Не пишеться…
Знов осінь заблукала…
У золотім волоссі п’яного вина.
Багряні пелюстки спадали
із очерету… стиглого зерна.
Ти яблуко торкнула жовтим пензлем.
А вітер з саду грушу ледь приніс
Спадали сльози - мокрі закарлюки -
Це від твоєї ранньої краси.
Голубиш небо прикрими словами
у вирій відпускаєш диких птах.
Чому ж до мене музу не впускаєш?
Тарам – парам, парам, парам…
Ледь чутно контрабас.

Бісів Ніжин,молися,молися за мене...
Вова Худенко

Я в твоїх передпліччях застрягла,в твоїй чорноті,
у надбрів'ях твоїх,молися,молися за мене...
Бісів Ніжин,навіщо тобі стільки шісток і стільки чортів?
і на біса тобі так багато квіток померлих?..

Мій найкращий,у мене до тебе тваринна любов,
я в тобі перетравлюю осад своїх недобачень,
Бісів Ніжин,ти ніби диявол і Бог,
на межі паралелей пульсуєш,смієшся і плачеш...

Розчиняюсь в тобі,розмовляю з тобою у снах,
Бісів Ніжин,навіщо тобі так багато церков і безгрішних?
Ти сідаєш на плечі,мов янгол і як сатана,
ти говориш в мені,ти,схоже,за мене мудріший...

Бісів Ніжин,молися,допоки стоїш,
і допоки пророки невинні,молися за мене,
я в тобі розчинилась, а ти розчинився в мені,
ти гойдаєш мій страх механічно,як вітер антени

ми зліплені з тіста солоного прісного тіста
впираємось п"ятами в небо нам хочеться космосу
нам тепло і тісно аж стіни довкола потріскались
ми злизуєм слину ковтаємо і пережовуєм

ми майже планети нам хочеться тиші і відстані
ми ходимо мовчки а інколи пошепки дихаєм
ми дуже далекі чи навіть ми дуже порізнені
ми ніби окремі будинки з брудними під"їздами

і кожен наш порух порушує спільну симетрію
ми зменшуєм радіус кола стаємо тінями
ми різні за смаком ми ніби два боки монети
ми ніби окремі шматочки одного цілого

ми зліплені з глини насправді ми зліплені з глини
такі досконалі що нас фокусують камери
нас хочуть руками торкатись але не сміють
ми жадібно кисень ковтаєм а потім відкашлюєм

ми зроблені з ліній ми ходимо тільки пунктирами
ми міряєм кроки гудками ми дуже зайняті
ми так ніби різні легені в одному тілі
ми так як суміжні стіни в одному залі

ми зроблені з каменю справді ми зроблені з каменю
хронічно самотні розкидані чи загублені
ми кожного ранку здаємось для когось зайвими
ми кожного разу чекаємо нашої зустрічі

напиши мені лист або смс-повідомлення
подивись я кидаю думки під колеса машин і потягів
я лишаю на потім будинки вітрини повені
певно треба відчути це шкірою щоб усвідомити

знаєш втома неспокій - це тільки мої перевтілення
коли серце болить то думаєш дещо глибинніше
я кидаю під ноги асфальт щоб збивати коліна
я збиваю коліна це треба аби полетіти

на перетині ліній ми схожі на власні тіні
коли дихаєш глибше то прагнеш щиріше вірити
коли серце у кінчиках пальців то прагнеш зцілення
це потрібно відчути тілом аби зрозуміти

подивись я вже вмію вбачати у нас подібності
коли плавиться лід то хочеться бути донором
коли дійсність малює мішені давай поділимось
подивись я вже знаю на дотик твої недоліки

ця динаміка міста ледь-ледь вибиває з колії
тротуати маршрути дешеві серця під одягом
коли хочеш тепла викидаєш усе непотрібне
залишаю відбитки губ на твоїх долонях

И только строчкой сожаленья,
Стих хочет попросить прощенье.
Но я молчу, одни движенья рук,
Колдуют, пачкая страницы.

Никто не знает, что может получиться,
И только, всё темней страница.
Желанье просто помирится,
Но слов как прежде не найду.

И в сожаление, что в строчках,
Уже, не верит стих.
Он не поддался колдовству.
И упрекнул, что сам виновен.

