В майбутнє я поглянути боюсь –
Ворожки помилялися не раз,
Неправду правдою змальовують чомусь,
І доля огортає смутком час.

В минулому – для пам’яті жнива,
Хвилини днів – налиті колоски.
Там золотом записані слова
Стоять у славі прожитих віків.

Там пращурів великих шлях важкий,
Там дзвін мечів та перемоги хміль,
Там слід кривавий зрадників лихих,
Там – і руїни незгасимий біль.

Минуле залишається для нас
Повчальним та незмінним на віки.
Чому ж не вчить нас швидкоплинний час,
Знедолені та змучені роки?

В палацах знову ділять рідний край –
Слабкий не має голосу свого,
Підмінюють словами справжній рай
І чи збудують взагалі його.

Для сьогодення народились ми,
На кращу долю вдома не чекай,
Відвагу й честь у пращурів візьми
І ділом Україну об’єднай!

захід озолотив
золою вкрите
сіре за віконня сирої осині
досить
згадувати досі
про мене
проминуло
ти все ще живеш минулим?
я твоє захоплення
восени захоплений
залишив на піску
сліди
вислідиш
знімеш на плівку
вчиниш ґвалт
зґвалтуєш
брудне дівчисько
ніби
холодні долоні
зігріти
падає листя
майже вогонь
годі злитися
може це злочин
серце відчинене

ти мовчала… «не йди» не звучало із вуст, та чекав я -
як чекають на про'щення поруху зрошених вій…
мій відспіваний дух – під акомпанемент мирослав’я -
сповідався під образом божим в кутку безнадій.

бані дощ обмивав,догорала свічками правічність -
ти зректися не встигла,бо крилос зберіг ще сліди…
я молився тобі – і у скронях луною магічно
великоднім калаталом било не чуте «не йди».

і здавалось мені – хоругви почорніли хрещаті
від мовчальних молитв, від несказаних осінню слів…
прилечу мов на крилах і завжди я буду чекати,
щоб почути із крилоса знов твій надірваний спів.

Войовничим комуністам

Ти не наказував вбивати –
Ти тільки їжу відібрав,
Дітей на сніг прогнав із хати
І теплий одяг нагло зняв.
Замкнув дороги та стежини,
На південь, північ, захід, схід,
Не вбив ні жінки, ні дитини,
Та залишив ганебний слід.
Тому ти з пам’яті стираєш
Голодомору дні страшні,
Не чуєш та недобачаєш,
Та ще й погрожуєш мені!
Ти не наказував вбивати –
Ти жах історії стирав,
Ти міг загиблих вшанувати –
Та з голови й кашкет не зняв!

Дівчинонько мила усміхнись мені
Їду здобувати славу на війні,
Взяв я в діда шаблю, в батька взяв наган,
Буде замість батька в мене атаман!

Дівчинонько люба обніми мене
І розлука наша швидше промайне,
В Гуляйполі батько армію зібрав
Він селянам волю дати обіцяв.

Дівчино кохана поцілуй хоч раз,
Ненька Україна дивиться на нас
Я твої сльозинки витру на очах,
– А тебе хай куля обмине в боях.

Об’єднує доля, єднає – життя,
Повага у вчинках та правда свята,
Усмішки чарівність, та погляд палкий:
– Моя ти навіки, – А ти – тільки мій!
Єднає кохання і душі й серця,
Коханню палкому не буде кінця,
Дивуюсь я тим, хто чоч раз у житті
Пізнати не зміг почуття ці святі.

Візьми мене під своє крило
Та так, щоб розлучити ніщо не змогло.
Обійми мене міцно, поцілуй мене палко
Щоб в обіймах твоїх було мені жарко!
               Нехай жар палає, жар цей – кохання,
                Я знаю буде зустріч і вона не остання.
                І буде кохання і ночі і дні…
                Та поки що приходиш ти лише у сні…
Та здається не сон, а ніби насправді,
Говориш мені ти про своє кохання.
Обіймаєш, цілуєш, голубиш мене,
І ось воно, щастя моє!

