Народ - плебей у тих аристократів, які живуть для власної душі.
А вас народ читає, любі браття? Лиш чесно - так? Ну, хоч би не брешіть!
Сине́кдохи, ана́пести, октави, верлібри, тріолети, да́ктиль, ямб -
Ви у вікно погляньте для забави. Та не лякайтесь. Гляньте, хто це там.

А там раби вертаються з роботи - у мозолях їх руки, сум в очах -
Вони пригноблені, замучені, в турботах - їх зовсім не цікавлять ваші "ох" і "ах".
Вони не їздять в Західну Європу і не літають навіть в Таїланд -
Вони на дачу їздять у суботу, аби було щось їсти на столах.

Їх не цікавлять книги у книгарні, бо одежину дітям тре' cкоріш,
Їм краще знижки в магазинах гарні, щоб зекономити таки не зайвий гріш.
А ви би що придбали на вечерю, якщо давно зарплату не дають -
Бо що голодному ті ямби і хореї, як і поезій ваших вища суть?..

Простіші будьте - й вас народ полюбить. Про вічність марите? Повірте, це дарма,
Бо, окрім віршів, треба мати в грудях ще й серце, що любов'ю обійма.
А ви загрузли в чварах, у болоті, у копирсанні власної душі -
А той народ, що ходить на роботу, він вас цікавить? Чесно? Не грішіть.


04.09.2010

…і холодом невипитих дощів
у петлях днів
пливуть на схід хмарини
відлунням гроз – громів течуть вірші
за клекотанням журавлиним
за трунком часу
випите вино
дерев розп’яття штрикає у душу
і тінь моя пройшла - старе кіно! -
і я її шукати знову мушу…

павуки після сексу готуються вмерти -
не ми!
нам би ще! "намби" щезнуть в крутій круговерті
зими!

а терміти не терплять солодкого плоду
карамболів – не віриш? - розріж!
ти не пробував зірку на смак ні на йоту -
мовчиш?

свіжовижИтим соком між жорнами часу
ржавій
золотим павуком світ вдивляється ласо
як Вій

Уже не найти мне твоих следов,
Как когда-то бродивших по земле богов.
Уже в моем сердце не найти любви,
Чувства исполнили свой долг и ушли.
как ушли наши боги,в свой час,
Их просто забыли,а мы забыли нас.
Забытие нас так же как и их погубило,
Темным пледом забвенья укрыло,
как слепые котята бродим мы по земле,
В этой темно-черной мгле...
До чего же глупо и обидно и смешно,
Все что было когда-то прекрасным-ушло.
Больше нет ни злости,ни радости,ни печали
Все ушло,а мы как лютые звери одичали.
Мне в душу,внутрь меня загляни
Там ничего не осталось,кроме пустоты,
Не отводи свой взгляд,внимательно смотри,
Смотри мой теран,смотри,что сделал мне ТЫ!
Я отчаянно наших богов призываю,
Чтоб меня услышали,простили и отсюда забрали..
Я очень устала,я домой хочу...
Заберите меня,я вас заклинаю,я вас молю...

: поведи мене по воді
поза овидом – позу «о» зміни
у солодке тепло видінь
в ніч у сповіді - в день у спомини

: не лови мене у словах
я не в комі ще - я між комами
поміж римами я бував
як у сповіді - як у споминах

: в супокій мене затягни
пазли створені – не повторені
доторкнутись до глибини б
в ніч у сповіді - вдень у спомині

полощіть, дощі, ще полощіть!
вутлий човен, що пливе у безвість,
вишні крик червлений в синім небі,
де давно вже не гудуть хрущі.

полощіть, дощі, ще полощіть!
виперіть останню мови свитку,
випоріть, мов батогом, досвітком
битий шлях мамони, що блищить.

полощіть, дощі, ще полощіть!
мідну зелень ідолів і долі,
стріхи, бані, що хрестами голі,
і сльозами писані вірші.

Не зрадь мене, легіню любий,
Ні в сонячний день, ні у сні -
Мені і собі на згубу
Не зрадь мене, прошу, ні.

Не зрадь, мій коханий, улітку,
Весною а чи восени -
Люби, немов лебідь лебідку,
Не спалюй між нами мости.

Не зрадь мене в рік Собаки,
Не зрадь і у рік Свині:
Не хочу пекти-бо я раків,
Щоб дулю крутили мені.

Не зрадь мене, чуєш, ніколи.
Не зрадь мене і тоді,
Як діти закінчать школу
Й залишимось ми одні.

