Дикі коні скачуть у траві,
Їм вітри дикіші б‘ють у груди.
Світ здригнувся як на тятиві,
Він ще спить і не чекає суду.

Впав горіх в осінню тишу дня.
Вже птахи готові до відлету.
Коле п‘яти золота стерня,
Коле душу зболену поету.

Жовте поле охопив гіркавий жаль.
Носять його в дзьобах перепілки.
В небі, що сіріє, наче сталь,
Голос надломила свій сопілка.

Одна лиш мить - останній шанс
ступити в вічність тимчасову
забути все
звільнити нас
не промовляючи ні слова
не відкриваючи очей
не чути віддиху отого
шалених порухів легень
які єднали нас.
Той день
єдиний день - осінній вечір
ступив так тихо на поріг,
що ті слова я все ж зберіг,
не знаючи чому й для чого,
все ж не сказав тобі нічого
лиш коли вийшов на поріг
сльозу самотню постеріг
я на щоці твоїй
єдина...

Як швидко минає час, нічого не залишаючи по собі
Минають довгі роки, а за вікном одне й те саме,
Як колись, і під ногами чорно-білі смуги.
Ті люди, які колись хотіли бути другом,
Як наслідок наклали руки.
Їхні очі такі пусті і в них немає світла зовсім,
Їхні ноги ведуть їх по дорозі долі...Може досить?!
Уже немає сили йти і залишились тільки мрії,
Які колись плекали ми, коли були і ще дітьми малими.
А зараз світить сонце як тоді, і падають дощі,
Змиваючи сліди минулого з душі, а може залишаючи нові?!
І то не ті, які хотіли ми...
Минає день і гаснуть ті невинні очі,
Які колись дивилися на тебе.
А зараз де вони?! Де той прекрасний погляд,
Який ти прагнеш віднайти у натовпі,який проходить поруч?!

2005 р.

Сіє осінь, як просом, мжичкою,
На півкомина небо понижчало,
Луцький вересень бродить над річкою...
Я сьогодні цілую іншого.
І на птахах клянуся в вірності,
І вростаюся серцем в нього,
Забагато у ночі хтивості
І замало на хрестику Бога.
А думки, мов комп’ютерні віруси,
Червяками з’їдають душу...
Серед спогадів, як папірусів,
Я повірити іншому мушу.
Віддаватися тілом і віршами,
Коли магмою ранок виходить,
Я сьогодні цілую іншого,
А у вухах – тебеакорди...
День графує емаллю освідчення,
Пальці щастя стискають, як п’явку,
І теплом вже чужим обвінчана
Ще вчорашня твоя білявка

Острах шепоче безвихідь,
Вітер – надію наївну,
Дощ – самоту холодну,
Серце – єдину Її.
Стою один серед світу.
Жаринка тендітної зірки
Перепливає небо
і повідає мені:

"Світ беззахисно хворий.
День розхитує подих.
Ти – бездомний чужинець,
Вона – небоокий ноктюрн.
Тіні, полотна, вітрини…
Причини, причини, причини…
Сховані поміж ними
Кадри подій і гравюр.

Та не осягне дотик
Нафантазовані замки.
Вигад – завше лиш вигад…
…А на хмаринці видінь
Обрієм пише пензель
Безгрішне дитя світанку,
Вітер – надію наївну,
Серце – єдину Її.”
1998р.

Поперед – прірви глиб і безмір неба.
Позаду – збездоріження доріг.
Невтішна втеча від самого себе
У пошуку рятунку од усіх.

З приреченооздобленої клітки,
Чия природа – витравлена суть,
Пелюсткою обдуреної квітки
Сліпа надія проситься у путь.

Куди ж тобі у цім жорстокім світі?
А втім, лети. Лети, щоб до кінця
Донести світу необхідність квітів
У світі неквіткового лиця.

Поперед – прірви глиб і безмір неба.
Позаду – збездоріження доріг.
А в серці – невгамована потреба
Дістатися ранкової зорі,

Упасти на коліна перед Богом,
Воскреснути в молитві каяття,
Й просити не рятунку, не підмоги,
Не човгання, не тління – а життя…

1995р.