We lived our little drama, we kissed in the field of white,
And stars fell on Alabama that night
“Stars fell on Alabama”, Louis Armstrong & Ella Fitzgerald

Ми плели свої маленькі драми.
Танули у вогнищі поліна.
Я язик тримала за зубами.
Він тримав долоні на колінах.

В голові туманилось від джазу,
Обертом йшло небо від циклонів.
Я його доводила до сказу.
Він лише сильніш стискав долоні.

Било серце молотком по вухах,
Вимагали репліки продовжень,
Та ніхто нікого вже не слухав,
Бо й сказати нічого було вже.

Падали зірки на Алабаму.
Він мені розбещував коліна.
Я язик тримала за зубами –
За його, звичайно, не своїми.

Всё будет, так как есть,
Ну и ни как иначе.
Она ушла, но это,
Не чего не значит.
Хотя, болит в груди,
Вот только что?
Ты извини, не знаю.

Версия 2

Всё будет, так как есть,
Ну и ни как иначе.
Что ты ушла?
Так это, не чего не значит.
Хотя, болит в груди,
Вот только что?
Ты извини, не знаю.
Мечтаю о другой,
И это не чего не значит.

Версия 3

Всё будет, так как есть,
Ну и ни как иначе.
Что! – ты ушла?
Так это, не чего не значит.
Хотя, болит в груди,
Вот только что?
Ты извини, не знаю.
Сегодня о другой, мечтаю,
Но это не чего не значит.

Гуашшю розмальовуєш всі грані мого серця,
Пелюстками отруйними розбавлюєш абсент.
Молекули розбіглися – перчинки твого перця,
Усе тепер закінчено, усе тепер the end.

Тобі хотілось солодко, а я могла лиш гірко.
Розбилась в кухні люстра, не вдався твій портрет.
Весна ще не настала і краще перевір, бо
Усе тепер закінчено, усе тепер the end.

Моє кохання з ніжним егоїстом
Дає про себе знати привселюдно:
Я почала від стресу більше їсти,
І через це усе ніяк не схудну.

Усі пориви інтелектуальні
Пригнічені голодною журбою.
О, скільки часу нищу я в їдальні,
Надіючись на зустріч із тобою!

Розтягую сніданок до обіду,
У сандвічах шукаючи спасіння.
Мораль: незастосоване лібідо
Призводить врешті-решт до ожиріння.

Проснулся,
Не дописано письмо,
Но мне, конечно, это всё равно,
На то, что в нём ошибок много.

Мне грустно я люблю её,
А сам приехал я, со свадьбы друга.
Мне плохо, выпел очень, много,
И организм устал за двое суток.

Но я хочу с тобою быть всегда,
Питаюсь написать, хотя бы слова два.
О том, как было хорошо на свадьбе,
И плохо, что она не наша.

11.11.08 14:23

В думках ловила я повітря,
З’єднала я свій подих з вітром.
Ходила боса по голках
І колисалась в його снах.

Моя парабола обвисла.
Мій код – це найпростіші числа.
І більш не маю я ікса,
А серце покрива роса.

Кулькові фарби на обличчі,
Тобі це дуже навіть личить.
Це пластиліновий омлет,
Тож заспівай мені сонет.

Пройдися пальцями по струнах,
Додай новітній символ в рунах,
Полоскочи мої суниці,
Зустрінь давно забуті лиця.

Літати, в піжмурки пограти.
Літа ті сплавити за грати.
Ламати, в тиші закричати.
Томати, в серці промовчав ти.

Кришити сірі клапті літа,
Зашити нігті з – під перліта.
Задумки в папку поскладати.
У сумки мрії, не літати...

Осінній день березами почавсь.
Ліна Костенко

Осінній день похміллям розпочавсь,
Кругами під очима й сірим небом,
І я лежу і думаю про Вас –
Хоч ні, після вчорашнього – про тебе.

І тяжко голові між подушок
Від цих думок – чи то від алкоголю?
Як недоречний цей культурний шок!
Яка невчасність головного болю!

Але світліша небо у вікні,
Приходить мудрість з досвідом похмілля:
Після шукання істин у вині
Рятує активоване вугілля.

Недопалки часу залишмо сьогодні в шухляді,
Недоліки інших - на випраному простирадлі,

Про візи забудьмо - вони постирали кордони,
А в рідному місті чомусь твоє серце холоне

Кружляють ворони - нема серед них альбіносів,
Свого родоводу не знаєш чомусь ти і досі...