Не зрадь мене в прикру старість,
Як згасне краса моя,
Нехай, усім людям на заздрість,
Палає любов твоя.

Не зрадь, не дивися спідлоба
У жодного тижня день.
І навіть, як стану нелюба,
Не зрадь і тоді. Не покинь.


03.09.2010

Я,мабуть, вами вже перехворів,
Кружляє осінь у своїх обіймах.
Колись отак тебе кружлять хотів
У листопаді, у осінніх римах.

Мої роки чомусь ідуть із снігом
І на дущі не чути їх ваги.
Моя любов ще й досі пахне сіном,
Моя любов,мої роки, мої сніги.

Я,мабуть, вами вже перехворів.
Вже по балках копичаться тумани,
Як через край поллються до ланів,
І запечуть мої давнішні рани.

Я, мабуть, вами вже перехворів.
І ви перехворіли, бо казали:
У осені немає зайвих слів,
А ми і для любові слів не мали

Як завгодно , не сьогодні. Електродні ,
Електронні хворі massage не крилато
В біти вбиті небажанням не схотіти. Не сьогодні.
Абонент не може знати , імпотент – не лицар. Лати

В спеку – дурість. Не дзвони мені , не треба.
Хай і далі буде святом та язичницька потреба
Фетишизм – мобільний взяти – все одно , що колір неба
Поміняти ,фарбувати всю погоду в колір тебе .
Клята , бісова потреба !

Роз’єднати ,обірвати і жбурнути , наче гами
Фортеп’янним смаком в простір . Прокричати –
Оператор !Оператор ! я у тебе під ногами.
Соціальні штуки ,вади і не менш цікаві чати.
Абонент не може знати

2010

Недосказаність в просторах лайфу
Імпульси самотності, дефіцит дотиків
Блукати мережами в пошуках кайфу
Ти давно уже став моїм наркотиком.

Ти гордо пливеш вздовж ліній абстрактних меж
Десь у просторах пафосної псевдоготики
я літаю пунктирами наших спогадів – стеж
як я стала твоїм наркотиком.

Падати вниз на каміння в судомах прострацій
На історії спадок, чужі віковічні монументи
Люди! Благаю, відключайте переадресацію!
Молю вас, будьте завжди на зв»язку, абоненти!

Вступаючи в полеміку з автовідповідачем,
Дякую Богу, що говорю не з пилососом
Ти став у душі моїй постійним відвідувачем,
Ти навіть живеш у ній. Досі.

28. 08. 2010

Ловити миті натхнення в повітрі
міксувати філософію, сенси, думки
завтра нас можливо хтось зітре
я писатиму навпшиньках, пошепки

я сьогодні вчусь цінувати час
він спішить, забирає собі твої кроки,
мої слова, чиїсь сподівання, нас
По собі залишаючи спокій.

Ми витрачаємо його на патетику,
Розриваючи замкнене коло циферблатів
Перетворюємось з людей в синтетиків
Плутаючись в павутинні контактів і чатів

я вчусь цінувати час сьогодні
в урбанізованому середовищі психів
бо завтра це може стати не модним
і замість слів може стати тихо..

28. 08. 2010

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Літні пост скриптуми, щедрість і щирість
Відлітають з вітром думки печальні
Журавлині ключі, а я з Тобою не наговорилась…

Стежками юності, босоніж травами теплими
Дихати, п’яніти, у невагомості поцілунків
Пити з вуст твоїх дикий мед, зливатися римами
Право на миттєвість, нам час – подарунок.

Купатися в зорепадах серпневих красивих мажень
Вітер щоранку приносить рідний запах твого волосся
Життя починається восени - вона нам іще розкаже
Як здійснити все, що не збулося.

Ти бродитимеш слідом містом вишневого цвіту
теплі спогади світлої юності даруватимеш
І колись ми знайдемо в дитячих долоньках літа
Те, що в старості нас на землі триматиме ще…

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Вогні потягів, вечора втомлений спокій
Проводжаю літо, до зустрічі на вокзальній
станції мого міста дитинства наступного року…

28. 08. 2010

Листопадневий падолист,
Вальсує вітер листя кленa.
У жовтозорянім намисті
Танцюють почуття шалено.

Душа пече солодкомуко:
Кленове листя зорегасне,
Кораблики думок прекрасних,
Зітхання соняшних світань.

Бальзамово шепочуть віти-
Коханню нашому ясніти,
І жовте полум"я розлуки
Цілує ніжно наші руки.

