Ну, ось! Почалося… Дощить!
Змива павутиння і пил,
Забруднює осінь блакить,
що нею хваливсь небосхил.

Ну, ось! Почалося… Летить!
Без жалю і права на втечу,
Кружля та спадає щомить,
Веселкове листя надвечір.

Ну, ось! Дочекались... Прийшла!
І йде напівголою містом,
Тендітна й до щему сумна,
Спокусниця-осінь барвиста.

Не спиняйте її, не спиняйте її
Вона мовчки іде в неминучість
І сховавши за посмішку сльози свої
Вже не скаже про рани болючі.
Не спиняйте її, не шукайте у снах,
ЇЇ більше не буде, не буде.
Вона мовчки іде, терпить біль у ногах,
Та не вірить вже більше у чудо.
Не спиняйте її, не кидайте слова,
Бо вона в безкінечність крокує.
Серце б’ється, але вона вже не жива,
ЇЇ більше тепер не існує.
Не спиняйте її, він її відпустив,
І вона вже його не зустріне.
Він її змусив жить і її він убив,
І вона тепер просто загине.
Народивши любов в тихім світлі зірок,
З ночі вийти вона не зуміла.
До обриву лиш крок, до обриву лиш крок
І спинитись немає вже сили.
Не спиняйте її,він її не спинив,
Не питайте чому і навіщо.
Одержимість глуха,їй не треба цих слів,
І мовчить день і ніч кладовище….

2009

Моє приємне божевілля
Солодкий,беззсмістовний сон,
Свобода і моє свавілля,
Моя в’язниця і полон.
Мої слова,моє мовчання,
Моє порожнє каяття.
Моя душа,моє кохання
І подароване життя.
Тобі моє блакитне небо
Тобі усе,що маю я,
Усе,що є-усе для тебе
І я давно уже твоя...
Моя вина,моє прощення,
І розпач й віра в чудеса,
Моя журба,моє натхнення,
Порожнє пекло й небеса...
Мої слова,моє мовчання,
Політ і боязнь висоти.
Моя ненависть і кохання,
Усе,що є,усе це ти!

2009

Щось дивне відбулося
У осені в душі.
Вона стоїть, голосить,
Вітер співа пісні.
Щось осінь загубила,
Щось не змогла знайти.
Вона все голосила,
Боялась далі йти.
А люди розуміли
Боїться – молода!
Сльозинки забриніли,
Та сльози – то вода.
А осінь добродушна
І серденько м’яке.
Вона шанує дружбу.
Дівчатко золоте!
Вона боялась, знала,
Що хтось її не жде.
Тому то і стояла,
Гукала: «Де, де, де?»
Де той, хто не чекає,
Не любить золоте,
Не хоче і не знає
Осіннє небо те.
Вона діждалась, може,
А, може бути, й ні.
Вона кричала, схоже,
Щось у слід мені.
Вона взяла червоне, жовте й золоте
І все пофарбувала.
Дівчатко молоде!
Щось дивне відбулося
У осені в душі.
Вона вплела в волосся
Троянди запашні.
15.10.09

Ховає погляд свій пожовклий,
Осіннє, струшене вбрання,
Немов криниця мрій - глибокий,
Його шукаю навмання.

Ледь чутний теплий поцілунок
Маленьких, сонячних гілок.
Де заховався візерунок -
Рожево-лагідний листок?

Де земля, де небо-
Вже не знаю.
На кленові зорі наступаю.
Може, ця стежина в тихім сквері-
Це чумацький шлях...
Чорний бархат
Полум'янять листя,
Багряніють клени золотисті,
Мерехтять сузір'я на гіллях.