Николай Блоха. 7.04.09 г. 17:42

Мои мечты, твои желанья,
Не совпадают, это неприятно.
А как хотелось воплощенья,
Минуты страсти, удовлетворенья.

В отместку взять да поменять,
Тебе мечты, а мне желанья,
Вот это будет наказанье!
Но вновь, опять не совпаденье.

А может отказаться от мечты?
Объединяясь в одном желанье.
Но только после воплощения мечты,
Желания твои уже значенья не имеют.

Николай Блоха 6.04.09 без света.

Банальных строк не хочется,
А свежих дерзких нет.
Поэта жизнь окончилась,
Когда постыло всё в строках,
Нет смысла и звучания,
И без различья страх,
Аж образы теряются,
А мысли заплетаются,
В пространстве пустоты.

Николай Блоха 6.04.09 без света.

Всё жизненно привычно, мило,
Слегка поднадоело и постыло,
Рутина будней, серых дней,
Остатки жизни не моей.

Николай Блоха 6.04.09 без света.

Однажды, стекло
Беспечной жизни
Треснет - холодными
Ресницами моргнёт
Бездушно, и тогда,
Щербатина кровавая
Полезет в сердце криво,
На миллион осколков
Изгибаясь ядовито,
Так больно сдавит грудь
Корявою рукою,
Пытаясь вырвать
С корнями радости
Из глубины сознания
Последнюю надежду…

Ты помнишь как
Порхала бабочкою
Пёстрой, беззаботно,
Вёсёлая мечта о раё
Вечных наслаждений,
И славы дым слащавых
Оргий, незаметно, касался
Ядовитым мёдом
И осадком горьким
Обволакивал он душу;
На стенках сердца
Закупоривал сосуды,
Перекрывал дыханье,
Постепенно высасывая
Красоту пиявкой тайной,
Пенистыми волнами
Ощущений сладких
Упивался вдоволь…

Хотя,

Поклонники еще
Дарили долго,
Цветы - букеты
Драгоценностей,
За тело,
Лелеяли, любили
Рефлекторно, но
Плодотворно,
Красоту земную,
Ценили щедро,

Нити радости
Девичьей ткали,
Оплетая сердце
Струнами порока,
И прочно, как паук
На мотыльков беспечных
Ловушку прядет,
Невидимою нитью ловит их
Летающую радость…

Но истощилась
Молодость и сила
Быть любимой
Среди бездушных
Мимолетных манекенов,
Измялись вскоре
Нежных чар цветочки,
Осыпалась пыльца
На крылышках измятых;
И мотылёк висит
Истрепанный,
Ненужный вовсе,
Колышет в паутине
Равнодушно его ветер…

И ядом чёрным
Вытекают слёзы
Из сердца раны …



***

06.04.09

Не боїться застуди вітер.
Несвідомо ти палиш вечір.
Сигарета в тремтячих пальцях.
Кільця диму в кінець зими.

В наших файлах немає літер.
Тільки звуки під колір вальсу.
Спраглі губи у голі плечі.
Бурі будні в химерні сни.

Не боїться застуди вітер.
Вірним бути йому не личить.
Цукор-сніг у бліде обличчя.
Келих сонця в руках весни.
6.04.09

На закате отвези меня в лодке

Красные лодки к красному солнцу

Нам птицы укажут путь в южную Америку

Птицы, что принесли мне её краски

Вернуться купаться к истоку

Отвези меня на другую сторону глобуса

Внутри тебя крутиться глобус

Покажи мне южную Америку

Из меня её цвета рвутся наружу

Ты не знаешь свой цвет

Но давай, отвези меня в лодке

На воде солнца отблески

Птицы поймут

А я знаю язык диких птиц

Растерянность и лёгкий страх,
Нет мыслей и нет слов тревожных.
Жизнь медленно без смысла,
Протекает маслом сквозь ладони.

И смотришь, но не видишь ничего,
Попытка мысль свою озвучить,
Всего лишь строчки, что написаны,
И новых нет, как нет желаний.

Возможно, просто постарел,
Не по годам, не по здоровью.
По отношенью к бытию усталость,
Наверно это называем старость.

