Полетiло серце у калачики,
у країну балок i отав,
де тримав дитинство я за пальчики,
i поеми цвiркунам читав.
Саме там, де за вишневу гiлочку,
зачепились далi голубi,
я знайшов свою маленьку зiрочку,
i поклав за пазуху собi!

La nostra bella stella
Luce manda alla Terra.
Cosa al mondo è successo?
Per chi la strada è preparata?

Dio ha lasciato il Paradiso,
Scende come un bambino,
Trovato in terra freddo e povertà
Ha cuore suo pieno d’amore e bontà.

Una bellissima donna,
Si chiama Maria,
Benedetta da Dio è stata,
Gesù Bambino è nato.

La Madre Santissima
Supplica davanti a suo figlio:
“Come Tu sei Grande,
Tu sei mio Dio”.

Amore da Dio
Forte come il sole
Grande come il cielo,
Troppo bello bello bello.

Gesù Bambino
Nostro Salvatore,
Dài per noi il Tuo amore
E riscalda il nostro cuore.

Tu sei Luce per il mondo
Signore mio Gesù,
Illumina la nostra strada di vita
Affinché paura non abbiamo più.

Dolcissimo Gesù Bambino
Noi siamo figli Tuoi,
C’è sempre posto nel nostro cuore,
Vieni presto qui da noi.

Одного разу
Питаю журавля:
“Скажи, дорогенький,
Де найкраща земля?”

Журавель відповідає
Мені такі слова:
“Найкраща Україна,
І кращої нема.”

На Україні дівчата
Красиві такі,
Наче, троянди,
Що щойно розцвіли.


А хлопці-українці,
Коли дружно йдуть,
Немов, каштани,
Що в Києві цвітуть.

На полях України
Пшениця золота,
Щоб щасливо жила
Україна молода.

Якщо на чужині
Колись проживали ви,
То біль за рідним краєм
Мали ви завжди.

А сни солодкі снились
І троянди в серці цвіли
Лиш від однієї думки,
Що повернетесь в Україну ви.

До рідної домівки,
До рідної землі,
Де не будуть казати,
Що чужоземці ви.

Їду по Європі,
Красива вона,
Але для мене найдорожча
Лиш Україна моя.

Карпатські наші гори,
Гори молоді
І смереки високі
На крутій горі.

Вдихаєте свіже повітря
На повні груди ви
І слухаєте пісню солов’я.
Яка ж ти красива, Україно моя!

Будьте добрі,
Скажіть ви мені,
Хто був ідеалом
У вашому житті?

Бо любов щира –
Ідеал людського життя,
А вона лиш є
В Ісуса Христа.

Ісус Христос –
Ідеал людського життя,
Бо Він є наймудріший
І подібного не було і нема.

Любов до людей
В Христа надзвичайно щира була
Він взяв людську природу,
Щоб відкупити людину від гріха.

У своєму земному житті
Ісус людей оздоровляв
І мертвих до життя
Він знову повертав.

Оздоровляв хворих
І бісів з людей виганяв
Повчальну науку
Всюди проповідував.

Цар Неба і Землі
Людей так полюбив,
Щоб людей відкупити
Гірко Він терпів.

Добровільно віддався катам,
Нестерпні муки терпів,
І за своїх розпинателів
Прощення в Отця Небесного просив.

Ой народе!
Що ж ти зробив?
Ти Богочоловіка
На Землі убив.

Забув народ про чуда,
Які Ісус творив,
І престрашні знущання
Він Йому робив.

Любов Ісуса –
Світло нашого майбуття,
Бо Він є Воскресіння
І вічне життя.

Він переміг смерть,
Пролив Кров за людські гріхи,
І відчинив Ворота до раю,
Щоб люди могли туди увійти.

Ісус – Світло для світу!
І хто за ним йде,
Не ходитиме в темряві,
А світло життя осягне.

Ісусе, Сину Божий!
Нас грішних прости,
Це ми кричали несамовито:
“Розіпни Його, розіпни!”

Ми, Ісусе, грішні,
І важкі наші гріхи,
До землі хрест схиляли,
І впав Ти три рази.

Наша зарозуміла гордість
І закам’яніла душа
Дала Тобі 5480 ударів
І Кров Свята по землі текла.

Ісусе, ми Тебе били
Ламали кості Тобі
І вінок терновий
На голову одягли.

Царю Небесний!
Щиро просимо ми,
Прости нас, як розбійника,
Коли прийдемо на суд Божий ми.

Любов – це ніжна квітка,
Що щойно розцвіла
Чарує вона красою
І радіє душа.

Приспів:

Так любіть гаряче-гаряче,
Щоб розвіяти темряву Землі,
А сонце нехай світить яскраво
І панує блаженство у душі.

Любов – це рання пташка,
Що співає весело у саду,
А де ж ти, моя пташко?
На край світу за тобою піду.

Приспів:

Любов – це полум’я у серці,
Яке горить вдень і вночі,
А де ж ти, моє кохання?
Жар серця мого візьми.

Приспів:

Любов – солодша від меду
І чистіша від джерельної води
Так не шукайте доріг з полином
І брудної води.

Приспів:

Засвітив місяць ясний
І світить яскраво зоря
Серце моє від любови згоряє
Закохалась в жонатого я.

Признатись в коханні не можу,
Бо для мене святе є сім’я,
А тільки почую його голос
І неначе на крилах взлітаю я.

