Що заважає жити вільно?
Статус? Гроші? Королі?
Чому коритись божевіллю?
Бо віддаємося не тим ?

У нас все просто – встав, помився,
Поїв, вдягнувся, поголився,
Узяв газету, от халепа,
На мене нова вже дурепа,
Очами дзиркає, правдиво,
І обіцяє нове диво...
Газету в нервах ти помнув,
Подумав, гаркнув і...забув.

Настане час коли не зможеш,
Ні встати, ні вдягтись, ні прокормитись,
І от тоді згадаєш пику,
Яка кричала - треба битись!!!
За віру, правду і любов,
За дітвору, за мир, за кров,
За Батьківщину.....
Тобі все важче це сприймати,
І сил нема прогодувати,
Сім’ю, батьків старих, що дали
Тобі життя, на зламі літ...
Але не можеш, хочеш правди,
Ти віриш що дадуть той пліт,
Що понесе тебе далеко,
І допоможе у житті,
Що згасить теє вічне пекло,
Що дасть майбутнє і тобі...
І мрія твоя наче свічка,
Жевріє, крапає теплом,
Але згасає помаленьку,
І виметеш ти помелом,
Віск брудний, що залишився
Від вражень, сподівань, надії,
Він правдою у груди бився,
В ту ж мить розплавив вічні мрії.
І от коли ти розумієш,
Та намагаєшся кричати,
Тебе не чують, бо давно
Весь світ роздерли ті – мордаті.

Та свічка моя ще жевріє,
Теплом ділюсь я з усіма,
І поки я живу та мрію,
Поки об’єдную слова,
В потік надії й сподівань,
Що вірою несе майбутнє
Він розірве кайдани знань,
Що сковують життя розкуте.

как Алигьери
адовы ступени,
как древней мушке
тело янтаря,
как рыбам тина,
как кулисы сцене,
как букварю
слова от «а» до «я»,
как контрабасу
только голос низкий,
как пальцев пять,
чтоб сжать их в кулаке,
ты нужен мне,
как Риму Папа Римский,
как рваный ритм
верлибровой строке.

ноябрь 2009

Акварель буденного ранку
Паморочить голову,
В повітрі – гіркий присмак кави.
Я – на балконі,
Спостерігаю як вирує життя.
Не бачу в цьому нічого дивовижного…
Це банальна проза
Тижня, що розпочався…
2009р

Вогняний дракон сонця
Заглядає у моє вікно,
Душа розбита об скелі кохання.
Мрійник перестав бути собою,
А поет – писати вірші.
Що трапилося?
Невже так подіяла капсула часу?
Не знаю. Не хочу знати.
Це моє життя.

У душі порожнеча.
Краплини дощу стікають по тілу,
Як по вітрині нового супермаркету.
Я втратила гідність.
Мені соромно.
Я хочу провалитися крізь землю,
Щоб більше ніколи не побачити
Того, хто це зробив.
2008р

Не йди, зачекай,
Згадай,
Що було…
Землі зойк
На краплинці роси
Ти
І я
Твоя
Ще…
Щедрий дощ
Змив усе…
Все!
2009р

Йди сюди – стій - мовчи
Там – вона – кричи
Плач -втікай
Виливай любов
Мою
В капсулу часу
Несу я
ЇЇ
Як вагітність
Твою
Часу просинь
Мовчу - блюю
2009р

Я прошу - не потрібно істерики.
Я не відьма, повір же. Ні!
Просто тонкощі езотерики
Зовсім трішки відомі мені.

Шабаші не вітаю й есбати,
Не гадаю на картах й свічках,
На мітлі не умію літати:
Перед цим відчуваю жах.

Не дивлюся я злу у вічі
Й просто так люблю чорних котів.
Ну, а ти (як в Середньовіччі)
Що, спалити мене хотів?

