Не пощастило хлопцеві в сімнадцять -
не та любов прийшла не в той момент.
І хоч йому тепер всього лиш двадцять,
та вже розбиті всі надії вщент.

Не ту зустрів він на вузькій стежині,
коли цвіли не зовсім ті квітки,
не та зоря зійшла на небі синім,
коли торкавсь не тої він руки.

А може, це комусь так було треба,
а може, ТА ще в світ цей не прийшла...
А чорні хмари закривають небо.
Від грипу душ вакцини ще нема...


2009 р

О, сині небеса пташині.
Осінній день такий пломінний.
Сумна осіння позолота.
Листки, мов сироти під плотом.
Летить в глибокім безгомінні
тепло, мов срібне павутиння.
Осінній день такий незмінний,
мов сині небеса пташині...


2005 р

...я намагаюсь зрозуміти,
чому в душі співає вітер,
чому до сонця серце рветься,
мов зайчик вогняний із скельця
...я хочу думкою сягнути
висот пташиного польоту,
і в небі кольору індиго
уздріти дивовижне диво
...я розкажу тобі майбутнє,
мов кобзарева сива лютня,
і допоможу зрозуміти,
чому в душі співає вітер...


2005 р

стара британська кружка
добра – бо літня
тримає мене ніби колонію
чи то я за її елеганське вушко
тримаюсь
зблідла аж вся
аристократка

досі не втямлю ніяк
нащо ти подарувала її
того літа
і поїхала
по-англійському так
в Англію

2009

Північний місяць,
сон навкруг,
мені не спиться,
Я твій друг
враз проказав примарний шепіт,
солодкий голос, вир емоцій
враз оповив - не стало моці
його струсити, геть підти
у ті незвідані сади,
де лиш блукають інші люди,
такі ж незнані і зіпсуті,
як суть моя, що бродить стиха
не знаючи якого лиха чекати знову і звідкіль.
Північний місяць, промінь світла
немає сну, душа спочила,
але все мучить відчуття
коли ж було моє життя,
тоді вві сні чи зараз наяву ?

Люблю тебе, незаймана природо,
Де не ступав потворний черевик
Сучаних монстрів, за справдешню вроду,
За - без косметики - прекрасний лик.

Люблю тебе, вкраїнськая природо,
За цю безмежну просторінь полів,
Невловний непоборний дух свободи
Витає в ній, як велетенський гнів.

О земле рідна! Що ж, нехай останній
Я твого племені абориген,
Живе прекрасний, мов Шевченко ранній,
В мені твій гордий нескорений ген.

Козацький дух акумулюй у серці
Усіх вкраїнців справжніх,що були,
Щоб став я із Чорнобилем до герцю,
Щоб всіх космополітів ми змели.

Щоб серця радіація мойого
Робила владарів із батраків,
Щоб нам засяяв знову лик Дажбога,
Щоб смерті страх на попіл погорів.

Щоб стала справді вільною Вкраїна -
Країна хліборобів, козаків,
І щоб родила кожная родина
Нових Шевченків, Симоненків, Богунів!

7501 р. (від Трипілля) (1995)

Про що долоні зводиш, Текле?
Катма таких вже молитов,
Аби відвести більше пекло,
Ніж те, що рвало твій покров.

Яких святих, в яких оправах,
Ти звала ані криком з вуст,
Як меч півмісяцем багрявив,
З півсонцем звівши татарву?

Руки якого чоловіка
Шукала прихистком на грудь,
Коли ключем із неї цвиркав
На молоці кревлений згруд?

Кого згадала - неньку, Йсуса,
Коли в'їдавсь у тім'я цвях,
Як в'язло: "Йгумене, матусе!"
В сестринській греблі в болотах?..

Мені сказали, чуєш, Текле,-
В той день, лиш через океан,
З останніх стріл жона ацтека
Іспанських клала християн.

Аж погляд в тих конкістадорів
Розкосим позіром іскрив.
То не-Христос світив їм зорі,
То не-Аллах тягнув ясир.

