Наросли мозолі на серці,
Від надриву цей світ тяжіє...
Свіжий біль, як горілка з перцем,
Лікувати застуду вміє,
Ту, що в душу ввірвалась вітром,
Трохи гаряче жити стало...
На сумління тонку палітру
Покотилася сліз навала.
Час на руки листком пожовклим
Впаде легко, немов тумани,
Намозолене серце змовкне
Перед тиші сумною раною...
Все це ніжно і трохи дивно,
Світ не прагне сумної жертви,
Хай вже краще було б надривно,
Коли хочеться посто...

Доспівали цю осінь хутко,
Поминальні гіркі громи.
Наче продана проститутка,
Плаче світ, аж до дна сумний...
До останньої каплі крові
Відстраждала своє весна.
За несказане серцем слово
Я пошлю тебе доле на
Всі чотири...
Чи на віть більше...
Дай-но шаблю мені та спис, -
Я сама завоюю вічність,
Доки ти з усіма переспиш,
Розплатившись душею світу
Аж до дна його...
Не спроста
Йдуть бездушні байстрята-діти
Десь шукати твого хреста,
Щоб його понести за тебе
На голгофну суєтну вись...
Тільки зорями плаче небо,
Бо кохало тебе
Колись.

Засинаєш на моїх руках,
Пахне тіло то вином, то ніччю...
Я твоя печаль гірка-гірка,
Вишита хрестом на передпліччі.
А до серця боляче іти...
Відвоюю тишу безголоссям.
Світ на душах ніжний і простий,
Як моя рука в твоїм волоссі.

На березі столітньої ріки
Рахую зорі, зібрані в долоні...
Гарячий дотик ніжної руки –
Моя терпка нескорена агонія...
Ти майже справжній, майже несвятий,
Музчина характерницького крою...
Так, ти ще мій, хоча давно вже чийсь,
Я так не вмію бути не з тобою...
Мовчить калина, плачуть соловї
І трави ледь надімяті не нами...
Такі натхненні дотики твої,
Такі зітхання, зірвані вустами...
Ми мовчимо впівголосу про все,
Що пристрастю у грудях вибухає...
А світ росте, а світ собі росте
І пахне в душу недопитим чаєм.
Вином, полинним присмерком,
А я
Рахую зорі, зібрані в долоні.
Одна із них, так, як і я,
Твоя
Шалена характерницька агонія.

За стіню дощу нам невидно небесного болю.
Все, що піснею стало, на крові зросло колись.
Нам ще, мабуть, зарано гордитися не собою,
Коли так понадхмарно над нами сумніє вись,
Коли шаблею серце іржавіє понад світом
Допотопної істини змучених протиріч...
Плачуть безматеринсько
Давно посивілі діти,
Журавлино лишившись із вирієм віч-на-віч.
Батьківщиною вечір,
Як камінь,
Впаде на груди,
І запахне у душу гіркаво-п’янкий полин...
Пісню ту кров’яну, як і нас, теж колись забудуть
У сумних берегах зсатанілих від часу вин.

Вино болить мені своєю недопитістю,
І клен сумний тверезиться з душею у корі.
Життя таке велике,
Що можна ним вдавитися,
Знецінюється поспіхом,
Мов куплене за гріш.
І спить у кабаку прокуреною тишею
Гірко-терпка ілюзія тих, що ішли на Ви...
А люди, якщо виростуть,
То все ж людьми залишаться
На згарищах задимлених
Сумних своїх провин...

Скурвилися ті, що називались друзями,
І вороги смішні лежать лицем в лайні.
А ми із вітром тихо за піснею затужимо -
Обоє по-осінньому самотні і сумні.
І все якось воно
Крізь біль проллється росами
На серця перевтомлену життєву круговерть,
Тільки душа як є – то вже не безголосо нам,
Бо є із чим по-справжньому подумати про смерть,
Бо є за що, мабуть, боротися і випити,
А всі, що стали ранами, загояться –
І все.
Однаково із долею залишимося квитами,
Бо з вітряками битися
Який там в біса сенс?