У інший вимір
Ліжком пізнім рейсом
З тобою чи без тебе полечу…
Аеропорт довір,
Де з часом, що відбутий Уельсом,
Вже вікна розчинились від плачу.
Де кожен з нас
Кавові і помадні
Вуста оближе наче пластилін, –
Це перший клас,
Шовкові простирадла,
Де пити можна тишу з білих стін.
Валіза осені
Й кохання у руці
В чекальному без тебе терміналі,
А люди списані
Неначе олівці
Тісняться на вокзалі як в пеналі…
А ти не ти…
Порожня невагомість…
Де вже не мають значення ім’я
Й слова "прости",
І "ні" - натомість,
Бо я уже зробилася не я.

Я назавжди залишуся слухняною дівчинкою,
Лісовим дзвіночком твого минулого
І буду кожним звуком нагадувати про себе.
Ти відчуватимеш мене у дратівливому дзвінку
Будильника,
Чи настирливому сигналі звукової сирени,
У дзвінку до дівчини, до мами.
Ти відчуватимеш мене навіть у банальному шумі
Дороги
Чи вуличної метушні.
Це дуже важливо для тебе, адже інакше
Життя втратить свій сенс.
2009р

Як змах крила -
Любов моя;
Така піднесена й свята -
Любов моя;
Вона ввірвалася в життя -
Любов моя;
І спокій - вщент, без вороття -
Любов моя;
Дурман п'янкий, надії щем -
Любов моя;
На душу спраглу - ти дощем! -
Любов моя;
Чуття, що ллються через край,-
Любов моя;
Страждання й світло, пекло й рай -
Любов моя.
2006р

Твої очі як хрест
Почорнілого неба перст
Що зійшов на мою біду
Вкраду все твоє
І піду туди
Де пітьма розсіває
Попіл досі
Як колосся миль
Мого і твого волосся
2008р

Амбівалентність думок
І крок твій
У долоні моїй пропах…
Запах трав і порваних карт
На тілі ночей
Душі щем
Серця печаль
Прощай
На жаль…
Жаль
2009

Як волошки кров
Я лягла на долоні твої
Мої очі любов
Поколола шилом змії
Я не знала що це весна
Твоя лягла як мертва
Калюжа вина
Уночі де хрущі
Не співали дощі
У душі…
2009р

Люблю весну, її святу невинність
І непорочність ледь зелених віт,
Коли теплом голублена рослинність
Так бездоганно творить новий світ.

Коли поля прощаються зі сніжним,
Сріблясто-білим полум’ям зими,
Коли трава своїм стебеллям ніжним
Велично стелить пишні килими.

Люблю весну, її співучу вроду,
Прудких синиць веселу гомонінь,
Лунких небес вируючу свободу,
Бурхливих вод грайливу хлюпотінь.

В цей час душа у мрійному витанні
Пташині переливи спрагло п’є…
Ясніють сонцем обрії туманні,
В яких нудьга безслідно розтає.

Дзвінкий сонет в ранковій позолоті,
Хвилює квіт барвистий океан…
Куди не глянь – краса в нетлінній плоті
Приймає світ у свій найвищий сан.

Весна, весна – пора благоговіння,
Пора розквіту, справдження надій.
Незаперечний доказ воскресіння
Дарує серцю вічний подих твій.

Щебетали птиці лунко на світанні
І будили сонце в ранішній порі…
Я тобі сьогодні признаюсь в коханні,
Як мене навчили птахи-піснярі.

На дуді веселій, на дзвінкій сопілці
Хай душа мотиви квітконосні в’є.
Я мов соловейко на вишневій гілці
Треллю причарую серденько твоє.

Намалюю весен чарівні букети,
Розіллю рікою золоті сонети
З найніжніших слів.

Аж до піднебесся і в безодні синій
Лиш тобі коханій, лиш тобі єдиній
Мій лунає спів.

Пісне моя, не стихай, не вщухай,
Лийся з душі симфонічно...
Звучністю втішною світ пригощай,
Бо не лунатимеш вічно.

Дні веселкові, квітучі слова,
Ніжних мелодій роздолля…
Щедрими веснами виткана доля
Сіє пісенні дива…

Повниться серце красою землі
І розтає у прозорій імлі
Синню просяклої висі.

В ньому замріяли днини ясні
І ночі темної сниться мені
Гай у розквітчаній ризі…

Над блакитною водою золотіє ранок сонний,
В полі зимна поволока заливає цвіркунів
Згусло-сизим однотоном… Погляд сонячно-іконний
Голубого небосхилу над ставочком заяснів.