Скажи на якому ж проклятім дешевім базарі
Купив непотрібнорожевобридкі окуляри?!

Сьогодні нас поять коктейлями правильних кодів,
На снідання маємо порцію нових законів.

Тобі діафільм змонтували в прямому ефірі,
Щоб наживо бачив свою отупілість "у стилі..."!

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

Война войной,
Обед по расписанью.
Смотрю в окно,
С надеждой созерцанья.
Листва с деревьев прочь,
Ковром укрыла землю.
Надежда есть.
Что я кого-то встречу.
Шагая по листве,
Пройдём мы вместе.
Так может хоть?
Из дома выйти.

7.11.08 г. 11:31

Когда-нибудь и я, как этот пес,
Свалюсь мешком среди чужих прохожих,
И шерстью буду чувствовать и кожей
Как я врастаю в тротуар. До слез
Обидно – я мечтал совсем не так:
Нелепо быть разрезанным трамваем,
И тротуар покажется мне раем,
Обычным раем, раем для собак…

Прохожие пойдут, пройдут, уйдут,
А я, пятном с потухшими глазами,
Останусь там лежать, на Привокзальной,
Так просто оказавшийся в аду…
Лишь девочка – ребенок лет пяти,
Вдруг скажет: «Мама, это же тот рыжий…»
И я сквозь пленку мертвых глаз увижу,
Как мать ускорит шаг, чтоб увести…

Скислі осінні безглузді картини життя -
Втрачені мрії про щастя, як вищу межу.
Знов , як уперше, шукаю собі каяття,
Знов, як востаннє знаходжу - і далі грішу.

Хвора дитяча бездумна моя голова
Рими безплідні змішала з червоним вином:
Рана відкрилась - чорнильно-криваві слова
Мчать через грати клітинок і викидні ком.

Кволі розбещені п’яні облави дощів
Хочуть згасити цигарки вогонь і любов.
Вітер з долоні здуває шматочки віршів…
Осінь померти приречена – відлік пішов.

Хвилина мовчання…
… Мовчання вічність…
Ми падаєм в прірву холоду й страху
Колись було добре та нам стало звично
Без болю у серці жити як птахи
Вільно… щасливо без всяких поривів
Заздрості нерозуміння
Та й без кохання просто так вільно
В дірявому жить павутинні
Затемненим поглядом дивитись у даль
Закритись за бронзові грати
… Нажаль
Не завжди вони заховають
В свої тепло затишні лапи
Не врятує той світ кольорів веселкових
І відтінків рожевої мрії
І сюжетів таких за банально – казкових
Що цілують нам солодко вії
Солоні…
Солоне обличчя солоне –
Символ моря якогось безмежжя
Символ суму розлуки та горя
Символ вічності що безперечно…
Тільки було би вічним хороше
Але сірі маси нажаль
Вже погрузли по вуха у чорне
Як би витягти їх з не бажань…
Так по - людськи жити щасливо

Ми гуляєм удвох і збираєм кленові листки,
Наполегливо роблячи вигляд, що це важливо.
І усе так тендітно, і кожен наш крок місткий.
Усміхається осінь: вона, як і ми, щаслива.

Ми цілуємось поглядом, бавлячись в піжмурки слів.
Нас захоплює кожна деталь цього часу і місця.
Несподіваний рух. Випадкова близькість голів,
Від якої чомусь червоніють щоки і листя.

Тим, хто не пізнав щастя
кохання через прикрощі долі,
присвячується.

