Я не встигла до світанку
прихопити сон з собою,
одинока біла чайка
пішла в море з головою...
Бог з тобою
до цієї миті був на крилах...

Нас вже двоє!
Двоє хвилею накриті,
сіллю вмиті.
Біля тебе я на дні
кілька днів
отого щастя і спокою,
і тихенькою ходою
я втечу...

Я не встигла до світанку
попрощатися з тобою.
Одинока біла чайка
теж під воду з головою,
з диким криком...
Я із віком
перестала
босоніж піском гуляти,
в море чайкою пірнати
й на світанку зустрічати
мокрі хвилі...

чорний герб на молільнику, чорна біда, едельвейси
потьмяніли від сонця, яке обернулося злом.
крізь уламки нікчемності плине засніжений крейсер,
він іде уперед, він іде крізь роки напролом.

замакітрилось десь у світах, аж посипались зорі,
хробаки їх пожерли і риби сховали на дні.
і піски проникають у товщу лазурного моря,
і чорніє хвилястий прибій, і думки — навісні.

не туди плине час, не туди простягається небо,
за монету вбиває шакал одиноку газель.
і, змертвілий, упав на піщану пустелю чийсь жереб,
і з дощу просочився отруйний ціаністий ель.

на порозі старий, чи приліг, чи упав від знесили,
він лежить у підніжжя, розпластаний, дихає в такт
із землею, і небом, і морем, обрізавши крила,
підписавши із немічним днем необмежений пакт.

смітники і вогонь. холоднеча. порізана тиша.
і горить на дахах вже обсмалена сонцем блакить.
загубилась у снах крижаних перламутрова миша,
що приносить добробут і щастя омріяну мить.

зодіак верещить, проклинає людину і космос,
що дозволив людині тримати пюпітра в руках.
поламався і час, і космічний розхристаний осмос,
що не в силах сховати у скриню засліплений жах.

1
Я верю в чёрно-белость слов и чёткость линий,
как верит снег на волосах, что он – лишь иней,
как утешают на краю наркозом местным,
что жизни сломанный пятак ещё не треснут,
как врут легко и без хлопот слепым и скорбным
о том, что выстрел – наповал – был только пробным.

2
Билась сила белая –
милая, несмелая,
с грубой силой черною –
наглою, но гордою,
лебеди и вороны
все четыре стороны
замарали в красное…
вышло Солнце ясное –
осветило пёрышки,
серые воробушки
примеряли белое,
милое, несмелое,
примеряли чёрное,
наглое, но гордое,
выцветало красное...
смерть была прекрасная.

3
Текут ручьи людей ленивых мимо
губами белыми смеющегося мима,
но знает этот странный мим,
что чёрный – кожа, а не грим.

01.08.09

і серце болить
і на подушці сльоза
та душа вже мовчить
її давно вже нема

і слова якісь сірі
і усмішки нема
і він ніби не бідний
і кругом не тюрма

що бракує йому?
що їще йому треба?
Лімузини уже є
І будинок "під небом"

від АРМІНІ ВІН вдітий
у БУГАТТІ сидить
та чомусь одинокий
чомусь завжди мовчить...

не мовчи озирнися
вона позаду іде
просто ти зупинися
вона тебе дожене

Не тікай перестань
життя у тебе одне
покажи не ховай
бо воно швидко йде

не лишися самотнім
бо вона не простить
знову ліжко холодне,
і сльоза знов біжить...

Десь плакала осінь
Забутим дощем
А серце хотіло на волю.
У ніч темнооку
В подертім плащі
Хтось стрімко зламав чиюсь долю.
Ти виключив день
І напругу забрав
У серці лишив вольтну рану.
А в барі –
Засмучений жовтень заснув
В кишені - п’ять грам снігопаду.
2005 р

Дзвін кришталю.
Метафора лягла на руку.
Папір, чорнило і свята печаль…
знайшли мене між акварельних ноток.
В них ціла вічність, а мене не жаль.
Що можу я?
Шукати свіжу риму.
Гортати почерк змінних почуттів.
Вони ж слабкі - їм треба силу,
щоб вкоренитись у моїм житті.


2009 р.

Намалюю візерунок
Барвами дзвінкими
Й поєднаю цей дарунок
З струнами легкими.

Заспіває моє серце
Піснею святою.
Заспіває моє серце
Й розцвіте весною.

Моє щастя хай несеться
По усьому світу
І земля хай убереться
В красні барви літа.

Навіть як настане
Золотава осінь,
То й тоді не перестану
І не скажу: досить.

А уже як засріблиться
Зима сніжно-біла?..
Ні, й тоді не зупиниться
Серця мого співу!
14. 06. 2000р

Маленька сіра пташко,
Прилинь у мій садок
Й якщо тобі не важко
Присядь серед гілок.

І в ритмі диво-вітру
Ти спів свій заведи
І посмішку привітну
По світу рознеси.

А раптом їй зрадію
Не тільки я одна.
А раптом усміхнеться
Маленький сирота.

А може їй зрадіє
Бабусенька стара,
Що жде своїх онуків
Удома край вікна.

Маленька сіра пташко,
Про мене пам’ятай
Й якщо тобі не важко
У гості завітай.
26. 09. 2002 р.