Скоро спалахнуть роздолля переливами дзвінкими,
Затанцюють квіткоцвітом зеленіючі лужки,
Закосичаться піснями чарівними, гомінкими…
Ляже срібна росяниця на пахучі моріжки.

Добре було б до схід сонця завітати у лісочки,
Між врунисті листодзвони чепурненьких осичин,
Зачерпнути серцем співу і податись у таночки,
В розвеселі хороводи благоліпних далечин.

Причаститися снагою молодого диво-цвіту
Дух одіти у харизму розпрозорених небес,
Охрестившись різнобарв’ям весняного ясно-квіту
Обручитися навіки з треллю солов’їних мес…

Осінь засипала листям стежини у лісі,
Вкрила імлою відквітлу красу полонин.
Знову синиці пошукують сонця на стрісі,
Знову сумують за бростями згаслих жоржин.

Часті дощі барабанять у вікна журою.
Обшир небесний, забруднений сірістю хмар,
Кодла холодних туманів підняв над горою,
Де, як здалося, впокоївся вітер-бунтар.

Ранішня паморозь – Півночі рідна сестриця –
Зім’яті трави невидимим пензлем сріблить.
Іній-чаклун по багряному листю іскриться,
Полум’ям сизим на кронах тріскуче горить.

Мрячна сонливість, як дим у повітрі, витає,
Очі висмоктує мов розлютована тля,
Думи важкі над журливим безмов’ям хитає,
Серце тіснить чорнокосої ночі петля.

Мутність осіння проникла у зболену душу
Тим листопадом, що вразив печаллю сади…
З нею тепер я надії несправджені плужу,
З нею іду розуміючи, що в нікуди.

З нею томлюсь… Хай минають літа швидкоплинні,
Знаю сьогодні навіки я нею просяк.
Доле, дозволь мені мати світи журавлині,
Жити без них я від нині не зможу ніяк.

Серед гір блакитних, між світів казкових,
Де живуть легенди про прекрасних дів,
Визрівало серце цвітом слів бузкових,
Розчинившись в трелях злотострунних днів…

Я тебе намріяв з голосів пташиних,
З весняних оркестрів, з ароматів квіт…
У порі світаней біло-лебединих
Розбудив кохання звуками трембіт.

Почуття, як море, розлились буремно…
Знаєш, я тобою марив недаремно,
Хай не спав ночами… У душі моїй

Спалахнуло сонце милих віч… Віднині
Ми йдемо з тобою по одній стежині
У країну веселкових мрій…

Розгорнулась блакить, розлилася від краю до краю
Горизонтів земних і росою поля напува,
У ранковій порі до майбутнього мовить врожаю
Не почуті ніким і незнані людині слова.

Що за Таїна в ній, що за Сенс неосмислений досі
Розумінням століть ?… Може мало тих було часів ?...
Може мало епох ?… Ми й тепер стоїмо на порозі
Найдрібніших пізнань, серед сонмів земних голосів.

Над зеленістю трав, над пахучістю нив неокраїх
Живодайна могуть синьоокістю неба палає,
Просвітляючи Явою Сущою ночі і дні…

В ній буяє життя і цвітуть зачаровані Весни,
І про те, що усе , як помре, неодмінно воскресне,
Невимовною Мовою Духу говорять мені.

Душа як флейта, серце як сопілка…
Де ж відшукати Ноти Золоті,
Аби життя, немов черемхи гілка,
Текло духмяно по земній путі.

Де взяти тих нев’янучих мелодій,
Що п’ють снагу із Ангельських Криниць ?
Як скарб свій донести до тих світлиць,
Де їх не підкопає жоден злодій…

Життя одне, а після нього тлінь,
А після нього вічна безгомінь
Вкраде думки, і помисли, і мрії…

Час покладе свою гірку печать…
Та дух, звільнившись від земних ошмать,
Вовіки-вічні не спорохнявіє…

Шепоче ліс мені свою вечірню казку
Під яснозорим куполом небес,
Джерельцем ллє покій і ніжну ласку,
Веде у світ небачених чудес.

