Довгастий дим,
як джина борода,
танцює джаз -
бо час настав для джазу.
Під джезву ранку
осінь золота
заграви згорне,
дмухне - і відразу
запалахтять, затріпотять вони,
залопотять, заплескають, полинуть
у танці джазової осені(весни?)
і переллються знов у дим полинний...

зачиняється світ

герметично

і скидає мене як листя в осінь цю

хто із кола зійшов важчає від свинцю

коло правильне

геометричне

2009

Осінній пляж – осінній і не наш.
А Черемош розгойдує мости.
Вглиб темноти заманюють сліди
І плавно обриваються вночі.
А із віконця полум’я свічі
Чийсь голос тихо просить підійти.
Та тільки то не Ти. Уже не Ти.
І я один в безодні самоти.

А Черемош спливає крізь долоні,
Немов любов, що покидає нас.
А згадка б’ється птахою об скроні
І рветься у давно минулий час.
Та Черемоша хвилі не повернеш,
Як не повернеш промайнулі дні.
Я йду до Тебе, Ти ідеш до мене.
А поміж нас лишень холодна ніч.

А спогад намалює Твій портрет
Осіннім пензлем барвами весни.
І в тім немає нашої вини,
Що різні нам судились береги,
Що Черемош розгойдує мости
І не рятує втрачений пейзаж
І що осінній пляж уже не наш,
Хоч все у нім нагадує про нас…

А Черемош спливає крізь долоні,
Немов любов, що покидає нас.
А згадка б’ється птахою об скроні
І рветься у давно минулий час.
Та Черемоша хвилі не повернеш,
Як не повернеш промайнулі дні.
Я йду до Тебе, Ти ідеш до мене.
А поміж нас лишень холодна ніч.

1998р.

Куди б не йшов – завжди іду до Тебе,
Бо кожний крок, ковтає мить розлуки.
Ти не свята, але Ти та, що треба,
І це для мене найсолодша мука...

Філіжанка кави.
Прохолода вулиць...
Опади (місцями).
Ти...і я - любуюсь...
Посмішка-іскринка,
Далі від печалі,
У душі – дитинка,
А із виду – краля.

Нас поєднують хвилі. І тільки.
І безсоння нічних операторів,
Що слова переводять, як стрілки,
Що у слухавках вирили кратери.

Ми осердями сотових вишок
Поглинаємо тонкощі голосу.
Нас прослухають. Може запишуть.
Може схочуть залізти у голови.

Нам залишиться тиша мовчання
І цілунки повітряних дотиків.
Прохолода в розділених спальнях
Й пожиттєвого ступеня опіки.

2009

Намалюй диво-край,
Де немає жорстокості й фальші.
Пісню в нім намалюй,
Так, щоб не обірвати струни.
і навчи, як іти,
Як і Ти, щоб сьогодні в сьогодні.
Без минулих тривог
І майбутніх незвіданих дій.
Обігрій жорсткість тем
Олівцем голубої безодні
І безмежжя краси
І любові над час намалюй.
Намалюй вільну мить
Із життя швидкотечії миті,
Де нікого нема окрім нас…
Без прикрас…
Намалюй несполоханий вітер,
Що розвіює сум
І навіює спокій душі.
Не спіши, щоб забув,
Що то тільки малюнок. І в квіти
Не вливай жовтих фарб,
Поміж нас.
Хай без назв і пояснень, і слів.
З почуттів. намалюй,
Намалюй світло-зоряний простір.
Намалюй, намалюй, намалюй…
1997р.

Непомітно зотліла цигарка.
Між завмерлих у часі годин.
У старому, забутому парку
Він сидів у задумі один.

Друзі всі в номерах телефонів.
Дім, робота – зупинки метро.
Блідозорі полони безсоння.
Лампа, аркуш, вино і перо.

Фальш – усмішка, відвертість – образа.
Промайнула чужою Вона.
– Нас чекають, ходім, обмаль часу.
Дім, дві долі, а поміж – стіна…

Він пішов у тривожній задумі.
Й споконвік не спитає ніхто
Про його нерозділені думи
В старім парку між станцій метро.

1996р.

знаєш, якшо раптом тепло цих розмов
вирветься назовні
то наші міста
вмить запалають а ми будемо захоплено
танцювати навколо

погодься — в цьому шось є
стікати соком
ковтати сльози
падати дощем на асфальт
і вмирати від спраги

Ти ж бачиш!!! осінь так і не настала...
Ти ж пам'ятаєш? найтепліше небо в цьому місті - над вокзалом
загрієш ним свої долоньки посидиш на сходах
і зникнеш в переплетеннях підземних переходів

знаєш, якшо раптом хтось з нас замовкне
інший підхопить ритм його подиху
і засне промовляючи рідне ім'я

Я: Ти не втечеш…

Голос: «Не будь дурепою»

