Люби ! Нехай це почуття
Пройме усе твоє життя.
Люби, не підкоряйся злості,
Там, у небесній високості
Вирує радісна цвірінь
Лунких пернатих сотворінь.

Услухайся в ці трелі милі –
Хвала, хвала Надсвітній Силі ! –
У них вируючи звучить.
Мов наречені на весіллі,
Хмарини пролісково-білі
Уславлюють сяйну блакить.

Люби ! Любов’ю все осилиш,
Любовію серця прихилиш
І друга в недругу знайдеш…
Любов не відає поразки,
В атаках милості і ласки
Підкориш сотні злобних веж.

Не змучуйся на цій стежині,
Любов на те й дана людині,
Щоб тягарі й чужі носить…
В ній постає предвічна сила,
Вона, вона усе створила
Й продовжує творить.

Люби відверто і жертовно,
Злосердих і без тебе повно,
Їх душі супротивні дню.
В них ночі згубної темрява…
В тобі ж горить незгарна слава
Священного вогню.

2005

А почуття по чаші все течуть…
Напевно, тріщина - раніше не стікали
Усе раніше чаша поміщала
По вінця завжди їй хотілось буть

Мені не тяжко доливати - ні!
Що з чашею робити? - я не знаю
Свої долоні знизу підставляю
А там - уже підставлені твої…

2006

Багряний відблиск,
небокрай,
горить багаття,
зачекай,
один лиш подих пережди,
тоді рушай.
Далеко йди,
щоб вже ніхто не оповів,
про дивний край степів й лісів
і сонця сонця чорного.
Чекай
Не згадуй більше, не співай
про шум дібров
і темний гай, про сонця лід
про ті світи, в яких ти жив колись...
Іди.
Ніщо не згадуй, все забудь,
життя проходить не вернуть,
колишніх радості і страху,
Життя проходить,
з ним іти ?
Чи зупинитись і в світи,
пухмурі й темні, без вогню,
жбурнути іскру
саме ту,
єдину блискітку вогню
Що залишилась від багаття того,
Вже дивного, страшенно древнього й святого...

Я придумав себе
В цьому надто уявному світі,
У ілюзію тіла
Всі свої відчуття помістив.
І сяйнули в очах
Ілюзорні розливи блакиті,
Сповістивши про час,
Що на обрії духу наплив.

Я знайшов не себе,
Не собі свою дійсність наврочив
Поміж двох берегів,
Що йменують буттям й забуттям.
Бо що бачили дні,
Те ніколи не бачили ночі,
Тому сутність свою,
Я присвячую звабливим дням.

Може з ними знайду
Ту просту, золоту середину,
Про яку каже міф,
Не римуючи тайні рядки.
Не почавши скінчу
Ту намислену працю рутинну,
Не приставши на фальш
І відкинувши згубні плітки.

Хай вселенська рілля
Родить зір золоті міріади,
Що до того мені,
Моя дійсність не більша як сон.
І цій правді гіркій
Не існує у світі розради,
Окрім серця, в якім
Вічних Істин підноситься трон.

Тобі, мій Господи, Єдиному Тобі
Душа моя радіє і співає,
І серце б’ється Іменем Твоїм.
У ньому сонце істини сіяє,
Мій шлях земний чудесно просвітляє
І проводжає у небесний дім.

Творець віків, уславлений Владика,
Єдиний, Вічний, Праведний, Живий !
Даруєш Ти спасіння чоловіку.
У дні грядущі, де не має ліку,
Ведеш серця, що чують голос Твій.

Квітує дух, душа цвіте пахуче
У молитовній, сонячній порі.
Над світом сонним розсуває тучі
Проміння віри світле і могуче,
Запалене від Божої Зорі.

Тобі, мій Господи, Єдиному Тобі
Співаю я псалми і пісню нову.
Блакить безкрая весело бринить.
Там, знаю я, знайдуть свою обнову
Усі, хто віру йняв Твоєму Слову,
Хто забажав собі Тебе відкрить.

2007

У тебе сьогодні оновлена шкіра,
Нова філософія першого звіра,
Життя – королівський стиль.
Неначе у шахи, ти граєш із Богом,
Пливе чорно-біла, клітинна дорога
Зпід ніжок струнких, як мотиль.

Спочатку пішак ти і пушечне м’ясо,
Одна з багатьох, хто вклоняється часто,
І носить сіренький піджак.
Болючо нагайкою стьобає плітка,
І очі сльозяться, неначе в сирітки,
І все у житті не так.

