Не вколисуй мене, печаленько,
Не нагадуй, про що забулося.
Небо слалося днями здалеку,
А добігло – об ніч спіткнулося.

А добігло – не стало силоньки –
(Може доля така – лелечая?) –
Процідилося росами сивими
Чи зурочене, чи відречене...

Не розраджуй мене, печаленько,
Не розчісуй волосся мріями.
...Бо все радості так чекалося,
А її чомусь не наміряли.

Чи в ковші у небес під зводами,
Чи в корінні трави зосталася?
...Серце бігло до дива бродам…
А добігла я – налякалася...

Мені зима не відпускає рук.
Цілує тільки мочки вух
Холодний вітер. Вітер-імпотент.
Як євнух, наглядач, естет.

Тремтить рука -
Долає біль.
Звідки ж взялася у думках
Оця огидна гниль?
Чому з'їдає саможалість
Сильніше з дня у день,
Немов хвороба, чи недбалість,
Чи недолугість вчень.
Живий вогонь у венах стих,
І серце не зігріть,
Але ж, насправді, я не з тих,
Хто звик себе жаліть.
Який би біль нутро не пік,
Здолає гордісь все -
Понуру голову калік
Велично піднесе.
Слабкі хай скиглять як уміють,
І цю плекають здібнісь,
Від цього душі лиш змарніють,
І втратять свою цінність.

Безперервний мотив наших злетів, падінь високих...
Ти прощаєш за все,
Вчиш любити солоний біль...
Наша юна весна стане фатумом, а чи «роком»,
Ніби музика древніх чужих і сумних весіль.
Племена диких предків танцюють у наших душах.
Зашаленила пристрасть
Вогненно-вулканну кров...
Все, що робить нас сильними, точно вже не задушить
Вибуховість того, що росте із міцних основ...
Заспокоєний Всесвіт впаде на гарячі руки.
Ти мене залюбив, закрилатив, немов собі...
Безперервний мотив...
Запечалений серця стукіт
Вже століття не перше в цей світ нас зове на біс...

Відмолися за мене,
Прости мені першу втрату...
Першу втрату себе у обіймах гірких твоїх...
Знаєш, важко було, воскресаючи, помирати,
Як на мокрім асфальті останній самотній сніг.
Відмолися за нас...
Тонкострунно шабліють ночі...
Трохи пісні ще чути із вицвілих вуст трави.
Нас давно прокляли, пролюбили і запророчили
На вигнання у світ, що зловив нас таки,
Зловив...

Закон, порядок,рiвноправнiсть.
Та не в сучасному життi,
Зажерлi б'ються на майданах
Та ледве дихає народ.

Людей купують, продають
I непомiтно убивають,
Тихесенько собi гниють
Вiд хiмii яку вливають
Секретним способом в їду.

Її таку нам продають, а ми
Купуем, терпим, бачим,
I помираючи мовчим,
А якийсь жид на цьому горi
Купу грошей заробив.

Та що це дiється скажiть?
Що це ми в свiтi наробили?
Самi себе закатували,
Самi себе похоронили.

В палац богiв злетiлись душi,
Покою їм нiде нема.
Лiзли крiзь вiкна, огорожу,
Убогий свiт той проклинать.

Та всi вони навiки павшi,-
Це тi, що кривдили людей,
Скупi, лукавi i ледащi
Колись, що розп'яли Христа.

В богiв просили дати волю,
Та свiт померлих iзмiнить,
Щоб подолати силу, волю,
Щоб рiвноправiя зробить.

Недалеко десь у горах
У вiчнiм спокої душi,
Гуляли воїни-герої - це тi,
Що билися колись,
І були вiрнi свому слову,

Хоробрi, мужнi, тих, що скрiзь
Кiстки лежать кругом i всюди,
Що не боялись з смертю жить,
Там вiчна пам'ять їм горить.

А тут вони зiбрались знову,
Та вже безсмертнiї, щасливi
Пiрують, пь'ють крепке вино,
I дивлячись на цих безродних
Обдертих, сiрих, невгомонних
Мовляють: " кожному своє ".

Пiдвiвся Зевс допивши пиво,
На зал весь лаявся, кричав,
I наказав отих нiкчемних,
Навiки в пеклi мордувать.

Був вибiр, вам давала доля,
Та ви спаскудили її,
А от бійців цiнує воля
За мужнiсть в їхньому життi.

Було щось моторошне в нiй
Страшне той правди було слово:
" Приречений тягар нести
Через життя своє убоге."

Не скоренi лихою долей,
Не зламані в концтаборах,
Вестимуть цiлi поколiння
З усяким гнiтом на борьбу.

У рiднiм краї завжди взнають
I люблять тут iм'я твоє,
Ти серед мученикiв в рядi
До боротьби ведеш мене.

Так бийте, рвiть, рубiть кайдани
Доки дух iще не вмер,
За велику Україну.
За батьків і за дітей!

Ми дуже часто скаржимось усі:
Розплодилося нівроку зло на землі,
Правда з брехнею п’ють на брудершафт,
Помінялися ролями жертва та кат.

Спробуй тепер щось зрозуміть у житті,
Все переплуталося в нашім бутті.
Хутчій панцир остороги одягнім,
Спробуєм від лиха врятуватися в нім!

Серцем й душею ми чисті самі:
Не вбиваєм, не крадем, - не блукаєм в пітьмі,
Совість наша спокійна від усяких докорів,
Лиш би спастия від дикого світу сваволі!

А можливо подумати пора,
Чому усюди біда снува, снува…
Якби жили всі гідно і по честі,
Не мало б зло між нами місця!

Можливо, час згадати крадькома,
Чи не байдужа нам чиясь біда?
Чи окраєць хліба сироті ми подали?
Чи ганьбить невинного спинити помогли?

Чи вхопили ми брехню за язик?
Чи почули чийсь зболений крик?
Чи не дали над святим поглумиться?
Чи завадили чиїйсь мрії розбиться?