Листопадневий падолист,
Кружляють зорі в дивовальсі,
Журба розтанула в романсі
В листопадневий падолист...

Сьогодні я пишу дурню́ - про те, що небо синє-синє,
Що вранці я радію дню й зі мною рада Батьківщина,
Ще спека літня не мина, а скоро осінь знов настане,
Що на полях - озимина, на Окружній - стоять путани,
Що в листопаді лист паде, мете у січні сніг лапатий,
Мороз у лютому іде: "Ану, мерщій-но всі до хати!",
А я в теплі - знов про любов, таку всесильну і гарячу,
До неї риму ставлю - "кров" (а що, буває ще інакша?).
Про секс ви любите? Авжеж! Я розповім про все одразу:
Як розшукати точку "G" і як скорочуються м'язи,
Як з хіттю тіло все дрижить, як піт по тілу проступає...
Вона на ліжку як лежить і він її як роздягає...
Чи є прихований тут зміст? Навіщо цю пишу муру я?
Бо ж маю я до віршів хист - про все на світі заримую!
Опублікую згодом те - і не пектиму зовсім раків,
Що рими тут невдалі вкрай і ритм гуляє, як собака...
У вірші в мене все - "All rigth!" Ідіть ви, критики, до сраки!


25.08.2010

Хіба метрами мірять можна вірності шлях
а розлуки час мірять роками
то лиш розум безглуздий може міряти так
ну а нам інші виміри дані

Світ для мене лиш іскра минуща, лиш мить
мить, що зіркою з неба злітає
ти для мене – то вічність, то неба блакить
сонце те, що вгорі у безмежжі сіяє

Зірка та в одну мить в піднебессі згорить
не лишивши від себе і сліду печалі
ти ж лишишся, ти будеш в мені вічно жить
поки серце горіть в грудях не перестане

Простягаю тендітні руки.
На зап’ястках – червоний бісер…
Не клювали у очі круки,
Сам той терен крізь тіло виріс.

Не завию на місяць вовком –
Розрядилася батарея.
Дикий холод, разючий холод,
І ножем прямо в серце: «Де я?».

Наді мною все ходять люди,
Топчуть землю, сліди лишають…
Поцілуй мене ще, Іудо,
На прощання – хоч не прощаю.

Джерри
В апартаментах ЦРУ подписан был декрет
О том, чтоб выведать секрет украинских ракет.
Уже готовился агент: негр, Джерри Мак Огон –
Учил украинский язык, пил только самогон…

В кармане спрятан пистолет и длинные ножи,
Три пачки баксов, чтоб купить секреты, чертежи.
Над сельской местностью рывком открыл он парашют
И в огороде чьем-то сел через пяток минут.

Галя
Такой девчонки, как она, наверно больше нет:
Стройна, красива и свежа как утренний рассвет.
В свои семнадцать каждый день она ждала чудес,
И, как ведется, жениха просила у небес.

- Великий Боже! Дай же днесь мне принца поскорей.
Чтобы он был красивый весь, и голубых кровей.
Чтоб… синеглазеньким он был… пшеничные усы.
И чтоб одну меня любил! Дай Господи, еси.

Вдруг страшный грохот за окном. Кудахтанье курей…
Подкрасив губки, Галя вмиг явилась из дверей.

Встреча
И что ж увидели ее прекрасные глаза?
(Кто знает Галю, подтвердит – сейчас грядет гроза!)
Курятник сломан, куры врозь, и яйца там и тут,
А в грядках прячет парашют какой-то шалапут.

- Куди ж ти вперся, паразіт, немов свиня в барліг?
А щоб ти як Бровко вночі світ за очі забіг!
Ах ти опудало сліпе, товчешся, як ведмідь.
Ось як візьму я кочергу, уставлю клепку вмить!

Потолочив мені грядки, і затоптав піон.
Небритий, чорний, як смола, до того ще й шпіон!

Нутром предчувствуя провал, сэр Джерри прохрипел:
- Сержант Петренко… із ГАІ… прибув на ДТП…
И ближе, ближе подходил, чтобы накоротке
Бегом свидетеля убрать приемом каратэ.

Глаза их встретились… они застыли чуть дыша,
Услышав, как небесный гимн душе поет душа.
И стала лишней в этот миг вуаль банальних слов,
Все потому, что в их сердца пришла она – любовь!

