А облако снова смог
бледно-поганый снег
болезненный желтый смех
круглый искусственный мех
а я мог,мог и не смог
желтеющий масла круг
единственный цифра-друг
пласмассы горелый вдох
закрыл рот ударом в дых
останется только вздох

под облаком круглый стог
зелёно-яблочный луг

зима, 2009

Я відчиняла вікна - впускала літо в кімнати:
спочатку медову спеку, а потім - дощі-мате,
пожовкле липове листя, що вміло крізь нас літати,
коли ми гойдали радість, немов немовля святе.

Години втікали швидко, як чорні блискучі коні,
світанки падали підло, будили шумом авто.
Ми спали. Лишалось літо слідами на підвіконні,
мелодіями твоїми, які ще не чув ніхто.

А потім ти їхав, їхав, а я відчиняла вікна,
і літо влітало вітром - то теплим, то наче й ні.
Приносило павутиння, лякало, що все навіки,
просило вина і хліба, видовищних слів і снів.

Твій запах лишався в ліжку, повітряний і казковий.
Втирала його у себе, вдихала тебе, немов
ти літо. А справжнє літо в розмови вплітало слово,
найкраще у світі слово, і слово було - любов.



2010

Обрид мені мій нік.
І я його змінив.
Хто заборонить це мені, до лиха?
Ось тільки не зумів
Позбутись ворогів.
Вчепилися у мене, як у собаку блохи.

Обрид мені мій сайт.
І я його змінив.
Хто заборонить це мені, до лиха?
Пішов на інший сайт.
А той – послав в офсайд.
Зі мною вороги реєструвались тихо...

Обрид автомобіль.
І я його змінив.
Хто заборонить це мені, до лиха?
Купив я "Mercedes".
Відразу класу "S".
Аби дівчатам всім враз позривало стріху.

Обрид будинок мій.
Вгадали - замінив.
Хто заборонить це мені, до лиха?
Купив собі палац.
Там тенісний є плац,
Джакузі і басейн - і сауна для втіхи.

Мені набридло все.
І я усе змінив.
Хто заборонить це мені, до лиха?
Ось тільки ворогів
Позбутись не зумів.
Підкаже хтось мені, як їх, до біса, здихатись?..


26.07.2010

Оранжева лампа. Дитячий годинник.
Показує вісім, показує п’ять.
Крутнеш циферблатом –
гойдається стрілка…
Години-сніжинки у безвість летять.
Захочеш – і вечір, бажаєш – і ранок.
Дитячі надії, дитячі думки…
Змирившись зі світом, звикаєш до зради,
Черствієш душею, вставляєш замки.
Крутнеш циферблатом…
Згадаєш, заплачеш,
Як плакав у вісім, як плакав у п’ять.
Ця іграшка, може,- бальзам для дорослих,
А може… Розбити! Зламати! Нехай,
Нехай не лікує, нехай не тривожить…
Навіщо ці рухи? Навіщо ця гра?
Заплакати так вже ніколи не зможеш,
Бо мрії обвисли, й на серці гора.
Скоріше сховати! Подалі від лампи.
Літа хай повільно у безвість летять.
Дитячий годинник нехай у шухляді
Показує вісім, показує п’ять.

2005

Гірські нескорені вершини,
Які занурились у хмари.
Ліси дрімучі, полонини,
Старі колиби і кошари.

Вітри ласкаві та сердиті,
Духмяні трави запашні.
Громи ревуть несамовиті,
Струмок дає води душі.

Стрімкі потоки, водоспади,
Могутні скелі, спів трембіти.
Я йду до Вас мої Карпати-
Одні такі на цілім світі.

20.07.2010р

У Інтернеті - Supermen&
Superwomen, supergirls,
А не якісь, як ми - нікчеми,
Playboy там є і superboys.

Є знані, є і знамениті,
Що selfie постять в Instagram -
У них тіла, як з бронзи литі
(Таке напостять - просто срам!)


