Звонки.

Прошли года, но вновь звонки,
Пленяя грустью и надеждой,
Напоминают прошлые года,
Молчанием, паденьем трубки.

Настолько грустно, ждать тебя,
Не зная, кто бросает трубку,
Видь только двое, знаю номер,
Звоня из прошлого, в сейчас.

И не даёт себе признанья,
О том, что любит сквозь года.
Не знаю, кто? – дарит надежду,
И грусть сердце разбивая.

И счастлив, снова жду звонка,
При этом проклинаю тишину,
И звук паденья трубки,
Как звук, разбитого бокала.

Николай Блоха 15.07.09 г. 23:50

***
Замизкане слово не бгай у рядок
І не заміряйся ним серця вразити.
В нім сила згрубіла. В руці неофіта
Воно безперечне, неначе кілок.
Розважно (мов крига, скресаючи в повінь)
Хай слово те кресне велично і важко,
Нехай буреломить само, без підважок,
Бо вся твоя слава суєтна - у слові.
Злеліяне лельом-полельом, воно,
Немовби пирій, проросте й тугошкірих.
Інакше ж твоє копошіння при лірі -
Безладне й даремне змагання зі сном.

(тріолет)

Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові.
Чи є, братове, серед вас живі?
Над Берестечком споночіло небо.
Козацька слава ще звістить про себе
Крізь осоружні далі вікові.
Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові

Ранком прозорим з відблиском сірим
Рухом легким відчиняю вікно.
Знову за обрій думки полетіли,
Кава холоне досить давно.

Знову дивуюсь: навіщо сваритись
З рухом годинника тому невдасі.
Вітер розбудить гаряче повітря,
З чашкою кави зникаю у часі.

Протяг-бешкетник грається тюлем,
Осад від кави лишився на дні.
Втомлений день випаде мулом,
Спогад солодкий залишить мені.

Постає загублена надія,
У безтямі обіймає світ.
Я для вас – одвічная повія,
Я для вас – забутий заповіт.
Розгубились сотні і мільйони,
Що надію втратили світи,
Залишились жити без законів,
Без потреби важко далі йти.
Свіжий вітер принесе надію
І вагань моїх терпке вино.
Я для вас зерно добра посію,
Та не вірю, що зійде воно.
Зелен смуток – попіл у пустелі,
Колосок єдиний на стерні.
Зелен смуток – час ще перемеле,
Все одно співатиму пісні.
Я залишу зелен смуток іншим,
Загублю його посеред хмар,
Що несуть безмежність серед тиші,
Метушню примар.

Скронями тихо риплять
Дерева у вальсі осіннім,
Іноді листям шумлять
Стежини багряно-красиві.

Небом останні пташки
У вирій летять і співають.
Прощання із літом тяжкі –
Серця їх зовсім не бажають.

Я танцюватиму вальс
В осінньому лісі востаннє.
Я зупинила би час
На згадку про танець бажання.

В её глазах.

В её глазах, сиюминутности испуг,
Душа трепещет, словно на ветру.
Играют чувства, возбужденье,
Вот только для меня…

Испуг в её глазах, лишь боль,
Разлуки, одиночества печаль.
При каждой встрече, покаянье,
Приходит, с сожаленьем.

Сиюминутности испуг, в её глазах,
Упрёком служит, за ошибку.
Когда придал её любовь,
Себя, поставив чуть, но выше.

Сиюминутный взгляд её,
Всё-то что мне осталось от…
Длинных волос, улыбки взгляда,
Необъяснимого всего, что называется Любовью.

Николай Блоха 14.07.09 г. 18:29

То біль мій
Травневий
Бузковий
Вишневий.
Німію
У червні.
Нікому,
Нікому
Ні крапки,
Ні коми,
Ні болю
Не зичу,
Кохання
Ховаю
І зиму
Я кличу...

Життя прекрасна річ як не крути,
Та інколи воно стоїть ,та не дає нам йти,
Недасть піднятися нагору, після тривалого мінору,
Закінчити із ним не дасть, ти падай далі у пропасть.

Кожен житти хоче гарно, просто дихати бездарно,
Споглядати у світанок, зустрічати п'яний ранок,
Молоді із роками, не старіти під гробами,
Та такого не буває, бо життя все забирає.

