Я помню, помню те слова,
Что поразили так меня -
Я была так молода -
Жизнь, счастливая была...

Не думала и не гадала я,
Останутся на все мои года,
Красивые и нежные слова,
В душе они звучат всегда...

"С всех цветов люблю я розы,
А из девушек - тебя, ты моя звезда!"
Жизнь моя, судьба моя -
Я не смогла сберечь твои слова...

Жизнь так жестока, я одинока...
Она крутила и больно била -
Я была пряма - меня ты не сломила,
Вперед меня вела мечта...

Судьба моя, не знаю я,
Что потеряла, что нашла...
Себя не уронила, не отступила,
Гордой, справедливой была...

К чему пришла - мечту нашла...
Благодарность в жизни получила,
Счастье - мои сыновья -
Спасибо жизнь за них и за себя!

Янголе мій хороший,
Не хочу ні злата, ні грошей.
Єдине, чого я прошу,
Щоб завжди був світлим ти...

Демоне мій гарячий,
Я то сміюся, то плачу.
Твою невгамовну вдачу
Не спинять грати-дроти...

І поки нас не зустріли
Гіркі розлуки, мов стріли,
Поки ще не постаріли
Ми будем поруч іти...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Важко мені за веселість боротись,
Важко всі сили докупи збирати,
Важко сприймається вся ця марнота,
Важко весь сум цей з душі прибирати...

Я до захриплості хочу кричати,
Хоч тимчасову полегкість відчути:
Знову в самотності день зустрічати...
Більше не в змозі тебе передчути...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Тиху нудьгу заберіте від мене!
Тихо зламайте, немов соломину,
Тихе життя це, за спокій хвалене,
Тихо заповніть ці хворі хвилини...

Відповідь стрілась на всі запитання -
Висохли очі від їх мокротиння:
Ти - моя перша, єдина й остання,
Рідний притулок, єдине затіння...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

День цей самотній рутиною дише,
День цей скорботний болить мене дуже.
День цей самотністю сповнює тиша...
День цей сумний претерпи, моя душе!

Нині закрилися грізні скрижалі
Того скаженого, дикого болю.
Тільки всміхатимусь мовчки надалі,
Дивлячись смутно на власну недолю...

Мій самотній день - тільки мій...
Мовчки всміхаюсь у муці німій...
Мій самотній день - зовсім мій...
Тиша панує в душі грозовій...

Куди б ти не йшла, я б пішов за тобою,
Куди б ти не бігла - я б біг тобі слідом
Коли ти затужиш - не знайду спокою,
Коли ти помреш - за тобою я піду...

Та сьогодні стрічаю в журній самоті
Найсамотніший день у своєму житті...

Столиця. Бабуся
На костур спирається –
Проходять повз неї,
Спішать перехожі.

Старенька стоїть,
Бо душа опирається
Безвиході, відчаю,
„Жити не можна!”...

І тисячам-сотням
Пустих обіцянок,
Розваг-демагогій
І теледебатів...

Із вірою в Бога
Є кожен день святом –
Старій невтямки,
Що вже й Бог не в форматі.

Петрушка, цибулька,
Все свіже, недорого,
Без ядів-нітратів,
І присмаку хімії

Бабуся за гривню
Продасть „із походом”
Від щирого серця,
Лиш дайте надії

На краще життя,
І на пенсії розмір,
Щоб можна було
Без торгівлі прожити!

Проте, продавати,
Старій так здалося,
Все ж краще, ніж милості
В люду просити.


****

Столиця. Бабуся
На костур спирається –
Проходять повз неї,
Спішать перехожі.

Старенька стоїть,
Бо душа опирається
Безвиході, відчаю,
„Жити не можна!”...

І тисячам-сотням
Пустих обіцянок,
Розваг-демагогій
І теледебатів...

Із вірою в Бога
Є кожен день святом –
Старій невтямки,
Що вже й Бог не в форматі.

Петрушка, цибулька,
Все свіже, недорого,
Без ядів-нітратів,
І присмаку хімії

Бабуся за гривню
Продасть „із походом”
Від щирого серця,
Лиш дайте надії

На краще життя,
І на пенсії розмір,
Щоб можна було
Без торгівлі прожити!

Проте, продавати,
Старій так здалося,
Все ж краще, ніж милості
В люду просити.

Вдихаючи дим
Переходу тісного,
Стоїть одиноко
Вона...час від часу

До неї хто-небудь
Неквапом підходить –
Спитати, купити –
Зробить старій ласку...

І той перехід
Не здається огидним –
Сховалась бабуся
У ньому від світу –

Рятунок від суму
І безвиході, видно,
Біжить від самотності
Жіночка літня...

Хтось тихо ламає антени
Чужих запланованих акцій.
В газетах з`являються теми
Про ріст світових пертурбацій.

Питання вкриваються цвіллю,
Сваволіють світські закони,
Не втримають їх перед ціллю
Й з колючих дротів перепони.