За моїми на місто вікнами
Інші вікна приймають снодійне.
Ніч в таксі перевозить обійми
Під сонати радіовиклику.

Посідали зупинки совами -
Ні тролейбуса їм, ані миші.
Коле темряви страх і колише,
Гаманець відбирає, чи мову.

Нігті вітру лоскочуть вулиці,
І шмагають коханок підбори.
На кривавий вогонь світлофору
Йдуть метелики двох безпритульниць.

2009

Граб — мов рубка. І дріт — дрімота.
Не покличе мене турбота,
І не зватиме більше ніч.
Сам на сам заховався в піч.

Не весна — тільки очі дуба.
Самота нереально груба.
І акорди столітнього сну…
Все чекаю її, навісну.

Не побачу голодного вовка.
Не про нього тепер скоромовка.
А про нас, і про день, і про час.
І сміється Перфецький, Стас.

І ламаються древні скрижалі.
Розриваються символи сталі,
Тільки ніч пританцьовує всмак,
Мов старий закарпатський слимак.

Я любитиму, попри дрімоту,
І сховаю прадавню турботу,
І залізу у бабину піч,
Щоб себе заховати у ніч.

Травнем вриваєшся
В ранок поранений
Простір порізаний
Стрічками-стрілами
Непередбачені
Ігри і правила
Голос захриплий
Із шалика білого.

Круглі печатки
Нерівні параболи
Грубі параметри
Формули-фокуси
В ситій кав’ярні
Контрасно-приваблива
Чорна перчинка
На тілі морозива.

Чиста сторінка
Продовження повісті
Перевантаження
Мозку і намірів
Через півсерця
Проходиш
Щоб повністю
Травнем ввірватись
У ранок поранений.
14.09.09

Ніколи день не догорав до спалу.
І сполом з ним не вигоряло небо.
У струмені мого сумного шалу
є хрест і хліб, вода, цвяхи і ребра.

Не йде трамвай у сутінках осінніх.
І не мені хтось пише телеграму.
Сумні обличчя вулиць магазинних.
І піт дощить. Стара схилилась брама.

Очей дурман. Туман і випадковість.
Чужі сплетіння тіней спересердя
тримають шлях, який — лише спадковість.
Я — це вода, що не народить тверді.

О, Русь моя, наложнице убога,
Край наймитів та рабської снаги,
В сльозах твого минулого дороги,
У тернах майбуття твого шляхи.

Своїх синів віддала кацапам,
А також пажерливій татарвí,
Під звичним для худобини арапом
Вмирати у погної та крові.

Холуйський рід не звичний до лицáрства,
Рука його не втримає ножа,
Доба минула славного козацтва
Щербатий меч жере вогка іржа.

Та воля впала манною із неба
В здивовані, роззявлені роти,
Але живуча смердівська потреба
Зове назад, у теплі хомути.

Рука Росії звична на загривку,
Але мені не треба хазяя,
Я не впущу його в свою домівку
І не підставлю спину під кия.

Я вийму меч, щербатий та іржавий,
Бо краще вмру, ніж гадом поповзу,
Я не боюсь, що буде бій кривавий,
Де точить смерть улюблену косу

А як впаду, підтятий на півслові,-
Візьми той меч, але не оскверни,
Він піднятий із вищої любові
До України, рідної землі.

Бий кайдани, ламай ярмо неволі,
Буди рабів, захованих у льох,
Тоді до нас вернеться власна доля
І Дух Святий, і Божий Син, і Бог.

1999 р.

Зникну без галасу
Без передбачення
Чари розчавлю
Залізними шпильками
Зайвим квитком
Без вини і пробачення
Вірно повіюсь
За хворими хвіртками
Жовтими комами
Буду безболісно
Мріяти й дихати
Іншими пазлами
Навіть без серця
Я звикну і впораюсь
Зникну для тебе
від тебе
без галасу.
12.09.2009

Як кличуть мене перса молоді
І вабить зір лоза гнучкого стану,
Іду шукати кетяга груді,
Блукати по первісному вулкану.

В долонях жінки сонячні гаї,
Дощами вмиті пречудові квіти,
Їх ніжний доторк в почуття мої
Завжди приносить радощі та літо.