Ми чинили по совісті чи боялись?
У мушлю індиферентності ховались...
А ждемо всі щастя апріорі,
Як будемо байдужі – не бачити його нам апостеріорі!

Відчуваю життя у клітинах розбитої осені
Програю навмання, недописані кимось куплети
Заокруглене літо погіршить здоров'я морозами
Нас рятує від сплячки вино з паперових пакетів

Відчуваю життя, заростаючи кволою прозою
Розгрібаю думки, накладаю на деякі "вето"
Ми так швидко ішли, щоб тепер зупинитися в осені
В наших вільних падіннях вбачаючи привід для злетів

Серед фосфорних стін, що вночі засвітилися ґратами
Серед виру рядків, що навряд чи колись стануть віршем
У завмерлих тілах відчуваю клітини і атоми
Вони вкрилися льодом, зробивши й мене холоднішим...

Давай зустрінемось з тобою уві сні,
Хай темна ніч нас ніжно заколише
І тишею нові вірші напишем,
Де літерами – зіроньки ясні...

Він ворогу в очі подивитися встиг –
Вони якось дивно блищали.
То був його ворог, але він не зміг...
Ті очі теж в житті багато втрачали.

Він знав, що його за це не простять,
Що він буде мучитись довго.
Але ж як неймовірно ті очі блищать!
Та дивляться пильно, серйозно.

Не знав той солдат, що навпроти його
Таке ж відчуває хлопчина.
І так, у бою, дивились один на одного
Як на мати дивиться дитина.

А там за спиною
Свої вже ідуть,
Готуючи зброю до бою.
Він чув тільки постріли...

„Я пам’ятаю, в дитинстві, теж так лежав
Влітку, в траві під вербою.
У гаю квіти збирав
І ніс додому з собою.
Мати завжди казала мені,
Що квіти живі теж істоти:
„Ти тільки уяви тобі так життя відріже коріння!””

Як в воду дивилась!
Земля відійшла,
Як риба із рук вислизає.
Життя зупинилось –
Почалася війна!
Вона лиш страшною буває.
Пішов одразу батько,
І брат теж пішов.
Сестра захлинулась війною.
І зрозумів він, що час той прийшов –
Життя відрізало корінь!

Він більше не тронув ні квітів ні ліс –
Він зрозумів, що це горе.
Він тільки недавно підріс,
А вже відвойовував поле.
Він стільки людей у бою повидав,
Він стільки побачив лихого!
Він сивим за місяць повністю став,
Але це був орден для нього!

Він виріс, хоч зовні дитя,
І мудрим він став як філософ,
Він знав скільки коштує людське життя.
Він знав! Доки не зустрів ті очі!

...Блакитні, як небо у день
Такі були в батька і в брата.
Він їх одразу впізнав, бо що головніше
За очі рідних для солдата?!

Блакитні! Привітні такі!
Дивились на нього з любов’ю.
Краще б ніколи не бачив він їх
Вони ж обдали його біллю.

Він зрозумів всю абсурдність війни!
Він зрозумів її чари!
І саме у цей вирішальний момент
Два постріли пролунали.


Два хлопці лежали в крові у рову
Убиті своїми ж „братами”.
Стріляли у спини. Чому? –
Бо свої ж убивали!

А хлопці лежали в крові у рову.
І їм було зовсім не шкода.
Вони були різні, були вороги,
Та однакова в них доля.

Вони зрозуміли людства закон –
Закон однієї родини!
Лиш мить дивились у очі вони,
А їм здавалось – години.

Сигарета і чай зі снігом -
Все змішалось у присмак болю...
Попід небом вовки з нічлігом
Стали вперто
Немов до бою...
Хтось чекає ридання арфи,
Хтось від серця чекає стуку.
Обмотаюсь холодним шарфом
І впаду на гарячі руки
Тому, хто вчив шукати вітер,
Але сам заховався в тишу...
Трошки ночі і дозу світу
Ще на потім комусь залишу.
Вистигає на пальцях іній,
Як в душі вистигає битва.
Попід небом сніги, мов тіні
Недоказаної молитви...

Сутінь
В травах весняхих згубився, немов у лісі.
В пошуках стомлений поле усе сходив:
Тут мене, Німфо, ти під дощем залишила...
Пісню твою дощ обірвав.
Як завжди
важчають думи, наче вечірні роси.
Сутінь бентежна в поле моє заходить.
Німфо, приходь! тут я, чекаю й досі.
З вітром відчитую мову твоєї вроди.

Ніч
Погляд у темряві неба застиг
Десь понад вічністю поля.
Я Тебе, Німфо, всує "на ти"
І не назву ніколи.

Час співчутливо спиняє ходу
У непрозіррі для мене.
Я тебе тихо домислюю тут
З шепоту трав священних

Ранок
Я бачив як нишком, тихо,
Мов перша росте трава,
В волоссі твоєму вітер
Для мене весну ховав.

А заздрісний ранок снігом
Сягнути її хотів.
Німфеє моя кандідо,
Чи й Ти так непевна слів?..

Мозок вперто долає фрустрацію
Під таночок племен алжирських,
Що туристи втяли на станції
Київ-Пасажирський.

Черевики із „Львіввзуттєвфаб”,
Капелюшок „маде ін Франція”,
Спів мобільників, крики нахаб –
Танець станції.

Хтось навушникам мимлить вдогоду,
Я читаю, хтось светрик плете,
Десь за спиною лають погоду,
Всі окремо. Всі різні. Проте

Сидимо тут, неначе у блендері:
Казна хто впереміш з казна-чим.
Все тут разом: нікчемність і чин.
Вперемішку стаханівці й ледарі.

На Волині десь буду вранці я,
Та згадаю таночок алжирський.
Нас усіх тут єднала станція
Київ-Пасажирський.