То, Текле, вітер вовком ходить
Під твій впокоєний курган.
То тільки дощ ордує води.
То - молодик, не ятаган...

2009


*Каплиця святої Теклі - пам'ятка-меморіал (XVII ст.) у м. Берестечку. Згідно переказів, зведена на кургані, де поховано українських дівчат і польських монахинь, які відмовились йти у татарський полон. Татари відрізали непокірним груди, а в голови забивали гвіздки. Наставницю польських черниць звали Теклею.

Не відлітай від мене осінь,
моїх стежок не замітай,
Спини, коли вже буде досить,
Уважно вислухай, спитай.

А я тим часом прихилюся,
до твого ніжного чола.
І почерпну або нап’юся
від музи доброго вина.


2.11.2009 р.

Душа болить, а сліз нема.
Не ллються, кляті, хоч застрелься.
А навкруги - весна, весна,
літають бузьки-менестрелі.
А я в журбі чекаю дня -
нового, чистого, п"янкого.
А навкруги - весна, весна,
дощами ллється на дорогу.
З-за рогу вигулькне таксі
і відвезе мене до тебе.
Душа поплаче і без сліз.
І зникне сум, як хмарка в небі...


2008 р

Вкриває сніг дорогу на Вкраїну.
Вогні столиці серцю не близькі.
Йому б туди - в садочок, у хатину...
Несила далі жить на чужині.
Йому б весни діждатись чарівної -
повеселіли б серце і душа.
І може, вирвався б з кімнатчини тісної
на рідну землю в мальвах й споришах.
Йому б відчути ніжний подув вітру,
що спав між лип в далекому садку.
Свої думки комусь близькому звірить,
свої жалі, надії... Та кому?
Нема нікого... Очі мовчки плачуть...
Вже сил нема із ліжка підвестись.
Вогонь життя поволі гасне, гасне...
З обіймів вічності нікому не спастись...


2004 р

Я живу, як живеться, бо всі так живуть -
розмірено, тихо, без крайнощів диких...
А роки, мов човники білі, пливуть,
розчиняються, гаснуть в далекій блакиті...
Десь за обрієм мрія чекає мене,
ну а я все вагаюсь: "На землю чи в небо?"...
Так, дивись, непомітно життя промине,
і вже буде запізно для "треба - не треба"...
Я сумлінно чекатиму, знаєте, дня,
коли зірочка згасне, чи свічка дотліє,
чи порветься струна, чи скінчиться життя...
Тільки ж хто замість мене здійснить мою мрію?


2009 р

Хай зазвучить струна жива,
Розкаже про своїх героїв,
Хай в серце западуть слова:
Кобзар - це не жебрак, а воїн.
Це - духу лицар, не скиглій,
І пострах яничар безликих,
Традицій, звичаїв носій,
І часто - віртуоз-музика.
Це - України вірний син,
Її душа правдива,
Це - стоголосий волі дзвін,
Це - пісні сила чарівлива.
Це - нації духовний меч,
Її історії окраса,
Він - із месій, він - із предтеч,
Він - слово віщеє Тараса.
Це перед ним тремтить тиран
І слабне влада грошей дика,
Цілитель він духовних ран
І він - духовності владика.
Не лиш старий, а й молодий,
Видющий, сильний і вродливий,
В житті - природній і простий,
І гордий, тільки не спесивий.
Усе з бандурою своєю
Несе і радості й жалі,
Та ще й шляхетний він душею,
Як мало хто із королів.
Тож хай звучить струна жива,
Розкаже про своїх героїв,
Хай в серце западуть слова -
Кобзар - це не жебрак, а воїн.

7501 р. (від Трипілля) (1995)

Якщо ти художник
і інших ти сфер,
НСХУ для тебе
це “Ху” від тепер.

Так пенсію зроблять
і честь і хвала,
та ось на плечах
не твоя голова.

І звідки ж узятись
там силам новим,
коли все гниле
відають молодим.

Достатньо, пожило
розбещене Ню,
НСХУ час скидати
в кромешну пітьму.

