Не озирайся. Йди. Чіткіше крок.
Ми трохи засиділись в цьому колі.
Я просто стану сотнею зірок
І зорепадом випаду поволі.

Тобі дорога буде золота.
У пригорщі збирай ті теплі скельця.
Лиш не питай, куди поділась та,
Якій ти словом виклював півсерця.

...Нема тих слів – у сонячних краях
Сіренькі гороб’ячі гріють крила.
Під страхом смерті й на семи судах
Я не зізнаюсь, як тебе любила.

І як мені впеклось твоє „прощай”.
На сто віків перехопило подих...
Не перечитуй, а гортай, гортай
Цю повість про обох занадто гордих.

Усе мине... Ніхто не дасть порад.
Ти зрозумієш. Серце не гранітне...
Я не прийду в твій пізній листопад,
Що так шалено першим снігом квітне

Зима танцювала в балетках.
Кружляла у вихорі-грудні,
Шуміла у віхолі грубій.
Невтомна, як нежить, зима.

Сніжком присипала принадно
Манливі із мармуру груди,
Кокетливі бантики-губи.
Солодким, як пудра, сніжком.

Зима по-цнотливому чисто
Ступала в балетках усюди.
І в місті шепталися люди,
Що схожа на казку зима.
29.12.08

Пересипало снігом поплутані сни,
То не осінь. І зорі зелені.
Так шукаємо слів від весни до весни,
Тільки ти не подзвониш до мене,
Не оселиться в серці сполоханий птах,
Не зриватиме ночі в безсонні,
І солоні дощі по намоклих ногах
Не ітимуть мільйони сьогодні...

Замітає асфальтом торішні сліди,
Вітер сплутав розмову в волоссі,
Не ховаю вже руки в твої рукави,
Як просила розвітрена осінь.
Не ховаю кишені в вологих листах,
Ненаписаних зночі спросоння,
Хай змиває повіки розмерзла вода
З барабанів мого підвіконня...

Забагато в екранах цифрованих слів,
Але бракне твоїх, як раніше,
І по сонних очах – золотих ліхтарів
В півтонах півзахриплого світла.
І щоночі у вуха – нахабні вітри,
І розмови із місяцем вповні.
Бо бракує тебе... Напиши і зітри,
Як тоді: «Надобраніч, шановна»...

21.09.07
25.01.08

Якби утікати, то певно втікала б з півнОчі
В словах і мовчаннях іще від древлянських жінок.
Й хапали б за ноги цепні вартові поторочі
Мене, нелякливу, стоблуд насилаючи в крок.

Якби народитись удруге, то тільки собою.
Забувши усе і згадавши усе. День за днем.
За всі відкриття десятину сплативши сльозою. –
Мені, не плаксивій, як долі, війти б в Віфлеєм.

Якби залишитись (лишається ж день у лучині),
Ніщо не просити дозволити розкіш собі
У теплої осені в жовтому храмі гордині
Самій, гордовитій, смирення почути в мольбі.

Якби повернутись... А зрештою нащо вертатись?
Ростуть камінці рубежами на власнім віку.
...Розплетені коси і боса. Й над болем – сміятись...
А в посаг – душа. Тільки й того. Приймаєш таку?

Відлітали ластівки до сонця сходу
З віку-роду,
Залишалась резеда по згині літа,
Як сирітка.
Відлітали ластівки і замикали
Світ ключами.
Буде важко. Ворожеї прийдуть скнити,
Схочуть жити.
Відлетіли ластівки в сльотавий ранок.
Тиша ранить.
Посповзалась до порога з попідтиння
Мла осіння.
Я би крикнула, нагнала поторочі
Світ за очі,
Та птахи – як відлітали –
Голос вкрали.

Нанизане сонце у разки в коралях на шиї.
Гукають брати мої гучно до прадіда-вітру.
В їх кронах літують світанки і зграї пташині.
А я із травою спинаюсь до величі світу.

Підмішане сонце солодке у німб паляниці,
Ламаються скибки гарячі на зими та літа.
Дітей моїх лики вростають в дощі срібнолиці.
Їх діти – веселками сходять, що в пісню одіта.

Розділена доля на ймення і тихі кургани.
Прописана доля у бібліях, ведах і торах.
Зарубки на стовбурі пам’яті – навіть не рани,
А ми, ті ж безпам’ятні, роджені вже у повторах.