Чому пташечкою я не вродилась?
І не літаю попід небеса
Можливо я б не знала, що таке кохання
І від любови не згоряла б моя душа.

Ночами спати я не можу
Подушку обнімаю від душі,
Чому в житті таке буває?
Що в жонатих закохуємось ми.

Минає ніч і день настає
І сонце ясно засвітило
Нехай, коханий, буде добре тобі
І життя твоє, щоб щасливо плило.

Коли малою була,
З бабусею разом йшла,
І історію однієї людини
Розказала мені вона.

Дивись, внучко моя,
Там видніється край села,
Колись там людина
Велика та Свята жила.

Це село всюди знають,
Прилбичами його називають,
І наша яворівська земля
Велику людину світові дала.

У цьому галицькому селі,
В шляхетній, багатій сім’ї
Народився син Роман
І прізвище Шептицький мав.

Він був красивий на вигляд
І розумом всіх дивував,
А головне – до Бога
Любов велику проявляв.

Дні за днями проходили
І мріяли Романові батьки,
Щоб великої кар’єри
Зумів він досягти.

Роман підростав,
Він іншу думку мав
І історію свого походження
В домашніх архівах вивчав.

Хто ж ті славетні люди,
Що колись тут жили?
І золотими буквами вписані
На сторінках церковної історії вони.

Ще в XIII столітті
Шептицькі князями були,
Захищали права свого народу
І вірність Українській Церкві зберегли.

Роман був добрий душею,
Людей усіх поважав,
І присягу на Службу Богові
В молодому віці він склав.

Залишив батьківські маєтки
Слави земної не бажав
Взяв собі нове ім’я – Андрей,
І тернистим шляхом прямував.

Митрополит Андрей
Прагнув все своє життя,
Щоб Церква православна
З’єдинена з Вселенською була.

Аби „всі були одно”, –
Така мрія в нього була,
І щоб Божа Любов розквітала
І не було між людьми ненависті і зла.

Як батько добрий
За всіх він пам’ятав
По всьому світу їздив
І християнам допомагав.

Пережив він важкі роки –
Першої та Другої світової війни –
І тюремні ув’язнення
Не минули його вони.

Але любов до Бога,
Найвища понад все була,
І з’єднати всіх християн воєдино, –
Така була його мета.

Колись для Ізраїльського народу
Бог Мойсея послав,
А Митрополит Андрей, –
Українським Мойсеєм став.

І що Українська держава,
Самостійність здобула
В цьому велика заслуга
Слуги Божого Андрея була.

Він українцям освіту
Здобувати допомагав
І Богословські академії
Він також відкривав.

Він був патріотом України,
Завжди на своєму стояв,
І своїми діями
Національну гордість пробуджував.

І те добре зерно,
Що його працею створене було,
Через кілька десятків років
Воно проросло.

Щоб те зерно виросло,
І дало свої плоди,
Всемилостивий Вічний Боже,
Нам допоможи.

Маю я надію в Бога
Збудуться бабусині слова,
Що на моїй рідній Яворівщині
Велика та Свята Людина жила.

На площі Галицькій у Львові
Король Данило стоїть.
І на своїх львів’яночок
З усмішкою глядить.

Приспів:

Львів’яночко ти моя,
Львів’яночко чарівна,
Твоя краса дівоча
Полонила нам серця.

У центрі міста Львова
Шевченко наш стоїть,
І пише він поему
“Краса, що полонила світ.”

Приспів:

А ти, козаче, не барись
Та й скоріше одружись.
Візьми за дружину собі ту
Львів’яночку чарівну.

Приспів:

Любов – це таке почуття,
Якому меж нема.
За яке ти готовий
Віддати своє життя.

Материнським молоком,
Коли нас годували,
Тоді свою першу любов
Ми бачили в очах мами.

Материнська любов
Нас завжди зігрівала,
Бо мати дитині
Щасливої долі бажала.

Ми повиростали,
Стали вже батьки.
А якої долі для дітей і внуків
Хочемо ми?

А може такої,
Яку ми мали,
Що прислугами у панів
По всьму світу стали.

Ні! Хочемо щасливої долі
Для дітей і внуків.
Щоб ніколи вони не зазнали
Ні горя, ні розлуки.

Щоб краще вони жили,
Ніж жили колись ми.
Щоб у світі їх всі знали
І панами називали.

І не так, як нас тут знають,
Третім світом називають,
Бо забули вони,
Що княжого роду ми.

А тепер запитаємо себе,
Що таке любов є?
Чи вміли ми любити,
Найдорожче у житті захистити?

Волю і свободу –
Мрію українського народу.
Ми захищали?
Можливо в той момент спали?

А в Україні живе
Наша молодь дорога.
Вийшла в Києві на Майдан,
Щоб захистити свої права.

Культуру і вихованість
Всьому світу показала вона,
І як потрібно боротися
За свої права.

Вони стояли на морозі
І співали пісні.
Веселі такі були. –
Господи їх благослови!

Якщо ти не захищаєш
Україну Свою,
Значить, ти не любиш
І маму свою.

Наша рідна мати
На світ нас народила.
Україна – мати,
Єдина для нас Батьківщина.

