Туман характером захланний
Поглинув гори предковічні
Немовби кухлі керамічні
Наповнив молоком холодним

На дні мутніє вогник теплий
Парує чай міцний гарячий
Рубають там дрова невпинно
Там чути спів гітари дивний

І заптом з неба дощового
Валити починає злосно
Щось прохолодне і маленьке

Змовкає спів гітари рвучко
Тепер в палатці поховавшись
Лунають голоси веселі
Назовні все несамовите

Зустрів любов під зорями
Далеко від очей чужих
П'ять років бачились ми так
Любов моя, ця ніч і я

І до зорі блукали ми
За міста мурами, за стінами
В деревах хащ і чагарів
Там наша квітка розцвіла

Любов ця є не сказана
Небачена і незнана
Не смію я назвать імя
Любові скарб коштовний знак

Її долоні у своїх
Ховаю я від того дня
Вуаль цнотливості на ній
І не старіє світ в очах

Для нас людей іти разом
Любов'ю є у світі цім
Прямуємо ми у житті
Туди де є любов для всіх

І я
Міг би легко впасти з небес
Інший став би на місце моє
Щоб отримати шанс перед Твоїм бути лицем

І життя,
Мої дні як пісок що тече
Із Твоїх відкритих долонь
І його кудись вітер несе
Сказано багато але слів вже нема
Тим хто знав добро і не бажає зла
Читаю між рядків поміж сердець що ідуть
До Тебе ведуть

І все про що благаю
Вкажи мені як за Тобою іти
Покірним як бути в шляху до мети
Покажи мені світло, дозволь стати світлом

Час іде,
Поки сонце до неба пливе
Поки ніч ще панує над днем
Вчиться літати орел

І життя,
Як пісок, летять мої дні
Із Твоїх відкритих долонь
І зникають не сягнувши землі

Сказано багато але слів вже нема
Тим хто знав добро і не бажає зла
Читаю між рядків поміж тих знаків йду
Що до Тебе ведуть
Вкажи мені як за Тобою іти
Покірним як бути в шляху до мети
Покажи мені світло, дозволь стати світлом

І так,
Без розмов і без прощавань
Тіні зійдуть з ранкових небес
І знову злетить орел

Якби мені від неба шати вшиті,
Оздобами од місяця та сонця,
У світлі, в тіні й напівтіні
Світанку і вечірньої зорі

Ті шати я б стелив тобі під ноги
Та бувши бідним, маю тільки мрії
До ніг твоїх кладу свої плекання
Ходою легкою іди, по моїм мріям

Буває важко відрізнити
Рай від пекла, небо від мальовидла
Поле житнє від тюремних грат,
Посмішку світлу від тліну принад

Чи вмовлять тебе на зраду героїв
Заради чужих непотрібних примар
Чи обміняєш ти свободи зброю
На роль лялькового ватажка?

Шкода, шкода що ти не поруч
Ми загублені душі за склом
Риби за товстим склом
Рік за роком ми кружляємо колом
Та що ми знайшли - тіж самі шляхи,
Шкода що ти не поруч
Шкода що поруч не ти

Позаду – надуті будні,
На прощі в машин – шосе,
А місяць, як пес приблудний,
Місто твоє пасе.
За вікнами – ніч-саванна,
У чашках тече Алтай,
Вдихни мене знов гортанно
Й до ранку не видихай!
Європа крутне каруселлю
Під свистом чужих вітрів,
І я розведу коктейлі
В повіках твоїх зі снів.
Розм’якну, cтиснута в тілі,
На тебе вже помолюсь,
І в губи рожево-білі
Так ніжно... невинно... хлюсь!
Набрякну у венах кров’ю
Чи маком в густих житах,
Ми жити навчились любов’ю
Із візами в паспортах.
Світанки надщерблять очі
І день розкладе пасьянс
Ми віями хмари в клоччя
Розірвемо в котрий раз.
Притулиш до себе міцно,
Защемиш коханням світ...
І сльози вклякнуть на лицях
Не хочу від тебе... від...

Київ, більшого не знаю міста,
Москва, Нью-Йорк, що мені до них?
Київ, шукаючи під сонцем місця,
Ходжу по вулицях твоїх святих.

Київ, потоками машин в заторах тісних,
Вриваючись у будні жорстких днів,
Спішиш на зустріч злетам і навмисне
Притягуєш до себе Божий гнів.

Київ, ти ж Вавилону став подібний,
Користь і жадібність господарі твої.
Urbs venalis. Є ті хто з цим незгідний?
Amicus Plato… Істина дорожча і мені.

Про велич предків пам’ятають стіни
Софії, що вознеслась над Дніпром.
В печерах праведних у світлі свічок гімни
Співають ті, що плачуть за Христом.

