я - гола людина
р
оз ки
да
на
між рядків
курю одна за одною букви
попіл ляга на папір - нехай проростає
мої груди вшиті у міжчасся
де не існує вичерпності свободи
де не торгують пігулками таланту
де скільки не ковтай кубометри океану
не напєшся натхнення
коли всі твої дії задля суспільного сексу
не хочу бачити світ крізь презерватив
загальної свідомості
і приймати зеброваність життя
яке насправді звичайно сіре
осягнути міжрядковість власного
стати схожою на сірник Джакометті
від спалахів божевілля краще
навіть просто згоріти мільйон разів
або лише один
крізь два астрономічні століття
потиснути руку Тарасові
для якого мольберт ніколи не був зброєю
витерти ноги об логіку
розірвати контракт з історією
роcтектися на оливковій гілці
як циферблат одного генія
взад і вперед жувати алфавіт
естетично випльовуючи його
у текст свого світу-
така гра достойніша навіть за війну

Тато грав - ... мав,
я граю - ... маю.



Маю трохи духів і хрипливі співи,
Маю дві долоні, щоб прикрити груди.
Не тримай на мене тліючого гніву,
Не кажи нікому: "Я тебе забуду".

Маю в серці птаха з мокрими очима,
Маю на колінах два татуювання.
Не чекай зустріти в себе за плечима
Створеного нами клятого кохання.

Маю у зіницях місяця німого,
Маю вісім квіток й дідову цигарку.
Вкажу тобі напрям, місце і дорогу,
І нарешті вип'ю молока без старки.

Всі ми одягаєм непристойні лати,
Часто уквітчаючи чарівними перлами-
Але як же хочеться вміти прощавати
І хоч раз у вічі бути милосердними.

Та біда приходить вічно не одна,
Завше тверезієш в непристойній ноті,
Коли сором серце дивно спеленав
В десятини грішні або навіть соті.

Струмом обвиває звично вдогоди,
Теплим і прискіпливо обвіяним обманом-
Не чекай ніколи щастя чи біди,
Бо вони приходять пізно й зовсім рано.

Погляд обтікає зимове проміння,
Холодом весняним віє здалека,
Уві сні кричу обірване "амінь" я,
Що молитвою душі давно плекав.

І розтерзані думки потонуть в небосхилі,
Я стою з життям, наче вже над прірвою,
Океани болю щастя перемили,
Де слова, що шепчуть застаріле "вірую".

за столиком на двох
пили зелений чай
текіла сіль і лайм
і подихи так тісно

губи кажуть так
захоплено тіло
засмаглий долі смак
круїзи оплатили

хапали з неба зорі
на небі малювали смайли
в бокали наливали море
і зберігали в файли

лягаю на пісок
навколо завжди рух
на хвилях теплий рок
і крутять нові фільми

підносять з льодом фреш
живі офіціантки
і на прогнозі стрес
хто ж залікує ранки

накрив шалений сон
здійснились усі плани
а за моїм вікном
пірс хвилі океану

коли я прокидався
і серце чуло біль
на твої сині очі
падав мокрий сніг

облизувала губи
і замерзала біль
ковзалась і просила
я завжди сипав сіль

але життя сторінки
перегорнулися нові
змінилися бажання
групи крові і телефонні номери

не скажу
що так
але й не можу
сказати ні

сьогодні не теплий
вечір
і фільми
ставлять не ті

і я шукаю хвилі
немає
в ефірі штиль

а настрій
твоїх очей
бадьорить
солодом
і запахом снів

а я все ще
не кажу так

я посилаю нерви
у порваних конвертах
стискають душу перли
не зійти по сходах
пальцями не стерти
ми не живі ми вмерли

на шпалерах сльози
стриптиз колін накритий
плетуться руки в лози
я з ситцю в марлю звитий
під снігом жадібної прози
я не живий я вбитий

ти виглядаєш сьогодні
не розфарбована осінь
не вистачає комодів
скласти одяг
бракує світла
проснутися зранку
в синій кімнаті
мій друг купив Касабланку
буде завжди там жити

ти прокидаєшся завтра
від кофеїну
із сигаретного диму
дивись яку я сплів павутину
ти кажеш небо плаче
але мені все так
здається себто наче
сьогодні зовсім інакший
не схожий на тебе
бо розфарбована осінь
в конвертах жовте листя розносить
я б охоче продовжив
але вже пізно і досить

я березень твоєї тіні
я космос твоїх думок
втомився від твоєї ліні
розсипав компліменти на листок

я захоплю всі акварелі
і намалюю твій портрет
чекатиму тебе в готелі
куплю тобі з троянд букет

я хочу пити твої сльози
вдихати запах твого тіла
на вечір замовляти грози
і ти так само щоб хотіла

у грудях біль
і не твоє питання
сьогодні я вирішую
де буде наша спальня
в яке вікно
куди засвітить сонце
в якому напрямку
дме сильний вітер
і перемети протяги
ти одягаєш
на свою душу светр
коли кордони
вже порушено
і на твоїх долонях
не медові квіти
крапки розставити
ми в змозі
ми вже дорослі діти

попросиш зняти
я сміло зніму
закриваючи очі
і сміх і сміх

знову пестиш димом
не на жарт захопила
забираєш в полон
мої зламані крила

ти лікуєш росою
мій сон
одягаєш зорі
і сміх і сміх

Все якось так - було і не було.
(старий сусіда човга в темний вечір).
Із вени брали кров. Пили вино.
Відкрили двері. Кликали Предтечу.
Згубивши совість, принесли вогонь
(щось має в дикій темряві світити).
Всі відcахнулись. Зупинились осторонь.
Хотіли жити.
А що життя? - було і не було.
Степи ж живуть копитами і травами,
над ними сонце не одне цвіло,
і не одна душа здавалась гарною.
Ось тут. Де все було і не було,
і там, де ще слова постануть справжністю,
ми сидимо. Терпке вино п"ємо.
Здаємося привітними і гарними.
Мовчить люстерко. Бо воно сліпе,
покрите пилом, щастя віджило
(тому воно й не розрізнить тебе).
Ось так і все - БУЛО І НЕ БУЛО...

На Україну повертає птах.
Відтрепетав. Відмислились надії.
Дивлюся - він летить в твоїх очах,
щоранку воду п"є з криниць, на віях.