Життєвих доріг парадигми
Ніхто з нас не здатен збагнути,
Тоді, як видніються стигми
На тілі небесних маршрутів.

Хтось тихо сидить у квартирі,
Хтось творить снаряди фугасів,
Письменники - тягнуть мортири,
Поети - сідлають Пегасів.

Окрилений світлом Свободи,
Цей натовп сліпих анархістів -
Про мир йде просити угоди
В озброєних, злих пацифістів.

Погода приносить домкрати,
Руйнує підвалини ладу,
Й знов пхаються в бій демократи
За втрачені свої посади.

Від одностатевих одружень
Вже стали з`являтися діти.
Домкратія! Вольності збуджень!
Лиш їм по-мудацьки радіти!

Ось злизує влада природу
Своїх політичних полюцій,
Й втирає з обличчя народу
Гримасу близьких революцій.

Слово рвалося із вуст,
Щоб безжально впитись в серце.
І невтомно, наче пульс
Мов у клітці в скронях б’ється…

Слово вкрилось у броню
І шипи взяло з собою…
Щоб стояти мов стіна
У двобої із тобою.

Слово порохом образ
Свою сутність наповняло…
Щоб цей вибух стався раз,
Але все ним поховало…

Слово кулями в висок
І у серце полетіло:
«Я іду від тебе геть!
Я завжди цього хотіла…»

Чорне якесь усе,
Навіть неба зіниці…
Безодня безодню несе…
Люди як люди – ниці…

Трунком приборкати біль
намагавсь по-домашньому нишком…
Чарка, розсипана сіль,
ніч і тиша…

В тридев`ятому царстві живеш ти,
Найпрекрасніша серед усіх,
І не смію очей я підвести,
Щоб не визвать веселий твій сміх.

Довгі вії, смарагдові очі,
Хвиля чорна волосся твого,
Знову сниться мені серед ночі,
Сон, не можу позбутись його.

Спраглі губи цілують волосся,
Білий лоб і червоні вуста,
Хоч би раз у житті довелося
Обіймати тебе неспроста.

Проникати теплом в твоє тіло,
Доторкатись гарячих грудей,
І нехай, бо кому ж яке діло,
До думок нам байдужих людей.

Твої пальці сіють дотик,
як акупунктура.
І життєві анекдоти -
це література

твого змученого часу.
І твої зітхання
піднімають мерзлу масу
гіперпосилання

на легку сторінку смерті,
що лежить на споді
під пластівками потертих
світових мелодій.

Ти торкаєшся до світу
холодом зневаги.
Твориш сніг посеред літа,
й без самоповаги

роздягнувшись - одяг вкинеш
в круговерть осінню,
і нагою легко линеш
у зимові сіни.

Ти чекаєш свого часу
і своєї ролі,
плавиш простору пластмасу
й вгадуєш паролі.

В всьому, що реалістичне,
ти, мов пташка рання,
вгадуєш сомнамбулічно
власне існування.

Пишеш ти смішні сонети
і життєві драми,
ліпиш з пластику планети
з сушами й морями.

Ти торкаєшся до вітру,
й він несе із неба
зіркових світил палітру,
й все, що тобі треба,

щоб створить красу для світу.
Й твоя нагорода -
ми, невдячні твої діти,
наша ти Природа!..

Розлука блискавки і грому,
Розрив мелодії і слів.
Не віддавай мене нікому
У цьому небі на землі.

У золотому колі сходу,
У напівколах ночі й дня,
У нерозгаданості кодів,
В найнесподіваніших снах,
У божевільному цвітінні,
У молодій розмові трав,
У літніх барвах і осінніх,
У призимових кольорах...

У світі доброму й лихому
Ми – наче суша і вода.
Не віддавай мене нікому.
Не віддавай.
Не віддавай.
1997

Не далекі, не близькі, не вороги й не друзі,
Все, між нами не розбити мур.
У світи кривих здеркал, оманливих ілюзій
Двері відчинив мені авгур*.
Хто тобі дозволив взяти мою руку?
Хто тобі сказав, що зможеш ти
Вберегти мене від лиха і біди-розлуки?
Хто дав право проти волі йти?!
Кажеш, що не проти волі і сама дала я згоду
Бути зброєю в руках твоїх,
Та не знаєш броду - не ходи в холодну воду.
Ти боровся. Жаль, проти своїх.
Знову весни йдуть, за ними каламутна повінь,
Знов шукає блудний Асмодей
Двох у парі, щоб надіть на шию зради камінь
І згубити в морі пристрастей.


*Silentium - мовчання (лат.)