Твоє завдання уперед по клітинках.
Остання лінійка - для мудрої жінки,
Де ти королева вже.
Який в тебе захист – чи ферзь, чи коник,
Жертовний вогонь їх утробу зломить,
Ти лиш усміхнешся: « Невже?»

Ти правила гри пізнаєш потихеньку,
І наче гросмейстер, ходи витребеньок
Спочатку до heppi end.
Не раз розіб’єш соромливі коліна -
Тотожньо розбою від Тарантіно,
Й розірвеш серця жоржет.

І партія перша, і партія п’ята,
І партія бою тече стодесята,
І ось перемоги мить.
Солодка, як цукор, медова хвилина,
Бо ти враз змінила і статус, і чина,
- Гей, ляльо, тебе навчить?

Ти – загадка жінка, ти мрієш метою,
Твоя наполегливість є золотою,
І символ твій – сонячний лев.
Бо мало вродливої посмішки стерва,
Для того, щоб лицарі мліли і перли
На шиях у королев.

Зеленійте сади мої в сонячній трелі,
Причаровуйте душі квітками, дзвеніть
Молодими вітрами…
Співанки веселі
У серця мармурові зроніть.

Розмалюйте простори близькі і далекі
Кольорами, яких ще не бачили дні…
Хай пливуть над землею повітряно-легкі,
Переспілі блакиттю пісні.

Я сьогодні прозрів тим нев’янучим Духом,
Збагатившись привіллям Священних Світів,
Підійнявся до хмар, понад їх білим пухом,
Привітати Життя, полетів…

Духмянійте літа мої синім безмежжям,
Шовковистим, пахучим розливом скипіть,
Про прозріння небесним, сяйним безбережжям
Кожній краплі росини в гаю сповістіть.

Нехай дзвонять із трав пелюстковим дзвіночком
Мирні ранки, аж поки в натхненній душі
Вицвітають рясним поетичним рядочком
Опромінені Духом вірші…

2009

Наснись мені
В ці темні дні,
В ці світлі ночі об’явися.
Горять в огні
Літа земні,
А з ними сни, що не збулися.

Не треба мрій !
Лиш голос Твій
Мені дарує насолоду.
В душі старій
Змовкає бій
Коли Твій спокій п’ю як воду.

Ти сенс і суть,
В Тобі живуть
Мої найкращі сподівання,
На вічну путь
Мене ведуть,
У край, де сходить зірка рання.

Хай ллють ізнов
Невинну кров
Людці, яких терпіти мушу.
З тяжких оков
Свята Любов
Звільнить мою літеплу душу.

Минуть роки…
Тепло руки
Твоєї вічно буде гріти.
І тільки так,
Не навпаки,
Почне стезя моя зоріти.

Прозріє даль,
Мине печаль,
Наспіє час іти за обрій,
Де неба
Сонячна емаль
Завжди цвістиме в ері добрій.

2007

Я смуток в радості втоплю...
Хоч дощ періщить,мов скажений,
Я хмари всі зберу у жменю
Й для тебе сонце запалю.

Я вип’ю тисячу морів,
Втоплюсь в мільйонах океанів.
Тобою я назавжди п’яний
В красі твоїй до тла згорів…

Благаю певності за кожен крок:
не скривдити підточену свідомість.
Не май за зле; я певен, що урок
який Ти дав піде мені на користь.

Спасибі, що маю ще очі
Побачити вартості слів.
Я більше не граю із "хочу"
А з "вірю" і "дай" - поготів.

Благаю за Митрика, отче, -
боронь його душу від зла.
Колись, вірю, він тобі скаже
за смислом подібні слова.

Respect.

Honor.

Conscience.

2009

Минула осінь золота, багряна,
Красуня щедрості і простоти.
Краса її глибока і жадана
Пройшла, пора вже і зимі прийти.

Позичивши в любові білі крила,
Зима ввірвалася і ось кружля.
Вже цілий світ снігами спорошила -
То ковдрою укрилася земля.

І завиває вітер до півночі,
І тихо падає лапатий сніг.
І ми (заліплює не тільки очі)
Обліплені із голови до ніг.

Сніжинку я піймаю легкокрилу.
Вона розтане на палких вустах
І обпече. Заплаче через силу,
Упавши на холодний битий шлях.