Предрассудки имеют корни
Мне холодно, когда я выхожу на улицу
Мне тепло, когда ты мне снишься
Я думаю о тебе
Но ты – не ты
Предрассудки имеют смысл?
Роскошные ресницы
Маскара из Парижа
А я – это я?
Закрой глаза, досчитай до десяти
Ты больше не девочка
Вон из класса
Нас двое
В пустом коридоре
Тебя тоже выгнали?
Читаем великих писателей
На доске почёта
Мне как плюнуть стать великой
Предрассудки - это крики
Давай пошепчемся
Пожуём Wrigley
Покурим травку
Предрассудки сварим всмятку
Разобьём скорлупу
Смешаем желток с белком
Намажем друг друга ими
Слижем, доберёмся до сути
О Боже, как горячо
Это ты? Это я?
Предрассудки - это мы

Зал ожидания в моей душе:
Пустые банки из-под выпитых печалей,
Пустые кресла скучно обветшали,
Седой январь дремает под Sade.

Зал ожидания в моей душе:
В углах закопаны прощенные обиды
И детский страх, уже видавший виды.
Я мёрзну в своём тонком неглиже.

Зал ожидания в моей душе:
За барной стойкой шлюхи-настроенья,
Дающие непрошенным сомненьям.
Я вспомню губы на своём плече.

Зал ожидания в моей душе...
А на пороге топчется надежда,
Она сейчас как тёплая одежда,
Несмелый свет на восковой свече.

Зал ожидания в моей душе:
Ведётся генеральная уборка,
А в помощь, как всегда, друзья и водка --
Проверенные временем клише.

У Твоїх ранах
Були листки калини.
Ми пам’ятаємо, Володю,
Що Ти у нас єдиний.

Єдиний і неповторний,
Як твої пісні,
Що їх гарно так співають
Українські солов’ї.

А твою пісню
“Червона рута”
Ми не забули,
І не можемо забути.

На небі зіронька
Яскраво так світила
І в один момент
Темрява її закрила.

Будуть пам’ятати
Наші діти й внуки,
Які тяжкі терпів,
Володю, Ти муки.

А Твої неповторні
І чарівні пісні
В Україні вільній
Співатимуть завжди.

Чому натовп людей стоїть?
Чого він чекає?
Це Україна сьогодні
Президента обирає.

З півдня і центру Італії
Українці сюди поприїзджали.
Що свій голос в Римі
За президента віддали.

Йдуть, веселі такі,
Співають українські пісні.
Одягнули оранжеві шарфи,
А в руках жовто-блакитні прапори.

Йде дощ, гримить, гуде
Людей все більше йде і йде.
Потрібно декілька годин чекати,
Щоб голос свій віддати.

Терпіння виборці тут мали,
Бо вони добре пам’ятали,
Що в Києві на Майдані
День і ніч на морозі люди стояли.

Хто вже проголосував,
Той на серці радість мав,
А хто проголосувати не дочекався –
Той дуже засмутився.

От такі нам в Римі
Вибори організували,
Що люди приїхали із далека,
Тай не проголосували.

Друга світова війна,
Жахливою була вона.
І хлопці наші молоді
В концтаборах вже гинули тоді.

Один хлопець молодий,
Добрий, розумний такий
Також лиха зазнав,
В Освенцімі побував.

Лиха багато зазнав,
Сім разів з концтабору втікав.
Мрія в нього була одна:
Швидше б до рідного села.

Коли в Німеччині ще був,
Віщий сон йому наснився,
Що серед хоружівських дівчат
Він там появився.

А одна із тих дівчат
Зорю в руках тримала,
Що після закінчення війни
Дружиною його стала.

Все життя вони разом
В школі працювали.
Мудрості дітей
Чужих і своїх навчали.

Андрій Андрійович був строгий,
Порядок всюди тримав.
І ніхто із хлопців
В класі не бешкетував.

Варвара Тимофіївна
В школі теж працювала.
Математику та фізику
Вона викладала.

Своїм дітям до роботи
Любов батьки прививали.
Хоч малі ще були,
А вже допомагали.

“Потрібно землю любити,
Працювати – рук не покладати”, –
Таку настанову
Давала синам мати.

Все, що робите
У своєму житті,
Постарайтесь якнайкраще,
Щоб зробили ви.

Сини її повиростали,
Вже свої сім’ї мають.
Та за маму вони
Ніколи не забувають.

А син її наймолодший,
Що Віктором зветься.
На президента України
Він балатується.

Але ворог не спав,
Той, що думку злу мав,
І діоксини до їжі
Він йому дав.

Чого боїтеся,
Злї вороги?
Ніколи любові до України
В нього не зламаєте ви.

А мати як почула
Таку гірку новину
Щиро молилася до Пречистої:
“Допоможи моєму сину”.

Мати Божа з образа
Сказала їй:
“Мій син теж за любов
Терпів на хресті”.

Коли його розіп’яли
Знущалися з Нього вороги
Потім оцет з жовчю
Пити давали вони.

Добре що на той час
Не був відомий діоксин,
Бо тоді би його також
Пив мій Син.

А зараз, моя дитино,
До Бога-Сина я йду.
І за долю України
В нього попрошу.

Блаженна та мати
Над якою зоря світила.
А тепер душа її
На Небесах спочила.

Якщо я тут написала
Щось не таке,
То дуже прошу
Вибачте мене.

Ісус апостолів добре знав,
Що “цей народ” слабку віру мав.
Таму каже: “Ідіть та й моліться,
Силою Святого Духа підкріпіться”.

Ісус Христос молився,
А диявол не спав.
Він одному з апостолів
Гроші дати обіцяв.

Видай нам Ісуса
Поцілунком своїм,
Ми тобі заплатимo
Тридцять срібняків.

Христос пішов на муки,
Тяжко Він терпів,
За своїх розпинателів
У Бога прощення просив.