Я: бо хворі комети
ще літають…

Голос: «Плював я на комети
от на Марсі…
жизнь в шикаладє»

Я: для тебе Бог розсипав
зорі намистом по небу

Голос: «Романтика, читав Хвильового»

Я: та так насипав…
будеш збирати зі мною
до старості…
ти просто приречена
на мене…
на мою любов…

Голос: «Попсове слово вжито
ех, нудно ж як
правий був Семенко»

Я: Ми з тобою на
небезпечному тарифі –
«Завжди разом»
ти не втечеш…
моя посмішка
твій улюблений смайлик

Голос: «Подайте хустинку
(шморгає носом)
я так розчулився…
піду під липи
слухати цикад»

Я: Вже накреслив наш
земний маршрут
як без зеленого світла
твоїх очей?
не хочу д_т_п

Голос: «Паскудство
ця абре віа тура
мене дістала»

Я: Зрікався тебе
вже не тричі…
як кожен злочинець
вертаюсь на місце
злочину…
обіймаю постіль
із твоїм запахом…

Голос: «Ну-ну, вологість
в кутиках очей
тут не до місця
о-о, вже не тричі
зраднику
твоя кава вже
вистигла
схололи твої
почуття
і ніч у зіницях –
концентрована правда…
камінний ідоле
дівочої посмішки»

Я: хіба я Августин?
Аврелій чи Блаженний?
Що читаю свою
сповідь
худенькими літерами
з три крапками і комами
при тремтячому вогнику
свічки

Голос: «Ну зовсім здурів
справи кепські
не в тільняшці
видать народився
плюндрує душу
і здає в ясир…
усе для неї…
піде на галеру
сімейного щастя»

Я: Засніжена романтика
твого обличчя
я – крихта хліба
з твоїх уст
я – бісер з твоїх
очей
я…мабуть, твій
промінь

Голос: «Пішло й поїхало
знову хвильовізм
нудний ти Миколо
Сосюра тобі
не світить…
а ще «сонячні кларнети»
які продав Тичина…»

Я: не буду говорити про
місяць…
про зорі – ліхтарики янголів
з Космосу
з Атлантиди Господа
бо ми – лишень уламки
від його провидіння
ми – одна з амплітуд
його любові
його безголові творіння

Голос: «Апокрифіческоє!
А вона, мабуть
не втече…
хоча, навіщо ти
їй такий потрібен?
Августин з тебе
поганий
а вона…
вона вартує…
справжнього
граду земного
о-о, civitas mundi…
ох, нудно ж…
треба йти послухати
тишу і цикад»

Я: нарешті, я це вчув
чи це не голос
совісті
так дошкуляє мені?
це…може alter ego
колишеться піском
під моїми ногами…
така самокритика
мені недоступна
я надто
банально-серйозний
для цього

Голос: «Таки заскочив
зненацька
Михайль і Ґео
би сміялися…
ну, Ніколя ти дайош…
я ж тобі на пальцях
показую
по літері виводжу:
ти маленька тінь
Вінграновського
карикатура з Симоненка
тьху!
цикад набридло
слухати
все, я off line»

Я: пішов, і слава богу
якесь брождєніє в умі
і сум дрижить мов
електричка
гамасплеск і
виплеск
твої обійми…
азартний секс
ти вже нікуди
не втечеш…

Голос: Абонент поза зоною
досяжності
Все, кінець п’єси.
2009

…І в очікуванні дива чи кількох вихідних
Дивитись пророчо на скло і збирати скалки.
Препаруючи поглядом, що немовби скальпель,
Витинає тебе у віддалений материк.

Вимивати кістки в амальгамі посохлих рік.
Поєднати в собі розділеності Пангеї.
Дзоти скелясті назвати своєю землею.
Океани пройшовши тунелем швидких доріг,


2009

Вінчали нас не у Церковнім Храмі.
Не грав орган, мовчав бенкетний зал.
Втекли дві одинокості на зламі
Із різних доль в надуманий причал.

У пошуках омріяного щастя
Зіткнулись у безсонності ночей.
Та вицвілий каприз «несвоєчасність»
Згубив запал сердець і блиск очей.

Чи може то уже така природа
І доля не міня свою ходу –
Прозріння, що з’являється лиш згодом –
Покара за вчорашню сліпоту.

Два лебеді дві втомлені надії
Зустрілися, щоб розійтися знов.
На роздоріжжі сивих вітровіїв
Розп’ята не дозволена любов.

На роздоріжжі сивих вітровіїв
Самотність не зняла своїх оков.
Два лебеді, дві втомлені надії
Знайшли і знову втратили любов.
1996р.

Жовте листя тихо опадає
Під колеса пізнього авто.
Одиноко краплями ридає
Осінь у багряному манто.

Ніжність твоя запізніло лине,
Зігріваєш ти холодні руки.
Ще хвилина, лиш одна хвилина -
І заплаче небо від розлуки.