Все вросле у все. Навіть поділ між нас – символічний.
Навчивсь хтось літати, а хтось – бути небом навчився.
Лиш вірить, як в сонце, в камінчик той дуб віковічний,
Який сто літ тому за нього корінням вчепився.

***
Меланхолія в чашці з недопитим чаєм -
Це може гірше ніж заслабле кофе
І день, здається, хтось тобі розчавив…

***
Скло пакетна душа – це дволикість особи
Ніби так та не так,
Ніби тепло в середині й холодно ззовні.

***
В оману ввести своє «я» дуже просто
Щастя бажаєш? Дихай цитрину
Щастя на хвилину – то не є назовсім…

***
Ти хочеш померти? То і не вагайся
Стрибай з вікна чи трощи вени
Побачити все «після» все – одно не вдасться …

Згоріли крила, як клітини мапи.
Обпечене ніяк не заживе.
І попелом товчуться гострі лапи
Того дракона, що в мені живе.

Поменшали свічки од втечі воску.
Прикинувсь той молозивом в зерні.
На чорне – білим… Як одвічно-просто
Лягають неоліти на землі.

І ми лягаєм: на кістки – кістками.
Скріпили ґрунт у надцять вже слоїв.
А потім нас вивчає з словниками
Отой дракон, що сонце колись з’їв.

І хто родивсь для зради – той і зрадить.
І хто родивсь убити – той уб’є.
А як зарадить? А чи тра зарадить,
Коли світ комашиться про своє...

коли пунктиром час біжить до краю…
коли впекло й ніяк не заживе?..
…За яблунею, що в саду у раю
Принишк дракон отой, що в нас живе.

…І буде твоє пристанище
Там, де випалиш моє ймення,
Де зведеш із долонею капище,
Возвеличивши в скелі й каплі ще,
І відродиш життя зі стерня.

І буде твоя там вотчина,
Де змалюєш із лику місяця
Мою пісню, колись пророчену,
Мою душу, вогнем полощену,
І той час, що ногами міситься.

І ти будеш чекати досвітку,
Доки камінь ростиме плоттю.
Плугом – дотемна, хлібом – досита,
Болем сватаним, що і досі там
Розпина світ по верховоддю.

І там буде твоє пристанище…
І знайдеться твоя там вотчина…
І ти будеш чекати досвітку…

Рейками щастя блукає без діла трамвай
Путь невідомий малює у себе в уяві
Чи то у тьму направляє прожектори – фари
Чи живиться спокоєм ночі у снах…

***
Дівчина тиха немовби німа
Застигла чекаючи дива
Як копія в міні людини
Чекає щастя вона…

***
Сріблом гаптоване небо
Неначе вдихнуло нам диво
Посипало снігом накрило
Усе що нам знати не треба…

***
Тихо жбурляючи думи
По вулицях малознайомих
Говориш усім невідоме
А собі таке миле і добре…

***
Напевно шукає недовго
Ті барви живі сьогодення
Той хто хоча би натхнення
Бере по дорозі додому…))

Я так тяжко втомилася від затяжних розмов.
Парасоля промокла. А небо тече на плечі
Дуже гарними краплями, синіми, що немов
Сльози Синього Птаха, якому вже пахне втеча
Із коштовної клітки, яку ще учора ми
Розхитали так сильно, бо темні були і дикі.
Як він голосно плакав, а як боронив крильми
Ту безглузду любов, ту наївну любов велику.
А тепер він втече. Він від жаху тепер втече,
Зачепивши мою парасолю, з якої небо,
Так красиво, так синьо стікаючи на плече
Щось говорить, говорить, говорить. Усе про тебе...

Катує душу туга
Потрійним батогом,
У кризі спить округа,
Сум бродить за вікном.
В полоні крижаному
Час плине восковий,
Несе на плечах втому
Понурий вартовий.
Знесилена тортурами
Душа тікає в сон,
За слюдяними мурами
Сідає ніч на трон.

Я був самотній перехожий,
Стояв у темряві один.
Проходив день за днем негожий,
Життя крутилося, як млин.

У серці холодом майнуло,
В душі нападав смутку сніг,
Але мене щось повернуло -
Побачив я свій оберіг.