Тяжкий був хрест Ісуса,
І з сил він опадав.
І нести хрест йому
Киринейський помагав.

Ісусе, де є апостоли,
Де друзі твої?
Чому залишили
Вони Тебе в біді?

Лиш один молодий і красивий
Апостол Іван
Йшов завжди з Тобою, Ісусе,
І ніколи не покидав.

Коли розіп’яли Ісуса,
Над ним знущались вороги.
Оцет з жовчю
Пити давали Йому вони.

А хто той молодий і красивий
Апостол Іван?
Це молодь українська,
Яка вийшла на Майдан.

Чого хоче та молодь,
Що на морозі стоїть?
Це за долю України
В неї серце болить.

Хто цей Киринейський,
Що хрест Ісусові нести допомагає?
Це український народ
Який за кордоном проживає.

Допоможіть Президенту,
Бо він вже багато терпів.
Ісус пив оцет з жовчю,
А він пив діоксин.

Давайте глянемо,
Хто були ми?
Чи за зраду Батьківщини
Ми не брали срібняки?

Була подія
В Києві така,
Що називалася
Помаранчева революція.

Київська молодь
Вийшла на Майдан
І сказала своє слово:
“Влади не віддам”.

Допоможіть нам,
Сестри та брати,
Якщо до долі України
Не байдужі ви.

Цей заклик лунав
До всіх кутків...
І першим відізвалось
Княже місто Львів.

Не хвилюйтеся кияни
Підмога буде.
З усіх кутків України
Народ в столицю йде.

Перепони на дорогах
Повсюду стоять,
А вони з країн сусідніх
Літаком летять.

Заклики лунали
Навкруги такі:
“Якщо ви українці”,
Будьте мужніми.

“Розумні й терпеливі”, –
Лунали такі слова,
Щоб не почалась
Громадянська війна.

А стояли на Майдані
Наші діти, сестри і брати.
Хоч було люто-холодно,
Але не відступали вони.

Кияни, кияни!
Велика вам хвала.
Історія запам’ятає
Ваші славні імена.

Допомагали Майдану
Чим могли.
Навіть, картоплю гарячу
Приносили Ви.

Українська молодь
Інтелегентна така.
Показала всьому світу
Яка згуртована вона.

Одного разу італійці
Запитали мене:
“Хто керує “помаранчевими”,
Що така дисципліна є?”

Той, кого хочуть за Президента
Українці молоді
І тільки його накази
Виконують вони.

Дякуємо Богу
Щиро завжди,
Що без пролиття крові
До перемоги прийшли.

Просимо мудрості
У Бога ми,
Щоб правильно керували
Державні керманичі.

Всемилостивий Боже,
Своєї ласки нам подай.
Щоб економічно розквітав
Наш український край.

Люблю я місто те,
Де цвітуть каштани.
Ой, який же гарний ти,
Києве коханий.

Приспів:

Україно ти моя,
Україно чарівна,
Україно, ти моя,
Немов, зіронька ясна.

На Україні живуть
Найдобріші мами,
І називають синів своїх
Вони соколами.

Приспів:

Красу українських дівчат
По всьому світу знають.
І писанками їх
Всюди називають.

Приспів:

На Україні сади цвітуть
І солов 'ї співають.
Де є ще такий край,
Хіба лиш у раю.

Небо синє-синє
Хмаринки ніде не має
Вітерець легенький повіває
Пшениці коси заплітає.

Сади вродили рясно.
І на душі прекрасно.
Лише пташка жалібно співає.
Великий смуток вона має.

Пташко! Пташечко моя!
Чому болить твоя душа?
Яке горе сталося в житті,
Що забути важко тобі.

– “Іди за мною,
Куди я лечу,
Я тобі щось розкажу
Людей вбитих голодом покажу.”

Йшла я темними лісами
Високими горами
На велике поле прийшла
Відпочити присіла я.

До мене жінка підійшла
Красива й молода,
Взявши за руку,
Тунелем темним повелà.

Довго ми йшли
У місто велике прийшли
Ясність надзвичайна там була,
Але сонця не бачила я.

Що це за місто?
Хто тут живе?
Чому плачуть люди,
Що аж земля гуде?!

Наш український народ
Місто це заснував,
Який в 1932-33 рр.,
З голоду повмирав.

Бачила маленькі діти
Руки простягнули догори
Просили шматочок хліба,
Щоби вижити змогли.

Скількі молодих хлопців
І вродливих українських дівчат?
Мечем голоду вбиті були
Чути завжди їхній плач.

Також люди там були
Які книжки в руках тримали
Підходжу ближче і дивлюсь,
Сторінки порожні переготали.

Що то за новина?
Що трапилось таке?
Багато книжок не дописаних
Чия вина у цьому є?

Це-поети і письменники
Геноцидом вбиті були,
Щоби правду не писали
В сиру землю спати пішли.

Наша інтелегенція передова
Також місце там знайшла,
Щоби не змогла процвітати –
Україну хотіли колонізувати.

Це – місто таке велике,
Якому не має кінця...
Голодом мільйони людей були вбиті,
Як лезом гострого меча.

Плачуть усі тут і ридають
Бога щиро благаютъ,
Щоби покарані винуватці були,
Які до голодомору довели.

Встань, Україно-мати!
І до народу йди.
Розкажи про свій біль і рани
Нехай визнають і вони.

