Зібрати рінь.
Підвестúся із кам'яним.
Сокира мирно рубає
за навчальною піднятих півнів,
А вдосвіта
нечисть у пір'ї
за непрокинутий ранок править калим.

Коли ми
дубом встоїмось, збуджені і убогі, накажуть:
“Вистояти!”.
Стежки потечуть притоками
у спіральну дорогу стікс.
Де ми таборами,
де ми - саджанці в тисячолітню сажу.
Де питання родяться щоколіна.
Як відповідь -
зводиться обеліск.

Виблискує в ріках,
не йде до рук і треться у ноги риба.
Перстені незримо
на стовбури безіменні
нанизує шлюбний ліс.
Де гоїться “я тут був”,
навіть по тому, коли ти вже вибув.
І грім прибиває
закурений слід додолу.
І бачить тебе наскрíзь.

2009

Каштанова осінь розсипала ржаві покрови
На землю застуджену, змочену сивим хлющем.
Мій давній товариш, понуро насупивши брови,
Сидів на терасі, дбайливо укрившись плащем.

Він згадував літо, котре ще недавно буяло,
Промінням ласкавим стелило одвічну красу,
Як піснею в небі пташине завзяття витало,
І ранки чаруючі пили небесну росу.

Осінні дива його вражень чомусь не торкались,
Він бачив лиш смуту у цій рижолистій порі,
В задумі глибокій сонливі миттєвості мчались
І краяли серце північні вітри-дударі.

Здавалося, день прослизав над його головою
Густою імлою і тяг на самісіньке дно…
Він був наче в’язень, що ворогу здався без бою,
І в розпачі пив нещасливої долі вино.

Мандруючи поглядом ген за оранжеві груні,
Ковтаючи згірклі мережива збляклих далеч,
Мій друг осоругою мулив літа свої юні,
Згасаючи духом у хлюпі жовтіючих теч.

Я мовив йому: „Досить, братку, тонути в розпуці,
Ти краще поглянь як на кленові листя горить…
Ще бронзові трави бринять, хоч давно у розлуці
З палаючим літом… Їх осінь не стала щадить…

Та скільки надії у тих відшумілих билинок,
Краса їх зів’яла, та це тільки лиш до весни.
Пора пурпурова дарує їм тихий спочинок,
Щоб згодом квітневим зелом спалахнули вони.

Будь певен, мелодії осені жовтогарячі
Акордним звучанням чарують багряні ліси,
Вони звеселити могли б твої думи юначі
Не гірше ніж літніх птахів чарівні голоси…

Відкрий своє серце, дозволь злато-листій княгині
Одіти тебе в розмаїття щердіючих днів,
Надіям жарким дати неба і крила орлині,
Щоб дух твій над світом каштановим завше веснів…”

Букет троянд тобі дарую
І хризантеми запашні,
Прекрасні айстри вже готую,
Та найгарніша квітка - ти.

Дарую золото й платину,
Смарагди і бурштин - тобі.
Ще й білосніжную перлину,
Та найкоштовніша - це ти.

Для тебе пахощі всі світу
І полонини, і ліси.
У невідомість плинуть ріки,
А повелителька їх - ти.

Тобі одній лиш сонце світить,
Для тебе небо голубе.
То чи зумієш ти помітить,
Що все найкраще - це твоє?

1997

Два ангели схилились над тобою,
І зберігають твій тендітний сон.
І теплим молоком біжить дорога,
І колискова, наче камертон,
І плоть , і кров дитячу заспокоїть.
Два ангели даровані від Бога…

Рожева п’ятка заворожить душі
Двох ангелів, що з простирадел крил
Тебе зробили ружою вітрів.

Пелюшки із пір’їнок… Ангел – Мама:
Тобі постелить вишитий рушник,
І перший крок , неначе вхід до раю,
І перший злет бажання до зірок,
І мови кредоносної квітник
Вона тобі під серце загортає.

Два ангели дарують жбанки ласки,
І ласощі дощів, і поцілунків лоскіт,
І шепіт найріднішої підказки…

Твій ангел другий – ясне сонце Тато:
Світ подарує на долонях мужніх,
Пробудить в тобі справжнє перше я.
І побудує істини потужні,
Допоки плід на гілці очки мружить
Дорогоцінні татові знання.

Два ангели творили чудеса.
Чесали кучері й потилицю чесали,
А час летів, а часу було мало…

Ти їх обрав, то ж і прийми, дитятко,
Ці дотики тепла й довічної любові,
Що жовтим батиком на чисту сходить воду..

Два ангели … Два виміри терпіння,
Яким тремтить душа червоними півнями
Твого життя.
Це рідні тато й мама.

ледвезелий супротив саду
теології зими
за риштуванням рештки крони
псалмитує замерзле стадо
безголосої луни
у верховітті заборони

осеніє говінням груші
і розп'ятістю лози
цей жовтень кришить обладунки
сухоти дощовито сушить
ліщинових зве музик
щоб грали промені малюнків


2002

В Тетянин день тобі бажаю
Не зачерствіть у плині днів,
Черпати світ чуттів безкраїх
І не пізнати більш жалів.

Щоб ти цвіла, спекотним літом
Давала затінок душі.
Чарівним, білосніжним квітом
Щоб гнала думи всі журні.

Вінцем краси кохай сповита,
Жадана будь. Життям налита
Крокуй повз чорний смерті рій.

Лети до хмар, сп'яніла щастям,
Не дайсь в полон гріховним страстям
І низько падати не смій!

1999

прибережи
на пам'ять береги
прощальну сіль, залежану в обіймах
над вороттями - птаховіст недільний
тримай нестримність
вістрям догори
заселять хвою
люди і лади
спливе вода, закупана опісля
нахресний герб стирного позамістя
лиш на терези мандрів не склади
Тереза милосердна...