Колись він ходив.
Радів життю. Усміхався.
Стежками у лісі гуляти любив.
Жартував, дарував і часто сміявся.
Відсміявся.
Я зустрів його.
А він без ноги.
Обпертий на милиці, погляд сумний.
Німий.
В очах жаль. Біль. Позбавлені мрії.
Я ішов, а він ні.
Наші погляди зустрілись.
Я не запитав, він не відповів.
В душі болі розгорілись.
В його очах заздрість.
Я ішов, а він ні.
Я ішов, а він не міг.
І вже не зможе.
Він прикутий до землі. До милиць.
І вже не гуляти лісом. Не збирати гриби.
Я пройшов. Він іти не в змозі.
Його заздрісний погляд мене проводжав.
В очах жаль.
І його. І моїх.
Він без ноги. Обірвані мрії.
Він без ноги...

Бог Творець, Бог Син, Бог Дух Святий -
один Бог, але в особі трьох.
Не зрозуміти закон цей непростий,
але так є, як знаю, що ступаю крок
у час.
Минуле, Теперішнє, Майбутнє -
мить, час і віковічність,
як не забути незабутнє,
так не скоротити вічність.
Три хрести стояли на Голгофі,
ступили ми у третє тисячоліття,
у житті ми лишень гості,
що спричинили так багато лихоліття.

Упав.
Піднявся.
Далі пішов.
Знайшов.
Не здався.
В душі охолов.
Втратив.
Програв.
Та далі ішов.
Заразу страху в душі поборов.
Ішов.
Упав.
І знову піднявся.
В житті нікому він не скорявся.
Просто ішов.

Це ж сад дітей, що голодніють
Під деревами, що від яблук рясні.
А я дивлюся крізь паркан та бачу
Химерну білу постать... Хто це?...
Бабуся півсвідома, навіжена жінка?
Хто білим мороком їм очі замутив?
Тим дітям, що забули
Плоди напівнадкушені в траві.
Від вітру хвіртка все рипить...
Вже не розбудить
Рипіння зачарованих дітей...
Воротарка мовчить... лише біла тиша...
Повернемось до неї... мені час?

До тебе, друже, як на суд,
Самий іду… І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.

Почуй у віршах голос мій,
Побудь думками тут, зі мною.
Хоча в душі – мов буревій,
Та прагне все ж вона спокою.

Візьми у світ з собою вірш,
Бо в ньому – всі мої надії…
І буде з ним тобі тепліш,
Як душу холодом вповиє.

Ведуть у світ нас всіх думки,
Хоч кожному – своя стежина…
Нехай для тебе ці рядки,
Як ватрі – вогняна жарина.

До тебе, друже, як на суд,
Самий іду… І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.

5 березня 2006 р.

Нехай рядочки стеляться, як доля,
Коли рука торкнеться враз пера.
Нехай гуляє вітер серед поля,
Поки йому гулять іще пора.

Нехай життя пливе, мов день осінній,
Лише б душа не звідала тривог,
І я орлом злетів би в небо синє,
Якби ж мені дав сил і крила Бог.

Хай матінка-земля, хай кожне поле
Квітує в славі, множачи плоди.
І хай буде на те Господня воля,
Щоб райські плодоносили сади.

А я, поет, буду вірші писати,
Щоби духовність світу вберегти,
І попрошу тебе, як свого брата,
Мені у цьому теж допомогти…

13 листопада 2008 р.

Падуть на землю крапельки роси.
Пливе у сизу далечінь дорога…
Ти зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

Лиш Він всьому земному є Творцем,
Лише йому підвладні наші долі.
Коли живеш за Господом – взірцем,
Зостанешся в життєвому роздоллі.

Свої думки звіряй постійно з ним,
З молитвою до Бога навертайся.
Не будь в житті ніколи «показним»,
Та у гріхах своїх щоденно кайся.

І з честю свою ношу пронеси,
Щоб відійшли з душі твої тривоги…
Та зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

17 грудня 2007 р.

Бідна Україна
Від «отців-хапуг»,
Рвуть, мов ту свитину,
Нищать, мов лантух.
Боже, схаменіться,
Може, досить вам?
Довкруж озирніться,
Щось лишіть синам.
Все «прихвазували»,
Всюди пустота.
Та невже вам мало?
Вже казна пуста.
Голим стоїть поле,
Ферми всі пусті.
Полем віє воля
На землі святій.
А сьогодні знову
Біжите в народ,
Щоб брехню їм нову
Тицьнути у рот.
Як нам далі жити
Підкажіть, «отці»?
І кому служити
За мідяк в руці?
19 серпня 2007р.

Ожинова ніч
опустилась на місто.
З комп'ютера - Goya.*
Схолонув вже чай.
З тобою мені так
шалено-первісно.
Втекти б десь далеко
на краю самісінький край!
Втекти б від ілюзій,
від заздрощів ницих.
Вони все руйнують.
А ніч -
наче чорне вино.
Ми щойно кохані.
Ми завжди потрібні.
Спить місто
давно.