вип’ю я зелений чай,
скаже світ мені: «прощай».
я погляну у вікно,
знову біле там лайно
сірі вулиці вкриває.
треба ще горнятко чаю.
мозок мій напівпорожній,
шлунок, мабуть, теж не можна
геть наповненим назвати.
чаєм це не подолати,
треба випити вина,
відвернутись від вікна,
подивитись на підлогу,
на шкарпетки і на ноги,
на лакований паркет,
адже я тепер естет
після чаю і вина,
після ночі, після дня,
після всіх прожитих днів
на яву і уві сні.

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

Компостоване листя,
Все тут брудне і стрьомне,
Хворе на голову місто -
Туберкульозно втомлене...

Навздогін - Може, і алогічно,
Меланхолічний спокій,
Егоальтруїстично
Я прорахую кроки.

Консервую образи в минуле
На полицях запилені сповіді
Все давно уже осінь збагнула
Навіть без наших доводів.

Мій шлагбаум червоно-білий
Опустився на ті сподівання,
Що "зірвалися чи зігрілися",
Що "забились в кайданках кохання".

Інтроспекція і рефлексія, -
Перекреслити все вчорашнє,
Інквізиція чи інверсія,
І згоріти уже не страшно.

Я не зможу стерти написане,
Істерична фальсифікація
Ну, мабуть, Ти, все ж, ненавмисно,
Може, просто хотів погратися.

І у закутках підсвідомості
Шизофренічно обмовитись -
Так лаконічно, без скромності...
Знов реабілітовуватись.

Настроїв імпульсивністю
Перестраждаю депресію
Я поділюся наївністю,
Трохи додам інтроверсії.

Компостоване листя,
Завтра ввімкну телебачення -
Хворе на голову місто,
Й хворі спішать на побачення

Так мало цього життя...
Народжені лишити слід...
А потім...У небеса злетіти...
охрещені катарсисом каяття...

І чиста Твоя душа, -
праведними сльозами омита
Оплакана, спогадами зігріта...
У небо акордами вирушає...

Вона розпластає крила
Їй буде легко у невагомості
лишитись назавжди свідомості
І вирватись із кайданок тіла...

вона вплітала
зорі у вінок
та й пускала
по Чумацькому

та, що прокидається
не від запаху кави
і заходить на безлюдний
e-mail

вона б розбудила
і просінь
але вікна погляду
виходять
лише на північ

Як час світання, як ця чудова мить
Живе в моєму серці день стрічання
Коли ми були вдвох, без зайвих слів
Без зайвих проявів прощання.
Коли цвів сад рожево-білим цвітом,
Коли горів вогонь не сказаних ще слів,
Коли всміхнулось щастя з-під небес блакитних,
Коли ти гомонів і усміхавсь щомить.
І я любила, я кохала і не знала
Як тобі сказати про кохання,
Як тобі сказати, що люблю?
І як промовити оці слова прощання,
Що я їх в глибині душі терплю?
І знов та мить, коли прощатися пора,
Коли не скажеш більше правди,
Про ту чудову мить, про те життя,
Де ми були лиш вдвох без зайвих слів
Без зайвих проявів прощання.

Ще один рік.
Зістарів світ на йоту
В бездомно-дикім відсвіті пожеж
Космічних видив,
Всесвітів глибоких,
По-людськи не дозрілих ще,
А все ж
Мені у них надпристанно-печально.
"Пітардні" війни душу збережуть,
А музика снігів позавінчальна –
Як моя справжня феєрична суть.
Знайду себе в богемних перeблудах
Вина, вини
За те, що не збулось.
Ще один рік.
Ідуть самотні люди
Шукати біль,
Щоб вірити у «щось»...

знаєш жінки не ридають на вулицях
грим парфуми підбори високі
збризнутий кавою зовнішній спокій
душі листками осінньо згорнулися

жодна не чула про дні без будильника
жодну босоніж не бачила стежка
вдома на кожну чекають лиш мешти
й кішка підморгує поглядом спільника

зморшки на виріст на старість для вечора
і на колінах згортається втома
жінка себе переконує в тому
що сон у скроню не буде втечею

ненамальовані люди-натурниці
в латаних сукнях у стилі ретро
вкутані в екс-чоловічі светри
справжні жінки не вмирають на вулиці

Він так хотів кохати тебе завтра,
Сьогодні не було ні сил, ні часу,
Сьогодні в нього була інша правда,
Яку він полюбив чомусь одразу.
Він би пройшов крізь стіни та безодні,
Коліна б аж до крові позбивав,
Але не зараз.... тільки не сьогодні,
Колись тебе б єдиною назвав.
Він не тримає у своїх долонях часу
І цінності його не розуміє.
Він день приймає мов нову прикрасу,
Й живе лиш так як хоче, як уміє.
Приходив ранок ти сльозами вмилась,
Холодним вітром витерла лице,
Дивилася на сонце і молилась
І дякувала долі хоч за це.
Він так хотів зробити щось для тебе,
Може трояндами встелити шлях.
А твоє щастя це краєчок неба,
Що вічністю застигло у полях.
У тому небі заховалась правда,
В ту мить коли на дворі вже світало.
Він так хотів кохати тебе завтра,
Але для тебе завтра не настало........