Простоволосою розкрай мене, як борозною поле.
Води збери з дощу, переливай, води навколо стану.
- Де покроплю - там вже не коле… коле… коле…
- Куди закину - там і кане… кане… кане…

Пали свічки – покута жде, розчетвергована на страсті.
Воскуй мій страх – він саме застигає в маску передкарну.
- Коли зведу – то вже не впасти… впасти… впасти…
- Переплатити долі марно… марно… марно…

Пускайся в ніч розхристано-холодна й місяць перезрілий
Зривай із неба сміло. І клади між перс дукатом мідним.
- Мені відтято з першим зіллям крила… крила…
- А я лечу такою - вільна… вільна…відьма…


2009

І знову вибори. А так набридло.
Ну скільки можна вибирати вас?
Вже ваші морди нам такі огидні,
Що прямо всіх уже колотить нас.

В парламенті весь рік одні концерти,
І розвалилась коаліція сама.
Це ж сміх крізь сльози! – можна вмерти,
Хіба в нас, люди, розуму нема?

Невже ми знову підем вибирати?
А вибирать кого уже катма!
У партіях одні пики квадратні,
Живіт і просто «шиєголова».

Ні розуму великого, ні серця,
Замість душі лиш товстий гаманець,
Виблискують у окулярів скельця.
Ой, скоро Україні вже кінець!

Чи Ви сказились, пане президенте?
Та ж схаменіться, ще не пізно Вам!
Здається нам, Ви стали резидентом
У тих, хто хоче зло робити нам.

Ви ж добре знаєте: як є, так буде.
В парламент всі ті самі знов пройдуть,
А півмільярда гривень вже не буде –
То ж наші гроші знову «загудуть».

«Я переконаний, так, друзі любі,
Що шляху іншого для нас нема.
Усі на вибори приходьте в грудні».
Дарма, що без бюджету йде зима.

Дарма, що газ у нас усе дорожчий,
Дарма, що кризовий приходить час,
Йди й голосуй, не дивлячись ні на що.
Хіба нема роботи більше в нас?

У школах мерзнуть і хворіють діти,
В квартирах холод – ось вона, біда!
А в нас грошей з бюджету ніде діти,
Вони ж до рук течуть нам, як вода?!

Туберкульоз і Снід в містах і селах,
Вмирає, президенте, наш народ!
Невже це, любий друже, так весело?
Чи може просто Ви в нас ідіот?

Чи ж довго ми терпіти все це будем?
Коли над нами сонце вже зійде?
Коли, коли ж ми справді вільні будем?
І України слава чи прийде?

Мы видимся так редко,
так мало говорим.
А Бог стреляет метко.
А ты - мой вечный Рим.
Нам зов далеких предков
не может быь чужим.
А Бог стреляет метко.
А ты - мой херувим.
В заброшеной беседке
испью тебя до дна.
А Бог стреляет метко.
А ты - лишь мой Адам.
Тебя всего, до клетки,
запомню наизусть.
А Бог стреляет метко.
А ты - мой вздох и пульс.
К тебе прижмусь я крепко.
Ведь я твоя раба.
А Бог стреляет метко.
А ты - моя судьба.


2009 р

Пожовклою осінньою травою
У сходу, чи-то заходу промінні
Повз мене і крізь мене у сувої
Повзе пронизливе до щему тління.
І падає земля, і світ кружляє,
І я тепер один на всій планеті
Я весь той час, що був у мене, згаяв
В залитих тугою глевких тенетах.
В моє драглисте серце вкорінилась,
Пустує, пестить надпуста отрута …
Але я так жадаю мати силу…
Але я так жадаю бути… бути…
…Самотній острів серед океану
Вбирають хвилі берегову душу
В полон беруть, насаджують оману,
А стиглий захід мої очі душить.
Лози золою, залозою злою
Поманить зміна, та мине в омані,
Зарано норов рану не загоїть
І грають очі, у заграві тануть.
На гору горнуть і горять прегарно,
У них вогонь навіки льодом стане.
І хмари, наче мари – міра марна,
Латають лати – карані і карні.
Бузок овитий димом тютюновим
Бентежить душу, млосно кроки лічу
У ніжні очі сиві лину знову,
Донизу серце впаде – наче ближче...
…та більший біль…

