Ця весна - для тебе.
І перший подих неба,
І перші погляди ночей -
Усе твоє.
Дотики яблуневих пелюсток
до твого чола,
І сонних ранків тих
легку імлу,
той ніжний щем в душі,
усю ту радість,
ніжність,
просторість необмежених затиш -
усе тобі дарую.
І неба сьомого
та п"янка безмежність
хай дасть тобі крила
і неповторну легкість.

Для тебе ця весна,
ці яблуневоцвітні подихи ночей.
А істина проста -
У погляді твоїх очей.

***
------------------------------------------
Для посилення ефекту в творі
використані «інверсні» рими,
наприклад сТОгін - пОТім, і т.п.
------------------------------------------

***
В домовині…
(Чорний вірш)

***

А чи пам’ятаєш ти,
Що прийде час
Твого останнього
Дихання,

Котрий всмокче
Стогін тяжкий,
А потім виплюне,
Хриплячи,

Ковток гіркої
Крові
Рокової миті,

Тієї страшної
Хвилини болі,
Коли вже кепсько
Дихати й судомить,

Пекельно тягне
В’язи,
Й кістки ломить,
Язик німіє
Та зникає мова,

Коли поволі
Відтинаються кінцівки,
Та мозок ціпеніє,
З жаху,

А тіло,
Безпорадне,
Поступово охолоне…

О лихо!
- Помер схоже! -
Заскиглив голос,
Близько,
Поряд ложе;

А що робить?
Сказати вже
Не в змозі,
Що відчуваєш ще,

Лишень
Лежиш,
Вмираєш.

Свідомість ще
Жевріє, дивно,
А кляте тіло - вмерло,
Трясеться в катафалку,

Щоб гнити,
В домовині,
Напевне.


- Невже я вмер? -
Питаєш.

- Як це можливо,
Щоб бачити довкола
Та відчувати одночасно
Мертве тіло, разом?

Чому всі люди, ці,
Ридають, скиглять,
Даремно побиваються,
Коли я поряд, близько -
Я існую також?

Але ж вони не бачать…
Тільки плачуть,
Ніяк не відчувають
Дотик мій, прозорий…

Роботу копачі – зробили:
Ось вона – глибока яма,
Як підсумок та результат
Конкретний, мого життя,
Матеріального й тяжкого…

Чогось було тоді
Так турбуватись,
За тлінне тіло,
За його відчуття?

Невже тепер
Не маю я нічого,
Того, що здобував я
Працею своєю довго,
Щоб краще жити,
Добре, у достатку?

Так, маю дещо:
Добру домовину !
Дубову, дорогеньку
Й славну – це родичі
Потурбувались, вдячні,

А що ж – їм добрий
Спадок буде,
От тільки жаль,
Вони мене не бачать,

Турбуються лишень
Про те, щоб бідне тіло,
Скоріше кинути під землю,
Та найглибше, й поділити
Майно небіжчика найкраще.

Оце так доля в тіла –
В темряві, без світла,
В домовині гнити!

І дивно, й страшно – бо надвоє
Свідомість розділилася частини:
Одна над тілом - чує, та все бачить,
А інша, що матеріальна – ніби плаче,

Страдає тіло мовчки,
Відчуває нерухоме,
Але не так, як у житті
Звичайно, а інакше:

Ледве – ледве:
Оціпеніле, охололе,
Дерев’яне - немов
в’язниця темна;

Така собі труна
В труні незвична,

Це відчуває
Клітин розум,
А не мозок,

Бо кожна кліточка
Повинна зберігати
Свідомість коду –
Генетичного та
Коду форми також,

Тому, поки ця
Форма не зотліла,
Свідомість тіла
Стан свій
Відчуває й досі.

Ось піп прийшов,
Понурий, тужний,
Співає молитви,
З розп’яттям
Ходе, сумовито,

І родичі всі
Плачуть,
Й як один -
Хустинками вологими
Втирають дрібні сльози,
Колючий вітер віє жалісно
Й болюче…

Та час спливає -
Вичерпалась туга,
Що журно капала
З очей, стоячих
Біля гробу,

І піп вже
Закінчив молитись;
Мовчки
Тривають цвяхи
Копачі,
А інші тягнуть
Кришку
К домовині ближче.

То може це мені
Все сниться?
Авжеж? -
З надією питаєш
Простір хибкий…

Аж ні!
Свідомість
Затьмарилась,
Зчорніло все
Довкола,

Здригнулась
Домовина рипом
Низьким,

Тяжкая кришка
Впала на обличчя
Грюкнув,

І стукіт лине,
Й міцно втинаються
Цвяхи
У свіжі дошки,

Трясеться гроб,
Коли їх забивають,
Та мрець трясеться
Також.

Коли ж затих
Моторний гуркіт
Звуків,
Вбиваючих
Дебелих цвяхів,

Гойдаючись,
В забитій домовині,
Відчув, як в яму
Опускають тіло,
В останню путь саме,
Бо що воно ще може?
Для чого ще придатне?

І жах охоплює
Свідомість тіла,
В міцній труні,
Холодній, тісній,

Нервова оболонка
Клітин цілих -
Останні імпульси
Проводить слабко,

Тому живцем
Тебе похоронили,
Майже,

Не дали
Відлежаться тілу –
Швидко поховали!

А треба було
Зачекати лишень,
Хоч тиждень…

Та даремно!
Найшвидше краще
Родичам
Мерця здихатись,

Цураються його
Бо він вже помер,
Звісно,

Тепер, бач, з нього
Толку ніякого,
Тільки тягар
Печальний їм
Зостався.

А ти лежиш -
Все більше
Ціпенієш,

Втрачаєш,
поступово,
Життєву силу -
Її слабкі остатки,

Втрачаєш,
Розкладаючись,
Свідомості малі
Шматочки…

Не відав ти,
Що страшно
Помирати,

Та думав «здохну»,
Потім поховають,
Але не мене –
Бо мене вже не буде,
А тільки бруд тілесний,
Оцей непотріб блідий…

Аж, ні!