Гарцює кінь.
Річково плаче Тиса.
Гамую біль…
Так наче ненавмисне
У коси заплітаю струни трав.
Ти робиш вигляд, ніби і не знав
Долини,
Ночі,
Зорі,
Смуток гір…
О, вітре любий,
Нащо ти кумир?!
За віщо вкрав мене
В земного смутку?
Казав на мить…
Чи ж винна, що за грудку…
За груду цукру
Виманив коня,
А він мене з моста…
І навмання…
«Кінь вільний, вітре? Вільний…
Так
Як… я?..» –
«Ні, ти дружина.
Шкода, –
Не моя».

5.02.2009 р.Б.

Це місто розкидало ролі, забувши сценарій
Тут чітко окреслюють коло розбиті дороги
Ти майже звільнився від себе, та зрештою марно...
На тебе чекає майбутнє. В трьох кроках, за рогом

Блукаючи в темних провалах покинутих станцій
Шукаючи сенсу життя в островах хмарочосів
В потоках фальшивих думок, почуттів і екстазів
Ти мовчки вступаєш у заасфальтовану осінь

Це місто зіницями вікон до стану гіпнозу...
Це місто вустами під’їздів доводить до сказу...
Ти плутаєш рими, ховаючи вірші у прозу
В тунелях метро - точках відліку відстані й часу...

Пофарбуй мені стіни в червоний із золотом колір
Хай хоч трохи підходить під блиск знахабнілих очей
Я читав на піску в дзеркалах передбачену долю
Як завжди зрозумів, що такий як мільярди людей

Трохи змучений голодом і алкогольним сп’янінням
Трохи вражений кількістю вітру в легенях і снах
Пофарбуй мені стіни у щось невимовно осіннє
Щоб змінився я сам, кольори ці відбивши в очах

Розгрібаю банальні розмови і банківські чеки
Розставляю дві крапки над Ї в слові «екс-егоїст»
Намалюй на стіні цигарками пропалену спеку
Допиши в мою книгу відсутній за принципом зміст.

Серце зупинилося,
Бо розрослися пагони споминів
І стисли його корінням.

На шпальтах асфальту
ми пишем несмілі рядки,
де знаки питання частіші,
ніж крапка чи кома.

Так хочеться бігти
(чи в наступ, чи то навтьоки?)…
До тебе в обійми
Бульваром втікаю од втоми.

Замурзане місто
огидним щербетом розлук.
Вуста оближу
і візьму парасольку для тебе.

Ця злива вже близько,
Як дотик обвітрених рук.
… Калюжі малюють
нас двох, поцілунок і небо.

Вірш вечірній

Вечір – старий сивий чернець –
В ризах із розшивкою золотою,
Під вільховий хор, мирує мене
тобою.
Тіл розігріто-курний ладан
В церкві з туману. Зовсім сп’янів
і тверджу тебе,
як апостольське Послання
мені.
І ширшає голос.
Замало простору.
Затісно на фресках квітам.
Я у тобі роблюся апостольно
Спокійний…
Святий…
Світлий…

Світлий вірш

Кам’яніє самотнє ліхтарне світло,
а Ти – мінлива.
Як я іду,
вростаю в шляхів тло
дивишся.
Мозку спинному,
нервам моїм чутна,
стоїш невіддільно у світлі.
А я у темряву
самотність свою волочу
сізіфову.
Ліхтар нависає, розп’яття наче,
пропалює душі моєї китайку латану.
А я у світла тебе так хочу
Відвоювати.

Червоний

Обрій під сонце прогнув хребет,
а мені б лиш з червоних сукенки обіймів
Тебе
вийняти.
І купати у теплих потоках пальців.
Загорнути у червінь західну червня.
Колисати тебе,
як пшениць грація
зерня.
А мені б серцем, як Ківш, великим
зачерпнути Тебе з неба
всю,
як вимріяв.
А мені б для очей твоїх,
журавлів закликаних,
стати
вирієм.

Говорять "мудреці", що світ це – просто тлін,
І що життя – лиш мить сліпа у Всесвіту просторі,
Тому не варто віддавать йому поклін,
І сенсу жодного в препетіях долі.

Ніщо не є важливим на Землі,
"По-філософськи" на життя дивіться:
Ми всі – мурахи на безглуздя тлі,
У медитацію усі хутчій перенесіться!

А я не згідна з твердженням таким,
Це вчення зерна злі у душі засіває,
Життя повинне мчати вихором палким,
А не жевріти попелом, що серце розтліває.

Ми маємо свою жарптицю упіймать,
А птаха ця аж надто вередлива.
Потрібно радощів і смутку скуштувать,
Щоби вдихнути в груди: «Я щаслива!»

Сумна ніч, втомившись спати, тихо відлітає
А веселий соловейко Сонечко вітає.
Соловейко той щебече, радісно порхає,
На Вкраїні, у садочках, любоньку шукає.

Чує співи соловейка, Сонечко, й радіє –
Бо мабуть земний народе вже не лиходіє.
На Вкраїну щиро ллється, пестить та й питає –
Чи дбайливо стара мати дітей споглядає?
Чи розумні її діти, щасливі й багаті
Сильні духом та величні, вдячні чи пихаті?

Подивилась в очі сумно Україна мати -
Нема чого, Сонечку, мені розповідати,
Не шанують мене діти та й не пам’ятають,
Всі розумні, язикаті – а душі не знають.
Сили духу теж не мають, величі не мають,
Занедбають, розкрадають, брехні потурають …

Бо прижились вражі Змії підлого й дурного,
Того Світу, що прямує до всього лихого.
Пазурами, заздрощами - серце нишком крає,
Діточок моїх дурненьких злиднями лякає.

Дітоньки не люблять правду, брехнею плекають,
А наймудріші серед люду тільки сплять й читають.
Гадають оті мудреці – які ж бо ми розумні,
Культурні та освічені, не те що інші дурні,

Що нам діло до людини – спокою не мати,
Як нам добре на Вкраїні спати й розмовляти.
Боятись нам нема чого – нас усюди чують,
Порадами цікавляться, люблять та шанують.
Сплять спокійно мудреці – не турбуй їх, мати,
Все що їм не до вподоби - не бажають знати.