Бурштинова північ.
О, ні! Вже за північ далеко!
Так мало обіймів,
цілунків, так ма...
До мене прийшов ти самотнім,
як чорний лелека.
Далеко за північ.
Зима.

Лапатіє сніг.
Десь не спиться вороні.
Вустами торкаєшся мого чола.
Сніг тихо виліплює кленам
корони.
З комп'ютера - Goya.
Я знову -
твоя.

* Francis Goya - бельгійський гітарист, автор всесвітньо відомого альбому Nostalgia.

2009

Ти не тримаєш вже у роті
свого слабкого язика
втікає ніч, втіка із плоті
густа як мед, прозора і чужа

так якось тихо, стомлено і маломовно
мені бракує твого язика
пітьма клубочиться на бровах
цілують сутінки вуста

цей діалог – сліпа розмова
твого слабкого язика
він знову проситься на волю
так маломовно проситься в уста.

пожухлі губи – сонцем заціловані
а твій язик – це той ще ас
він розміняв уста на груди
багатоликий спритний ловелас.
2009

Мені не боляче…
Вікно відкрите навстіж.
Вечоріє.
Думками марення мій спогад зачепився за плече.
Між сутінками пахне теплим медом.
Шаленіє.
Прозора пам'ять заколисує мене..
Світ поділився.
Почорніло.
Вінок терновий я залишила собі.
Він вабить сміхом, теплим светром,
Гойдає нерви, стомлює мене.

Зернистий дощ вистукує по скельцях,
Червоні маки плачуть у росі…
Вернись! Вернись до мого серця!
Втри сльози різко, чисто–голубі…
Цілуй вуста, мов ранки на світанках,
Нервові пальці захисти крилом.
Коротка ніч, химерно прохолодна,
А день втече пекуче-ніжним сном.


2009

Моє кінетичне, приховане, звичне...
Від подиху літа народжене плідно.
Солодке, мов осінь,
Весняно - рум’яне...
Цікаве, кумедне і трішки неждане.
Яскраво блакитне і завжди привітне,
Незвичне суничне,
І навіть скептичне.
Злеліяний щастям, він зваблений мною,
Коханий, мажорний і трішки мінору.
Защемлений святом, бувало сльозами
Безмірно ревнивий, пекуче бажаний.
Між щастям і горем - два кроки спокою.
Коли все затихне, я буду з тобою.

Дощ осінній нахабно постукав
У прозорість бентежну вікна
І чомусь всі думки мені сплутав, –
Знову в серці моїм німота.

Цей осінній холодний вітрище
Страшно так за вікном завива.
На дротах електричних повисла
Кришталева краплинка-сльоза.

Там скрипаль молодий під стіною
Враз збентежує душу мою.
Люд проходить і мчиться юрбою
І немає до нього жалю.

Дощ осінній тривожно стукоче
У прозорість безмежну вікна.
Той скрипаль молодий щастя хоче
І до щастя рветься душа.
26. 09. 2002 р.

Шептав про тебе дощ в траві,
Сміявся місяць угорі.
Снувала ніжну казку ніч
І ти був поруч, пліч-опліч.

Горіло тіло все вогнем…
Твій ніжний подих, теплий щем…
Снувала звабну казку ніч –
Це ти був поруч, пліч-о-пліч.

Все тіло втома огорта.
Така солодка і терпка.
Снувала вперто казку ніч,
А ти був поруч, пліч-о-пліч.
10. 07. 2009 р.

Сонечко з травою
Розмовля про тебе.
Нишком я постою
Під блакитним небом.
Прихились до мене,
Посміхнись привітно.
Глянь верба зелена
Враз для нас розквітла.
Вітерець легенький
Шелестить з травою.
Під блакитним небом
Постою з тобою.
11. 07. 2009 р.

Досвіток. Тиша. Листок не шелесне,
Плетиво ледве підвладних думок,
Біле латаття, шитво, перелесник,
Дощ розгулявся й пішов за місток.

Там лопотів по зустрічній дорозі,
Кланявся низько до стріх і тинів,
Щедро ростив оберемки амброзій,
Соняшники від посух боронив…

Вивільга десь стереже прохолоду,
Кличе аж, ген, за кордони стерня,
Пісня – п’янка неземна надприродна
Лиш розцвіла і пішла навмання…

І розцвітало яскравим карміном
десь в небесах, де мій сон колосивсь…
Сонце злітало, мов кулька на линві
і– пролилося… ой! Ранок розливсь..!


___________________
КАРМІН, -у, ч. Яскраво-червона фарба, яку добувають із кошенілі.

Заштопана осінь
За Київським часом.
За ширмою слів
Кілометри доріг.
У замшевих шортах
Провина. Образа
Безвільно стає на поріг.

За Київським часом
Відходить мій поїзд.
За шторкою шибку
Обстрілює сніг.
За скреготом рейок
Застуджений голос:
-Пробач. Я не встиг…
25.07.09

Солнце поджаривает меня как на сковороде свиные рёбрышки
Но только покрываюсь золотистой корочкой,
В окошке
Спрятавшись, жадно зорко слежу за вами, строчу строчки
В стишки
И даже подливаю подсолнечное маселко серебреной ложкою
Переворачиваю тушки
Мм, сочные
Учуяв, бежит к окошку моя кошка
Облизывается своим острым языком, мордочкой
Глазеет часы песочные
Часы текут с лишком

СЛУХАЮЧИ БАХА
(цикл сонетів)
Тема:
Прості собі пальці, що знають і сапу і лахи
Легенько торкаються серця солодким тремтінням
І вечір весняний заповнює музика Баха
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління

В його біографії – мало ефектних деталей
Хоч завжди нелегко творити велике з простого
Він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей
Будити у ближньому совість і вести до Бога.