Збентежений. І тихий, як ліхтар,
що свідком є вечірніх поцілунків.
Уміть мовчати - це великий дар.
(Мовчить і небо. Сиве. Хмароруке).

Дрібнять дощі... Тремкі і затяжні...
А птах летить. Об вітер сушить крила.
Летить глибоко. В хмарах, у душі.
Кадять тумани крізь важкі кадила.

А птах летить. Додому. Навпростець.
Знеможений. Присяде на подвір"я.
"Я тут. Привіт. Я сонячний гінець.
Погладь моє легке і біле пір"я".

На Україну повернувся птах...

Зловивши в кулак свою душу,
Її я ховаю від світу.
Доверху себе застебнувши,
Не дам їй у вирій злетіти.
Пластмасові гудзики-грати
Малюють штрихами неволю
В полоні повинна тримати
Пташину душевного болю...

Мені так холодно в цю зиму
Замерзло все...
А серце б”ється ще об кригу
І чогось жде...

Весна розтопить лід надворі
Та не в душі...
І в літку тут дерева голі,
Лежать сніги...

Вже не зігріють мене руки,
Навіть твої.
Любов померла від отрути
В зимові дні.

подвійне еспресо
і грам п'ятдесят арарату -
відчай запити... сльозами
невимовним болем
здавлює горло... гірко...
цукру побільше,
щось кава гірчить мигдалем
і ще...
я в каві бачу його...
будь-ласка, ще п'ятдесят арарату
і тістечко...
те, що вишенька зверху,
на спомин -
він завше його полюбляв...
я знаю, що пізно -
вам час зачинятись,
та він ще зі мною,
не відпускає...
біль...
востаннє...
прошу арарату...

Коло друзів
за круглим столом
розпиває розмови,
насипані з неба.
А за вікном…
…ого – яка…
йде дівчина. За нею ще дві –
стежать, завидливі, шиплять…
…хвора бабця шукає аптеку – дід зліг…
…пишуть слово Європа через «Е»…
…сліпий хлопець пальцями перечитує клавіші.
Яка різниця – чорні, білі? «Е», чи «Є»?..
…за сусіднім квадратним столиком
о 1305 щодня обідає рот…
…дівчина з тацею і квіткою ходить,
відбирає у повних порожнє.

Душа у стані прострації,
І протяги для вентиляції,
Вдихаю духмяні акації.
П’ю тишу, як каву-глясе.
Ріка без порогів і повені,
Пливу в некерованім човені,
Думки в почуття не заковані.
Чекаю, куди занесе.

Ковтаю розведений вакуум,
І кличу зозулю-оракулом,
Малюю по небу каракулі,
Віршую, вигадую сни.
З морозива злизую шоколад,
Стриптизи танцюю на власний лад,
Збираю до кошика зорепад.
Я вільна, а все – восени.

Накотить нестримними силами,
І човен потопить з вітрилами,
На камені кине знесилену.
Підніме, і знову жбурне.
Окропить гіркою калиною,
І круговертю невпинною –
Чи грішною, чи безвинною….
Кохання не обмине.

Та тільки сьогодні – прострація,
Лиш вітер в бурхливих оваціях
Цілує тонку мою грацію.
На вухо шепоче gracias…

Крізь порцелянові двері
Ходять у капцях протяги.
Свіжа гуаш на папері.
Пальці твої невпевнено
В ніч проводжають потяги.

Червень червоним черевом
Тихо штовхає у спину.
Стиглі черешні в пелені.
Завтра ти будеш впевнений:
Літо
Знайшло
Україну.
3.06.09

Загадочная женская Душа…
Глаза не лгут, слова не говорят…
И искры Звёзд над головой горят…
Поёт нам вечер песню не спеша…
Загадочная женская Душа…

Загадочная женская Любовь…
Как часто любят вовсе не достойных…
В руках твоих нежнейших и спокойных…
Смятенье растворяется и боль…
Загадочная женская Любовь…

Загадочные женские черты …
Всех линий тела хватит рисовать…
И Жизнь, и Мир, и трепетно внимать…
Рисункам волн твоих, где в каждой – только ты…
Загадочные женские черты …

Загадочная женская стезя…
Твои целуя тёплые колени…
Я превращаюсь в Божье умиленье…
И мне не петь никак уже нельзя…
Загадочная женская стезя…

Загадочен весь Мир, где Солнце – ты…
А от меня зависит – свет иль дождик…
И нет сияний, на тебя похожих…
И, слава Богу, сведены мосты…
И каждый лучик напевает: «Ты!»…
Я обнимаю Мир, где Солнце – ты…

Телами слиться нежно - словно взгляд

Сливается с закатными лучами -

Врасти друг в друга – душами, глазами,

Губами, кожей всей, ногами и руками -

Войти друг в друга мощно – как цунами –

И осознать, что нет Пути назад -

А есть Любовь и…

Бога

нежный

взгляд

...

Войти в твой Свет

В твой Мир

В твой Рай

В твой Сад

Его нет давно… Просто взял и… умер…
Его именем может быть назван танкер…
Он Тебя - для себя – как умел - придумал:
Ты ушла – и он странным стал - словно сталкер…

Он искал по ночам в чёрном Небе звёзды…
А утрами искал, где гнездятся птицы…
Он не знал, что близки все Твои угрозы…
И Любовь… как и Жизнь… уже… не… повторится…

Он стихи не писал – он словами плакал…
Он слезами смывал на листах все буквы…
А следы Твоих ног были также сладки…
И от боли в Душе разорваны сутки…

И вдали – где-то там - на другой Планете…
Кто-то вместе с ним в ночах просыпался…
Был наивен Мир и был чист, словно дети…
Тот, в котором живым до сих пор он остался…

Кто-то плакал с ним… может быть Ангел Божий?..
Или дождь за окном - вечный добрый странник?..
И сказал Тебе кто-то: «Так быть не может!…
Разве любят – искренне – сердцем, делами?..
Разве любят – нежно - словами, шагами?..
Разве любят – страстно - дыханьем, стихами?..
Пульсом крови пишут Любимым посланья?..»