Минає все у цьому світі:
Осінній сум вкриває сніг,
Весна зазеленіє в житі,
Вишневий цвіт впаде до ніг.

Похилить стиглий колос літо,
Вже й осінь ниви золотить,
І хоч минає все у світі
Кохання не залишить світ.

Дороги, землю, темний ліс
Пухнастий сніг вкриває,
А твій дзвінкий, веселий сміх
Веснянкою злітає.

На щічках – сяючий вогонь,
В очах – палають зорі,
А від тепла твоїх долонь
Цвіте весна на морі.

Прокинувся був Тарас
Глянуть як нащадки
Живуть славлячи Христа
Й мають честь й порядки.

Потовстішав наш козак
Від вина та пива.
Дім купив. Вже не батрак.
Жінка є вродлива.

Ніби стали всі круті
З виду ладні й чемні.
А придивишся - пусті,
Дивні та кумедні.

У макітрі та вітальні
Все не як годиться.
Заповіти були марні, -
Самі придивіться:

…В голові у того пана
Знов горілка й пиво.
П`є й горланить про свободу
Як воно не дивно.

У дворі як у казармі
Грати та забори.
Як підеш наліво й право -
Податки й побори .

У свинарні ж як у Раді
Свині на своїй нараді
Тулять пики до корита
Та не платять з краму мита.

В стойлі з кіньми як в суді
Лягнуть можуть по балді.
Болітиме зад та спина
Як не даси спершу сіна.

Псарня – то окрема справа
Вишукана у псів страва:
«Зелень» жруть та лають нас
Знай чекають: «фу» та «фас»…

У курятнику зрання
Півень бреше навмання
Готує всім новини
Про сонце з України…

…Тарас на теє подивився,
Очі звів, перехрестився..
…Нема ладу й нині
На тій Україні…

20.11.2008

Як оскалила зуби!
А шерсть наїжачила як!
Причаїлась. Чатує
На двох одиноких блукальців.
Ти боїшся її?
Ну, давай, відгони переляк!
Підійди і погладь!
Ризикни залишитись без пальців!

Притули цю потвору, цю дику мару до грудей!
У шалених зіницях іскринки ненависті грають.
Сатаніє любов на очах у мільйонів людей.
І не крила, а роги від неї чомусь виростають.

Бо пора зупинитись. Бо ми безнадійно чужі.
Бо вся правда з очей витікає, гаряча й солена.
Бо слова небезпечні. Слова - як циганські ножі -
Так лоскочуть металом по шиї, шукаючи вени.
Бо уже снігопад. Бо потрібна затишна нора.
Бо набридло ловити метеликів і пілігримів.
Бо свічада сказали, яка я безбожно стара.
Бо ці кляті свічада усе показали. Без гриму.
Бо я просто злякалась. Морозів і кари небес.
Бо довіра моя так рослинно схилилась до тебе.
Бо від щастя вмираю. З тобою вмираю. А "без"
Ще не знаю, чи зможу. Але зупинитися треба.
Зупинитися треба, бо я невиправно брешу.
Бо робота, сім"я. Бо проблеми. Бо заздрощі. Чуєш?
Ти спитайся: "Чому?" Я усе тобі зараз скажу.
Тільки чом не питаєш?
Цілуєш... Цілуєш... Цілуєш...

Пригощаєш мене бісквітом,
Все до крихти,
До млості в тілі,
До знемоги
Кладеш у ротик
Ароматний пісок ванілі.
Пучки пальців
Тримають тортик,
Прокрадаються через одяг
До плечей,
До грудей
І нижче,
Де ховається мій животик,
Що наївся твоїм бісквітом.
3.12.08.