Іскриться місячно стежина росяниста,
Зникаючи в гущавинах дрімких,
Де рум’яніє тиша сонно-листа,
Сповзаючи у діл із круч стрімких.

Я поринаю в радість невимовну,
Насичену духмяністю землі,
І п’ю життя – по вінця чашу повну,
П’яніючи в його медовій млі.

Краду себе від відчаю і суму
І втіхам добрим радо віддаю...
Колись-бо чув лиш скиглія і рюму,
Печаллю повнив молодість мою.

Сьогодні ж вся душа у сонце вділась,
Омившись в океані щедрих літ,
І дума словом лагідним зігрілась,
Щоб злинула високо понад світ…

Пройнялась мелодійністю безмежжя
Тих золотих, палаючих ланів,
Де гуркотить небесне безбережжя
Величчям зоресяйних бурунів…

Світло !..
Як любо в Ньому зустріти Слово Дорогоцінне,
Прозріти духом, себе впізнати серед небесних, святих щедрот.
В Його Величчі Живим знайтися... У Яву Нову, в Буття Нетлінне
Піти навіки від всіх печалей і перегірклих земних скорбот.

Небо...
Хто в ньому згасить сяйну надію, чуття духовне,
Яке теплиться в людській істоті ?
Хто сміє віру розбити вщерть ?
Сліпа погорда рабів тілесних, їх уповання на тло гріховне
Хіба врятує від бід грядущих ?
Чи перекреслить, скасує смерть ?

Можна закрити очі, серцю чинити спротив,
Щоб у трудах суєтних вищих сягнути меж,
Та – при останній миті – так й не збагнути, хто ти
В цьому буремнім світі, звідки й куди ідеш...

Які мені сняться сни ? Що бачу в нічних видіннях ?
Яку осягаю яву у тихій порі життя ?
Можливо прозріє ум у терпких, щемких журіннях,
Зігрівшись вогнем душі, пізнавши її буття.

Хто кличе мене у світ, шепоче своє веління,
Даруючи долі день і синю безодню мрій ?
Я чую як линуть в синь лісів запашні моління,
Як звучністю поїть степ їх зичний, співучий рій.

Надії мої – вогні. Ви зорями завше повні,
Відлуння малечих літ вам вказує вірну путь.
Чому ж вулканіє дух, немов у страшній жаровні
Його прикувала зла, бридка, осоружна муть…

Не в цьому моя печаль, моя непосильна ноша.
Я знаю, наспіє час і вічне поглине тлінь.
Та тільки не треба сліз. Ще зір золота пороша
Промінням озброїть ум для нових, жарких борінь.

Які мені сняться сни? Що бачу в нічних видіннях ?
Яку осягаю правду у мирній порі життя ?
Я знаю, прозріє ум у ревних, святих журіннях,
Зігрівшись вогнем душі, пізнає її буття.

Лети, лети, моя надіє,
В зелені замки. Звий гніздечка
Над золотіючим розливом
Заколосілих щастям дум.
Сьогодні вистигла навіки
В моєму дусі суперечка
Із тим житейським безпораддям,
Спинивши його ярий тлум.

Співай, співай, моя сопілко,
Звучи веселістю святою,
Попересіюй сонну тишу
Мотивом синіх піднебесь.
Душа втомилася смертельно
Блудити нетрями застою,
Сьогодні я в собі знайшовся,
Струні живій віддався весь.

Над сірим світом линуть ночі,
І дмуть вітри у листопади,
Зривають роздуми печалі
І в сиві голови несуть
Гірку задуму… Дні, поставши,
Уже ведуть на барикади
Земні літа, котрі відквітши,
Мов трави скошені падуть.