За хмарочос хова свій жовтий промінь
Світило, щоб з’явитись завтра знов.
Спи, Києве, стихає день і гомін, -
Надія спить у ризах … під вікном.

Urbs venalis – продажне місто (лат.)
Amicus Plato, sed magis amiga veritas – Платон друг, та істина дорожча (лат.)

Усі, хто може ще тримати зброю,
Гуртом біжімо мову рятувати!!!
Я впевнена, готові ми до бою,
Російську мову нумо в кожну хату!!!

Її з усіх усюдів витискають
Не відає наш люд її ваги...
Про неї освітянський батько дбає,
Та одномУ йому не до снаги!

То треба нам міністру підсобити
І мову Пушкіна від знищення спасти!!!
Щоб в Україні мали змогу діти
Російськомовними надалі в нас рости.

Культурними нащадки хай зростають,
(Не личить їм малоросійська мова),
Та Чехова в оригіналі прочитають,
"Поет" цей - надзвичайний майстер слова...

Як боляче душі моїй сьогодні,
Нестерпно важко думати про те,
Що моя мова, як межа городня,
Вже скоро бур'янами заросте.

В якім краю скажіть, будь ласка, люди,
Тримали б в кріслі владному людця,
З нутром й лицем біблійного Іуди?..
Чия ж скажіть в країні влада ця?..


17.11.2010

Вітер осінній у нашім саду
Яблука трусить завзято.
Я по стежині додому іду,
Затишно й тепло у хаті.

Як же давно вдома я не була,
В далеч покликала доля.
Було б у мене два дужих крила
У закордонній неволі...

Рідна домівка мене зустріча,
Світло вікон зігріває.
Чую себе я маленьким дівчам,
Так тільки вдома буває.

15.11.2010

Наші фарби густі сьогодні.
Віртуозно скрипить підлога.
Через двадцять хвилин безодні
Буде повний хаос і крик.

Там, де осінь, завжди волого.
Наші руки і рухи модні.
Рандеву нескінченно довге
Хай триватиме цілий вік.

Без білизни бузковий вечір.
Наша спільна до снів дорога.
Ці парфуми такі доречні.
Завтра випаде перший сніг.
10.11.2010

В таку погоду можна тільки пити:
Під шум дощу - на стіл вино, лікер.
Слова, слова… Уже, здається, квити -
Один-один. Хто переміг тепер?

Нема, нема і знову згадка блисне
У блискавицю і осінній грім.
Ідеш у непогоду, як навмисне,
В одежах мокрих у новий мій дім.

Пекуча згадка ріже по-живому,
Фізичний біль турбує, та не так:
Пішов у дощ, покинув стіни дому,
Самотній, як у небі чорний грак.

Одне за одним - від дрібниць, до драми,
Це ж тільки слово, а яка вага!
Холодне скло тримають білі рами,
Там міражі… Але тебе нема!
10.11.10

Запалала зимова симфонія
новорічно - різдвяними нотами.
Свято вгрілося вже між долонями.
Протоптали стежки в снігах чоботи .

Вечори сповило святе таїнство.
Зазвучали колядки під вікнами.
Оновилось родинне багатство , що
у буднях тепло повивітрювало .

Де б не був ,не знайти того затишку ,
що заплетений в колосках дідуха .
Зберігати традиції варто нам .
В них несеться нестримний дух рідності.

Повинна що робити ?
А чого робити не повинна ?
Ніхто в такім великим світі
Не знайде відповідь на ці питання .
У кожного дорога індивідуальна .
Не можна нам пророчити майбутнє .
Ти не пізнаєш душу візуально ,
Не віднайдеш її присутність .
Ніхто не може зрозуміти
Усю мою життєву сутність .
Нема людини в цьому світі ,
Яка б ловила всю відсутність .
Як можна розповісти хто ти ,
Коли ти сам шукаєш кроки ?
Коли душі твоєї дотик ,
Не викликає в тілі звуки .
На своїх помилках вчимося .
Всі наші шрами – це рушійність .
Важливо те , як ми підведемося
Після великого падіння .
Липень2008.

Яке життя мені приготувала доля ?
Які дива , розчарування ,гру ?
Своєю я іду дорогою по волі ,
Збираю квіти на своїм шляху .

Я йду неквапно так по волі .
Тисячі роздумів рояться в голові .
На волі тіло , чи душа в полоні ?
Торкаюся я ногами до землі .

Мені волосся заплітає вітер .
В кінцівках легкість , в очах – світ .
Думки складаються із літер,
Душа – з незайманих орбіт.
Червень2008.

Синьоока Земля жовто шкірить китайського зуба –
Квадрильйони трильйонів розбіглись в усюди усюд,
Галактичні парсеки долають із легкістю любо,
Шлях Чумацький запруджений жовтими чудами з чуд.