Сніжинку, що перейшла в краплину,
Від тебе, любий, не сховаю,
Змахну рукою білу цю сльозину
І тихо мовлю: "Я кохаю..."
2009

В небі синім намандрувалася,
Різним цвітом намилувалася,
Захотіла у віночку гуляти
Та не можу я квітів нарвати.

Синьоока волошка всміхається,
В білу сукню ромашка вдягається,
А там посмішки сонця-кульбабки,
Вже потроху пухнастіють шляпки.

Та до них мені не дістатися,
Лише можу на небі гойдатися,
З прудким вітром у хованки грати
І сльозинками мрію вмивати.

Зазирнула журливо в озерце:
білі квіти в блакитному серці...
Зупинилася зачаровано,
Затремтіла від щастя здивовано,
Бо побачила, що увінчана
Білим цвітом, мов юна дівчина.

Хмари сполотнілою юрбою
По гаях, дібровах розбрелись,
Вкрили річку ковдрою пухкою,
Віддзеркаливши поблідлу вись.

Місяць, закуривши понад лісом,
Упірнув у сизу пелену,
І пустивши димову завісу,
Сивиною гілля огорнув.

Наче хвору, деревину горду -
Молоком і медом напував,
І людьми поранену природу
З ватою так ніжно бинтував.

12.11.7517 р. (від Трипілля) (2009)

I. Advocatus diaboli

Я не буду
тебе слухати
бо вже німий
і серце вкрилося
гранітною лускою
я не буду…

Я не буду
слухати тебе
твою параною
і тверезу слушність
бо сміливий до грані…
я не буду…

Я не буду
тебе слухати
бо йду…вперед
і не подивлюся назад
ніколи. never more!
я не буду…

Я не буду
слухати тебе…
я не буду…
я йду…
я не…ні…але…
…

Трава чекає на
мою ніжність
голосом кличе
спросоння
п’є росу…
і кличе мене
у саван туману
…

Я... йду
я не буду…
теБе
сЛуХаТи.

II. Advocatus angelici

Я буду…
крутим віражем
як пронизливий щем
я буду…
як яблучний джем
контрастним дощем
я буду…
як поезії слем
одна з теорем
я буду…
твоїм кораблем
одна з мікросхем
я буду…
як срібний дирхем
одна із емблем
я буду…
таким
як
є.
2009

Прагнення, жага, порив, бажання,
Віра і надія, сподівання,
Жах, ненависть, смуток, біль і страх,
Злет, підйом, падіння ― все не так…
Істина велика в цих словах,
А у грі життєвій ти пішак.
Та якщо відчув все на собі,
Слів цих спробував уже ти смак―
Можеш вибиватись в королі.
В грі життєвій сміло участь брати,
В боротьбі з собою вигравати!

Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їхній світ розбивають на скалки?
Коли їх примушують мовчки кричати,
бо зайве словечко з них зробить русалок...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їм у душу плюють, як в канаву?
Коли вони мусять всі мрії віддати
за мить насолоди безжально криваву...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їм у серце насипати снігу?
Коли їм вже нічого більше втрачати,
бо ціле життя - мов прочитана книга...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їхня доля вмирає від СНІДу?
І змоги немає її врятувати,
бо сили в руках не лишилося й сліду...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата?
Не чули? О, боже, які ж ви щасливі!
Щось треба у нашому світі міняти,
щоб більше не плакали очі красиві...


9-12.11.2009 р

Сонечко гарненьке посміхнулось,
Оченятками круг себе повело,
Жвавенько на ніженьки зіпнулось,
Та пуститися маленьке не змогло.

Побоялось, бо ж іще маленьке.
Ніжки ще слабенькі у хлоп'я мого.
Та так хочеться дійти до неньки,
Що не стримати бажання вже того.

Грають оченята голубенькі,
Мерехтять вони, як дві ясні зорі.
І голівка хилиться біленька
На коліна мамині в веселій грі.

І маля так весело сміється,
Що сльоза у мами на очах бринить.
Голосочок, як дзвіночок, ллється
І кудись у невідоме вже летить.

Скільки, сину, родості хмільної
Ждуть тебе щодня у домі твоєму.
Син маленький - ось причина тої
Крилатості й натхнення моєму.
2009

...Поверни мені день ошатний
бо нависли на виріст хмари,
бо дощі, то листи приватні
і розмови у кулуарах…

...і невтішно без парасолі
і, - коли голова невкрита…
Й невтямки, що живу в неволі
необробленого сграфіто.

