Щастя ти наше
Твердий качан
Листя навколо ховає від ран
Кукурудза, поживний і смачний продукт
Солі додай і масла грудку
Вважай не забрудни свою куртку

Шкіра зернят застряга між зубами
Вона навіть не перетравлюється соковими шлунками
Косить її трактор з п’яним шмурком
Або баба з маленьким серпом
В листях літом живуть жуки
Ти їх не їш, вони смердючі, гіркі
З кореня вдалі зроблю гранати
Можна в сільських дітей покидати
Потім з мішечком скоро втікай
Ось електричка, діти гудбай

В хаті положу качан в банячок
Сірка підігріє алюмінієвий бочок
Вмощуся зручно у свою канапу
На стіл накрию нову церату
Долоні сверблять
на вулиці дощ
Кукурудза стрибає наче сонячна вош

Налий ше чарку сивого дощу!
Забути б літо і твоє волосся...
Мені до тебе зовсім не жилося
Та, що тепер? Як долю відпущу?!
Летючим змієм попід самі хмари
На дику волю вирветься вона
Жива, бо вільна! І з всіиа вітрами
Цілується, сміється, як весна!
Як їй скажу, що на землі вже осінь?
І шо слідів твоїх прощальний знак
Ховає лисття і вже сиві коси
Сплітає Літо, спішно, аби як
А я, мов тінь - течу по венах вулиць
По жовтій крові лисття і дощів
Моє майбутнє стало вже минулим
І тихим сумом десь вчорашній спів...

Ви знаєте, є словники для рим,
Ви знаєте, ще є конструктор Лего,
Одне і друге виникло з потреби,
Творити те, що хтось уже створив.

Сни твого тіла
Тіснилися
Ті сни дарували мені життя
Тісно було
Ти снилася
Ми з тобою зустрілися
Стрілися лиця
Лисиця
Ця…

Можливо, ти тепер себе не розумієш.
І все сидиш навпроти дзеркала і мрієш.
І чорний крук зелене сонце проковтнув.
А я прийшов, бо я про тебе не забув.

Хай кряче крук, ночей йому не побороти.
Я у світлі від роялю вип'ю ноти.
І у кутку до шафи чемно пригорнусь.
(Та ні, не сплю, лише на тебе все дивлюсь).

Коли піду у білу ніч я в листопаді,
Молю: мене не забувай, там, на леваді…
І якщо пінява засвітить образи,
не поминай... і по мені — ані сльози.

Не полишай і не спускай очей додолу.
Це вітер дужий, чи душа занадто квола.
Та не лякайся в ніч осінню жовтих бризків.
Це тільки дощ, який мені готує різки.

Язик вогню горить сильніш, та темно в хаті.
І білі тіні цмулять морок волохатий...
Як тільки пінява засліпить образи,
Іди вперед... А по мені — ані сльози.

Компостоване листя,
Все тут брудне і стрьомне,
Хворе на голову місто -
Туберкульозно втомлене...


Навздогін - Може, і алогічно,
Меланхолічний спокій,
Егоальтруїстично
Я прорахую кроки.

Консервую образи в минуле
На полицях запилені сповіді
Все давно уже осінь збагнула
Навіть без наших доводів.

Мій шлагбаум червоно-білий
Опустився на ті сподівання,
Що "зірвалися чи зігрілися",
Що "забились в кайданках кохання".

Інтроспекція і рефлексія, -
Перекреслити все вчорашнє,
Інквізиція чи інверсія,
І згоріти уже не страшно.

Я не зможу стерти написане,
Істерична фальсифікація
Ну, мабуть, Ти, все ж, ненавмисно,
Може, просто хотів погратися.

І у закутках підсвідомості
Шизофренічно обмовитись -
Так лаконічно, без скромності...
Знов реабілітовуватись.

Настроїв імпульсивністю
Перестраждаю депресію
Я поділюся наївністю,
Трохи додам інтроверсії.

Компостоване листя,
Завтра ввімкну телебачення -
Хворе на голову місто,
Й хворі спішать на побачення

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

Її спокій заплутався в касетних стрічках.
Запах начищеного взуття.
Подразнені губи. Кислі порічки.
Життя.

Вона засинала в чоловічих светрах.
Голі вікна. Засохла гуаш.
Шепоче радіо музику ретро.
Гараж.