Минає час, а розуміння,
Буває, не стає яснішим,
І мозок, плавлений думками,
В темряву капає як віск,
Чи несподівано холоне,
Пройнявшись болем найдавнішим,
Який незгойно височіє
В душі мов чорний обеліск…

Дощі пройшли
Пішли у даль
І Даля вчення
Споглядай
Ти
Як спалах мій
У очах своїх
Звір
Ночей чужих
Моїх і твоїх
2009р

…не зірвалась до неба у крик журавлиний,
Хоч і рвався той крик із невтішної крові,
стугоніло у грудях і біль розмивало на мливо,
на сльозу, що трималась кілочку не довго…
…і пливла, зігріваючи душу і шкіру,
та спіткнулась, – шукала якоїсь шпарини,
і навпомацки тицялась в дощ, у примари, у віру,
і губилась в калюжах – розтерзана й мирна…
…пересіяні ситом плевели і горе
вже одягнуто в шати сріблястого грудня –
не зірвалась у крик одинокої чайки над морем
із осінніх і вже запізнілих… та – буднів…

…не просіяних… тих, що на світі тримають…
Для доріг, що народяться з першого снігу…
До останнього подиху, кроку і… – Кави немає…
…Ну хоча б на ковточок життю і на втіху…

…коли наступають на душу…
Мушу –
перехрестити довкола
коло…
Важко…
на білому світі –
Бляшкою
Вколеною бути
цвяшком…

Порізана лезом душа
Ранкова зоря зійшла
Світали на грудях сни
Але де вони?
Чекала акордів
А струни п’яні
І ми у дурмані
Без пам’яті
І без суті –
Сміття викидаю в люті
І як молитва звучить
Іконно…
Любов –
Перерізана вена
Акорду
2008р

Цвітіння мого день
В утробі твого сну
Цілування вишневих дерев
Дарую я
Не твоя вже
Веселкова моя душа
Не тобі на жаль
Жал любові твоєї їй
Не своїй чужій
Цикл цвітіння мого живий
А твій – розірвало дощенту
Прости не мсти
Цвіль
Зів’яло суцвіття
Все
У мене нове життя!
2009р

Будні. Натовп. Дорога. Сіре…
Линуть думки у глибінь.
І в когось в душі вже чорне, не біле
І смуток іде наобгін.

Хтось очі підніме, та сонце засліпить
Опустить і далі іде
І з поглядом тим, що тікає від світла
Остання надія помре.

А може хтось сіро жити не вміє?
Щасливу клепа собі долю.
І просто сміється, кохає і мріє,
Живе і вдихає наповну.

Співає в душі і плекає надію:
Хай радість довкола розквітне,
І мабуть лише про одне завжди мріє
Про щастя життя, про добро і про світло.

І кожен свій день, годину і мить
Уміє недарма прожити
І прагне на світі свій слід залишить.
За зроблене сльози не лити.

Та більшість із поглядом в землю ідуть,
Хоронять надію і віру.
І вперто у чорній душі бережуть:
Будні. Натовп. Дорогу. Сіре…

Рік написання 2008

У час п’янкий, суцільновічносмертний
Не хочу з чистого листа все починати,
Бо кінчився давно папір офсетний, –
Його щодня не стало вистачати.

Залежність від незручності достатку
Мене вже більше не гризе,
Ця група крові: резус фактор
В чотири мінуси призер.

Омана злих карикатур
Вже очі пізні не потішить,
Натхненням вуличних придур –
Нащадків Вінчі й Мони Лізи.

Із часом вногу вже не йду,
Не маю впевненості в кроці,
Її зламав я на біду
Давно в двохтисячному році.

За розвитком мені не вгнатись,
Такий незвичний сателіт,
У погляд сорок шостої палати,
Де друзі - капельниця й костилі.

Бушуй, душе, як море,
Зливайся у зорі,
Розторгуй останнє горе
У темному бору.
Лети у палати,
Де скоро світати
Буде вічна ера нова...
Хай батько і мати
Простять сина,
І дівчина,
Змирившись у серці,
Зітре пам’ять про минуле
На крихітній тертці.
Милі друзі
В соннім лузі
Посадять осоку,
І відпустять мрію схриплу
У даль сумнооку.
Ранок новий подарує
Ще днів пребагато
Землі древній,
Тузі новій,
Що вирушить з хати
За світ - очі...
Аж до ночі
Гулятиме в полі,
Вип’є роси –
Не втамує
Назбирані болі.
Стара вишня вродить рясно,
Молода – засохне,
Зійде місяць в небо синє,
Подивиться – охне.
Що із того, що із того,
Що змочують зливи
Сади вбогі,
Напоюють
Не плодючі ниви.
Лети, душе, без оглядки,
За зорями зорі,
За далечами далечі
Дзвінкі, неозорі.
Лети стрімко, не вертайся
У те румовище,
Над яким одна зневіра
Як той вітер свище.