Вже тихо ніч спустилась на поля
І ясні зорі в небі запалали,
Туманами вкривалася земля,
Між верб на річці хвилі задрімали.
Ще в дзеркало сріблястої води
Вдивлявся місяць з неба гонорово,
А в білім цвіті танули сади,
Зникаючи в тумані поступово.
В ту тиху ніч в сорочках аж до п’ят
Виходили русалоньки гуляти,
Нитками щоб розжитися в дівчат,
Чи з мавками лісними танцювати,
Чи нишком перестріти юнака,
Аби його в саду залоскотати,
Чи взяти біля хати рушника,
Щоб потім квіти в річці вишивати.
Немов туман русалки пропливли
І зникли в полі, де квітує жито,
Вся в білому лишилась на землі
Русалонька зажурена сидіти.
Сумує біля річки, сльози ллє
І діаманти сліз спадають тихо,
Говорить все, сердешна, про своє
Ще про земне, гірке, недавнє лихо.
– Як я тебе кохала, милий мій,
Чекала – як погожої години,
Поїхав ти від мене в край чужий
Шукати щастя з рідної країни.
В далекій Празі гроші заробляв,
Весілля наше осінь готувала,
Приїхати у серпні обіцяв,
Як я на тебе, милий мій, чекала...
Та доля мрій не слухала моїх,
І наше щастя нелюди забрали,
Коштовностей лишили золотих,
Мене побили, потім згвалтували.
Між нами прірва чорна пролягла
І сонце мрій для нас вже не засяє,
Я, милий мій, себе не зберегла,
Як далі жити – серденько не знає.
Мов п’яна, йшла не знаючи куди,
До річки вийшла й думати не стала...
І річка від образи та біди
Мене у хвилях, милий мій, сховала.
Пробач мене, за все, за все пробач
І не шукай тих нелюдів, коханий,
За мною не сумуй ти та не плач,
Не йди, як я, на берег цей піщаний.
Знов тихо сльози впали на пісок
І верби нижче голови схилили,
Тремтів русалоньки сумної голосок,
Між верб у річці хвилі гомоніли.
Піднявся вітер, грізно вдарив грім,
І блискавка все небо розколола...
А нелюди зустрілись якось їм, –
Русалонькам зустрілись серед поля.


P.S. На жаль, ця сумна історія не вигадана мною. В середині жовтня випадково я почув її з екрана телевізора. Юнак служив у армії, а дівчина його чекала. За два місяці до демобілізації сталося це лихо, він не отримав більше жодного листа, а її останнього передсмертного листа він прочитав уже вдома. Спочатку він хотів покінчити з життям, та друзі не залишали його ні на хвилину. Через деякий час він став месником, захищав скривджених на вулицях великого міста... П’ятнадцять років він провів у в’язниці. Подальша доля його невідома.

Про життя русалок дізнався з книжки «Українська міфологія».

правнуки твої, здорова думка
останнє лисття накришили - просто так...
старий і вже сивий ангел присів на іржавий літак
його вже ніхто не бачив, а він всім світив ліхтарі
дарма шо вони не вдячні від дива його живі,
дарма шо вони не зрячі бережені ним від біди
він все їм як є пробачив і врешті почув- "іди"...
а й ангели мають пенсію, житончик свій здав і меч
він цього чекав як предтеча - турботу звалити з плеч
та раптом так стало порожньо як в темнім вікні вночі
і він зрозумів що любить їх хоч смертні вони і дурні...
закапали ангельські сльози холодним осіннім дощем,
вже схлипували морози за сивим його плечем,
аж раптом мале дівчисько, з очима як моря душа
підбігло до нього так близько, шо ніби запахла весна
всміхнулося щиро аж вічно: "не плач ти ж великий який!"
і раптом все стало музично в душі його сиво-святій....

спеклися мої долоні
від синього твого вогню!
жагуче бажанна пташко!
ловлю! і ніяк не зловлю!
вже сині мої всі мрії...
і сині ввижаються сни,
вже шрами старі на спині
і щерблений меч у руці
всміхаюся синьо і дико,
крізь біль прорізаю крок
я всетаки в щасття порину
набравши у жмені зірок!
прославшись на килемі з квітів,
і Сонцю віддавши лице,
я стільки "нашлю" привітів,
шо Сонце мені підморгне!
вхопивши Туман за бороду,
я в казку світанком втечу!
з весела, нагло і молодо,
тебе там СИНЮЩА вкраду!!!!!!!!!

Хода качина - перевальцем,
Рябе лице, спина крива...
Це тіло зараз - Божі п"яльця,
Де сам Всевишній вишива

На цій землі Свою подобу,
І Дух змережує в життя,
Щоби у плоть людську оздобить
Космічний ритм серцебиття.