Я над тобою тихо, як завжди,
Молитимусь у позі богомола,
І дякувати богу, що є ти,
Моя кохана, ніжна матіоло.


2001р.

Вітер летить крізь міста і кордони,
крізь країни і роки,
крізь пальці і пил...

Вітер приносить весну,
відносить печаль,
розганяє хмари
і дарує відчуття свободи за спиною.

Не знає втоми,
не знає спочинку,
не знає правил дорожнього руху,
не знає початку і кінця.

Вітер схожий на відвертість,
вітер схожий на пристрасть,
вітер схожий на обман.

Він несе біль, ламаючи дерева,
він лікує рани, заколисуючи віти.

Він плаче разом з дощем
і кружляє в танці разом зі снігом.

Він пише історію світу на морському піску...
...і стирає реальність, тасуючи будинки наче колоду карт.

Він ворожить на своє майбутнє!
Він летить за невідомістю,
аби вирватися з реальності,
але
навіть Вітер
не в змозі
її наздогнати.

Я бачив степ. У мареві далекім,
Де небо прихилилось до землі,
Кудись летіли втомлені лелеки
В вечірній розчиняючись імлі.

Я бачив степ. Там баба скам’яніла
Із пагорба дивилася в ручай,
Печальна, заніміла, посивіла –
Їй коси не розчеше вже Папай.

Я бачив степ. Там на чатάх сторожа
Завмерла у тривозі і журбі,
В тяжкій борні конає військо Божа –
Обійми гота анту – загрубі.

Я бачив степ. Прийшла зі сходу сила,
Жорстока і як черви ворухка,
Там скаженів від радості Атила,
Коли крові текла густа ріка.

Я бачив степ, Дніпра бýйні заплáви,
І пастки печенізький перегук,-
В сніги лягла дружина Святослава,
І крутить кола смерті в небі крук.

Я бачив степ. Гонόристі гетьмáни
Кидали в грязь дідівські кунтуші,
А турок пре нахабно з-за Лиману,
Москаль життя витягує з душі.

Я бачив степ. Там шматувала криця
Козацький дім, уславлений в віках,
І мстива Катеринина десниця
Із козака робила кріпака.

Я бачив степ. Важкий від перегною,
Мерви людської сповнений украй,
Там кат збирав нещадною рукою
Жахний голодомору урожай.

Я бачив степ. Уярмлений, побитий,
Окроплений дощами із свинцю,
Там за отця святого ворон ситий
Останню шану віддає мерцю.

Я бачу степ. У маковому цвіті,
Кривавиться до обрію, горить…
Та прийде мир в новім тисячолітті
І змиє кров густа небес блакить.

2001 р.

Дорога проростала у мені
немало-небагато – двадцять років…
Душа тремка усе казала: «Ні!»
І був тісним весь світ широкий.

Дорога ниткою лягала уві сні,
або кричала – тужно так – совою...
Дорога проростала у мені…
Душа усе ж лишалась кам’яною.

Але одного весняного дня
моя душа, немов стрімка ріка,
не утерпіла – й вийшла з берегів…

Я був для тебе янголом поганим
Тебе я не хранив і не беріг
Пробач за те, що брав на душу гріх
Можливо час загоїть рани…

Я не дістав тобі обіцяних зірок
Я не садив для тебе у саду троянд
Один із безлічі лиш був варіант
Життя зробило вибір за обох…

Цей світ мене ловив, та не спіймав
Хоч міцно я тримав, та він утік
Тебе одну я пам’ятатиму повік
Пробач за те, що я тебе кохав…

Неба ясна просинь
Розпустила коси,
Всю траву зім'яла,
Юність пригадала...
Чи мені здалося?

Свіжий запах листя,
Ягідне намисто,
Відцвітають квіти,
Підростають діти...
Осінь дуже близько.

Чарівнице осiнь,
Жартувати досить!
Фарби всі змішала
І розмалювала
Ти моє волосся...