Так, біль – це він, а не вона…
І річ не в тому, що то – мова…
Ніяких втом, лише умови,
Що не образа - то стіна
На згадку спільний водограй
Лишиш, і знову – до шпаківні,
Та я собі удам все рівно,
Що то був рай,… та що за рай?
Пашіє сонце у очах …
Я так молив, я так молився,
Все злив, і сам на себе злився,
Лиш тінь тримаючи в руках.
Я в тебе душу переклав,
Але його! щоразу очі…
Я забуваю, що я хочу,
І хто мене в тобі тримав.
Я б загубився у очах
Твоїх, щоб вічно там лишитись,
Аби щораз промінням литись
До рук, що на твоїх плечах.

Розвиднюється. Схоплюється день
І яблуком викочує по мисці
Світлини душ - та скресне, та зійде,
Ті перевірять пульс мені і міцність.

З якоїсь встану. Як за три коти,
Перечеплюся за перестороги.
Туман ховає і туман кадить.
Пишу собі хоробрість на хорогві.

І раз хорогва – значить на війну
Збираю сил розсіяну дружину,
Щоб десь зустріли втомленість мою
Для переможця вирвані жоржини.

2009

Приснилось щастя повесні мені.
Опалий цвіт у скронях б’є акорди.
Пливуть по небі сиві журавлі,
І ти сидиш за столиком навпроти.

Старе кафе, в старому парку й місті.
Відкрите небо, сиві журавлі.
Тебе малює молодий Да Вінчі,
А може, просто мариться мені.

Старий рояль, банальне романсеро.
Тобі знайоме сонячне вино.
І ти фліртуєш поглядом Венери,
Якого, може, й зовсім не було.

Приснилось щастя повесні мені.
Опалий цвіт у скронях б’є акорди.
Пливуть по небі сиві журавлі.
Як жаль, що тільки сняться нам Мадонни...

І
Занедбана хата в розлогім суцвітті
Завмерло рахує буденні світанки.
Крізь темні шибки наумисно побиті
Видніють, шматовані вітром, фіранки.

Іржаві цвяхи надто міцно забиті
У двері покошені, як в домовину.
І стіни уміють про жах говорити.
Чи варто дивитись на горе-хатину?

ІІ
Велика столиця. За кожним вікном
Притулок знайшла пересічна родина.
Чому ж у селі за маленьким ставком
На когось чекає порожня хатина?

Поїхала, наспіх пішла, поповзла,
Летіла б до неї, якби мала крила.
Сторожкою ставши на розі села,
Від розпачу горе-хатину звільнила.

Та я б розбудила кропилом святим
Ті мертвенно-білі, спустілі кімнати,
Щоб квітнула хата колоссям живим,
Воскресли на радощах батько та мати.

Щоб знову почути розмову батьків,
Ту лагідну спільність близької родини,
Пливти у ставку безтурботних років,
Шарітись від щастя рум’янцем калини.

Пішла б над водою, де верби шумлять,
Ховаючи юність за листям-габою.
Боюсь, що вони у душі прокричать
Скорботою, тугою, болем, журбою.

Ти навмисне закрив вікна
Не віддати мене вітру
Ця спокуслива гра світла
Смужки тиші в густий дим

Ти заходиш в мої титри
У кімнаті на півсвіту
Цей спекотний мотив флірту
В голий вечір блідий грим

Ти навмисне відкрив вікна
Розділити мене з вітром
Цей солодкий етюд літа
Насолода у твій дім.
27.10.09

Життя зупинилося, тиша навколо.
Застигли ілюзії, стали прозорі,
усе зупинилося, зникли думки,
немає куди, навіщо іти.

А ти стоїш, серце моє тримаєш
і ніби життя моє забираєш.
Мовчанням своїм б'єш боляче серце,
пусти мене, так буде легше

Не має думок, не має страждань,
не має нічого, ні сподівань,
не має ні серця, не має душі ,
ти все в мене вкрав, хоч відпусти.