…

Его нет давно… Почему то… умер…
Его именем конечно же не назван танкер…
Он Тебя для себя навсегда придумал…
…и слышны - по ночам - песни нежной шарманки…

ты уже не можешь быть таким
ты уже не можешь так, как раньше
мысли, песни, стоны, рваный клин
аллергия от вчерашней фальши

ты уже не можешь наобум
просто так бродить по перелескам
каждый стук и каждый громкий шум
превращать в упор стены отвесной

ты уже не можешь не дышать
этим мигом, радостью и словом
песней, звуком, лаской воскрешать
стылый дух прохожего земного

ты уже не можешь быть таким
смысл в том, что Мир живёт и дальше
наполняясь добрым и святым
светом Неба, где ни капли фальши

Цей гамір рідний і такий живий,
мов соловейка спів у гаї,
під нього зранку прокидаюсь,
із ним щоночі засинаю.

Без нього дім цей - пустка,
життя без нього - не життя,
дитячий гамірливий сміх - це пісня,
що лине у щасливе майбуття.

Цей гамір рідний і такий живий,
він звеселяє світ навколо,
і додає життєвих сил,
усіх гуртує в дружнє коло.

Нехай лунає сміх цей звідусіль
і там, де так з надією його чекають!
Бо діти - наше щастя й втіха,
вони батьківське серце звеселяють!

Кожне слово має бути зрошене любов’ю,
Зоране надією, полите щастям, а то й горем,
Слово омите має бути кров’ю,
Або сліз печальних морем.

Кожне слово повинно линути із серця,
З найпотаємніших закутків душі,
Де правда і любов, немов сіяння Сонця,
Горить палаючим вогнем.

Кожне слово має бути, як вогонь,
Що горить нестримно, рветься в небо,
І хоча йому кричать: «Та охолонь!»
Він не може, бо горіти—це його потреба.

Тільки тоді родиться в словах могутня сила,
Яка, немов ураган на шляху усе знесе,
Тільки тоді злетять слова, неначе крила,
І вітер силу слів по світу рознесе.

Тоді слова поламають усі тюремні стіни,
Які повиростали з наших власних «Ні!».
Запалають, як палали в Ліни,
І спопелять всі паростки брехні.

Світ народжує Героїв—така його природа…
В огненних жорнах земних надр,
В полум’ї війни, у жару сердець,
У запалі битви, у сплетінні ласк
Родиться герой, родиться борець.

Світ народжує героїв…
Він мусить це робити.
Без героїв—світ не світ,
Без них—кому серця палити?
Без них—кому розбити серця лід?

Світ народжує героїв…
Своїх найкращих дочок і синів,
Що не хилять голови, не згинають ніг,
Що йдуть вперед і не оглядаються в сутінки віків,
Що не стають на шлях простих доріг
І не віддають судьбу в руки чужих богів.

Світ народжує героїв…
Ті полум’яні душі, що горять,
Немов зірки, немов Сонця,
Ті палаючі серця,
Що ніколи не згорять.


Світ народжує героїв…
І шляхи дає героям він тернові,
Шляхи—як ріки крові, океани сліз.
Шляхи—ніким не знані, невідомі.
А в кінці—пекло або рай,
Де немає горя ані втіх.

Герой. Відважний воїн, хлопець молодий,
Що біжить вперед і тремтячими руками
Прижимає автомата до грудей,
Прощається з думками.
Він знає…знає…знає:
Загін розгромлять вщерть,
Та його це не лякає.
Він підставляє груди під удари куль,
І стріляє, і стріляє…
Цівка крові витікає з уст,
А він вмирає, він вмирає…
Та смерть вже не страшна йому.
Він поліг за те, що святе йому,
І не жалкує жодної хвилини,
Бо він ще житиме—у крові власної дитини.

Герой. Народний ворог, вічний в’язень,
Він той, кого шукають всі державні пси.
Він дисидент, інакодумець,
А таким немає місця в царстві Щастя-Лжи.
Він кричить про правду.
Наповен голос, на весь світ,
За це його повели на розправу –
В тюрму на десятки довгих літ.
Та він не здався, не зламався,
Боровся поки жив,
Тільки для народу він старався,
Для нього душу-кров випустив із жил.

Герой. Та бідна багатостраждальна мати,
Що вдовою ростила сина, жила задля нього,
А тепер його життя в палаті,
Хвороба серця—кінець всього.
Задля порятунку сина
(Дитині ж тільки двадцять літ!)
Лягла на операційний стіл…
Всміхнулась…Помолилась…
Так і завершився життя її політ.
Вона віддала своє життя,
Задля життя дитини –
Вона пішла з буття
З усмішкою…щасливої людини.

Світ народжує героїв…
Завжди.

Спостерігаю
коронацію
підлости
і вульгарности,
слухаю
овації
дурості
і
відчуваю
вібрацію
нервів.
Усе,
що роблять –
провокація
до злости.

… Посилаю
безмовні
апеляції
до
чужої свідомості
та
у відповідь –
інтенсифікація
байдужости.


Змучений,
виснажений
прагну
ізоляції
від
набридлого
оточуючого
в
резервації
свого
внутрішнього світу.

Я
маю
рацію
коли говорю
що
нам потрібно
більше
любові,
доброти
і чистоти.

Ти прийдеш потім
коли відцвіте каміння
коли залишиться тільки одне сонце
коли люди відівчаться літати
і земля стане чорною

Ти прийдеш потім
а поки що я сам
збираю цвіт з камінців
ношу своє маленьке сонце в кишені
і час від часу милуюся ним
літаю поміж хмарами
навперегонки з вітром
і саджу насінинки щастя
в рожеву землю

Але коли ти прийдеш
все стане таким як було

Тому краще забудь про мене

Сірий Дощ. Сірий день. Сіре небо.
Сірі очі і серце, й душа.
Закатовує сіра нестерпність,
Сірі ножиці розум вбива.

Сіра думка із сірого мозку
Через сірі виходить уста.
Й сіра внутрішність сірого тіла
Божевільно-убивчо пуста.

Сіра музика сірого вітру
Закровавлює глухість німу.
І співає зсіріла уява
Чорну пісню про сіру пітьму.