Пять лет спустя
Вот это дом! Хай-тек, модерн, ротонда и портал!
(Хоть раз вложило ЦРУ к добру свой капитал!)
И Галя, солнышка ясней, выходит со двора.
Встречает мужа из полей, а с нею детвора:

Мария, Мэри, Джон, Иван, и Сэм, и наш Семен-
(Кто скажет, сколько вместе их – крутой знаток имен.)
Кругом веселый тарарам, и слышится опять:
-Сьогодні тато буде нас на тлактолі катать!

Теперь он в паспорте не сэр, не Джерри Мак Огон,
А український хлібороб Гаврило Макогон.
И от возмездья ЦРУ он скрыт не второпях –
Пускай попробуют найти в украинских степях!

через час

шлях стелиться,
в музику закований,
днями та ночами
нею розмальваний.
у водоспаді посмішок,
сонячної радості,
світлої свідомості,
ним іду

чрез час

думки. - в ноти.
рухи виливають почуття.
переллю мелодію
просторові хвилями
надихну веселощі в життя

2009-05-15

...
я бачив сон. в якому ти
веселки смішками малюєш.
я поцілую тебе теж.
якщо мене ти поцілуєш.
2006-07-04

А напишу я вам дурню! І про чудові ці троянди,
які дарують нам на днюху, у риму вставлю слово "рани",
а ще поскаржуся на те, що літо видалось спекотним,
що кіт в селі ловив мале курча, тому такий голодний.
Я кину погляд у вікно на повний місяць, ясні зорі,
і в телевізор - там кіно, а на екрані - знову Познер,
усе, що бачу - опишу, комусь, гадаю, це цікаво,
про те, як пиво п'ю, гикну, чомусь згадаю про Тетяну.
Але навіщо? А бозна... Мо', за дверима мотоцикли
ревуть і створюють бедлам, коли нарешті вже затихнуть.
Чудовий вечір! Що за збіг - сусідка в гості прибігала,
пекла вона собі пиріг, про чоловіка розказала,
що п'яним в тісто наступив і на підлогу впав, зараза!
коротше, той іще дебіл, всю ніч блював над унітазом,
а вранці випив весь розсіл і на рибалку, гад, поїхав,
тепер не сяде з ним за стіл, гидким вона регоче сміхом,
бо знову, певно, привезе йоржа і окуня на здачу,
давно би вигнала, але за нього хто збудує дачу,
тоді згадала, що тече вода давно у неї з крану,
побігла, завтра зазирне, бо на роботу вранці-рано.
Я ж ілюстрацію знайду, на сайті вірш опублікую -
глянь, за прикольну цю дурню народ ще й здуру голосує...


18.08.2010

Надірвалась печаль.
Зимно в протягах душ.
Голоси, голоси, голоси історії...
По столиці Русі через дощ бреду
До планети, на мене хворої.

Чорний плащ затремтить
В золотій імлі
І волосся з-під граду вислизне.
Для смішної сльози
Не знаходиться слів,
Щоби їх до журналу вислати.

Відкипіло усе.
Вечоріє плоть.
І моргає святенність вкрадено.
Кисла зморшка голубить
Прозоре терпке чоло
Недівочою зрадою.

Вітер ломить стебло,
По якому тече
Не то сіль, не то кров прапрадіда.

Україна настала.
Немає черг.
Душу тішить і розум радує.

Перерізано горло
Імперських кур,
Паперових ручних натхненників.
Перекур оголошуйте, перекур,
Доки вічність ріжеться венами!

А мені так незатишно... так мені,
Як зі мною, напевно, ближньому.
Утоплюсь чи повішуся на струні,
Усміхнувшись Всевишньому.

Землю гризти навчусь.
Вивчу мову трав.
Доларові дерева вирощу.
На весь Космос мовчатиму: «Ты не прав!»
І — не вернуся з вирію...

Не було того дня як у кіно,
Де в мить емоції міняли б сутність,
А просто спокій, що приходить за вином,
Як розум, де спочатку була дурість...

Коли не сила більш тягнути тятиву,
Писати вірші в біль, проте на славу,
Неначе гордо свідчити - живу
І гордо бігти за чужими "браво".

Ми всі хотіли б виправдатись ділом.
Послабити накинену узду.
Кричати Богу про несправедливість
І розривати Всесвіт на листку.

Бо це ж нас тішить, виправдовує в очах
Таких самих ягнят пустих закланних.
Отож поезія-мистецтво чи перверзія і страх.
Хм... все одно, лише б звучало гарно.

Знаю сутри я і Каму,
Хатха-йогу, пранаяму,
Трансцендентний і тантричний,
І земний, і галактичний.

Все я знаю і умію
І незгасна є надія,
Що досягнеш ти екстазу -
Чи повільно, чи відразу...