Забере у вас кохання, на етапі зізнавання,
Друзів теж позабирає, бо чомусь не долюбляє,
Часом тоже обділить, смислу вже нема спішить,
І тебе порозбирає, та під дубом поскладає.

Де початок й кінець у кола?
Де до пекла чи раю дорога?
Що таке вірш? ( невже це просто слова об’єднані в риму?)
Що таке совість?( частина людини чи вияв Божої сили?)
Як здобути щастя, ступаючи по гОрі?
Як знайти істину сховану у морі?
Чому сліпці бачать більше, ніж ми зрячі?
Хто така Людина? Насправді. Без фальші.
Яка сила схована у вірі?
Як пояснити чудеса?
Скільки часу в вічності?

Тишу різали леза колій
Під вагоном номер сімнадцять,
Твоїх губ запах, наче в магнолій,
І дощу скалки, ніби на щастя…
В грудях серце ридало, мов кала,
Сонце тихо згорнулось в калачик,
Тебе знову дорога крала,
Як циганка з обіймів гарячих.
Десь лелечо курликав Київ
Хмарочосами в горло неба,
А перон під ногами скиглив
І вислизував, як амеба.
Голуби цілували ноги
Тим хто плакав, і хто сміявся,
Бігли очі під чорним смогом
За вагоном номер сімнадцять.

Як жовтень в вікнах молиться дощем,
А вітер янголам постелі стеле,
То північ свічку садить на плече
І пише сни для нас десятим кеглем.
А я ховаю під сорочку вірш...
Щемливо-ніжний...
Він увесь у тебе.
Осінні хмари стиглі, як киш-миш,
У натюрморті кварцового неба.
Ковтаю їх, тулю до себе дощ,
В мені, як ти, стає він вже медовим,
І на руках солоно-мокрих площ
Я засинаю, де не спиться совам.
А вранці сонце гострі шаблі вийме,
Залізе вітер спати під кору...
Я дівчинкою бігтиму в обійми
До тебе
як завжди
на mail ru

Ти як осінь чи добрий кагор:
Я п'янію до самих п'яток,
Ніч пришпилює зорі до штор,
Й тане в роті, немов шоколадка...
Ти якийсь не такий, як всі ті,
Що між пальцями мають леза
І ховають у душах хвости,
В них в обіймах і літо мерзне.
Ранки з Честером вперемішку...
Так екваторно-гаряче...
Я присяду ззаду на ліжку
Носом в твоє плече....

Ти з мене витечи до дна.
Мінорно так не капай. Страшно.
Я в осінь гратимусь одна
Таку сльозливо-сумнопташну.
На вітрі листям роздягнусь,
Та тільки не віддамся тілом,
Душа тріщить все хрусь та хрусь,
Як маятник знесило.
Пробач, що зайцем я біжу,
Сховавши очі карі в п'ятках,
В волоссі дощ гуде жу-жу,
Пробач, малятко.
Коли оглянуся назад,
Пройди. Не звинувачуй...
Летить у вирій голий сад...
А вірші журавлями плачуть.

Лягає в ноги сніг кардіограмно,
Гірлянди-зорі запалили північ,
По той бік світ й шосе таке безгальмне,
І ти на серці вже карбуєш Грінвіч.
Щербетом пахнуть вікна на Різдво,
І пес-швейцар біля дверей в оселях.
Залазять сови в ліжко, як в гніздо,
А очі віями дірявлять стелю.
Деревам вітер комірчата трусить,
А сніг біжить галопом уперед,
Коти мотають сни собі на вуса,
Ти з губ моїх береш зимовий мед...
Ах, цей нестерпно сивий сніговій!
Як вистояне хмарами вино.
Ти зрадив ангел-дівчинці своїй,
Вона ж тобі пробачила давно...

2009

Заховавши мене в обійми,
Щастя пахло тоді бергамотом,
Бігла осінь індійським фільмом
Екранно-рудим горизонтом.
Очі лізли під шкірку блузки
Пальцями ніжно-хитрими,
Вітер день розбивав на друзки,
Ну а ми зізнавались субтитрами.
Ну а ми все одно любили,
Посадивши дорогу на плечі,
І серця в грудях псами вили,
Як прощалися так лелечо.
Вечір зорями в небі зіграний,
На губах поцілунків печатки...
І в руках гріло руки відданно
Заримоване в тебе дівчатко...