Люблю й любитиму завжди,
Тебе,мій легінь синьоокий,
Нехай хоч в снах приходиш ,ти,
Тривожачи вночі мій спокій.
Нехай хоч що кажу я вдень,
Що не люблю, що не пробачу,
Та іншим все стає тоді,
Коли тебе у сні я бачу.
Не треба звиклих гарних фраз,
Вони – пусті, в них нотки фальші,
І не потрібні обіцянки
Про спільний побут на подальше...
Потрібна лиш та синь очей,
Дотик руки, твій ніжний поцілунок -
Все те, що втрачено колись,
Що доля вже не дасть в дарунок.
І я люблю вже мабуть не тебе,
Лише твій образ , легінь синьоокий,
Нехай хоч в снах приходиш, ти,
Тривожачи вночі мій спокій.

Симфонія стихій стрімкого вітру
В палітрі танцю і дощу.
Самотня догораюча свіча…
Опалим листям котяться роки.
А поміж ними губиться стежина,
Непройдена, завмерла, уночі.
Гадається, що знайдено ключі,
Та невідомо, до яких дверей…
…Прощальний блиск погаслої свічі.
Щемливий зойк надломленої віри.
Немає ані міри, ні надміри,
Довіри, як і віри врешті-решт.
Є лиш бажання віри у досвітню
Уяву нерозгаданих тонів –
На дивнім полотні дощу і вітру…
… Бажаю віри, та не маю сили.
Шукаю сили, а нема джерел.
Шукаю джерело і не знаходжу…
…Опівночі змикається кільце.
Початок починається кінцем,
А доля переповнена тривоги…
Одвічний шлях
від Бога і до Бога,
порогами нестримної ріки.
Опалим листям котяться роки.

Опалим листям путь спасенну кличу…
1998р.

Осінні яблука — застиглий сонцеплід.
Самотня осінь дихає в долоні.
І нам зірки не розтопили лід,
Якого ще нема в осіннім лоні.

Холодний парк — алеї самоти.
Он горобець шукає насінину.
І хмурять брови осені брати,
Ув оксамиття одягають днину.

Жовтастий брід. Замулений розмай.
Усе минуло в сонцецвітнім храмі.
Холодних душ поспів терпкий врожай.
«Для вас є вхід» — написано на брамі.

Курличе час. Осіння б’є хода.
Життя дає миттєвість споглядання.
Голодний погляд. Зчавлена слюда
На жовтім листі скупчилася зрання.

Ти — як маршрут із літа у пастель,
Де різнобарв’я плине різнотрав’ям.
І де з небес блакитна акварель
Мені в долоні крапле й надрукав’я.

Курличе час. І осінь йде чудна.
Марнотний спогад про… минулочасся.
Я…не один. Та ти чомусь одна,
Немов черниця, тільки в жовтій рясі.

Серпневе небо - як в планетарії...
Цикади (скажені!) сюрчать свої арії,
І ми сидимо у розбитій "Таврії".
Крізь джинси лоскоче колюче духмяне зілля.

Утомою голос любові приглушений.
Шепочеться місяць із дикою грушею,
Стожари пішки по небу рушили.
Гнилички розпечені літом відгонять,і - цвіллю.

На пам'ять собі залиши мої вереди:
По п'ятницях - зради,прощення - по середах,
І тільки два шляхи:позаду й попереду.
І серпень є тільки засобом,осінь - ціллю.

2009

Перед дзеркалом озера осінь
Синьо-слúвові кульчики міряла.
А глибоких очей дивна просинь
Вечорницями літніми мріяла.

Осінь шию вбирала намистом -
Горобино-багряними перлами.
Легким хлюпотом, мов ненавмисно,
Лісовими зваблялась джерелами.

Чорнобриво-пахучий віночок
Закоронив волосся каштанове.
Запахущі вуста, як медочок,
Сонцю надто здалися жаданими.

Осінь ніжно-мережаним листям
Стиглі перса ледь-ледь присоромила.
Небо досі здавалося чистим –
Посіріло, забуркало грóмами.

Літо бабине сукню пошило –
Облягла легкий стан павутиною.
Виноградне вино склекотіло,
Розливаючись в жилах нестримано.

Осінь глянула в неба люстерко
В щічках ямочки засміялися.
А на серці зробилося терпко –
У повітрі сніжинка гойдалася.
08.09.09

Я намалюю на світанку
Для тебе сонце серед хмар,
Воно розбудить тебе зранку,
Обійме твій чудовий стан.