Доба за добою
Минає,
Пліснява вогка
Покриває в домовині
Очі мертві,

Дощі пройшли –
І кришка промокає,
Та капає в обличчя
Підземная волога,
Й бридкими плямами
Вкриває поступово тіло,

Що гнити починає,
З провалених очей
Й липких кінцівок,

А черви трупні –
Вже чекають,
Поживну суміш
Костомах та м’яса,

І особливо прагнуть,
Залізти жерти
Мозок напівгнилий,
Та в черево, де кишки…

***
19.03.09.

При-
св-
я-
та… приятелю

Прийди, приятелю,
прийди і пригорни.
Причина пристрасті –
свобода світських примх.
Прийди, як привид,
як світанок,
як пригода.
Прийди, як свідок,
як примара,
присолода…
Прилинь своїм до пристані
принад моїх –
Прищеп свавільних
На прицілі у святих.
Прилинь,
пригрій,
при…
сві… свідомо,
святотатно,
Притоком свіжості
з приплодом своєчасним.
Приснись, як прикрість,
в присмерку пригрій,
Мій приятелю,
Світлий принце мій!

18.02.2009 р.Б.

Ти ворогів своїх не раз
В боях перемагав,
І славу з честю здобував,
Князь-воїн, Святослав!

“Іду на ви” – і ворог знав:
Полки вже маршем йдуть,
На сході з сонцем золотим
Хоругви розцвітуть.

І списів сяючі ряди,
І шоломів зоря
Кавказькі гори перейдуть,
Перепливуть моря.

За князя голови свої
В час грізний покладуть
І честь собі в боях лихих
Полки його знайдуть.

Вже краще смерть з мечем в руці,
Ніж втечі гріх важкий –
Так Святослав заповідав
Нащадкам в час лихий!

(Батькові і матері)

…А народився я - на Україні,
Де жовте Сонце й Небо синє-синє!..
Де над полями райдуг грона виснуть,
А крізь віки відлунням лине Пісня…
…А народився я - на Україні,
Де жовте Сонце й Небо синє-синє!..
…Тут у Степах сивобородий Батько-Вітер
Куйовдить ниви і скородить трав суцвіття!..
А на Річках гойдає чайки й байдаки,
А в Горах каменям навіює думки!..
…А край мій рідний називається Поділля:
Багатий чорноземом, хлібом, сіллю…
Я виріс в хаті, в мальовничому селі,
В душі моїй – слід Матінки-Землі,
Де по дощеві райдуг грона виснуть,
А серце пробирає тиха пісня…
…Я п`ю холодну воду із криниці,
Я – то в селі, то – в місті, то – в столиці:
Шляхи й стежки, рівнини, доли, гори,
Поля й ліси, річки, садки і море!..
…Де джерело мого патріотизму?...
Чому тече сльоза і серце тисне?..
Та не шукайте логіку – даремно…
Хто вміє бачити – побачить Світло в Темряві…
Бо народився я - на Україні,
Де жовте Сонце і безкрає Небо синє!..

Кумпала Вір,
13.01.2007 року, м. Хмельницький

Одні за одними,
я кидаю тобі фрази,
крихти слів.
Немов в безодню
летять ті образи
із похмурих снів.
А оператор,чемно так,
рахує символи.
Я ж хочу в кожен знак
хоч десь-колись
закласти зміст.
Ніхто ж тобі
не розповість,
не забувши хоч про одну деталь,
історію мойого дня...
А ти, слухняно прочитавши,
щось напишеш у відповідь.
Кілька слів, крізь далі промчавши,
промайнуть у моїй голові...

І як, все-таки, приємно
хоча б уривками фраз знову і знову,
навіть коли ти далеко,
вести з тобою розмову...

Ты помнишь ли шум твоего вокзала,
что ты говорила, а что не сказала?
В твоем кармане забытый паспорт?
Способность жить, скорее, на спор,
чем просто жить, не падая в штопор?
Дающий надежду перрон Конотопа,
и веру в то, что после перрона
закончится наша эпоха гудрона?
Ты помнишь, как мы сидели в парке
возле вокзала, мой Hewlett-Packard
показывал нам слайд-шоу из фото,
и ты иногда говорила «А кто это?»,
если на электронной картинке
я был с кем-то в обнимку?
Потом было много всего, но прежде
был этот день, и теперь мне режет
глаза, когда, спустя два года,
я вижу наше первое фото,
и, слава Богу, не режет душу
и сердце. Я слышу твой голос: «Мне нужен
ты…», и в ознобе зимнем
звучит мой ответ: «И ты мне…»

Ні моря, ні гір — вона не жива.
Немає висот, занепаду теж.
Дістати б до зір, а то не зоря.
Немає пустот і вічності меж.

Зійти б у Тартар - свідомість не дасть.
Між хмар засинать вказівок не було.
В душі повний яр змарнованих щасть.
Та їй би ридать, але щоб не чули.

Антіпова Анастасія
3 грудня 2008р

Якого кольору життя?
На вісь нанизані прошарки
всіх кольорів,
відтінків всіх,
а глянеш зверху, -
то без чарки
не обійтись!

Чорний квадрат на полотні,
як розмаїття гамми світу,
всіх кольорів,
відтінків всіх,
ти — колір,
тому мусиш жити
якимось цвітом.

Моя структурна одиниця
здавалася б - одноманітна...
без кольорів...
відтінків всіх...
я в складі чорного.
Помітна!
Зелена юність!

Антіпова Анастасія
5 грудня 2008р.

Я хочу прижать твои ладони к своему сердцу
И заглянуть в бездонные пропасти твоих глаз,
Говорят что глаза – это зеркало души,
Я надеюсь, что смогу найти там ответы на все мои вопросы …
Я хочу нежно обнять тебя и долго-долго не отпускать…
Но не знаю, как ты к этому отнесешься…
Поэтому я просто смотрю на тебя и говорю о пустяках …
Вечером, когда звезды тихо смотрят с небес, а город засыпает,
Я остаюсь наедине с собой и зажигаю свечу
И долго смотрю на её живое, трепещущее пламя,
Оно колышется и рисует на стенах удивительные узоры…
Я знаю, пламя хочет рассказать мне о тебе то, что я хочу знать
Но, к сожалению, я не понимаю, языка света и тени …

Я чувствую твою любовь, она как цветок, нежна и прекрасна,

Она нужна мне как воздух, как глоток воды.