Як би я могла поділитись з тобою,
кохання мого вистачить двом,
але не потрібно, для тебе це гра,
твої почуття лиш порожні слова.

Чому ти мовчиш? За що мене караєш?
Чому то кидаєш, то підіймаєш?
Зі мною не можеш буть, хоч не знущайся.
Іди собі тихо і не прощайся.

Я знала кохання,
я знала страждання,
солодкі стрічання
й гіркоту розлук...
Я бачила небо
у світі без тебе,
і більше не треба
мені твоїх рук...
Я була весною,
твоєю журбою,
жорстокою грою
на струнах сердець...
Я чула про Бога
в стаєнці убогій...
На голу підлогу -
гарячий горнець...
Я бачила бідних
людей,непотрібних,
та все-таки вільних
від шуму життя...
Ховала неспокій
у рові глибокім...
І плакали роки
з риданням,з виттям...
Я сіяла звуки,
я рвала малюнки,
калічила руки
об скелю журби...
Втікала від згуби,
кусаючи губи...
У небі беззубім
не було біди...


2004 р

Народжую черговий вірш
у затишку кімнати.
Не продавай себе за гріш,
бо "завтра" може й не настати.
Уп"юсь вином із хризантем -
не смій мене картати.
Достатньо цих банальних тем,
бо "завтра" може й не настати.
Мовчи, хай тиша виграє
свою сумну кантату.
Ще пам"ятаєш, ким ти є?
Бо "завтра" може й не настати.
Не мрій про груші на вербі,
про золоті пенати,
не загубися у юрбі...
Бо "завтра" може й не настати.


2009 р

Ти – мрія, я – мрійник,
Ти – фарби, я – пензель,
Ти – муза, я – вірші,
Ти – сльози, я – око.
Художник-Творець випромінює кроки,
Ти – та, що чекає,
Я – той, що іде.

Крізь вічність: «Діждися».
Крізь вічність: «Дійди».
Крізь вічність у вічність,
Прозорість безмежжя.
Та час-океан б’ється об узбережжя,
А доля між ними не зводить мости.

І вічність – лиш вічність.
Казки – лиш казки.
І вірші – лиш вірші.
І сльози – лиш сльози.
Та тільки молю, не вдягайся у прозу
Лишень задля того, що шлях наш такий.
1997р.

Віднедавна твої «ні» і «не»
Заплітаю в нові гобелени.
Штучну кризу - кіно німе,
Крижаними нитками до мене,
Натщесерце зима жене.

Обморозили вже мої крила
Ці холодні пастельні тони,
Існувала я, а не жила,
Хочеш звідси мене нажени.
Всі картини мої купили.

Старенька яблунька навчилася співати.
Їй душу гріють тії пісеньки,
коли зимою снігові кургани
беруть в полон і стовбур,і гілки.
Вона співає,і стає молодшою,
в трухлявім серці будиться весна,
зникає сум,заметений порошею
та спогадів снується пелена.
Їй сниться літо і духмяні яблучка,
їй сняться роки молоді її...
Співать навчилася моя старенька яблунька,
їй душу гріють спогади й пісні...


2005 р

Немов жагучий полонез Огінського,
неначе дивні вірші Маяковського,
як вічний сміх Езопа і Мольєра,
немов численні мандри Гуллівера -
таке моє кохання неповторне...
Зіграй про нього пісню на валторні...


2004 р

Яблунева віхола
нас заворожила...
Вп'ється серце втіхами
аж до болю в жилах.
Яблуками спілими
падаємо в роси...
Б'ють Амури стрілами
в наші душі босі.
Яблунево, трепетно
серденько співає...
І не треба третього,
де кохають двоє...


2009 р

Шурхотить на вітрі яблуневе гілля.
Я щоночі плачу, плачу від безсилля...
Не мені даруєш ранки кольорові,
прихистку шукаєш не в моєму лоні,
не мені встеляєш постіль пелюстками...
Смуток ранить душу гострими голками.
Не моє волосся заквітчаєш рясно...
В'януть, в'януть рожі, зірвані завчасно.
Зародили рясно яблука червоні.
Віддаю я серце не в твої долоні.
І щоночі плачу, плачу від безсилля.
Стукає у душу яблуневе гілля...