Николай Блоха 4.04.09 г. 00:12

Там, на другом конце планеты,
хоть шар никогда не имеет конца,
но это не важно, короче, где-то
небо, отлитое из свинца,
сыплет звездами в Миссисипи,
«Оoh-yeah»,- восклицает стареющий негр,
а я повторяю, и небо сыплет
их отражение в Днепр.
А дальше, от голоса отрываясь,
эхо цепляет блики зари,
и в это время торговка в Китае
нечаянно просыпает рис,
что-то при этом кричит по-китайски,
и, когда над Россией летает сон,
влюбленные школьники под Батайском
смотрят, как звезды падают в Дон.

Вечірня сукня,
чорний шовк,
прибитий діамантами до неба...

Десь чути колискову,
день замовк,
лягає спочивати юна Геба.

Брюнетка кучерява,
аромат
на смак, неначе кава з автомату.

Кухонна лампа,
банкомат
по видчі думок не ліг ще спати.

Гнучкі години.
Я краду
ревнивий сон в своєї ночі.

Про вартість зранку.
Зараз йду
я по книжках топтати очі.

(Для Іваночка)

Щось пропаде, а щось – таки залишиться…
Щось перемелеться, а щось – тай не розкришиться…
Впаде, зачепиться, зіпнеться й проросте –
В нове життя, з новим ключем, просте зерно,
І павутину в шовк зів’є веретено!

…І потягнеться сила ця до Сонця!
Розіб’є шибу, осідлає вітер…
Заграє в променях новим яскравим гронцем,
Обійде тінь і пробуравить скали –
Й втамує спрагу, й влаги буде мало!

І буде бити з надр підземних джерело!
І знак подасть, що можна стати під крило,
Й розправити своє…
І – полетіти!..
Й на Небі розпізнати древні знаки
Зірок далеких – як волошки й маки…

А ще, побачити маленький колосок,
Що ледве подає свій голосок –
І вуса-руки гріє коло світла…
Й неквапно постає в могутній колос,
І виробляє свій потужний голос!

…Отак і ти – Душа мого народу!..
Омита в крові і омріяна в піснях…
Ні зло, ні час не вб’є твою природу –
Бо висівається у ґрунт Нове Зерно,
Й на Сонці Хлібом вигрівається воно!..

30.09.2006 року, м. Хмельницький

Лети разом зі мною уперед,
Намотуй ниткою на пальці простір:
Ми - НЛО - інопланетні гості,
У пошуках незвіданих планет.

Наплюй на незашпилені ремні,
На чайник, що давно кипить в квартирі -
Сьогодні ми з тобою дезертири
На третій, чи якій вже там війні.

Пусти вперед усіх, хто мчить на «прю».
Візьми портвейн і рокові касети…
Остання догорає сигарета:
Лиши на пару тяг – я докурю.

Пробач усім, хто підійняв стволи…
Залиш вірші, які читати варто,
І пару чорно-білих фотокарток,
Про те, що ми колись-таки були.

І можеш дужче натискать на «газ»,
Бо ж наші крила не згорять в польоті...
Пропущені дзвінки і дні - на потім.
Сьогодні ми живемо тільки раз!

Жовті руки холодного вітру.
І не бачу уже, як іду.
Віра. Хрест. Сонцелика палітра.
Чорний берег Катманду.

Сині пагорби. Землі блакиті.
Океан без кінця і людей.
Хтось посмикує нас за всі ниті.
Може, дядько Адигей.

Каравани. Бульдозери. Почет.
Все було, та не всім перебуть.
Я зроблю ще два кроки наосліп.
Я зроблю на незабудь.

Чому росою вкриті квіти?
Чому зажурені стоять?
Злякались, як маленькі діти,
Під зорями всю ніч стоять.

Ось сонця промінь золотавий,
Ось вітерець ласкавий вам,
І ранок теплий і яскравий
Всім ніжним квітам і садам.

Пташки співають урочисто,
Всміхнулись сонечку гаї,
Щоб квітів сяюче намисто
Сльозинки витерло свої.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти важко дихав. Знав, що буде вибір.
Тому відтягував кожнісіньку хвилину.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Чому раніше ти ще не загинув.

Ти опинився посеред Едему.
В своїх руках тримав ти заборону.
І скуштував. І раптом чорний демон.
Тобі віддав із терена корону.