Когда твой голос тихо и нежно шепчет: «Я тебя люблю»

Эхо в моем сердце повторяет: «Тебя люблю, люблю, люблю…»

И сквозь дрожь ресниц падает слеза и катится по щеке …

И улыбка трогает губы, а на душе становится светло и торжественно.

Стучась в окошко, придет рассвет и распугает все мои мечты и сны …

Сны, в которых мы были с тобой вдвоем,

Наступит утро, пробежит день, и ночь снова сменит вечер, все повторится …

Я благодарю тебя за все прекрасные мнгновения, которые ты мне подарил …

Коли я в печалі — не сила глядіти у небо.
Таким недосяжним стає його спокій і мир…
Любов’ю зігрію печаль і полину до тебе,
крізь виміри світу і час я полину до тебе.
Тепло твого серця — мій посох і мій поводир.

Коли я в печалі — хмаринкою випарюсь в небо.
«Чому мені тужно?» — спитаю ясні небеса.
«За хмарами сонця не видно… Тужити не треба,
бо сонце — в тобі, та захмарене жалем до себе.
Не місце у серці зневірі, образам, сльозам.»

Коли я в печалі — щосили згадаю про радість.
Бажання — тягар, але легкість — моя простота.
Я все відпускаю, бо знаю, не варто чіплятись
за те, що минуло, і з чим би давно попрощатись,
за чим так сумує невсипна моя самота.

Ти бачиш, коханий, — печаль переходить у радість.
Від туги до тиші — півкроку, до мужності — крок,
ще крок — до любові, а далі чекає крилатість.
Все має свій термін, свою глибину, свою вартість,
свій шлях до гармонії, свій неповторний урок.

Хищной птицей овладел страной,
Несёшь триумф, победы над врагом.
Ты забавляешься, игрой во власть,
И как котёнок, швыряет клубки шерсти,
Распоряжаешься судьбой других.
Но это маска для иных,
Кто не когда, не знал, что значит?
Стоять в сияющих доспехах,
На площади среди завистников,
Соратников врагов, опасней нет.
И весь триумф, всё это погашает.

Николай Блоха 14.03.09 г. 22:47
Скульптор Озюменко Андрей http://www.ozjumenko.com.ua/

Твоё лицо скрывает шлем,
На нём нет радости, триумфа,
Восторга нет, вот так всё просто.
Остался где-то позади, азарт сражения,
И победа, лишь отсрочка смерти.
Нет смысла, жизнь пуста,
Триумф победы мимолётен.
И в ожидании новой битвы,
Ты сокращаешь дни вином.

Николай Блоха 14.03.09 г. 23:44.

Триумф, имеет тоже цену,
И каждый, кто познал, дань заплатил,
Не только жизнями врагов.
Слезами после каждой битвы,
Когда усевшись за столом,
Ты помнишь имя, но не видишь человека.
А после биты, возвращаться, некуда тебе,
Цена оплачена, и нет семьи.
Так в старости вопрос; зачем всё это?
Исчез ответ, что в юности пленил.

Николай Блоха 15.03.09 г. 00:09

«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій…»

(Великому Кобзареві нашому –
Тарасу Григоровичу Шевченку)

Говорила з сивим вітром
У степу могила:
- Ой, чи знаєш ти, Стрибоже,
Кого я тут вкрила?
Заросла я бур`янами,
Боки похилила.
Горе мені – твої внуки
Розпускають крила.
Гладять мене, розчісують,
Курган розправляють,
Скоро буде вже й не знати,
Ні сліду, ні краю...
Щось свистять надвечір,
Грають, дороги питають.
Гонять хмари табунами
В Пекло чи до Раю –
Я не знаю... А сама я
Козаків тут вкрила.
Не одного – сотні тисяч
В земельку зарила...
Всі пропали, сіромахи,
За Волю, за Славу:
Хто – на палю, хто – на плаху,
Всі – за діло праве!
Сплять вони собі, а вітер
Гне траву-ковилу...
Сплять в могилі тій гетьмани,
Слава, Воля й Сила!
Спить великий Наливайко,
Богун, Остряниця...
Сплять Сірко і Многогрішний,
Байда і Хмельницький...

...Був же час на Україні,
Були вірні люди!
Слава лилася степами
Й гомоніла всюди...
А тепер? Кругом – тумани,
Якось тихо стало...
Де ж ви, браття-отамани?!...
Згинули?... Пропали?...
Батьку-Вітре! Ну, а, може,
Час наш ще настане?
Розвернуться ті кургани,
Й Красне Військо встане!
І підем, і будем битись
Від краю й до краю!
І козацьку пісню славну
Скажемо, зіграєм!...

“У Києві, на Майдані,
Зібралось народу –
Козацького, селянського
І панського роду.
Всі ми – люди,
Всі ми – браття,
Всі ми – міць і сила!
Всіх нас мати для любові
Й щастя народила...
І на заході й на сході
Пісня солов’їна,
І на південь, і на північ –
Ненька-Україна!
Не дамо ж бо, люде-браття,
Звести нас в могилу!
Розкрий очі, мій Народе,
Вхопи вітру в крила!
Розправ спину, вдихни в груди,
Твердо стань на ноги –
Хай тікає Чума клята
З нашого порогу!...
Об’єднаємось, полюбим,
Згладимо руїни,
Всі - Сини і Дочки вірні
Неньки-України!”...

... Так у степу говорила
До вітрів могила.
Так Історія складалась,
Терпка, ніби глід...
Так козацька Слава наша
З славою спочила,
Від Кургану до Кургану,
Ніби з сліду в слід...
Полягли ті козаченьки
За нашу свободу,
Бо були вони всі, браття,
Козацького роду!

...А в селі, на Україні,
Десь ворожить мати:
Чи то доньку, чи то сина
Бог їй має дати...

22.07.2006 року,
м. Хмельницький

Хрести, хрести, кругом хрести,
А поруч дзвони відбивають…
Цим душам хрест вже не нести,
Вони на показ виставляють
свої хрести!

Крилаті ворони літають,
Збирають дань за упокой.
Нехай останюю співають.
Для цього взяв в ковчег їх Ной.