Звісно, краще знаєш ти,
До нестями як дійти...


14.08.2010

В мене смагла фурнітура
З натуристських пляжів -
Може, згідно партитури,
Тут удвох заляжем?

Як ти любиш - зверху, ззаду?
Що ще до вподоби?
Не хвилюйся, дам я раду -
Скинь свої оздоби.

Розгортай скоріше шалі,
Не ховай принади:
Я уже в любовнім шалі -
Поспіши, наядо...


14.08.2010

Певно, дід старезний той,
Ста із чимось років...
Я - такий собі ковбой -
Доволі нівроку.

Як побачу десь якусь
У костюмі Єви -
То не коле у боку,
А берусь до діви!

Роздягаюся до аж
Костюма Адама -
І беру на абордаж
Оголену даму.


14.08.2010

Я пишу тобі короткого листа
із далекої північної країни
я пишу тобі одній листа
бо ти є одна моя єдина

Я пишу тобі одній листа
і від болю вже затерпли руки
це моя розплата за життя
і за ночі довгої розлуки

Цей папір розмок від крапель сліз
розпливлось чорнило мов по морю
цей папір пожовкне з часом, щож
час зітре папір, але не долю

Час зїдає все, ось так безжально
і лишаєшся лиш ти одна
вірна, хоч і змучено-печальна
Україна, рідна матінка, земля

Ти ходиш в моїх долонях,
Немов колорадський жук,
(Така вже у мене доля)
Під серця сумного стук.
А я зазираю в шпа́рину,
(І соромно же мені!)
Чого це сестра Гагаріна
Не спить і вовтузиться в сні.
Я вірила синьому кольору,
Таємне звіряла йому,
А він мене зрадив з червоним -
Навіщо йому це? Чому?
Тепер мені все фіолетово,
Бо я матадора люблю:
Змахне як своїм стилетом -
Й самому він кум королю.


13.08.2010

Уночі вдяглася баба у костюма Єви
І прийшла до діда вранці, наче королева.
А дід глянув і скривився, каже, бідолаха:
"З глузду з'їхала ти, бабо? Чи тече із даху?"

"Що не так, мій діду милий?" - запитує баба
І крутиться перед дідом і передом й задом.
Усміхнувся дід і мовив: "Ну в тебе й фігура!
Ти би хоч попрасувала той костюм, в натурі..."


13.08.2010

Летіли голуб із голубкою удвох
десь зовсім близько повз мою оселю
і щебетали щось так тихо на льоту
безмежно радісні, щасливі і веселі

Я бачив їх і радісно мені
так вільно, легко на душі ставало
та чорний день настав, вони
до мене більше вже не прилітали

А якось восени, коли вітри дубів
знесамовитіло гілля гойдали
на гілку голуб тихо сам-один присів
не щебетав і ми з ним вдвох мовчали

Хотів напевно він щось розказати
мені, шкода, ми слів не мали
така самотніх доля вже – мовчать
поки вітри гілля не поламали

Червоне сонце віщує мороз
сіда за обрій і лишає
лиш сутінки свої криваві
і недоплакані краплини сльоз
холодним полем стежка йде
вона востаннє ще зелена
трава принишкла й наче жде
коли пройдеш востаннє нею
сьогодні ти, а завтра вже
а завтра вранці в шлях далекий
хтось твою душу понесе
твою замерзлу душу… жде
притихли трави в чистім полі
й мороз на землю упаде
червоне сонце кудись йде
і ми йдемо за ним з душею
яку сюди ніхто вже не верне

Така вода – як світло древніх вулиць.
Вітри у церкві...
Аж скриплять свічки.
Ми досягли свободи і забули
На шкірах верб, на венах у ріки.

Із неба кров – немов луна сльозини.
З очей дими засніжені – і край.
Коли прожив життя до половини,
Душевне тіло, на душі – кора.

Хвороба зір і зоряна хвороба
Лікуються косою на косі,
Яка сяйне – й таке тобі поробить,
Що не врятує й прірва голосінь.

А вже тоді кому мені напитися?..
Безльодні люде.
Нас ніхто не чув.
А батьківщина щира і немита
Міняє хрест крилатий на свічу.

А в світі те правдешнє,
Що гониме.
Красивих мавок – хоч сиди і плач...
Лише одна з найближчими очима
Взяла за серце, в долю повела.

Така уся, як світу світле свято,
Що втратив я раніше, ніж знайшов...
А древній сум,
Із Древа розпочатий,
Пішов, як струм,
Кудись навік пішов...