Засмутилось Красне Сонце, нахмурило вічі,
Схвилювалось, засіяло яскравіше втричі:

«Отакеньки дітки стали,
Перед злом пасивні.
Розвиватись перестали,
Такі жалюгідні,
Знати Всесвіт не бажають,
Мудрість позабули,
Про кишені тільки дбають -
Які дрібні люди!»

- «Отакої, Сонечко, каже сумна мати,
Не одній моїй Вкраїні плохих дітей мати.
Розповсюдилась по Світу ця брехня погана,
Коли Істина далеко - тільки й грошам шана.

Коли позабули Мудрість, Правду позабули,
Позабули тяжку Волю, що батьки здобули.
Проростає в серцях людських це лихе насіння,
Проростає, не минає жодне покоління...»

Послухало Красне Сонце що то каже мати,
Більш нічого не спитало, зникло на ніч спати.

А на ранок сяйвом лине, величчю сіяє,
Будить матінку Вкраїну, і питає далі:

« - А чому ж ти, люба мати, оце зволікаєш,
Та дітей своїх сонливих чом не виховаєш?
Чом не вкажеш їм лінивим, як то треба дбати,
Щоб не тільки жити в світі, а ще й душу мати.

Щоб душа в людей світилась, ніби сонце сяє,
Щоби щира правда лилась немов птах співає,
Щоби думка бистрокрила розум прикрашала,
Щоби Сонячна Вкраїна гідних дітей мала?»

- Ой не можу, Сонце любе, я їх виховати,
Бо тоді потрібно людям прочухана дати,
Та й добрячого такого, щоб їм нагадати,
Те, що Сонце є їх батько, а Земля їм мати.
Їх натомість огрубіла, Голосу не чує,
Тільки побут свій будує, а Землю плюндрує…

«- Прочухана, кажеш, дати? – не складне завдання:
Бо який матеріал – таке й використання!»
Посміхнулось Сонце сяйвом, хитро засіяло,
Та на Землю й до Вкраїни променів послало:

«Летіть мої промені, діточки маленькі,
Лагідні, усміхнені, кругленькі і миленькі,
Летіть мої дітоньки, робіть свою справу –
Перетворіть повітря в витончену страву,

Тільки незвичайну, з сонячним промінням -
Нехай буде нове цим живим створінням.
Нехай собі дихають, Сонечко куштують,
А що саме робиться той недомудрують.

Нехай
Величне й світле –
Радісно засяє,
А низьке та темне –
Хай собі зникає.
Нехай серце щире –
Світлом упивається,
А грубе та підступне –
Хай від світла вдавиться!
Нехай Країна Сонячна –
В Світі сяйвом лине,
А все лихе й брехливе –
Хай від світла гине! »


***

08.02.09

Перебуто багато, віджито себе на йоту.
Залишається вітер в німому склепінні веж.
Навіть вірити в долю по-дикому неохота,
Навіть вірити в себе... лиш вірити в себе...
Все ж
Недодихано ще,
Недосерцезболіло досі...
Хай було трошки друзів і відданих ворогів.
Тільки надто прижилась до ран повесняних осінь
І мій всесвіт високий на крихітку надгорів.

Ще ніч… Але,
На сході сонця підемо у гори…
Моя кохана…

Травнева ніч солодка, затишна
Ласкавим подихом твоє волосся пестить,
В очах твоїх зірки повільно й ніжно тонуть,
Вбирає погляд твій кохання ночі…

На обрії світанок -
Наповнює повітря сяйвом дивним,
І лине радість до грудей і б’ється в серці пісня,
Чудова пісня, серед горяних річок…

Маруну я зірву, зроблю вінок чарівний
Вплету тобі в волосся духмяних квітів цвіт,
Цей ранок ти зустрінеш серед моїх обіймів
В душі своїй розкрию твій загадковий світ…

Коли нас потурбує ласкавий сонця промінь
Й заграє ніжним світлом у твоїх очах,
Ми підемо з тобою там де лина відгомін
Лісової пісні - в струмочках та річках.

Не будемо казати чарівних слів любові,
Не будемо сміятись серед квіток і трав,
Нехай ця пісня ллється… І поволі,
Відчуємо солодкість її медових страв…

Ми візьмемось за руки і підемо у гору
Туди, де промінь перший, турбує сплячу ніч,
Ми не згадаймо Світу – а матимемо Всесвіт
І думка незворушна, немов орла політ…

Ми сядемо на теплий, від сонця ласки, камінь
Дивлюсь тобі у очі - тай бачу височінь,
Пригорнись кохана, торкнися мене ніжно
Забудь усі турботи, зі мною відпочинь…

А поки спочиваєш – тебе я буду пестить
Твій сон охороняти від земних думок,
Цілуючи у вічі, зніму майже зів’ялий
Ранковий мій віночок з лісових квіток…


***

Ще трохи -
Й неба кришталевий спокій,
Зламав раптовий подих вітру хижий,
Могутнім кулаком по небу вдарив люто,
Та хмарами заляпав обрій сизий…

Самотня ластівка на краю небосхилу,
Об тяжкі хмари втомлено б’є крила,
Летить мерщій сховатися до схилу –
Надійну має там домівку, милу…

Набрякла люта хмара злістю
На сонце - вічне та таємне,
На чисту радість, поле, квіти,
На те що світле – а не темне…

Ливнем
Поля внизу
Залила,
А блискавкою ліс
Трощила,
Гнобила поле, квіти
М’яла
Дерева до землі
Згинала,
Гілля ламала,
Роздягала,
Зелене листячко
Зривала…

Але дарма, і не дістала
Де гусінь скрито проживала.

Надійний світ,
Захищений корою щільно
Для гусені давав харчі стабільно,
Від світла сонця прикривав,
Від небезпеки зберігав.