З-за хмари сонечко вказалось,
Усмішку втримати не міг.
Промінням своїм ніжно гралось,
Що аж розтанув всюди сніг.

Тебе не знав я, навіть ще не бачив.
Поняти важко хто ти є насправді.
Твій образ на малюнках знов маячив,
А ти була загадкою і справді.

В емейлі ми мінялися словами,
Сміялись в інтернеті й сумували,
Але стіна стояла поміж нами,
Та ми стіну щодня разом ламали.

Здається, все прекрасно, слів немає.
Зірки на небі, місяць не знайти.
Я йду по небу - ангел там літає,
Та не розгледів, може ангел, ти?!

Як грав скрипаль в метро у Будапешті!
Нанизуючи душу на струну.
І серце тихо тьохкало:'Нарешті,
Я повертаюсь в рідну сторону!'

Було кохання,наче срібна нитка,
Що в лабіринті вказувала шлях,
І вже на обрій прямувала зірка
Не в Вифлеємі - в рідних Чернівцях!

За те що ти
За те що ти кохала
За те що ти плекала
За те що шанувала
За все добро
За те що не вернешся у житті
За те немає на землі...

Нас не заставлять більше
Вмитись вранці
Бо ми землі коханці
Ми в ній завмерли...
Назавжди

Букети трояндами в три
Ти знову, і знову не ти
Закладені пластом ікри
Розбиті шляхами мети

Королеви Балтійських морів
Паралелі гітарами вниз
Пляж за вас під сонцем горів
Пальми ковтали ірис

Your beauty is great to believe
Your spelling is well to write
Your own world is to love & to live
I want you be my lady-bride

Блакить очима Ікар
Між хмарами танець, запилений сніг
Парами і без пар
День на кахелі ліг

Синь неба.Париж і Марсель
Екран,епатаж
Запросять до власних осель
Каннами став еротичний монтаж

Ти закрила очі
Холодними руками
Я стою і плачу
За спогади роками

Далі, далі буде
Але вже без тебе
Роздягати світлом
Таємниці вмерли

Не питай мене,
Як зі мною жити
Я хотів би варто
Би не вчитись, вміти

Зранку загорітись
З сонцем привітатись
Холодним чаєм вмитись
І тобі сказати…

Благословенні ноги,
Що ходили востаннє.
Благословенні очі,
Що закриті в середину себе.
Благословенне волосся,
Що вигоріло на сонці.
Благословенна мить,
В яку було зібрано снопи днів.
Благословенні темні плащі друзів,
Якими накривають після смерті.
Благословенні ті, хто витратили все що мали.
Благословенні ті
До кого вже не повернеться
Ні добро, ні зло.

Чи я пізнав всі таємниці світу?
Напевно, ні, непізнаного – тьма…
Та як пізнати те, чого нема?

А те, що є, куди його подіти?
Воно, як птах – не втримаєш в руках…
Моє лиш – невідмолено в гріхах.

А років через сто (хоча б дожити!)
Дізнаємось про все і сивий Бог
Втіче від нас, не вимивши підлог…

Заплакані рими
Блукають в останній ері,
Непрошені вірші
Сідають за стіл з порогу –
П’ють за упокій,
А розхристані подихом двері,
Рвуть петлі стальні
І віщують далеку дорогу,

Далеку дорогу
По сліду, або по вітру,
Туди, де не треба
Доводить свою провину.
Де кожний – поет,
Після того, як вип’є півлітру,
А потім стріляє,
Як правило, тільки у спину,

У спину, бо ж, Боже,
Ти є, чи нема, а хто знає?
Чи зможеш, Всевишній,
До них повернутись спиною?
Відчути, як залпом
Весь світ тобі вслід стріляє?...
Сто грамів свинцю,
Як прощення нести з собою…

Шепни себе: "Сей мир прекрасен!"
И знать не надо никому,
Что Бог тобою приукрасил
Свою наследницу весну.

О, золотые дни Вселенной,
Когда была сотворена,
В чей образ Бог так страстно верил,
Нарекши именем Она!

И молвил Бог: "О, valde bona!"
(что значит: хорошо весьма!)
Теперь земля есть живородна,
Теперь ей гибель не страшна!

Якесь тепер воно, оте їхне добро-
незрозуміле.
Туманне і бліде у темряві бреде,
мов задуріле.