Їм Юпітера мало, Урана, Сатурна, Венери,
Марса, Фобоса, Деймоса, ще там не знати чого,
Окупують туманності цілі і зоряні сфери,
До Чумацького Шляху добрались, самінького центра його.

Що це твориться, що за татарська навала?
Хто зупинить цих тау-китайців орду?
На шляху хто їм стане з відкритим забралом,
Хто їм твердо накаже: «Стань ту!»

На нараду зібрався Верховний Міжзоряний Уряд,
В ній Евглени Зелені і Туфельки сіли у ряд,
І Червоні, Блакитні і Сіро-Малиново-Бурі
Засідали і думали думу сім років підряд.

Що робити і діяти, як бути далі,
Як позбутись агресорів лютих з окраїн Землі?
Утекти усім разом в далекі міжзоряні далі?
А чи відкоша дати нахабам малим?

"Рвати з коренем треба прогнилого зуба,
Імплантанти нехай замість нього у роті ростуть,
А інакше усіх нас він скоро погубить -
Уперед, міріади бактерій, мікробів, отрут!”

І - не стало агресорів, всі до ноги пощезали.
Зорі сяяли тихо в усій галактичній красі.
Спорожніла і Ради Верховної прибрана зала.
А не пхайтесь туди, де не просять - затямте усі!


05.11.2010

Світять нам вони в ночі…

Світять нам вонив ночі…
Хто вони такі?
Це краплинки серед неба,
Це непройдені світи,
Це не може бути інше,
Як зірки з височини.
Зірка сяє, вона мріє.
Та для чого нам вона?
Зірка треба, вона вміє,
Як зробити світ добра.
Вона знає, хто кохає,
Зірка знає, хто не спить,
В кого думка десь літає
І хто в світі зміг тужить.
Зірка спить… чекає ночі,
Щоб зробити щось нове,
Людям світить у дорозі,
Щоб здолали вони все.
Лиш важкі, перисті хмари
Зможуть знищити її,
Як своїми рукавами
Геть затулять світ зорі.
Та і це не на всю вічність,
Це лише на даний час.
Та і це не може знищить,
Світ зорі, щоб він погас.
Зірка вічна, мов життя,
І завжди пливе вона,
За ті гори і долини,
Де чекає нас буття…
2002 рік

Я мрію про світ у квітках,
Де все не старіє в роках,
Де батько поради дарує,
А мати ні дня не сумує.

Я мрію про світ у зурках,
Де радість палає в очах,
Де відсутні розлука й біда,
Де ангел рятує життя.

Я знаю, що світ не стоїть,
Що час щосекунди летить,
Що мрії зостануться тут,
А я оберу свій маршрут.

Я знаю, що важко зі мною,
Коли зостаюсь я собою,
Та можна мене зрозуміти,
Бо треба в житті лиш радіти.

Я мрію і знаю й кохаю,
Я живу і радію, і маю.
Я хочу мріяти, знати й кохати,
І жити й радіти і мати! 18серпня 2007р

Дивлюсь краплі дощу на долоні.
Вони ніжні й криштально прозорі.
Безтурботні, живі і німі.
Що такого немає в мені?

Бачу сонечко грає квітками,
Все проходять роки за роками.
Ми зростаємо йдемо від мами,
Бо тепер ми керуємо нами.

Дивлюсь вітер гуляє по полю,
Як кохання, що йде за спиною.
Він холодний і дуже сумний,
Безтурботний, живий і німий.

Бачу люди ідуть на долині,
Всі щасливі й усміхнені нині.
Тільки вітер і краплі сумні,
Безтурботні, живі і німі…
Вересень 2004рік

Бог створив їх із краси,
Щоб у світ добро несли.
Щоб любов посіяли,
Щоби зло розвіяли.
Щоби поклонялись їм,
І квіти приносили.
Щоб дарунки дорогі,
Золоті підносили.
Ми ж їх дуже любимо,
Бо вони чудесні.
На престол підносимо,
Вчинки піднебесні.
Ми їх поважаємо,
Ними гордимося.
Зали прикрашаємо,
Щоб добро велося.
Ось така вона –
Доля ця жіноча.
Ось така вона –
Воля ця пророча.
Нарекли жінок на світ
Щастя зберігати,
А тепер чудесний цвіт
Нікому плекати.
Бо жінки тепер у нас –
Воїни мужніші.
Бо жінки тепер у нас –
Стали наймудріші.
Вміють дати копняка,
Відіслать далеко.
Ось подяка вам така
Чуєте лелеки!
Добре, що тепер жінки
Знають собі ціну.
Задумайтеся мужики
Про свою картину.
В світ прийшли нові жінки,
Щоб його змінити.
Щоб невдячні вчинки ці
Сміло підкорити.
10 липня 2008р. 11.10год

Усіх по-різному навчають,
Усі по-різному кохають.
Але чи любиш Україну?
Чи мову вчиш, чудовий сину?