І в туманах, сивих і печальних,
Лиш луною озоветься осінь.
Жовте листя тихо і безжально
Смутком уплететься в мої коси.

Та нехай. А ти — промінчик щастя.
Простягаю я назустріч руки.
І крізь дощ авто по мокрім листі
Їхало додому із розлуки.

Зориться свічею земне існування,
Тепло ореолом розвіює щем.
Хтось молиться щиро у Всесвіті-Храмі,
Свічу запаливши небесним вогнем.
Молитва душею цей віск оживила,
Запаленим гнотом надія горить.
Поволі-поволеньки, трохи зрадливо
Відкапує воском земна диво-мить.
Згорає вона – і теплом віддається,
Невидимо більшає мій ореол.
Теплішає в Храмі – і радістю в серці
Відгукує голос отих Молитов.
2009

А знаєте, мила панно,
приручити –
це ж зовсім просто.
Кохання, воно –
без граней,
без віку,
статусу,
зросту…
Іноді, тільки погляд
закрадеться у серце стиха
і найменший, найлегший спогад
тисне в грудях, що хоч не дихай.
І ноти такі тривожні –
у серці то сміх, то рана.
Божевілля?
Не знаю, може…
Закохаєшся, а кохання –
то мелодія дуже дивна,
(не земна, а якась космічна)
огортає єство людини…
Та музика, панно, -
вічна.

О, мила панно!
Казко днів моїх!
Журитись Вам осінньо ще зарано.
Лиш Ваших вуст торкнеться легко сміх
і серце Ваше квітне так тюльпанно.
А людям що?
Вони завжди такі, -
заковані у рамки власних правил.
Вони чужі, закони їх крихкі,
тому не розівчилися лукавить.
Ви не зважайте –
мрійте і любіть!
Любіть такими, інших бо не буде.
Всміхніться, панно – принесіть у світ
краплину світла,
так потрібну людям.

Усіх вітаю зі святом Віри, Надії, Любові!!!

Лишень кохання порятує нас.
Лишень кохання. Решта все додасться.
Бо ж душі гаснуть не з надміру щастя,
А з болю повсякденності образ.

Та хвиля змиє гнів двох берегів
І дві троянди випурхнуть з бутонів,
І хтось не прожене із підвіконня
Закохане подружжя голубів.

Й чи поруч, чи за тридев’ять морів
Я виблагаю в Господа Твій образ.
Вимолюючи пошепки і вголос,
Щоб в небі не згорали дві зорі.

Молю, благаю прощення гріхів
Не в Тебе і не в себе – у Кохання.
Хай нас вінчає вперше і востаннє
Молитвою цілющих почуттів.
2004р.

Мені наснилось я Вас покохав,
Наснилось Ви закохані у мене,
Й довкола все квітуче і зелене
У фльорній істерії трав...
Ви всесвіт пеленали у весну
І казку на вуста мої поклали,
Реалії ж, дороги і вокзали,
Судомило туманностями сну…
Хай більше я ніколи не засну...
Хай не прокинусь... так було би краще!..
Без Вас реальність все-одно пропаща...
Й так іронічно схожа на війну...
Без Вас реальність схожа на війну...

Моє дитинство
Сошею бабця за руку веде.
Сонячне зілля дурманить місто
Мостом надрічно.
Збитоколінним і п’ятирічним
Засвічує день

Спогадів спалах.
Інсультами ритмів у серце б’є,
Просить казок вибіркова пам’ять -
Добре, розкажеш?
Про рибу, ковтаючу екіпажі,
Немов олів’є.

Й польською вірша
Про страту конвалій? А долі сич,
Пазурі хижі натемно звівши,
В твої зіницях
Катарактово так вже гніздиться.
Закапують ніч

Сльози краплинно…
Проявлена сепія твоїх рук
Мене пригорне, мене дитину.
Ні, не вмираєш -
Ідеш купатися в сонцераї
Крізь земну кору.

2009

Інтерпретація однойменного прозового твору
Юлії Косинської
1
Мовчання заповнює тиша
Пульсуюча і порожня,
Покраяна в мізерні частки
Розміреним хлипом хвилин.
Минуле уперто не хоче
Мене відпустити у спокій.
Розстрілює душу несправжність
Пітьмою незрілих причин.
У вікна відчинені навстіж
У парі з черницею ночі.
Дощ заблука до кімнати
Краплинами зоряних сліз.
Залишу відчинені вікна.
Порину в покинутий спомин.
В туманній омані уяви
Блукатиму в нетрях думок.