Це тіло зараз - скрипка Божа,
Де самий перший із музик
Озвучить вміло ноту кожну
В найважливіший перший крик.

А жінка мрію все колише,
Поклавши руки на живіт,
І зна: за неї красивіше
Не знав й не знатиме цей світ.

Літаєш! Свобода змушена тобі коритись,
Ти птах, який долає все.
Ти час і простір, мусиш в них повитись,
Вони як батько й матір – все життя твоє.
Ти справді вільний, сам по собі -
Відірваний від всіх. А світ
У вас на «ти» усі розмови
У вас все так не як у всіх..
Задумавсь ти, а він нахмурив брови,
Так кожен раз переживає як
Ти вкотре вирішиш упасти в гору,
Він вкотре бачить в тім недобрий знак.
Ти дивишся навколо себе -
Наверх – там хмари, сонце, дощ, чи вітер..
Та байдуже! Ти кинув погляд вниз
А там пісок, трава чи квіти..
А світ би снігом застелив,
Щоб легшим було те падіння,
Якого не чекав би, не стерпів
Ти, птахом будучи, з народження до нині.
Та приземлення твоє легке
І бездоганне, як завжди у птаха,
Ти народився тим, ким вже насправді є
Ти неземний, тож не комаха.
Бо і землі ти так і не торкаєш,
Лиш гладиш стопами межу між вами
А ти таки у сні літаєш
Хоч сни, реалії – одне й те саме…

Небо в твоїх джинсах
Хоче мене звабити.
Через гріхи Гамлета
Плями в моїх віршах.

В сонця твої брови,
Навіть щетина з променів.
Через рядок споминів
Буду на все готова.

Вітер твоїм жестом
Рветься в мої прочерки.
Небо чужим почерком
Править мої тексти.
24.10.08

Головне – дожити до вересня, дотягнути,
Не розучитися дихати, не збожеволіти.
Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити
З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати
Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі,
Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й
Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само
Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само
Нервово курять, і така порожнеча між вами, і таке холодне повітря;

Головне – дожити до осені, дихати,
Іноді плакати, бути як завжди сильним,
бути душею компаній, приязно всім вітатися, лише
іноді плакати, кусаючи губи, головне –
дожити до осені, не пов’язати мотузку в самотній кімнаті, не
збожеволіти, дихати, головне - не піти під воду, не відчути,
як тепла омана крові стікає шкірою;

Гоовне – пережити ці ночі, можна:
Курити, читати, розбивати щось, різати, кричати, іноді
Плакати, лежати у теплому ліжку й знову плакати,
Знаєш,, без тебе: вони приходять вночі, говорять зі мною,
Сміються, я їх не бачу, знаєш, я чую музику, стогони,
Знаєш, без тебе все навколо – фільм, і він чорно-білий;

Головне – дожити до осені, чимось займатися,
Читати хороші вірші, кохатися з кимось, крім тебе –
Це лише втомлюватися, головне – дочекатися осені,
Жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі
Яблука, теплі і втомлені, як улюблена жінка,
Кохатися з кимось, швидко дихати, уявляючи постійно тебе –
Це найкраще, що в мене є.

прости мене моє шипляче щастя
сопілка грала – і розквітнув сад
але німого сумніву десант
не здався нам – просвітленої масті

і ми були... і Він між нами – був
не викрито не визнано не знано
і луснула сопілка – і на зламах
запікся звук... на щастя? – на судьбу!

Місто
Засмагло
В солярії.
Шкіра без крему тонального
Пахне бензином і гравієм.
Липне попса із динаміків
До шкіряних чобітків.