Подавлена... зібралась в довгу путь
Печальна дама у манто із листя
Легка вуаль, коралове намисто..
Вона то з нами то уже не тут..
Широким кроком обійшла все місто
Зайшла у парк і мовчки впала ниць
І заворожено дивилась рівно мить
А потім зникла жовто – бурим листям
… чекайте ще на неї рік…
А за поріг ступила леді в білому
Як наречена, але погляд – крига
Вона ворожить ним таємно – тихо
І ледь всміхається у вічі стримано.
Махне рукою – все заледеніє
Людей фігури, обриси дерев
Вона то робить для забав лишень
Вона інакше гратися не вміє…
… чекайте ще її забав…
Вбігає весело нізвідки
Прекрасна дівчина – загадка
Зелені очі, кучеряві прядки
Така собі чарівна квітка.
Мугикає мелодію веселу
Плете вінок із радощів життя
Така – то дівчина оця
Така – то вже вона життєва.
… чекайте ще від неї свято…
А ось мале дівча танцює
Руде, веснянки як мальовані
Вона з веселкою веде розмови
У кольори її лаштує
Сміється гучно розливає барви
По всіх усюдах по краях
І не лишає темних плям
А ми милуємось : « Як гарно..»

Залишаються вірші. На кадрах усіх життя
Залишаєшся ти - переляканий хлопчик - і вірші.
Відбуваюсь як жінка. Зникаю, як відчуття
Прегіркої провини за те, що не разом більше.
Проминаю, як літо, як запах терпких ожин.
Зостаюся як доказ, що ми ідентично різні.
Залишаєшся ти. Серед осені. Сам-один.
Залишається сум, що не сохне, як листя пізнє.
Все витрушую з пам"яті. Спогади - впереміш.
Відбуваюсь як жінка - як юність стаю незрима.
Тільки ти залишаєшся. Ти ще звучиш, як вірш.
Я також залишаюсь - у тобі невдала рима.

Коли суха розквітне ікебана
Й рожевий сніг впаде на плечі літа,
Я повернуся. (Тільки б не зарано)
Спитаюся, чи зміг ти зрозуміти.
В своїй брудній життєвій калабані
Відсидівши з самотністю години,
Чи зрозумів ти, як болить кохання,
Розламане, мов кістка, на частини?

І буде день о пів на третю ночі.
І буде спогад равликом тягнутись.
Моя любов Жар-птицею захоче
У студінь твого серця повернутись.
А ти впусти. Впізнай її. Розкайся.
І заспокойся, ласкою зігрітий.
Я не прощаюсь. Тільки дочекайся.

Коли зазеленіють сухоцвіти...

Пригорнулась до тебе. Просто
Мить занадто була святкова.
Просто вже розійшлися гості,
Просто ти не домовив слово.
Просто вечір був - ані звуку.
Просто погляд був - ніби постріл.
Я чекала на серце й руку.

Пропонуєш... зім"яти постіль.

Ти не дзвониш – я мовчу,
Математику я вчу
І про тебе знов мовчу,
І не як тоді: кричу.
І за це не раз плачу.

В тебе погляд, як перлина,
Губи кращі, ніж малина.
Я без тебе ні хвилини,
Моє серце небом лине,
А без тебе я загину.

Ти далеко – я скучаю,
Де подітися не знаю,
Твоє ім’я знов згадаю,
І про тебе я співаю,
Бо тебе, повір, кохаю.

Нет, не хочу закрывать глаза!
Утром будет опять всё тоже –
Миллисекундный удар по висках
Я так узнал, что я ничтожен

В этой вселенной я сам один
Мне нужны все, но никто мне не нужен
Я понял, что никогда не любил
Не болен был, а немного простужен

..тот её взгляд пару минут
Окутывал сердце с холодным оружием
Но есть ли смысл с кем-то уснуть
Если утро встретит опять равнодушием?

Не знайшов голуб щастя
На дротику дня
Притулку.

Все обсіли тривоги,
Мов ті горобці
Голодні.

Розкришилась душа
На життєві гріхи,
Як булка.