2
Ти любиш квіти? То послухай
Розмову їхню в надвечір'ї.
Як лине в шепоті пелюсток
Чарівна пісня про любов.
Вони радіють і страждають,
Роса вкрива блаженні вії…
Чому вечірня прохолода
Стає сльозою уночі?
Та тільки квіти не вмирають.
Їх цвіт – мелодія надії.
Ти доторкнись до них рукою,
Немов до мрії і помрій.
Та лиш не заподій їм болю…

3
Світло-рожеві троянди…
Я пам'ятаю їх дотик
Понад безодню років
Хвилею небуття.
Щемною радістю серце
Б'ється в полоні долі.
Вкотре кохають двоє.
Вкотре не ти й не я…
Світло-рожеві квіти –
Свідки омани світла,
Що пролетіло птахом
Й зникло вночі у ніч.
Інші вже очі голублять
Хвилі мого волосся.
Інші квіти сміються
З інших коханих рук.
Інші… Вони прекрасні,
Та тільки ті далекі,
Перші. Що були вперше.
Світло-рожевий сон…
4
Розмиті акварелі літа.
П'янке тепло твоїх долонь.
Казковий зорепад на щастя.
Потік навіяних безсонь.
А щастя десь блукало поруч,
Пройшовши між повислих рук.
У срібно-зоряних краплинах
Манила хвилями трава.
Завірена в перестороги
Й повір'я, й правильні слова,
Не доторкнулася до нього…
Холодні дні туманних звій
Ковтали сонячний напій,
А літо завертало в осінь.

5
Страждання часу в зламі літа.
Неквапна осені хода
Зхолоджує вечірні роси
Невидимий політ крила,
Розмах вибагливого пензля
В природі, стомленій душі.
Невимовна розкішна святість,
Та не уникнути дощів.
Невпинний ритм коліс, і поїзд
Вже на околиці світанку.
І певність у очах напроти.
А потім – осінь, осінь. Осінь
Віддасть омріяну красу
Вітрам заскнілим на поталу.
А певність у очах навпроти,
Вона і досі – відголосся
Перегорілих почуттів
Тепер уже далеких днів…

6
Холодні сутінки вкрива осінній дощ.
Тремтять самотні постаті дерев.
І ліс мовчить в передчутті зими.
Та чи розмиє дощ зболілий сум
Безсоння і сліпої самоти.
Останній сон, як і останній сум.
Тоді також збиралося на дощ.
Та стали недоречними слова,
Безладними благання і вагання,
Мов докір нерозквітлого кохання,
Що втратили самі. Осінній дощ
Чи сльози каяття, чи краплі туги
Тремтіли вздовж твоїх безсилих вій.
Безмежний біль у голубих очах.
Ти не знайшов слова для виправдання,
Я ж не змогла пробачити тебе.
Мовчання врешті вбило сподівання,
Й самотність впала карою обом…
1998р.

У пошуках раю я ходив на край світу,
Стежками блукав, що забуті людьми.
Коли було темно, я мріяв про вітер,
Щоб світло розвіяв межи пітьми.

У пошуках раю я ходив світ за очі,
Бачив людей та їхні гріхи.
Я в небо дивився якось не охоче,
Я знову минав життєві шляхи.

У пошуках раю я вірив у диво,
До сонця летів і дивився згори.
Коли було сухо, я мріяв про зливу,
Щоб землю скропила моїми слізьми.

Бринить п’янка мелодія кохання -
У ній розтанув цілий світ.
Порозплітало почуття бажання
Та розтопило давній лід.

Чарує пісня медом сподівання -
Торкнутися блакитних мрій.
Осіння меланхолія зітхання,
Позаганяла в землю змій.

Пливе листочок у колисці моря,
Почувши дзвін – затріпотів.
Холодна туга - походила вчора,
Сьогодні, - він тебе зігрів.

Над головою пролетів осінній птах.
Я не помітив хто він, а у небі
Вже менше стало сонця. Листопад
Жбурляє попід ноги жовте листя –
Листи, котрі не вмію прочитать.
Понад усим поставлено печать.
А я жену з думок своїх печаль,
Зберігши в них не відчай і не жаль,
А юнооку юнь Твоїх очей.

Блудяга вітер, взявши за плече,
Вивіює мене із Твого літа.
А ми ідемо у травневу ніч.
Удвох у ній шукаємо рятунку
Од льодяного дотику зими.
А ми ще забуваємо на мить,
Що щастя – мить, хай і найкраща мить.
Зігріє й згасне через мить, а ми
Ідемо в ніч рятунку од зими.

Осінній птах прошарудів крильми,
Гортаючи листки моєї долі.
“Пора. Доволі.” Осінь. Листопад.
Я опадаю в простір жовтим листям.
Осінній птах пливе в осінній сад.
Понад усим поставлено печать.
А я жену з думок своїх печаль,
Зберігши в них не відчай і не жаль,
А юнооку юнь в Твоїх очах
2000р.

примарний спокій
порухом думок
змиває день

у сонячнім сплетінні
вже проростає сутінків
тремтіння

і між корінням збурене сумління
не жевріння і не прозріння
і не благання

просто відчуття,
як десь крізь тебе
йде життя...