Вистрибує потяг до тебе все ближче,
Як очі сови, горять ліхтарі,
На пальчиках станції тягнуться вище,
А Бог десь на мене вже ставить парі.
Про тебе давно він уже начувся
Від дівчинки з повненьким вузликом віршів,
Поглянь, навіть час перед нами роззувся
І руки простяг у світ оцей грішний.
Ковтаю неба морозні сливи,
І янголи в спину кричать "Лети!",
А я не рушу, а я щаслива!
Бо в мене сьогодні є Київ і ти.

Налетіла чорна хмара,
наче крук
Перебила білий посуд –
їла з рук.
Із долонь моїх ковтала
міти літ…
Білий порох придорожній –
в заповіт…

А світами чорна хмара –
в білий світ,
Чорні вікна, чорні шори,
чорна кліть...
І яке ж тепер століття
ляже в сніг..?
Дощ колосом мурашиним
переміг.

А мені лишились скалки
тарілок,
Буде осінь… незабаром,
прийде в строк.
Чорна хмара ходить круком:
світ – вогнем.
Перетліла, перемліла
на тотем...

Він умів підсинювати ніч,
Небосхил робив зі свого тіла...
У руках тримав солоний вдих -
Я по-іншому вдихати не хотіла.

Він мав серце трепетне й важке,
Що в мої провалювалось груди,
Й розливалось мякоттю тепла
Так, що він міг потрапляти всюди.

Він здригався, наче всі в одну
Крапельки збігають намистину,
І мої вкривали дві руки
Нотним станом спраглу його спину.

Я із посмішкою згадую той час,
І не стримую глибокого зітхання...
От якби ми вибирали смерть,
То померли б з ним під час кохання.

О ангеле любви.

Укрыв крылом, он не спасает,
Даря иллюзии, он согревает.
Надеждой к пропасти ведя,
Пьяня и застилая взор.

Не веря ангелу любви, стоишь,
И смотришь, понимая бездна.
Но страх, волнение в душе,
Не есть причина отступить.

И ты бросаешься с обрыва,
Жилая, всё до дна из пить.
А крылья, данные любовью,
Несут тебя куда-то даль.

Но иллюзорно всё, паденье,
Свободы привкус, восхищенье.
Доверившись любви, не замечаешь,
Как быстро, ко дну движение твоё.

И ангел ждёт расплаты за любовь,
Кровавые осколки сердца твоего.
И если дань не хочешь заплатить,
Не стоит ангела просить о встрече.

Николай Блоха 12.07.09 г. 01:31

Сонце стояло крайнеба,
як пам’ятник вмерлому дневі.
Сонце лежало крайнеба,
як округлий розжарений камінь.
І розпливлося крайнеба
кров’ю мого серця,
клятвою: "Я повернусь,
та ніщо не повернеться знову"...

Тишею голос оголено.
Погляд розходиться колами,
Дибиться крешами моря безгучно,
Спадає у дюни мовчання.
Руки здіймає музика змучена.
Миті натягнуті пальцями лучника,
Вбраного в чорне ночами.

Твій голос нагий і лякливий,
Мов дитяче бажання цілунку.
Тиші усе жаркіше,
Бо жалить зоряна злива.
Серця наші – без обладунків.

Ти так інфернально мовчиш!
Зімкнено губи в смиренний канон.
Зі словесного срібла не виплавив злотні ключі,
А знайти їх в пітьмі тишини не дано.

Лиш оголений голос. Лиш губи смиренні.
Зірка в серце вп’ялась – сюрикеном.

8.03.09.

Літо:
мурахи відрощують крила -
хочуть летіти -
прозорі блискучі крила -
летіти у вирій -
це так романтично, ах! -
ви бачили в небі
ключі крилатих мурах?

Гріхояблукопад.
Ти не кОпай – копАй
Цю твердь первозданную – до серцевини.
Розкопай джерело – це вина
З яблука древа пізнання:
- Себепізнання
- Добропізнання
- Щастяпізнання
- Красопізнання
(Тільки Лао пізнав незнання)

Крізь життєві історії та істерії
Беатрічить
Обличчя Марії
Ще до святопадіння
У пренепорочну гординю.