Контури тіла овального
Зміями вулиць розбавлені.
Вечір зі смаком рогаликів
Грішної плоті позбавлений.
Місто
Твоїх
Почуттів.
23.10.08

що для щастя тобі що іще –
тихше дужче світліш темніше
лід в кишені букет під плащем
сміх нестримний невтишений щем
святість свята чи зболеність грішних

ти у кого запитуєш – сам собі
накладаєш пласкі історії
замість гриму на душу й дивує збій
то картинки то настрою – гімн юрбі
заглушає щасливу story

що для щастя тобі що іще –
вище нижче сильніше слабше
стовп стовпів чи печеру печер
сонце з місяцем сніг із дощем
чи лежати вже руки склавши

та однаково вибір з тобою в тобі
над тобою - мечем дамокловим
прошепочеш у розпачі ”…not to be”
вже стрибати нізвідки – урвеш кульбіт
і загасиш моста недопалок

мої незрівнянні ночі
самотність поплавить віск
а Доля закриє очі-
втомилась і може не з`їсть
збиваються з такту зорі
і диво стає близьким
прозорі картини Долі
я теж її мабуть не з`їм...
на свічці шукають пальці
маленьке сердечко тепла
самотній, як всі засланці,
до кого Любов не дійшла
а ми, все її чекали,
і квіти на стіл і вино...
лишилось вже зовсім мало
бо нам уже всеодно...

сліди цілувала Осінь
а Літо уже пішло...
так дивно- ніяк не досить,
ховаю твоє тепло
ховаю далеко в душу
як злидар останній гріш
я вижити може мушу,
а може, піти скоріш...
на заході сонце спливає
кривавим вином із ран
а Осінь усе шукає
останього Літа обман...

Прокрадаєшся
Впевнено
Нижче –
До сідниць,
До колін,
До п’яток.
Намагаєшся
Якнайсильніше
І без спротиву
Просто
Взяти.
Відриваєш
Шматочками
Тіло –
Небезпечно,
Свавільно,
Грубо.
Щоб звивалася,
Щоб захотіла –
У сідниці,
В коліна,
В губи.
20.10.08

Приземлено
Просто
Приємно
Принадно
Палю
Папіросу
Під колір
Помади
Прониклива
Поза
Підступна
Погорда
Позбавлена
Правди
Примхлива
Погода
Призначена
Помста
Присуджена
Плата
Пророча
Промова
Примарна
Порада.
20.10.08

Наступит ночь, зажгутся звезды,
Луна поманит в вечный сон,
И слышен плачь, людские слезы,
Как песнь Тарреги манит он.

Огни мерцают в стеклах окон,
Свеча пылает как костер,
Срываешь маску, словно кокон,
На пламя обращаешь взор.

Небесный взвод так сильно тесен
Для вознесения души,
Он в этот миг так интересен,
Но исчезать пусть не спешит.

В душе как будто пустота,
Непониманье радости и горя,
Душа – мажоры Моцарта,
Как Lagro Генделя у моря.

Приходит сон, а с ним мечтанья
Органа звук сред волн морских,
Невыполнимое желанье,
Небесный звук всех снов моих.

Я хочу говорить с тобой шепотом
Чтоб никто мои сны не услышал
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Я теряюсь в мыслях, взглядах
Сидя, письма сложив напротив,
О любви говорить не надо,
Все промолвят в письмах строки.

Помолчим, а сердца пусть промолвят
Хоть словечко, ты их не накажешь
Они счастья минуты ловят
И пусть тучки им будут стражи.

Ты глазами мне вновь улыбнешься
И возьмешь мою тень в свои руки
Нежно пальцев, ладони коснешься,
А внутри учащаются стуки.

Мы глаза на минуту закроем,
Буд-то этому солнце причина
А смущенье скрывать, тут не стоит
Наши чувства, как море песчинок.

Я хочу целовать тебя громко,
Чтоб весь мир о любви сей услышал,
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Раскаленный клинок по холодному телу
Заброшенный город потерян в мечте
Шагаешь сквозь старый терновник ты смело
По острым осколкам в кислотном дожде.

А время идет и ты жизни узник,
Закован в стальные стрелки его −
Идешь ты по кругу к медленной казни
И ждешь каждый миг палача своего

Укрытые пеплом светлые волосы
Старость стучит сапогом по вискам
Чистая кожа с запахом лотоса
Низкий поклон ушедшим векам.

На дереве вены пронзенные ветками
Плывет по ним тело в желчном соку
Длинный конвейер к проклятой клетке −
Ты перед жизнью в огромном долгу.