Наука – може, й нелегка,
Та чудернацька і летка.
Будеш ти вчитись – будеш жити,
Бо ж що то неуком робити?

Ви ж покоління – українці,
Живете в синьому барвінці.
То що, так важко захистить,
За рідну землю положить?

Шматочок рук своїх важких,
Чолом зуміти поробить.
Принести людям і країні,
Чудові роки не збіднілі.

Та думайте сьогодні ви,
Бо взавтра будете батьки.
І діти схочуть запитати:
Чого навчились батько й мати?

Як народились в Україні,
Отак зумійте й відстояти,
Як боронились предки сиві,
Ви спробуйте повоювати.

Та тільки не війною, прошу,
Бо знищите усе хороше.
Ви розумом зламайте кригу,
Творіть свою новітню книгу.

Подякуйте своєму роду,
Прощення в Бога попросіть!
Знайдіть же правду і свободу,
Й нащадкам все це розкажіть!

Що жити в світі – всім нам просто!
А жити гідно – це геройство!
30.12.2004р.

Іду собі по вулиці,
Навколо поглядаю.
Розповідаю донечці,
Як люди поживають.

Всі хочуть буть щасливими
І роблять так багато.
Щоб мріям стать можливими,
В житті настало свято.

Та щастя різне в кожного:
Комусь потрібні гроші,
А тим не треба жодного,
Лиш порвані калоші.

Он тим здоров’я треба,
Літа закрались в коси.
А тим безхмарок неба
І найчистіші роси.

Он ті – ще молоді,
Їм би кохання без зорі.
А тим потрібне тепле слово,
І з рідними була розмова.

Комусь потрібне розуміння,
І тим обійм не вистача.
І всім потрібне говоріння,
А тим пошли Бог дитинча.

Тож, доню, істина проста –
Для щастя треба річ одна,
Щоб люди жили й вірили,
Що будуть всі щасливими!

3.12.2009р.

Ви довго йшли по тій дорозі,
Здавалось, вже життя нема.
Та перемога на порозі,
Сама ж так просто не прийшла?!
Бо стільки крові, стільки смерті,
Нам принесла страшна війна.
Хотілось: «Тільки би не вмерти,
Дійти до краю, до кінця».
Я все лиш уявляти можу,
Нічим вже вам не допоможу.
Бо хтось вже спить у вічнім краї –
Його в живих уже немає.
А хтось старенький, той крепкенький,
Я бачу вас лиш раз на рік.
Той білокурий, той сивенький,
І вже скорочується лік.
Вас зостається зовсім мало,
Страшна війна бере своє.
І смерть зявляється, як жало,
І горе знов існує й є.
Чого не ввіковічить доля?
Цих ветеранів – трударів.
Була ж не їх ота сваволя,
Йти геть від дому, матерів.
Вони – сердеги – так старались,
За рідну землю позмагались.
Подарували нам життя,
Щоб йшли сміливо в майбуття.
Хай в їхнім домі світить сонце,
Хай місяць загляда в віконце,
Хай вітер принесе літа,
А зорі сіють їм життя!!!
2005

Нова зірка на небі зясяяла
І тебе на руках обіймала я.
Вже нарешті настав час
І ти, доне, з'явилась у нас!

Кругленькі ґудзиками очки,
Такі ж маленькі ручки й ножки.
Прекрасна, ніжна і красива
Нікуся наша народилась.

Та час іде, а ти ростеш
Вже діда поглядом знайдеш.
Ти вже гелгочеш і смієшся,
Сидіти хочеш не вдається.

Ти наше диво, наша радість,
І не страшна тепер нам старість.
Та тільки б ти була щаслива,
Здорова, мила і вродлива.

Ми завжди будемо з тобою,
Коли підеш своєю ти ходою.
Коли уперше скажеш мама,
Коли на руки вилізеш до тата.

Ти наша зірка, наше свято,
І щастя нам даруєш ти багато.
З тобою усміхаюсь я завжди,
Хай Бог не шле тобі біди.

Ти будь людиною простою,
Іди у світ з великою любов’ю.
Неси ти світло між людьми,
А ми будем твої батьки!