Хрести, хрести, кругом хрести...
І дерев’яні й кам’яні,
І квіти мертві поросли
пластмасою в живій землі
на вічну пам'ять!

Хтось прийде,
Посидить, сумом обійме
Засіяне тугою поле,
Приборкає сердечне горе
І повернеться у життя,
Чекаючи свого кінця.

Хрести, хрести, кругом хрести…
Ох, Отче Наш, Ти нас прости
І мертвих нас, і ще живих.
Лиш знаєш Ти скільки нести
нам ці хрести!

Анастасія Антіпова
Травень 2008р.

Де знайти від Евересту ліки?
Ви скажете я нісенітниці пишу?
Та ні, я просто затулю повіки
і ще раз істину на плечах донесу!

Чи бачив хтось як сокіл летить вгору?
Як альпініст знов покоряє пік?
Не в цьому лежить тінь мого докору
і рухатися треба в інший бік!

Чи ви кохали, чи раділи другу,
чи лили сльози в води світові?
Все відбувається по замкнутому кругу:
досяг вершини — треба вниз іти!

То де ж знайти від Евересту ліки,
коли той пік — це щастя у серцях?
Чи лити, чи сушити свої ріки
в напівприречених осяяних думках?
Анастасія Антіпова
05.07.2008р.

Під дзвін кинджалів кров лилася,
із леза капала додолу,
зернятко бою несло смерті,
мене в руках тримає воля.
Монарх ішов із поля битви
і тінь йому тягнула ноги,
душа розбилась об каміння,
із неї потяглись дороги,
імперії зводили башти,
камінням падали руїни,
на тому місці поселились
давно забуті нами тіні.

Бої — в книжках лише легенди,
тільки в музеях чути зброю.
Старі споруди пам'ятають часи
ще лицарського крою.

Під дзвін кинджалів кров лилася,
будила предків сплячі душі.
Відлунням неслися століття
з давно утопленої суші.
Під сяйвом ліхтарів ведуться
на древніх стінах кам'яних
ще не закінчені двобої
незнаних предків не живих.
І кожен вечір до півночі,
доки не зникла ще луна,
виходять тіні бити очі -
архітектура знов жива!

Лиш випадковий перехожий,
Не знавши ці шляхетні мури,
помилиться беззаперечно -
це згадка лиш архітектури!
Анастасія Антіпова
квітень 2008р.

Ті, що народилися згори,
Свої стежки ведуть низами.
Від горизонту і туди,
де ми завжди чекаєм з вами.

Хто міг би впевнено назвать
Той час, коли на перехресті
Наші дороги зможуть стать,
Щоб Богові віддати честі!

А ми давно уже ідем
по цих омріяних стежках,
лиш тільки очі підведем
і знов опустим в молитвах!

А може ми самі згори
Народжені якоїсь днини?
І тільки крила… Ось, бери!
Дарунок Божої Дитини!

Чіпляй собі на свої плечі,
Й за руки в сірому тумані
веди народ, і сам, до речі,
не сумнівайся в свому стані!

Дав Бог ім’я і душу й віру,
Лиш скористайся даром цим,
У серці враз відчуєш силу,
І Господа в житті своїм!

травень 2008р.

Як не крути, а чорне залишиться чорним,
лиш біле сірим стає у тіні...

Вчорашній сніг, укритий дрібними слідами
не признається в своїй чорноті...

Як не крути, а вчора залишиться вчора,
лиш завтра ще не відомо мені...

Сліпуче сонце крізь заспані хмари
не посміхається на самоті...

Як не крути, а правду фарбують у колір
або маскують якось у брехні...

Метаморфози народжені в Римі
досі зростають у своїй ціні...
27 грудня 2008р.

Вільна! Сміється день,
дуб горне свої віти
і чути вітер,
і шурхіт хвиль до теплих берегів.
Шумить прибій,
шепоче до русалок нові чутки.

Дійсно! Сміється день.
Раптовий перехожий.
І чути схожі
на шум доріг швидкі думки.
Шалений біг.
Спішить у вирій заклопотаних людей.

Щастя! Сміється день
прикутий ланцюгами,
як дзвін ногами,
як шуркіт хвиль до теплих берегів.
Шалений біг
шепоче про свободу нових ідей.
18 січня 2009 року

Ніж бери,
ріж, кажу,
мої груди,
орендуй
вільне місце,
виймаючи,
моє серце...

Вчи мене,
жди, прошу
відповідності,
залишай
мені право
непевності
в свому виборі...

Будь завжди
близь мене
у присутності,
відчувай
мою здатність
незримості
цього світу...
20 грудня 2008р.

Світало.
Його так й не застав зрадливий сон.
Здавалося,
дотлілі цигарки; туманом у полон -
рясні слова.
Рясні слова,
яких не вистачало.
Світало.

Світало.
Нестерпна кава; крах натягнутій струні.
Здавалось,
що силует її лишився на стіні,
пішла вмиватися,
пішла б холодною
не стало.
Світало.

Світало.
Хотіла б чуда — він курив рясні слова.
Здавалося,
чекала вічно! Розчарувалася,пішла
шукати щастя
шукати десь де-ін-де
і її не стало...
Світало.
18 грудня 2008р.

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;
спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.

Там, за межею зефірових хмар — місце своє посідає Селена,
йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.

Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано
плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.

7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія

Моє ім’я вам ні про що не скаже:
Я – син Іванів, Віктор Цимбалюк…
Латинське ім’я: «переможець», ну, а як же!..
І рідне прізвище, з закінченням на –юк…

В корінні моїх предків і батьків,
Перемішалась українська й польська кров…
І дух Трипілля, з глибини-глибин віків…
І ненависть до брязкоту оков!..

Для чого оглядаюсь я назад?..
Для чого мені предків голосіння?...
Куди я лізу крізь невичищений сад?..
Якого прагну зілля чи насіння?!..

Мені потрібно ярих свіжих рим!..
Бракує справжніх, екстремальних задоволень…
Нестерпних спек чи люті клятих зим…
А ще, як сокіл, прагну я до волі…

Скажу вам так: у мене є мета!
Я прагну відшукати справжнє слово…
Задача ця проста чи не проста,
Ідея – не здорова чи здорова?!..