Ти знову ходиш на роботу
І знову очі в тебе ті ж.
Не приховати в них скорботу,
Душа-лебідка - знов навстіж.
Розхристані твої печалі -
Цю чашу випито до дна.
Що ж буде...буде з нами далі?!
Чия брехня? Чи я - вина?
Пекельна тиша й дика пустка,
Коли мовчання, замість слів,
А замість щастя біла хустка -
На сльози "вирваних років".
Бездушна без книжок оселя,
У тебе ж, наче, цілий стос...
Пусті кімнати, біла стеля,
Забув помити посуд хтось...
Ти, наче, є і вже немає,
Ти, наче, був і не було,
А віхола все не вщухає!
Була стежина - замело...
Ти ходиш знову на роботу,
І очі знову в тебе ті ж.
Не забувай мою турботу,
Окраєць хліба, гострий ніж.


*Na ustroniu - осторонь (польськ.)

А вечір потопав у пахощах струнких акацій,
У сутінках тонули наші голоси,
І не було у світі кращих звукових вібрацій,
Ніж ті слова, що так розкуто мовиш ти.


Навіщо ми забули, що покорені світами,
Коли в агоніїї хапали щастя за хвоста?
Навіщо власноруч тепер куєм собі кайдани,
З якими підемо не раз у церкву до Христа?

Психоз,
невроз
і коматоз,
безглуздих
фобій
хмарочос
від того,
що ти не зробив,
від того,
чим ти завинив!


Туман,
обман
і вітрюган!
Від слів твоїх
п'янкий дурман,
від тиші,
Боже, вільний стан.


Смішна
брехня
і маячня,
твоя безликість
немічна,
пихатість
ледь пригнічена.


Тепер
мовчи
і не кричи!
Пригадуй все
тільки вночі,
бо день злякається -
мовчи!


За принципом
чи просто так
дивись вперед,
а не назад,
із сіллю
не шукай мішків,
запий водою
чорний гнів.

Слово. Світло. Земля.
Люди. Час. Пітьма.
Життя. Допитливість. Війна.

Ворожнеча. Крик. Постріл.
Люди. Кров. Розстріл.
Вітер. Пустеля. Кості.

Затишшя. Бідність. Тривога.
Страх. Безумство. Дорога.
Вихід. Бог. Засторога.

Диявол. Розпуста. Влада.
Бездушність. Тіло. Зрада.
Кара. Загибель. Нарада.

Боротьба. Смерть. Кінець.
Людина. Хвороба. Старець.
Світло. Порятунок. Отець.

Ты мне нравишься разная:
Деловая и стильная,
Сексуально-опасная,
Страстно-любвеобильная,
Жаркой страстью раздетая,
С золотистою кожей
В травах буйного лета,
Как в божественном ложе,
И зимою завьюжена,
Словно сказочным кружевом,
И укутана стужею,
И, не дай Бог, простужена.

Привлекает и мучает
Что-то необъяснимое
И походка зовущая,
И мелодия имени.
Ранним утром и за полночь
Без духов и косметики
Я дышу твоим запахом,
Наслаждаюсь эстетикой.

Благодарен я случаю,
Как подарку нежданному –
Я люблю наилучшую,
Мою самую-самую!

Подивись як малюються вірші!
Послухай як пишуть картини!
Набери у груди повітря!
Набери на повні легені!

Поясни москалю «толерантно»
Поясни що не брат більше тобі
Що гнітить тебе його влада!
Що ти хочеш пожити на волі!

Набери у груди повітря!
розказуй на всю цю планету
Як кохаєш єдину країну.
кричи. Україна, свобода!

Україна у серці єдина!!!
Україна навіки з тобою!!!

Безпритульні актори
Зривають останки куліс -
Під егідою часу
Театром хворіє епоха.
Ми з тобою уражені
Ним же виходим на біс
У надії, що нам
Із тобою повірять хоч трохи.

Перемелено все
Від розлуки до сірих снігів -
Наш сценарій написано
Кимось давно й нарочито.
Вже немає куди
Повертати, - та я б й не хотів,
Бо не знаю як можна
На світі по-іншому жити.

Бо афіші давно
Розіп’яті на плоті живій, -
Не кажи, що втомилась
Від цього дурного процесу:
Глядачі на місцях,
І на сцені облізло-пустій
Ми не граєм – живем!
Я - поет… Ну а ти – поетеса.

Я жива, не омертвіла,
Черговий раз, можливо, помудріла
І на життєвому спіральному шляху
Я, постарівши, спекалась страху.

Я не боюсь того, від чого так втікала
Зла доля все одно мене спіткала
Вже не боюсь я пристрасті вогню
Колись, а може нині, догорю.

І помираючи, я крикну:” Я – жила!”
Свідомо серцю волю я дала
І не шукала сильної спини –
Ішла сама, й не знайдеш тут вини.

Із свічкою людину я шукала
Та в пошуках себе лишень втрачала
І хоч як било ти мене, життя,
Непереможена я піду в небуття.

Я вернулась з війни...
Хто не знав ще біди
І у пристрасті не горів,
Той, насправді іще не жив.

Я вернулась з війни жива.
Я вернулась у дім одна
І нікого поруч нема
Кровью, серцем пройшла війна.