Жовтень 2009 рік

Щоб сказати – я щаслива,
Слів буде замало.
Щоб сказати – я смілива,
Справ буде багато.
Щоб сказати, що здолала,
Я свої незгоди.
Я життя ще не прожила,
Вірите народи.
Я скажу, що я живу,
Я існую й маю.
Я скажу, що я іду,
Перепони знаю.
Я скажу, що я навчилась,
Вірити у краще.
Я скажу, що я трудилась,
Бджілоньки не гірше.
Вам скажу, що вірте долі,
Вірте Божій волі.
Що призначено, те і буде,
Бог гріхи вам незабуде.
Все, що недобре коїться,
Добром обернеться.
А ви сильними станете,
Якщо горе здолаєте.
Закликаю! Просто живіть,
Життя насолоді явіть.
Просто кохайте і майте,
Просто життя не зламайте.
Знайте, що буде краще,
Можливо, буде і важче,
Та сили в собі знайдіть.
Всі турботи переступіть.
Живемо раз не два,
І доля дається одна!
8.07.2008р. 12.50 год

Людей багато живе в світі,
Усі їх мрії не здійснить.
А мої мрії тим багаті,
Щоб було в світі легше жить.

Не з золота вождя нам треба,
А треба того, щоб любив народ,
Щоб він не був зажерлива підлота
І не ганьбив селянський наш город.

Ми - люди, вмієм жити добре,
Всі знаєм працю, відчуваємо снагу.
І розумієм добре своє горе,
Жорстоко відбиваємось в бою.

Не вийшла на арену всіх найкращих
Чудова Україна… Та невже?
У цьому буде горе і нещастя,
Що у безодню Батьківщину заведе.

Для тебе, земле, лише щастя
Бажає серце і душа.
В далеку путь через безмежжя,
Лунає звук любові утіша.

Мабуть, мене ти не почуєш,
Бо все в тобі кипить-біжить.
А моє щастя ти ж відчуєш,
Бо швидко звістка прилетить.

Ти ще така слабка, країно,
Але народ не хоче повставати.
Якби хотіли Україна-мама,
Могла б тепер спокійно процвітать.

В моїх ти мріях, земле рідна,
Цвітеш квітуєш, як той мак.
І твоє небо жовто-синє
Мандрує по своїх степах.

Невже ми – українці – не спроможні
Свою земельку уквітчать.
Не вірю, що пани заможні
Хотять Вкраїну сплюндрувать.

Хоч серед нас не всі доброти,
Та ми живемо, ми ідем.
Хоч не встають всі до роботи,
Та ми поможем, підіймем.

На тебе, український мій народе,
Свої надії поклада.
Для тебе, мій козачий роде,
І мрій своїх вже не шкода.

Аби любили всі Вкраїну,
Я б і життя вже віддала.
Якби вернулись в Україну,
Надія, мова і життя!!!

Я звикла бачити сонце,
Я знаю звуки дощу.
І вітер, що дме у віконце,
Приносить долю свою.

Життя, ніби море безмежне,
Несе нас в небачену даль.
Кохання й розлуку дарує,
Ніколи нікого не жаль.

А я звикла жити тобою,
Прокидатись з усмішкою твою.
Обіймати тебе, цілувати,
Це називаю – кохати!

Нас з тобою доля єднала,
Хоча квітами все не квітчала.
Зате в горі ми разом ідем,
Разом вихід завжди знайдем.

Одна дорога нам дана від Бога,
Одну любов ми маємо завжди.
І хай зустрінем перепони й гори,
Кохати – це не річку перейти.
Коханий, я живу для тебе,
Для тебе усміхаюсь кожен день.
Тобі дарую ніжність і кохання,
Для тебе народжу дітей.

Я готова бути із тобою,
Хоч до смерті, навіки нехай.
Свою душу присвячу любові
І тобі дорогому віддам.

Моє серце належить тобі,
Тільки ти здатен його зігрівати.
І нічого не треба мені,
Лиш в обіймах твоїх засинати.

Тож навіки ми будем удвох
І кохання своє збережемо.
І надію, і віру й любов
Через стежку життя пронесемо!

2007р.

Похмурі тіні у куточку,
Похилі квіти на столі,
Сумна картина у віночку,
Троянди білі і сумні.

Зігнули голову донизу,
Стоять у задумі самі.
Ще мить і вже вони загинуть
Й навік залишаться одні.

Чому нема води в графині?
Чому стакан стоїть пустий?
Все вимерло, немов в пустині,
Стоїть покинутий цей стіл.

Вже не надіється троянда,
Що буде жить вона завжди.
Як та покинута людина,
Сумна від горя і біди.

А скатертина біла і проста,
Немов життя картина та.
Де все змальовано: любов,
І горе, й віру, навіть кров.

Троянди – це ж найкращі квіти,
А білий колір - доброти.
Чому ж сумні стоять троянди?
Це все художник знаєш ти.

Бо тільки Вам належить зміст,
Про те, що створено в картині,
А ми шукатимемо міст,
Щоб зрозуміти все віднині.