До тебе йшов усміхнений Іуда.
Поцілував. Узяв тебе за руки.
І за добро карали тебе люди.
А ти, розп’ятий, витерпів всі муки.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти легше дихав. Знав, що буде вибір.
Тому чекав на підлість і тортури.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Твій погляд став глибокий і похмурий.

Піднявся вітер. Листя тріпотіло.
Три демони сміялись тобі в очі.
Ти відчував судома зводить тіло.
Та не боявсь цієї злої ночі.

І вітер вщух. І демони замовкли.
Три ангели судому вгамували.
І ти почув незнаний досі поклик.
І затишно раптово тобі стало.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І я стояла. Й крик мій був до тебе.
І ти почув. І сонце знов померкло.

Ти легко дихав. Знав, що зробиш вибір.
І ми удвох стояли до світання.
І був цей світ. І був цей клятий вимір.
І темрява. І світло. І кохання.

Світлі клейноди від слави
Такі вже унас візерунки
Від зради до нової зради
Лиш Юдені поцілунки
Стемнілі клейноди від суму
І як тобі чорний народе?
Вишиті червоним і чорним
Заплутані з давна дороги
Ховай свою душу в сорочку
Тікай до халупи зкраю
Щасливий і гірко жалію,
Шо я тебе всеж таки знаю...

Не буде вогнища, бо дощ —
Ну що ж...
Вода потоками тече —
Та й вже.
Диви: з черемхи цвіт опав —
Па-па!
Біжу, бо ще втече трамвай —
Бувай!

Вся наша жизнь, железная дорога,
Один длиннющий перегон,
И остановок, но не так чтоб много,
Мелькают полустанки за окном.

Сиюминутных отношений полустанки,
Меняют, беглые пейзажи, собою украшая.
Не долгий путь, конечно если будет узловая,
Где два состава образуют третий.

Но не всегда сливаются в один,
И разбегаются по направлениях разным.
Несясь по полустанкам украшая жизни,
Не долгой остановкой ища и ожидая узловых.

Тех узловых, что называем сексом,
Что только иногда приводит к сортировке,
К созданию одной семьи, и одного состава,
С вагоном иль двумя, но прицепными.

Как сами были мы, ещё детьми,
Родителям своим вагоном прицепным.
Кому везло, тот чувствовал себя ребёнком,
Другой, действительно вагоном прицепным.

По перегону жизнь несётся, расформировывая состав,
Когда вагоны, забирая прицепные,
Когда маршруты разводя или пуская,
Пуская часть вагонов, под откос.

Николай Блоха 30.03.09 г. 09:44

Не любо - не слухай мене через силу,
До лампи Некроту твоя похвала,
Та дядько Микола рябу мав кобилу,
І капосна раптом до лісу втекла.

А там з'ясувалось - та шкапа феномен!
Ну як про таку не складати пісні?
Не здохлою впала і навіть не в кому -
Забулася враз в летаргійному сні.

Не віриш, читачу, що сталось це диво?
Та я доведу, що усе насправжкИ.
В хероїв Майдану все мудро і криво,
Ті Пасічник з д'Арком побили горшки.

Тепер одне одного zеруть обоє,
Хоч це для держави ганьба і біда.
Так весь цей "базар" - сон кобили рябої!
І винна в усьому та шкапа. Да, да!

Нема за що жити? Конайте* до бору -
Шукати конячку, будити зі сну.
А д'Арку з месійкою дзуськи докору!
Спростовую я їхню в кризі вину!

_______
*Конати (жарг.) - іти.

Умилось небо зорями осінніми,
І чути десь, як падають горіхи.
Мальовані, мов фарбами олійними,
Сади злотаві вітру для утіхи.

І вже цвіркун своє останнє соло
Виводить тихо між посохлим зіллям.
А в полі соняхи, мов обнялися в коло,
Справляють сонцю золоте весілля.

2004

Перемріяно, переспівано,
Між степів світанкових скошено –
Нам кохатись з тобою прощено…
Зацілуй мене.

Одурманено, збезголовлено,
Зоресвітом твоїм залюблено,
В ластовинні усмішок радості
Віднайди мене.