пісок крізь пальці
очі крізь думки
на п*яльцях часу
вишиті роки

і руки сколоті
і душі у скорботі

та ні, не кляп у тебе в роті

а просто німота стиска
слова розтерзані бажанням
жагою вічного зізнання

в гріхах не скоєних, хіба?
твоя журба, чи боротьба
чи ба.. ганьба,

ганьба стократ!!!
нехай не ворог і не брат
аби не брати до душі

так легше вижити... мершій!
всі на розпродаж

байдужості
і поглядів у небо
(тобі не скажуть, чи так треба?)

You're so alone..
шепочуть стіни

ти не стомився
просто вмер...


Your time is out!
Ось і все...



Р.S.
Ти світла не лякайся у кінці...
Не суд страшний -
страшний новий світанок
й примарний спокій
у твоїй душі

Явилася ти, мов те диво,
Красуне, висока, струнка.
Мене доторкнулась грайливо
Її імпозантна рука.

І тягне мене танцювати,
Ще й бісики грають в очах,
Вона, мабуть, любить літати
У діжці з мітлою в руках.

Вже ранок. Вона ще і досі
Танцює зі мною хуру,
І я мимоволі за коси
Її неслухняно беру.

І кличе нестримне бажання,
І рветься любовна жага,
Отак виникає кохання
І тягне мене до гріха.

Та ця не для мене калина,
Збирати цей цвіт не мені,
Бо вдома чекає дружина.
І гаснуть у серці вогні.

Понад морок подій
сяйвом спалених літ
Спомин пише етюд
на осінньому тлі.
Наче ми – Ти і я –
два щасливі крила
Ще кружляєм удвох
у феєрії мрій.
Понад морок подій
ностальгійним вінцем.
Ще без щему в душі
ми згадаємо все.
Та холодним дощем
наших доль упродовж
Обірветься політ
і залишиться дощ...
Нас ніхто не вберіг.
Нас ніхто не почув.
Ти і я в цім житті –
дві краплини дощу.
Розминулись між хмар,
обдуривши любов
І упали у ніч,
щоб уже не зійтись.
То ніякий не дощ –
ллються сльози небес
За помилку свою
в тім, що ми не удвох.
Світ не знає чудес –
що пройшло – не пройшло.
Я втрачаю Тебе,
а люблю все одно.
Світ не знає чудес.
Біль не знає жалю.
П’яний дощ за вікном
і стікають по склу,
Заблукавши у сні,
загубивши межу
На нічному вікні
дві краплини дощу.

2000р.

Прийшов до тебе, Черемоше-брате,
Упасти
в крила хвиль
на лік і спас.
Дай раду,
порятуй од страти
Чи й самострати, навіть,
порятуй.
Довкіль недуга,
хлипає дощ нежить,
Чи небо
занедужало моє?
Край берега стою
немовби межи
Собою
і усим,
що з-за спини.
Край берега
вслухаю з вирви хвилі
Твій сивий
сильний
чоловічий гул.
Край берега
дивую мудрій силі
Ось так пливти,
пливти
між берегів,
Що хвилям
ребра трощать…
День об місяць
Спіткнувся,
впав
заморений у ніч.
Я й не помітив, брате,
задивився
На безупинні
водограї хвиль,
Котрим
пливти написано довіку
Й вони пливуть
споконвіків повік…
А я шукаю
ради,
спасу,
ліку,
А я шукаю…
Сивий брате мій,
Ти все сказав,
не мовивши ні слова.
Долоня хвилі
влилася в плече.
Задумлива
не мовлена розмова
Поринула
у безкінечність мандр
Між берегів…

2003р.

Ми не зважали на годинник,
На час нам було всеодно,
Хоч він летів кудись невпинно,
Ми жили наче у кіно.

Ми вдало грали свої ролі
В сюжетній лінії життя,
Сценарій нам писала доля,
Знімав нас Режисер-Суддя.

Одну за одною ми рвали
Сторінки із календаря,
Червоним дати відзначали,
Коли поїдем на моря.

Та ми залишились за кадром
У цій історії сумній,
І хоч душа того не варта,
Ми досі дремось на Олімп...

Оранжево-осінній блюз .
Тужливий відголос прощання.
У листовійному вбранні
Розхлюпується падолист.
На перехресті сонних муз
Народжується сподівання.
Й осіння паморозь чуття
Жадає вороття весни.

Прокинувшись уніч, знайти
Незнані сили для надії.
У безпросвітності світань
Не йти у шати забуття.
В саду кружляє падолист
Не лиш тому, що вітер віє –
Йому даровано Творцем
Прощальний танець за життя…

В саду кружляє падолист –
Сльоза грайливих піруетів,
Крізь уповання, що колись
Весну світанок воскресить.
На перехресті сонних муз
Новонародженим сонетом
Імпровізує падолист
Оранжево-осінній блюз.