…Я знаю, як шепочеться трава,
Як сходить хліб і як збігає молоко…
Мені здається, щоб збагнути ці слова –
Вам не потрібен ні стакан, ані укол…

…А ще, мелодії шукаю на гітарі,
І мрію про таких гармоній звук,
Які, немов узвар, живе ошпарять,
І долетять до самих темних вух!..

…Я говоритиму лише на рідній мові!..
Я замахнусь на блюз, на реггей й рок-н-рол…
Пісні і вірші напишу я рідним словом –
Можливо, в цьому моя доля, шлях і роль?!..

…А ще я хочу достеменно зрозуміти
Велику душу загадкового народу!..
Навколо мене люди – Божі квіти –
Я хочу осягнуть речей природу…

…Недавно вичитав один цікавий факт:
Цимбали в предків називалися «кумпала»,
А переможець звався словом «вір»…
…Ось тут на мене ніби Небо впало!..
Я на пергаменті, затертому до дір,
Знайшов свій псевдонім –
Кумпала Вір…

27.10.2006 р., м. Хмельницький
Кумпала Вір

Домініканський храм… Душа органу
Нанизує на серце почуття.
То – форте, то – алегро, то – піано,
Адажіо прощення й каяття…

А на Вірменській я зустріну парижанку,
Їй Д`артаньян кричав: - Мерсі боку!
На розі вип’ю кави філіжанку,
Вклонюся до землі Івасюку…

А в Стирийськім парку знов ся стріли двоє –
Новий виток життя, нова любов!
А я до Оперного йду понад Полквою,
З «Свободою» вітаюсь знов і знов…

Бароко й готика! Середньовічна драма!
І леви служать на семи горбках.
Тут дихають віки, говорить мрамор!
Король Данило зрить в Європу шлях…

… Не стане музики, паперу, фарб і часу!
Замало рим, натхнення, духу й слів!
Щоб змалювати полотно прекрасне,
Перлину України – диво Львів!

5.04.2006 року,
м. Трускавець

(Дітям України, котрі
не забули про Афганістан)

В Афганістані я не воював...
Я не загинув, як вони, у вісімнадцять...
Я про війну цю лише чув і щось читав...
Але мені по-людськи шкода вас, афганці...

Мені було сімнадцять, в рік, коли,
Війська, нарешті, вивели з Афгану...
Але чому ж душа моя болить,
Так, ніби я в тих горах бив ті каравани?..

Так, ніби я садив підбитий вертоліт,
Але не встиг, і всі живцем згоріли...
Так, ніби я через десятки довгих літ,
Ніс квіти другу на неприбрану могилу...

...Так, ніби я через десятки довгих літ,
На перехрестях, між автомобілів –
Безногий, зубожілий інвалід –
Жду милостиню: грішми, хлібом, сіллю...

...Так, ніби я через десятки довгих літ,
Лечу додому, в цинку, в “чорному тюльпані”...
Або, закручений в колючий ржавий дріт,
Гнию і сліпну у полоні, в Пакистані...

...Так, ніби я через десятки довгих літ,
Горілку глушу, щоб згасити біль у скронях...
Або дивлюсь, як пролітають журавлі
У вирій, в небі в клітку, понад зоною...

...Так, ніби я через десятки довгих літ,
Стою у чергах, за порогами інстанцій...
А мамі сняться літаки і кораблі,
Автобуси і потяги на станціях...

Кому ж ваш героїзм потрібен був?..
Кремлівським старцям, що об`їлись параної?..
Хто вас послав в Джелалабад, в Кабул?..
Хто матерям загиблих душі перегоїть?...

...Часи пройшли, та не змінилося нічого...
Хто їв – той їсть, хто гриз – тому кістки...
Хто кров пролив – забутий нами й Богом...
Один раз в рік – якісь слова, якісь шматки...

Можливо, так воно в людей і має бути...
Життя летить вперед, мов ураган...
Чому ж тоді не можу я забути,
Про душі тих, кого зламав Афган?..

Можливо, через те, що не було,
Мене там з ними, молодого юнака?..
То що ж в мені ще до сих пір не зажило?..
Чому жже душу сірий пам`ятник в вінках?..

...Стою і бачу, як похила літня жінка,
З печаллю й сумом дивиться на стелу...
Ховає сльози в чорну траурну хустинку,
Читає прізвища, фарбовані пастеллю...

А поруч з нею – підліток, дитина...
Стоїть, мовчить, тримається за руку...
Вони прийшли до батька, брата, сина?...
...Вже й це внуча проходить пам`яті науку...

Кумпала Вір,
14-15.02.2007 року, м. Хмельницький

Ты ангел, красоты небесной,
И облака узор прелестный,
Ты мимолётное мгновенье,
Экстаза, страсти баз удовлетворенья.

Николай Блоха 12.03.09 г. 6:17

Не хочу нічого – коня подаруй мені, Боже!...
Такого коня, щоби мав в крупі теплому крила...
Такого коня, що на Небо здійнятися зможе,
Й Карпати покаже мені, мов малесеньку брилу...

Не хочу нічого – коня подаруй мені, Боже!...
Такого коня, щоби мав межи жил своїх силу...
Такого коня, що в галопі спинитися не зможе,
І на Синю гору донесе, там живе моя мила...

А на шпилі гори, коло ґражди, той кінь дибки стане,
І підковами срібними гребеня Сонця дістане...
І зарже, ніби грім, новину сповіщаючи їй...

Обернеться Земля, над Карпатами спуститься вечір...
Рипнуть двері твої, я тебе приголублю за плечі...
Тріпне радісно гривою в лузі стриножений кінь...

Кумпала Вір,
17.10.2007 року, м. Хмельницький

...Я прийду до тебе, моя мила,
Проліском напровесні весни...
В час, коли
Любові й Світла пружна сила,
Збудить Сонце й перетопить білий сніг...
Й раптом зробиться повітря тепле й вільне!..
Потечуть ярами ручаї...
І захочеться любити – сильно-сильно!..
Розцвітуть поля, садки, гаї...

...Березень напоїть квіти й трави
Соком, набраним з джерел підземних надр...
...Квітень на полях ріллю розправить
Коренями жовтих зерен–ядр...