21.06.2010

Розгублена, наче іграшка в пральній машинці
дивилася щиро, руками руки стискала
Сидів-думав: Господи, я ж стільки віддав цій жінці
а вона пройшлась по мені, як татаро-монгольська навала

А вона у мене пустила коріння грубе
а вона розлилась по мені як-море-широка
павутиною-медом склеїла мої губи
по полицях розклала чотири десятки років

Тепер сидить не плаче дивиться а я не можу більше
і менше не можу, і в очі не можу - соромно
Вона руками руки стискає (собі, між іншим)
а мені так хочеться не їй віддати останні сорок



(2010)

Краплина поту в надвечір'я
Перетинає скроню втоми.
Краплина крові рубом світу
до горла болю доповза.
Сльоза незграбно-жалісливо
вовтузиться на вії хмари.
Крихкі метеликові крильця
ромашку кличуть у танок...

Кипіла кров у горлі болю.
Сіль поту роз'їдала втому.
Гроза сльозу зіпхала в повінь...

...Крізь гуркіт грому й блискавиць,
метелик кинувся у небо
відвести крильцями негоду.
Ромашка ніжно шепотіла
пелюстками : “Вернись.
Вернись...”

2010

Коли твої тремкі долоні
Здіймають в тілі дивні хвилі
Мов дикі коні у полоні
Мої слова, думки та мрії

Тремтить рука ледь чутно… трохи
А тіла мого не торкнеться
На нім усі стежки, дороги…
Тобі віддам… Прямуй до серця!

Це насолода і тортури
Це гра приправлена знущанням
І сорому вже зайві мури
Проб’є стрімка ріка бажання

2010

Блакитна я ворона,
Живу на білім світі,
Сідаю на балконі
І каркаю пісні,

Романси й тріолети
Виспівую дуплетом
З самісінького ранку
До ночі навесні.

Я сонячна ворона
На сонячній планеті,
Мов ластівка в тенетах -
Свободу дай мені.

Під хрип акордеону
На райському бенкеті
Мої сумні сонети
Виспівують блатні.


12.07.2010

Є люди, є людці, а є людиська -
Ти до останніх не підходь і близько:
У них душа бридка, скарлю́чена і ни́зька.

Нервово палить біс на стороні,
Доки людиська доживають ниці дні.


16.06.2010

Сині пальчики вербові
Зоряні торкнули струни
Й позбігались ноти-луни
В зачаровану діброву.

Ой. дівчатка-зоренятка
Буйні трави столочили..
Направляє дядько Місяць
По Чумацькому спроквола
Мідяні свої гринжоли..
Сяють твої очі милі..
Вітер бавиться на хвилях -
Миє ноженята білі..

Комарі зловили ноту -
Цідять з неї в келих чорний..
Бог цілується із Чортом-
Кружеляють знову..й знову..
І колишуть соньку- Тишу...

З виру міста несеш
Тихе плетиво ніжних симфоній.
Не лякаєшся меж,
Не боїшся нічної мари.
За собою не стеж.
Ти незмінна. Ти вся на долоні.
Ти спокійно пливеш.
Що хотілося взяти - бери.

Не шукай марно слів.
Затискаючи щастя у жмені,
Обернися востаннє.
На згадку візьми тільки сніг.
Перехожим залиш
Їхніх вулиць пісні безіменні,
Розчинивши себе
В сивім мареві дальніх доріг...

В краплинах дощу
і за громом вздогін
спішити
і серцем шукати вогонь

собою непрощений ластівка-кінь
під крилами ще не розкритих долонь

назустріч вогню
і до серця вогонь
зубами зриваючи блискавки цвіт

а потім
у стулених крилах долонь
розпеченим серцем
стривожити світ

Сонячний вік,
місячний страх.
Вітер.

Лічи свої  кільця річні.
Скільки тобі ще стояти отак,
тінню між знаками на самоті?
Вітер...

Під шелест осінніх згорянь,
мабуть, тобі ще рости і рости...
Вітер.