2006

Немного тайн, которых ты,
Ещё, увы, пока не знаешь.
Уже хранят страницы в клетку,
Осталось только проявить пером.

Когда устав домой прейдя,
Ты сядешь на диване, взяв дневник,
Который точно уже знает,
Как удивишься, перечитав слова.

Спустя года, ты не поверишь,
Как наивны, все важные сейчас слова.
Улыбка и непониманье новых тайн,
Что скрыты, в узоре клеток и чернил.

Николай Блоха 27.03.09 г. 22:07

На чистом фоне.

На чистом фоне белого листа,
Возникли буквы, след пера.
Сложив в слова, связав их в строчки,
Перо подводит маленький итог.

Закончив день, год завершив,
Полжизни прошагав, смотреть назад.
Держа перо, царапать по бумаге,
И выводить, не ровные слова.

Не находя поступкам оправданья,
Раскаяньем лживым чернить листок.
И только клякса, что слезе подобна,
Единственная грязь, что говорит о правде.

Николай Блоха 27.03.09 г. 21:32

Я слухав передачу про глухих -
Ті почуття і жаль забути важко...
«Яка в вас мрія?» - запитали в них,
Хтось відповів: «Почути пісню пташки…»

Бринять у серці досі ті слова…
А зовсім поруч не глухі і зрячі
Ведуть себе, як часто це бува,
Так, начебто, не чують і не бачать…

Як мало ми цінуєм Божий дар -
Ходити, чути, бачити, любити,
Розгледіти щось дивне поміж хмар,
Дощу і сонцю тішитись, як діти.

Дещицю, як задуматись на мить,
У цьому світі треба чоловіку…
Даруй нам, Боже, віру не згубить
І ще – людьми лишатися довіку.
2009

***

Вечір,
Сонце іржавіє,
Уприскує повільно
Іржаву кров
У хмари, мовчазно,
Ніби скорпіон
Гірку отруту
В жертву;

Птахи великі,
Довгодзьобі,
По кладовищу
День у день
Кружляють
Над хрестами,
Повітря ріжуть
Крила чорні,
Кричать тужливо
Круки, і холодом
Могильним відлуння
Лине, плачем,
Відбиваючись у небо
З надгробків старих;

З облізлою фарбою,
Порепані хрести
У бур’янах схилились,
Під тягарем років
Вростають в землю,
Трухлявіють,
Жуки їх точать
З середини живучи,
Трухляк з них сипле,
Та вороння на них
Відпочиває, колючим
Поглядом пильнує
На могили свіжі,
Чатує недаремно,
Хоча напевне знає,
Що не дістане смачні
Очі з домовини,
Але у темряві,
У схованках таємних,
Чекає здобич відчуттів,
Як їжу ласу,

Солодку страву жахів:
Душ померлих стогін,

В полоні тіла
Що перебувають
Та страждають -
Німі, безвольні,
Стогнуть,
Як розчахнута
Навпіл береза,
Хитається
По вітру в полі,
Одинока,
В лиху негоду
Плаче, і байдуже
Холодний дощ
Січе по листям
Сльози…

Бо пам'ять
Тіл земна,
У простір вільний
Не пускає
Линуть душу,
Тримає тілом
В сирій домовині,
У ланцюги
Відчуттів старих
Закувало міцно -
Життя земного
Притяжіння хибне,

Ридають тихо
Полонені душі,
К тілам захованим
Невидимо прикуті,
Охоплює туманом
Вогким, кладовище,
Ховає щільно він
Чиїсь страждання…

Вже тиждень
Як ти помер,
І тонко
Відчуваєш єством,
Ті муки тяжкії
В труні, так,
Нечутно стогнеш
Над могилою,
Але ніхто не чує,
Тільки круки,
Стогін той хапають,
Упиваються,
Твоїм страхіттям
Смерті, жадібно,
Воно їх живить -
Ніби соки
З плоду
Поступово
Кровоточать,
Бо знають
Птахи чорні -
Що не тільки очі
Є найсмачніша
Та поживна
Страва їхня;

А в тебе,
Бідолашного,
Колишнього життя
Тілесна насолода,
У пам’яті живе ще -
І стинає криком,
Вкарбована тавром
Пекельно ріже,
Гнобить душу,
Захоплює свідомість,
Покриває брудом,
І мучить, мучить,
Біллю безпорадною,
Тупою…