Чому трояндочки сумні?
Що сміло так їх зажурити?
Чи так залишаться одні?
Чи хтось зуміє їх поляти?
2005р.

СОН ПРО ШЕВЧЕНКА


Ви хочете то вірте, може, й ні,
Але приснивсь Тарас мені.
Дідусь Шевченко наш крилатий,
Почав мене про все питати.

Як Україна? Як живем?
По стежці правдою ідем?
Чи щось у світі та змінилось?
Чи є в людини Божа милість?

А що я маю говорить?
Стою руками лиш гойдаю.
А серце, серце так болить,
Додолу голову склоняю.

Тарасе мій, поете сизокрилий!
Моя душа тобою лиш жива.
Твоя онукая, Дідусе милий,
А мати – Україна молода.

Тебе всі знають, всі тебе шанують,
Та все ж надії так і не збулись.
Бо люди в світі правдою торгують,
В думках народи миром не зійшлись.

Твоїми віршами, поемами живемо,
Тебе, Шевченку, кличемо з небес.
У віршах душу до небес проллємо,
Щоб наділив ти силою і нас.

Тарасе, твої вірші – то перлини,
Твої поеми – то жоржини,
Талант у тебе – то кришталь,
Ще не засвоєний, нажаль.

Ми покоління нашої країни,
Ми є онуки серця Дідуся,
Ми любимо й шануємо калину,
Доносим мрії в світ митця.

Тоді благав мене Шевченко,

Нам Україну сохранить.
Казав «Лілею» й «Катерину»
У світ приносить і любить.

За нас я твердо відповіла,
Що Україна – це земля.
Де все відверто, все щасливо,
Де квітне мова золота.

Тарас мене тричі рукою
Перехрестив – благословив.
Просив не проливать рікою
Даремні сльози за віки.

Я усміхнулась, поклонилась,
Видіння дивне зникло згодом.
Отак розмова закінчилась
З Пророком нашого народу.

весна 2004 р.

В цьому домі дверей немає.
Через дах, щоб до неба ближче,
Ти заходь на горнятко чаю.
Поговоримо ні про що.

Я давно вже тебе чекаю.
Любить грудень моє горище.
Там, де голуби роблять пари,
Відкривається це вікно.

За фіранками вже світає.
Сонне сонце крадеться вище.
Парний номер твого трамваю
Не знаходить своє депо…
29.10.10

Ні, не усьому є межа -
без меж палає злоба жінки:
вбиває душу без ножа
та доїдає і печінку...


02.11.2010

Не вистачить сили сказати тобі одразу:
- Ця зустріч остання, днів вичерпано ліміт…
Душили у грудях такі дріб’язкові образи,
Від прощення в спину такий гематомний слід…
Калатає серце, калатає. Ще не стало
(Всі автопілоти коли-небудь та здають).
Ми виграли потяг і два різномовних вокзали
(Потрощені граблі і досі прицільно б’ють).
Ми виграли правду, квітчасту, як Свято пісні.
А зболені крила нам випрасують вгорі.
… Апостилі* щастя до смерті умовно дійсні,
А право забути – то тільки твоє Гран-прі…

* Апостиль — спеціальний штамп, проставляється на офіційних документах і не вимагає подальшого завірення чи легалізації.

Умань 2010

Я старішаю, Боже мій милий,
Хоч на Марсі і довшає рік.
Попри те - в мене меншає сили.
Чи тобі – дівувати повік?

Я із Марсу тобі на Венеру
Шлю сигнали на ніжний радар
І торкаюся в іоносфері
До дівочих принадливих чар.

І цілую тебе у твій голос,
І цілунки ловлю із орбіт,
І милуюся сяйвом на полюсі,
Де твій образ горить з терабіт.

Я - у душ! - хай вода з мене змиє
Весь тягар пережитих зим-літ.
Але ти дочекайся, мила -
Вже готовий новий космоліт.


25.10.2010

Урядовці країн ! Послухайте це:
Що слово Єгови* вам принесе.
Могутні правителі пишних країв
Позбулися влади і честі царів.

Чому ? Бо забули вони , що
Є всього навсього тільки людьми
Чому ? Бо не визнали влади Творця
В зухвалому рішенні йшли до кінця.

Тому Бог Єгова їх усмиряв:
Одного травою , як вола , годував.
Інший - мав справу з морською водою
Був «богом» . Не зміг захиститись собою!

Один проти нього повівся зухвало -
Зарізали п’яного (в ту ж ніч) – імперія впала.
Ще інший немудрий зневажив словами
Єгову зрівняв з мертвими «богами».