У небі чути дзвін, але не знає він-
звук- неведимка:
Усі їхні слова- розмиті,мов вода,
а павутинка

Заплутує думки в невидимі клубки
таємно, тихо.
Коли ж ударить грім-побудить тишу слів,
прожене лихо?

Під промінням сонця золотавим
Сніг сміється полум'ям яскравим,
Кольорами граючись. Дзвенить
Пісня крижана в ранкову мить.
Щільно вкрита льодом оболонь -
Ковзає небесний там вогонь.
Танго він виконує з морозом,
Пригравають радо верболози,
Струшує ялинка сніг з гілок,
Ніби теж зібралась на танок!

Де-не-де ширяють купки хмар,
Сяє поміж ними птиця Жар,
Мов надії вранішня заграва...
Сонце посміхається ласкаво.
І вітає ранок сон легкий,
Білосніжний подих чарівний.
Сипле візерунки на шибки,
Де зиму малює залюбки.

Ах, юначе, всміхніться мені -
Ми не бачились цілих три дні!
Ну не будьте суворим таким,
Недосяжним і трохи сумним...
Чом насупили раптом ви брови?
Ах, юначе, всміхніться мені!
Погляд, сповнений ласки й любові
Подаруйте мені, і відвагу,
Та холодну лиш бачу повагу
До своєї персони, ти ба!..
Ах, юначе, всміхніться мені -
Пропаде тоді в серці журба.
Проте ви помічаєте лиш
Від руки мій написаний вірш...

Прохолодні каштани. Зігрію і щастя в цьому.
У каштанові коси вплету найжовтішу айстру.
Я зірвалася, Майстре, те небо було засьоме.
Я не боляче вдарилась – я Вас кохала, Майстре!

Я кохала Вас, Майстре, та цей мармелад розтане.
Перемучиться гордість, закинута Вам під ноги.
Ви проходите мимо. Мене і оці каштани
Черевиком модельним футболите: «Геть з дороги».

Де Ви бачили, Майстре, щоб так із коханням – тупо?
Де Ви вчилися, Майстре, жінок із принцес в приблуди?
І не скласти, як пазли, не скласти уже докупи,
Не стулити ту мить, коли дихали груди в груди.

Вже не сплю. Шкаралупка каштана долоню вколе.
А в каштанових косах одна волосинка сива.
Пробачаю Вас, Майстре. Тепер, або вже ніколи.
Я так падала стрімко. Та як це було красиво!

Лунає пісня українська
І степ широкий ожива,
Стрибає в змочених чоботях
На пів простуджена весна.

Цвітуть і ягоди і трави,
Під музу стелеться земля
Стежками в'ється і співає.
До неї тягнуться луга.

Стоїть замріяна калина
І коси стеле у вікно,
Старий Дніпро набрався сили
І дзвін по хвилях понесло.

Причарувалася долина.
І бджіл мільйони загуло,
І полетіли наче діти
На материнськеє крило.

Лунає пісня українська,
У кожну хату шле любов,
Як кожному до серця мати
Дарує спокій і тепло.

Люблю я тебе Україно!
Вічна земля молода,
За тебе піду до загину
Без тебе не має життя.

Вже час нам брати розумітись,
Немає назад вороття.
Одна в нас родина і віра,
Ми разом – єдина сім'я.

Упавших борців буде слава,
Вести до намічених мрій,
І вірність до своєї держави
Хай буде законом для всіх.

Вже досить руїн і на правду
Дивитись очима сусідів.
Не знаю я кращу країну
І мову її солов’їну!

Люблю я тебе Україно!
Вічна земля молода,
За тебе піду до загину,
Без тебе не має життя…

Скористайся можливістю бачити те що невидиме
Зазирни на хвилину у нетрі своєї свідомості
Скористайся моментом коли можна вірити
І радіти життю що пашіє таким чудним описом.
Очі закрий засмійся як діти маленькі
Істоти такі що в казках не найдуть нереальне
Засмійся так ніби усе це миттєве
Згорни свої сльози і викинь безжально!
Відчуй це п’янке відчуття в твоїх грудях
Коли там оселиться чудне створіння
Воно давить легенько нагадує що таке бути
Хоча б мінімально але щасливим!

Травнева ніч
Бузком запахли травневі ночі,
І місяць в річці купатись хоче.
А зорі в небі тремтять тривожно
Кажуть, що в річці втопитись можна.