между нами не
пробежит чёрная кошка

тебе не придётся запоздало решать
готов ли ты быть отцом

мне не придётся держать в уме
количество выпитых тобой рюмок

можно смело хвалить твои стихи
не натыкаясь на понимающие улыбки

можно не перехватывать обращённые на тебя
взгляды других женщин

тебе не нужно думать,
понравился ли ты моей маме

нам не придётся спорить
кто выведет собаку
кто помоет посуду
что нужнее бензин или креветки
выключаем лампу над кроватью или ещё пара страниц


ну и что
что мысли мои возвращаются к тебе
как воздушный шар, наполненный гелием-
стоит отпустить ниточку
поднимается к потолку


и что сердце
скребётся и скулит
как щенок, запертый в кухне


29.12. 2007, 2 часа ночи

...это звезды дрожат от ветра
письма кутаются в конверты
не бывает на свете смерти
даже помнить о ней нечего
город скомкался шарфом клетчатым
образуя пространство случайных встреч
город перья лестниц топорщит
берегут сады висячие
облупившиеся подоконники
как в рассрочку взятое лето…


…а ноябрь хрипит саксофоном
карнавалит
скулит по-собачьи
то флиртует с тобой неприкрыто
то скандалит
то шепчет молитву
аплодируют стоя клены
разбивая ладони в кровь
Но ноябрь безразличен к славе
инструмент то воркует то стонет
то в два голоса - хриплый и томный
сам с собой обсуждает сплетни
хохотнёт
шансон старый вспомнив
и вдруг ураганом наполнившись
затрубит слонихой влюбленной
выдувая звезды из гнезд
небо битый трамвайный билетик
сложи цифры чет или нечет
сыпля звезды как соль на лед
под подошвы случайных прохожих
и слетаются птицы на крошево
ищут птицы тепла и хлеба
и садятся тебе на плечи
и еще один день прожит…

…вот бы чиркнуть собою о небо
полюбить ни за что и сразу
и отдаться ноябрю и джазу
позабыв о безденежье и бронхите
танцевать как девчонка под сценой
обрывая дождя синкопы
не боясь быть смешной и счастливой
я люблю в себе только Музыку…


…близость снега чувствую кожей
на губах как вкус поцелуев вкус портвейна
кочевать бы вслед за солнцем и вдохновением
держась за ржавый борт кузова
бездомность принимая с благоговением
в пять утра быть пощёчиной солнца разбуженной
и
взбираясь на живую смолистую мачту
быть ничем не заслуженной
быть живой
на ладонях рассвета
стать просто парой тактов лесного концерта...


...шепчущим серым кружевом
под ногами истлевшие листья
а по городу ходят кошки
как рисунки авангардистов
как воскресшие чёрные лужи
трефы в пасьянсе вечерних окон
и я гадаю по ним наощупь…
но раскрыты ладони ветра
и он гадает по мне навылет
улицы хлопают серыми крыльями
барабанно растянуты площади…


…я люблю как звучат поезда
каждый поезд неповторим
и случается трём
иногда
создавать потрясающий шаманский ритм
четвёртой аорта пульсирует в такт
позвоночник взрывая пружиной танца
твой Вудсток - он с тобою всегда
независим от стилей и дат…
…на каждой маленькой станции…


…а ноябрь пробегает по крышам
как по клавишам легкой рукою
город полнится скрытым гулом
резонансом
предчувствием ливня
с крыш срываются птичьи стаи
с серым небом почти сливаясь
серым снегом кружа и не тая
вторя скорбным хоралом дальним
контрабасам и скрипкам деревьев
ветру бьющему в крыш литавры
и корячится небо Мавром


...но стихает
светлеет небо
грим смывая с лица актера
и потянется мокрый город
хрустнет в суставах мостов и балконов
подставляясь шерстью взъерошенной
ласке желтых палых ладоней...


…но пока никто не проснётся
пару тактов пусть пауза длится
пусть пока ничего не случается
капли на карнизе замерев повисли
но… птица в воздухе вдруг натолкнётся
на нелепый предутренний выстрел…


…пусть ей там хорошо летается
пусть здесь кошки неплохо питаются
птица из плоти и перьев с нами прощается
воплощаясь
в детские кисти
в тень птицы на белых стенах
возрождаясь в пространстве мифа…


…под деревьями двор веснушчат…


…выходя
в ледяных колокольчиках
битых стёкол
распахнув под ветром
хрустальные узкие перья
проходя сквозь корявые струны веток –
чтобы лечь на серые камни брусчатки
иероглифом сплетен
газетным листом… с опечаткой
когда до земли останется пару метров –
не забудь:
не бывает на свете смерти…


2003-2009

(избранное из цикла)

1.
Мой отец знал что такое надел земли,
что такое родство и ломоть хлеба,
но не видел снов.
Моя мать знала, что такое праведность,
но не знала,
что такое счастье.

А мне нравилось
со всей детской страстью
бродить босиком по пыли
и видеть небо.
Но никто из нас не знал, что такое любовь.
2.
В запахах трав
и в биении вен -
грех.
В буквах лозы виноградной на тёплых камнях стен –
грех.
Стать флейтой для ветра
и, сбросив одежду,
завернуться в жаркий солнечный мех -
грех.

Ваше золото, страсть и презрение -
тлен.
Ваши площади, рынки и храмы -
тлен.
Ваши цари и небесные мытари -
тлен.

4.
Сам Господь говорит им в уши,
у них много детей и овец с шерстью белой,
и на всё есть цена - на хлеб, на чудо, на кровь...

Но когда я прохожу по улицам,
они смотрят мне вслед
и сладострастно щурятся.

Они судят меня за продажность - и мне прощения нет.

Но это я покупала их душу,
Расплачиваясь телом.

Это я покупала любовь...

5.
Мы - разные.
Но даже у мытаря каменноглазого
есть дверца
в сердце.

7.
Когда я танцую на грязных полах харчевен,
и лампа с дешёвым маслом чадит, угасая,
ложатся мне под ноги цветные камни Ниневии,
и звезды другого неба сквозь рваную ткань проступают.
Когда от жажды сквозь почву
приподнимается
Земледержица-Черепаха,
ртом беззубым кусает пятку босую,
и прячутся мне под юбку
от зноя
полдневные тени,
то трещины в письмена
я пальцами ног дорисую
и взглянет
сухая земля в небо
ликами Древних.
Их губы живые,
я в небо вопьюсь без страха,
и накренится белёсого неба чаша,
и воды обрушатся,
и напоят Черепаху,
а с нею напьются и люди,
а также ослы и пашни...