Я вернулась з війни:
Погорілі сади, попелище трави
Не горять вже, - нема вогню
Я із плугом полем піду.

Переорю ниви душі,
Поховаю вуглинки всі
Нехай виросте польова,
Не елітна – жива трава.

Це літо з нами бавиться у жмурки.
Ховається за стінами дощу.
Ти притулись до мене і помуркай
мені на вушко…
Слухаю.
Мовчу.
Ми мовчимо.
Нам добре вдвох мовчати.
І двох сердець в один зіллється звук
мелодія любові в ніч кирпату,
де музикою – кожен дотик рук.
Ти притулись до мене ще міцніше.
Я притулюсь до тебе.
Обійму.
І будуть зорі сяяти ясніше
у ніч, від щастя нашого німу…
Хай бавиться у жмурки з нами літо
і котиться дощами у траву…
Ми будемо світити цьому світу
допоки ти живеш і я живу.

"И лишь пройдя полностью по своему Пути,
мы вновь превратимся в Свет,
оставляя на Земле лишь след
от пламени своей души."
Иванова Анна



Сжигаются Звёзды, сжигаются > Звёзды внутри меня.

Сверкая лучами, сжигаются > даже при свете дня.

Огонь Любви не кончается > он светит днём и в ночи.

Любовь вокруг излучается > и Музыкой всем звучит.

Весь Мир от Любви ускоряется > вибрирует и поёт.

И Люди с Людьми встречаются > и каждый свой Свет отдаёт.

Сжигаются Звёзды, сжигаются > Звёзды внутри всех нас.

Наружу их Свет вырывается > из наших сердец и глаз.

И Жизнь > как Душа > продолжается > стремясь каждый миг к Небесам.

И Мир от грехов очищается > от тех, что выдумал сам.

И Песня Твоя не кончается > Великая Песня Небес.

Сжигаются Звёзды, сжигаются > чтоб стали счастливей мы здесь.

Свіжим вітром розвіяло втому
І на обрії бачу з гори:
Рідний Золочів, давню знайому –
Восьмирічку під номером три:
Чепуриться, забувши про роки,
А на вигоні поряд, мов ліс,
Кучеряві каштани високі,
Що саджали ми в школі колись...

Трохи далі лежить кладовище
І нагадує кожному з нас,
Щоб жили і любили, поки ще
Є бажання і маємо час.
Ген, звивається луками річка,
Зеленіє гайок вдалині,
І природа чарівна і вічна,
Наче спів солов’я на весні.

Я вдихаю повітря цілюще
З ароматами трав і садів,
Ніби в райських незайманих кущах
Добру пам’ять про наших дідів.
Перехоплює горло судома:
Мов матуся старенька стоїть
Рідна хата – нарешті я вдома,
На знайомій з дитинства землі!

По весні, ніби птах прилітаю
До свого родового гнізда,
Щоб наповнити серце до краю
І вклонитися рідним місцям.

Десять пальців, немов пілігрими,
що бредуть до святої землі,
Вимальовують кроки незримі
на вустах, на плечах, на крилі…

Наша клітка здіймається вгору
і розхитує втомлений сад.
Ти прийшов так поважно і гордо,
але вже не вернешся назад…

Я про тебе ні словом, ні рухом
не обмовлюсь, якби хто питав.
Лоскотатимуть крила і руки
від старих нерозгаданих тайн.

В моїм світі лиш співи і блискіт,
що не є ані добрим, ні злим.
Доторкнись і вдихни нашу близькість:
Я – твій храм,
я твій Єрусалим!

Це кара за наші гріхи,
Чи просто-смертний вирок люду?
Це наче щастя навпаки
Яке довіку памятати будуть

Це було наче грім із неба
Кому.скажіть,такого треба?
Вогненна куля запалала
І в Україну смерть наслала

У квітні сталось оце горе
Розлилось лиха ціле море
Здавалося, що всі прокляті,
Приймали лихо в свої хаті

Це вибухнула й зайнялась
Чорнобильська атомна станція
І по сусідах перейшлась
Страшна хвильова радіація

Це пам"ятатимуть усі
Кого торкнулось цеє лихо
А на Чорнобильській землі
Назавжди буде тихо-тихо...

Колись жили тут добрі люди
А лихо сталось і повиїжджали
Не уявляю, що надалі буде
Але під серцем наче оса жалить

Колись росли тут ягоди й гриби
Усе цвіло, і люди цим пишались
Тепер лишень на цвинтарі гроби
І ті будинки що пусті зостались

Невже так завжди буде тут,
Не заспіває соловейко пісні?
І під ногами реактивний бруд
В повітря тисне...

НІЧИЯ
І знову смс від тебе,
Чомусь не тішить вже вона.
Бажаєш зустрічі від мене,
Але я більше не твоя.

Та ненароком натякаєш,
Про день народження своє.
І не відмовлю я, ти знаєш,
Зрадіє ж серденько твоє.