2005

У глибоке небо поринаю
Духом спраглим, і у час нічний
З нив космічних зорі пожинаю
Аж до рання, доки дзвін гучний
Не розбудить сонце життєдайне
І окреслить обрії земні…
В пору цю все скрите і потайне
Явою зоріє у мені.
Я дивлюся істині у вічі,
Чистим серцем слухаю її
І гадаю – в котрому сторіччі
В ній прозріють бачення мої ?
Чи зустріну друга-однодумця,
Чи в самотніх роздумах згорю,
Вкривши злою славою безумця
Всю свою земну, марнотну прю ?
У священне небо виллю тугу,
Хай у душу падає дощем
Незнайомий ворогу, ні другу
Поетично вистражданий щем.
Хай безплідне слово косять роки,
Ним насичусь, мов ковтком води,
І згадаю свої перші кроки,
Що сумні залишили сліди.
Доле, доле – випалене поле,
Зоре згасла, горісна струна !
Вирок твій журою серце коле
І чужа, не прощена вина
Безталанням падає на мене,
Милі очі бачити не хтять
Як з’їдає листячко зелене
Демонічне полчище проклять.
Небо ! Небо ! Скільки ще про світу
Мені нести цей тяженний хрест
В темноті, без жадного просвіту,
Співчуття і права на протест ?
У тобі я хочу розчинитись,
Розлетітись, мов по вітру пил,
І за себе грішного молитись
Ревно Богу між нічних світил…

2006

Моя епоха ? Ані трохи !
Сучасний вік окупували жохи…
Кипляча магма – зболена душа,
Їй все чуже, вона усім чужа.
Над нею меч, під нею – мла провалля,
З обох боків – химерні віддзеркалля.
Позаду – ніч, попереду – пітьма,
Минуле – сон, майбутнього нема ?
Що я таке, чому і задля чого ?
Чи буде щось із явного нічого ?
Чи в румовищі суджено лежать
Єству, що не тотожне з вічним строком,
Нести на собі горісну печать,
Воюючи з безчестям та пороком…

Сумний вигнанець з царства муз,
Заблудний мандрівник-захожа
В суєтних роздумах загруз.
Якщо на те є воля Божа –
Змирюсь. Не стану докучать
Творцю за дану мені ношу.
Зітерти вщерть земну печать
Небес високих не попрошу.
Я маю те, що заслужив.
За те подякую в молитві.
Мені здавалося: я жив,
Коли ходив по гострій бритві
У небезпеках. У вогні
В’юнка душа перетопилась…
А може бути, що мені
Вона так виразно наснилась…
А може бути... Та хтозна,
Що було, є, що далі буде ?
У світі кожна новизна –
На мить, і світ її забуде.
Усе – примарність і обман
І правди іншої немає,
Окрім ось цих сердечних ран,
З яких розпука википає…

2005

Заблукало серце в сутінку журіння,
Не співає більше радісних пісень.
В пошуках розради на межі жевріння
Дивиться скептично на грядущий день.

Дивиться з невір’ям на прийдешні роки,
А вони, мов листя, гаснути летять
З високості неба на земні пороки,
Які страдну душу розпачем ятрять.

Коли світ казиться, роззявляє рота
На святі чесноти, роздуває жар
Ненависті, злоби, де в ціні підлота,
Совість і сумління – не легкий тягар.

Незавидна доля в того, хто лихварству
І гидким сквернотам в жертву не приніс
Свою страдну душу...
Сказав «Ні !» лукавству,
Світло Вічних Істин крізь пітьму поніс.

Доки зло зухвало маширує світом
І торгує честю марзана мужва,
У зимовій стужі квітне теплим літом
Незіпсута сутність, чиста і жива.