9.
Как улитка свой дом, влачу за собой пустыню...
Люди кругом промятым... куда мне...
под босыми ступнями пепел так ласково стынет.
Идёт презабавное время -
Время разбрасывать камни.

Камню не падать орлом или решкой,
С легкой руки у камня пути просты.
Отче, послушай, если Ты сам безгрешен
Кинь в меня камень - Ты.

1998-…по нынешний момент

Ти хочеш бути більшим за небо,
що не має краю,
але небо - у тобі.

Ти хочеш бути сильнішим за мене,
але проходиш наскрізь.
Бо як тіло твоє в мені,
так діла твої крізь мене у цьому світі.

Я - це пісня. Почуй мене.

І коли земля хоче бути -
я стаю травою.
І коли вітер хоче бути -
я стаю сопілкою.
І коли я хочу бути -
я іду до тебе.

Я - це пісня. Проспівай мене.

Чи не марно кликати тебе,
жбурляючи скалки Імені
у криве дзеркало цієї землі?
Чи не смішно будувати себе із відлуння?

Але ми - вуста Бога,
що кажуть «нехай буде».

І якщо камінь є в твоєму світі,
а ти-в його,
то чи не єдина мова у всього?


Світ - це пісня. Склади ії!



(листопад 1999, 2 квітня 2000)

Хто ввечері журбу збирає,
Убравшись ходить по садах –
Не впізнано здіймає страх,
Зриває біль. А ви іще,
Поранившись, їсте терніє.

Убравшись чорно, сходять вам
Небачено не милі зорі
І небо,
З своїм розгніваним лицем,
Здається також хоче крові.

На шибці крапельки дощу,
Неначе сльози
Це небо плаче досхочу
У літні грози.

В житті виплакуємо ми
Безликі хмари
О, як подібні до сльози
Дощу примари.

Лежать між нами довгі кілометри.
Хтось не повірить, а для когось – диво:
Я відчуваю через власні нерви,
Коли сумуєш, а коли – щаслива.

Дрімота ніжно сповиває тіло
І думка лине ген у даль босоніж:
Ти ще не спиш, а начебто хотіла?
То не біда – іду тобі на поміч.
Лягай зручніше, опусти повіки –
Я розчешу твоє густе волосся
І прочитаю казку замість ліків.
Ти щось казала,
Чи мені здалося?..

Отож, послухай,
Звісно – про кохання,
Про нелегку, але щасливу долю,
Де почуття палкі і нездоланні,
Бо Їм під силу з’їсти купу солі,
Чекати довго і терпіти злидні,
Лише для того, щоби бути разом.
- Ти вже заснула?
Снів тобі – блакитних...
А що там далі –
Слухай іншим разом.

Дерева стоять
край дороги рядами-рядками,
закуті в кору,
неотесані і дерев’яні -
свою наготу
прикривають листами-листками,
дерева стоять
величаво, а досмерті п’яні

вітри за спиною
заламують віти (чи руки)
деревам, які
покорились і просто змирились,
що ситий кобель
і його безпородна сука
помітили їх, і сліди ці навічно лишились

рубцями, які
розповзлися в усі усюди
по плоті живій,
та дерева ніколи не плачуть
(ну майже ніколи) -
дерева неначе люди:
страждають тоді лиш,
коли їх ніхто не бачить.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете? А пішли бо ви «к чорту»,
Знову, і тричі, й вовіки ідіть собі знов!

Вам не здолати мене і не випити крови.
Житиму так, як хотів і як Бог написав.
Бийте, стріляйте, руйнуйте, викопуйте рови!
Я собі йтиму, нехай би вас дідько забрав!

Ви, у труні, мов мерці, все чекаєте чаду,
Хочете світ замінити на врізаний тромб
І, причаївшись, зірвати його під браваду
Пафосних слів і каміння з розірваних бомб.

Пийте-гуляйте, мерці, а мене не чіпайте.
В силу вогню вам ступити не дасть амулет.
Геть забирайтесь, як втратили душу! Зникайте!
В людських обличчях почвари ламають хребет.

Лезо меча просіче демонічне повітря.
Вийдуть замучені жертви диявольських мес!
Ви, хто пускаєте слину й жовтасту селітру
Марно готуєте. Я ще не вмер — а воскрес!

Нащо мене зачіпати? Навіщо вам зброя?
Ви, може, серце не втратили в домнах очей?
Люди Христа — тільки юдине плем’я. Вас двоє
В сутності першій, забитій у труни січей.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете, не для вас ця аорта?!
Вчора й сьогодні, і тричі, й вовіки ізнов!

І так просто, як ти колись
Увійшов у моє життя,
Хтось тебе прочитає як книгу
Не знайде що шукав – відкладе і забуде,
Або ж буде зарано – залишить на потім…
Ти ж покинутий, лежатимеш стомлено,
Вкриваючись часу пилом
Часу плином,
Чекаючи нового гостя,
Що в тобі віднайде себе,
Для котрого ти станеш настільною
Книгою,
Білизною постільною,
Що кожен раз як вперше,
Що кожен раз – щось нове…
…Та наразі забуто тебе на життя стелажах,
Повільно сплива часу плин
Ти покриваєшся пилом…
Гасне надія з роками –
Думками
Дорогою ти до архіву….