У табір ворожий йде ангел від нього -
На ранок живими нема ні одного…

Чи треба ще доказів ? Бог - не людина.
Для нього царі всіх країн , як краплина . З відра.
Як порох на шальках , якого не важать…

Отож , помудрійте , царі , миру шукайте
Із своїм Творцем і не зволікайте !


*Єгова – (з євр. дієслова «гаваг» - ставати) означає «Той , хто
спричиняє ставатися чомусь. Імя Бога , Автора Біблії .

Осінні губи запаху журби:
на тілі легко розчинили слово.
Ти справді, любий, ніжно-золотий...
Але мені усе ще полиново.
Ніяк не вірю в те, що полюблю, -
як важко бути білою до світла!
Медова квітка у твоїх очах,
свята і дика, поночі розквітла.

2010

Було колись – чоловіки мені
Йти в клітку золоту пропонували
Та відмовлялась гордовито: „Ні -
Кохання світлого від вас лише чекаю."

Не дочекалась.. Ні чоловіків -
Ані кохання щирого допоки...
Ні землетрусів, Боже, ні стихій -
Лишилося стрічатись з Новим роком...

А так хотілось – щоб земля з-під ніг! -
Або цунамі з головою вкрило
Чи зразу в смерч, ступивши за поріг, -
І врятуватися, усім на диво.

Що за життя! Ну, зовсім без пригод!
Нехай мене чеченці хоч би вкрали!
Тепер я згідна в клітку – але, от,
Де ділись ті, котрі пропонували?


19.10.2010

Світ облітає. У нього не вистачить сил
золота стільки тримати на плечах у кленів...
Світ облітає, а ти ще напрочуд зелений,
ти ще цвітіння кульбаби в мені не згасив.
Що мені осінь, коли зацілована я
травнями серця твого і липневою ніччю?
Світ облітає у срібло майбутнього січня,
я вже у літі навічно і вічно твоя...
16.10.10.

Я не змінюю темп жовтня.
Жодних ігор, інтриг, рамок.
Рафінований світ зовні,
Ніби сірий сирий замок.

Цей холодний сироп зливи
Не втамує мою втому.
Наші рухи такі хтиві,
Як голодні витки грому.

Цей прозорий костюм вітру
Не пасує моїм вчинкам.
Носить осінь прості титри,
Ніби мудра стара жінка.
4.10.2010

Верхівки дерев
Поглинають хмари.
А хтось складає
Іспит на справжність...

Гордість шалена
Б'є у рани.
Але смирення природне
Врятує, як завжди.


2010 року Божого

Згорає час, немов сухе гніздо.
Від віршів туга, й та якась прийдешня.
Яйце, чи курка, що було там «до»,
Хіба болить, як з’їдена яєшня?
Хто там останній в черзі на життя?
Кажіть вже, хай за вами не займають!
Хай бурштиніє вже часобиття
У серці, у дахах, що протікають.
Старі хатки, ще заново старі,
Як равлики, волочим за собою.
І палим час на сажу в димарі,
Щоб нею маскуватися до бою.
Куріє пам'ять, як бікфордів шнур,
Пошарпаний і шашелем побитий.
І товщає альбом карикатур
Без кого ані вмерти, ані жити
Здавалося. А час підмалював
Поетам вуса, бороди і вуха.
Один у небо, другий Стіксом вплав.
А дні-вагони сонний потяг рухав.
Вже й бій минув. І хто там переміг
Нам на граніті викарбують, може.
А поки що всього – і сажа, й сніг,
Готичні шпилі, сови вздовж доріг,
І непідкупна Ангельська сторожа.

Умань 2010 рік

Життя проходить, наче мить одна...
Лиш озирну́ся: "Що вам скоїв, люди?"
Здається, що́йно тут була весна -
Аж раптом пекло стукає у груди...


13.10.2010

Не прирікатися на біль -
пече...
А часом, майже в божевіллі,
Шукаю я твоє міцне плече
Ми - вигадані кимсь, ми чорно-білі.
Із фотокарток, де існує все.
А я втікаю - швидше, швидше, швидше!
Не прирікатися на щастя, ні.
Твоєї долі вітер в шпарки свище
у тріщини в душі.
Дощі...
дощі...холодні і байдужі
З самого дна ще не відмита сіль
Німого неба вбитого в калюжі
Ми можем вирости понадмежево дужі!..
лише не прирікатися на біль

знов ніч заховала сльози ранкові
і на столі знову біле вино
як завжди пишу новий вірш я поволі
і знову я пяний собі говорю

Все класо, чудово, пройшов вдало день
так просто раптово не чути пісень
так добре побути лише із собою
забуть ти про клятви, що дані тобою

бо іх не почують, про них вже забули
і сліз невідчують, бо мовчання почули,
і крик не побачать! ТИ перестань
тебе на пробачать, бо пройдена грань...