За кожнісіньку крихту
Спитає Господь.
- Сьогодні?

Заспокоїти серце...
Як важко зробити це,
Поки квола надія
За нас ще тихенько молиться.
Не з любові - зі звички
Цілуєш моє лице.
Тільки ніжність твоя,
Як дводенна щетина колеться.

В цій метушні стає безсмертним слово,
Яким ти перекреслив всі "кохаю"
Я кулькою у небо кольорове
Тебе з долоні важко відпускаю.
Із гами щастя випадають звуки
І стукають до мерзлого асфальту.
Лиш не впіймайся спогадам у руки
І не зроби униз трагічне сальто.
І не купися на дешевий глянець.
Не вір, що все пробачить добрий Бозя.
Запам"ятай мій відчайдушний танець -
Стриптиз душі...
Для тебе...
На морозі.

Мой соседи спят. Давно им снятся сны.
Луна над головой перинкой туч укрылась.
Последний снегопад и первый час весны.
Твои глаза в моих чуть-чуть призаблудились.

Ночные фонари. Большие лапы туй...
И мы сошли с ума, не думая прощаться.
Держи меня в руках, но только не целуй.
Я так боюсь сейчас по-новому влюбляться.

Откуда взялся ты с той нежностью в глазах?
И чем приворожил задумчивую кошку?
Табачный привкус губ... Снежинки в волосах.
Дыханием своим ты греешь мне ладошки.

Прижми меня к себе и позови: "Кис-кис"
Не отпускай, хотя все это глупо слишком.
Стряхни мне снег с плеча, лукаво улыбнись
И назови опьять меня своей малышкой.

Я так хочу, чтоб ночь замедлила полет.
И чтобы не сказал никто: "Пора пощаться"
В твоих руках тепло. Но под ногами - лед.
И в этой сказке нам не суждено остаться.

В очках печали стеклышка протру.
Улыбку счастья вышию сама.
Я думала, что без тебя умру,
Но выжила и не сошла с ума.
Пускай мне стало чуть не по себе,
Пускай в глазах закоченела боль.
Но ни одного вздоха - по тебе.
Но ни одной слезинки - за тобой.
Ушел январь со спичками любви на перекур.
Судьбе наперекор,
Я, милый, не считаю больше дни,
Не жду тебя и каждый твой укор
не принимаю.
Проще и смешней
Захлопнуть сердца шкаф в последний раз...
Холодный день. На форточке моей
Мороз рисует сказку... НЕ О НАС

Та хто ти -
чи сонце, що ложкою змішує барви,
Щоб згодом картини піарить
за авторський кошт?
Достоту -
не варто, не вчасно
і зовсім негарно.
М"якої посадки:
на всіх вистачає галош.
Та що ж ми...
Усі краєвиди - на кшталт гобеленів
давно з молотка
до приватних пішли галерей.
А все так серйозно:
"Всього один день на арені!.."
І клоун сумний
потішає веселих гостей.

Хита головою собачка у джипові чорнім
із заздрістю
сворі брудних безхазяйних собак...
А що моветоном відгонять "крестьянские корни" -
То так...

Зрозумієш – і стане совісно.
Вже недовго – почнуться зриви.
Перед тим, як назавжди порізно,
Роздивися мене – щасливу.

Серед шуму цього безбожного
На пероні, що просто неба,
Приревнуй, як школяр, до кожного,
Хто мене забирає в тебе.

Відчуваєш, як біль лоскочеться,
Копирсає чуття згорілі?
Я вальсую сама. Так хочеться.
І ці танці останні. Білі.

Січень вітром зустрів непроханим…
Капелюха забула… Протяг…
Ти ніколи не був закоханим?
То побудь… А у мене потяг.

Не запрошуй на каву – ненавиджу цей етикет.
Краще зразу скажи – малюватимеш Жінку, Що Кається...
Я давно розлюбила. З такої не вийде портрет.
Намалюй краще дівчинку, що як весна, усміхається.