Коряві пальці –
Вже тягнуться
К обличчю,
Звідкілясь із мороку
Повільно виринають,
Огидні, волохаті,
Слизькі,
Хапають пазурами,
Та шматують,
Пронизають,
Втинаючись в
Нестійку оболонку,
Встромивши
Довгі кігті тягнуть,
В діромаху чорну,
Бо розірвати
Прагнуть й
Витягнути єство:
Такий маленький
Промінь світла,
З горошину…

Ці сірі тварі з пекла,
В тенета спіймали:
Жадібно хапають,
Рвуть астральне тіло,
Втинаються іклами,
І муки ці жахливі,
Так, ніби шкіру зняли
І оголили нерви,
Бо втратив
Земне тіло,
І вже не захищає,
Воно тебе надійно,
Від світів ворожих,
Немов броня міцная
Та тепла одежина.

Була колись
Фортеця,
Тепер її немає -
Бо помер,

Немає сил,
Щоб захищатись –
Бо слабкий,

Немає знання
Що робити –
Бо не відав,

Немає полум’я
Живого –
Бо нечистий…

Кричиш до неба –
Та гріхів тяжкії пута
Оплутують в тенета
Липкі, душать,
І тягне, мороку
Істот огидне
Павутиння бридке,
Світів надземних,
Тонких, світів
Істот пекельних -
Бо темрява їх родить.

Свідомість хитка
Мліє, мутно
Відчуваєш, як
Щупальця волочать
В холодну
Прірву заглибенну,
Лишень ціпенієш
Від мороку отрути,
Але чуєш,
Клекоче пекло в глибині
Та хриплий стогін,
Моторошно сповзає
Із під склепіння жахів;

Аж ось гучніша клекіт,
Криваве сяйво лине,
Вогняні смолоскипи
Освітлюють закутки,
Розпечений, гарячий,
Багряний пар вирує
Повз очі мінотавра,
Й почавлені потвори
Ворушаться довкола,
Утворюючи суміш
Потворних тіл, бридких,
Зашморгом душить
Огидний сморід
Розкладаючих останок,
Й розтинає
Вогняне лезо жахів,
Хватаючи розп’яттям
Мороку хижого,
В глибинах єства ріже,
Спотворює свідомість й
Хрипом німим стогне,
Тугою п’явкою вже
Вп’ялося у очі,
Та смокче душу…





***



Примітка: це є
продовження твору
«У домовині»



27.03.09

…
…обнажённость твоих ладоней…
…гравитация шеи и плеч…
…мне твой запах от нежности стонет…
…позволяя…
…собой…
…увлечь…
…
…в расширение всей Вселенной…
…и создание Чёрных Дыр…
…от движенья твоих коленей…
…до…
…падения…
…тела…
...в…
…твой…
…Мир…
…
…где собой замедляешь ты Время…
…нарушаешь законы орбит…
…ты свела бы с ума Галилея…
…он…
…прозрел…
…бы…
…Любовь…
…не…
…сгорит…
…
…вне пределов небесных механик…
…лишь в твоей безусловной Любви…
…я – не пленник – а ищущий странник…
…гравитоном…
…свой…
…взгляд…
…устремив…
…
…в обнажённость твоих ладоней…
…в гравитацию шеи и плеч…
…где твой запах от нежности стонет…
…позволяя…
…Мир…
…к…
…Звёздам…
…увлечь…
…

Гудки, остатки недосказанных слов,
Напоминают о прошедшем и любви.
Звонки, что так тревожили сознанье,
Даря иллюзиям воплощенье мгновенно.

Сегодня только несколько звонков,
Всё поделал, не слова про любовь.
Как надоело это всё, но изменить,
Сегодня мне, увы, не суждено.

Проходят дни, проходят ночи,
Но только в ранние часы ,
Приходит, запоздалое прозренье,
Что в жизни, только лишь гудки, увы, увы.