…Листопад, як весільний посаг.
Під ногами старенький килим...
Тільки інколи блисне просинь
і ослабнуть жорсткі вудила…

Сніг наче дощ,
дощ наче сніг
забинтував збожеволілий квітень...
Нам не лишатись навічно у сні
наших ілюзій.
Минає усе...
Не захотів,
а можливо й не зміг,
Бог захистити оазу любові.
Рветься душа на півслові
"прощай".
Страшно
та зайві інакші слова.
Лиш
не вбережена,
дивом жива
хвора Любов
не вмирає од болю.
Марить на волю
і
разом з Тобою
не дозволяє померти мені...

...Сніг наче дощ,
дощ наче сніг
анестезує обдурену душу.
Я
вже
нічого
нікому
не мушу,
й
більше не маю ніяких боргів.
Я не шукаю уже берегів
світу,
в якому палають вітрила
і
роздирають навіжено крила
ті,
що волають в багнюці повзти.
Я
не бажаю вже більше мети.
Світ суєти –
лиховісне безцілля…

...Білим по білому
збілює
біля
верхньої щаблі східець в небеса
білоомріяна мною Краса
у неосяжній своїй далині.

Сніг наче дощ,
дощ наче сніг.

Сніг наче дощ …
Дощ наче сніг…

2003р.

Заховались від шалу в простинь
Запізнілі зізнання в прозі
У багряних панчохах осінь
Пише казку на двох одну.

Я і досі вплітаю в коси
Запах слів і нічних морозів
Скрегіт снів на твоїй підлозі
Всі прощання і всі “люблю”.

Запізнілі зізнання в прозі
Заховались від шалу в простинь
Наш останній нервовий постріл
У голодну густу пітьму.
9.11.09

прийшли без сірника
і свічі з воску не горіли
годинник вгнав тоненькі стріли
у ранній світ; вони прийшли і на

високих шафах скуштували пил
і два рази по-новому варили каву
принесли мармелад (він якось моросив
на спогади замріяність ласкаву)

зі смаком повномісяця-і-первня
із каблуків жовтневих до прикраси червня
над церквою святого Миколая

прийшли без сірника - та не потрібно світла
емоція і без вогню до пуп"янка розквітла
про дві загадки існування...тут завмираю...
2009

дід-алкоголік
зірвав із неба велику мандарину
як холодне завмерле сонце

що ще хотіло трохи пожити;
дід закрив під ланцюг у коморі
пронісши під рукою куфайки

діти заглядали в щілину
крізь двері як там сьогодні
мандарина чи не вмерла

мандарина боролась
із останніх сил тускло
освітлювала стіни

мандарини панічно
до пепреляку і до божевілля
бояться вогкості темноти і алкоголізму

за кілька днів
якось люто сказилась
харкала кров"ю і густим слизом

а одного разу добряче цапнула
гострими зубами
діда за рукав

мандарина не зуміла не могла
повільно згасала
боки узяла зеленувата пліснява

почала розкладатись
і - недоживши до св.Миколая -
мандарина як після важкої недуги
вмерла
2009

Мінус двадцять. Серце обпікає біль-спогад
І давній мороз проходить по тілу.
Я зустріла тебе в якомусь дивному барі,
Де не була вже купу років.
Ти сп’янілий від горя потягуєш
Через трубочку якусь отруту,
А з очей іде безнадійний дим сп’янілого серця.
Коли побачила тебе в такому вигляді,
Мені здалося, що я сплю, але це була правда.
Чорні синці під очима,
Як сині маяки хвиль сповістили мене про
Лиховісний шторм у твоєму серці.
Я розчулилась, але все ж
Трималася від тебе подалі.
Спершу ти мене не впізнав,
Але через деякий час по інерції
Вирішив дізнатися хто ця чарівна незнайомка
З губами кольору цикламену.
А я сиділа із розпеченими від морозу щоками
І збирала сльози своєї душі.
Мені хотілося кричати, але я знала
Що мене ніхто не почує.
Ти підійшов, немов вчорашнього кохання дим,
І тихо, так звично прошепотів моє ім’я,
Що всі довкола обернулися, аби
Дивитися на виставу «Ромео і Джульєтта».
Все збігається, лише ти в цьому випадку
Не Ромео, а хтось інший із печальною
Повістю життя.