Щоб кожен міг йти на вершини надії святої
Очистивши душу від бруду і страху сльозою
Життя будувати на камені Божого Слова

І віру, пронісши крізь бурі відважно і ніжно
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім
Красу кожноденно творити на Славу Христову.



І

Прості собі пальці, що знають і сапу і лахи
Дитячі попрати, без пишних прикрас особливих
Торкаються клавіш. І якось нежданно і м’яко
Від доторку цього легкого з’являється диво.

Хоч ноти самі по собі – лиш значки на папері,
А звуки – то тільки повітря легке коливання,
Але – зазвучало – і ніби відкрилися двері
І в душу впустили частинку стрімкого сіяння

Щоб дотиком теплим загоїло темні печалі
І думку вело до святого і вічного, в далі,
Яких вона прагне ще з часу свого сотворіння.

Те світло довіку твоєї душі не залишить.
І навіть, як звуки розтануть в задумливій тиші -
Легенько торкаються серця солодким тремтінням.


ІІ.
Легенько торкаються серця солодким тремтінням
Піднесено-точні акорди, тремтливі тремоло.
І я, хоч і тягнуть турботи казьонно-осінні
На мить прислухаюсь до вікон музичної школи.

На мить прислухаюсь – і зовсім притишую кроки,
Бо ж вабить мелодія фуги у сутінках сірих
Хтось з викладачів матер’ялу для нових уроків
Шукає у “Правильно темперованім клавірі”

Зі мною у дворик шкільний вже зглядаються зорі
Містечко скупалось у свіжості травня прозорій
І місячне світло цілує на конику бляху.

Тепер наді мною ні час ні буденність не владні.
Бо котяться звуки, неначе каскад водоспадний
І вечір весняний заповнює музика Баха.

ІІІ
І вечір весняний заповнює музика Баха.
Писалась вона у містечках і в княжих столицях.
Ввібрала і щастя дитинства в садах Ейзенаха
І горе сирітства у десятирічному віці.

Уперте навчання – і трепетну радість натхнення,
Смерть жінки коханої – й втіху у новому шлюбі.
Родинне тепло – і поїздки за хлібом щоденним,
Прихильність князів – і вказівки начальничків грубі.

Тривоги війни – і молитву правдиву і чисту,
Казьонні обов’язки й славу митця-органіста,
Хвилини тріумфу і роки смирення й терпіння

Це все додалося до сплаву трудів і таланту
І в тиші вечірній сіяє тепер діамантом –
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління.

IV
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління.
Вона вознеслась над режимами й примхами моди
І просто пішла через час. І несла поколінням
Свою незбагненно нев’янучу мудрість і вроду.

І кожен знайде в цьому скарбі загальнолюдському
Щось надто співзвучне своїм почуттям особистим:
Збентеження й радість, тривогу і тугу за домом,
біль, ніжність і трепет душі перед вічним і чистим.

Звучить дотепер на лише в старовинних органах
Доречна й в сучасних обробках на телеекранах
за терміном служби вона витриваліша сталей

Такою ефектною музику зміг написати
Митець чий життєпис нас міг би і розчарувати –
В його біографії мало блискучих деталей.
V
В його біографії – мало блискучих деталей.
Він осторонь був від посад та інтриг політичних
Уник перешептів кумась і любовних скандалів,
Розгульної слави й хвороб передчасно-трагічних.

Судився з пихатим начальством за пільги й зарплати
І діток родив у доволі солідному віці
Для творчості тем вмів не тільки у собі шукати
А в творчій постійності був витриваліший криці

В людські почуття він вглядався й вслухався уважно
Та в Божому слові знаходив насущне й суттєве
За досі нечуване брався ретельно й відважно
Щоб дзеркалом власної творчості в сірість життєву

Відбити частину небесного сяйва святого,
Хоч завжди нелегко творити велике з простого.

VI
Хоч завжди нелегко творити велике з простого
Він міг показати красу незвичайну у звичнім.
Це тільки нездара все тягнеться до громіздкого,
Аби хоч самому собі видаватись величним.

“Бах мислив органно. Орган був його інструментом”…
Вважають наскільки загально – настільки й невірно
У різних випадках, залежно від творчих моментів
Він мислив – в Чаконі – скрипково, в сюїтах – клавірно

А флейта! Проникливо ніжна, весела і чула
Так зграбно сміється у “Жарті”, що це пам’ятають
Й канкрєтні колєги, що тіпа в мобільнику чули
Мотив цей стрімкий і його чисто з класики й знають…

Промовити тихо – і громом органних педалей
він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей.

VII
Він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей.
Про сутність життя гроворити з людською душею
І допомогти їй у храмі чи княжому залі
Згадати про те, що найбільше потрібно для неї..