2009 р

Київ_готельний. Не нас турбувати -
приймаємо первісткою знемогу.
Розтираю замерзлі думки. Ти влазиш морозом під шкіру.
Провалились під землю. А там - метро,
що пришвидшує наші ноги.
Луцьк_вокзальний. Рівняння на шлюб.
Застібаю тебе і мундира.

Львів_переїзний. Зрікаюсь тебе -
груднево-наречену наречену.
Несталеві мої поливаєш слізьми за рецептами гарту.
Найзаконнішим чином - останнім дзвінком
заявляєш права на мене.
Львів-листівка, де я на звороті
цілую втікачку-з-монмартру.

Київ-Ірáкліон. Так, не-Ікар.
Напишіть - за нею міг і летіти.
Santorini. Ти в білому йдеш, як до...церкви святої Ірини.
В сніжноКиєві нові готелі.
В переходах так само старіють квіти.
Луцьк_і_Луцьк. Випрасовуєш крила.
Ще зиму стерпіти, ще зиму...

2009

Щасливий їжачок: закутався в колючки
і спить блаженним сном в буйнесенькій траві.
Не треба ні хоромів, ні убрань бундючних.
Йому чудово й так - на матінці-землі.
А ми шукаєм щось розкішне і величне,
женемось за багатством, як кіт за горобцем.
А тільки простота на цьому світі вічна.
І тільки простота нам щастя принесе...


2004 р

твої долоні - на запах яблука
краплини меду по всьому тілі
стаю я схожа собі на равлика
плоди збираю, що вже доспіли

вечірнє небо як сині води
торкнусь рукою - і вже моє
а осінь злота дахами ходить
і спати, спати нам не дає

і сіє прянощі в постіль білу
і сипле сутінки у вікно
і невагоме й прозоре тіло
стає солодким густим вином

з тобою зовсім ми захмеліли
мене цілуєш жагуче й п'янко
краплини меду по всьому тілі
твоя навіки покірна бранка

а осінь ходить дахами, гарна
твої долоні терпкі й гарячі
і не тривожся собі намарне
щасливі люди від щастя плачуть

...а роки - як ріки -
крізь руки - в пісок;
до краю життя
лишився лиш крок
...а зранене сонце
в гарячій імлі,
стікаючи кров'ю,
пливло в вишині
...а дні,мов пустельні бархани,
пливуть;
невпинно стікає
життя каламуть
...а в синьому небі,
мов в сильних руках,
заснув місяченько,
мов з золота птах...


2004 р

Я стану яблучком на дереві життя.
Коли прийдеш ти, щоб мене пізнати,-
як древню істину, як формулу буття,-
вдягне природа різнобарвні шати.
Я стану яблучком на дереві життя.
Коли прийдеш ти, щоб мене кохати -
до болю в грудях, до сліпого забуття,-
вдягне природа сонцесяйні шати.
Я стану яблучком на дереві життя.
Коли прийдеш ти, щоб мене зірвати,
не відчуваючи ні краплі каяття,-
природи гнів порве тебе на клапті...


2009 р

Я не сплю.
Я дивлюся на зворотоній бік повік.
Два вологі екрани та безліч каналів.
Насправді ніч - це в і н:
Напівголий неголений чоловік,
Що метає метеорити зі стогоном сталі.

Я не сплю.
Я горизонтально чекаю на vip-четвер.
Він, холера, як завжди приходить вчасно,
А з ним - мігрень й безсоння,
Пара сліпих сестер
З татуюваннями на спині: "життя прекрасне".

Я не сплю.
Я прикидаюся пристреленою собакою.
Заасфальтоване ліжко та постіль з трави.
І перший промінь,
Темряви розсікаючи вакуум,
Фату зриває із моєї голови.

Туман накриває повіки -
я лечу на неонових крилах.
Щоправда, руки трохи побиті,
на біле тло хтось кинув вугілля.
Зима манить теплою кавою.
Психоз. За рушницю - і розстріляла б.
Колись я була і німфою, і мавкою -
тепер же - маніяк твого ідеалу.