А ти перешкодою стань.
Воїн у полі -
це часом
не ти?

... не забудеш
чекати будеш
не обдуриш
себе
шукатимеш
і не знайдеш
авжеж

майнуло
ледь не торкнувшись
обминуло
схиливши голову підеш

не плач
від себе не втечеш...

Сльоза, немов роса на сонці,
Із печалі всотує вагу.
Де снагу беруть оті японці,
Де для творчості беруть вони снагу?

Богомольні торгаші й гуляки…
Пачку грошей кинувши тугу,
Де снагу беруть оті поляки,
Де для творчості беруть вони снагу?

Крутяться дружини, ніби музи,
Варять суп, досолюють рагу…
Де снагу беруть оті французи,
Де для творчості беруть вони снагу?

Як сказати правду богу й жінці
Спину не згинаючи в дугу?
Де снагу беруть ті кляті німці,
Де для творчості беруть вони снагу?

Як не йти у вічність крізь могилу,
Заховавшись з милою в стогу?
Де жінки беруть снагу і силу,
Де для творчості беруть вони снагу?


2010

Чорні відблиски темних кіс,
Перламутрові перли плечей
І прозорі алмази сліз,
І яскраві агати очей.

Я здригаюсь, згадавши усе,
Аж морозом по шкірі дере:
Подих вітру мені несе -
Я не знайду тебе ніде.

Не забуду усе життя
Те кохання у пристрасну ніч
Та немає туди вороття -

Ні твоїх перламутрових пліч,
Що для мене пішли в небуття,
Ані поглядів віч-у-віч.


10.06.2010

Весняні дерева вздовж алеї
(Бруньок ще – жодної)
Стрепіхаті, як подих Борея,
Як стрижка у дами модної.

Весняні дороги блискучі
Від води, що випала вранці.
Блимають лейблами «Dolce» і «Gucci»
Такі липучі коханці.

Весною зелене і чорне
Зливаються так гармонійно.
Я би злився, та вона не пригорне
І вакантні мої обійми.

Весною то мокро, то сухо.
Під підошвами гуща кофейна,
А мені якось так, ніби стухли
Яйця, запиті дешевим портвейном.

Може вже досить ото травити,
А взяти приклад із твого кота.
Ми розбіглися. Все! Ми Квити!
«C’est la vie». І нехай буде так.
Початок квітня 2010 (Калуш)

Кориці запах, чорні грати,
Втрата свободи – гірша втрата,
Ніж навіть смерть на самоті…
Світ на основі трьох китів
зійшов із місця. Базилік.
Мене позбавлено навік
Свободи. Я. Сира темниця.
Знов кориця…
Знов правда. Перець. Біль утрат.
Повзе по тілу чорний гад.
Слизький. У душу нагло лізе.
Може задушить? Кров. Порізи.
Болять. Сочаться. Кровоточать.
Жасмин. Цвіте з приходом ночі.
Вже не почую… Ні то Ні.
Жалізні грати на вікні.
Не стратять. Не уб’ють. Не буду!
Навколо так багато бруду…
Навколо завжди так було!!!
…
Мені то холод, то тепло...

...
Кат сипле в кров на рани сіль.
Кориця. Перець. Я. Ваніль.
Позачиняйте в каземати.
Мені нема куди тікати.

Не був я в західних столицях,
Лиш раз - у місті Відень,
А там - із кожної крамниці
Приємний запах лине:

Тут пахне кави ароматом,
Тут - чаєм із жасмину,
З тієї - пряний запах м'яти,
А звідти мріє кмином.

З арабських чутно ресторанів
Легким димком кальяну,
З китайських із самого рання -
Для мене невпізнанні.

У центрі - запашним глювайном
І смаженим каштаном...
Гуляють тут дівчата файні
Й туристів каравани.

Як чарівниця мила, мимо
Пройшовши повз вітрини,
Жагучий погляд в тебе кине -
Пектиме і донині.