Воно візьме тебе за руку
І забере в далекий край
Там, де немає сліз і смутку,
Там, де ховається твій рай

Там, де вітри заграють пісню
На струнах ранньої весни,
Там, де душі не буде тісно,
Там будем тільки я і ти!!!

Я загубилася між снами і реальністю.
Не вперше і, на щастя, мабуть, не востаннє.
Не треба плакати. Достатньо геніальності
твоїм думкам. Замало нашим спільним раннім.

Не вперше це зникають всі брудні тунелі,
та пил вкриває чийсь – не мій – письмовий стіл.
Так легко потонути у крикливій трелі –
невже не вистарчає серцю зайвих діл?

Крутитися на місці з болем, мов та дзиґа –
моя прерогатива, кажуть, мій талант.
Розбити в друзки варто скло і кригу.
Не вперше, не востаннє. Без душевних плат.

Де ще вчора сніг лежав по коліно,
Там сьогодні плаче жайвір над млином
І чекає на пожовклу весну;
Я ніколи в ніч оцю на засну.

І блукатиме самотній злодюга,
Розтиняючи і кості, і плуга,
І не вродить більше спілий врожай,
Тільки сонця із безодні хапай.

А чорти тепер дешеві, глевкі,
Всі вже чубляться, й тонкі, і пласкі,
В оно врем'я був і гаспид, і Бог,
Тільки я — старий нікчемний Сварог.

За вікном і сонцецвіття, і млин,
І життя п’ятизавимірний плин,
По мені стікає струмінь води,
Я вродився не туди й не сюди.

І за пашнею розкинувся брід,
Хуртовина замітає мій слід,
І не буду я чекати на день,
Як мій сад — це тлінь пожовклих пісень.

Напоєна сонцем як жовта диня
ще не забута вранішня туга́
сльоза розтала мов росина
на білім контурі бедра

ще не розтерті поцілунки
гріховний слід на тіла полотні
твої слова – данайців подарунки
троянський кінь дарований мені

і ти сама – троянський вітер
сліпа як Бог, німа мов Ідол
твоє тепло розгубить світер
від жару допоможе «панадол»

і ти сама – із жовтим німбом
сліпа як…, німа мов…
слова утратиш в пантомімах
і ти сама живеш немов…

напоєна сонцем як жовта диня
давно забута вранішня туга́
і лиш сльоза немов росина
тремтить на контурі бедра.
2009

Знаєш,
ти найкращий з моїх Музів,
найсвітліший,
най-най-най-най-най…
Ми, немов би
зв’язані у вузлик
почуття, що не перемина.
Ми занадто різні,
надто схожі,
щоби розгубитись між людей.
Хто ж мені
так серце потривожить,
як не ти?
Хто так засвітить день?
І коли спускається завіса
вечора
на втомлене чоло –
ти ідеш до мене тихо
піснею.
Я іду до тебе – в твій полон.
Погляд.
Дотик.
Усмішка… І музика
сходить, як зернятко навесні….
Дякую, Господь,
що поміж друзями,
Ти такого МУЗА дав мені.

На межі води і тверді,
де пастельна тінь,
зиркають химери-верби
в млисту далечінь.

Вже давно забуті-стерті
верб-химер сліди.
Вже нема межі у тверді
і межі води.

Не відродяться вже тіні,
ні вода, ні твердь,
бо примчала з далечіні
дика круговерть.

(2007, 2026)

Осінній подих грає листям,
Малює фарбами красу.
Скажи, з якого передмістя,
Привіз дощами ти росу?

Витають хмари на обличчі
Мого безмежного вікна.
Перехрещуся з ними тричі
Та вип'ю теплого вина.

Шлях передчасної осені
В’ється шовковими нитками.
Небо ногами босими
Борсає хмари злі.

Сонце моїми литками
Грає у спритний боулінг.
З’єднані спільним подихом
Бризги думок на склі.

Шлях передчасної осені
В’ється під крилами Боїнга.
Небо, що прагне подвигу,
Тягнеться до землі.
6.09.09

Темні індуси легко міняються душами.
І їм не тягнуть м'язи, що стануть пальмами
Або Альпами. Й шкіри тигрової позбувшись,
Зміїна утретє в них маслом сповзатиме.