Пожовкла троянда, мов пережиток минулих літ,
подарована іншим,
знов нагадає мені про тебе.
Про першу в моєму житті троянду,
Котру я засушила і довго-довго зберігала
в оселі своєї душі.
ЇЇ вже давно немає,
Але вона завжди зберігатиметься в моїй
пам’яті,
як перший пуп’янок мого нерозквітлого кохання.
Я знову сама…
Літній дощик грайливо стукотить у моє віконце.
У свічаді днів я помічаю порожнечу.
Тебе тут немає, але ти завжди поруч.
Я це знаю.
Пам’ятаєш, я колись писала тобі дурні
листи про троянди,
про те, що ти повинен відповідати
за тих, кого приручив…
Для чого все це?..
Капсула часу все розставила на свої місця.
Скоро вже не буде кому перевернути клепсидру,
аби знову розпочати відлік.
Забудь про це.
Ти вже, мабуть, давно викинув ті листи
і спалив мої фотографії.
Вони тепер зайві у твоєму фотоальбомі.
Там уже інші обличчя.
Незадоволені та бридкі.
Але після завтра знову все зміниться.
Там уже будуть нові обличчя…
Та єдине, що залишається незмінним –
це твоє серце,
у якому назавжди я залишила свій слід.

Не ліпиться розбита ваза,
Мовчить зашторене вікно,
Не чуються бездумні фрази,
Не виліковує вино.

Безсило погасають квіти,
Обірвані із клумб завчас.
Що ще хотів би зрозуміти
У мій не мій безчасний час?..

… Все усвідомиться по всьому.
Чи зокрема, чи взагалі…
Марудить світом невідоме
В обіймах неба і землі.

1993р.

Нічний ліхтар в сумній далечі
В сонливу мряку світло тче.
Ти йдеш до нього, а на плечі
Темрява збурена тече.

Ти йдеш до світла. З кожним кроком
Все ближче й ближче до мети.
А ніч моргає чорним оком,
Шле легковії дрімоти.

Ти йдеш, минаючи примани
Розсипаних по світу снів
Туди, де сонячні фонтани,
Бурлять. Де любо заяснів

Жаданий день, де благоденство
Проймає щастям кожну мить,
І Правди вічне верховенство
Над всім, без винятку, царить.

Небо спочило на горах рожево-блакитних,
Сонце, зів’явши, скотилось у гущу лісів.
Спокій, здавалося, лився зі скель непохитних
В місячний обшир крізь відзвуки чар-голосів.

Капала ніч блідим світлом на скошені трави,
Кликала в сни, зазивала у свій хоровод.
Зоряна вись у мигтінні сяйної оправи
Канула стрімко у товщу дрімаючих вод.

Мирне сновиддя сьогодні пройшло мимо мене,
Не окропивши покоєм солодким душі.
Тіні муругі, окутавши листя зелене,
Краяли буйне, немов обопільні ножі.

Серце жадало проникнути в суть загадкову,
Ніч осідлати, немов бойового коня.
Але дарма… Відпустивши свій шлях під підкову,
Не донесешся учвал до минулого дня.

Може колись, при відході останнього літа,
З гір пурпурових повіють гарячі вітри,
І, як в дитинстві, світанки розбудить трембіта,
Зору явивши початок Нової Пори.

Може земля в безконечнім своїм обертанні,
Визріє рясно красою святих молитов.
Світ одягнувши у шати квітково-весняні,
Знявши на віки буденщини сірий покров.

Сьвятло полымя любові
Гарыць агнём тваіх жаданняў.
Свет выпраменьвае силуеты абрысаў,
Пасылы пачуццяў Прачнуўшыся любові.

Пішу табе я зноў у азарэнне,
Мне чыста і светла ў душы,
Настане час прасвятлення,
Калі прамень святла пабяжыць да цябе.

Я зноў адчуваю сябе ў мажоры,
Душа спявае як салавей ў ночы.
І тэкст мой папросту ў наборы,
Даруй мяне і не спаганю.

Мной авалодалі чары сладострастья,
І ў сэрцы нега і цёпла.
Мне не страшны цяпер ненастья,
Мне проста ад любові светла.

Жыць радасна і чыста ў гэтым свеце,
Я адкрываю свой канал.
І зноў гуляю я на ліры,
І сыходжу ў любові астрал.

Пісаць мне папросту не цяжка,
Хачу я ўсё табе выліць.
Бо пачуццям нашым верыць трэба,
Бо хто-то павінен асвятліць.


Я сам не ведаю, што са мною.
Я ўвесь лечу, лечу, лечу.
Мне ніколі не загасить сьвечку.
І востраў свой не пралечаны.