Але даремна їхня тривога -
Стелиться в річці срібна дорога,
І соловейко в саду співає
Так, що навколо все завмирає.

Затих десь вітер далеко в горах
Затихли в небі місяць і зорі
Дзвенить над світом пісня чарівна,
Та, для якої немає рівних.

То солов’їна пісня кохання,
В травні лунає аж до світання,
У її сильних і ніжних звуках
Щастя і горе, любов і мука.

Кожен, хто пісню чарівну чує,
В серці своїм те саме відчує.
Й буде чекати аж до світання
Найголовніше в житті кохання.
МАЛЬВА МАРІЯ

Горіли дві конфорки, кухня скидалась на вічнозелений оазис,
Пролите тепло розцвітало рожевим піоном на вилицях друзів,
А ми теревенили тихого вечора про надбудову і базис,
Про кризу культури і низку скандальних подій у місцевій окрузі.

Про ряд повідомлень у пресі, присвячених упирям і вовкулакам,
Які випивають небесну блакить аж до жовтої спеки,
І ходять між нами, і не піддаються прикметам й ознакам,
Хоча їх сліди зафіксовані в органах правопорядку й безпеки.

Адепти релігій падіння моралі і злетів кар’єрного росту
Постійно шукають у нетрях міських послідовників і неофітів,
Напевне, Господь опустив спересердя на землю свій костур,
Покинувши паству блукати у дикому індустріальному світі.

А нам би сховатися від метушливого натовпу і зачекати,
Поки буревій, що годинника стрілки на ратуші крутить, ущухне,
І наш магістрат поміняє обличчя затерті, чи, пак, циферблати,
Щоб ми і надалі могли теревенити тихо на затишній кухні.

Тобі б личило жити в Празі,
А мені писати картини
Про троянди в старенькій вазі
Та про сміх малої дитини.

Тобі б личило жити в Відні,
А мені лабати на флейті.
Ми б носили прикраси мідні
Та купалися б у глінтвейні.

Тобі личила би Варшава,
А мені невеличкий замок:
Вранці кава і ввечір кава
Та мільйони знимків без рамок.

Тобі б личив пошарпаний Львів,
А мені невеличка драма,
І букет антикварних слів,
Що звучать, як мінорна гама.

Тобі б личила моя мова,
А мені відчуття комфорту:
Не шукала тоді би слова
Чи жаргону низького сорту.


Осінь 2007 р.Б.
Канада, Саскачеван, Північний Бетлфорд

***

В небесных глаз пустые ведра
Я с вожделением взгляну.
Увидев там свой лик ободран
Я тяжко, горестно вздохну.

Смотрю — в воде зеркальной лужи
Опять мой облик отражен,
И мне не ясно — чем я хуже,
за что людьми уничижен?

Так что не так? Вот рот…, улыбка!!!
Ах, да, забыл, сейчас сотру…
Не к месту радость в мире зыбком —
Уместны слезы на ветру…

***

Полночь уж. Пятно заката
Не видно, хоть вылей глаз.
О, горька моя утрата –
Солнце светит не у нас!

О, прости, моя услада –
Пояс вечной мерзлоты…
И, наверное, так надо –
В мире жить без красоты.

Черный ворон полнолунья,
Рай по косточки в крови…
Крикну тихо: - Эй, колдунья
Смерть дарящая, - живи!

Ну где же ты, на Небе Сущий?
Я искромсаю облака,
Но отыщу в небесной гуще,
Тебя, Смотрящий с высока!

Что б ты смотрел на нас презрено?
Нет, не позволю никогда!
Мечтаю пылко, сокровенно –
Растай, исчезни навсегда!

Но… Без Тебя в душе прохлада
И мрак, и ветер ледяной…
Но… Образ Твой, свеча, лампада
И крест з распятием – со мной!

Пришерхло, прибрало,
Закутало в біле…
Як вирок – зима…
Розвіяло, вкрало
Зеленого килим
І міцно трима.
До часу так буде.
Яскравого з сірим
Не завжди війна…
В розтятії груди
Крилато, я вірю,
Запрудить весна!

Летять лелеки, як і мої мрії,
Між хмарами ширяють щодоби.
Та майже не залишилось надії,
Якби не очі ті, якби, якби...