1.
Понад Россю заграва – ляхи Корсунь спалили,
Порубали козачок, їхніх діток згубили.
Уклонімося, браття, нашій спаленій хаті!
Ми йдемо на загибель – стережіться, трикляті!
2.
Наша сила безмежна, наша сила у гніві.
Військо повниться славне, наче річка у зливу.
Нас покликала слізно Україна, як мати,
Годі, годі над нами ворогам панувати.
3.
Ми йдемо на загибель – кров скипіла гаряча.
Над крутими ярами крук із вороном крячуть,
Крук із вороном крячуть, красну битву віщують.
Ніч останню у замку п’яні ляхи ночують.
4.
Ой, недовго гуляти! Нагулялися вдосталь,
Час додому вертати вам, непрохані гості.
Панували, а нині – переможені й ниці,
Ви злякалися помсти і козацької криці!
5.
Ідемо ми за Хмелем, ой за Хмелем Богданом,
Визволяти Вкраїну, на віки Богом дану.
Ось і берег над Россю височіє скелястий,
Там і слави здобути або голови скласти.
6.
З нами найманці скачуть – відчайдухи-татари,
З краю в край піднімають в небо чорнії хмари.
Ви повірите нині козаку Галагану,
Що катів не злякався, коли вводив в оману!
7.
У фортеці палають смолоскипи і свічі.
«Перебіжчики» хитро під тортурами свідчать:
«Суне військо велике, вам умерти в облозі.»
Гарнізон сполошився і готує обози.
8.
Не врятує фортеця, хідники-підземелля,
Утікати зібрались полководці від Хмеля.
Срібло-золото в скринях, з самоцвітами зброю
Тягне жадібне панство на вози за собою.
9.
Стали в полі над Россю, окопалися ровом.
Кривоніс обійшов їх, поспішив до діброви –
Через Рось за Стеблевом. Іще й сонце не сіло,
Як обіцяно Хмелю, він узявся до діла:
10.
Ось дорога широка, що убік Богуслава,
Тут козацькому війську і пошана і слава!
Перекопано шлях той, всюди – пастки-завали,
Тихо в засідках гостя козаченьки чекали.
11.
А Тугая тим часом не злякали гармати –
Наказав йому гетьман ворогів дратувати.
Ще й козацькі загони на той берег запекло
Подалися до ляхів, влаштували їм пекло.
12.
І тятиви дзвеніли, і гриміли у полі
Гаківниці й рушниці, і мушкети й пістолі.
Вже у спалений Корсунь входить гетьман із раттю.
І вівторок настав... Помолімося, браття!
13.
Від Росі прохолода піднялася туманом.
Чути скрегіт і стогін над укріпленим станом –
Знявся табір ворожий та й пішов на засіки,
Утікають від Хмеля, скрині кидають в ріки.
14.
Оточили ми валку й почалася робота:
Гнали ворога, гнали і загнали в болото,
У яругу загнали, в темні хащі, у балку.
Збились в купу кіннота, піхотинці і валка,
15.
Розкотились колеса, і розбіглися коні.
Залунали вітання від козацьких загонів.
І бенкет розпочався – погуляли ми вільно,
Досхочу розливались там кривавії вина,
16.
Роздавали ми щедро українські гостинці,
Звідусіль оточили й пригощали чужинців:
Наші списи тріщали, затупились шаблюки,
Напилися заброди і вина і багнюки,
17.
Танцювали до смерті і співали до крику,
Аж допоки імлою вкрило битву велику.
Заплатила нам щедро за банкет Посполита:
Половина – в полоні, половину – убито.
18.
Тисячі полонених з балки вийшли Крутої.
Витягали гармати, в купи зносили зброю.
А татари лісами, поки небо сіріло,
Полювали за кіньми, втікачів полонили.
19.
Всюди стала сторожа понад яром на чати.
Буде слава про битву переможну лунати!
Гетьман раду скликає, йде під дуба старшина.
Так скінчився вівторок, переможная днина.
20.
Спочивають гармати. Так скінчилася битва.
З нами зброя гаряча і святая молитва!
З нами сила небесна і земля наша чорна,
Що живить і рятує, й наостанок огорне!
21.
У диму після бою всюди чути благання.
Ми живих підібрали і промили їм рани,
А братів, що померли, окропили сльозами –
Вже не встати до бою козакам поруч з нами.
22.
Поховали й високі насипали могили,
Окропили сльозами і хрести встановили.
Три могили чорніють, видно їх звідусюди,
Припадуть до них трави і поклоняться люди.
23.
Й ворогів поховали – всюди яма до ями –
І розвіяли пам’ять про чужих між ярами.
Полонених і зброю віддали ми татарам,
І ясир був великим, бо наймались недаром.
24.
Калиновський з Потоцьким, втікачі-воєводи,
Повсідалися смирно на татарські підводи.
Плаче Річ Посполита, на Богдана лютує,
А козацтво у краї дорогому панує.
25.
Гей, і в нашій скарбниці вітер вільний не свище!
Почали будувати місто на попелищі.
У фортеці палають смолоскипи до рану,
Звідусіль їдуть в Корсунь посланці до гетьмана.
26.
Тут і слава Богдану, тут йому і вінчання:
До козачки кохання – найвірніше, останнє.
А попереду – знову і війна і тривога,
Нам судилося далі гнати ворога злого.
27.
Ми підемо за Хмелем, ой за Хмелем Богданом,
Визволяти Вкраїну, нам навік Богом дану.
Нас покликала слізно батьківщина, як мати,
Годі, годі чужинцям на землі панувати!
28.
У високому небі ворон голосно кряче.
Вірну шаблю ховати рано, рано, козаче!
Наша доля козацька – боронити Вкраїну.
Всюди слава про Хмеля і про Корсунь полине!


Славко Морозенко.

Битва під Ко́рсунем {15-16 (25-26) травня 1648} – битва між військами Речі Посполитої та її найманцями з одного боку і українськими козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його кримсько-татарськими союзниками – з другого під Корсунем в ході національно-визвольної війни 1648 – 1654 років.

Не знаю, що стало зі-мною -
Сумує серце моє,
Мені ні сну, ні покою
Казка стара не дає:
Що десь у далекій країні,
Де вічна в серці весна,
Живуть у спокої люди
І квітне чарівна земля!
А люди на ній - всі щасливі,
Немає ні кривди, ні зла...
Ця казка і мила й чарівна,
Та правда у неї одна:
То казка, а справді на світі,
Не можуть всі в радості жить,
Лиш треба, щоб стогін і крики
Лунали по-всюду і скрізь.
А там, у Чудовій країні - всі разом, там пісня луна,
А ввечері, на вечорницях -
Одне щастя інше шука!
Там затишно...,а біля річки,
Малесенький човник стоїть...
І любо так, Боже, так любо,
За річкою вогник горить.
А в небі, там, зірка палає
І людям показує шлях,
І той, хто сюди завітає,-
Уже не захоче назад!
Весною - земля розквітає,
Зимою - засніжить вона,
Та сонце усіх зігріває,
Усіх, хто захоче тепла...