2002

В сугробе ветер тихо замирает,
Укрыло снегом иву у реки.
Селенья птиц, поющих глашатаев,
И те прозябли, словно старики.

Под коркой царства ледяного
Лежат осенние цветы -
Среди пространствия седого
Глаза застывшей красоты.

Прохожий голос, не нарушь
Той тишини, что не смолкает.
В уютном гнездышке из стуж
Зимой природа отдыхает.

1999

Ты так чудесен, мой тюльпан.
Хоть одинок - зато любим.
Ты гордо красишь свой стакан,
И не узнают, что раним.

Ты так строен на тонком стебле,
И дивны алы лепестки.
Жаль, что художник где-то дремлет,
Ведь краски ночи так мягки.

Твой нераспущеный бутон
Скрывает тайну красоты.
Но станет плевелом пион,
Когда ее откроешь ты!

1999

Тиша дрімка. У таке безгоміння
Чуєш вечірніх вогнів мерехтіння,
Мовиш у думці в цю трепетну мить:
«Тиша… О як вона мрійно мовчить !»

Як мелодійно пронизує спокій
Далеч, посіяну в тиші глибокій,
Як половіють небесні лани
Зоряним збіжжям краси-вишини.

Тиша оспала, тривка, зорепадна,
Пісне беззвучна, стихіє розрадна,
Поро мрійлива у шаті нічній,
Дай свого дива тій днині гучній.

Дай у обіймах твоїх відпочити,
Серце покоєм святим окропити
Під миготінням спливаючих свіч
Доки над світом красується ніч.

Тиша мовчка, у таке безгоміння
Чуєш небесних світил шепотіння.
Мовиш про себе в цю зніжену мить:
«Тиша у серці моєму бринить».

Я знов дивився у вікно
Як тихо гасне вечір,
Як поглинає горизонт
Ясне світило дня.
Як перші зорі у сумній,
Тьмяніючій далечі
Вдягають небо у нічне,
Розкішне убрання.

Я знов у роздуми поник,
У мріях розчинився,
Гримку, буденну метушню
Втопив у забутті.
І раптом в серце з висоти
Потік натхнень полився,
Вихлюпуючи в тишину
Мотиви золоті.

І день і ніч біжу, біжу,
кручусь, як вентилятор.
В портфелі тисяча адрес –
рекламний я агент.
Усе в диму – не вулиця,
а газогенератор!
На розі пробки розгрібає
очманілий мент.
Димлять жінки й чоловіки,
і хлопці, і дівчата,
Таксисти і артисти,
і члени їх родин.
В колясочках, прокурені,
попискують малята,
А мами, замість сосок,
видихають нікотин.
Та не паліть на вулиці!-
задихано волаю–
Для цього є квартира,
балкон, чи туалет.
А то, як в тубдиспАнсері,
цей кашель дошкуляє,
Руйнуючи мій бізнес -
ПРОДАЖ СИГАРЕТ.

Лишіть мені цей листопад на згадку
Гербарієм снігів між сторінок із листя.
Щоб першу кригу, мов точену кладку,
Пройти. І потепліти раптом. І розлитись.

Світити ніч, розчинену на каві,
Криводзеркально спати, аж по рівнодення.
А там - на спад. І на падіння навіть.
Аби у скронях пам'ять кронилась вогненна.


2009

Позникали зорі, небо стало чорним,
Чорним як ніколи, тільки блиск надій
Проникає в серце сяйвом ілюзорним,
Розгубивши миті в тишині німій.

А ти їх збираєш, ті іскринки світла,
Ті краплинки сонця в мозаїку дня.
І здається осінь як весна розквітла,
Щебетом солодким вдягшись від рання.

Спогади птахами прилетіли з краю,
Що за горизонтом швидкоплинних літ.
І крилата юність від земного раю
Знову в рай небесний твій звертає хід.

І ти йдеш на світло, може буть, що вперше
Зрозумівши сутність прожитих років,
Із обличчя маску безпораддя здерши,
Стерши налипання чорних ярликів.

Місячний відблиск у вирі гірської ріки –
дорога, якої насправді немає,
тече у незвіданий край.
Я в ньому не був,
та знаю,
що він є моїм.
Там
волею Світла
лунає соната життя
і білі троянди
не мають відтінкових барв.
Час
вітром гортає у долі моїй сторінки.
А я
не одягну ніяк у звуки слова,
аби пояснити видіння на хвилях ріки.
Хоча розумію –
мені вже туди не дійти.
І не розумію,
чому все, що є,
саме так.
1993р.

Вважайте його таким, що не витримав кризи.
Покотився сходами. Сонце - на ліфтові вгору.
Висоті його врізали довжину карнизу,
За світлом несплаченим згасли кінці коридорів.

Переломів боявся - черепа там, кінцівок.
Вирішальні ж удари заводили внутрівенно.
Вену знайшли через виразку в гаманці. От.
Кому той на босу геній, поспускаємо гени.

Пам'ятайте, що він найбільше хотів любити.
“Кохаю” читав по-склад-но-щах. З високої букви.
Терпів скільки міг. Недовитримав. Трісь корито.
І рибка вибажалась. Дід-баба як? Без онука.

Статистам на зло не гнив у воді, без дна не гинув,
Непристойно довго круговертями плив без крену.
Одного зимово-теплого вийшов по зливу,
Із небом на брудершафт, а ним - на щастя об землю.

Всміхнемось по ньому мокрими. Хай йому сухо.
На весь біль посміємося - снідав ним світ і тріснув.
Скажемо так і не в такт, він залюбки би слухав,
Бо обережно думати — вбити його зумисно.

2009