Коли трапляються речі
неймовірні
і з горла медом гречаним
викочують характерне
зі мною не може такого статись
то хочеться їх підібрати
як рівню
хочеться їх одягти і затерти
щоб називати улюбленими
як сорочки тато


ці речі за те що з тобою було
чи мають аваль на майбутню вартість
або то чирвовим твої сліди
циганка розклала по контурній карті
до них не клеять штрих-кодів і цін
як перший доказ про найвищу їх цінність
бери на віру так легше аніж
теоретичну знайти ймовірність


Бери і носи не гордуй
посміхайся
бо ще надто голодні
червоних земель континенти
бо зморшками ще пропишуться зміни
тримай це маленьке життя
і тримайся
зміниться біле на чорне
чорне на неймовірне

...у мене вчора народився племінник

2009

Він був не те що птах чи вільний вітер,
Самотньо жив у затишку небес.
Її манили самоцвіти світу,
А Він хотів здійняти Їй зорю.

Легендою по місячній стежині
Пройти удвох. Легендою удвох.
З надією, що за якимось кроком
Відважаться на відчайдушний крок

Й опиняться нарешті за межею
По той бік світу буднів, по той бік,
Де все не так…
...Вона не зрозуміла,
А Він Її залишив у собі...

2002р.

Весна - пора кохання
і здійснення надій...
О,як же це банально!
Ти дуже не радій.
Любов краде свободу,
бере в полон життя;
весняна прохолода
кидає лід в серця...
Ти не спіши любити
й ридати в подушки -
без цього можна жити,
а без свободи - ні...


2008 р

Яблуневим снігопадом знов мете весна.
Білий цвіт до твого серця стежку проклада.
Так сердито грім гуркоче у травневу ніч,
а мені не страшно зовсім у полоні віч...
У полоні твого смутку тепло так мені.
А мені наснились вчора квіти запашні.
Ти зривав їх і пелюстки падали до ніг.
А веселка в синім небі - наче оберіг...
Яблуневим снігопадом знов мете весна.
Білий цвіт до твого серця стежку проклада...
Налетіла чорна хмара,пролилась дощем -
всі зітхання - милування зруйнувала вщент...


2008 р

Живи,- як живеться -
кохай і гріши,
за покликом серця
у мандри спіши,
шукай насолоди,
влізай у борги,
не бійся свободи -
старої карги...
Життя бо - єдине
на світі у нас.
Не вернеш,не спиниш
безжалісний час...


2009 р

Розвіює віття
роздягнену осінь.
Розбарвлює спомин
згорілий оранж.
Застуджена постіль.
Ми – втомлені гості
у нашім коханні,
котре не для нас.
Допите вино,
лиш на скатерті пляма
й огарка свічі
не доплавлений віск.
А думи птахами
блукають між нами
та крок не ступити,
не мовити слів.
Даремно
засохле розгублене листя.
Роздягнена осінь –
оголена суть.
І спомин
в оскомі безсонній втомився
вінчати
розвінчані крила розпуть.
2005 р.

Чорні зітхання і білі троянди;
чорні печалі і білі вірші...
Чорний - то колір безжальної зради.
Білий - то колір закоханих днів.
Чорний цілунок - на біле обличчя;
чорна сльозинка - на білому склі;
чорну розлуку ворон накличе;
білі тумани сповиють пісні.
Чорнії вина у білім кришталі;
чорні черешні на білім столі...
Грай свою пісеньку,чорний скрипалю,
на білій скрипочці,в білій імлі...
Чорними стануть білі троянди;
зостанеться попіл від білих віршів...
Чорний - то колір безжальної зради.
Білий - то колір нездійснених снів.


2004 р

Прозоре плетиво зітхань,
мереживо цілунків...
Ти мого серденька не рань
мечем любовних трунків...
У лабіринті почувань
блукаємо безцільно...
Ти мого серденька не рань,
не смійся божевільно...
Тебе не чути вже,на жаль,
за пеленою звуків...
В моєму серденьку печаль
і зграї чорних круків...


2004 р

В твоєму горі хто тобі поможе?
Їм байдуже...А ти ридай,ридай...
Усі обличчя так до болю схожі.
От тільки чим?Не знаю...Не питай...
Твою розлуку хто візьме за плечі,
і скаже їй хоч кілька теплих слів?
Ти знов одна...І плаче сивий вечір
ясними міріадами вогнів...
Ти не гадай,хто буде завтра поряд.
Не ворожи на гущі чорних днів.
Що має буть - те прийде в твою долю.
А решта?Міф...Димок забутих снів...