1996р.

Заметіллю пелюсток троянд
Ти в самотність мою увійшла.
В ту годину, коли
Я на тебе найбільше чекав.
Грав задумливий сум саксофон.
Переламану душу читав.
Ти вдихнула у неї життя –
Мандрівниця бездонних безсонь…
Мандрівниця…
Зігріла й пішла
В невідомі далекі міста.
А
в моїй самоті відтак
Залишилась година тепла.
Залишився…
приємний полон,
Благодійний незнаний напій.
Вітер
в долю троянди навіяв,
Та мотив
не змінив саксофон…
1993р.

Я в суботу залив за комір
За рецептом своїм старим
Тра-ля-ля і півкухля рому
Твої очі. І столик. І дим

Я в неділю залив за комір
В чорній пащі пустих кімнат
Винаймав у готелі номер
Сподівався на тебе, бл...

В понеділок залив за комір
Замість знов на роботу йти
У радянському гастрономі
Де колись купувала ти

Молоко й паляниці вранці
А у вечір вино й коньяк
Тра-ля-ля і до ранку танці
Тільки з іншим тепер однак

Я щодня заливаю за комір
За рецептом своїм старим
Тра-ля-ля і півпляшки рому
Твої очі. І сльози. І дим

* * *
Ні, не забуду тієї я ночі,
Як ти у гості до мене прийшла.
Скинь свою блузку! Я тебе хочу!
Впали у трави гарячі тіла.

Руки мої, наче лебедя крила,
Ніжно угортують плечі твої,
Хіть напинає любові вітрила,
Манить мене у далекі краї.

Море розчахнеться, зойкне від болю,
Тоне в безодні далекий причал,
Вирвався демон огнистий на волю,
І накриває дев’ятий нас вал.

Голосом чайки кигичуть амури,
В морі пожежа сяйниста горить.
Раді ми цій незагнузданій бурі,
Хай шаленіє, нуртує, кипить.

Ні, не забуду тієї я ночі,
Як ти у гості... хотіла прийти,
Я не зганьбив твою цноту дівочу,
То лише сон. Дуже жаль, що не ти.

А давай без подробиць...Занадто багато фарб
розтеклося в калюжі і попливло з дощами.
Ти замовкла. І знову оцей неетичний фальстарт,
схожий з житом зеленим, яке пов"язали снопами.

Ніби просто усе. Так багато довкіл Мельпомен -
всі танцюють. А сукні! - із балу століть забутих.
Із вечірнього тла у вікно зазирає олень
(він не бачить у розкошах правди, значущості, суті)...

Він сліпий взагалі. На тілі багато ран,
на півмісяці рогів - заплакані всілися зорі.
(Ми ж, напевно, ще зрячі? Довкола ходить туман,
у руках повні кухлі - по вінця і радості, й горя).

Чи зробити ковток? Чи може?.. (Спрага - мозоль)
Буде снитися Доля, що десь пішла проти ночі
на розкішний, на бал. Там сотні зберуться доль -
всі сміються, танцюють. (Моя не танцює, не хоче).

Їй плече обпекло дивним дотиком рук чужих.
(Три галузки бузку відп"янили кімнату удоста).
Все затихло. Зати... І цвіркунець затих.
Дивна ніч. Таємнича. Що все аж занадто ПРОСТО.

Сім_pixel_0
image формату psd-e
нетреба куль
убий по-іншому мене

по-іншому…
по справжньому…
мене несправжнього
убий…
у
б
и
й
мене повільно…
дзвінком
з мобільного
форматом mp3…
і з пам’яті
зітри…
у
б
и
й
мене повільно…
2009

А Любов не хотіла вмирати,
Хоч і знала, що Їй не жити.
Двох птахів, повінчаних Нею,
Вітер віяв у різні краї.
А Любов не спинили грати,
Не злякали вироком суду,
Пересуду, осуду і бруду.
Бо Любов та – Любов’ю була.

Два птахи – дві скалічені долі.
Два розп’яття, два серця, дві рани.
Два роковані світом вигнання,
Лиш душа – одна на обох.
А Любов не зламала страта.
Хай засуджена і розп’ята,
Вона просто не вміла вмирати,
Поки в ній не вмирала Любов.

І таки не вгледіла варта,
Як розвіялись два розп’яття –
Два птахи неземної Любові.
Й жоден постріл не трапив у ціль…
Не судіте і вас не осудять.
Не убійте і будете жити.
Возлюбіте й воздасться покоєм
Вашим душам і вашим серцям.

Два птахи неземної Любові –
Білі гості мого безсоння –
Білим дотиком дві пір’їни
Увіткнули у серце моє.
Надихни їм, Господи, сили
Долетіти в свою ікону,
А відтак відродити у світі
Первозданно сотворений світ.

2003р.