Ніж шкребе частинку серця,
ніби налите фарбою стигле яблуко.
Цвяхами забив всі вікенця,
заманивши спочатку пряником.
Зруйнувала мур власного замку,
та й сховалась в піщаних дюнах.
Перед тобою - майже не займана -
гріхи причаїлись в трунах.
Ні подерта душа тебе не гребе,
ні - тим паче - біль мій.
Щоб мої очі не бентежили більше тебе -
в и й м и .......

На тебе я чекала все життя
Хотілось так тебе зустріти,
Орган душі моєї заспівав
І зацвіли у серці квіти.
У храм кохання ти повів мене,
Просили ласки в Долі і любові.
Все було в райдужному сні
І ніжні руки й очі волошкові.
А я все спала і не в змозі
Від тебе погляд відвести
Всім серцем наче чарувалась,
Так гарно грав орган душі.
І лиш прокинулась –завмерло
Маленьке серденько у грудях.
Я вірю скоро наяву, а не у сні
Разом ми будем.

(2009р.)

Хай тобі солодко в усмішці сниться
Ранок, що теплий, дерева - що сад.
Стиглий до рук яблуневий смарагд,
Коштовна Ти в оксамитові листя.

Сниш, наче вперше приспалася жінка.
Локони лащаться в біливо пліч.
Ледь на вустах амазониться клич,
Розкрилося ледь балеринне колінко.

Вітер колише впівголоса вії,
Дихаєш млосно між "так" і між "ні".
Бачиш - і я ради тебе змужнів,
Вкриваю твої оголені мрії…

2008

Синє небо, немов океан,
Або сірі зливи і ураган.
Сонячні дні і холодні ночі -
Все це нам жовтень всюди шепоче.

Тихо говорить жовта береза,
Тепло голубить сонечко з неба.
То вийшла хмарка сіро-синенька,
І хлинув дощик на землю швиденько.

Повідкривали свої парасольки,
Понакидали свої ми плащі,
Люди на вулиці біжать до оселі,
А залишаються всі дітлахи.

"Годі вам грати! Ідіть-но до хати!",
Всюди кричать їх матері.
Ллє сірий дощик, пісню співає -
З ним всі співають, усі на землі...
(21.10.2009)

Якось замілко, що й не втопитися,
У болотнім узбіччі твоїх очей.

По гомілки зайшов, а далі -
немає куди і вгрузнути.

Як безумна сирена, ти
Альтами тягнеш реготи ахіней.

Врятувати б тебе.
На берег покласти, немов на музику


2009

Сильні світу цього
Відкривають для осені тендер:
Зустрічають її –
П’ють дешевий портвейн із пакетів.
Все, як пишуть у книжці –
Приходить триклятий September:
Вже дві тисячі літ
Без запрошення і без білетів.

Кінострічку життя
Розфарбовує з сірого в жовтий,
Тридцять днів і ночей
Лізе в душу мою, паскуда,
Ну а потім на сцені
З’являється fucking жовтень,
І я точно не знаю,
Що завтра зі мною буде…

Відкриваю пакет -
Концентрую осінню палітру,
Цигарки подорожчали –
Спробую кинути знову,
Але це не важливо…
До тебе іду по вітру
From my “favorite” Глухів
На захід, до your Чорткова.

Завтра, коли оголосять закінчення світу
Зірвуться народження на півкрику
Тунельна півтемрява видасться світлом
Ми станемо з Братом одного віку

Сірка всіче переборами праху по нотах.
Питатимуть Злодії, що віддати?!
Каліки здіймуться в останні свої фокстроти
Вперше мені вистачатиме Брата

Встануть без ліків Лежачі, без ліку їх збудять
Складуть Безіменні губи йменами
На вратах зупинять - як вас по-батькові буде?
Нас буде двоє з розп’яттями Мами