2004 р

Заперта осінь в місті на замок,
У мороці її багато суму…
Б’є вітер по засмученій щоці.
Горіхи мармурові паладини
Від вогнищ і дешевих цигарок
Віками травлять тонни диму,
Аж потопає місто в молоці
І відцвітають із плачем жоржини.
Зворот в минуле... із теперішнім зв'язок
На точці зустрічі і точці перелому,
Керують світом невагомі папірці
З зародженням глобальної пухлини.
Азоту і дощу кислотного ковток,
Зупинка дихання усьому ще живому…
І простолюд потрапить між різці
Поширеної всюди павутини.
Відсохне, відпаде духовності сосок
І кроки проводжаючі додому
Безплідні будуть й безпорадні як старці
Із запахом гвоздики і рутини.
Болить мене, аж до самих кісток
Я стерла ноги ідучи до Риму,
А хустка тріпотить в руці
І присмак на вустах калини
Терпкавий наче час, що як пісок
Стікає... як життя без гриму
Тече по жилах, по земній ріці
І повертається у витік пуповини.

Зрадливий дощ…
Зрадлива сива злива.
Важкі бездумні небеса.
Обвита
німотою
порожнеча.
Така потрібна
і ... даремна
втеча
кудись туди,
куди не знаєш сам,
та й вітер
не віщує новосіль…
Невільний прагне волі,
вільний – суті.
А вільний хто?..
Заплутане розпуття…
Зрадливий дощ…
Зрадливий
сивий
дощ…

2000р.

Під ресорами колес
Благословляємо траву і пил
У храм степів в’їдемо неквапно...
І твій рогатий бог Харлей.
Пастиметься на узбіччі
Ромашками і ковилом,
Як пасуться неосідлані коні степів.
Ми сидітимемо на землі
І мовчатимемо,
І наша тиша буде чутна ластівкам,
Що низько літають перед дощем.
Ми і дощ... Дощ і ластівки.
І мастильна крапля на суху траву
З під-твого бога-нецьки,
Як багряна сльоза міста,
Від якого ми так намагались втекти…

Зелена маршрутка – до лісу,
А жовта – до мого дому.
Ми тікаємо від пневмонії асфальтів,
І залишаємо в інсцесі місто насамоті
З сивиною кавових вершків
Та совдепівських привидів-ліхтрів,
Замінюючи їх худими соснами,
Наче замінюємо у стараму холодильнику
Перегорілу лампочку...
Люблю зелену маршрутку...
Хоч вона й не йде у мій бік,
Я сідаю в неї та їду туди до лісу,
Де скелети дерев нагадають мені,
Що живемо ми як паралелі та мериріани,
Вічно претинаючись в часі та просторі
Де живеш ти, де живу – я...
І між якими не їзде зелена маршрутка.

Я смотрела как дерево, сменяя сезоны,
Жёлтый цвет переводит в голый, а голый – в зелёный
И словно ребёнку в имитации взрослых,
Мне становилось то грустно, то весело после
Правду дерева летом я искала во влаге
Но листья иссохли, листья не лгали
И когда я решилась любить их любыми
Я увидела, что они мёртвыми были

Холод, слякоть и монохром
День идеальный для похорон
Но вместе с листвой положите меня
Я знаю, что дерева суть у корня

Канонічними веснами
молюся авестами
то скрикну
то скресну
вона як праве́сна
остання фієста
сліпого дощу.
2009

Не запитуй чому,
я сьогодні якийсь не такий.
Саксофон видихає не завше гучний рок-н-рол.
Я ж замовив огорнений спокоєм блюз
На весь вечір і ніч, аж до ранку.
На вулиці дощ.
І в душі ллється дощ,
і ослаблена міцність руки.
Не запитуй чому,
я сьогодні якийсь не такий.
Все гаразд
чи усе негаразд,
чи таки навпаки.
Сам не знаю,
пробач,
все що є – то на вулиці дощ
І відлуння його у закутках моєї душі.
Я не те щоб ховався від грому нічної грози.
Я не те щоб шукаю спокою журливих думок.
Я не те щоб не здатний на вчинок
чи просто на крок,
Тільки…
дощ за вікном…
тільки дощ у душі…
тільки дощ…

2001р.