Усявышні даў мне азарэнне,
Мары мае ляцяць стремглав.
Слова шукаю без прамаруджвання,
Мару сваю я накіраваліся ў любові анклав.

Святло радасці, любві і сладострастья
Зноў восені мазгі мае стремглав.
І няхай не будзе ніколі ненастья
Мары свае я устремляется вплавь.

11 снежня 2008 года.

…Пригорнулася хвиля…
і відчутний павітер
розгорнув мої крила
теплим подихом звитий…

Від п’янкої завії
не прокинеться погляд
крізь примружені вії
я побачу як ходить

недосяжна й безмежна
крізь юначу наївність
мовчазна й незалежна
Чоловіча ніжність…

Одна тривога серед світу,
Серед усіх іще тривог -
Іще одне погасле світло,
Яке єднало нас удвох.

Тремтіння листя в піднебессі,
Зникаюча в пиршінні парасоля…
Дощу і суму перехрестя
Мені подарувала доля.

Та кроки сотні вулиць відбродивші –
Ніколи ще не були випадкові,
І душі за гріхи моливші –
Не були ще ніколи помилкові.

І відчуття, що я неодинока,
Серед навколишнього тлуму,
Бо кожен раз беру уроки
Із алегорій суму.

Завмри на мить в зачаруванні
В безмежному морі любові,
Почуєш тихе зізнання
У кожному моєму слові.

Я буду тобі шепотіти
Слова натхненної любові.
І правди ніде буде діти,
Хоча слова ці вже не нові.

Я зможу тобі розказати
Про сни свої й таємниці.
І сховок тихий показати
На дні мого серця.
2009

Хоч це і не за сценарієм,
Та зараз я маю плакати,
А то іще збожеволію
Без тебе і від нудьги.
І сльози самі покотяться,
Будуть повзти і капати.
Будуть на нас дивитися
Горді й сумні боги.
Хтось без вагань обмовиться,
Ніби ми вдвох приречені.
Хтось промовчить розгублено
Й чекатиме вже кінця.
Лиш я завжди буду бачити
Лице твоє в кожнім реченні,
У кожнім шаленім дотику
Паперу та олівця.

у мене немає смутку
є повна ванна води
і вітер що б’є у лутки
рятує від самоти
у мене немає болю
є тільки арома свічки
ще випар і білі солі
і зорі руді світлячки
у мене немає печалі
і мокрого від жадання
тіла мого сталість
вершить усі сподівання
лягають відбитки ночі
лускою мені на спину
і місяць відверто-пророчить
світанок розмитий на піну

Кудлаті хмари пили душу літа,
Як поглядом і ти хотів мене
До дна, одну з цілого світу,
Допити наче келих "Шардоне".

Між нас сидів безстидний вечір
І любощі нам посилав Амур,
Ти обіймав мене за плечі
Як справжню мадам Помпадур.

Ми вперше цілувалися і мліли…
Як квітка що не варта до саше,
Любити я боялася й тремтіла
Від запаху і доторку лише.

Навіть якщо ти спритний злодюжка -
кохання не вкрасти тобі.
Навіть якщо ти старий-перекупщик -
не купиш кохання собі.
Навіть якщо ти безжалісний кілер -
кохання не вбити тобі.
Навіть якщо ти карточний шулер -
кохання не ставка у грі.
Навіть якщо ти заядлий мисливець -
кохання не зловиш в капкан.
Навіть якщо ти буваєш щасливий -
то знай, що усе це обман...


2009 р

Вона приходила
вимучена, порожня і холодна,
кинувши мокру парасолюу куток
вона прилипала до його спини,
тепло від нього вливалося
крізь її пальці.
ЇЇ ніс і зледенілі кінцівки
відтавали.
Він наповняв її енергією,
світлом і жаром,
духовним і матеріальним,
живим і над живим.
Тільки тоді вона починала дихати
і відчувати серце.
Воно билося не так як завжди,
воно билося рівномірно-боляче,
аж в горлі відбивався його ритм.
І сльози щастя
лилися по талому обличчі.

Похмурий день, як свічадо моєї душі.
Не знаю чому, але сьогодні навіть квіти
зі мною розмовляють.
У їхніх очах немає зіниць,
але є щось неймовірно жагуче, тривке.
Вони дають життя і забирають,
а повітря перетворюється на попіл.