А завтра знов прийде сьогоднішня ніч
і знову ти випєш, але в чому річ?
ти ж знову напишеш нового вірша,
ти знову розкажеш:"Співє душа"

замовк телефон на столі знов вино...
і пишеш ти знову та тобі все одно.......

А зима перекотиться в літо.
Рік мовчання – занадто таки!
Розучились давно не летіти
Розкуйовджених днів літаки.
У адреси відірваний хвостик,
Я уже й не згадаю його.
(Повертатись ніхто і не просить
Гонористого духу Арго!)
Краєвиди зливаються в смуги
І бурчить ватерлінії шов:
«SOS! За бортом загублено друга!»
… Та його вже хтось інший знайшов.

Невже так віриш ти у мене?
Невже так віриш в мою кров??..
ти справді думаєш я здатен віддатись серцем? О Любов...
моя Любове... Де ти? що ти??...
ніхто не знає що є що
знаття не має і не бути йому ніколи ні-про-що...
Доки не скажеш добрим людям: -
"Прощайте добрії і злі,
мене забудьте не любіть,
не поминайте жодним словом,
ділами знову не будіть...."
бо лише так, попід покровом
землі і дерева, небес
знання здобудемо про сенс
такого вічного живого -
 Що Є Любов.
Що є любов???
Що є Любов'ю? що Коханням??
А що лиш хімія? Бажанням
тілесним втіхам дати рід -
давно задурений інстинкт,
що кров'ю грає, виграє
двобій із розумом, дає
лиш серцю фору, але сам
(умілий, спритний диверсант)
підкорить швидко все твоє,
і моє тіло - не моє,
і наші думи повні снів
лишень послухай моїх слів....
30.07.10

А ти мовчиш по ті боки кордону,
На серці туго вузол зав’язавши,
Ховаюсь, як дюймовочка, в долонях
Таких чужих, незграбних, трохи старших.
Ламає дощ об вікна свої крила,
І вітер душу перекрикне всоте,
Скажи, невже неправильно любила?
Коли співали очі, як по нотах.
Холодне ліжко молиться до стелі,
Губам давно віднято усю мову.
Ти приведеш вже іншу до постелі,
Де небо я лишила кольорове,
Де ранки з голубами напівсонні
На грудях в тебе віршами вкладались.
Обірваний дзвінок на телефоні...
І тисячне питання: а що сталось?
І світ якийсь з-під лоба й надто сірий
Додому парасольками втікає…
Ти відлетів, неначебто у вирій,
А я тебе ще й досі тут чекаю…

Я королева, що жадає влади,
Я промінь сонця, що летить удаль,
Я ніч, що обгортає колонади,
Я вогнище, яке гартує сталь.
Я дика кішка, не люблю неволі,
Я вітер в лісі, що шука забав,
Я тиха річка, що співає в полі,
Я ніжна квітка у степу між трав.
Я - Клеопатра, значить, я - цариця!
Я - Бастет, Я ненависть і любов.
Мій погляд як блискуча тверда криця,
Яка здіймає і заводить кров...

2010

Зле ниття комара побажало спокійної ночі,
За вікном електричка журлива співає пісень.
Під очима закритими сутність незрима шепоче:
«Не хвилюйся, життя безкінечне, проспися лишень!»

Рвані ритми анапесту, вирвані корені ямбу
Переносять плаценту верлібрів у матку комун –
Там вони виглядають дванадцятим колом, де сам був.
Сни роздроблено дійсністю пекла.
Вже ранок.
Бодун.

Збігає час,
та мить боронить мить.
Нема печалі, і нема зневіри.
Душа відпрагла. Серце не щемить.
А мудрий усміх Господа в ефірі
задавнені рубці болючих криз
загоює.
Попереду - дорога
пустельна, бо не треба там нікого.
І тільки схлипи хвиль й солоний бриз
уявлюють з очікуваних сліз
прозору тінь сумуючого Бога.

Кароліно-Бугаз. Вересень 2010.

Запитала баба вранці внучку-випускницю:
- Що це в тебе в атестаті за такі дурниці?
В мене, глянь, одні "п'ятірки" і "медаль" впридачу,
А твоі які оцінки? Лиш "дванадцять" бачу.

- Не слідкуєш ти за трендом, - їй мала сказала, -
То не є оцінки, бабо. Бабо, то є бали.
- Отакої! - баба тихо, - ти хіба блудниця?..
А мене батьки за теє били по сідницях.


13.09.2010

Любов, гаряча і безтямна, пірнала з берега у річку -
Була оголена і п’яна, струнка і гарна, як смерічка.
Пірнула в хвилі водограю, зблиснувши білим ніжним тілом -
Удалину, за виднокраї, шалене літо відлетіло.


10.09.2010