А вам усе німфетки в голові,
Натхнення на таке – не позичати.
А де, скажіть-но, образи нові
І описи, сюжети? От вар’яти!

Засмагла "шоколадка" із води
Виходить без бікіні, до холєри, -
А хочеться, повір, вряди годи,
Кохання чистого - допетрай-но, Валєро!

Є сексуальний збочений невроз -
Ну, просто нудить з еротичних видив!
Не ображайся, це я - загалом.
Думки уголос, так сказати. Вибач.


11.10.2010

Через серпень іду в сутінки
Я злякала тебе правдою
Голос спеки такий вкрадливий
Завтра буде новий штиль

Вже не діють старі збудники
Я неспритно тебе звабила
Ця нав’язлива гра в правила
Цей кумедний тепер біль

Через серпень іду в сутінки
Серпантином думок крадених
Ця розмова для нас праведних
Завтра знову новий штиль.
10.08.2010

Поети не вірять людству.
Людство поетам не вірить.
Життя наївне і люте.
Читатиму вірші травам і звірам.

Люди мов краплі дощу на асфальті...
Баба цілується з дідом.
Ох, предки мої,
Вкриті слізьми і живим базальтом,
Від вас і до вас через пісню їду.

Самотня бджола я.
Гірка й самотня
В морі вогнів нетутешніх.
Крізь мене воює
Заклята велика сотня
В киплячій крові черешні.

Поле гуде і шепоче жито.
Страшно, що я не боюся смерті.
Часто мені не хочеться жити.
Дуже мені відверто.

Дико.
Щасливо.
Вірші пишу, наче ловлю
Сиві осінні яблука.
Хто ми і звідки?
Падає зірка у хвойний шум,
Де безпросвітно я блукав.

Сльози твої на моїй щоці
Вип'ю.
Піду до Дніпра на похмілля.
Болем стає печаль у твоїй руці.
Вітром стає непутяще зілля.

Зайву горілку я пив
І черпнув сповна зайвого лиха,
Шукавши багаття предків.
Тяжко мені.
Лікує рідна стара сторона
Даллю і білим медом.

Все програється у карти.
Земле, прощай!
Море вогнів наді мною.
Я сам свій ворог.
Генам своїм зоставляю
Пекельний рай.
Сам же іду до того,
Хто у мені говорить.

І катер, не небесний,
Що знову плаче всохлими сльозами
Жене мене вже ген за край землі
Де не побачу більше висохлої дами

А я не знав! Що в морі
Нема спасіння від сухості тієї
Бо ж сіль ота, їсть очі
І голос тихо проклинає рай...

Тепер мене спасе лише гарячий лід,
Що з попід хмар розсиплеться шматками
Що ж? - Ні! Немає того льоду!
І вже не буде кому розпочинати моду...

2010

Добре хоч, що є за ким скучати
В цім осіннім зрушенні льодів.
Темноокі вина непочаті
Я би з чортом випити хотів
На колінах перед калинами
За банальний гріх до батьківщин
І за тих, що вже ідуть над нами,
Ще й самі не знаючи за чим.

Все одно ж човни на дні сльозини.
Все одно ж і церква – золота.
Все одно пекельний рай людини
Не замінить музика свята.

А оця безсмертна ніжність тіла,
Що цвіте, мов яблуня, – мине.
І настане тайна біла-біла,
І засипле до грудей мене.

Десь любов, горілка та ікони,
Десь вина, десь дикість, мед і біль.
А хмаринні вітрогриві коні
У очах вологих носять сіль.

Щось в мені іще не хоче раю.
Щось в мені гірке сидить, як цвіт.
Добре хоч, що я його не знаю
Вже багато міліонів літ.

Я сохну, й сохне моє тіло,
Сохне душа, вже не біжить…
Вже не летить! У край…
Що зсохся, і вже спить…

На жаль мої думки сухі як вітер!
Сухі мов зсохлий гай поперед гріз,
І що? Мене спасе лиш катер,
Що вже не дасть засохнуть на землі…

Для первісних людей кожна палка була чарівною.
Для первісних людей кожна іскра була, мов зоря.
І первісний мужик мав дітей зі своєю сестрою,
Що купалась в солодких, забутих тепер морях.

У первісних людей було дуже смішне майбутнє.
Місяць, Сонце – мов іграшки: милі й близькі були.
ЗлИлись тоді на ікла, а ридали на кутні.
І – ніхто не приручений:
Ні воли, ні хохли.