Кажеш, талант – працює, а геній творить?
Чим же тоді займається ТОЙ ЩО НАД НАМИ?
Ось позникає трохи людей і стане менше заторів,
а потому підуть сніги розмотаними бинтами.

Ми такі геніальні, ми вміємо жити дзвінко і лунко,
тільки агатове небо хронічно стискає м’язи.
Хлопчику Карантіно лиши свій марлевий поцілунок
лиши лимонну надію на біг-бордах моїх повязок.

У цього світу є свої санітари і чорнороби
тінями невідмитими вічно висять на стінах.
А також є той хто точно знає якої ти проби,
коли починається страх і кінчаються вітаміни.

Катайся, тусуйся, носи свій галімий шарфик,
плодися і множся чи просто цілуйся з ким хочеш.
…Одначе я знаю: вночі відчиниться шафа,
і звідти до мене вийде Лимонний Хлопчик.

Показ моделей влаштувати на селі,
Зібрались кум, кума, та кумів куми,
Зробили сцену величезну з чагарів,
Журі почало зводить думи.

Принесли шинку, ковбасу та сало,
Горілочки, винця, та хрону,
І вибирать кого уже не стало,
Усе село дістало свою нагороду.

Так ось мораль моя така,
Як хочеш вроду бачити у всьому,
Ти випий чарку первачка,
Вже літ зі сто прийому цьому.

Прийшов кум до кума думу гадати,
Щоб оце дружині любій дарувати.
- День народження у неї лише раз у році,
Мушу таке дарувати, що й собі захочу.

Може вудку гарну на рибу ходити,
Або ящик горілки, щоб було що пити.
- Куме а ви їй мопеда купіть тай не мучтесь,
Буде по базарах їздити вам зручно.

-Ні, мабуть сокиру подарую любій,
Буде худнути й рубати, от що треба їй.
-Та ні куме це теж не практично,
Думать потрібно тут економічно.

Подаруйте ви їй цвяхи, молоток, кусачки,
Буде хату майструвати, а не шукать заначки.
Або макитру й баняка великого з гаком,
Будуть вам вареники й палянички з маком.

От так у нас всюди думу тримають,
Тільки про себе й шлунок свій дбають,
А якщо жити хочем по правді,
Думать про ближнього треба насправді.

Ступнею босою до річки я заходжу,
Вода мов пух лоскочить тіло,
Навколо сонце, вітерець весняний,
Дивлюсь, не намилуюсь дивом.

Гори, красою обливають очі,
Вогонь потріскує недалеченько,
І в серці посмішки дівочі,
А сонечко сідає помаленьку.

І ось в обіймах лежимо ми разом,
Легенько думкою, словами ніжними кохаймось
На небі вогникі привітно сяють,
А ми серцями назавжди тримаймось.

Так я кохаю, ти мені говориш,
А гори на віки все пам'ятають,
І все в майбутньому в нас буде добре,
Ви не повірите, я впевнений, я знаю.

Коли чорніє доля твоя,
Візьми палітру фарб забутих,
Та намалюй любов червону,
Рожевим розфарбуй майбутнє.

Нехай же білим щастя буде,
А голубим ти мрію поливай,
І кожен день для друзів своїх,
Побільше жовтого ти здобувай.

А золотим сім‘ю та Батьківщину,
Ти виведи пером душевним.
Підправ здоров‘я синюватим,
І настрій підніми зеленим.

Тоді подалі відійди,
Та подивися на творіння,
Пропала чорнота твоя,
Знов розцвіло гниле коріння.

Як просто помахом пера
Разом із друзями, сім‘єю та коханням
Прогнать лихе минуле зла,
Повірити у себе та в свої бажання.

Коли чорніє доля твоя,
Візьми палітру фарб забутих,
Та намалюй любов червону,
Рожевим розфарбуй майбутнє.

Нехай же білим щастя буде,
А голубим ти мрію поливай,
І кожен день для друзів своїх,
Побільше жовтого ти здобувай.

А золотим сім‘ю та Батьківщину,
Ти виведи пером душевним.
Підправ здоров‘я синюватим,
І настрій підніми зеленим.

Тоді подалі відійди,
Та подивися на творіння,
Пропала чорнота твоя,
Знов розцвіло гниле коріння.

Як просто помахом пера
Разом із друзями, сім‘єю та коханням
Прогнать лихе минуле зла,
Повірити у себе та в свої бажання.