Твій погляд знову бачив мою душу,
Два лазери сканують все життя.
Тебе побачить хоч на хвильку мушу,
Бо ти іскринка щастя і буття.

Кругом туман і темрява надворі,
А твої очі ніби світлячки.
Я пригорну і скажу тихо "sorry",
І ми запалим радості свічки.

Проснусь я ранком, знов згадаю сни.
Звучала пісня, та затихли ноти.
У тебе погляд пізньої весни,
Давай зустрінемось, якщо не проти?

Головою в туман,
Я далеко не йду.
Я маленька,
Як твій мізинець.
Я сховала в кулак
Велетенську нудьгу,
Як останній тобі гостинець.
Як загублений смак.
Я безмежна, як дим,
Як пісок, що танцює з часом.
Небезпечний дурман.
Ти так близько не йди.
Ти приходь
Іншим разом.
8.12.08.

Ці вихідні-мов пара невгамовних близнюків,
Повернення яких із табору чекають рідні,
Вцілілі шибки і незірвані плоди садків,
Попкорн, сорочки білі і прогулянки погідні.

Ці вихідні попереду найбільш зухвалих мрій
Зірвати куш—і з друзями гайнути у Карпати,
І закохатися у гір пластунський однострій,
Поки годинник нас не поведе на страту

Тік-так, тік-так за збурений у нашім місті мир,
Що викликало в мешканців незрозумілий острах,
Як доказ-тиша і розтяті животи квартир
З яких випурхує нечитана суботня пошта.

Час хисткий і непевний дуже.
Просто змотаний грубим дротом.
Мій земний, піднебесний друже,
Я ще й досі не знаю, хто ти.
І якого ти воїн рангу?
І куди ти мандруєш пішки?
Ти стокрилий пекельний ангел,
Що в кохання погрався трішки.
Це було геніальне шоу!
Ти його розіграв натхненно!
Відтоді я живу святково,
Одягаючись у буденне.
Тільки зраджує щось люстерко.
Ну а так все незле, коханий...
– Пані, пані, купіть цукерків!
– Кажеш, жити солодше стане?

Коли її нема в душі від Бога,
Коли вона – утома і недоля,
Ламає час швидкі летючі ноги
І тягнеться скалічений поволі.

Коли вона – чи хочеш, чи не хочеш –
Мов світлячок між пальцями, згасає
Відвертість просто відвертає очі
І ніжність наїжачившись кусає.

Тоді обходять радощі нас боком,
І кожен день нову нудьгу приносить.
Любов іде від нас подвійним кроком.
А що ? Її ж залишитись не просять.

Так буде краще. Для обох. Для нас.
Поминки щастя наспіх, геть умовні.
Налий по повній. Саме так. Хоч раз.
Хоч раз, скажи, ти пив любов по повній?

Щоб запекло і щоб звихнувся світ –
Інтелігент нещасний! – щоб до решти!
Щоб закотив холоші – і у брід
Через фонтан в шкарпетках і у мештах!

І щоб усе здавалось по плечу,
І по зубах, і в радість, і на руку!
Скажи, хоч раз, хоч раз таке відчув
Твій бідний світ, заправлений у брюки?

Хоч раз пірнув у прірву, відпустив
Кермо, мотуззя, мамину спідницю?
Ти жив, скажи? Хоч раз в житті ти жив,
Думок не розіклавши на полиці?

Ти знав любов, що згіркла і сумна,
Оту, що все ділив на міні-дози?
Налий її по вінця – і до дна.
Допий її хоч раз, щоб не на сльози!

Ця ніч не згадається. Буду холодна і дивна.
Всі ґудзики в нормі. Волосся заплетене в колос.
Вже можна сміятись так голосно і надривно,
Щоб аж від напруги ламався між звуками голос.

Вже можна…звичайно…мішаючи цукор у каві,
Дивитися прямо крізь тебе хоч цілу годину…
Ці очі навпроти такі обережно-лукаві.
Не бійся, цю ніч не згадають тобі як провину.

А кава не п’ється. А кава холоне. Чого ти?
Невже тобі вперше отак пересолено-гірко?
Вже можна прощатися. Можна словами колоти.
Вже можна розбити зі штучним коханням пробірки,

Біситись, топтати, трощити… На щастя! На щастя?
Вже можна сказати усе, що гнітило. Гнітило?
Ця ніч не згадається. Буду чирвової масті…
Вже можна кричати… Так голосно… Наче любили…

Пісня...
Поетично первородніє північ ...
Пізня пора прощання.