зблідли від пилу мальовки на сутінках
стін, пересохли троянди у роті
в сум, що з безсилля повісивсь на кутиках
губ (чи в_сто_перше, чи в_соте)

***

білі пухлинки по-шведськи групуються
(добрі чи злі, але точно - якісні),
лізуть до вен сонним-сонної вулиці
дикі русланити танці

***

пес занедужав старенький та кволий,
виє ночей змінусовані приспіви,
ллє у кишені і змінює в кольорі
щічки маленькій крихітці

***

носиш калюжу у правому чоботі,
ніби хробак-патріот частку рідного,
але прощаю (як робот роботу),
тільки собі забери мене!


[ночі завбачливо виткав зі значення
мудрий Ніхто, заховав наші кроки:
маємо часу півбублика й начинку
з пестощів строком придатності в дотик.]

Віршую дерева
У строфи безглуздих прогресій,
Слова і акорди
З паперу згрібаю у жмені.
Недоспані ночі,
Шляхом поминальних процесій,
Виходять на «біс»
І відходять в діряві кишені.

Крайнеба приходить
Світлинами в рамах віконних,
Мінздрав у цигарках
Мішає тютюн та порох.
Ховаються люди
У норах залізобетонних,
І вже невідомо напевно
Хто друг, хто ворог.

Провітрений вітер
Зриває вчорашні плакати,
Натягнуті струни
Не хочуть звучати без крові...
Потоптано світу –
Нема вже куди тікати!
У серце впиваються
Кулі свої-випадкові.

Последний вечер февраля.
Горит заря…
Последний отзвук от мечты,
Я сжег мосты…
Слова ложатся на листок,
Спустив курок…
Я им отдал всего себя,
Отдал любя…
Твоих шагов уже не жду,
В ночи бреду…
Пою мотив седой зимы.
Снегов холмы…
Невзрачен улиц силуэт,
Печали нет…
Её не знаю я давно,
Изведав дно…
Исчерпан чувств моих лимит,
Любви зенит…
Оставлю горсть своих стихов,
Моих грехов…
Последний вечер февраля,
В нем нет меня…
Последний шаг и у черты,
Но там не ты…

Я любила сидеть на столе --
Меня мама за это ругала.
Я культуре её потакала --
Научилась сидеть на метле.
Мне мужчины дарили цветы --
Я их бережно ставила в вазу,
И колючая эта зараза
В моё сердце вонзала шипы.
Я хотела скорей повзрослеть
И влюблялась в "умнее и старше",
Но устала от собственной фальши --
Мне с бескрылыми не взлететь.
Я любила сидеть на столе --
И сижу, когда мама не видит,
И меня никогда не обидит
Тот, кто сядет со мной на столе...

Надія в серці. Палиця в руці.
Суцільний шлях невипраданих зрад.
Любов сліпа, і як усі сліпці,
Беззастережно вірить всім підряд.
Куди й навіщо знову йде вона?
Чи думає вертатися назад?
Дорога обірвалась, як струна.
Любов спинилась над рікою втрат.
Яка різниця, хто вона й чия?
Їй цю безодню не переплисти.
Прощальних слів нестримна течія
Давно знесла потрощені мости.
Стоїть любов. Не робить перший крок.
Немає де позичити снаги...
Хто перекине цій сліпій місток?

У щастя обвалились береги...

ШТИЛЬ

хвилі врізаються в небо
чайки врізаються в хвилі
море закинуло невід
море за сушею
квилить

двісті ударів у літо
прісно римується вечір
хвилям властиво сивіти
тишею
зір попечених


ВІТЕР

неначе мушля проковтнула
солоний шепіт океану
пірнаєш аж на дно намулу
сама ж ніяк тим дном не станеш

тобі так хочеться спіймати
зелену смугу небокраю
поліський ліс
лелеки
хати
і щука золота пірнає


СУША

свічкою марить ночі
тихий циклоп-маяк
і незнайомим почерком
пише листи моряк

кличе лишитись вічною
там де Ведмедиць барліг
вітер
ще той язичник
гальку кладе до ніг

рифи жбурляють скалки
в замок росте пісок
точить німа русалка
свій сухопутний крок

може б моряк і вибрав
прісно-джерельну суть
з піни ж пливуть
верлібри
як на останній суд

Січневий ранок, сонце сяє,
Мороз під ніжками рипить,
В твоїх очах бузком палає
Весни далекої блакить.

Сріблястий сніг зі скронь тополі
Злетів хустинкою до ніг,
В проміннях сонячних поволі
У вальсі кружить білий сніг.

На південь сонце повертає
І огортає нас теплом,
І ніжні щічки витирає
Тобі рум’яним рушником.

В блакиті неба сонце сяє
І хоч ще білий сніг лежить
В твоїх очах весна палає,
Її ходу не зупинить.

На порожній зупинці тебе випадково побачу.
Ти за руку з тіею, що скоро дружиною стане.
Я так щиро заплачу, так щиро і винно заплачу,
Що відкриється небо і бабине літо настане.
Буде радісне місто, руде і кудлате, мов пудель,
Смішно чухати вухо, в яке наловилися вірші.
Ми постелимо листя, розріжем горіховий струдель,
І загуслу любов розіп"ємо з долонь, як раніше.
Ти дістанеш троянду з-за пазухи, звідкись з-під светра.
Голуби поцілуються. Голосно скажеш: "Кохаю"
Тільки все це неправда. Усе це наївно, як ретро...
І ця осінь зникає... Ти чуєш, ця осінь зникає?
І цей спогад зникає, і світло вкінці коридору.
І я більше не плачу. Чи, може, вдаю, що всесильна.
Ти за руку з тією, що скоро дружиною... Скоро...

Розбиваємось погляд об погляд, мов бульбашки мильні...