Отак щасливо гусінь жирувала,
Попід корою вдало панувала.
Розкішне і велике дерево було
До біса там комах зсередини жило.

З верхівки й до коріння – вельми великій світ!
Не вистачить життя щоби прогризти хід.
Як добре і затишно у ньому жити можна
Життю такому, мабуть, заздрить істота кожна…

Та був посеред гусені один собі дивак –
К життю спокійно-ситому не звикав ніяк.
Все повзає по ходах, шукає там дірки,
А головне читає якійсь дурні книжки.

Читає і питає – чи може кращий світ?
Можливо хтось літає, а не сховавсь від бід?
Чи може не всі гусінь, не всі тупі й бридкі,
Та є десь там на світі й метелики швидкі?

«Які дурні метелики» - що це собі верзеш,
Відповідала гусінь, - ти зразу там помреш!
І сонце спалить заживо, заклюють пташки
Ногою хтось розчавить, аж витечуть кишки…

Чи може в тебе крила, від книжок відростуть,
Якого оце дідька теревениш тут!
Полетиш красиво – бо викиньмо з кори,
Летіти будеш швидко – ногами догори!

Яка тендітність рухів, чудових крилець змах?
Всі з часом перетворимось на бруд, сміття і прах!
Нікчемна ти істота, сиди собі в корі,
Харчуйся, розважайся й дурного не бери,

Можливо десь там боги із крилами живуть
А в тебе тільки ноги, голова й тулуб,
Краще не втрачати на дурниці час,
Зараз треба дбати про черево якраз!

Не чує їх дивак цей, лялечку плете
Суспільством не цікавиться – внутрішньо росте,
Оплітає дірочки, листячко кладе
Дбайливо робить діло, ниточки пряде.

На дворі літо сяє, тепло під корою
Хто клопоту не має захоплюється грою.
Деревину точить, та кору жере
Бува так нажереться - аж черево порве.


А коли надибає пташка гусінь жирну -
В гніздечко натягає вечерю відмінну.
Пташенятка дзьобик розкривають вдало
Бо ласої їжі по всяк час замало.

Відлетіло літо у далекій вирій
Морозець торкнувся – стоїть дубок сивий.
Вітер в щілці дує, подихом латає,
Тріщить кора з холоду, наскрізь промерзає.

Ой лялечки рідненькі, чому ж такі погані?
Не грієте душу, рвані і діряві.
- А тому погані, бо про нас не дбали,
Коли розважалися, жерли та гуляли!

Здохла гусінь з холоду – замерзла під корою,
Що так розважалася грайливою юрбою.
А наш герой у схованці спить собі спокійно,
Бо лялечка та зроблена якісно й надійно.

Заграла весна радісно струмочками грайливо
Сидять на квітках щасливо метелики мрійливо.
І наш метелик вилетів, файні крильця має
Порхає він по квіточкам та пісень співає:

- «Ой квітоньки ласкаві, такі люби й щирі,
Кохаю оченятами бо ви такі милі,
Сонечко вас пестило, радо цілувало,
Любові тої світлої безмежно давало.

З квітками кохаюся, крильцями махаю,
Таку долю сонячну відтепер я маю.»


***

Лесі Українці присвячується…

***

02.02.2009

Тиша…

Останній промінь вкрала
Байдужа ніч. Її безмежні крила стискають чорноту,
Темрява холодно змикає вії, шукає серце,
І т́́уги хижий птах чекає здобич ласу …

А ти сама.

Я знаю, пам’ятаєш моє дихання
Поряд ночі,
Ласкавий погляд… Далекі та тужливі очі,
Обіймів лагідних дарунки,
Й солодкі поцілунки дня…

Ти не моя…

І квіточки зів’яли, котрі збирали разом,
Щирими долонями удвох тримали казку
Незайманої радості простих весняних квітів;
Де серед пахощів в обіймах засинали,
В тиші лісів, втомившись, спочивали
Й плекали мрії лісової пісні...

Але украла щастя - лиха хмара,
Шматками темними вкриває твою душу,
Вкрапила в серце щільно міць отрути
Триває розум в мареві підступнім…

І згасла ти…
Мов сонце з’їдене іржею ночі,
З середини… не зовні…

В темряві,
Примара-нетопир чигає кроки пильно,
Накрила тебе тінь…І ссе життєві соки
В жадобі, непомітно …

Шепчу у вічі – «Згинь біда підступна!»…
Але дарма. Мене ти вже не чуєш.
Геть пустощів шумних несуть строкаті крила,
Плекають мрію на життя солодке…

А я закрив…

Своє таємне серце,
Й думок прозорих очі щирі,
Не треба мені пестощі дівочі
Коли нема кохання, мрії…

Минуло літо, скінчились розваги
Заможні друзі повиїжджали в місто,
Їм не до снаги одноманітні страви
До смаку йде інакше товариство…

А осінь мокра холодними вітрами
Дме в душу…
Хворобою, поволі, топче тіло,
Вкриває пилом, сплутує волосся,
Косим дощем по щоках ріже сльози…

І неміч охопила подих,
Мов м́ара, мороком в липких обіймах,
Твої принади повиває сумно,
Склепіння тиші…

І т́уги хижий птах шматує здобич…


***

Ну чому замість слів – три крапки?
Недопиті краплини думки
Розкидати ось так не варто…
Мов недбалі чернетки малюнків…
В таємничому погляді зваби
Я ловлю невідому символіку,
Так чому ж примітивні знаки
Ти дедалі щораз спростовуєш?
Загадковість мережана смутком,
Мов липке павутиння, аж гидко…
Воно є, та насправді – пустка,
І зникає так само швидко…
Намальована мною картина
У далеких глибинах мозку –
Постмодернова дивна дитина,
В простоті ж бо не все так просто…
Семіотика твоїх ігор,
Дешифровка твоїх же кодів,
Як мені це усе набридло,
Дай мені вже нарешті спокій…