Розкотились горіхи гріхів,
Вистукуючи танцювальний мотив.
Яблукопад – падеспань.
Я танцюю із Євою, що встигла пізнати танець,
А страм нагої краси пізнала востаннє,
І ще не затуляє красу листям сорому.
В часі біблійному скорому,
Де рабоблаголіпні глаголи набили оскомину,
Розлущ волоський горіх, відкопай золотий піастр,
Відкупись від покари на святість і месіанство.

8.10.08.

поруч мене прокинулась книжка
і розплющила карі сторінки.
мої сни полетіли у небо
вишите нитками муліне.
я гортаю зачинені вікна
щоб нарешті дістатися змісту
та обкладинка мого ліжка,
наче крила живого метелика,
затискає з ще більшою силою
між останніх ранкових хвилин.
сонна душа обернулась канвою
хрестиком стрибають перші проміні.
не тікай оксамитова північ!
віддай решту моїх годин!

На Купала Зірка впала,
В найкоротшу ніч…
На Купала папороть збирала…
Русу косу розплітала,
В мерехтінні свіч,
І до тебе уві сні літала…

Люди кажуть, що я – відьма,
Кажуть, що – мара…
Подивлюся, зваблю і погублю…
Та чому ж вони не кажуть,
Що таке жура?...
Хто з них знає, як тебе я люблю…

Заплету в живий віночок
Я журу-любов…
І на воду долю світом пущу…
Поворожу, пошепочу,
Розтривожу кров…
І у сон твій марева напущу…

Закружляють в хороводі,
Крізь вогонь стрибнуть,
Мавка із Лукашем, Ладо й Леля…
А на папоротнім листі
Солодко заснуть,
Янгол Йванко, Янгол Віктор, Янголиця Неля…

На Купала Сонце – диво,
На Купала – сон…
А між берегів молочна купіль…
А у храмі мати сива
Плаче до ікон…
Бог і Звір і Світ… Всі тут, всі вкупі…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Padre, perdona. За спиною маю гріх.
(Ні, не за спиною – в грудях і в мозку, звісно)
Скелею чи осколком пухлинно тисне.
Padre, perdona. Пішак я в цій дивній грі.

Padre, escuchame: сонце мене чорнить;
Зима – це те ж пекло: спікає, затим морозить;
Мій хрест – непідйомний від треносів і корозій…
Padre, me oyes? В негоду – не відвернись!

Padre, te pido, будь ласка, подай же знак!
(Знаки – це інше, ніж в руки – іржаві цвяхи)
Що ж, вирушаю. Надовго. У grande viaje.
Padre, pregunto: за пеклом – завжди весна?

Padre, mi culpa. Почуй мене і прости.
Безкарно – не треба. Пом’якши моє прозріння:
Ці постаті, звуки, слова, голоси і тіні…
Пішак я, mi Padre, між цих льодяних світил.

Si me oigas, молитву й мою послухай:
Во ім’я Отця, і Сина, й Святого Духа.

Amen.










*зима – пекло: гра слів в ісп.: invierno – infierno.

* perdona (ісп.) - прости
еscuchame – вислухай мене
me oyes? – чуєш мене?
te pido – прошу тебе
pregunto - питаю
mi culpa – моя вина
Si me oigas – якщо ти мене чуєш

*тренос – плач (грец., ст.-сл.)

Льет ливень.
К телу теплому липнет лен.
Лениво лист летит,
Опаленный солнцем вновь горизонт.

Вам сьогодні за камінь та вікна.
Вас влаштовує вимір та простір.
Перегарне запрошення в гості
З натяканням на "ні" відповідним.

Криком пісню голосите вашу,
Викликаючи ситу огидність.
Ваша вкрай неприборкана гідність
Преться в бій дорозплямкувать кашу.

Вам сьогодні за камінь та вікна.
Вас влаштовує вимір та простір.

Облиште мене, не торкайте очима
Та променів шклом не шукайте по нервах.
Мені глузування зашкоджує болем.
Жебрачка за ґратами в пошуках волі.

Стривайте сміятись! Я вам є на користь:
Кому ще потрібна бентежна свідомість,
кому світ безглузддя є маревом скарбу!
Облиште мені всю рожевую фарбу.