Тільки птиці вже знали: планета – велика клітка.
Хочеш волі, то крила розхрещуй – і... вниз лети.
А куди – чи сюди, чи туди, прилетіли звідки,
А вже потім із себе виходили, мов із води?

І була тоді папороть кров’ю висока і дужа,
У комп’ютері черепа простір вбивала, мов час.
Тож як цвіт опадав – починалась гаряча стужа.
Але що то за щастя у клітці було без нас?..

Я хочу збурити спокій неба криком: Кохаю! –
Чуєте, ви – глухії од тиші буденності?
Я хочу показати серце, Ним-хмелем-трунком сповнене, –
Бачите, ви - що осліпли від власної сірості?!
Контур різкого профілю зіниці Мої
Відбивають на палахкучого неба багрянці.
Варвар! Я гідна жити отрутою уст Твоїх,
Клянусь довжиною коси й шалом юного Сонця.
Коли Я обіймами сплутана, – час – зайва формальність.
Коли Ти раз в іноді вимучуєш: Кохаю, –
Тоді десь на стадії збуреної крові
Нашу рівність (не сумісність) усвідомлюю. Чекаю.
Але коли Ти ідеш по паралелі – мимо – як сніг,
Або байдужий, як «вчора» чи «коли-небудь»,
Я питаю ніч, що важче: завданий біль чи омріяний гріх
І чи маю Я цю мазохістичну потребу?
Спитай чорноту ночі і Ти: Чи вартую Її для себе?

Мені заважає Твоєї торішньої тінь…

07.08.2010

У груші душа вразлива,
світанками оповита.
Болять їй суглоби в зливу,
як дідові... Оковиту
ковтає старий з розпуки,
вдивляється у тумани...
Гілляччя тремтить і руки...
А очі сумні і п’яні...
Всихає старенька груша,
вростає у землю хата.
А діда питання душить:
для кого грушки збирати?
06.08.2010р

поет за п’ятдесят – це bon vivant
політик знаний у своїй державі
з коханкою - в Берлін, Париж, Мілан
і виглядає досить моложаво
скоріше виняток та на загал
не байдикує він і не ледачий
і молодецький в ньому є запал
з красунями в гламурних передачах
рубці зажили від любовних ран
а діти - бізнесмени у столиці
і no problems – де світитись
шикарна муза всілась на диван
чотири збірки власних на столі
життя буяє і проблем нема
поет за п’ятдесят – це взагалі
і зокрема


06.08.2010

Я викреслив себе під Армстронга назавжди
із блюзу. І акорд – безсоння, не спочить.
На сходах гвинтових хто стомлений казав – жди
обличчям до вікна ? І зорі із печі –

в долоні – сфера відьми. По оберту за рік
я набирав тебе, немов твій телефон
був способом єднання землі з водою рік,
немов слова й мотив складали теплий фон .

Закохана у день, у кілохвилі ночі,
як диптих, – раз у раз. Так зорі із печі
в обпечених руках, – і кілометри сном. Чи
справді ти була ? Безсоння. Не спочить.

2010

Гадаю на лататті у воді...
Водянику мій сивий, ти в полоні
у спеки та у мене. Володій –
я простягаю серце на долоні...

Люби мене, гойдай поміж осик,
цілуй у білій піні водоспаду...
Для тебе цей терпкий, солодкий сік
і пісня, і душа, і ці принади...

Тримай мене в обіймах водяних,
мій легеню, мій порятунок синій...
По вінця світлом, ласкою залий...
і подаруй себе... а може... сина...
04.08.2010р.

Ти будеш ще молитися на мене,
Коли застогне в спогадах душа,
Коли відчуєш, що любов шалена,
Як ця весна, що в пам"ять вируша.

Як цяя ніч, що загасила вечір,
Та все ж любов не взмозі загасить
Вже й квітень обніма тебе за плечі,
І я у слід кажу вам: хай щастить.

Нехай щастить тобі й хто буде поруч,
Сьогодні, завтра, після і...колись.
Як тільки жовтень сполохне, як порох,
Мене небуде, люба, схоминись.

Кава бразільська. Гаванська сигара.
Очі пускають бісики.
Еро-пригоди. Гавайська гітара.
...Де мої, зрештою, трусики?

Стомлене штурмом, спить міцно військо.
Матрицю вщент зруйновано.
Випити Chianti. Вино італійське.
Вранці - почати наново.


29.07.2010

- На яхті була із boyfriend-ом учора
Удень засмагала в bikini - а ніч!
Яка в нас була романтична вечеря -
Лиш зорі і місяць! І ми - віч-у-віч.