Я живу під стіною,
Я відверто харчуюсь бетоном цих сірих будинків,
Бо немає мені, малій дівчинці посеред світу,
Інших притулків і інших джерел харчування.
І все раптом моє, весь цей світ, всі ці зорі,
Я ламаю свої не окріплі ще зуби об стіну –
То життя мене мило й розмірено гріє
Ласкою фюрера…
Я захлинаюсь і кашляю – кров’ю,
Збираю ту кров у долоні, харкаюся нею…
Прекрасне… Довершення свята й історії
Не так для життя…
Як для стіни…
За якою
…Життя…
Невже я одна? Я наїлася пилу достатньо,
Щоб зоряним пил той вважався. Розслабся,
Хоч стіну гризу я такими ночами, як ця, перспективними.
Зорі сказали. Вони привели до стіни,
І зараз цей мур я мушу прогризти й зламати,
А я ще одна, все досі одна,
А вулиці всі в перехожих,
Всі дивляться сумно
І так співчутливо,
Та жодна скотина
Не спиниться й ради не дасть
Тобі з цим завданням…
Як чітко і боляче. Чітко означена ціль,
Нечітко означена біль
Здертих нігтів, що длубали цеглу,
Зламаних пальців, що криво зрослися,
І синців, свідків цих мазохістських побоїв об стіну,
І думаю я, що так лину
В інший світ. А насправді
Продираюся цеглою вище, усього лиш на крок ліліпута,
Головне ж не зірватись, не стати
Краплею в морі отрути…

Люба моя Україно прошу тебе ненько
В злу годину поможи пригорни рідненька
Не цурайся Україно ти свого народу
Краще йому просвіти якого він роду
Краще йому подаруй ти своє серденько
Поцілуй та обійми їх усіх рідненька

Люба моя Україно знаю тобі тяжко
Споглядати на дітей що працюють важко
Знаю важко мій народе тобі довелося
Повставати з попелища свободу шукати
Так чому ж ти Україно ще й досі бідуєш В нашій славній Україні москаля годуєш

Люба моя Україно ,досить вже мовчати
І злиденним москалям тебе научати
Не дамо ми Україно тебе на поталу
Повернемо ми тобі козацькою славу Тую славу що діди наші здобували
Помираючи за тебе життя віддавали

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думати: "щось болить"…
Житиму! — знай, перехожий!

Краплі нічної роси
Листя трави охопили.
Сонце ранкове вкуси
Ти, моє небо на крилах!

Випий сліпий еліксир!
Світло зробило мікстуру.
Житиму я, — повір!
Жити я буду здуру!

Ком сніговий аж німий!
Сонце зелене сміється.
Ніч у фотонах змий!
Змійкою день несеться.}

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думать про біль. Мить
Я поживу ще, може…

Вітер. Дощ. І знов негода.
Спішу додому навпрошки.
Так, на негоду дійсно мода,
Спливли у пам'яті рядки.
Та раптом зупинилась я,
Забувся дощ, мотив розтанув -
Я бачила лиш цуценя,
І світ немов у прірву канув.
Воно від холоду дрижало,
А може від своїх образ,
І, тихо-тихо так, скавчало,
Обтрушуючись раз у раз.
Я підійшла, взяла на руки
Таке крихке, та все ж життя,
Яке уже відчуло муки,
Що піднесло йому буття.
Та зазирнувши в його очі,
Таке побачила я там...
Все передать не досить мочі,
Але одне скажу я вам -
Була у них любов така,
І віра - що душа волала,
Я ж надивитись не могла
У кришталеві ті дзеркала.
Я зрозуміти все хотіла,
Як можна віру зберегти,
Коли, від кого душа мліла,
Тебе на смерть смів приректи.
Коли без натяку на каяття,
Разом із непотрібним крамом,
Тебе позбувся як сміття -
Лишився в серці страшним шрамом.

Ці очі бачила я всюди,
А в них одна і та ж любов.
Чом так жорстокі нині люди,
Чому плюндрують знов і знов,
Цю чисту, непідкупну вірність,
Котру, маленькі ці серця,
Несуть, немов найбільшу цінність,
До свого смертного вінця.

Павло Браницький

ПОВЕСТКА (песня)
(Русский)

В январе, - да, в январе,
Утром зимним - да, на заре.
Прохрустели по снегу к дому сани.
Зарыдал я, зарыдал
Волком взвыл и хвост поджал.
Мне повесточку в жизнь дал Йосиф Сталин.