Стоп,
стой!
В этом доме грусть!
В свое сердце путь
не открой,
не впусти меня:
будешь день ото дня
выть в ночь,
как и я
вою-пою
на луну свою.

Беги прочь -
в ночь
покой тебе нужен!
Ну, а мне --
в путь:
искать
несчастливых судеб,
жалеть,
голубить,
не твою --
счастливую.

Секунды медленно.

Секунды медленно вперёд,
Мгновенье затянулось, боль.
Мгновенье без любви как год,
И разум памятью живёт.

Но говорят, что время лечит,
Вот только веры, сердце не имёет.
И в сей момент, всё невозможно,
Представить, что забыл её.

Не верится, что миг разлуки,
И всё вернуть, назад нельзя.
Лишь пониманье жизнь прошла,
А без неё лишь темнота.

Николай Блоха 5.06.09 г. 23:18

У всьому ми собі зізнались.
У душах друзями зостались,
Боялись більше виникає,
Любов лиш друзів оминає.

Спираємось в тяжку хвилину,
Всміхаємось в веселу днину,
Ми різні душі я з тобою.
Наші стежки злились рікою.

Не можем деколи сказати,
Не можем просто написати.
Нікому нас не порівняти,
Не можем ми себе кохати…

Сонце шкіру обпікає,
Піт обличчя заливає,
День за днем ти привикаєш,
Каторгу ти поважаєш.

Знаєш тут тобі не місце,
В інший світ тобі не влізти,
Та надії не втрачаєш,
В голові все відзначаєш.

Втечу спланував давно,
Певно буде як в кіно,
Головне не зупинитись,
Так і можна помилитись.

Дужі грати за спиною,
Боржники перед тобою,
Ці роки тебе змінили,
Навіть дечого навчили.

Розібравшись з боржниками,
Розійшовшись із дружками,
Ти береш новий листочок,
Та починаєш свій рядочок.

Тепер ти ціниш лиш свободу ,
І любиш ти любу погоду,
Ти згадуєш усе як було,
Відкривши очі все минуло.

Та не забути тої ночі,
Той дощ і вітер дув у очі,
Ти захистив тоді дитя,
І загримів на пів життя.

Сьогодні цього не згадати,
Та ти даєш про себе знати,
Тим друзям що життя навчили,
Й на каторзі з тобою гнили.

Вітер тепло коливає,
Твоє серденько бажає,
Почуття що не згасає,
Та щоночі зігріває.

Ніжність квітка полум’яна ,
Вірність деревце рум’яне,
Дружбу можна ж порівняти,
З скелею що не здолати.

В очі б’є краса прекрасна,
Ти сьогодні зірка ясна,
Настрій твій немов погода,
Лиш незмінна твоя врода.

Я росту, вже не дитина,
Біль, розлука за плечима,
Погляди не ті туманні,
Що були тоді востаннє.

Це життя мене навчило,
Хоч і трішечки побило,
Я тепер загартувався,
І в дорослий світ подався.

Там немає просто так,
Щось на завтра, аби як,
Там для мрій немає часу,
Бо в житті нема запасу.

Мокрі кульбаби
В сірій траві.
Ранок незграбний
Тугу привів.
Те, що минуло,
Вже не мине —
Вибухне нулик
Чорним вогнем.
2007

Закрилися очі,
Тіла присипала земля,
Пройшли палаючі ночі,
Забулись їх імена.
Із ран витекла вся кров,
Охрестила нових полководців,
Згоріла, погасла остання любов,
Без стягів ідуть переможці.
Могили зрівнялись з землею,
Час їх зрівняв, роздробив у пісок,
Лишилось тільки витати душею
В обителі світу думок.
Віки пожерли, здавалось, вічну славу,
І вже не герой ти, ні тиран,
Як Помпеї спопелила лава,
Час понищив вас.
Не згадають ні діти, ні внуки,
Не пом’януть ні злом, ні добром.
Хоча б мали за що… Стрільці готують луки,
Воїни мечі. Будуть битись зі злом.
Творити новий світ.
Прийдуть переможці і переможені.
Через сотні нових літ.
А душі в вічність заморожені
Не роздроблять часу лід.
Імена помруть,
Лишиться лиш те, що встиг зробити за життя,
Нащадки живуть,
Але від смерті нема вороття.
Вони теж пізніше помруть.
Лишаться тільки діла,
Великі, злі, добрі, малі,
І їх не розвіє імла,
Хоч би які були вітри сильні.