Ночью не могу уснуть
Утром не могу проснуться
В 4:30 дворники убирают улицу
Соскребая снег, прочищают путь
Кто они, будущие писатели великие?
Бывшие зеки?
Где моё циничное
В 4:30
Обморок тоже
Случится попозже
Я не уснула
Как он приснился
Я не проснулась
Как же влюбилась?
Но в настоящее время
Надо верить
Эй, на улице, нужно немного
Всего-то
Чистые дороги
Короткие, долгие
Солью посыпьте, чтобы не падать
Слёзы нельзя вытирать
Вечно ты плачешь
Как же иначе?
4:30
Дворники убирают
А кто мы такие, чтобы спать?

Я палю пелюстки трояндові,
І втираю тим попелом сльози…
Ароматом пахучим дихаю,
Що жевріння троянд поширює…
Солодкава млость прокочується
Ейфорійними хвилями радості.
І від імпульсу серце стискається,
І тривога крізь жили просочується.
Істеричним сміхом заходиться
І беззвучно трясеться плачучи
Все єство від незвичних радощів,
Мов наркотиком сильним накачане…
…………………………………………
Так, напевно, лишаються розуму,
Коли ржуть, як потрібно плакати,
Коли палять троянди матові,
Щоби дурість свою приборкати…

05.05.08

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості,
Сипле вітер із небес випадковості,
І лишається на кілька голів
Солодкавих ще невипитих слів.

Буде завтра день новий — нюансовості,
Все тече на вічнім святі попсовості,
І холодних голосінь хриплий дощ
Виривається із рубки цих площ.

Заметіль холодних літ принциповості
Розчинилась у примарах бідовості,
І не важить ні «тепер» ні «колись»,
Тільки очі замакітрила вись.

Переживу...
Як все, що є живим,
Переживає ніч, обмани, зливи…
Чи ж слабша я? Та й врешті, поміж тим
Я ще сміюсь!
Мене ще не зломили
Ані вітрів байдужа каламуть,
Ані людей завбачлива цікавість...
...Я бачила, як світом дні ідуть
І кожний ранок їм віщує старість.
І кожний вечір в люльці пелюшки
Для завтрашнього досвітку готує.
Лиш місяць межи ними вже віки
То – повним, то – окрайчиком гостює.
Лиш цвіт так довго трусить із гілок,
Що до землі – вже листям долітає.
Лиш хтось на світі зробить перший крок
Й це диво навіть не запам’ятає...
...А інше все – чи буде, чи збулось.
Й туман, як жито
(шкода – не скосили)
Стояв за день до того як здалось,
Що вже минули ніч, обмани, зливи.

Не треба кидатися фразами,
Розшивати розмову мов стразами -
Це фальшиво і надто замазано.
Най би вмерли слова що вже сказані.
Не треба казати про вічність,
Про вічність а також про звичність,
Не треба казати на милість -
Це так не подібно на щирість.
Не треба казати : « Для тебе
Дістану хоч зірку і з неба,
Драбину дістати лиш треба».
Не треба мені то не треба.
А тільки пропаде терпіння,
То й наших сердець те сплетіння
Розірветься - я в павутинні
А ти такий жадано – вільний!

На Дніпрових схилах
Білий сніг лежить,
Йде назустріч мила
І сніжок рипить.

Сонце ніжно сяє,
Тиша навкруги,
Кригою вкриває
Січень береги.

В небі – ні хмаринки,
Золота блакить,
Мружать зір сніжинки,
Сріблом шлях горить.

Червоніють щічки
Мов троянди цвіт –
Розцілую милу
Хоч й мороз тріщить.

Не можеш приїхати.
Сніг... Заметілі... Зима.
До того ж на совісті
Повно малесеньких зрадок.
Витягую з пам"яті
Томик улюблених згадок,
Де віхол скажених
І розпачів наших нема.
Вітри розгулялись.
Я в цій веремії сама.
Прогіркла сльоза
І промерзла хвилиночка кожна.
Чекання - як камінь.
Його зіштовхнути не можна
З Голгофи печалі
В Тартари
Руками двома.
В горнятку душі
Осідає і стигне пітьма.
А скоро весна
І пора готуватись потроху.
Ти знову запізнишся
Майже на цілу епоху.
Усе розумію.
Сніги... Заметілі... Зима...

Ніжний погляд торкнеться промінням душі,
Чи Амур влучить точно у ціль –
І поет пише дивні, натхненні вірші,
Словом зцілює смуток чи біль.

Зацвіте квітка сонця в ранковій красі,
Розкривають троянди вуста,
І почує поет дивовижні вірші –
В них Надія та Правда свята.

Вечір тишею вкриє привітно гаї,
Вишні скинуть до ніг пишний цвіт,
Про кохання співають всю ніч солов’ї
І поетова ліра бринить.

Квіти правди невтомно поете бери,
Прикрашай ними лаври життя,
Запали почуття в ніжнім сяйві зорі,
У словах запали почуття!

Знесуть на Голгофу ще хрест не один
І тереном зранять чоло не одне.
На землю стражденну вже хто не ходив –
Хто з тихим молінням, а хто і з вогнем.

І крові, і поту краплини солоні
Спадатимуть долу, росою неначе.
Навіщо ж Ти, Боже, нас лишив в полоні?
Яку ще Ти кару людині назначиш?

Зневіришся в Ньому – ой буде ж гойдати
Тебе по безмежній курявій дорозі…
Он бачиш лихого? – ні взяти, ні дати
Це той, хто зневірився в Ньому, у Бозі.