Передзима на зиму хилить квіти.
Сльота сплітає дощ і мокрий сніг.
Тужливо грає одинокий альт.
Перевівається печаль
Скорботними пелюстками і вітром,
Перегорілим, відгорілим літом
І осінню.
Тріумф передзими…
Уже б змирився, та безсилі квіти
Знесилені розсиленим дощем…
Їм ще пожити б…
Видихає вітер
Квітковий схлип.
Тріумф передзими?..

1999р.

мене прибило жовте листя
я хочу встати - та дарма
і круглі букви як намисто
тікають з-під мого крила

усе пройняв осінній запах
життя навколо fast & wild
сторонній хтось чомусь подряпав
моє серце об асфальт

усе. нема чому боліти.
врешті це ж не гроші
дуже просто не помітить
людину на підошві...

Всем тем, кто в силу каких-либо обстоятельств не может отдаться своим мечтам этой осенью, всем, кто своей силой воли уничтожает свои желания посвящаю этот стих...

Снова горит панк-рок
Громким, багровым чувством,
Как в прокуренных комнатах потолок
Дышит честным искусством.

Как пиздят за спиной поэты,
Как расставляют приоритеты,
Как мы можем все в этом мире.
НО ничего не хотим
Как божественно и как красиво
Солнце стекает с витрин.

Снова терзает панк-рок
Уставшее время года,
Как в пламени этой осени
Плавится наша свобода.

06.10.2009

В поемі згаслої блакиті
Безвинно спалені рядки.
Скарби, облудою повиті, –
В крихкій оздобі мідяки.

Розп'ята пісня на півслові.
Заклята доля в самоту.
Любов позбавлена Любові
Отрутою земних отрут.

А над усим блудяга-спогад
Снує мережива журбі.
А над усим хрестом дорога,
Котра призначена тобі.

2003р.

По мокрому від сліз асфальту
втікало літо в темний ліс.
І то було таки занадто -
неначе всіх поплутав біс.
Ридав каштанчик шоколадом,
палав,мов з сорому,листок,
горіхи в ніч котились градом
і в дуба викликали шок.
А я все слухала сонату,
котру придумав хитрий лис...
А десь по мокрому асфальту
втікало літо в темний ліс...


2004 р

Супляться осінні хмари,
Сірі ватяні примари,
Вод пухкі мішки.
Ще із ночі скерували
Гострі дощові кинджали
На земні стежки.

Перші вдарили краплини
По охристих тамбуринах
Ритмом запальним.
Вітер вилетів "на люди",
Грає-бренькає на уді
Крізь кальянний дим.

Як, хіба злякає злива
Осінь визріло-вродливу?-
Жінка золота
В чóлі кольору шарлату
Майстер-клас веде завзято
Танцю живота.

Б'є об землю дзвоном листя
Жовтень "браво" голосисто
І горить вогнем.
Сипле золото відкрито,
Щоб до себе заманити
Осінь у гарем...

Землі вгамували спрагу,
І закінчились розваги
Під рясним дощем.
Глянувши на Жовтня скоса,
Зникла швидко спритна Осінь
В гущі хризантем.
----
Всенький день під чаром танцю,
Що побачив рано-вранці,
Посеред жоржин
Розпашілий до багрянцю
Лампу натирав до глянцю
Захмелілий Джин.

08.10.2009 р.

Чóлі – елемент одягу виконавиць східних танців
( топ з короткими рукавами)
Уд – струнний інструмент

В чужім краю смородина росте,
Привезена із маминого саду.
Весна прийшла і знов вона цвіте
Серед хурми, оливи, винограду.

Ми з нею поріднились назавжди
І приросли, та ягідки чорніють...
Хоча на смак солодкі, запашні,
Вони про сад матусин завжди мріють.

Щовечора до неї я іду
Поговорить про радості й печалі.
Моя рідненька, в щастя і біду
Не покидай. Я буду і надалі

Плекать тебе, мов те мале дитя,
Хай пиріжки нахвалюють сусіди.
А ти цвіти у новому саду,
Щоб нас з тобою обминали біди.