...А у травні вся природа стане раєм!..
А під вечір, у вишневому саду,
Де хрущі, немовби солов`ї гудуть,
Чуєш: скрипка чи то плаче, чи то грає?..
Се до тебе я вві сні іду!..

...Я прийду до тебе, моя мила,
На світанку, в перший ранок літа...
В час, коли
Юга розгорне сиві крила,
Й заворожить на долині сині квіти...
Зійде Сонце й вип`є свіжі роси,
Розфарбує грона й кетяхи ягід...
Висушить покошені покоси,
Заворожить золота угідь...

...Червень квіти в зав`язі зав`яже,
Злаки в твердь зерна обернуть молоко...
...Липень бджолам мантру степу скаже
І по річці попливе з твоїм вінком...

...А у серпні розговіються простори!..
І десь там, де хлібороби в поле йдуть,
Де комбайни у фарватері гудуть,
Чуєш: шелестить колосся море?...
Се до тебе я вві сні іду!..

...Я прийду до тебе, моя мила,
Прохолодним першим ранком осені...
В час, коли
Кров стрепенеться в твоїх жилах,
Від торкання до роси ногами босими...
А під вечір по селу потягне димом...
Ніч наскрізь промокне під дощем...
І Покрова килимами золотими
Розтривожить в серці в тебе щем...

...Вересень: птахи летять у вирій...
Залишають свої гнізда до тепла...
...Жовтень: тимчасове перемир`я...
Осінь золота домів прийшла...

...А в листопаді затягнуть Небо хмари
І в горі нових поривів вітру ждуть,
Й каравани кораблів у даль ведуть...
Чуєш: в храмі дзвони, ніби чари?...
Се до тебе я вві сні іду!..

...Я прийду до тебе, моя мила,
Першим снігом в перший день зими...
В час, коли
Лапаті, білі-білі брили,
Встелить Бог тобі під ворітьми...
А старий Дідусь Мороз художник
В казку вималює скло твоїх вікон...
Іскри снігу на ялинках придорожніх,
Нагадають тобі сріблення ікон...

...Грудень Землю зачарує й заспокоїть...
Закує озера й ріки в товстий лід...
...Січень вмиється хрещенською водою
І полозками саней накреслить слід...

... А у лютому – відлиги та морози!..
А під вечір, у зимовому саду,
Там, де вишні на хрущів травневих ждуть,
Чуєш: рипнуло щось тихо на дорозі?..
Се до тебе я вві сні іду!..

Кумпала Вір,
23.01.2007 року,
м. Хмельницький

поставити крапку чи кОму?
задати питання комУ?

] 1 [

корозія думок – в словах іржа – олжа
така солодка ніби медовуха
продерла душу і немає духу
бо мить тремтить на кінчику ножа
і вуха
з мотовилом макарон
звисають у чаклунському мотиві
як диктори TV в сухому чтиві
на всю країну навівають сон
і тон
і звук
і вибраний сюжет -
коса заплетена клубком туга і тУга
така гірка мов кислота по лугу

коса стерню в покоси не стриже
коли рука на серці стереже

невже
"росу на сонці" ворог лютий
Сибіром заморозив враз і газ
не грів - як і слова - із січня нас
такі дешеві й нами не забуті

] 2 [

відверто_ деформоване_суспільство
вагітніє із року в рік і ми
як повитухи ждемо час
та пізно
дитя діждатись в віхолі зими
від породіллі -
________________кесарити
лишається
бо плід
_______під
___________лід
від
___вод
_______що вже відходять
_______________________ утопити
найлегше
а спасти той плід
потрібно зараз –

завтра буде літо

] 3 [

ментальність мучить межі і марне
недільне сонце очі відкриває
повіки щипле промінь з небокраю:
підніме їх - підніме і мене
лінюся відірватися зі снів
чи сила їх мене не відпускає
у дійсність ранку
де давно немає
в аптеках ліків –
з ними я прозрів

й не я один,
бо сонце всім одне
й земля одна - я в ній – не в сні – по груди
в ріллі
_______у травах
_______________у деревах
________________________людях
я сам в собі – лиш розбуди мене

Розтискаю долоню,- відпускаю сві відчай,
аби не ловити минулі фантоми,
аби не чекати у снах тебе вічно,
аби не виснажувать серце від втоми.

Більш не буде фантазій і намріяних принців,
на межі між реальністю й світом ілюзій,
я сьогодні куватиму серце із криці,
де нема ворогам і нема місця друзям.

Я в полоні холодного світу стандартів,
де я мушу зібрати просте слово: вічність,
де всі інші слова вже нічого не варті,
де так легко твій день може стать мою ніччю.

Надежду убивают постепенно,
Испытывая март снегами,
Кем были мы и чем мы стали?
Кем были мы и чем мы стали?
Надежду убивая постепенно.

Окутавшись в оковы лицемерья,
Теряя незаметно все тепло,
Наш тихий рай снегами занесло,
Наш теплый дом снегами занесло,
Закрыв навек для счастья двери.

Мучительно взывая к небесам,
Мы просим не судьбы, а подаянья,
Каким мы покоряемся влияньям?
Зачем мы покоряемся влияньям?
Не веря не любви, ни чудесам.

Не смейте забывать о чудесах!
Так слепо доверяя серым будням.
Ну почему поверить нам так трудно?
Ну почему в них верить нам так трудно?
Не оставляя шанса небесам!

Город контрастов, любви и страданий,
Блеска бриллиантов и вони бомжей,
То ли стремлений, то ли скитаний,
Грязных властителей, чистых пажей.

Город конвейерного производства,
Где каждый третий продукт – это брак,
Каждый второй – жертва уродства,
А каждый первый портфельный дурак.

Город постельного аукциона,
Где опыт жизни – лояльность к б/у,
Где ценят качество пьяного стона,
Где что б не видеть, себе просто вру.

Город разбитой мечты и забвений,
Где можно найтись и можно теряться,
Полон надежд, утрат, подозрений,
Где хочется плакать, а надо смеяться.

Город, где можно забыть свое имя,
Или создать его в бурях побед,
Город, где все вулканы остынут,
Сквозь испытания счастья и бед.