Вона залишала себе на стінах.
Сантиметрові прості олівці.
І обіймала руками коліна.
Синці.

Вона помре у власній кімнаті.
Транспортний стогін. Секундний такт.
Її ніколи не будуть шукати.
Це факт.

Нас знищать горілка, наркотики, СНІД –
Війни непотрібне свавілля,
Безславно зруйнує козацький наш рід
Гірке оковитої зілля.

Саджають на голку ще з школи дітей –
Майбутнє всієї держави!
Пов’язку байдужу зніміть ви з очей,
Невже важливіші є справи?

Кохаймося щиро! – Віщують до вас,
– Вдягніть тільки шоломи й лати…
Приємно, що все-таки дбають про нас
І вчать як нам треба кохати.

Поглянути можна в майбутні віки,
До мрій доторкнутись думками,
Та листям пожовклим злітають роки –
Проблем стало більше з роками.

Осінній дощ тихенько мерехтів,
Зірками падав витравлений подих.
Я саме та, яку ти так хотів,
Коли з вокзалу відправлявся потяг.
Затих перон, порозбігались люди,
А ти стоїш з обдертою душею.
Всім серцем віриш:більше так не буде!
Вже зовсім скоро будеш ти із нею.
Та мучить час самотні наші душі,
Годину тягне ниткою в руках.
Та хто кохає, той чекати мусить,
Бо сам обрав такий нелегкий шлях.

Ти посміхався, ти боровся,
І думав: "Це колись мине..."
Трояндою був поколовся
Втрачаючи життя й..мене..

І ти відчув біль і удари,
Що розбивали почуття.
Ти полетів високо в хмари,
Бо ти існуєш без життя...

Ти знову вдягнеш окуляри,
Натиснеш "газ" і полетиш..
І знову хвиля кайфу вдарить...
І знову повністю згориш...

Так, ти відчув життя обман,
Зіпсута смерть..Ти - наркоман:(

На околицях світу
Розплющує очі зима
Непочаті слова
Із нового рядка починає
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема...
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає

На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси.
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А почтові скриньки
Відправляють листи без адреси.

На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер.
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.

В чоловічому вбранні,
В темних окулярах,
Через темряву й вогні,
Крізь дроти і нари,
Із цепами на ногах,
В руках з телефоном,
Зазвучить моя душа
Передсмертним тоном.

Зачіска у стилі "ретро",
Стильний макіяж -
Оббивая душа ноги
Об життєвий кряж....
Та співає "ля-мажором"
Там на ложі смерті...
І витає у примарах,
Що не встигла стерти.

Хто сказав - "Душа незряча!"?-
Той, хто помилявся!!!
Хто в житті вище пилюки
Так і не піднявся!!!
Вона бачить в небі зорі,
І птахів, і хмари...
Вона бачить.......
Тільки треба зняти окуляри.
:)

Моя осінь розквітла чаєм,
На губах із цукром, червона.
І мій ранок ванільним раєм -
Твоїм запахом ліжко повнить.

Розіллю я на двох по краплі,
Дам напитись тобі й світанку –
Твоїм сонцем залиті далі
Тихо сплять хай собі до ранку.
(LO)

(RH/PD/В.) Хендріксе, дякую)

Все...
Не складай мені на груди
Кубики льоду, суїцидного льоду.
Може знайдеш серед нашого бруду
Малу нагороду в туманну погоду.

Малюй мене вранці на фоні прозорому:
Білу й розхристану. Сліпу та розхристану.
Я ж не згорнуся в калачик від сорому.
Нечисте сонце на серці вистигне.

Будь. Це важливо. Твій вплив найтриваліший.
Дихання й голос. Оце так голос...
Я б хотіла тебе досконаліше.
I'm in red house. Where rock'n'roll is?

Удобно когда у каждого
Размер одинаковый обуви -
Тогда миллиард китайцев
Пошьют миллиард вьетнамок,
Ещё миллиард кроссовок
И три миллиарда чешек.
И каждый будет доволен,
Исчезнет проблема выбора -
Ведь всякая пара обуви
Придётся впору любому,
И каждый в свою очередь
Сгодится для всякой обуви

Твоя неприсутність
Не діє на нерви.
Я знову спокійно
Кришу конфеті.
Пливу невагомо,
Як хмара химерна.
Читаю в журналах
Рекламні статті.