Я смотрел спектакль сам
Да и актеров не много там было
А сюжет расскажу в кратцах Вам
Что мне душу так сильно сразило!
****
Первый акт начинался у речки,
Половинила город она
И по слухам людским и наречье
Покатилася сплетен волна.
Но сказать перед тем я Вам должен
Как всего лишь неделю назад,
Архитектор что вызвался «Божьим»
Нехотя потревожил набат.
****
Архитектор был в городе славный,
Своего ремесла был изюм
Будапешт, в стране город был главный
Красота – архитекторский ум.
И Фонтанки, и храмы, ворота
Что вели на центральный погост
Это была умельца работа
Но его будоражил лишь мост.
Мост казался изделием Бога
Двадцать пять лет потраченных в нем
Через речку как в сказку дорога
Мост светился и ночью и днем

И величия мастера мания
Начала завлекать в свое дно
Превратив его образ в скитания
С твердой точки, размыто пятно.
Каждый день, проходя у изделия
Принимал комплименты людей,
Принимал комплименты от мэрии
И искал в себе новых идей.
Каждый раз, находивши прекрасную
Отрекался её как огня,
Как шалаву с трактира ненастную,
Добивал как больного коня.
Даже старые образы ранние
Что творил он своею рукой,
Он оплевывал Божие здания,
Только возле моста был покой.
Даже критиков куча не малая,


Что гадюками ползая тут
Не могли скрыть величья признание
Его Богом одаренный труд.
Мост приблизился к термину – эталон
Мастер даже квартиру продал
Поселившись, напротив изделья, он
Потихоньку в вине потопал.
Через время как бес его путал
Прогонял он прохожих с моста
Львов зимой, что на входе, укутывал
И поставил прохожим поста.
Лишь служителям церкви и мэрии
По мосту без оплаты ходить,
Без оплаты открыты там двери им
Остальным же придется платить!
Через уши гордыня полезла
Он совсем стал какой-то не свой
Вдохновенья муза исчезла
Он отправил её на покой.
****
Как-то люди чинам иск подали
Содержанье имел он такой:
«Мы что ниже его подписали
Пусть безграмотной, всё же рукой
Что работает на благо города
Пусть в цирюльне, пусть фабрика то
Как бы, мол, безо всякого повода
Нам ворота на мост заперто.
Как, теперь добираться на сторону
Что от речки с другой стороны
Мы же, как те подбитые вороны
Крылья срезали нам без вины.
Просим меры пока что по-доброму
Чтоб приняли какие-то Вы
А не то архитектору бодрому
Душу к Богу уже сводим мы…»
Почитали министры, подумали
Пригласили в хоромы дельца
Чашку кофе с конфеткой просунули
Полетели такие словца:
«Понимаете, люд не спокоен счас
Вы им камень на чистом пути
И они скромно так попросили нас,
Ну а мы просим, Вас отойти»
«От чего же если можно конкретнее
Мне придется теперь отступать?
От дитя? Да мне четверть столетия
На рожденье его, каратать
В комнатушке сидел с чертежами
Выворачивал руки свои
Чтобы ваши вельможи с пажами,
Тешились, но не ниже слои.
Ведь они осквернят это место
Если будут бесплатно ходить…»
«Их причастие тут неуместно,
Каждый может ему повредить»
«Понимаю. Но все же послушайте,
При одном лишь условии сдам,
Вы сейчас мои взгляды покушайте
И значенье придайте словам:
Мост открою народу простому
Лишь когда недостаток найдут…»
«Поражен, заявленью такому
Ну а если там что-то наврут?»
«Не наврут, я прекрасно все знаю
Пусть пытаются, может, найдут,
В этом случае мост открываю»
«Тоже мне для потехи приют!...»

****

Тут вопрос с подсознания просится.
Почему с ним так возятся все?
Все чины, как дурак с мылом носятся,
Ведь стоит он на всех полосе.
А ответ тут простой, расскажу я вам
Где же взял уважение он!
Сделал город неровня всем городам
Мост его посадил тут на трон!
Тут второй вопрос сразу полезет
Чем же был так велик этот мост?
От зубов людей слышен лишь скрежет,
А в глазах людей видно лишь злость!
Дело в том, что был мост идеален,
И по миру таких нет нигде
Все ошибки на нем проискали,
Перемыли все кости везде.
Архитектору сразу же слава
Доносилась из разных сторон.
Для него она стала отравой,
Безрассудно повесился он.

****
Но сейчас о другом…

****
Уморившись искать все ошибки на нем
И покинулись всякой надежды.
А мальчишка простой там прогуливал и
днем,
Свою школу. И встретил невежу.
«Нука вон от моста, ты измажешь его,
Ишь - нашел место прогулки»
«Я лишь только глазком, посмотрю на
него,
И исчезну меж темных проулков»
Так продолжилось несколько раз.
Архитектор подумал что малый,
Набивает свой творческий маленький глаз
«Будет мастер с ребенка удалый»
Про себя он шепнул, и добрей как-то стал.
Даже мост был открыт на денечек.
Через месяц посты он оттуда убрал
И с мальчишкой играл он «в чулочек»
Научил рисовать, и расчеты считать
Как, чтоб правильно, что к чему было.
И малыш дал спокойно себя обучать.
И в себя архитектор стал верить.
Он признал, что зазнался тогда
Что величия бес его путал.
А сейчас переполнилась чаша стыда
Малый жизнь повернул мою круто!!!
Наслаждаясь работой, ходили вдвоем
И мечтали о новом изделье.
Облизался волной под мостом водоем
В него листья с деревьев летели.
«Дядя Грэй, что за ямочка тут»
Увидал малыш выбито камня.
«Люди те, что в надежде ошибку найдут
Разносили тут ярости пламя»
«Что же было из тем, кто вот так
осквернил
Величайшее дело на свете?»
Рассказал архитектор, сгущая чернил-
«Расстреляли его на рассвете»
«М, жестоко, ответил малыш,
ладно, спать пойду….

****

****

Разве я не сказал, что убитый мужик,
Был отцом родным дельца малого.
Малый знал, но научен был жить,
Ведь он родом семейства простого.
Свою злость он уже давненько убил
И учителя бранью не гладил,
Пусть и родного отца он сгубил.
Прямо в душу ему он нагадил,
Протерпел, пережил, заросла в нем обида
И теперь лишь в иллюзиях жил
Архитектор не мог подавить в душе стыда
В ней же, он через меру тужил.