Николай Блоха 27.03.09 г. 00:01

Жена вполне
Домашний зверь-
Поверь она
Неприхотлива:
Духи дари дороже,
Будь добрей,
Поменьше водку пей
И меньше пива,
В постели нежный
Будь, и телик не
Смотри, не думай
Про футбол, но
Лучше двигай телом,
Учись ласкать лобок,
Как в порнофильмах,
Смело, виагру принимай –
Когда не станет мочи,
Давай не мелочись,
Ваще, трудись, кароче.

Кілька слідів протоптаних назад,
Чи то по спогади він ладнував торбину?
У відчаї цинічний снігопад
Прийшов поплакатись у березневу зиму.

Розвинена любов до ностальгії,
Чи то в минулому залишена печаль?
Скуті морозом сонячні події
Лиш загортають березень у шаль.

Йому ж не жаль
Терпких тремтячих слів,
Чи то по них вертався він в минуле?
І тільки мовчазна зимова даль
Весну вітатиме, неначе щось прибуле.

Вона прокинеться
Раптово від вогню
Його збагненної печальної любові
І захлинеться квітнем. У весну
Прийдуть прощатися дні березня зимові.

26 березня 2009р.

Молчанье дышало прерывисто
Во тьме, освещенной луною
Молчанье любило ненавистью
Крича, предавалось покою.
Молчанье летало в пропасти
Со сломанным крылом
По широкой нити тонкости
Шло разорванным звеном.
Затаилось в скрежете ржавчины,
Но запело на Дикой Земле
Подустало Молчанье держать в себе
То, что было всегда вовне…

23.10.05

не-божевільна хоч комусь здалась такою
тобі такóж? – не винна я у тім
середньовіччя звивини в житті
сучасному бувають – поза грою!

а ти не хочеш бачити і чути
затулиш вуха і замкнеш вуста
заплющиш очі і… рахуй до ста
який тобі від істини здобуток?

я не-тебе згадаю уві сні
твоїх бо фотографій густо-рясно
і сам ти тут – а йóго кроки рястом
позаростали але пам’ять – ні!

та добре добре я тебе чекатиму
із воєн перемовин перемир’їв
із полюсу північного з екватору
з рівнин гірських хребтів і плоскогір’їв…

чекатиму а ти все не вертатимеш
писатимеш а згодом ніби втомишся
я ж захлинатимуся пам’ятними датами
зриватимусь на схожий тембр голосу

я ще чекаю так тебе чекаю ще
хоча забула колір-розмір-родимки
і вже побоююсь – а раптом не згадається
те все коли повéрнешся не подумки

не те щоб хотілось якоїсь з незнаних висот
не те щоб літати в захмарні заобрійні дАлі
а просто у горлі застряг й не вилазить комок
а просто у грудях щось стислось і боляче давить
не те щоби сльози збирати відерком надій
не те щоби крик заховати глибоко в долоні
це все просто дощ, його дотик на кінчиках вій
це все просто біль... його забагато сьогодні
не те щоби скиглити, рокИ вже далеко не ті
не те щоби старість, а щось та таки закінчилось
черпнути б десь сили боротись за радісні дні...
до поки не впаду у старості дійсно безсила...

не просто депресія, а крик що зачах у душі
а мрії такі, що перебродили у оцет
самотності камера і з*їджені болем ключі
і байдуже що я втекти з тої камери хочу
не просто депресія, а вирок, як зашморг і все
для чого жалітись за тим, що ніколи не буде?
...на люди, як завше з напудреним, милим лицем...
а серед своїх... - тінь, недоречна приблуда...
не просто депресія, а сніг що цілує асфальт
бинтуючи світ, ледь прирошує рани
весна запізнилась... і сонце у тисячі ВАТ
пробілось по небу, і вмерло, і зникло між нами...

все зупинись. прийшов нарешті час
годинникар зізнався у всій правді
життя тягнулось, а сьогодні пас
чому було? скажи чого заради?
тік-так, тік-так замучене в ніщо
для чого ти лякаєш аритмічно
це була кава і розбите дно
а ворожбити знають все технічно...
давно пора.. давно пора іти
а хочеться ще в сонця радіацій...
а хочеться сягнути ще мети
проїхати з десяток гарних станцій...
все зупитинись.. годинникар сказав
що було вдосталь часу і натхнення
ця ніч була четвертою з октав
й нагородила врештою безсмерттям

Холодний дощ з гарячим чаєм...
Ненормальна-гуляє під дощем.
І то сміється, то ридає....
перехожі думають : «Когось чекає...»
А вона все виглядає...
Ох,дурна, що так і не збагне....