Оплакати втрати колишні і власні провини,
Сльозами розкаяння змити негідне і грішне
зануритись в музику, ніби в оту комірчину,
В якій у молитві душа сам-на-сам із Всевишнім,
Вдавалося курфюрсту і столяру, старцю й дитині
Тоді…. та й тепер, хоч котились роки за роками
Живемо ми в іншу добу і у іншій країні
а з музики цеї – і досі виходиш, як з храму.

Бо здатна – тендітна і мудра, гаряча і строга
Будити у ближньому совість і вести до Бога.

VIІІ
Будити у ближньому совість і вести до Бога.
Він прагнув, просивши натхнення і мудрості в Сина Людського
Показував в творах – який до нас добрий Всевишній
Що може створити людина, коли вона – з Богом!

А досвід кривавих століть вільнодумно-безбожних
так само показує незворушно і строго,
до чого – на голову власну додуматись може,
Людина, що в домислах гордих лишилась без Бога…

Концтабір, колгосп, голокост, кулемет, крематорій,
Напалм, бомбовоз, Хіросіма, плутоній і торій
Калічачи долі котились клубком вогнедишним

Але і в ту пору ледь чутно, як свічка теплилась
Ця музика світла і мудра, що тихо творилась
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім.


ІХ
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім
(Чи парафіянам, чи бідним обдертим студентам)
Вбачав він свій перший обов’язок перед Всевишнім,
А творчість була не метою, а лиш інструментом
Лише ремеслом між ремесел – простим і доцільним.
З його мозолями й ретельним щоденним терпінням.
Як жінки життя з материнством стає повноцінним,
Так для чоловіка його робить вартим служіння.

Кому – на сторожі Вітчизни дозором стояти
Кому за спокоєм і статком краян пильнувати
Для кого служіння на поле, в майстерня чи в слові.

а він свою службу щоденну виконував в тому,
Щоб мудро й старанно, не чинячи кривди нікому
Красу кожноденну творити на славу Христові.

X
Красу кожноденну творити на славу Христові.
Ми можемо й нині. Не тільки в хоралах органних.
Не тільки у пісні, чи фарбі, чи красному слові –
А в праці щоденній, талантом нам Господом даним.

«Я просто старався. І кожен, хто буде ретельним,
Досягне того ж результату» –казав композитор
Бо хлібороб , інженер, чоботар, будівельник
У праці своїй може діяти талановито.

Аби лиш талант не втоптати в життєві дрібниці
Іти до мети крізь байдужість, наживу і ницість
За справу життя свого взятись без зачіпки страху…

Нагадує музика ніжна палка і тривожна
Що ллють нам у душу персти віртуоза чи може
Прості собі пальці, що знають і сапку і лахи.

Це таке забуття:
Ліс ранковий неначе сміється,
Закохався, мабуть, сам у себе.
Серед пралісу плине спокійний ручай.
Задивившись на воду, неначе сплю.
Бачу сни я про тебе, лісе закоханий,
Чорним нарцисом схиляєш гілки ти до води.
Чорний ліс засина від своєї краси,
Від гойдання гілок, що пливуть за водою.
Плине час, мляво линуть думки.
Засинаю і я від краси дивовижної лісу.
Сестри-німфи, і ви відійдіть в забуття.
Все в полоні краси зачарованого Нарціссу.
Та дзюркоче ручай, він жене ці навіяні чари.
Слухай голос його,
Слухай гімн швидкоплинного часу.
Це розбудить тебе, ти підеш за водою.
Забирайся з обіймів царя лісового

Присмак долі: мерехтять
Сни в проваллях скель.
Тужать, ледве бубонять
Духи тих земель.
Що турбує душу там?
Що бентежить зір?
Сірі тіні скавучать,
Вовченята гір.
Сірі вовки в скелях сплять,
Марно іх чекать.
Сірі вовки, тіні гір,
Чи йдете гулять?
Місяць сяє, простір - ваш!
Гей, ходім зі мною!
Я кружляю по горах
Вільною душою.

В чужих орендованих вікнах,
У плямах синіх на стегнах,
З мольбертів картини на стінах,
У запахах постільних, «спрейних».

В халатах махрових на брата,
У спирті! у димі! на членстві!
У бартерах вартих?
У хмілі забуті і стерті ....

У дамах червоних на дурня,
У голих з тузами в кишенях,
У програшах вдало набутих,
У брудно-повторних аферах,

У каві холодній на тумбі,
У шибках чужих, в силуетах,
В очах у кішки навпроти,
У чорних із хутра сюжетах,

У ночах, без ранку у вікнах,
У одязі тільки паркети,
В оргазмах, в екстазах і різних.
У білому постіль з „багнетів”,

В чужих орендованих вікнах...
В чужих орендованих стінах...
В чужих орендованих піхвах...
...чужі….орендовані……бідні...