31.12.2009

розумієш ми щось -
не збагну –
загубили у грудні
то здається слова
що їх мусив сказати по ролі
мовчазливо-німа
ця зима
замерзала у студні
ніби хтось переплутав
всі коди й паролі

розумієш знайти
не можливо у пам’яті ліків
не провізор з аптеки
напише рецепт нам на аркуші чистім
нерозбірливим почерком
трійки отруюють лики
буцегарень
Бригідок
Колим
пропонуючи сісти

><

апогей бджіл-думок як ацтецький бог Уїцилопочтлі
в’яже медом вузли на солодких рамкових екранах
прочитай - їх тобі я відправив сьогодні по пошті
може вузлики ці приведуть у священну Астлану

тун пройшов і майєб загортає нещасні години
від хаабу лишилась лиш згадка >дві_тисячі_восьмий<

><

без ялинок й шампанського
(к)роки у вічність пролинуть
бо назустріч ордою брехливою йде газоносний
там де кров запеклася
у секторі Газа і газом
коляду осквернила
навік двоголових масонів завія
загубилась в снігах
але віра зігріє всіх разом
а слова то пусте
віднайдуться...

і все зрозумієш

спати_спити до дна всі іспити
й не хмеліти - бо хміль як біль
заважає шукати істину
не у ранках
а у собі

не приймати на душу градуси
і не гнутись під їх кутом
без розсолу прозріти радістю
сльози вмити
та не з вином

і бажати усім без винятку
«будьмо!»
хлопці-дівчата!
де
загубили себе у вирію
хто дорогу назад знайде
серед хмар амарето-допінгу
відшукай в терпкий світ вікно
щоб дивитись екранну «хроніку»
пропустивши вперед кіно
де «кумарити» разом з Гітою
не відмовився б Радж Кумар

а літа пролетіли літерним

збігли літрами

і нема!


] [


сяєвом нишком луняться кроки
вбік під іржею правд
серцем не відаємо «допоки»
буде тривати гра

де на коні примарних снотіней
ближче до скону сльози
білі світи накреслених ліній
стелять охрестя зим

ляжуть степами
лісами
го'рами
і на чумацький шлях

зашпори в руки

бо нині зорями
в душу зима ввійшла


] [


самовдумано самовбивчо
поринаю в шалений вир
і шукаю своє обличчя
у словах де старий позір
відслуховую неб ячання
і в отінні забутих фраз
віддаю себе на заклання
тих висот де нема поразк
відокремлююсь покремнево
і запалюю світу мить
щоб стозорний кавалок неба
міг в дорозі комусь світить

Мінялись дні новимим днями,
Мінявся погляд на життя.
В душі лишились чорні плями,
І знову час для каяття.

Той світ, де я ще був учора
В майбутнє погляду не мав.
Тепер підкорював я гори,
Бо знов любив і віру мав.

Лиш кілька слів змінили настрій,
З"явилась посмішка моя.
Ти можеш серце знову вкрасти,
Бо краще "ми", ніж "ти" і "я".

Підкреслю обліки надії,
Пройдуся знову під дощем,
Малюю віршами я мрії -
Усе нагадує едем.

Ти пробував мене на майже все -
Байдужість, ревність, божевілля,
Куди ж тебе бажання занесе?
Не я, а ти - моє п'єш зілля...
Ти пробуєш мене, а я вже є
Така - нікому не підвласна.
Та, думай, що усе, що є - твоє,
Але в руках твоїх я б згасла...
Отож, поглянь, востаннє мені в слід.
Не раз іще мене ти порівняєш
З усім, що в світі є. Та я - не лід:
Не відігрієш. Не зламаєш...

із книгою на колінах

а тиша стікає твоєю ходою
вусатий годинник прикинувся блазнем
вже й ніч розкладає зі снігу пазли
ми знову спізнились
на човен до Ноя

полюєш самотньо на рибку-бананку
вхопив перемета на муз лукавих
допоки тасую хвилини у каві
й занадто сама засинаю
під ранком

то може прийдеш із гостинцем
від казки
розіб’ємо кілька фужерів
на спокій
а потім разом поскидаємо маски
й постелимо сон про жита
під щоки

Великі, пророчі,
чудові, прекрасні,
(до рими охочі,
але передчасні),
грайливі, суворі,
святі, благородні,
мов зірки та зорі
завжди, як сьогодні.

Інтимні, приватні,
дзвінки, галасливі,
і вдарити здатні,
й занадто чванливі,
солодкі, нудотні.
відверто двозначні,
незрілі, холодні,
занадто гарячі,
значні, невиразні,
багатослогові,
порожні, заразні -
всі разом у мові.

Поставити важко
ні плюс ані мінус...
Є слово-комашка,
є пісня, є вірус.
Гуртом і докупи -
бридке та приємне.
Гризи шкаралупи!
Шукай достеменне!

Веселі, тужливі,
спокійні чи ратні -
ЄДИНО МОЖЛИВІ,
ЄДИНО ПРИДАТНІ!

У кожного горе своє - особисте,
І радість у кожно також своя.
Сплітаються радість із горем в намисто -
Блискуче намисто, що зветься життям!

Розмитою тушшю спливає по лицях місто
Сполоханих візій, асфальтної суєти.
Аж хочеться важко на душу собі присісти
І ждати того, хто мене ні за що простить.
А потім продати останній шматочок тиші
Розхристаним дзвонам церковних іще дзвіниць.
І голосно вірити тим, хто цей світ залишив,
Тоді, як живі у лайні віддихають ниць.
І хтось б’є поклони до мертвих богів зелених,
На тлі транспарантів – застояна боротьба.
Розшарпане місто вискалюється скажено...
Останніє ніби і крихтіє вже...
Ти ба!!!
І люди не люди,
І вірші – не вірші – голос...
Розмитою тушшю спливає на руки все.
На високовольтних заскрипчених струнах голо.
І тільки в сльозах затуманено стогне сенс.