По тротуарах із бруківки
Ходив і милувався
На чепурні його будинки,
На вирізьблені лавки,

Алеї, парки та озерця,
В яких качки і ряска...
Лишився Відень в мене в серці,
Немов чудова казка.


17.06.2010

Ти пісні розчиняв у наївних серцях,
Не цукрові слова – солоні.
Все минуще мине – запевняв у піснях,
Як любов не одна у долі.

Ти співав не коханим, закоханим лиш
Безнадійні романси туги,
І у кожне із їхніх дівочих облич
Називав неприємно «другом».

Дотепер не було про кохання хітів
У твоєму репертуарі,
Але я почуття заронила у спів
І надала життя гітарі.

Тягнуться за голосом слова
Чорними, червоними нитками.
Заспівала кольором канва
Під твоїми вмілими руками.

Вишиваєш пісню ти мені
Про кохання і дівочі чари.
На душі натягнутій струні
І на струнах вишивки-гітари.

Жаб"ячі оркестри..сни..латаття..-
Дивовижа місячних ночей..
Ти своє,росою шите, плаття
Кинула..невинно.. за плече..

Білих лілій спалахи божисті..
Стежечки обірвана струна..
Згублене коралове намисто..
Перелитий келишок вина..

Музика панує над рікою..
Сивим німбом диригує Бог..
Любонько, прегарною такою
Ти ніколи не була.. либонь..

Там сузір"я знову перем"яті..
Диригент хлюпочеться в воді,
І стрибають жовті жабенята
По його безсмертній бороді..

У тебе місячна ментальність
Циклічно кругла, мов гарбуз.
Чутлива ти червова дама.
А раптом: дивишся – ти туз.

У тебе сонячні принади,
Ти всіх зігріти ладна. Ти
Ідеш поволі до любові
Та враз – до іншої мети.

У тебе все і є, й немає.
Тож задоволення не те...
На стежці згублену підкову
Січневим словом замете...

Мов передзвін північним сяйвом
Життя полине у віки.
Писати місячну сонату
Мені сьогодні не з руки.


2005

"Батарея" взуття
У моєму коридорі.
"Так-так, мамо,
Зарас приберу".

Хмарочоси книжкові
На моєму столі
Височіють до самої стелі,
Але я їх не заховаю!

Зелено-коричневий фільтер,
А чорний - для води
Уже місяць забитий,
Але ж вода ще тече!?

У підводному човні
Я тримаю лад.
А вдома -
Процесуальний хаос.


2010 року Божого

Забігла Моська в темний ліс
Із дому по дорозі,
А там у затінку приліг
Вовк ситий у знемозі.

Дурненькій швидше б утекти
Від хижака чим далі -
Та, мов наївшись блекоти,
Тут Моська загарчала:

- Гей, сіроманцю, не лежи,
Анумо, швидше звідси!
Хіба не знаєш, чий це ліс?
Моє тут завше місце!

Який ти вовк?.. Старезний пес -
Облізлий, шолудивий...
Ач, посиві́в і схуд увесь,
І зовсім запаршивів!

Тут вовк прокинувся.. Лежить,
На Моську глипа люто,
Зненацька кинувся – й умить
Роздер нахабу кляту.
…
Щоб не пропасти ні за гріш,
Зустрівши сіроманця,
Якщо ти Моська – чим скоріш
Втікай аж за край сонця.

І без потреби не гарчи
Із вовком на побачках:
Бо вовк - це вовк, хоч і старий.
А ти - дурна собачка.


11.06.2010

Було це геть давно. В середньовіччі,
Чи ще давніш – всі дати навмання.
Учителеві дивлячись у вічі
Сотали учні мудрість і знання.

І запитав один юнак завзятий:
-Учителю! То як цей світ пізнать?
Чи розум, а чи срібло треба мати,
Щоб осягнути суть усіх понять?

В усіх куточках світу побувати
Без срібла і коня не пощастить.
Мабуть, що саме срібло є початком
Того, що розум досягне мети?