Душі перуться. І так каламутно Гангові
Білити карми, в берег йому настелені.
Земельні струси від кинутих з серця каменів,
Як в гонги, вдарять мантру про переселення.

Каста прийме за останні рисові рупії,
Чи вкриє шовковими. В сонячнім золоті
Всі перші кроки будуть однаково ступлені.
Тільки найважчі будуть реінкарновані.

2009

горло горить
не го-вор-ри
те, що тобі прикипіло,
те, що нагаром,
те, що як кара
те, що ніяк не вміло
сказаним стати...
краще мовчати...
горло горить...
не го-во-ри...


***
Грім серед Ясного неба
так не зумів злякати,
в душу твою несподівано
так би
не впав,
як від дзвінка телефонного
ледь не здригнулись Карпати,
як від одного слова -
світ знову
жити став!

***
І навіщо дзвоню, чекаю?
Чи забулася, що - німа я?
Як скажу в телефон новину?
Порятунок - папір і ручка.
Німоти гіркої заручниця,
я прощаю твою вину...

– Занадто близько
була мулета
від твого тіла,
о, матадоре,
не врятували
ні амулети,
ні хрипле Santa,
ні вічне море.
– Ти бачив, як цвіте авокадо,
коли весна починає зріти?
– Вже час, еl show es acabado*,
Adiós**, сеньйори й сеньйорити,
без нас минає літо в Севільї,
і наші ґрати – посмертна слава.
– Тепер ми квити,
тепер ми вільні.
– Ходімо, кате.
– Ходімо, брате.
Ave?
_________
* шоу закінчено – ісп.
** прощайте – ісп.

Тиша. Зорі. Смуток. Сум. Нудьга.
Ніч. Думки. Листочок. Ручка... Диво!
Ти живеш на світі не дарма,
якщо бачиш ніч таку вродливу!

Не частинка це доби, повір.
Це щось більше, вище, ширше неба.
Це не Всесвіт, не шалений звір,
а лиш ноти, зіграні для тебе!

2006

Самотність – то кава гірка,
Ковтнеш – і попечено губи.
Самотність – то пустка глуха,
В ній серце і душу ти губиш.

Це небо для мене
Самої
Самотньо
Синіє.
І місяць один –
Він ніколи нікого не гріє.

А ти так далеко…
Ти так відчайдушно далеко!
Тобі в тихий вечір
Про мене не скаже лелека.
Цей місяць холодний -
Байдуже із неба посвітить.
За мене
Ласкаво
Нехай обійме тебе вітер.
Хоча би цей вітер…

Я намагаюсь бути чесним,
Коли дивлюсь тобі у вічі
Нехай душа твоя воскресне
Нехай не гине на узбіччі

Волію бути непомітним
Ховаю свого серця стуки
Нехай ті почуття розквітнуть,
Які колись завдали муки

На дні душі цвітуть ідеї
Солодкий сон розвіє тугу
Я назову тебе своєю
Та просто буду твоїм другом...

(присвячую предкам слов’янам)

паліть богів своїх
яким учора так палко
іще поклонялися
розвійте за вітром південним
зотлілі вже їх дерев’яні голови
а нових покрийте оловом
сріблом або ...
(хіба вбогі ви?)
можна і сонцесяйним золотом

не зволікайте!
паліть богів своїх
яким учора так палко
іще поклонялися
розвійте за вітром південним
їх зотлілі вже голови й духи
а назавтра від злої засухи
усі поля урожайні вигорять
бо ж спалили ви
вірних старих богів своїх
а нових золотих
не зуміли й не встигли іще
замолити

Кінчиками твого шепоту
Впиваються сутінки.
Ранок у комі,
Захоплення у захваті.
Будиш голос,
Вмиваєш його піснею,
А очі - міцною кавою.
Посміхаєшся - за звичкою,
Або щоб не плакати.
Престаріла Європа
Смакує твоїми млинцями
До болю у попереку.
Хоче прошкутильгати
Карий безмір убрід.
Ти їй віриш.
Навіть запрошуєш додому -
Під облізлі стріхи
І в сніг по вуха.
Отак ще півтора літа -
Уже й не витягнути.
Врятуй хоч мене.