Зазвенят колокола,
И окраина села
В память врежется мою, как наколка.
Выплеснет через края
Зла судьбинушка моя.
И в поле вольном пропадет как иголка.

Восемь бед – один ответ.
Может, было, может, нет.
Правда - каждому своя в людском стаде.
Не вини и не брани,
За измены не казни.
За любовь меня прости и за раны.

Заметелит, закружит,
И лошадка побежит.
В доме только не спеши свечку ставить.
Ворожи, не ворожи
Бог найдет огонь души.
И, наверное, все злое исправит.

Бог простит и отпустит
Все грехи. И воспарит
К небу беглая душа, чтоб не маяться.
А грехи родятся вновь,
Прорастут как та любовь
И останутся с Землей вечно каяться.

13.10.2008

Зведу мости до берега чужого,
Дороги прокладу за небокрай -
О, вічної душі пересторого!
Тривогами нічними не карай

Світанку, дай моїм думкам наснаги,
Торкнися променем очей сліпих -
Я вже не хочу дикої відваги,
Страшної правди, спогадів німих

У воду кидаю листи торішні,
Зриваю квіти зболених шляхів
І не кривлюся від терпкої вишні,
А ти колись відмовитись посмів

Спалю мости до берега чужого,
Не хочу бачити я неба край,
Сьогодні, жаль, залишусь за порогом,
Постукаю - дверей не відчиняй...

Тіло покрите колючками. Здається я - кактус

Усе кровоточить, а ліку на рани нема.

І моє життя - помилковий, надуманий казус

Колія, дощ, і по колу, і знову одна.

Без зупинок біжиш і запехана падаєш дома.

Обіймаєш подушку і проклинаєш весь світ.

От тільки подушка сьогодні до болю солона,

От тільки троянди давно загубили свій цвіт.

Підвіконники мрій, уже запорошені й сиві.

По вікнах ілюзій стікає холодна вода.

А колись в тому домі жили люди... Щасливі.

А тепер по периметру - надто нервова хода.

Вибігаєш...

спішиш...

повернути...

не запізнитись...

Сказати коханому: "милий, єдиний стривай,

Дай мені шанс, дозволь мені просто любити"

Але втікає... втікає останній трамвай.

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Я не знаю що шукаю,
Я не знаю що знайду
І не знаю, де літаю
І не знаю чи впаду...

Я не знаю що робити:
Йти вперед чи озирнутись
Може все до дна допити,
Чи побігти і..спіткнутись..

Я не знаю і не вчуся,
То помилка, то урок.
Спогадами загорнуся,
Стертими аж до дірок...

Вірші народжуються рідко
Тоді, коли душа пуста,
Тоді, коли у роті гірко
І рвуться аркуші листа.....

Вірші народжуються влучно,
Коли навколо сміх чи сльози.
Ревуть, неначе труби, гучно,
Збираючи у спалах грози...

Вірші народжуються вчасно,
Коли хтось сильно плюнув в душу.
Народжуються вірші власні
тоді, коли страждати мушу....

Чомусь для мене це дилема:
Чому прекрасне - від журби??...
І віршів своїх теореми
Складаю в чорні я торби...

Зустрілись ми у клекоті війни,
Була у нас одна на двох ідея.
І раптом серед чорної весни
Розквітла почуттів п'янка лілея.

Благала ти - "До серденька прилинь,
Віддам тобі кохання неповторне."
Але мене вже кликала Волинь
Під знамено УПА червоно-чорне.

Алярми, рейди, вишколи, бої,
Гірка розлука вбила клин між нами.
Чи ще побачу коси я твої,
Чи ти вже замордована катами?

Чи будуть знов побачення в саду,
Коли рожевий цвіт скидає вишня,
Чи я прошитий кулею впаду
Нескореним орлом на землю грішну?

Та знов наказ. Веде нічна зоря
Розбитими дорогами Полісся.
Ми не раби, ми діти Кобзаря,
Покликала у бій свободи пісня.

І крізь виття есесівських машин
І відблиски палаючих фільварків
Світив мені вогнем ясних жоржин
Ласкавий погляд милої Мольфарки.

2008