Не замулить облуд сі Джерельні Води,
Які поять вірні, віддані серця.
Не уб’є бажання нести у народи
Благодатне Слово і Снагу Борця.

2003

Давно не брав у руки я перо.
Мовчало серце. Відголос пісень
На душу клав задуму, мов тавро.
А за вікном у тишу канув день…

Я заблукав у млосній суєті,
У круговерті збурених світів.
Усе що чув, що бачив у житті –
Хотів забути, стерти, та не смів.

Дощила осінь, сипала зима
Скрипуче срібло на тернистий шлях.
На волю серце кликала сурма
З вітрами мчати по нічних полях.

Летіти стрімко до яскравих зір,
Нести у вись шалений крик душі.
Та раптом тихий, лагідний зефір
Мені навіяв роздуми-вірші.

Я спів почув, мелодія нова
Мене несе до зоряних орбіт,
Гаряче серце щедро напува
Тим Вічним Словом, що будує світ.

2005

У осені свої закони:
Дощем наповнює флакони
Чужого міста.
Руйнує стіни і пороги,
Кидає жменями під ноги
Банкноти листя.

Міняє, ніби, все на краще,
Птахів вистрілює із пращі
Крізь неба сито.
Сліди лишає на серветках
В старих поетах, і поетках
Незнаменитих.

Недофарбовані паркани,
В книжки закохані ботани,
Ти – Я – мовчання…
Дні на розп’ятті чи розпутті -
Роки студентські незабутні,
Та, вже останні.

Смак алкоголю, нікотину,
Цирозом вражено печінку –
Куди вже більше?
Сніг з листопадом у долонях,
Відтінок золотий на скронях…
І трошки віршів…

Блукає темрява крізь день,
Собою тіні прикриває.
Де було дерево – вже пень:
Журба під ним змію ховає.

Пожовкле листя замело
І тільки осінь затремтіла.
Тепло і радісно було,
А зараз – вулиця зумліла.

Втішають доторки проміння,
Пульсує прагнення до зірки.
Я посаджу нове коріння
І задеруся знов на гірки!

Нас бавлять секс і гроші як ляльки.
Що буде через еру з нами,
Коли вже люди стануть як вовки
І витимуть безсонними ночами
Втрачаючи цнотливості смаки.

Коли в моральний з аморальним час
Провалля і земного існування
Дістались як футбольний пас
Для когось слава, а комусь кохання -
Є неминучість в кожному із нас.

Трава зім'ята від низьких утіх,
Земля просякла смертними гріхами,
І плач давно вже істеричний сміх…
І сплутані думки зі снами,
З початками кінців усіх.

Вам такою зима до вподоби?
Ріки снігу намулами вулиць...
Ви дарма не-під-цельсій вдягнулись,
Ви для нього ось так – за здобич.

Під ногами думки. Може, Ваші?
Наступаю – і дихання в п’яти.
Вам до серця ці лати лапаті,
Вкриті інеєм а-ля-гуашшю.

Ваші погляди грішно так, всує,
Роздавати на розстріл крижинам.
Загадайте бажання, я – джином.
Я за Вами такою с у м у ю...

2009

Скоро буде досить наших віршів,
Скоро буде досить нас самих
Бог людину вигадав і збільшив,
А вона дала йому під дих.

І тоді приходять кінці світу,
І тоді у свіх свинячий грип,
Гроші пестять цій планеті клітор,
Проникають лагідніше вглиб.

Так якого хріна ми чекаєм?
Що підгонять нам новий сюрприз,
Висячи над пеклом і під раєм,
Раз по раз зриваємось у низ.

Я витвір космосу і ультрафіолету,
Прекрасна без одежі і плащу,
Я клаптик із куплету і сюжету,
Дитя магнолії і срібного дощу.

Прозірчаста і сповнена кохання,
Чиїхось і твоїх безплідних сліз…
Можливо я тут вкотре і востаннє,
Я тут по чиїсь волі чи на біз.