Шныряет тёрка.

Шныряет тёрка по стене,
Шурше, шурше, шурше.
Мукою белой, пыль укрыла пол,
Шурпол, шурпол, шурпол.
Рука устала, равнять стену,
Шуршу, шуршу, шуршу.
Однообразна маляра судьба,
Шурба, шурба, шурба.
Сё также каждый день шурша,
Шурша, шурша, шурша.

Никола Борщаговский 3.07.09 21:47

Рано ти ідеш по лісі,
По стежині на поліссі,
Пташки весело співають,
Серце твоє забавляють.

Їжачки по прокидались,
Горобці порозлітались,
Рибка скаче у струмочку,
Дивний ранок у лісочку.

Колоски шумлять у полі,
Плачуть зігнуті тополі,
Вітер щедро всіх вітає,
Ще й до лісу завітає.

Гне гілячки у ліщини,
Огортає мов дитину,
З дубом міцно привітався,
І у степ кудись погнався.

Піднімаються грибочки,
Ці маленькі лежи бочки,
Лиш маленьке зайченятко,
Спить в кущах мов ангелятко.

Тихо сонце пригріває,
Вже й ожина достигає,
Десь не видно талісмана,
Мішку грізлі хулігана.

Сонце вже за небокраєм,
Лиш орел під ним літає,
Горобці лягають спатки,
Замовкають жабенятка.

Місяць сонце заміняє,
Видно зорі в небокраї,
Кожен звір не спить пильнує,
Бо хижак десь тут полює.

Та приходить теплий ранок,
Довгожданий цей світанок,
Розповідь кінця немає,
День у лісі не зникає.

Хто то бродить по березі
З тугою під руку?
То юнка заплакана
Виспівує муку.
Горюючи, над водою
Присіла на пень:
Видно у біді забула
Про Русалчин день...
Зійшов місяць, й нявки
Вибігли погратись -
Навколо верби старої
Бігать та сміятись.
Але раптом, нехрещені,
Зажуру узріли,
Враз шаленою юрбою
До пня полетіли.
Круг сердешної дівчини
Хороводом стали:
"Лучше що - полин чи м'ята?"-
В неї запитали.
Ох, навіщо ж ти, убога,
Сказала, що м'ята?
У тині зеленій тепер
Твоя хата.
А русалки, святкуючи,
Й далі забавлялись -
До третіх півнів на березі
Радісно гойдались.

***
Розтанув день... Заплющив очі вітер...
а думка ніби пружна тятива,
немов стріла, що випущена притьмом,
жнивує неосвячені жнива.
І сонце натщесерце не смакує –
холодний дощ! Ото було б у смак..!
Мораль одна – не поминайте всує
Затятих несповіданих бурлак.
Не призведи у гріх, моя молитво!
Минувся день… А світла все ж катма!
Заплющив очі вітер – сльози витер!
Розтала ніч як в роті пахлава…

Скажи, откуда ты приходишь, Красота?
Твой взор – лазурь небес иль порожденье ада?
Шарль Бодлер

****
Неинтересен мир без красоты,
Неинтересны люди без изъяна,
Скажи мне, – кто ты? Я скажу, кто ты,
И – опьянен ли, или просто пьяный..?

Здоров ли взор твой, иль навек больной,
Когда ты меришь мерками такими –
Всех кто вокруг помечен, как чужой,
Не вдруг кому-то скажутся чужими…

Бояться, радоваться…? Что за черт!!!…
Пророчества сбываются иначе!
Ведь только красота весь мир спасет,
Иль будущее не назначено...?

Откуда ты приходишь, Красота?
Не с языка ли демона земного?
Иль с мира погребения ночного,
что с недостойным именем – МЕЧТА?

Стакан, стакан він наповнявся,
Оманою що спиртом звався,
Спікаючи в душі все те,
Що було так колись святе.

Він знав що виходу не буде,
І помилку цю не забуде,
Та оглядатися не варто,
Бо болісно, і це не жарти.