Завмерли всі. Цікава ж бо розмова!
Чи дасть мудрець на те ясний одвіт?
Учитель усміхнувся і промовив:
-Поглянь навколо. Що ти бачиш?
-Світ!

-Тепер поглянь у дзеркало, мій друже.
-Тут лише я! Ні світу, ні небес…
-Затям! На склі тім срібло осоружне,
Тому і бачиш ти лише себе.

В полі соняхи спілі –
Солдати на звільнення:
Ми удвох на дощу –
Ще зовсім такі не зрілі,
Хай волосся хоч вилиня
У зими кольору цвілі,
Я для тебе зрощу
Білий сонях нової надії.

Ми зітремо кордони, між якими живуть наші зими,
Намалюємо світ, де дитинство втікає до рік.
Там, на постілі з трав день зачумлений, нескоримо
Траво-синню нас просить лишитися з ним на вік.

Ти обіймеш мене, обпечеш мої губи цілунком,
Заплетеш у волосся дикі квіти, що назбирав,
Забринить ковила під ногами твоїми, як струнка –
Ми народимо музику в жилах зелених трав.

Повір, не прагну я ні мідних труб, ні слави,
Поезія моя - скоріше, долі знак.
Але людей чомусь це зовсім не цікавить -
Їм хліба і видовищ чим швидше подавай.

Навіщо це мені?.. У відповідь на закид
Я тихо відповім, без глуму і в журбі -
На світі є лише одна-єдина заповідь:
„Ти іншим не роби, що б не бажав собі.”


11.06.2010

З тобою я був дорослий,
А без тебе - немов дитя.
З тобою я добрий,
Без тебе - злий.
З тобою я живий,
Без тебе я мертвий.
З тобою я піднімаюсь вище,
Без тебе я кочусь на дно...

2009 року Божого

Барбарисовий смак правди
Я заснула в руках липня
Ця безвітряна гра в нарди
До очей і думок липне

До барвистих ідей світу
Струменіє твоя мова
Це весільне вбрання літа
Хоч б/у, та завжди чудове

Лоскотати чужі нерви
Не вирішує час істин
Ця планета в моїх перлах
Відбиває швидкі твісти.
8.06.2010

"сяйво в очах - твоя любов
Вірю тобі й проллю свою кров
душа моя людська була
Ну а тепер вона німа
Не скаже ні слова
І поради не дасть
Не помітить тривогу, не почує ненасть
Серце - стемніло, любові не знає,
Стукає рідко, від болю горлає.
Пушинка щастя в землі заблукала
Дороги не знає, та й я не шукала"
Ні щастя, ні горя, ні краплі тепла.
Хіба це людина?
О так це вона!
Хоча і нічого з добра не вчувала,
Живе поступово, старіти почала.
Сидить на стільці і бачить свої
Похмурі сіренькі чотири стіни,
Картина родини. чай і періг
60-тий десяток прийшов на поріг
І сумно і гірко і просто байдуже
Нема вже нічого, а самотність всь кружить.
І кличе старанно ту дамі у гості
І просить усербно дорогу вказать
І молить прощення за те що в житті
Не пізнала нічого окрім самоти.
Деякі з нас отак і живуть
Приходить пора і йдуть вони в путь.
Хай кожен із нас тас всеж пам'ятає
Що втрата - Не все що в житті нас чекає
Радій після горя,!!!!
Бо після дождя завжди буде сонце -
Провісник добра.

Я розбитий, сумний, одинокий,
Наче в’язень у клітці німій,
Там, де сум огортає глибокий
Мою душу і світло у ній.

Я так хочу звільнитись скоріше
Від тих пут і кайданів страшних,
Хочу бачити світ яскравішим,
Без людців жалюгідних, тупих.

Я так хочу відкритися світу,
По життю крокувать до мети,
Не лякатись ні злоби, ні гніту,
І себе у цім світі знайти.