А ось і зустріч –
Ти радієш,
А я сиджу якась сумна
Я ж бачу –
Ти не розумієш,
Що не лежить мені душа
- до тебе...
а може й ні?
Не ти – причина.
Це я спустошена така,
Ні це не твоя провина
Надія в мене теж крихка.

Ти кажеш, що кохаєш,
Я ж бачу це сама.
А також ти страждаєш,
Та шансів вже нема.

Скажи мені відверто!
У чому винна я?
Примусити себе не можу,
Болить душа моя
З тобою нам не бути
Ніколи ж ...
І раджу все забути
Я більше нічия.

ДОТИК РУКИ

Цей дотик до руки,
Немов той стук у душу,
Цей дотик крізь роки,
Пронести в серці мушу.

Ми друзі просто так,
Та ні, знайомі лише,
Та дотик рук, однак
В моїй уяві пише –
Якісь ескізи дивні,
І досить примітивні.

До чого тут рука гаряча?
І те, що мужня і гладка?
Все рівно тут якась невдача.
Якась ілюзія сипка.

Я віддала тобі покірно,
В гарячу руку телефон.
Чому ж моя уява плідно,
Малює цей ліричний фон?

Нічого особливого, нічого
І мріяти не маю права,
І тільки промінь зору твого
Відтворює моя уява.

СОРОМ
Соромишся ти в очі зазирати,
Соромишся, я ж бачу по очах.
Не легко, правда? Забувати
Блукаючи стежками по-ночах.

І знову зустріч – випадкова,
Та ти злякався – що таке?
Надворі вже зима чудова,
Та щастя було нетривке.


Здається мало тебе знала,
Що боягузом був таким.
І навіть те не помічала,
Яким насправді був слабким.

Можливо, ти боїшся дуже,
Що я скажу тобі слова:
”Навіщо це зробив ти, друже?”
.................................................

Бабуся

Вона така самотня в світі,
Живе в далечині.
Чомусь далеко її діти,
І згадують чи ні?

Так часто думає бабуся:
”Чому? Чому життя таке?
Чому далеко моя Люся?
І Толік близько не живе?

Тепер коли старенька стала,
Думки приходять все частіш.
І ось про скриньку раз згадала,
Де клала кожен лишній гріш.

Знайшовши там грошей в дорогу,
Вона зраділа як дитя.
І вирушила від порогу,
До діток рідних навмання.

Погостювала, пораділа,
Додому повертатись час.
Але душа її боліла,
Що покидає знову нас.

Ми проводжали її сумно,
Та пролетів так швидко час.
Між нами було дуже шумно,
Але подумав кожен з нас.


Можливо сяде і поїде,
Залишить спогад серед нас.
Можливо, більше не приїде,
Можливо це в останній раз...

Другові

Я тобі довіряю все,
Бо ти друг мій єдиний і вірний.
І я вдячна тобі за це,
Бо мій розум стає покірний.

Я виховуюсь поряд з тобою,
Відкриваються очі мої.
І живу я в злагоді з собою,
Ось за це я вдячна тобі!

За розумінн, дякую тобі!
Мене так важко зрозуміти,
І за підтримку вдячна я тобі,
Без неї незмогла б я жити.

На городі соняшник
Соняшно зацвів-
Розпрямив голівоньку,
Рученьки розвів.
Милувався сонечком,
Дощик зустрічав
І смачним насіннячком
Діток пригощав.
Посміхайся ж друже наш
Нам через віконечко,
Мила наша квіточка-
Друге наше сонечко.

Я-маленька господинька,
Мамі помагаю:
Мию посуд свій ляльковий,
Іграшки складаю.
Зранку маму я вітаю,
На нічку цілую,
А цілий день ігри граю-
Зовсім не сумую.
Люблю їсти я цукерки,
Як вільна хвилинка,
От така у мами я-
Мала господинька.

За водою спливають літа,
А у серці кохання бринить,
І колоситься, наче жита,
І листками дерев шелестить.
А у серці панує Весна,
І вирує струмочками мрій,
І проміннями сонце торка
чарівливих і бажаних снів.
Наче марево, щастя спливає,
Осінь сивий клубочок несе,
але серця вона не торкає,
їй-бо,серця Весна не дає.

Ти - все, що в мене є в житті,
Моя опора і моя розрада.
Для Тебе серце б'ється кожен день,
Ти в ньому є і цьому дуже рада.

Ти в смутку витреш сльози із очей,
Протягнеш руку у важку хвилину,
Усмішку щиру, Ти візьмеш собі
Й розділиш,Ти зі мною гарну днину.

Ніколи,Ти не зрадиш, не покинеш,
Завжди мене провадиш по житті,
Про мене кожен день з любов'ю дбаєш,
у розпач впасти не даєш мені.

З Тобою хочу бути я завжди,
Для Тебе своє серце я відкрила.
О, Господи, до Тебе полечу,
Лише пошли мені любові крила.