2006

****
На місцевому базарі
продавалися новини –
хто що дасть.
Говорили хто, що марив,
і змагалися на кпини
в бік, де – «власть»!
Безпритульного собаку
найсердечніші манили:
– Бідний… Їж..!
Ґвалт стояв, щоб – забалакать,
словом втовпитись несмілим –
як на ніж…

Раптом дядько – сиві вуса
на холошах з реп’яхами..,
ну й дивак –
чи загойкав, чи зарюмсав,
чи заплутався з торбами,
неборак…
Глянув дико на громаду,
що товклася під ногами,
плюнув мат:
– Що за люди, де ж та правда?
Чи – з Державної програми
постулат?

– Я б, – сказав, – на місці влади –
вас загнав би, для порядку,
у колгосп…
дав би плуга і лопату,
і землі пристойну латку,
як завгосп…
Чи ото утнули б з ходу
всю її «переорати»
в чорний пил?..
Язиком молоти легше…
Говорити – не копати
що є сил…

А мораль у байці – мила!
Всім народ у нас багатий –
не питай!
Бур’янів зростили – силу,
думка в хмелю – заповзята…
Пекло? Рай?
А зростить у полі ниву,
вже і розуму не хвате,
невтямки..!
Торгувати й пити пиво,
і – кістки перемивати…
мастаки!

Цілюще сяйво зірок струмує
Вночі на землю дощем рясним.
Дарують спокій краплини струму
Тім, що світами блукають з ним.
В долоні вогник та в небі зорі,
Шляхами морок, самотність, жах.
Сузір'я тануть, ранковий присмерк...
Ще б трохи сонця - здолати шлях...

Одна лиш пристрасть – залишити слід,
Моя межа на мить старанно стерта.
І в літо бабине вже кілька діб
Загорну думку я про тебе теплу.

І хто твій жовтень?? Хто для себе ти??
Ти просто той, для кого нема меж???
І може ти зітреш й мої сліди,
Та прошу свою участь не обмеж.

І ти - не СВІТ, і янголом не був...
З тобою ж відновила те чудесне.
І знов в мені намалювали суть
Осінні пензлі віри у небесне.

Та я боюсь тебе назвати ТИМ,
Бо ця пора завжди дощем омита
І лист опалий слід ледь-ледь прикрив
Та, БОЖЕ, знову пристрасть хоче ЖИТИ!

жовтень 2008

Струнка постать під зоряним сяйвом,
Гра натхнення, тонкий силует
На межі поміж морем та небом...
Фрезі Грант - незабутній сюжет.
Час минає, хвилинами плине,
Все скоріше... Та що ж? Не встига...
Це по хвилях натхнення, по хвилях
В далечінь летить постать струнка...

Давним-давно це сталось
ще за часів Велеса і Зевса...
Два поети
(їх імена потонули в небутті)
прийшли до обителі богів
просити крила.
Мовляв,не для них
ходити по землі.
Вони прагли поглянути на світ,
людей і їхні вчинки
з високості,
з неба
( де немає пакостей і злості).
Боги послухали.
Їм крила в дар віддали.

Перший поет перетворився в Альбатроса.
красивий птах, могутній,
пір*я в нього біле, наче сніг,
крильми широкими, як світ, взмахнув
і розтанув у світах.
Вітрах...
Овіяв поглядом весь світ, прорізав небеса
і вітрова гладінь широка
понесла поета
в даль.

З висоти небес світ такий прекрасний,
мільйони людей, що гуляють вранці
і ввечері.
Машини. Парки.
Тихі озера. Гамірні міста.
Буйні ліси. Найвищі вершини.
Ах...красота.
Поет Альбатрос на вірші віддав
усю красу земної хвилини.
Людини...
Красу світу малював. Небо. Щастя. Зорі.
Дельфінів, що плавали у морі.
Поет радів, що вирвався в простори.
Творив красу
і жив красою.
Літав. Співав.
Не знав він неспокою.
Творив красу, літав у високості
і здалеку не бачив він пакостей і злості.

Другий поет перетворився в Ворона.
Страшного. Чорного. І, здавалось, злого.
Птах полетів у сірість міста,
на смітники,
де зранку попрокидалися бомжі,
ішли шукати їсти,
голодні, обмерзлі, кляли небо
і потирали кості.
Ворон пролетів мимо повії,
вона стояла при дорозі,
мерзла,
чекала заробітку, клієнта,
її біль і смуток птах побачив.
Десь на дорозі мрії охололі,
а у провулках сліди
несправжньої любові.
Десь сварку чути із вікна,
десь тихий плач дитини,
небо видно з дна,
та з неба дна не видно.
Ворон сів на гілку. Задивився.
Невже тільки біль і горе?
ні.
Цілувалися закохані.
Сміялися діти.
Ішов хлопець. В очах блиск.
Він переможе.
Щирі усмішки. Дівчинка упала.
Але хлопець допоміг їй встати.
Засміялися.
Ні, Ворон не зможе відірватись від землі,
хоча у нього крила, він не рветься в небо,
йому неба не треба.
З неба не видно землі,
а з землі видно небо.

Минули роки.
Повмирали птахи,
пооблітало пір*я.
Посідали боги
на небесне подвір*я,
почали дивитись, що сотворили птахи.

Хвалили Альбатроса.
Такі прекрасні вірші сотворив.
Прекрасні рими. Образи чудові.
Така краса. Такі мелодії.
Слова небесні і медові.
Хвалили Альбатроса.