Випадково у Інтернеті знайшла переклад цього вірша на болгарську мову. Автор - ZEMEDELEC
Не знаю болгарської, тому не можу оцінити якість перекладу.

Касисът от мамината градина
В чужд край моят касис расте.
Храстче пренесох от мамината градина.
Отново е цъфнал той и пролет дойде.
Посред фурми, маслини, лози го имам.
Свой побратим заминаги в него намирам.
Плодчетата чернеят и корени пуснахме.
Колкото и да сме ароматни ,сладки и вкусни,
без мамината градина умираме.
Привечер при него ще ида
да похортуваме за радостта и за болката.
Мой побратиме в щастие и беда
не ме изоставяй! Ще бъда и надали
и теб ще оплача като малко дете!
Ще хвалят пирожките ми съседи.
А ти ще цъфтиш в новата градина
и двама ни-беди да подминат!

Вже час летіти, а його нема...
Не попрощався, не махнув крилом.
Вже час летіти... Холод і зима
Їй не дають лишитися з орлом.

І ластівка летить у синю даль
Без нього... Він - де холод і зима.
Їх розділяють відстань і печаль.
Вже час летіти, а його нема.

Їй так потрібні сонце і тепло,
Що той орел? Лиш сила, та краса.
Тому й не пара ластівка з орлом.
Вже час летіти, кличуть небеса.

Старий годинник цокає в кімнаті -
на білій скатертині циферблату - час.
Хтось вже пішов,хтось змушений чекати.
Хтось заспіває,хтось буде мовчати...
А смерть бліда завжди бере найкращих з нас...
Та треба далі жити й працювати,
щоби наш білий світ невдовзі не погас.


2005 р

Забери ці пошарпані квіти
І вальсуй собі тихо додому…
Не гортай життя минулі сторінки,
Двічі жити не дано нікому.

Що було, – проминуло, як вітер,
Й повернуть не захочу ніколи.
Забери ці пошарпані квіти
І вальсуй собі тихо додому…
10. 10. 2009 р.

Емоції та біль,
розлука й самота.
З очей в долоні - сіль.
"Прощай..." - тремтять вуста.
Ідеш і все береш,
не простягнеш руки.
Ніколи не прийдеш.
Минатимуть роки.
У серці згасне біль,
і зникне самота.
Та,як і вчора, - сіль
вмиватиме вуста...


2008 р

Моя перша біда – він.
Його ніжні слова. Марево.
Звинуватила часу плин,
А до часу йому однаково.
Відлітала у інші виміри,
Намагалась очиститись. Марно.
А у щастя вже інші розміри.
Замість «гарно» тепер «негарно».

Моя друга біда – ти,
Твої очі й вуста. Спогади.
Пахне гіркий біль самоти,
Коле тонкий шовк одягу.
Пам’ятаю усі тонкощі,
Запах губ і очей. Солодко.
Це все кляті-прокляті ревнощі.
Замість «тепло» тепер «холодно».

Моя третя біда – я.
Мої «хочу» й «потрібно». Мрії…
Його вірність, а зрада твоя.
А мені – лиш шматок надії.
Крізь розбиту ущент душу
Чужі очі дивляться з докором.
Я, напевно, забути мушу,
Але… Спогади, кляті спогади.

Натщесерце молюсь ангелам,
А у серці все ті ж протяги…
«Не судилося», – кажуть люди, нам…
А у пам'ять з минулого потяги…
Час загоїть, зашиє рану,
І залишаться лиш рубці…
Обпікатиме лиш так само
Сльоза спогадів на щоці.

2009 р.

Нестримність дій,хаос ідей,
гнітючий дух бетонних прерій,
журба в душі близьких людей...
Любов - найвища із матерій...

2006 р

Я все життя своє у вірші переллю.
Втоплю у них свою печаль і тугу.
Мить щастя радості високо піднесу.
На білу заміню я чорну смугу.

Я в кожне слово часточку вкладу
Душі своєї, й ритми свого серця
Без кардіографа натхненням опишу,
Та так, що аж в майбутнє відіб’ється.