Почерк призабутих почуттів
Пече пожовклим пілігримом пам’яті...
Пізня пора прощення.

Пам’ятаєш перший поцілунок?
Пам’ятаєш...
Палітра північних проблисків
Повертає поволі печаль,
По-осінньому, по...

Припадає попелом
Полиновий присмак присутності пам'яті,
Пече...
Пече пшеничним полем,
Перлітними птахами,
Промінням,
Падолистом...
Просто пізня пора прощання.

Пишеш палкі послання поглядами перехожих,
Падаючи погаслим полум’ям правди.

Пропадає пісенна первородність...
Поетичніє печаль –
Просто пізня пора прощення –
Пам’ятаєш?
Пам’ятаєш...
Прощай.

Повінь очей із глибин голубої тиші
Сколихне мою вітряну, давньословянську суть.
Піднімаюся серцем до болю все вище й вище,
Так як душі лелечі до вирійних сліз ростуть.
І кохалось багато,
І пристрасті було море,
Але істина долі доволі-таки непроста...
Я мабуть вже століття не перше
Тобою хвора,
Що за ніжність твою не боюся віддати...
Життя.

Серцевина мого
болю
Розростається до
безмежжя.
Вітер віти ласка
голі
І кохається нео-
бережно.
Твоя осінь така
вічна,
А моя до зими
тільки.
По-едемськи мені
грішно,
Заборонений ти
з гілки
Опадеш, як листок
тихий,
У глибокі мої
сльози.
Пахне яблуками.
Дико
Відчуваю в собі
дозу
Зачарованого
серця,
І крилатіє мій
вітер.
По інерції без
інерцій
Осипається в кров
літо.
Під туманами спить
поле,
Над туманами спить
небо...
Серцевина мого
болю
Виростає-таки з тебе.

Самотність лікує...
Іноді...
Зализуєш рани від мрій,
А тоді
Цей біль повертається,
Твій,
Не чужий...
Пронизує знову і знову.
Тримайся у власній основі
(З коріня в коріння).

Самотність лікує...
Іноді...
Не використовуй
Сумління,
Якщо ти себе не чуєш,
Бо тоді
Повертається біль
Знову...

Присутність сліз – відсутність порожнечі.
Святіє час і простір між людьми,
І зорі ген - отарами овечими –
Такі, як ми,
Ну геть такі, як ми...

Немає болю.
Відстань нерозкаяна...
Так нетутешньо...
Сива безмір трав.
Так, ніби Авель проклинає Каїна –
За те, що рай йому подарував.

А гени чують предків кров нескорену,
Дніпрові їх глибокі голоси...
І нам за себе навіть трохи соромно,
Бо ми до них іще не доросли.

На мою недобуту вічність
Зазіхає висока мить.
Сльозокровніє воском свічка
І душею душа болить.
Кажеш, все в цьому світі плинне –
Ми минаємо,
Хтось росте...
У настояних в жилах винах
Заговорена кров небес.
Тільки я...
Я вже маю крила,
А тобі ще до них цвісти...
Знаєш, біль – то велика сила,
Сила бути із ним на «Ти».
Я лечу –
Так не буде гірше.
Все – лиш мить і глибокий щем.
Чи ж заплачеш колись хоч віршем
Над холодним моїм лицем?

Ніжність, гостра як бритва,
Душу мені поріже.
Віршами сльози витру...
Пісня, як вечір, свіжа
Так еротично плаче
На берегах Дніпрових...
Ти мені все пробачив,
Я тобі – теж готова.
Зір павутинні вени
Струнами стануть ночі...
Знаєш, а не даремно
Ти мене хочеш...
Сльози такі невинні...
Вперше,
Так було вперше...
В келихах трохи винно,
Місяць – крилатий вершник...
Солод терпких конвульсій
Паралізує небо...
Дике пришвидшення пульсу...
Ні-ні...
О! Треба!
Треба...
Стогне стервозно тиша,
Наче свята повія...
Серце вже кров колише...
Ти мене мати вмієш...
Вітру ласкаві руки,
Магма, мов кров вулкана...
Миті солодка мука
Вічністю стане.