Із розірваних струн, як вино, витікає пісня.
Звечоріло на серці,
Беззоряно так болить...
Хтось постукає в двері
Приємно і передвісно,
І попросить впустити на довгу гарячу мить.
Загіркавить сльоза
І народить себе на віях,
Затуманиться світ у неясних світлах лампад.
А вино по руках закричить і почервоніє,
І застогне душа на мінорномажорний лад.
Із розбитих бокалів
Заскалять усмішки вперті
Під ногами чиїмись
На грудях безлюдних площ.
А розірваним струнам залишиться тільки вмерти
Під акорди вогню,
Що запалить у січні дощ.

Вимітала сни до весни
Березовим віником
За кленові старі мости.
За літо за сінником.

Відпирала з душі шитво,
Перестрочене зорями,
Тай із грубки тепло в Різдво
В світ носила долонями…

Хочеш – пісню мою візьми,
Хочеш – подиху ниточку,
Чи морозний узор різьби,
Чи веснянки на свиточку.

Хочеш – поруч на мить присядь,
Чи лишайся до віку тут!
За порогом хай дні стоять,
Хай хурделі літа метуть.

Хай розкришиться хлібом час,
Небо ллється в проталини!
Не говорять нехай про нас,
Хай вважають… пропалими.

…Буде в нового дня дитя
Й черевички зозулині.
І весна дасть своє їм’я,
Й осінь скаже, щоб чули ми.

Буде в зачину новий такт,
Позавчаємо ролі ми.
Як лишатись – то просто так,
А з дарами – до долі йди.

Попроси в неї сонць для нас,
Попроси в неї місяця.
…З підвіконня стікає час.
Йому в проліски віриться.

Може, віримо в нас і ми?
(А дерева в сні дихають)
Скільки тої іще зими –
Півні з досвітків виклюють!

Зорі стерли вже боки в сніг,
Коли в кримку спускалися…
Вимітала сни за поріг,
А вони… поверталися…

Присвята до 80 річниці створення ОУН та 100-річчя від дня народження Степана Бандери

***

Ти заздриш горобині за вікном –
Рум’янця того більш тобі не мати.
Катуєш ноги вовняним теплом.
Давно забула, що то – воювати.

Дітей забрали, як була війна,
Та й чи живі ще… То лиш небо знає.
Чекала мужа – вояка УПА…
Чекаєш досі… Сотня літ минає.

Згадати тільки… І бринить сльоза.
Та що тепер? Полатані колготи?
Гнучкі долоні – сиза бірюза –
Шукають лиш тепла… Не плач, чого ти!?

Минуло сто. Щез усміх у очах.
Надія й віра мовлять молитвами.
Ні, не за тих, що зниділи у снах,
За тих, хто у бою закінчив снами.

4.01.2009 р.Б.

Журавлиним ключем, закурличе у серці двигун,
Він тебе понесе у домашнього затишку вирій.
Хтось торкнеться промінчиків сонця, мов струн,
Щоб осяяти світ невеличким окрайцем надії .

Полетиш у далеку, омріяно-радісну даль
Там чекають на тебе і щастя, і щирість, і ласка.
І душі таємничий, прекрасний та чистий кришталь
Забринить у тобі, і розквітне за вікнами казка.

Наповни сяйвом мою тінь,
А сміх мій - пухом тополиним,
Щоб я воскрес і знову линув
У неба срібнолицю синь.
Наповни сіном подих мій,
А серце – свіжою травою,
Немов у чесному двобої
Я виграв вітер- духовій.
Я буду литися струмком
Між рук твоїх у неба кручі,
Я буду ніжним і жагучим
Для тебе потайним замком
І тільки ти знайдеш ключі
У дзеркалі думок прозорих,
Я буду там, де пахнуть зорі
І сяють вдень як уночі.
Лишусь у серці, мов поема,
Хвилюючим і теплим, вогким,
Щоб соловей натхненно тьохкав
Від наших зоряних взаємин.

Ти усміхаєшся щасливо уві сні,
А я ховаю сам від себе вогкість вій,
Щаслива мить, врочистий буревій,
І плавлять серце думи, світлі і ясні.
Зів'яле сонце докотилося межі,
І виграє у його сяйві листопад,
Неначе трон – цей наш з тобою сад,
І тому так приємно в мене на душі.
Гаряче листя все недобре спопелить,
А листопад – неначе ковдра нам на двох.
Віднині нам позаздрить навіть Бог,
І моє серце то сміється, то щемить.
Щось незбагнене у одне єднає нас,
Мої легені повні подиху твого,
А навкруги – і золото й вогонь,
Не мають влади вже ні простір, ані час.
Вустами вогкими торкнусь твоїх очей,
Розвію сон і на твій шал перетворюсь,
Здолаю все, але тобі скорюсь,
У потаємне стану зоряним ключем.
Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх,
Уразив м'язи, скам'янілі від напруг,
Просякнув мозок медом і ущух
І десь на дні очей проміння жмутком ліг.
Невже то – осінь, наша перша осінь
Усе фарбує кольором жаги?
Ми ще такого не знали досі,
Як схожі наші, наче різні береги.

Реанімоване серце, глухоніма тиша пульсує в жилах
Реквієм. Я - Твій синонім на зламаних правдою крилах.

Тікати від коди в замурований регенерований спокій,
Спіймавши завтрашній день, рахувати вчорашні кроки...

Серпантинно-спіральна вічність телепортує у спомини
Запилені обіцянки, загоєні рани, ночі, чеканням втомлені.

Загублений шлях, роздоріжжя, істин прихисток передвічний
По краплині випитий час, поруч мій подорожній егоальтруїстичний.

(02.02.2009)

Може досить?
Не те щоб я проти,
Просто якось все, трохи, дістало!
Рамки, правила, обсяг, строки…
Все натхнення нижче ж... упало
Ваш Deadline, та значне «скоротити»
Ріжуть крила навіть наївним орлятам.
Ви віддали, продали, продались!
Ваша гордість десь в п’ятах приспата.
Ні!
Ні!
Ні!
Не забули ви літа,
Коли вдень і вночі – лиш писати!
Коли тема ставала значущим
Засобом правду сказати.