2002

Сколько месяцев прошло
С тех пор как я стихи писал,
Сколько воды уж утекло
С тех пор как снова осознал,
Что есть любовь на белом свете...
Любить-так хорошо и так прекрасно,
Что есть и радость наши дети...
Порой любви ждешь не напрасно.
Любви я долго упирался
Боялся "нет" услышать вновь
За счастье будто с кем-то дрался
И словно выступила кровь.
Порой ведь сердцу не прикажешь,
Мысли тревожные уймешь
И себя ведь не накажешь,
Любовь новую найдешь.
Я встретил девушку одну
И понял-я ее искал,
И верил-что ее найду
Хоть не сразу осознал.
Ее улыбка,нежный взгляд
Прекрасный волос,голос нежный
Я понял-нет пути назад.
Время шло,а с ним и я
Улыбка нежная ее
Свела меня совсем с ума
И сердце разожгло мое.
Сам того не ожидая,
Я понял-я ее люблю,
Я хотел сказать ей "Зая",
Но боялся испугну.
Время шло,а с ним и мы
Дождался...вместе теперь с ней
Друг другу мы теперь нужны
Все ближе быть хочу скорей.
Я напрямую напишу:
"Боюсь тебя я потерять
И никогда не отпущу,
Чтоб сердцу снова не страдать,
С тобой быть всегда хочу
И лишь с тобой,с тобой всегда,
Ведь сильно я тебя люблю
И не могу я без тебя !"

16-17.11.2008

Ну тільки не так риторично
Про бажання мої питай.
Залишись. Я погана звичка,
Але ж авторська, не китай.

Тож було, блазнював. Сміялась,
Моя дівчинка-вітерець.
На майбутнє погостювала б.
Я лю…Спізнишся? Знов самець…

Що, закрапало? То хвилинку
На долонях потупочи.
Поправляй вже свою хустинку.
Повертай вже свої ключі…

2009

За столиком у кафе – кілька представниць чарівної статі.

– Ви лиш погляньте – що я бачу:
Красунчик, стопроцентний „мачо”.
– Здається, дивиться в наш бік!..
– Нехай – у мене чоловік.
– Ну, жеребець!
– Оце статура!
– Дивись, не закохайся здуру!
– А я б не проти із таким.
– Ну досить, досить про інтим.
– Поглянь. які красиві руки!..
– Митець любовної науки!
– А форми – гляньте на сідниці!
– Тобі лиш секс один і сниться.
А я б йому дивилась в очі
І слухала, як серед ночі
Мені читатиме вірші...
– Поглянь на себе – не сміши.
– Я б віддала усе на світі,
Щоб у мої потрапив сіті
І щоб любив мене єдину –
Мій джин із лампи Аладіна!..
– Не поспішай-но ще радіти:
Від мрій таких бувають діти!
– Якщо і трапиться – не зра...
А зараз – полювання, гра!
– Дівчата, тихше – йде до нас!
– Здається, що настав мій час.
– Швиденько – зброю лаштувати:
Волосся, грим, нагрудні лати,
Усмішка, погляд чарівний –
Дрібниць немає „на війні”!

І лиш одна – ще юна, мила –
Завмерла, ніби заніміла,
Боялась думати про те,
Що це
До неї
Доля
Йде!
(20.07.09 – 2.09.09р)

Марія – як мрія, пречиста, пресвітла,
Як плач музикальний у скрипкових струн!
Марія, як мрія, як зірка досвітня,
Як тайна співучих барханів і дюн.

– Марія ! Марія ! – шепоче у морі
Безсонний і вічний шум хвиль-мандрівниць.
Марію ми любимо в радості й горі
За сяйво очей – таємних зірниць.

Марія ! Марія ! Звучить як легенда,
Як дзвонів переспів печальний летить…
Марія–свята і Марія–людина -
Єдиною стала в молитві на мить.

Коварно трава пожелтела,
На душу осенний листок
упал полежать.

Мне кажется - я заболела.
Холодный воздушный поток
мешает дышать.

А листья желают летать
И танго танцуя, на ветер
садятся наперегонки.