Ось тому відтепер і до скону
Цей девіз обираю своїм:
Стать на захисті честі закону,
Чути совість і бути живим!

Впаде у осінь ясеневий лист,
До краю неба, до самого краю.
Знайде кого шукає? Я не знаю,
Який вже в нього, в цьому ділі хист.

На скронях лісу зблисне сивина,
Дощів намисто висохне сльозою.
І хмари потечуть до водопою,
То так - зима, то вже не дивина.

Напне і скине сніговий намет,
Щось ніжне, молоде, в зеленім брилі,
Збіжать смарагдові на пагорб хвилі,
Зазолотиться перший дикий мед.

Край стежки зійдуть маки-кумачі,
Ліси за літом плачуть зозулями.
Розкине сонце поли над полями,
Спече солодких яблук калачі.

І знову осінь, знов як перший раз,
А я сиджу на камені край річки.
Потік її стрімкий стрункі смерічки,
В туман закутав, та біжить повз нас.

Хто так із мене насміявся,
Свої заплутавши сліди?
По вінця, по вуста, по серце -
Біди.

Кому несу свою подяку?
Під ноги кину – забирай!
За що мені? А він німує…
Тай край.

Віддам, зречуся, з серця вирву,
Зніму з опущених плечей,
Вину таких, вже непотрібних
Ночей.

Піду, пустий і окрилений,
За неба край, за холод злий,
Німий, не званий, не доречний -
Нічий.

Тон в тон,
Не білений льон,
Парфуми, помада…
Це щастя, чи зрада?
Дінь-дон,
Знайомий ринг тон.
Щасливі, чи бранці?
- Зустрінемось вранці.
Дзвінок, СМС,
Зустрінемось десь
За рогом, без чверті.
Чекаю-чи-смерті?

Шукаю-чи-може...
Поможи тобі Боже.

2010 р.

Скільки у нас потреб -
Стільки у нас турбот.
Чуємо ми вкотрЕ:
Прапор - то є народ!
З ним ми - до перемог,
З ним - у борні, в трудах.
Він для Вітчизни - Бог,
Сила і міць тверда!
Щирі послухай ти
вже не нові слова:
хліб на нім золотий,
неба синь-синява.
Серця у нім вогонь,
воля, земля сама.
То ж піднімай його
і не кидай - тримай!
Аби нас світ пізнав, -
свідчать любій порі
про незалежний час
мирнії прапори!
2010 р.

І відчутно ці струни у скронях і пальцях…
Від гітари лишилися тінь і надрив.
Покотилися постаті точені вранці,
Розтривоживши місто покою і див.
І на мить - досконалого профілю образ,
Я почую наосліп і тілом немов.
І найтоншого світу торкнуся, раз по раз
Задихатимусь серцем в акордах його…

Слово - це не горобець:
Вилетить - спробуй, піймай!
Слово зведе нанівець
І подарує вам рай.

В думки тугу тятиву
Слова стрілу ти кладеш
І відпускаєш - в пітьму
Чи до далеких небес.

Слова стрімкого у лет
Не запускай навмання,
Пригорщі срібних монет
Не викидай у сміття.

Словом надмі́р не гріши,
Не оголи його суть,
І таємниці душі
Не відкривай кому-будь.


28.05.2010

Ти не побачиш сліз
Докорів не почуєш
Лиш може серця біль
Та смутку тінь в очах
А небо скаже "глянь"
А сонце скаже "чуєш"
Як плаче німота
На замкнених вустах

Ні ревнощів вогню
Ні зради попелища
Лиш зрідка уві сні
Щось тихо защемить
А небо скаже "ні"
А сонце "ну навіщо"
Сон тихо промайне
Ніч далі полетить

Не буде пут і стін
І ланцюгів не буде
Лиш серця мого тінь
У тебе за плечем
А небо скаже "стій"
А сонце не забуде
Як крила опадуть
Обпалені вогнем

Люби мене
Так, щоб і я любити вміла.

Навчай мене,
Щоб все в житті цим зрозуміла.