Перестануть ламатися крила,
Коли ми всі відчинимо шухляди,
І дістанемо чернетки з архівів –
І не буде в газетах реклами!

Ця історія дивна. Ці люди давно пропащі.
Все змішалось-загусло, жується, неначе гума.
Він додому прийде і залізе в словесні хащі.
А дружина його завтра купить такі ж парфуми.
Хоч не любить солодкі. А жити усе гіркіше,
Бо не вилізти з брехень, немов із рибальських сіток.
І вона не спитає... Так легше, і так мудріше -
Удавати байдужість до вічних його лоліток.

Він до мене завжди о сьомій. Аби на звуки
Дика пристрасть палка розірвала шалено голос...

А дружина змовчить, поцілує з любов"ю руки,
Що троянди несли лоліті, і покололись...

Залишайся зі мною. Ніч.
Барельєфи твоїх гардин.
Барабани осінніх злив.
Недосказані крихти слів.
Недороблені стоси справ.
Міліарди відмов-причин.
Залишайся зі мною в ніч.
Триста двадцять п’янких хвилин.
Вісім кроків до забуття.
Міріади дрібних зірок.
Білі щоки сліпих свічок.
Тепла тиша твоїх картин.
Залишайся зі мною.
Ніч…
30.01.09

Зорепадом завершилось літо.
Дощ осінній змиває фарби.
У минуле здуває вітер
все, за чим шкодувати не варто.

Шкодувати, повір, не варто…
Те, що вже відлетіло, ніколи
не повернеться. Вічна варта —
час пильнує за рухом по колу.

Все — по колу — здобутки і втрати,
перша зелень і лист золотавий,
сміх і смуток, і світ картатий:
то стрімкий, то нестерпно млявий.

То про що шкодувати? Зорі
не шкодують ні світла, ні мрії,
не застигли у мертвій покорі, —
крізь часи і віки пломеніють.

Краще світло в собі відродити.
Хай там що — не керуйся докором,
легко йди, а навчишся світити —
у спіраль перейде твоє коло.

Краще сіяти радості ниву,
щоб засяяли усмішки всюди,
славословити вітер і зливу…
Все в свій час неодмінно буде.

Краще мрію свою згадати,
день наповнити світлом і сонцем,
то нічого, що хмари-ґрати
не пускають проміння в віконце.

То нічого… Ти ж любиш осінь,
її стриману чуйну силу…
Гаснуть пристрасті… Неба просинь
все складає у чашу миру…

Настає не останній ранок,
спокій сходить на трон осінній.
Глянь, — розлився густий серпанок
по долині туманно-пінній…

День новий роздає смарагди,
стиглим златом вбирає коси,
одягає в розкішні плахти —
зустрічайте красуню Осінь.

Цей осінній смарагд ясний
оберегом для тебе стане.
Тож натхненно працюй до весни.
До тепла. А воно настане.

Ти поцілуй мої уста
І не дивись у темні очі,
Бо може темрява моя
Тебе до смерті залоскоче.

Бо мо́ї очі – то душа
Забутої хронічної хвороби.
Чудова молодість – весна,
Коханої тобою вроди.

А ти цілуй, жадай уста
Жадай мене безумно й безупинно
Пиши фривольного листа,

Невинна будь, немов дитина
І хоч серйозна, хоч пуста,
Жадай мене завжди нестримно.

Я поєднаю різні кольори олії
Фарба сама намалює портрет
Я не художник, я тільки роблю вигляд...
А соціум починає довіряти мені.
                   Я намалюю засніжені гори
                   А вам здається, що справжні вони.
                   Я розмалюю різні народи
                   І ви розіпнете мене в полотні
Лиш хтось побачить?..
Почує?..
Торкнеться?..
Хтось зрозуміє що все лиш фантом!
Невисохла фарба на руках зостається,
А на полотні розмазаний трон.
                   Так я боюся! Та не вигнання!
                   Боюсь, що ніхто не побачить обман
                   Мої руки тремтять, та малюю я далі
                   Я продовжую з вічністю вдалий
                                                                       роман?/!

Коли наші прабатьки –
Адам і Єва в раю жили,
У вірності Господу Богу
Не витримали вони.

Сплямовані всі людські душі
Первородним гріхом були,
І замкнули вступ до неба
Всьому людському роду вони.

Бог у превеликій любові до людей
Пообіцяв Спасителя післати,
Щоб людський рід
Від вічної погибелі врятувати.

Велика та сердечна туга
За обіцяним Месією була,
Тому що ніхто не був у силі
Заслужити собі вічне життя.

Дочка ізраїльського народу,
Що походила з роду Давида царя,
На Матір обіцяного Спасителя
Богом вибрина була.

Марія, на ім’я Вона, –
Дочка праведних Якима та Ганни,
Що від третього року свого життя
При єрусалимській святині жила.

Віддалена від людей Марія
Своєю безгрішністю була
Й надзвичайною святістю
До Бога все більше наближалася Вона.

Всім своїм непорочним серцем
Бога любила Вона.
Богу була віддана з душею й тілом
У кожній хвилині свого життя.

Благала зіслання Спасителя,
Щоб знівечив діло сатани,
І щоб люди до Бога
Навернені були.

“Радуйся, благодатна, Господь з тобою”, –
Ангел сказав їй такі слова,
Бо Ласку в Бога
Вона знайшла.

Сина-Бога породити
Дала згоду Вона,
Щоб людство відкупити
Від первородного гріха.

Все життя й усю вічність
Ми дякуємо Богові й Маріє Тобі.
То сталося для нашого вічного щастя,
Ти наступила на голову змії.

“Пресвята Діво Маріє, –
Просимо ми, –
Ти нашу Україну-неньку
Під свій Покров візьми.”