Поглянувши собі у вічі,
Він знав що це буде довічно,
Цей гріх беру собі не душу,
Бо з цим робити я щось мушу.

Вона була колись хороша,
Та річ для неї була в грошах,
Хоч як мене не запевняла,
Та знаю точно не кохала.

Момент цей добре пам’ятаю,
Як посварились ми до краю,
І я пішов та не вертався,
Немає грошей - нащо здався.

В вірші моралі не існує,
Та інколи цей вірш лікує,
Лиш тих кого вона зламала,
Коли це серденько кохало.

Ти знаєш що таке життя.
Ти знаєш як шумить вода.
Ти знаєш пристрасть почуття.
Ти знаєш …

Хотів би мати все відразу.
Хотів би не чіплять заразу.
Хотів би житти ти безсмертно.
Хотів би…

Чому незавжди та погода,
Чому так рідко є нагода,
Чому нелегко у негоді,
Чому …

Відповідь у всіх питаєш,
Відповідь не помічаєш,
Відповідь в собі шукаєш,
Відповідь …

Якщо тоді не зупинився.
Якщо тоді не помилився.
Якщо тоді не народився б,
Якщо…

Там, де роси блищать діамантами,
Там, де верби у смутку схилилися,
Там ромашка прозорими ранками
Кришталевими росами вмилася.

І сумує вона за журавликом,
Що десь там – поміж хмарами сірими
Все курличе пронизливим голосом –
Відлітати не хоче у вирій він.

Знов росинка сльозою скотилася
І розбилась об лист подорожника.
І немає того вже журавлика,
Тільки осінь заплакала дощиком.

Він із вітром весняним повернеться
І ромашку у полі шукатиме,
Та не знайде він більше билиночки,
Що так довго за ним сумуватиме.

На пляже

Две девчонки на пляже отдыхали,
И так, они между собой играли.
Игра пьянила, возбужденьем,
Одна другой бросала в груди что-то,
И ту игру назвал, слови лефоном.

Игра пьянила и один из нас,
Не смог сдержатся, подошёл.
Возможно, даже что-то произвёл,
Один бросок или намёк на действие.

Но лишь какое-то мгновенье,
Прошло, стеснение ими овладело,
А может даже стыд, влиянье проявил.
Они ушли, покинув пляж,
Как не хватает их сей час.

nnbloha2.narod.ru/v/001.wmv

Никола Борщаговский 29.06.09 г. 19:01

Вона і Небо. Двоє. Інші - тло.
Підвели очі в спогляданні дива.
Детить літак? Чи, краще, - НЛО,
чи несподіване затемнення світила?

Шукають привід. Марно. "Гей, мала!
Ти що там, Бога в вишині уздріла?" -
Хтось засміявся. А вона втекла -
Ділити Небо з ними не схотіла.

у плеєрі чужа самотність
довгим коридором рядків
годинникова монотонність
і тихе мерехтіння ліхтарів
проходить дощ як день за днем
вночі чекати одиноко
минуле провіряючи вогнем
пісні написані для кого
а творчість що на смак води
від сирості ржавіють струни
як окривавлені бинти
і в голові думки отруйні
ще не написане залишити на завтра
недоїдком покласти в холодильник сну
у ліжку набринчати нову мантру
(як почуття німу)

до мобільного щоденника
ковтки ненажерливо у горло влити
нехай кроки вислідовують спіралі ДНК
курити
сірників чирк
задимить образно почерк
смакую тютюновий зубний наліт
для чого
чужого болю розуміння
і з осені черпати жовте
мені потрібне оп'яніння
помалу милі щоб вичовгувати
від чого
відчай старішає обличче
ще більше дощ посилює нудьгу
а скільки хто вирішує
залишилось мені ковтків вина

Я тебе осонцюю,
джерелю ім’я твоє святохлібне;
кохання подібно до стронцію –
в душі накопичується і… квітне, бідне…

Про-органю сніги пролісками,
Тигрово струмки Євфратять лід.
Наші серця – два геомагнітних полюси,
через один поцілунок – стільки бід…

Вія в око попала – ріже,
я його розчухав – натер…
І ти, як вія, а може, ще більше,
в душі моїй. Ти мій пульсуючий герб…