Почуй мене,
Щоб я увагу відчувала.

І не принижуй
Щоб самотньою не стала...

Допомагай мені,
Я ж тільки починаю жити.

Й не насміхайся
Коли не можу щось зробити.

Матусю люба,
прошу все вибачай.

Не ігноруй мене,
а завжди розмовляй.

І довіряй мені,
щоб я вам довіряла.

І поважай мій вибір,
Щоб ЛЮДИНОЮ я стала

Здалось чомусь, що ми - нещасні люди,
Які блукають в пущах Інтернету,
Немов жаскі замучені верблюди,
Що потерпають у пустельній спеці.

Нам не стає тепла від наших рідних,
Близьких, знайомих чи колег по цеху
Й шукаємо ми радості деінде,
Аби дістати насолоду й втіху.

Але, можливо, це і непогано -
Вода ж буває не лише в криниці,
А струмінь чистий може бити й з крану,
Як з джерела напитись не вдається.

Отак і ми спілкуємось у світі:
На відпочинку, вдома, на роботі,
Кудись від себе забажавши дітись,
Щоб не лишатися самотніми...


25.05.2010

Нам в келихи наточить сивини
Розстрига вечір.
Кульбабок запорошені млини..
Вітри-предтечі..

На стежці золотіє слід зорі -
Зіниці сліпить..
З Чумацького звиса порожній ріг -
П"яніє літо..

Опальний янгол сипле адамант
На сонні трави..
Немає раю іншого.. нема...
Немає раю...

Розстріляний зливами і кісточками вишень,
Блукаю кутами Бермудів, не втраплю у свій Тибет.
Душа – наче аркуш в чорнилі школярських віршів,
Де ляпки в кінці троєлітер’я "Л", "Ю", "Б".

А дір в парасольці – не злічено від стрілокпинів.
Оце б відповісти, та лук вкорінився у глей.
Натхнення жбурляє недогризки віршів у спину.
Іду неоглядно у світ позаочний, але

Не мисли суворо, бо категоричність – для ката.
Причинно, фатально, а наслідок – твій слідок.
Зоря вказівна розіп’ята хрестово на карті,
Накресленій штрихами міфів, легенд і казок.

Тому знов на гранях Бермудів я ковзаю спритно,
Із вірою здійснення прощі у власний Тибет,
Де "Л", "Ю" і "Б" споконвічніші всіх манускриптів,
Де можна молитись казками й кохати. Тебе.

Речу тобі, гаспиде, оду крізь зуби,
І ось я чому відірвався від справ:
Про тебе, субстанціє мору і згуби,
Шевченко писав. І Цибенко писав.

Ти юнкерсом хижо над садом кружляєш,
Скидаючи бомби сповільнених дій.
Помітно й по пиці, що зле замишляєш,
А ми дихлофосом зустрінем - не смій!

І ти, очманівши від яду і цвіту,
Прокуреним басом заводиш пісні,
Коли я лаштуюсь шедеври творити…
Геть, іроде! Киш! Як ти вгувся мені!

У моє віконце сонечко сяє,
З новим днем мене вітає.
Із шовкових дібров,
Шле природа любов.

Враз - чую ранковий спів -
Це пісня моїх солов'їв.
Річка шепоче якісь таємниці...
Їх земля заховає до своєї скарбниці.

2009р.

Здається на світі важко жить,
Буває у грудях щось болить...
Невже це сум оточує народ?
Невже не буде веселих нот?

Запитань багато,
у цій мелодії без дна.
Ні це не сум оточує народ,
ти просто - сама...

2009р.

Якщо хочеш скарб знайти,
Не треба далеко іти!
Прислухайся до слова...
Скарб - це рідна мова.

Мова - це пісня твоєї душі
Ти - українець!
І хочеш того ти чи ні,
Усе починається із слова.
Ти ростеш і росте твоя мова...

Люби Україну.
Пам'ятай свою мову
Від малу до загину!

2009р.