Що біляве волосся красиво зав’язує в хвіст.
Продає тобі пензлі зі знижкою майже на гривну...
Ти старієш, художнику, ти розбазарюєш хист.
Намалюй її очі, що дивляться так невідривно.

Намалюй їй слова у яскравих сукенках. Намов
Станцювати їх танго, щоб вибухнув сум феєрверками.
Намалюй ту оголену, зовсім дитячу любов,
Що уперше для когось наважилась бути позеркою....

Відцвітають нарциси. Згасають, мов жовті софіти
В закапелках весни, як в куточках маленької зали.
До хвилини останньої власним милуються цвітом
У краплинах роси, що смарагдами в трави упала.

Ти боїшся любити. Любов заважає, як шина,
Що на згині самому крила, на якому літаєш.
Ми ніколи не знаєм, з якої гірської вершини
Доведеться стрибати, аби довести, що кохаєш.

І від того так лячно, аж в щастя спотворені риси.
А давай перестанемо думати: «Як воно далі?»
Не життя відцвітає – лише відцвітають нарциси.
Переселимось з них, мов метелики, в квіти конвалій.

Час прощатись. Час втікати з Криму.
Час всідатися у звичні лузи…
З мокрої долоні пілігрима
Літо зісковзнуло, як медуза.
Сум застиг, позуючи на фото.
Пам’ять все проявить кольорово.
Час прощатись. Час давати слово…
Час писати імена в блокноти,
Дарувати мушлі і коралі,
І звикати «Без…», вивчати спини…
Час міняє шкіряні сандалі
На тісні кросівки з дерматину.

Зняли маски Офелій-Гамлетів.
Вже не парко... Уже не тісно.
Ти виходиш з-за рогу... пам"яті
Випадково.
Назустріч.
Пізно, не звернути.
Вітання знічено.
Вираз радості...
Як огидно.
Листопадом душа просвічена,
Як рентгеном. Усе в ній видно.
Кольорово завісь гардинами.
Гола правда - насправді дико.
Як прощаємось тепло... Спинами.
Вже не боляче...
Аж до крику!

Не розкривайся. Вголос не кажи.
У зайвих слів задовгі відмирання...
Ми ж просто так. То сум наворожив
І випадкову ніжність, і бажання.
Ми - просто так. На вік-на два, не більш.
Ми перелітні, і обоє знаєм
Той коротенький трохи дивний вірш
Про душу, що циганкою блукає.
Кидається із полум"я в вогонь,
Від грішного кохання - до причастя.
А ми - це так. У дотиках долонь
Вимірюєм слабку напругу щастя.
Без самоспалень. Без "Пробач за це..."
Не розщіпай свій власний світ даремно.
Ми - тільки збіг.
Цілуй моє лице,
Допоки ніч, допоки в домі темно.

Матусю-мамо, Ви для мене сонце,
Що дбає ласкою й теплом свої.
Я Вас люблю, матусю, усім серцем.
Ви – найдорожче у житті моїм!

Вам віддам усе на світі,
За Вас на край Землі піду,
І хоч десь буду я далеко,
До Вас матусенько прийду.

Матусю-матінко моя,
Я не забуду ці слова,
Бо Ви для мене лиш одна –
Єдина в світі теплота.

2004 рік

Летіть мрії мої любі
За високії Карпати,
У прекрасні ті країни –
Людям смутку там не знати.

Ви летіть, летіть далеко,
Щоби вас вже не згадати,
Бо однаково для мене
Щастя треба позичати.

Щастя треба позичати
У людей, в людей багатих,
В тих, які живуть в достатках,
Що лиш смуток мають в гадках.


Але щастя – це не річ,
Яку купиш в магазині,
Бо щасливі можуть бути
Усі люди, що є нині.

2005 рік

Спокійна ніч могла би бути,
Якщо тебе б я міг забути
І тового голосу не чути.
Усе в минуле повернути
Й дитинства мить ще раз ковтнути.