Впиватися яблучним соком
з твоїх перешерхлих долонь;
ридати всевидячим оком,
змітаючи сиве зі скронь;
співати штамповані оди
твоїм яблуневим вустам;
водити в саду хороводи,
дивуючи танцем кота;
злітати безкрилим пінгвіном
до синьої бані небес;
вбивати думки анальгіном,
наслухавшись радіоп"єс;
чекати небесної манни
в пустелі прожитих років...
Такої любові, мій пане,
від мене ти завжди хотів?


2009 р

Босоніж шліфую підвіконня.
Я - сомнамбула, а в тебе знов безсоння.
Ти на місяць дивишся розкаяно.
Бачиш Авеля, але не бачиш Каїна.
Каїн же блукає по карнизах.
Він - вгорі, а ти і вила - знизу.
Він - це я, а чи лише примара?
Місяць затуляє чорна хмара.
І зникає дивне це видіння.
Вбивця знов шукав свого спасіння.
Врятувать його я не зуміла.
Знову брата брат підняв на вила.

Вчора кум позвав мене
Випить пляшку «Шардоне».
Досить, каже, погань пити -
Маєм імпортне, міцне.

Осушили геть усе,
А воно ні те, ні се…
Почитали етикетку,
Кум освоїв «ля франсе»!..

Знов пішли по «Шардоне»
До кіоска у турне.
Після третьої не брало,
А тоді …як шардоне!

Кум гука: шерше ля фам!
Знаю я веселих дам.
Значить так: мені Наташка,
Лізу я тобі віддам.

Скажеш їй: бонжур, Лізе!
Натякнеш на же ву зе.
Не зважай на габарити…
Більш не пий, бо розвезе.

Доки ми тих дам шукали,
Пики нам понабивали,
І в міліцію наряд
Запроторив всіх підряд.

Слава Богу, в кума блат:
В нього жінка – адвокат.
І де юре, чи де факто
Визволя нас із-за грат.

Кум правицю їй трясе:
Гранд мерсі тобі за все!
А вона: -Не диш в обличчя!
Самогоном з вас несе.

Нализавсь, як свинопас!
Й не пустила в хату нас.
Довелось нам (се ля ві!)
Ночувати у хліві.

Ох, воно ж таки й дурне,
Оте кляте «Шардоне"

2007

Мабуть, піду... Зі мною тут так тісно.
Нема, як завжди, зайвого квиточка...
А ти ж, дивись, лягай до сну непізно,
вставай нерано, не брудни сорочку...
Мабуть, піду... Пощо в тривозі скніти?
Достатньо сліз налляла в маринарку.
Ти ж поливай щотижня наші квіти,
а сам не думай братися за чарку.
Мабуть піду... Звикай без мене бути.
Ти сильний, знаю, зможеш це прийняти.
Тобі ще світить хоч якесь майбутнє.
А я... Забула... Де моє горнятко?


2009 р

Вже давно відплело павутиння їй бабине літо,
У неділю приходять у гості онуки і діти.
Осінь колір змінила, так сумно, що листя останнє
Опадає, та в дім завітало неждане кохання...
Відганяла його, бо соромилась - близько вже старість,
Та осіннім листком у вікно залетіло - зосталось,
І вона розцвіла, ожила, як весна, забуяла.
Хоч би листячко все не опало, хоч би не опало...
А червоні і жовті листки все кружляють у вальсі,
Все забули у вирі танку, хай бо грає Вівальді.
Двом зима не страшна, пахне листя осіннє у хаті,
Те, що встигли вони зберегти, восени назбирати.

31/10/09

За птахами на південь сьогодні лечу -
так жорстоке життя повеліло.
Перед образом божим поставлю свічу,
щоби сили додав моїм крилам.
Ти, красива, й, водночас, до болю сумна,
виряджаєш мене у дорогу.
Обіймаєш, цілуєш... Сльозинка німа
обпікає щоку до знемоги.
Там, за обрієм, стріне мене чужина,
наче мачуха "зайвого" сина.
І стікатимуть дні, мов по вікнах вода,
а в думках - тільки ти, моя мила.
Та настане весна. І з далеких країв
повернусь я до рідної хати.
Ти зустрінеш мене. І забракне нам слів,
щоби щастя своє описати.


2009 р