Кого чекаєш?!Що чекаєш???!
Скінчилось все!Його нема!!!!
Скінчився сон...Життя йде далі...
В очах читалось : «А то життя....?»

І не хотілось існувати....
А доведеться... Кожен день
їй посміхатись,жартувати...
За авторитет ще й воювати...
А не хоче...Набридло все....

Завзята
занадто
заняттям
завчасно
зійшла
з піднебесної юна цариця.
Засяяла
запалом,
зіркою,
золотом,
злетіла
в зеніті небесна служниця.
Збудила,
збодрила,
змінилась,
заграла,
здійняла
на ноги всі заспані лиця.
Забула
забрати
замріяні
зорі,
зомліла,
а зорям ще сон якийсь сниться...
Зігріла
зелені,
засіяні
землі,
зібрала
проміння - зачалась пшениця.
Заходити
знову
за гори
зібралась -
заснула
і ніч дала мороком вкриться.

Грошей дзвінкий, веселий сміх
Не кожен день лунає,
В моїх кишенях, як на гріх,
Давно вже їх немає.
Немає євриків міцних,
Ні доларів зелених,
Немає й польських золотих
На чорний день у мене.
Та й гривні зникли, наче сніг
Минулорічнирй в полі, –
Упала криза на поріг
І нищить всіх поволі.
Де ж наші славні лікарі?
Закони де важливі?
Вони, на вигляд не старі,
На погляд – справедливі.
Та щось не те, та щось не так
З кредитами довіри –
Немає віри вже в серцях,
Словам немає віри.

Самотній кедр, снігами вкритий,
За пальмою стрункою сумував,
Січневий вітер кедру тихо
На скелі віти колихав.

– Там спека люта, спрага дика –
Ні завірюх, ні сніжних хуртовин,
Пустеля мертва і велика –
Ні скель, ні рік, ані долин.

Там смерть примарою блукає
Поміж барханів сонних та пісків,
Роси ранкової немає
І прохолоди літніх злив.

Та кедр мовчав, снігами вкритий,
Замріяно вдивляючись в блакить,
Чекав, що пальми голос тихий
З пісків до ньго долетить.

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;
спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.
Там, на межі олімпійських воріт — місце своє посідає Селена,
йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.
Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано
плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.
7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія

Важкі печалі лягли на груди,
І плаче серце-роса на очах,
Від мене ти не втечеш нікуди,
Бо я залишусь у спогадах.
І я від тебе втекти не зумію,
Наснись мені у таємних снах,
Ковтаю запах твій невловимий
І присмак попелу на вустах.
Корали, золото, срібло, персти -
Усе дарував би жертовно так,
До ніг поклав би пахучі весни,
Дияволу - душу, за просто так...

знову в путь – моя в твоїй руці
(що? – рука!) заснула й чи жива ще?!
бути мною набагато важче
ніж тобою (правди манівці)

я не хочу правди – тут кохання
тепло-тихо-вічне (день у день!)
добре не співаємо пісень
ні хвилино не спиняйся! – рання

пташка у затерплій пучці – ні!
нічичиркне про свою утечу
радість просторікам – вистиг вечір
ніби шведський стіл на чужині

Коли води аж по вінця –
торкнися губами,
щоб не заплакав світ.

Нервозность, лёгкая тревога,
Возможно, я влюблён не много…
А утро наступило, ночь без сна,
И мысли нет, одна она,
Дрожаньем сердце награждает.

Николай Блоха 22.03.09 г. 7:25

На досьомому небі шукаємо спільну долю...
Полинова безлюдність найбільше не
Наболить.
Ненароджені нами за нас може ТАМ відмоляться
І пробачать за вкрадену, але кохану мить...
На розп’ятті сердець
Воскресає велика втрата...
Із віршованих тіл виростає одна душа.
Тільки хочеться вкрити
Терпким благородним матом
Всіх неангелів юних,
Що нас вберегти спішать...

У мене під серцем
Відкрилися дверці
У нове життя.
В осяянім лоні
У Божих долонях
Зростає дитя!