Ніч взимку ходить навпрошки,
день білий, мов негроїдні долоні…
Лежать у шафі подушки –
про сни розповідають одна одній…

Вода поснула скулиніг.
Як помідорів сорт «Волове серце»,
ростуть з-під снігу снігурі…
Сурмлять ялини, мов гіперборейці…

А сонце в грудні споконвік
з промінням куцохвостим, наче заюк;
дотоптують миряни рік
і рік новий топтати починають…

Щоб згнити навесні, лежать
під снігом віття, листя до послідку…
Мов щоки, з-під яких олжа
виплигує на світ заради дідька,

в печі поління так горить…
(До бджіл сховалось літо на зимівлю.)
Вогонь до мене на санскрит
потріскує, а я все розумію…

Вічна пам"ять вам, колишні випускники ліцею Ольга Башинська, Павло Саміло (загинули), Алла Шарун, Тетяна Блищик і Сергій Підпалюк(померли).

Заячали прощально ключі журавлів
Над безоднями всесвіту й світу.
Чи з далеких вітрів, чи з незнаних штормів
На цю землю, сльозами омиту,
На небесності душ, на нестерпності мрій
Принесе над роками й віками
Ваш сердечний порив, ваших дум буревій
Неземними надривними снами?..
В коридорах ліцею ще плаче ваш сміх,
Не збагнувши химерності миті.
І відлунює розпачем з дальніх доріг,
Що лишились для вас не відкриті.

Я шепну тебе на ушко:
«Моя милая подружка,
Канарейка, птичка, душка, –
Обниму твой нежный стан.
Подойди ко мне,
Поближе,
(Что-то я неважно вижу),
Ну,
Не бойся –
Не обижу
И не съем, и не предам.

Вот, возьми конфетку,
Скушай,
Закуси медовой грушей,
Верхний свет давай потушим,
Выпьем – за прекрасных дам!
Пусть нас музыка закружит,
Я тебе открою душу,
А когда устанешь слушать,
Ты прильни к моим устам.

Я от губ твоих растаю,
Позабуду всё, что знаю,
Обогрею, приласкаю,
Что имею – всё отдам.
Засияют счастьем лица,
Под ногами мир кружится,
А в руках моих Жар-птица –
Улетаем в небеса!.. »

Вона стояла з лопатою в руках.
Сива, зморщена, змучена, безсила –
Біля ніг її вирита могила,
Й усмішка болі на вустах.

«Природо! Стій! Не треба! Почекай!
Живи! Живи ще! Не вмирай!»

Вона усміхнулася так сумно,
Подивилась з болем на цей світ,
Послухала, як літаки здійнялися шумно,
Згадала, як косить людство наше СНІД.

«Ні. Я вже не маю сили.
Я чую смерть. Вона іде.
Радіація, Сміття—спалили мої крила,
Я вже майже мертва і лице моє бліде.»

Вона усміхнулася тужливо,
Присіла біля власної могили.
«Сьогодні ще не кінець. Хоча…усе можливо.
Якщо ви не схаменетесь, діти, то у мене сили
Не буде завтра жити.»

Я виключу світло, розслаблю долоні,

Підніму я дуло до ніжної скроні,

І ніч зарегоче, і гратимуть тіні,

Горітимуть всі речі нетлінні.



Твій подив застигне обличчям конвульсій,

Життя дотліватиме у рванім пульсі...

І свічка заплаче від страху згоріти.

Він гляне у небо, побачить: в горі ти..



А вітер губитиме мудрі цитати…

Ти сядь, тихо будь. Цить! Та – ти!

Там.. чуєш? Дощ тарабанить по шибі.

Ти вмреш за це «дякую», чиєсь «спасибі»?



Усі запитання стають риторичними,

Він в тебе в руці, а тут - ніч і ми.

Своїм безголоссям тиша співатиме,

Думки позникають в полум’ї фатуму.

У старому-старезному лісі,
Де ховаються вдень кажани,
Там де морозно сонцю-гульвісі,
Ніч в іранській чадрі-завісі,
Там для нас вигадують сни.

Там припнуті вітри, як коні,
Там гойдаються трави сонні,
Місяць зорі цілує в скроні,
Відьми долю ворожать з долоні.

Там тумани народжують ранки,
Там гаптує павук вишиванки,
А озера – підземні фіранки,
З яких плачуть русалки-бранки.

Там думки, як дубове коріння,
Там повір’я зростають з насіння,
І забуті в століттях творіння
Все витають, живі і нетлінні.

Там Сирин з Алконостом на свята,
Перелесник там звів собі хату,
Сивий джин пише махабхарату,
Про богів та давнішність патлату.

Ляжу спати – ковтну того трунку,
Припливуть кольори-візерунки,
І насняться палкі поцілунки,
І натхнення для мого малюнку.

У старому-старезному лісі,
Там де терен заплів стежки,
Де дірки у небесній стрісі,
На густому настої-замісі
Варить літо свої казки.