Я заблукала в просторі і часі,
шукаючи притулку між світами,
я проявлюсь у вищій іпостасі,
коли не формою, а змістом стану.

Мій погляд тішать тисячі доріг,
серед яких маю знайти свою,
змінивши крила на утому ніг,
у п’єдесталу Істини стою.

І я безвільна вічності раба,
в погоні за примарливим фантомом,
чи радість точить серце чи журба,
виснажує мій дух холодна втома.

Втомившись від гріхів і каяття,
я відповідь шукаю на питання,
Чи вистачить мені цього життя,
чи приведуть до чогось ці блукання?

І чи існує відповідь урешті,
а чи безцільно я ковтаю пил,
Іти проти усіх, чи жить, як решта,
коли себе позбавила від крил.

Я гостя із "нікуди" йду в "нікуди"
залишивши "ніде" свої сліди,
і кинута мов камінь поміж люди,
не прийнята й не прошена сюди.

Я вчитимусь любити і вмирати,
й приймати це життя таким як є,
я вчитимусь прощати і карати,
я вчитись мушу жить життя моє.

Зашкарублі перила підвіконня,
зашкарубле моє смішне життя,
а за вікном холодна ніч й бездоння,
і втрачені навіки почуття.

А за вікном осінні плачуть зливи,
хоч кажуть всі, що вже давно зима,
я знаю - істина мінлива,
або, напевне, істини й нема.

Колись фарбовано в блакитне батареї,
обшарпані, облуплені та теплі,
проведено світами паралелі,
і через те так холодно й нестерпно.

В струхлявілім вікні гуляє протяг
і холодом торкає моє тіло,
і мій відходить від платформи потяг,
який, на жаль, не встигла, не зустріла.

А душі покалічені навколо,
змордовані самі своєю зверхністю,
життя все знов замкне у своє коло,
а потім сльози назвемо відвертістю.

А потім забуття знайдемо в крайнощах,
і розум затуманений від жалості,
і як непотріб совість йде на звалище.
Все результат духовної відсталості.

Тисячі судеб, доль, життів
Повз, крізь мене, крізь душу,
Тут не треба ні щирості, ні почуттів,
Стати каменем, зчерствіти мушу.

Тисячі гірких слів, мов каміння летять,
І мене розбивають і страшно,
Після чого примушу себе знову встать,
знов зродитись із пеплу відважно.

І шалено хитається дикий мій світ
І мене теж від нього хитає,
Ми залишим по собі скупий слизький слід,
І як йдуть – вже назад не вертають.

В мене знову запаморочилось в голові,
Чи від себе, чи може від ритмів,
Всі навколо як роботи, мов неживі
У неонових лампах зігріті.

Всі снуються, копошаться , грають в життя,
А вночі не заснуть від запитань,
тут не треба ні щирості, ні почуття
вічних жертв спаленілого світу.

Життя пише хаотично
Дивний серіал.
Кориться васал.

Заблукала душа квола
В тих етюдах.
Зла полуда.

Віднайти не може вихід
З нетрів ролі.
Насміх долі.

Себе втративши у гримі,
Втілилася в Агасфера.
Все химера.

Навпомацки шукає вбога
Спасу в людях.
Ніж у грудях...

Прокушене місто
Не має куди тікати:
Розпатланий вітер
Під шкіру заносить морози, -
Хронічна хвороба
До крику вірші писати,
Чеканить слова
І ковта півлітрові наркози.

Прокурене місто
Піарить чиїсь реклами -
Заклеює снами
Екрани і мерзлі стіни…
Любов у кіосках
Купують на кілограми,
Обділені Богом
Самотні кретинки й кретини.

Прокурвлене місто
Ніколи не відпускає –
Навиліт по-черзі
Вистрілює дні і ночі.
Прямує туди,
Де давно вже нікого немає…
Шукає весни!
І мене за собою волочить!

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Когда находишь новый стих,
Не знаешь, что ты сочинишь,
Не знаешь, как сложатся строчки.
Там будет грусть, иль радости кусочки,
А может боли и обид,
Наполнен будет, этот стих.
Слезу уронишь и поймёшь,
О том, что ты ещё живёшь.
А значит, вновь напишешь стих.

Николай Блоха 10.03.09 г. 5:11

***

Люблять люди
Погадати,
Щоб поталанило,
Купу гороскопів
В хаті,
Назбирав Данило.

Збитки пережив нищівні,
Бізнес певний репнув,
Неспроможній існувати
В домовину гепнув…

Мов проклятий
Пнувся з шкіри:
Працював три роки,
А його накрила криза,
В найкоротші строки.

Потім,
Кинула дружина,
Кинув постачальник,

Під зад піддав
Ногою, вправно,
Великий начальник.

Негоже ж
Голосити дурно,
Нічого ж стогнати,
Звичайно, це
Душевна рана -
Грошики втрачати.

Узяв тоді той
Гороскопчик,
Наш Данило бідний,
Тай використав
У сортирі цей
Клаптик жалюгідний.

Тиша лагідна
В клозеті,
Не кусають мухи,
Заспокоївся Данило,
Нарешті,
Від тої житухи;

Підтерся тужливо,
Папером глянсовим,
Лайнувся злобливо,
Шмаркаючи в небо,
Байдуже – брутально –
Мрійливо…

Скрипнув хвірткою
В сортирі,
Тай подавсь до хати,
Хитру думку,
Чималеньку,
Щоб обмізкувати.

Далі й думає
Данило:
- А лишень я маю,
Чогось сумувати:

Господарство не
Тримаю,
Поратись не треба,
Скористаюся нагодою
Щоб радше до неба.

Нехай жінка
У коханця,
Та неохайна хата,

Хандра інколи
Находить, чортяка
Кирпата,

Чорна хвиля
Атакує, ордою,
Падлюка,

Й бізнесу
Хана моєму -
Отака житуха!

Так нехай вона
Сказиться -
Жіночка брехлива,

Вдавиться нехай
Хандрою,
Дурепа примхлива,

Нехай бізнес
Поцілує, мене
Щиро - в дупу,

Та ті начальники,
Пихаті,
Скуштують отруту!