Постскриптум. Я назавтра вмер.
Не треба сліз, образ і квітів.
Ти знала, що мені не жити
Життям в оковах нежиття.

Ти знала, що не проповзти,
Кому щоночі сняться крила.
Ти все збагнеш, бо Ти любила
Так, як любила тільки Ти.

За мною запали свічу.
За мною помолися Богу.
За мною не іди в дорогу –
Я сам до Тебе прилечу.

У сни Твої із потойбіч
Коханням начаклую весни.
Пробач за те, що не воскресну
Й розвіюсь у ранковий дим.

А хто залишиться живим
З моїм ім'ям , в моєму тілі,
Хай буде іншим, хай зуміє
Знайти себе у нежитті.

Хай навіть спробує ввійти
В святий кришталь Твоєї долі.
Та лиш йому не бути мною
Й собою з ним не будеш Ти.

А в сяйві зоряних світил.
Сузір’я нашої любові
Розквітне мною і Тобою
На небесах блакитних крил.

2002р.

Я тут одна.
Широкі штори затупили світло.
В кімнаті пахне теплим молоком.
Зів’яли айстри, з того дня як ти поїхав зникло.
Сон очі намочив терпким вином.

А далі сповідь в тебе на коліні.
Зітхання суму обпече крилом.
Як добре що тепер ти вдома.
Зів’ялі айстри дихають твоїм теплом.


21.09.2009

Жбурляю листя у холодну ніч
Прийшла пора уста твої забути.
Я відшукаю Вас.
Покличу в Львівський вальс.
Мені тепер цей біль не зупинити.


Ти прийдеш в ніч - я знаку не подам.
Лише ім’я злетить із уст : «Шалена!»
Тебе знайшла, а роки швидко йдуть.
У тебе син, а я ще наречена.

Ввірвешся у життя непрохано, неждано.
Залишиш теплий соняшник в моїй руці.
Спадало листя, дихалось катреном…
Я вкоренилась смутком у чужім житті.












12/09/2009

Доле моя заплутана,
Коню життя без упряжі,
Пісне душі незвідана,
Птахо моя сумна,
Чом так нестерпно боляче
Од білоцвіття зниклого?
Ватрою спеки гожої
Спалюється весна.

Спомин полонить віяло
Дивних творінь минулого.
Та білосніжне марево
Час перетяв крилом.
Правда говорить голосом
Смутку, гіркого відчаю.
Подих кохання справжнього
Став лиш п’янким вином.

Вже й листовії осені
Вітер оздобив кригою.
Те ж білосніжне марево,
А в білоцвітті – сніг.
Змерзлий напій самотності,
Та сподіванням бавиться
Пісня моя обвітрена,
Птаха моїх доріг.

1995р.

Повітряне місто-над містом
земним.Там спливають зірки
до того нічного намиста,
зіркового.В чащі стрімких

прозорих поверхніх відбитків,
без снів наших скутих і злих,
є виблиски хмар чистих,
не схожі на шлях ледь живих

істот замилено-оких,
тінями мраку підкресленних.
Хмари застигнуть у спогадах,
щоб в серці хоч щось не щезло.

Думки мої, наче леза,
ріжуть тонку уяву.
Скажеш, я не твереза?...
Вибач, я маю право!
Я так тобою впилась –
досі не тверезію…
Ножиці, серце, крила –
я вирізаю мрію…
Сни розлетілись роєм –
тамують світанком спрагу.
Будеш моїм героєм!?
… тепер додамо уваги,
невдачі усі - в минуле,
усмішки – у майбутнє –
це те, що я осягнула,
інакше не може бути.
Трішечки оптимізму,
пелюстка надії, казки,
через любові призму
я витинаю щастя.
Я зупиняю подих,
серце моє гаряче –
чекаю твоєї згоди…
Не потерплю невдачі!
…музика, зірка, небо –
майже усе готово.
Скільки для щастя треба,
іноді лиш півслова…
Ріжу свою уяву –
змінюю все на світі .
Воля моя і право –
хай буде всюди світло!

Смішна Марійка
Четвертокласа
Де коні гриви свої пасуть
Збирає в ніж маслюкове масло
Збиває боса чебрець-росу
Молочнокоса
У павутинні
Лякає зойком в'юнких вужів
Де сплять загрибленими ялини
У лісу й осені на межі
Дірявить чорним нора лисиці
-Невже не страшно одній у бір?
Рубіном грає пізня суниця.
Зірвала.
Вмилася.
Посміхнулась.
Я сам собі усміхом відповів.

2009

Ти добрий Бог. Молитися б і жити.
Загіпсувати ляпас другої щоки.
Торішній гріх відкаяти. І квити?
Висять горіхами нелущені гріхи...

Ти сортував на вправні і на руки.
Призначив спадок, чи накликав родове.
Кого до ліжка. А кому наруги
Для тонусу. Де тонко. Чи таки порве.