- З boyfriend-ом? Чиїм? Бо у твого, Лауро,
Немає ні яхти, ні навіть „Porsche”?..
- З твоїм, Маргарито. Здається, Раулем?
Мене запросив він з собою...
- Невже?

І ти не злякалась морської хвороби -
Тобі ж так погано у морі?
- Та ні,
Яхтсмен він досвідчений. Все було добре -
Уранці відважно освідчивсь мені...


28.07.2010

Я не потраплю «під ковпак у Мюллера»,
Під пильне око агентури КДБ,
Бо поміняю вчасно всі паролі і
Під захист кинусь СІА і АНБ.

Як Пан Ніхто, James Bond (не Mata Hari),
Штандартенфюрер Штірліц і т. д.,
Я із красунею працюю завжди в парі
І одночасно всюди і ніде.

Мандрую часто по країнах різних,
Де lady й miss чарую заодно
Сталевим торсом й біцепсом залізним,
Як Schwarzenegger й Jean-Paul Belmondo.

На Амазонці хижаків полюю,
А на сафарі в Африці - гієн...
Мені співають хором "Алілуйя!",
У мене досить доларів і йєн.

Шпигун-розвідник чи коханець-мачо -
Я носа контррозвідникам утру,
А ворогам - і кулею віддячу
Або влаштую хитромудру гру.

І подолати жодний не у силі,
Бо із усього вихід я знайду:
Зіграю з ним в шахи дуже мило -
І перетворю гру у чехарду.

Укорочу я недругові крила,
На підступи достойно відповім,
І якби явки всі мої "накрили",
Я - на Гаваях. Я - агент "07".


27.07.2010

Знову час витікає крізь пальці.
Не лякайся. Це просто вимога.
У химерному світі абстракцій
Не буває завбачених див.

За законами мудрого Бога,
Окрім солі, є цукор на таці.
Окрім тернів, є чиста дорога.
Крім мінору – мажорний мотив.

Знову час витікає крізь пальці,
Розділяючи щастя на крихти.
Безпідставно за втраченим бігти.
Не буває завбачених див.
16.07.2010

(Рекламний проспект)
Точить запахи цвіт на зеленому вщерть рушникові.
І косаті русалки сміються у вітті вербовім.
І нащо вам, сеньйори, здались Емірати далекі.
Ви послухайте, як у пампасах клекочуть лелеки!
Може вразить щось вас, і дасте ви нам добру пораду,
Бо місцеві пеони ніяк не дадуть собі ради.

Головний тут – дон Федро, і донів до біса, як личить.
На фасадах фазенд імпозантні квадратні обличчя.
Вони кожного чують і пильно вдивляються в даль:
Чи куються мачете? Чи вариться експортна сталь?
Обіцяють залізний закон і судовий процес,
Бо на волі ще банди злочинців у формі і без.
А хто дихати хоче – дозволять (свободи ж пора!)
Тільки слід кому треба по-чесному дать хабара.

Хлопчик хоче в Тамбов. То й чого ж? І нехай собі їде!
Бо вже лишніх парковок нема. Джипи ставити ніде.
Ще від Нестора так повелось – нами правлять чужинці.
Козиряємо хвацько вождям, государям і принцам.
І вчимо ми терпляче, століттями мови чужі,
І один лише крок, щоб до рідної нам збайдужіть.
Вже в історії пишуть, що ми – нерозвинута раса.
Радять досвід вивчати у старших братів папуасів.
Але нам все одно, ми вже звикли. До всього звикаєш.
За роботою ніколи все… і хати наші скраю.
Нас побачите в білих платочках і житніх сомбреро
На безкраїх просторах цукрових плантацій і прерій.
Хлібом-сіллю зустрінем, і щиро запросимо вас:
Завітайте, аміго туристо, до нас в Гондурас!

Ех!.. Текіли б із перцем… і вишиті пончо нам би.
Та й утнем гопака під веселу мелодію самби.

Lignano Sabbiadoro -
Адріатичне море.
Lignano Sabbiadoro -
І Альп високих гори.

Lignano Sabbiadoro -
Пісок такий гарячий.
Lignano Sabbiadoro -
З П'яченце хлопці-мачо.

Lignano Sabbiadoro -
Красуні із Ріміні.
Lignano Sabbiadoro -
І сhianti і мартіні.

Lignano Sabbiadoro -
І пристрасть, і amore.
Lignano Sabbiadoro,
Lignano Sabbiadoro…


22.07.2010