Жити світом
Не бажаю -
В ньому хвилюватись,

Тому піду я,
Потихеньку,
На попа вивчатись…

Попу живеться
Добре дуже,
Попадю теж має,

В церкві каже
Побрехеньки,
Й гроші заробляє,

Розповість про рай
Та пекло,
Сповідає радо,

Все таємно –
Тож відверто
Розкривайся чадо,

Даремно в собі
Заховатись,
Гріх то є спокуса,

Хто безгрішно
Народився –
Син божий Ісуса,

Рід людський
Земля ще носить,
Але чекає пекло,

Гріха вистачить
Напевне,
Щоб потім припекло,

Життя плотське,
Грішне й сите,
Це тягар пекельний,

Муки тяжкі
За це приймеш
В гієні огненній !

Отак мріє наш Данило,
Тай гадає далі:

- Якнайкраще сповідати
Жіночку вродливу,
Гріховну красуню,
Саме не цнотливу,

Життя пісне
Прикрашають,
Сповіді цікаві,

Про гріховні
Витребеньки
Й жіночі забави,

Бажано в подробицях
Та інші деталі,
Точнісінько як було,
Щоб щиро описали,

Притаманно, якісно,
Бо Диявол дбає,
Пильно придивляється,
Та попри все чигає
Найбільш байдужих,
Та безпечних,
Наперед морально слабких,
Спокусливих та принадних,
Гріховно падких громадян.

Коли ж жіночок,
Відвертих,
Скінчу сповідати,
Бабусям пісні упоєні
Треба проспівати,
Високим голосом,
Набожним,
Особливо сумним,

Бо прихожани
Поважають, щоб
З виглядом розумним,
Замолював вади,
Людські,
Зумовлені бажанням,
Похітливими діями,
Й гріховним вихованням;

Розуму зухвалість,
Хибну,
Приборкати мушу,
Щоб розпусти корні,
Міцні,
Не вростали в душу,

Та й остаточно
Не в’їдались
В дії та свідомість,
Саме Диявол
Й полюбляє
Гріховну натомість!

Гріхи відпускати
Людям -
То є праця вправна,
Рідкісна, корисна,
Краща ніж державна,

Радше рясу
Натягнути,
Аніж вонючу робу,
Та й не нагримає
Начальство,
Наче на неробу,

В церкві Бог мені
Начальник -
А це дуже гарно,
Через прихожан,
Набожних,
Фінансує справно,

Вправно кошти
Примножує,
Грішників розрадник,

Бізнесу партнер
Надійний,
Божий постачальник!



.****

09.03.09

Цей вірш був написаний як відповідь на вірш
Сергія Дяківа:
"-Я перший раз живу і ще не знаю,
Де продають перепустки до Раю.
-У Пеклі каса, там стоїть межа,
Єдині гроші там - твоя жива душа".
**************************

Ми тільки раз живемо на землі,
Коротка мить, а далі зустріч з Богом...
Вузька межа, як лезо у меча,
Один лиш крок і ти вже за порогом.

Життя одне, а ти марнуєш дні,
Розкидуєш без ліку їх як гривні.
Життя пройде і всі прийдем на суд,
Там пропуск в Рай показувать повинні.

Не в пеклі каса, щоб придбать квиток,
Перепустку за гроші не придбати,
Лиш Божий Син, розп'ятий на хресті,
Нам хоче в рай дорогу показати.

Лише прийди до нього і бери,
Бери без плати, й миті не вагайся,
Лише вручи життя своє Христу
І у гріхах своїх Йому признайся.

9-го березня 2009

Три тюльпани в целофані
Ноль емоцій,
на дивані, ти мене зустріла щиро
в цій трипроклятій квартирі
цього вечора пустого,
ти мене зустріла злого,
на цей світ і на весну,
бо любив тебе одну,
ще не так давно,
проте, час пройшов
в ні се ні те
обернулись почуття,
ти вже більше не моя,
слава богу.
В цю весну, розлюбив я ще одну,
жінку, наче моїх мрій.

Я взорвусь

Я слишком падок на женщин,
К алкоголю.
Я слишком вспыльчив, но весел,
Дай мне волю –
Я взорвусь…
Я слишком думаю часто
О погоде.
Больной сухой кашель и насморк,
Что-то вроде:
Я лечусь….

Я слишком тихий и скромный,
Я – подарок.
Я очень скверный и злобный,
Я – припадок!
Я взорвусь…
Я слишком думаю часто
О природе.
Вдоль автотрасс, теплостанций,
На заводе –
Я молюсь…

Я слишком резок к знакомым
И прохожим.
Я вижу вход посторонним,
И в прихожей
Я взорвусь…
Я слишком думаю часто
О законе.
Угрозы убийства, пиратство,
И в итоге –
Застрелюсь…

Я слишком долго терпел
И наверно взорвусь…

Женщина!
Совсем отбилась от рук,
Цепляется к каким-то мужикам, говорит что друг.
При друзьях
Шутит так,
Как будто бы не просто блондинка, а настоящий враг!

С праздником
Восьмого марта не поздравлю теперь,
Будешь всем говорить, что я просто зверь!
Остануться
Только почки больные, нервозы и стресс,
От осколков битого стекла небольшой порез.

Женщина
Ходит за мной по пятам,
Говорит что не так и считает: Я должен знать сам!
Ты не любишь меня!!!
Ремонт и ремонт день-ото-дня!
Краска, шпаклевка, горячая вода -
Никогда, никогда, никогда не была
У нас!

Босі дерева - я не одна.
Сік серцевинний стікає додолу.
Боже, як гірко від трав-переситу...
Я не одна, бо й дерева голі.
Чавим серця крізь іржаве сито,
На зрубаній рані гусне слина.

На дереві ротом хапаю сузір'я,
Гойдаюсь в обіймах його ледь скрипучих,
Шепочу з ним, мрію, мовчу і зітхаю.
Від променів сонця ховаюсь разючих.
Я сміло кликала дерево раєм,
А птахи на крила скидали нам пір'я.

Цілую кору, здираючи шкіру,
Розетка гілок у сплетінні пальців,
Тонке розгалуження листя/система.
Я стала деревом прокинувшись вранці:
До неба руки. У землю вени.
А в бруньках - пульсуючий страх до сокири.