Я не боятимусь, що прийде інша мить,
В якій мене фізично вже не буде.
Але я в віршах своїх буду жить.
І в них любов свою нестиму людям.

Від серця біль помало відступає
Та радості ще на замін нема.
Як бути далі я чомусь незнаю,
Як підкорить собі бурхливеє життя.

Час гоїть рани тіла і душі,
Але тавро їх залишається на віки.
Лише любові почуття живі,
Приховують їх під свої повіки.

Ще мить і болю більше не буде.
Ще крок лишається на зустріч щастю.
І знов усмішка щира розцвіте.
І знов вернеться віра в світлу казку.

Через асфальт думок
і круговерть розмов
безпомічним струмком
втікали почуття...
До синяви небес,
кріз безголосся п"єс,
мов журавлів ключем,
злітали почуття...
У вільну широчінь,
мов невагома тінь,
крізь покривало снів
все рвались почуття...
Спізнавши щастя й гнів,
і волі дикий спів,
над крилами дахів
вмирали почуття...


2005 р

Грайлива осінь хмарою вгортає
моє,
іще не відгоріле літо,
що не дало напитися весною,
коли душа втікала од зими.
Коханою,
коханкою,
сестрою
приходить опівнічної пори
зігріти
чи покликати згоріти
в її обіймах,
ватрою снігів...
2009р.

Годуєш з долоні
ворон
дім далеко тепер
і ти
не провину замолюєш
відстань
між тобою і небом
гортаєш сторінки книги
необачно
відкладеної колись
на найвищу полицю
тепер ти алхімік
таврований знаком вигнання

Безмовність над вулканами чуття
Судоми оживаючої лави.
Як страшно повертатись у життя.
Як дурно вмерти в мить, коли між нами
Безвинний недоглянутий бутон
Застудженої на вітрах любові.
Я помирав навпомацки у сон.
Я вмер, а серце все ж краплинку крові
Живою залишило. Між розпуть,
Розчарувань, омани і невіри
Ти ангелом перелетіла путь,
Симфонією зоряної ліри.
Відгородила подих небуття
Шалений посміх надлюдського болю.
Як хочеться вернутись у життя.
Як дурно вмерти, обдуривши долю.
2007р.

Розтеклась
Прикипіла
Під серцем застигла як магма
Швидкоруч обняла
До кипіння довівши і піни
Замовляла ж було
Тільки прагни ти прагни лиш прагни
Підпираючи в атласі синьому
Двері і стіни

Клекотали
Зливалися
Етна твоя мій Везувій
Швартувалися губи у лаві
Топились в любові
А сьогодні як свідки німіли
Дай кисню
Вдихнув - і
На століття уже
На старіння у фотоальмобі

2009

Троянда на затоптанім асфальті.
Пекучий шум жіночих каблучків.
Їдкий, напівотруйний дим цигарок –
Сумнівний лік загратування сліз…
Надріз декоративної рослини
Не звів нічого схожого на міст.
Безвинна квітка вбогого кохання,
Безцінна у промінні інших цін.
Вона і він. Вмираюча троянда,
Палаючий судомою асфальт,
Розтяті вени згубленої віри.
Автограф скону. Все стає нічим.
І ти один. Розчавлений. Один.
Саморозп’ятий на долоні світу.
Троянда ледь пелюстками униз.
Меланхолійно-безтурботна вранці.
Оаза саду – не жорстокий світ.
Вже цвіт лишень нагадує про цвіт.
І тіло – спіло-наболіла рана…
Та ранок в ранок перевдягне ніч.
В його оздобі по алеях скверу
Вела бабуся внучку в дитсадок.
І стихли звуки каблучків, і квітка
Ожила від маленьких рученят.
Дитячий погляд оченят-озерець
Задумливо вивчав дорослий сум.
І дівчинка стурбовано спитала:
«Що трапилося? Що у вас болить?»
А він мовчав. Не знав, що відповісти,
Як пояснити, що болить душа,
Що б’ється у конвульсіях кохання,
Що просто важко, боляче – і все…
Чи зрозуміти це малій дитині?
А втім… а втім, кому, якщо не їй?
«Прошу, зумій, маленьке ангелятко,
Не скаламутити чарівних озерець,
Бо ж у житті б’ють так, аби боліло.
Якби лиш тіло, то б уже б нехай.
Прошу Тебе, навік запам'ятай
Надрізану беззахисну троянду.
Без Тебе їй уже не доцвісти.
Бо світ є світом, поки в ньому ти.
Допоки ці малесенькі озерця
Не дозволяють впасти назавжди.»