Крапля вина на ніж упала,
Прекрасним діамантом,
На гострому, металі стала,
Холод з теплом та ніжністю,
Створив шедевр, неймовірний,
Між багатством та бідністю,
Між війною та миром,
Красою й бідою,
Між чорним та білим,
Крапля вина на ножі,
Між живим, та мертвим
Між світлом та тьмою,
Один діамант, на гострому лоні,
Створив цілий світ у моїй долоні.

Я гордий з того, що живу у цій країні,
Тут люди добрі, щирі і талановиті
Душею вірні рідній Батьківщині,
Сяйвом добра й любові оповиті.
Земля ж родюча та багата,
Прекрасні ріки, гори та лани,
Ми пам‘ятаємо про траур та про свято,
Ми наче, всі тут сестри та брати.
Бувають звісно люди і не дуже,
Винити, боронити чи жаліти їх не буду я,
Але повір, їм тільки гірше, друже,
У них життя кусюче та отруйне, мов змія.
Пригадуючи діяння прадідів, надієшся,
Що правнуки та внуки їх не підведуть,
Над прикрощами, щиро та відверто ти смієшся,
Продовжуючи, вірний, гордий та правдивий путь.
І бачу, що таких як я все більше,
Таких, хто вишиванку на серця вдягнув.
І знаю жити вже не буде гірше,
Про біди та нещастя я давно забув.
Зупинюся на дорозі, озирнусь навколо
Побачу рідний дім у злагоді і мирі,
Розправлю плечі, наберу повітря,
Та Вільно крикну Слава Україні!!!

Символіка гірського руху, поспішно викарбовується враз,
Монументального кохання серцем, на жаль, немає поміж нас.
Неспинні дні, на конях темряви, ворожать келихом порядку,
Тисячу іскор під промінням ночі, миттєво засівають кладку.
Памфлети вірування гордо, посмертно одяглись землею,
Мить дарування, час фантазій, змішались від поразки в панацею.
О дар!!! Тебе мільйони руками обдерли, увірвав риторики шматок,
Прокинься, та залий з душею, холодний льодяний каток.

Миротворець, що тримає хмари,
Строкато, в піднебесній темноті,
Живе гармонійно та сердечно,
Підкорюючись вірно тишині.

Проблеми позитивні, пролітають,
Вклоняючись Богоподібному натхненню,
Тим часом крадучи почуті фрази,
Спис серцем згинаю повільно й таємно.

Танцюючи вальс, з метою фіксації
Нервового зриву в поетичні рядки,
Свідомо й давно чатую на операцію,
Бо давно вже не ймуть божевільні думки.

Коли до неба залишається пів кроку,
А до зірок ще день пливти,
Тоді то тебе я прийду кохана,
Будемо разом крокувати до мети.

Без болю в серці, в день натхнення,
І думки теж літають в самоті.
Для мене сонце в день ясний на небі,
Приносить стільки ж щастя скільки й ти.

Із року-в-рік нам посміхається свобода,
Та підніматись й далі йти,
Мені допомагає твоя врода.
Любов до тебе в серці та в душі.

Коли зранку ти відчиняєш очі,
Весь світ вливається до голови,
Він заколисаний під гуркіт ночі,
Збудити його можемо лиш ми.

І знову день новий проноситься повз тебе,
Науку, долю і майбутнє він несе.
Від нього вчитися літати треба,
Інакше впадеш втративши усе.

Ні не журися, це лиш подих часу,
Добро закладене в людині назавжди,
Воно розчинить однорідну масу,
І я надіюсь, добрим будеш й ти.

Письменник – слово це придумане з любов’ю
Але слова доходять до душі,
І лиш коли серця залиті кров’ю,
Стараєшся вклонитись доброті.

Цей каламбур проблем лякає безперервно,
І з кожним днем та з року-в-рік,
Але дорослими ставати треба,
Щоб мати славних пращурів навік.

Ні, не дивуйтесь, просто виринає,
Душевний крик, він стіни пробиває враз,
Він топить глибоко проблеми,
Він рятівник, він порятує нас.

Так, не судилось Богом стати,
Не ті проблеми у житті,
Та можу думкою над дахом політати,
І сам-на-сам вклонитися тобі.

За те, що разом подолали ми нещастя,
Гуртом звели ми стіни з слів,
І ми приборкали напасті,
Котрі павук лінивець нам наплів.

Я дякую за те, що разом з Вами
Ми йдем вперід і день-у-день,
Несем маленьку крихту правди,
У світ шалених, неприборканих ідей.