2009

Впаде сльоза, і ця луна
Шалений біль заб’є у скроню.
А я одна, а я одна,
Та все ще подумки з тобою.
Убий мене, і слова звук
Від божевілля урятує.
Убий мене торканням рук,
Й ніхто ніколи не почує
Луну мого серцебиття
В тремтячому теплі долоні.
Луна, вбери моє життя,
Тримай його в своїм полоні,
Бо я сьогодні не засну,
Бо я сьогодні одержима,
А ти сховав в собі луну,
Убив закритими дверима.
У тиші ув’язнив цей біль,
В цю ніч навік вселив напасті.
Й тремтячий голос тихий мій
Усе ще молиться за щастя,
Беззвучно гублячи слова
У твої очі темно-карі.
Ти бачиш, я іще жива,
Та смерть моя в сльози ударі.
Луни звучання пролетить
Як грім, і літній дощ проллється.
Скажи, невже оце все мить?
Невже оце усе минеться?
Луна ударить об підлогу
І відіб’ється об всі стіни
Я не попрошу допомогу,
Я мовчки просто так загину.
А ти дивися і забудь,
Як біль разюче б’є у скроню.
І хоч ти дав мені заснуть,
Я все ще подумки з тобою.

2009

Заплакала осінь зраненька
Сірим сріблястим дощем.
Чого ж ти плачеш, руденька,
Чому ці тривоги і щем?
Глянь, рясно палає калина,
Золотом вкрилась верба,
Немов багряніє долина, -
Ти ж бо у нас - золота.
Яблука сонцем налились
Й немов посміхнулись ураз,
Сонечку радо вклонились:
- Спасибі від кожного з нас!
Сонечко враз зашарілось -
Не сподівалось похвал -
Й немов би рум"янцем налилось...
Листочок на землю упав.
З-за пенька підморгнула опенька,
Капелюшка поправивши враз:
- Ну ж бо, посміхнися, руденька!
Ти ж бо найкраща у нас!
16. 10. 2009 р.

Журавлиний смуток
обійняв крильми.
Проміння сонце жмуток
розсипало поміж людьми.
Ділитися не хоче
у цім житті ніхто
і кожен так охочий,
щоби усе - його.
І розсердилось сонце,
сховалось між хмарок
й не гляне вже в віконце, -
буде усім урок.
16.10.2009 р.

Утопія...Сховай ключі
Від серця в його душу,
У цю глибоку далечінь,
Щоб він знайти не здужав.
Утопія...Біжи за ним,
Біжи, розбивши ноги,
І не зважай на сірий дим,
Сама знайдеш дорогу.
Шукай його, ввірвись у сни,
Шукай по всьому світу.
Почуй у відгуках луни,
Почуй у криках вітру.
Знайди його в своїх очах,
Відчуй у теплій крові,
Сховай його від всіх в ночах,
Сховай в своїй любові.
Затисни у обіймах біль,
Цілуй в вини спокуту,
Тепер він тільки твій, він твій,
Більш нічиїм не буде.
Пірнай в його п’янкі вуста
Від ночі і до ночі,
А ніч холодна і пуста
Спроквола томить очі.
І все до ранку пропаде,
Сп’яніння вийде з тебе,
І ти одна...А де він? Де?
Його забрало небо...
За кроком крок, за кроком крок
Пірнай у сірий дим.
Поклавши палець на курок,
Біжи за ним, лети за ним.
У нього у душі ключі,
Їх так і не знайшов.
Біжи за ним, кричи, кричи,
Благай, щоб він прийшов.
Пірнай в вікно на чорнім тлі
За ним у порожнину
І лиш торкнешся ти землі,
Утопія загине...

По листю мною вітер віє віршем.
По вітру дощ стрясає мною дощ.
Я згоєний, до невпізнання інший –
Очищений в ріці його сльози.

Розбито згубу звабної омани.
Отруєних прокльонів і заклять.
Вдихаю ніч, а п’ю прозорий ранок.
На дні проваль читаю небеса.

А над усе – нестримна спрага жити
І вірити,
хай шанс – один, а все ж…
По листю мною віршем віє вітер.
По вітру дощ змиває згар пожеж.

2004р.