Як тобі, моє серце?Як тобі там живеться?
Кажеш ,ти перший янгол в Бога на небесах,
Кажеш, що білі крильця вчора обмив в озерцях –
То ж були мамині очі – рідна у них роса.
Пух по пір’їнці падав, пух, наче сніг з тополі,
Літо - плакуче нині, скошено з неба зорі.

Кажеш , що бантика клаптик тре знахабніло ручку,
Кажеш, що зливи не буде, а лиш кантати спек.
Бог – сивочубий дядя - клаца гріхів карлючки
На ноутбук причасть, - довгий на віру чек.
Клаптик здери, моє серце, він не від вашого світу,
Німбик - коханій голівці . Мамі – прогіркле повітря…

Як там у нас? Як завжди . Брат твій братки збирає,
Рідна сестра танцює в тата на голові.
Троя горить у Львові , тошно від Менелая,
І загорітись хочеться першій оцій траві.
Так, я сумую, серце. Зморшки гардин на вікнах .
Никну останнім звуком, мучуся псевдоніком.

Тато нам каже казку, мудру співа колискову -
Там тобі, серце , видно сакуру наших живінь?
Я все нижу намисто з вовчої ягоди слова,
Стала така спокійна, наче не я ,а тінь.
В серці безжальні олені , кава та прісна преса,
Крона твоя оливова громом між піднебесся.

Кажеш, тобі пора вже , сиплеться пір’я в руки,
Біле і аж шовкове, мов пелюстки ромашок.
Де ж ти там? В ребрах хмар Баху відкручуєш вуха?...
Я принесу твій светрик... Ти залетиш поважно…
Тільки, не кидай, серце, рід свій напризволяще?
Прощене, чи непрощенне часу стирати важче…

Вона чекала чоловіка,
Та він ніяк не падав з неба.
А їй хотілося – до крику, –
Задовольнити цю потребу.
Хоч би здавалося – чого там:
І не дурепа, і не стерво,
І одягалася по моді,
І начебто в порядку нерви?!
Були, звичайно, кандидати,
Та на біду – не ті, що треба:
Не відчувала з ними свята –
Лише приземлені потреби...
Але з роками все частіше
Летіли погляди повз неї
На мить ніде не зачепившись,
Не те що – „узи” Гіменея.
А вечорами з нею поряд
Сиділи „подруги” завзяті:
Печаль, Нещастя, трохи Горя –
Ворони на людському святі.

Надмір обтяжлива свобода
І ця самотність вечорами...
Даремно пропадає врода.
Кому відкрити серця браму?
Луною оживають кроки
В пустій, напівживій квартирі.
Холодне ліжко – одиноке
І дні – безрадісні і сірі.
Поволі павутина років
Лягає зморшками на личко
І сльози змореним потоком
Течуть - і це вже стало звичним.

– Чи я така вже безталанна,
Чи бог мене за щось карає:
Не падає із неба манна,
А бідам і не видно краю,
І у коханні – теж невдачі,
Розлуки на шляху до раю?
Я виходу ніде не бачу!
Люстерко – підкажи,
Благаю!

– Я дам тобі одну пораду:
Аби життя пішло на краще,
Зміни свій імідж і помаду,
Покинь Печаль напризволяще,
Намрій, що все – як ти хотіла:
Зваблива, молода, красива,
Забудь, що в серці накипіло.
Твоя душа, від болю сива,
В майбутньому забуде муки:

Ти бачиш там себе щасливу!
Ти чуєш так жадані звуки!
Ти робиш крок назустріч диву
І Долі простягаєш руку!

Ночі і дні
Розтасовуєш картами гральними
У рукавах,
Зазвичай не по масті і парами –
Шістки б’ють козир,
Бо тільки вони є сакральними,
В місті без назви
І з дуже дешевими барами.

П’яні поети
На площах, майданах і вулицях
Грають у вірші
З вітринами і перехожими,
Що у підземці
До пункту збереження сунуться,
І намагаються
Буть на поетів не схожими, -

Небо продажне
Подалось у боти і спамери –
Краплі дощу
Розривають мережу осколками;
Батько богів
Із Олімпу (тюремної камери)
Замість грози
В небо сипле блатними наколками,

І боже!вільності
Робляться теплими, ближчими –
Невідворотно,
Як фільтр при кінці сигаретному.
Рани й укуси
Знедавна зализуєш віршами –
І розуміє все більше,
Що ти з поетами!

Кілька крапель нагрітого воску
Для сумної фанатки (за сумісництвом – Музи).
Він пісні їй щовечора в дім приносить.
А Вона тільки слухає. Хоче… Мусить!

Він – сирена із голосом древньої знади,
а Вона вже навчилася від Одіссея
не дивитись, не слухати, болю не знати.
Стати білою й рівною, мов євростеля.