Я вышла пройтись, погулять,
а месяц, все еще светел
искал певчих птиц голоски.

Верба оголила виски.
Она мыла тело в реке
при свете луны.

Я сердце зажала в тиски.
Сегодня сбежала к тебе,
где нет суеты!

2 сентября 2009 г

І на небі падають зорі,
У безодню — не в мікроскоп.
Не побачиш ти близька моря,
Тільки хвиль — калейдоскоп.

Снігом-сміхом впади на голову.
Скрутим час.
Буде терпко, та більше солодко.
Буде сказ.
Оголятиме дотик-каторгу
Ніжний струм.
Твої соки спрагло ковтатиму.
Захлинусь.
І рятуй мене справжнім диханням,
Дихай-ні.
Оживу. І з тобою питиму
Ночі-дні.

2008

Віриш, я втомлений молодим
Зне(на)магатись (де-факто - старіти)
На амбразурах і тіменем в лід.
Хлопче (питають), блефуєш, чи зблід?
Дерево-дім - вже твої (за кредити).
Батько? Нітрохи. Занадто син.

Ти ж (апріорі) заочі – в світ.
Блудить світами земна янголиця -
Світло-чорнявиста бранка з мечем.
(Складені крила, печені пече).
Губи на медові, пальці – кориця.
Янгольськи ніжна (коле як дріт).

Довго за нею дивиться зір.
Кришаться в небі короткі салюти.
Хочу не юність, а щоб сивина.
(Менше провини, міцніше вина).
Більше голосять за юними люди.
Хочу у тиші - старим, як звір

2009

Занадто багато болю.
Занадто багато тебе.
Я знаю, ти вписаний в долю,
Та я не корю за те.

Ти міжгалактична зірка,
Що десь над землею висить.
Ти без аромату квітка,
Що серце моє полонить.

За що люблю, не знаю.
За те, що не маю речей.
За що тебе проклинаю,
За те, що багато ночей….

Без тебе душа не спокійна,
Без серця і я вже не я.
А серце мені необхідно,
Лише щоб для тебе жила.

Вертайся, коханий, до раю.
Вертайся до блиску в очах.
Хоч ти і геть невблаганний,
Вертайся в наш рай на вогнях!
28.08.09

Так вереснево пахнуть квіти.
Так мелодійно..
Так по суті.
Мені так легко світ творити –
спасибі
за твою присутність
в моїм житті,
в моєму серці,
в моїх думках,
в моїх акордах…
Так не осінньо сходить сонце –
в мені
так не осінньо сходить.
Я думкою торкаюсь світу –
хай буде тепло,
буде ясно!
Я дякую тобі за світло,
за музику,
за своєчасність…
Життя прекрасно-загадкове –
малюю сміх,
малюю мрію…
Я дякую тобі за слово,
що серце тішить,
серце гріє…
Так вереснево пахнуть квіти
у небо чисте,
небо синє.
Я дякую тобі, що світиш
в моєму серці не осінньо.

ти убила любов
ти мене розорила
на руках в тебе кров
щастя наше розбила

незказала промовчала
незхотіла утікла
нас тоді ти поховала
лиш себе ти зберегла!

ти іди не залишайся
пропади з мого життя
утікай і заховайся
відійди у небуття

забувай і не вертайся
не дзвони ти просто йди
ти від мене відвертайся
не шукай собі біди

мене нема я тепер інший
словами вбила ти мене
я промовчу нескажу більше
а час бо скоро промайне

забуде час нас із тобою
пройде тривога у душі
ти вибрала собі дорогу
в якій нема мене в кінці

а я без тебе проживу
кохання інше віднайду
збудую я нові мости
і буду я по них іти...

я буду щастя все шукати
і точно я його зйду
не буду марно я блукати
не пропаду, не пропаду...

папа прощай тобі я кажу
і мовчки я від тебе йду
я сьози свої не покажу
я промовчу, я промовчу...

усе я це в собі зховаю
навіки це похороню
я знаю знаю я кохаю
але мовчу але мовчу

бо ти не хочеш цього знати
бо ти не хочеш так іти
ну щож я буду відлітати
я мушу мушу відійти!