Відкрили поезію Ворона.
Пом*яту. Зів*ялу. Написану на обгризках.
Дрібних папірцях.
не раз у Ворона камінням кидали.
Попадали.
Не раз болем і кров*ю вірші стікали.
Боги здивувалися.
Ні рими, ні щастя,
ні краси, ні печалі.
У віршах Ворона - просто життя.
Без тайни вуалі
і без непотрібних прикрас.
Просто життя. Таке як воно є.
і боротьба. Вічна боротьба добра і зла.
Битва, де не буде перемоги.

Ворон бачив знизу те, чого не бачив Альбатрос.
Ворон бачив кожного, Альбатрос тільки всіх.
Ворон бачив дві сторони медалі, Альбатрос її бік.

Час іде. Убиває птахів.
Альбатрос падає у прірву віків.
і його тіло ніхто уже не знайде...
А Ворон гине на току електричних проводів
і його труп валяється на дорозі.
І кожен хто йде
переступає через труп Ворона.
І...

Море випило літр пива.
Я без одягу в п’яну піну
З модним пірсінгом на пупочку
Просто з пірсу стрибаю вниз.

Полохлива і хтива хвиля
Лиже стегна мої і спину,
Потрапляє в усі куточки,
Розриває мільйоном бризг.

Море випило літр пива.
Я без одягу в п’яній піні
Задоволена і щаслива.
Мій вологий гіркий каприз.
17.07.09

Тонка смуга дощу -
Це раптово, нескіченно, дотик
Вогких крапель, як зойк потойбіччя.
Що я можу в сумні ті хвилини?
Що я бачу? Мереживо снів уві сні...
Під дощем моя пісня забута.
Мерехтить, мов той вогник вночі,
Оболонка душі без спокути
Та без розпачу слів, тільки жаль,
Тільки гострий пронизливий смуток,
Що душа охолола... на жаль...
Тонка смуга дощу, як провина,
Чи може, як докір?

Полюбила Дон-Жуана,
Закружилась голова,
Не заметила обмана
В обольстительных словах.
Словно мачо, из рекламы,
Безупречен и красив:
“С неба звёздочку достану,
Ты лишь только попроси”.
При деньгах – не просит сдачи –
И по жизни – чемпион:
Мерседес, квартира, дача
И ни с кем не обручён.
Он читал стихи Шекспира,
От любви немного пьян,
Мягким голосом, как лирой
В уши мне вливал дурман:
“Я встречал немало женщин.
Хочешь – верь, а хочешь – нет:
Наповал тобой повержен!
Глаз твоих манящий свет
Ослепил, лишив рассудка.
Ты пришла ко мне во сне:
Собирала незабудки
На лужайке при луне”.

Губ моих едва коснулся,
Затуманились глаза
И любовь нас захлестнула,
Будто летняя гроза.
Под напором страсти жаркой
Не под силу устоять:
На скамейке в старом парке
Целовал за пядью пядь
Торопливо, но умело,
Не сводя голодных глаз,
Повергая жадно тело
В оглушительный экстаз.
Эти звуки, эти стоны,
Содрогание земли
И финала крик влюблённый…
В небе звёзды расцвели.
Этот миг волшебной страсти
Между небом и землёй…
- Вот оно какое, счастье!
Не спеши, побудь со мной!
Отряхнул пиджак мой милый,
Обрывая связи нить,
И ушёл, а я забыла
Даже адрес попросить.

Ни звонка, а ни привета –
Мой кумир исчез, как дым,
В этой грустной сказке лета,
Оставаясь молодым.
Сыгран был спектакль на славу –
Я поверила ему:
Для него любовь – забава,
Но ни сердцу, ни уму.

Извелась: ждала, рыдала,
Закусивши удила.
Под конец зимы усталой
Нашу дочку родила:
Симпатичная мордашка –
Папин носик и глаза…
Кто же мне подскажет: как же?
Как же правду ей сказать?..

Я его почти простила
И напрасно не кляну,
Только жаль – дочурке милой
Он в глаза не заглянул!
24.03.08г.

Чий то крок
І чий то шепіт?
Ви куди йдете? —
Нашорошилось у небі
Вухо золоте.

— Ми собі ночами ходим,
Щоб ніхто не знав,
Нас давно за руки водить
Стежечка одна.
Ми — забуті Богом долі,
Світові чужі.
Власне серце не дозволить
Перейти межі
І розстатися несила.
Вічний сум в очах...
Хмарка зорі пригасила.
Півень прокричав.

Станем ранішнім туманом,
Росами спадем.
Не почує і зітхання,
Вухо золоте.

Серце сповнить
радісний щем.
Хай молитва летить
в небо
й вище!
Я люблю цілуватись
з дощем –
так до Бога
ближче!

Скажи що-небудь, розкажи,
Тебе кохаю я.
Огляньсь мені, всміхнись мені,
Без тебе я сумна.

Сміюсь не вір, словам не вір,
Ховаю очі я,
Пізня любов, мені повір,
Одна, завжди одна.

Твоє обличчя юне ще
Ночами бачу я.
Для тебе ж це усе пусте,
Душею чую я.