Я першу зустріч ту згадаю
Й слова знайомства пам"ятаю,
Тебе про щось я запитаю,
Чарівних слів твоїх чекаю,
Бо ти найкраща - я це знаю!

Спокійно ти відповідаєш,
Мене про щось ще запитаєш,
Хоч і мене чуть-чуть лиш знаєш,
Та всі проблеми розділяєш,
Мені життя ти довіряєш.

Спокійна ніч могла би бути,
Та я не хочу все забути,
Твій голос знов бажаю чути,
З тобою світ перевернути
Й до себе ніжно пригорнути.

Где-то девушка жила.
Что за девушка была!
Роберт Бернс

Біля фортеці старої
Красуня білява жила
І вроди була неземної,
І лагідна серцем була.
В той час на кордоні країни,
Мов хмара, з’явилась орда
І очі заплакали сині:
Біда йде до нас, йде біда!
Вже ворог на мури високі
Зухвало дивився з сідла,
У рів опустився глибокий,
Навколо спалив все дотла.
Вже стріли у небо злетіли
І кров розлилась по землі,
Вже й мури старі загуділи,
І діти сховались малі.
Пороки* б’ють в стіни високі,
Смолу ллють із мурів униз,
Закидали рів той глибокий,
Палає під брамою хмиз.
Орда з криком мури штурмує,
Ледь стримує натиск загін,
Порок б’є та стіну руйнує...
І Господу молиться дзвін.
- До бою, ставайте, до бою,
Хто вмерти не хоче рабом!
Беріть у поранених зброю,
Читатимем потім псалом! –
Красуня так юна сказала
І з шаблею кинулась в бій.
Фортецю вона врятувала
І час зупинила лихий.
Ніколи не зникне країна,
Якщо у часи лихоліть
Тендітна, вродлива дівчина
Свій край від біди захистить!


*Порок – таран для розбиття мурів.

Гобелени наших почуттів
Вигорають від палкого місяця...
Просто щезну. Все, як ти хотів.
Поки два кохання перебісяться,
Я на цих полотнах ще живу...
Щастя зимне і маленьке дуже
Жабенятком плигнуло в траву,
Розхитавши зорі у калюжі.
Сумніви пройшлися, як вогонь,
По садах квітучих і зелених.
... Випадаю зіркою з долонь.
Сумно. Вигорають гобелени.

Посеред хаосу людського,

Що схожий на бджолиний рій,

Самітником, між виру того,

Брів полонений палких мрій.

Закутаний у плед з думок:

У серці міста він в пустелі,

Навколо не асфальт - пісок,

Й вітри співають - менестрелі.

Потік поспішливих годин

Мина його, мов хвилі - скелі,

Він споглядає їхній плин

З-за муру душі-цитаделі.

Майбутнє ж дифірамб співає,

Вихвалює прийдешній лад;

Що застаріло - помирає,

Не повертається назад.

Скінчилась трубадурів ера,

І рицарства вогонь погас,

Трувери погубили пера,

А навкруги стіною - час.

Для ньго ж вірність, честь, відвага -

Не привиди минулих літ,

Нехай знайомих вся ватага

І каже, що змінився світ.

Та мандоліна дзвінко грає,

І менует танцює лист;

Собі той шлях він обирає,

Куди веде уяви хист.

Чи може зовсім й не уява,

А пам'ять спраглої душі

Про щастя, коли честь і слава

Не мали жодної межі,

Коли сп'яніла від свободи

Складала ризику сонет...

Все змінювались епізоди;

В задумі йшов анахорет...

Замріяна ти перед зоряним небом,
Замріяний я, але десь в далині.
Ти бачиш любов, та далеко від себе,
Чекаєш на принца на білім коні.

Мені не багато для щастя потрібно,
Життя все-одно якось я проживу,
Але якщо ти мені пишеш постійно,
То серцем й душею по небу пливу.