****

Ну а малый когда-то гуляя вдвоем,
Задал странного дела вопрос.
В преисподнюю открылся умельцу проем
Появился, седых жмут волос.
«Почему языки в охраняющих львов
Ты забыл расточить из гранита»
Побледнели глаза от таких странных слов,
У разбитого сел он корыта.
Ты нашел, ты нашел, я, и сам же не знал
Недостаток нашелся, о чудо!
Малый сразу ошибку свою осознал,
Только Бог не вертает оттуда.

****
Не выдержав сраму, гулял вдоль реки
И мостом в последний раз тешился
Его нервы не были настолько крепки
На мосту, на своем и повесился!

Идея: Минаков А.Э.
Автор: Дудка В.Р.
26.05.09
Лубны

Іди до неї…
в тьмі…
на захід сонцю.
Цілуй вустами,
наче ніч безсоння
поранені слова старих пісень.
Іди..
Залиш мені прокльони,
недоспані зіниці,
краплю тьми.
Іди…
Все що сказати можу.
Іди…
В мої пекельні, спраглі сни.

Ані слова.
Сповиті в тиші
Силуети,
Сонети,
Свічки.
І повільно,
Безвільно,
Ближче –
До чола,
До крила,
До щоки.

До вологої крапки
В тексті.
Крізь обставини,
Двері,
Замки.
Тільки натяком,
Знаком,
Жестом -
До очей,
До грудей,
До щоки.
24.05.09

1.
Серед літа та й посеред річки
Розляглася біда моя, нічко,
Розляглася, сльозами стікає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на дні, на самотньому денці
Всі гріхи мої наче у жменьці,
Їх вода заколише, сховає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на березі квіти блакитні,
Сонцесяйно-сумні, непривітні.
Їхні душі біду мою знають,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

За горою дощить-заливає,
У хмариночці Всесвіт зникає,
І душа моя рветься у воду,
На самісіньке дно, аж до споду.

Душі мертвих стають із могили,
Їхні очі всі ночі вже з’їли,
Там ні сліз, ні жалю, ні прощення,
Їхні очі — це муки знамення.

2.
Ні води ні вогню, ні свічини,
Тільки голос із теплої глини.

3.
Голос.

У кишені несеш листопад.
Двадцять дев’ять осінніх запахів,
Небезпечних багряних спалахів,
Розпашілий від зливи сад.

Стигле місто в калюжах площ,
Скрегіт вулиць і лиск асфальтовий,
Мерехтіння машин контральтових,
На дефіси подібний дощ.

І вологу прозорість сліз.
Двадцять дев’ять конвертів з марками,
Відчайдушні світлини з рамками
В листопад листоноша ніс.
22.05.09

…Когда воюют богатые, умираю бедные
Это закон замкнутого круга
Даже стоя на коленях со сломанной челюстью
Нам есть, что сказать в глаза друг другу
Я обнаружил истину в дырявом кармане
Это точка отсчёта цепной реакции
Библия зеркальное отражение Корана
Прошлое подвергнуто реформации
Перестрой FM -волну в правильное русло
От вибрации рухнет глухая стена
Я не верю что в твоей душе пусто
В ней живёт вера в самого себя
Только прах, усопший в земле наших предков
Знает ответы на все вопросы
Знаешь, мой друг, всему своё время
Не нужно бежать впереди паровоза
Не ошибается тот кто, боится меняться
Скрываясь за спинами стёртых имён
Продолжая на одном месте глупо топтаться
Копая могилу себе день за днём
Не зная о том, что в каждой ошибке скрыта подсказка
Часть карты ведущей тебя на вершину
Шаг за шагом сложи её как мозаику
Что б в конце пути увидеть своей жизни картину
Полюби своё небо вопреки страха
Страх всего лишь повод быть смелым
Напиши своё послание на мокром асфальте
Плод твоей любви должен быть спелым
Выбрось пистолет в глубокое море
Колодец души очистит грязные мысли
Жизнь это отрезок на линейке историй
Не играй по нотам слепого пианиста
Живи никогда ни кому не подражая
Ведь жизнь прожить – не книгу прочитать
И ты увидишь плоды своего урожая
Это всё что мой друг тебе нужно знать…

Мы требуем от жизни сотни ответов
Не задавая при этом вопросы
Пытаясь перепрыгнуть сквозь её турникеты,
Мы взамен получаем отпорный щелчок по носу
Примеряя одежду марионетки,
Наша судьба не раз решалась простой процедурой
Подбрасывания в воздух потёртой монетки,
Орел или решка, ферзь или пешка, особой разнице нет,
Если ты не в силах создать автопортрет
Своей истинной жизни…
Но только без рамок, но только без рамок…
В толпе самих себя, мы очень часто теряем себя,
Не веря своим глазам, смотрящим в зеркало вчерашнего дня......
Ведь зная о том, что в дырявых карманах теряются планы,
Когда мы очень быстро, безнадёжно переключаем каналы,
Держа в руках пульт свой человеческой жизни,
Не подозревая о том, что всё может закончиться очень быстро....
Без права на переписку, посвященную родным, друзьям или близким,
Погружаясь в паутину повседневной жизни.....
Не замечаем, как стареют, умирают, ржавеют
Наши заветные мечты и нереализованные мысли,
Что давно уж пылятся на полках, или выброшены в урну
На довольно глупых не запланированных нашим маршрутом остановках
Поддаваясь чужым насмешкам, запретам, уловкам,
Мы становимся жертвой своей внутренней недомолвки.......

Щекочут нервы пустые нюансы
Кто-то плетёт смешные интриги
Судьба раздаёт нам шансы, авансы
Она ненавидит шпионские игры
Скупые сердца на любви экономят
Кто-то тоскует за ширмой улыбки
Седея от счастья в стеклянном доме
Считая как деньги чужые ошибки

Мы хотим покупать только правду
Продавая взамен только ложь
Разложив на стол карты
Мы носим под сердцем нож…

Двигаясь против часовых стрелок
Глядя в зеркала заднего вида
Мы словно осколки разбитых тарелок
Падаем вниз с высоты титров
Люди как волки найдут запах крови
Орудие смерти всегда под рукой
Подводные камни слепой паранойи
Нас научили беззубо любить

Мы хотим покупать только правду
Продавая взамен только ложь
Разложив на стол карты
Мы носим под сердцем нож…