Подай рахунок за оренду тіла
Під двадцять з лишком невагомої душі.
Плачу готовністю. Й лечу невміло.
А клекочу. Аж вирій мій завіршовів.

2009

Я прошу – затуляйте вуха,
Надто голосно вітер віє
Відголосками хмар осінніх,
Розхриставши легкі сукенки.
Я боюсь, що зваблений ними,
Посилаючи їм цілунки, забажаєте
Полетіти по хвилястому морю – небі.
Замість ніг – кульгаві копита, замість
Рук – темно-сірі змії. Але очі тамують
Спрагу золотавим чуттєвим блиском
Приголомшливого металу, переносячи від
Колиски до колиски дитину – зірку. Зберігаючи
Ніч в полоні, закривають крила і тихо переспівуються
На мові , що померла сторіччя тому. Надто втомлені –
Розгадати і віддячити теплим словом подорожньому
За дарунки, відривають душу від тіла. Залишаючи в грудях
Спокій. Вії на самшитовому обличчі виряджаються
Для люстерка, одягаючи синій колір. Лазурит і крихка
Піала з чорноокого серця в’язня навівають сумні обійми
На прощальному фоні квітів. О, морські наспівані мрії!
Скелі важко зітхають, постіль не розстелена і забуті
Білі сукні на жовтих стрічках. Не просохнути присягнути
За останні чотири роки, бути вірним, служачи моді на
Вузькі панчохи і губи – зачаровані у бордовий.
Я заснула у хащі – пащі, і занесена снігом – димом,
Доки дерево не розквітне і дорогу люди не знайдуть.
Не співайте більше осінніх, заблукалих казок нащадкам,
Я похована в ситій рибі і прокинусь в темряві світу.
Першим подихом пролунає зойк музичної арфи музи
Де розбите важке корито і прозорі, як сни медузи
Розтають в передсмертнім сяйві величавого сонця, коси
Розплітають русалки досі, не одягнуті й неохайні.
21-23.08.09

Народе мій!!! Я тихо мрію
Коли ти вже пошлеш месію?
Коли вже на земній орбіті
Знайдеться місце для еліти?

Коли побачимо країну,
Яка повстане із руїни?
Коли повіє вітер змін
І ми піднімемось з колін?

Народе мій!!! Я тихо мрію
Коли ти вже пошлеш месію?
Коли із безвісти зірок
На землю явиться пророк?

Сонце зайде за обрій,
Вечір постукає в двері
Місяць дістане із торби
Зорі й розсипле по небі.

Вітер хмару колише,
Спокій не спить на долоні,
Дощ свої сльози залишив
На сонному підвіконні.

Ніч ковдрою ляже,
Вкриє стомлену землю,
Свою казку розкаже
І попрощається чемно...

Сонце вийде з-за краю,
Визирне ранок з-за горбу,
Місяць зірки позбирає
І заховає у торбу...

Крізь дощ забутих сліз
Ми вдаль дивились одиноко:
Твій жалю зрілий сентименталізм
І мій модерн у вигляді бароко.

На дві дороги розділили нас:
Одна на гравій, інша на пісок,
Де спалах монотонний у вікні погас,
Хоча до нього був один ще крок.

Старі листи, бажання їх роздерти,
Хоча вони давно вже віртуальні,
В екрані нерозкриті два конверти,
У загадки електрики убрані.

Голодна проза завжди на сніданок,
Банальність у поезії ще ближче до вечері,
Коли твій запах стукає на ґанок,
З тобою входить непомітно в двері.

І я готовий розірвати цю «любов»!
Заради неї сяду я за ґрати,
Щоби не чути цих нудних розмов,
Аби тебе ніколи вже не знати.

Без тебе, музо, в світі нікуди...
На те, що ти прийдеш чекаю знову,
З легкого помаху руки твоєї
Народжується слово...

Коли тебе нема не сплю ночами,
Шукаю спокій в стінах чотирьох,
Готовий був змиритись, що тебе немає
Коли прийдеш-те знає тільки Бог...

Я так хотів сховатись від війни,
Але вона знайшла мене цілого,
Тепер стою біля стіни і молюсь Богу,
Щоб її знесли...

Вона впаде, та побудують нові,
На її місці виростуть нові дахи,
А ми з тобою будем завжди двоє
там, де ховаються птахи...

Осінь, гарна молодиця,
Розгулялась, веселиться,
Прикрасила все барвисто
І шипшинове намисто
Одягла собі на шию...
Та чого тільки не вміє
Осінь, щедра господиня!
Гарбузи, картоплю, дині,
Все зібрала із городу.
Не забула й про погоду:
Заховала у тумані
Сад, де яблука рум”яні.
Там, де груші соковиті
Зранку дощиком обмиті,
Листя жовте розтрусила,
Де береться в неї сила?
Осінь гарна молодиця...
Літо нам вже тільки сниться.