Я знаю, що мрії твої, ніби казка,
Я знаю, що ти головна героїня.
На балі вечірнім одягнеш ти маску,
Але і без маски, ти наче богиня.

Ідеш ти по вулиці, бачиш - дзвіночок.
Це я залишив, щоб його ти знайшла.
Для мене він був, ніби щастя віночок,
Для тебе - це знак, щоб до мене
прийшла.

Не знаю чи мріям моїм є надія,
Не знаю чи принцом я буду колись.
Нехай всі ці мрії вітром розвіє,
Але щоб вони із любов"ю неслись!!!

У трьох словах багато не напишеш.
Як голос мертвий - серце ще живе.
Життя іде - ніхто не може знати,
Коли кохання знову оживе.

Я був не той, коли тебе не знав ще,
На світі я хотів одну знайти,
Але за тебе не знайду я кращу,
Бо цілий світ для мене тільки ти.

Твій голос дарував натхнення.
Воно вливалось знов у вірші.
Мені не було вже спасення,
І день за днем ставало гірше.

Хоч може разом не судилось бути.
Ти може знаєш - я не знаю.
Але три слова важко ті забути:
(......), я тебе кохаю!

Осінь проводить
Розтин півмертвого листя -
Скальпель на свіжій
Плоті карбує вічність.
Осінь шукає
Збігу часу і місця,
Щоб показати
Світу свою поетичність.

Капають сльози
У келихи каналізацій.
Їдуть за вітром
Дахи і порожні трамваї,
Осінь у душі
Заносить сліди пунктуацій,
Сніг і самотність
На скронях дерев лишає.

Осінь дарує
Вино і любовні сцени,
Вічне блаженство
В кабінках брудних туалетів,
В кожнім рядку
Замість рими - одні рефрени…
Осінь виводить
В останню дорогу поетів.

Мовчки постоїть,
Віддавши данину прощанню,
Неба похмурість
Спіймає очима сумними.
Трохи нервово
Закурить цигарку останню,
Богу помолиться…
І попрямує за ними.

у грудях біль
і не твоє питання
сьогодні я вирішую
де буде наша спальня
в яке вікно
куди засвітить сонце
в якому напрямку
дме сильний вітер
і перемети протяги
ти одягаєш
на свою душу світер
коли кордони
вже порушено
і на твоїх долонях
не медові квіти
крапки розставити
ми в змозі
ми вже дорослі діти

попросиш зняти
я сміло зніму
закриваючи очі
і сміх і сміх

знову балуєш димом
не на жарт захопила
забираєш в полон
мої зламані крила

ти лікуєш росою
мій сон
одягаєш зорі
і сміх і сміх

в пітьмі я єдиний твій орієнтир,
єдиний твій шанс на спасіння в бою,
я біблія твоя, і я твій псалтир,
але не почую молитву твою,

бо сотні разів надавав допомогу
і жодного разу подяки не чув.
уже не підкажу тобі я дорогу,
тепер я навіки уже замовчу.

ти втратив свій розум, повагу до себе,
твоя бездіяльність причина всьому.
ти завжди втікав, хоч не було потреби,
власноруч для себе ти зводив тюрму.

скінчилась пора безтурботних забав,
ти можеш просити, молити, благати,
та надто вже пізно - ти душу продав,
й за це не отримав достатньої плати.

Щоб криза нас не діставала,
Щоб Україна процвітала,
Безбідно щоб усім жилось
І добре їлось і пилось,
Щоб люди гроші заробляли,
Податки в шафи не ховали,
Щоб не за кольором вони
Були і в шані і в ціні,
Щоб їх за гроші не купляли,
Щоб синіх білим не лякали,
Щоб не лякали навпаки
І щоб великі кулаки,
Як аргументи, не здіймали
Чоловіки в сесійній залі.
Для цього є великий двір,
Ідіть до нас, шановний сір.
Бо про життя людей нічого
Ви не дізнаєтесь нового,
Ідіть до нас та поживіть,
Тоді й почнете щось робить.