1994р.

Нет здесь счастья, на Земле,
На Земле нет счастья…
Буду я гореть в огне
Одинокой страсти.
Буду я гореть огнем
В жажде поцелуя.
Вспоминая лишь о том,
Что тебя люблю я…

Дощ
мокрими руками відчинив моє вікно.
Тільки за вікном він уже давно не гість, а лиш холодний дощ.
Танець парасоль марно зігріва промоклий до кісток асфальт.
Безіменний край згадує про рай і кличе у незриму даль.
Та замрію дум спиня опущена вуаль,
І віконним склом стає оздоблений кришталь,
У яке так вперто б'ється буркотливий дощ.
Дощ…

День
висмоктав до дна останки сил, останки слів.
Між його вогнів думав, що згорів, а ніч нашіптує, що ні.
Чарівниця ніч, мов цілющий лік, прийде в мою безладну ніч.
Мерехтіння свіч, хмари протиріч і я із нею віч-на-віч.
Але річ у тім, що я не знаю, в чому річ.
І таємний промінь побліднілої зорі
Змушений розтанути, коли минає ніч.
В ніч…

Ти
все така ж далека і кохана водночас.
Але ж це для нас в опівнічний час танцють в зорях небеса.
Акварелі дум знов бентежать спомин, щоб торкнутися Тебе.
Тільки не ввійдеш і не розірвеш ланцюг самотності життя.
Монотонний дощ – прозоро-вітряна стіна –
Ллється поміж нас і б'ється в скло мого вікна.
Та така ж самотня і в долонях темноти
Ти…

Я –
безіменний птах, що укривається дощем.
І не знаю ще, чи вгамую вщент нестримний потяг висоти.
І куди іти? Маревом картин чаклує вимріяний край.
Зоряний скрипаль накида вуаль на зачаровану любов.
Помахом смичка сплива надія і печаль.
Я, мабуть, люблю, хоч не здогадуюсь про те.
Чи тому, що птахом є, чи неспокійний дощ?
Дощ…

1996р.

У прокурених зморшках гардин
Нас немає. Ми тіні на ліжку.
Повідомили в службі новин:
Залишилося жити ще трішки.

Не смакує вініловий чай.
Час прощати приватні образи.
І тягнути розмите “прощай”
До наступного – кращого разу.

Нас немає. Мовчить камертон.
Дві зими через замкнуті двері.
Дві руки під широким крилом.
І “Тhe end” на відрізку паперу.
7.10.09

забагато лишається

пальців

як лічити ранки котрі з тобою стрів

рахувати щастя - дратувати богів

перехрестимо краще

у вальсі


2009

Коло рук.
Вогонь в долонях.
Прагнення зіткнутись з болем.

У бутті чужого раю
глибину очей кохаю.
Йду по тебе, знов блукаю.

Коло днів -
бентежна кара.
Марево!

Й раніше знала,
що ти - сон.
Я сон кохала.

я переплутав

де сіль де прісно

відтак не знати під сонцем чи в спрагу йду

наверху піраміди захоплює дух

усередині

духові тісно


2009

На душу накотилася сльоза.
Хоч, нібито, не чоловіча справа.
Холодна правда. Арія грози,
Жар блискавки і метастаз невіри
Без міри розповзається в мені.

Скажи, що є в житті, окрім надій,
Нещирості, оманливих ілюзій,
Невірних друзів і розчарувань?
Запитую…
Розквітнюються зорі,
Підводячи до неба погляд мій.

Скажи, що є в житті,
окрім надій?..

2003р.