Але голос Його вже давно всередині:
попід шкірою, в серці, голоднім без кисню.
Муза теж до світанку не спатиме нині.
Час розтанути їй чи самій написати пісню.

Під небом сірим
ще оркестр вітру
мелодію вечірню дограє.
А біла квітка
тягнеться до світла,
що джерелом безсмертним
в серці б’є.
І п’ють дощі
її солодку вроду
не день, не два,
а тижні, місяці…
А квітка в небо дивиться,
як в воду
і музика у неї на лиці.
А біла квітка
вірить в день погожий,
у дотик сонця,
в усмішку його,
і зустрічає радо перехожих,
і мріє,
і надіється свого
під небом вічним
поки стане сили.
Любов - то
невичерпне джерело.
Вона дарує серцю вічні крила,
щоб те, що ти задумаєш –
збулось!

Між двох долонь мою душу ростерти-зігріти
Спробуй, як руку холодну колись.
Поки не ростанув січень і штучні його сателіти,
Поки на ялинці висить солодкий ірис.

Післяріздвяне серце схоже на биту тарілку,
В якій полежало все – і роки, і небо, й салат.
Я думала буде тепліше. Тепла знов було ніскільки.
Тепла десь було багато. Не тут. Не поруч. Не над.

За щоками поволі меншають карамелі.
Вогонь є далеко. У домі немає вогню.
Розчинені двері чекають на втечу.
Я стелю, і вікна, і все, що за ними скурю
Від часу і порожнечі.

Поруч ліворуч від мене твоя тінь. Дзвінок
Руйнує правду другої тисячі років.
Мої черевики стоптані вже до кісток
Від пройденої вічності у кілька –надцять кроків.

Обери мою душу як букву із алфавіту.
Перепиши спочатку на дещо краще.
І опусти мов сонце, що врешті стоїть у зініті
У крихти січневих снігів живих і пропащих.

Далі настане лютий і зникне як в пляшці ром.
Я житиму до наступних снігів уже вкотре.
Знизу вгору тектиме душа наче паліндромон.
Крутитимуть голову мухи під мецо-форте.

зігнувся навпіл аркуш ночі
хвилини скапують у груди
під вогким місяцем тріпочуть
двобокі зорі наче люди

все глибше пропростають руки
у стомлені сніги пустелі
і міражем спливають букви
на рококошних капітелях

по колу годинника кроки
із часом я віч-на-віч
у мене примерзли стопи
до неба на цілу ніч

стоючи за межею століть
пізнавши цілу епоху
так складно пізнати мить

світанок не випє втому
і страшно мені між ночей
дивитися в очі тому
у кого немає очей........

країна випита з очей, стерта з мапи кимось так
як горох мала – не знати чи знайдеш її
казка, сонце, квітка мак
завиті дороги як вуса у Далі

залишився один колосок степу зі
пристрасті трохи червоної наче вино
вибитий зліва герб на правій нозі
і в душу покланене неба висохле дно

країна така невеличка як горобчині крила
або снігуря що рве груди співа на морозі
за крихітку хліба. на вікні кров людська проступила
чи то Божі сльози?...

там сонце мов яблуко пада в кашлаті калюжі.
там білі кульбаби і жовті і голі між трави
там верби що плачуть і серце що любить
неспокій душа незгасима і Лавра

там день наче вічність а вічність як мить
епоха уміщена в Дніпрові груди
там час не минає час вперто стоїть
минають невпинно лиш люди

і хочеться бути або ростектися для
стати поглинутим щоб тукотіло у скронях
і лист що на нім заштрихована кимось земля
світу цього залишився у сивих долонях

і хочеться поруч себе тримати її
й пишатися що десь немає такої іще
впасти обличчям у душу цієї землі
і глибше і глибше вростати у неї плечем

з-під уламків своєї сцени
я дістала розіраване сонце
і зшивала його нитками
і кидала назад у небо,
а воно відбивалось і падало
на поламані дикорації
незрозуміле латане
на життя моє схоже.
я стирала до крові лікті
роздираючи небо руками
щоб зробити у ньому нішу
і покласти нещасне світило.
я носила його за спиною
з гострим холодним промінем
що тихо орав мені душу
що тісно зміряв мені всесвіт.
коли ж посіріли всі прагнення
і пєси взялися попелом
нове цілісіньке сонце
над іншим зійшло театром.

твоє обличчя може бути всим
його по-різному штрихують
і так помітні на тобі чиїсь сліди.
коли під сонцем тече асфальт
коли свічками горять каштани
а у натовпі розлузаних голів
голосно пахне пантоміма
мої чорнила плачуть по тобі.
чиєсь життя полює на твоє
схопивши душу за рукав
йому твій крик нагострює мечі
я завжди ріжу пальці на словах
так само боляче як ти втрачаєш сни.
а ти і досі гойдаєшся між
здірявлених від розстрілу степів
іще в середині минулого сторіччя
прости мені цей гострий юний гнів
але ж не можна жити без обличчя...