Хвалити без міри чи в міру любити
Чи, може, одразу кістки на алтар?!
А треба Йому та пожертва забита?!
Він Сам Собі агнець і кат, і митар…

Прости… Вже в червоне затерлись коліна –
Хотів собі місце купити в раю.
Молитись! Молитись? Життя скороплинне,
Цілую святую правицю твою!..

Голгофа. Вже скоро. Колоди навхрест
Вже збиті. Застигла в чеканні юрба.
Ведуть он. До кого ж похилиться перст?
Ну що ж ви? Радійте – розп’яли раба…

Ми з тобою снігом вколисані,
Нам з тобою зірниці обіцяні
Й витинанками вікна завішані –
Ледь від світла стають білолицими.

Ми з тобою і в снах не повінчані,
Просто сніг всю ніч йшов заговорений,
Просто в ранку – всі зорі полічені
Й до криниці ще слід не проторений...

Тільки й того.
Нічого не сталося.
А на призьбу душі сіла віхола...
Та й сподобалось їй. Тут зосталася,
Білим снігом в подвір’я надихала.

Аж до грушні, до лоз, що заплакані,
До вербиць, що воскреснуть напровесні...
А в наш сон пробивались й балакали
Пелюстками холодними проліски

А сніг який!
Мов юність моя перша...
Летить собі як зорі до землі.
І час над ним – самотній сивий вершник
На дикому крилатому коні –
Бере усе,
Усе стає минулим,
Усе стає по-людськи нічиїм.
В пазусі неба всесвіти заснули...
Щоби, як діти вирости...
А втім,
Не їм до нас, а нам до них летіти...
Коли вже буде нікуди рости...
Красивий сніг –
Печаль моя зігріта –
Простий, простий...

Посивілий чернець надіконно шукає неба,
Виростають із вуст янголят молитви-пісні.
Позахрамні свічки догорають сльозами в себе,
І снігам власні лети давно вже заголосні.
Баба, давня, як людство шукає свій шлях до болю
На Чумацьких вискрипують ген молоді вози...
Тільки он над рікою берези, як мавки голі,
Дочекались нарешті святої, мов час, сльози...
На краю піднебесся корчма матюками стогне,
Ніби дівка, що вкотре втрачає комусь себе...
А вітрам на душі так якось ніби...
Ніби бог не
Може
Встати до них аж із сьомих своїх небес.
І такий ото час, і таке ото людство сонне.
Поділилося все на дурдомність і глибину...
Хтось у себе росте, хтось тверезиться самогонно...
І безшабельно йде на печальну чужу війну.

Так знецінився бунт,
Що епоха шукає героїв,
На війну йти готові поети і ще – жебраки...
Ми вже навіть життя називаєм не нашою грою,
І шаблі продають самогонні смішні козаки...
У нових кабаках пяна пісня безструнно вмирає,
Українська душа віддається за «зелень» світам,
Називаєм Європу стару закордонним раєм,
І не хочемо Тут, і не знаєм, що буде Там.
В сигаретнім диму сплять сумні молоді титани,
Вже змаліли до болю
Немає за що рости.
Жебраки і поети...
Чи стане їх, а чи стане
На цю битву
За бунт,
Що занадто уже простий...

Якось-то Лебідь, Рак та Щука
Посеред грудня так зійшлись
І усі разом узялись
Країну витягти з болота.
(Дарма, що трое ідіотів)
Отож файненько запряглись.
Раз-два і тягнуть небораки,
Аж тут стрільнула думка Раку:
- А нафіга мені здались
Оці бездарні конкуренти?
І звідкіля вони взялись?
Я тягну дужо. Це ж напруга!
А славу потім всю на трьох
Поділять кляті журналюги!
Ні. Так не добре. Бачить Бог
Хотів я витягти країну.
Але один. Без цих небог.

- Щоб дідько вас забрав усіх!
Мені б троянду у косі...
Мені усе віддасть народ,
Як не зашкодить цей урод
Що хвіст задер, немов павич
Не Лебідь він, а просто сич.

На восьме березня, якщо
Ми витягнемо цю країну,
Мені перлину злотоцінну,
Мені корону...

- Вот еще! - Озвався Лебідь.
Ты, подруга, назад в свою реку ныряй.
Мы без тебя уж как-нибудь.
Га-Га! Мы без тебя дотянем.
Мне русские помочь придут.
Дотянем! Вытянем! Помянем!
И будет рай. Москва и Рай.
А ты ныряй. Давай, ныряй.

Рак тяжко думав:
- Як же гірко,
Що в мене нещаслива зірка.
В країні криза. Грошей мало.
А клешні ще би крали й крали...

Тремтіла Щука від образи:
- Чого одним усе і зразу?
А я рибина, маю хвістик,
Ну як хвостом у крісло сісти,
І щоб було все так красиво?
І щоб народ тягнув щасливо
Мене на сяючому троні,
А я з косою і в короні...

Надувся Лебідь:
- Вот достали!
Всю душу подло измотали.
Я так на них горбатил спину.
Отравленые апельсины
Хотели дать мне, чтоб иссяк.
Но я же Лебель. Не дурак.

________________________

Отак вони і тягнуть досі,
А скоро вже свята на носі,
І у смердючому болоті
Країна наша все ж гниє.
І рветься Лебідь у Росію,
І Щука заплітає коси
І Рак старається хоч трохи
Украсти, поки клешні є.