І глибину всю почуття,
Жаль, не збагнуть тобі,
Душа ще надто молода
У двадцять на Землі.

В твоєму світі – всесвіті моєму
безкрайність неба дивна і проста.
А на столі свіча з Єрусалиму,
молитви слово тихе на вустах.
Я не прошу, не плачу, не благаю,
не нарікаю, а благословлю…
Ти чуєш, Боже, я благословляю
тих, що не знаю і кого люблю.
Благословляю той єдиний вечір,
де ти мені уперше усміхнувсь,
де вперше зазирнув мені у вічі.
Благословляю, радуюсь, молюсь…
Благословляю день і мить невпинну,
коли переступаєш мій поріг.
Благословляю у тобі дитину,
яка іще не відає про гріх…
Благословляю ніч, росою вмиту,
в яку ти зазираєш крізь вікно.
Благословляю світ, в якому жити
з тобою на одній землі дано.
Нехай тобі побачиться незриме.
У відповідь тобі я усміхнусь.
Горить свіча - свіча з Єрусалиму.
Благословляю, радуюсь, молюсь…

Я – твоя Шехерезада,
І на двох у нас позаду
Тисяча ночей казок,
Залишилась ніч остання –
Після чого без вагання
Смерть прийму із твоїх рук,
Геть зітхання –
Нарікання –
Я щасливою була, востаннє
Розкажу казкових мрій
Й ген за обрій
Поведу тебе, королю мій,
Щоб в очах твоїх побачить усміх,
Щоб луна несла твій сміх,
Після чого, мій королю
Я покірно свою долю
З рук твоїх прийму.

до мороку в цій кімнаті можна звикати
або
вийти у перші ж двері по фарби і пензлі.
окремо відрізане вухо і жовтий
ван гог
штовхаються із вічністю у черзі.

я ж на весь цей плин часу не реагую
ніяк
на відстані однієї думки розминаю крила
і яко мога глибше занурюю теперішнє
в кон'як
що вже давно мені замінює чорнила.

стою осторонь докурюючи останнє вікно
я звикла
бути сміливою як Мерсо але здебільшого
лише до моменту свого пробудження.
за межами реальності душа стає вільнішою
і відчувається інтелектуальне збудження
наприклад...

«ТАК–ТОБІ–Й–ТРЕБА…»

***

Лишень помріяти..,
і те, скажу я вам, – не гріх:

О! Принце мій …
Та Ви, я бачу, недоступний…

Однак,
Переступили поріг…
що більше схожий на моріг…
Й чого б ото..?
Підлагодить стосунки?
Ой, як сумно!

(…А за тим порогом
немає дороги, недоторку,
немає надії, і шльондра – краса –
в колі події, на перехресті за рогом,
ти – сам…)
…Лишень, послухаю твої слова,
що ти припасував їх міцно
до порогу, де життя як тюрма.
Навіть для якогось сороміцтва
нема як і загородиться
– місця нема…

(…приготуюся з ножем і вилкою,
сухарем і тарілкою…
Це ж нічого, що так?
Твоїми словами наїмся у смак,
Чи як?

…залетіла пташка у віконце
і летить межи очі,
закриваючи сонце,
а мені до пташки – і дотепер зась…
то… хоча б пір’ячка про запас…)

Ви ж бачили, принце,
туточки не столиця,
Не бруківка під ногами,
бракує програми:
ні облаштунків, ані долонь ляпотіння…
У долонях лиш купа насіння.
Для шамотіння.
І що ж..?

Мовчите ж бо!
Тоді вже – вертайтеся з Богом у столиці,
там і на Банковій є молодиці,
які норовлять
загнуздати принців,
до яких нам, як до пташки – зась…
А їм – хоч пір’ячка про запас.
На раз!

Розтанула надія на любов -
З підлоги витру сліду мокру пляму.
Твоя сорочка? У помийну яму.
Давай ключі. Спасибі, що пішов.

Задивився в твою безкінечність
У невірність твоєї душі,
Може вірність, а може ґречність
Слово тоне, тане в красі.

Милувався…Твоя манірність
Як безмірність космічних шляхів
Може спогади, може ніжність
Залишити напам’ять хотів.

Залишився. Голосом тихим
Я покликати вперше не міг,
Десь у горлі тиснула тиша
В пальцях танув лапатий сніг.

Я - риба,
Уражена вірусом водних глибин,
Слуга Посейдона
Без права на голос чи крик.
Не схожа на решту
Без певних підстав і причин
В болоті, де риби
Для втіхи їдять інших риб.

Я - риба
Із вічним табу повертати назад,
Без рук з головою
Закована в срібло луски -
Я проти, коли
У воді електричний розряд,
І проти, якщо
В черв"яках зачаїлись гачки...

Я - риба
З програмою "Жити лише уночі",
Зацькована всіми
Хто міг, або просто хотів...
Звичайна рибина,
Яких на Землі тисячі,
Але із людською
Душею з минулих життів!

Будяк нікого не колов,
Джмелі йому шукали пари.
Уся трава від нього пахла
За літнім втомленим селом.
Він вікував будячий вік
Не гонористо, не бундючно.
Та снились довго сни колючі
Перетривоженій траві
2000