Податки зменшіть для початку,
Зніміть тягар важкий податку
З плечей селян та фірм малих –
Ви ж розкулачуєте їх!
Цивілізовані закони
У нас чомусь ще не в законі,
Театр дивитись все життя
Втомився вже, їй Богу, я.
Хто винуватий? Що робити? –
У найми скільки нам ходити?
І скільки ще потрібно сліз
З реформами щоб зрушив віз?
Ми вже втомилися чекати –
Життя іде, старіє мати,
А ви все ділите добро –
Країну, Київ та Дніпро.

Ти музика моя...і що ще тут додати?
Моїх мелодій-снів шалений ритмобій.
Твою красу вдихну у зоряну сонату,
Бо ти моє життя в кардіограмах мрій.

У мене є струна, а в тебе - в косах весни,
У мене є любов з троянд і хризантем.
Із цих чарівних слів в містеріях небесних
Я певен, складено немало теорем.

Ти берег моїх дум, ти світлий мій неспокій
Ти невблаганний сум солоно мокрих вій
Та понад все й усе - ти щастя карооке
Моє і не моє, хоч я давно вже твій.

Осінній спалах хризантем,
Бентежний дотик вуст знімілих...
Я поведу тебе в Едем
Гаїв, печально обважнілих.

Там небеса, ліси, сади
Горять у барвах листопаду,
Там пісня ллється з висоти
Ключів лелечого параду.

Там серед диво-горобин
Жоржин палає біль червона,
Там візерунками краплин
Блищать калини пишні грона.

Там спкій, щастя молоде,
Зіркаті ночі пестять груди.
Там все цнотливо молоде.
І чудо-мов би і не чудо.

Давай туди разом підем.
Туди є стежка.Чуєш, мила?
Я поведу тебе в Едем,
Гаїв печально обважнілих.

«Стою на краю – на краю всіх кінців,
На кінцевому шляху кінця
І без задніх думок, і без зайвих ходів
Я стараюсь найти вороття
…. У життя.
Клітка боляче схрещених пальців,
Поламались залізні прути
Я нарешті у світ, на кінець увірвалась,
Та мені би пора вже іти
…. В мої сни
Я стою на краю і падає небо
У мої благальні долоні,
Я приймаю його бо мені того треба
Щоб і далі побути в не волі
…. Така моя доля
Така моя доля – жити!
Та жити не тим чим живуть.
Власноруч торбу щастя кроїти
І нехай вже буде як будь.
…. А тим часом забудь»
І забудьте ви всі про людину,
Про людину вам зовсім незнану,
Про людину від господа вільну
Про людину, якої немає…

Освічена,засмічена недолею,
Замучена, закинута неволею,
Сьома вітрами попелом розвіяна,
Дикунка часу небом неомріяна,
Стоїш собі у чистім полі каєшся
З любовію і з волею прощаєшся.
Затравлена, спаплюжена нестерпними,
Колючими, дурними днями впертими!
Змарніла людом-нелюдом зацькована,
Страхами, нетрями думок зіпсована.
Тепер дивись на замки побудовані,
На весни витребеньками стурбовані,
Дивись пильніш, щоб не були змарновані
Життя і доля, Богом подаровані!

И вроде было не чего,
Но день прошёл,
Оставив всё как было.
Наде6жды были, всё изменит он.
Но снова ночь, надежды дарит,
О том, что завтра будет хорошо,
И день грядущий всё изменит.
Мы в замкнутом пространстве,
Из ночи, в день, шагая, всё ждём,
Но вот чего не знаем.

18.11.08 г. 18:29

Місяць, вагітний мріями,
Б’ється чолом у шибку.
Вітер махає віялом,
Кліпає осінь віями,
Їсть шоколадну плитку.

Стелиться стежка стелею,
Сипляться сни крізь сито.
Стіл листопадом встелений.
Тиша дрімає в келиху.
Бабине
Літо.
13.11.08