Вікно монітора
Порожнє тобою.
В пустому офлайні
Смокчу карамель.
Стаю безперечно
Безпечно німою.
Як біла пігулка,
Як чорна пастель.

Твоя неприступність
Присутня у всьому –
В моїй косметичці,
В панчохах, у снах.
Пристойна принадність
Набила оскому.
Вже більше не можу.
Пробач. Їде дах.
24.09.08

Осінь нечутно
Проходить у світ крізь пальці,
Зорі і листя
По черзі лягають під ноги.
Місто чекає війни –
На своїй фотокартці,
Палить мости
І в вузли заплітає дороги.

Дощ бомбардує
Дахи без єдиного звука,
Вітер розносить
Хвороби в статтях газетних.
Кулі, які заряджає
В стволи розлука –
Завше влучають
В закоханих і непричетних.

Сірі малюнки
В душі і у вікнах навпроти,
Вічний касир
У маршруті запише: «прощання»…
Поїзд пішов:
Я шукаю тебе на дотик…
Хочеться вірить,
Що віра вмирає остання!

Не гамірно... тихо. Чорняве дівчисько,
Ледача усмішка, ще юна хода.
І погляд на зорі, хоч вечір не близько, -
Блукає недбало душа молода.
Ото дивина, - чути сміх перехожих...
В куточку забилась сумненька стара.
Дівчиськові байдуже трішечки, може.
Одначе це поспіх, запал,.. не зі зла.
Вже гамірно врешті, дівчисько тріпоче...
Тремтить, трішки зовсім, цілуючи сни
І принца у них, що приходить щоночі,
Співаючи весну на подив зими.
І тихо. Що дивно, поспішні морози,
І навіть туман, навіть вітер з дощем, -
Прогнати ледачу усмішку не в змозі.
На радість старечі між денних проблем.

у попільниці недопалки очікування
думки ніби суглобів тріск
на годиннику вже напівздивування
втомою очі витріщає тиск
хребет вигне веселкою
з кров`ю нудоту вижену
пурпурово ніжний
по сніжній емалі розмажу
ще живий
перемотаю скотчем
горло розрізане
чорне збирається зграєю
застилає стелю
бунтує сни
у сухій ванні засинаю
до сходів нової весни

око гумовий дотик відкриє
здається скотч відірвано
мене ще криє
ліхтар ввімкнено
зіниці коло не рухоме
лікарняно
препаратами тхне знайомо
свого тіла поза
застиг
мені потрібна доза
тиші не порушив
рибою вустами заво…

... тут був Целян. Та не було весни.
Горіхи лунко тріскали у небо.
Злітала в память пишна і без тебе
Пташина душ незвінчаних. Лиш сни...
І все було отак онде цікаво.
Червоне яблуко на білому снігу.
Тут був Целян. І цілковитий звук
Упав на дно у філіжанку кави.
Тут був... Тепер і риба, і зима.
І Мюнхен знову привітав євреїв.
Святкують Боже протоієреї...
Ми те ж є "прото-". В майбуття - пітьма.

Я розміняв натхнення на вино
І перестав записувати вірші,
Бо хоч вони й од деяких не гірші,
Але й не кращі - значить все одно.

Я ідеали власні, мов книжки,
Із шафи достаю, переглядаю,
Ховаю знов. Без них стежки до раю
Рівніші трохи й не такі тяжкі.

Я поважати мав за що себе,
Ще більше мав причин щоб зневажати.
А замість того вбрався в пишні шати
Й дощем весіннім вилився з небес.

По ідеалах і по людях
Безжально котиться наш час.
Здригнувся б навіть у могилі
Якби побачив це Тарас.
І як би він не намагався -
Того збагнути б не зумів:
Як замість нації героїв
Ми стали купкою хохлів?
Хто був багатим - збагатився
На бідних бідняків біді.
А решта краде і гендлює.
Вбивають, гинуть молоді.
Де ж наша слава, наша сила?
Де волелюбність? Гордість де?
Лиш по спустошених по селах
Ледь вітер в димарях гуде.
Тож виплач сльози, Україно,
І зупини шалений час.
Дай всім нам розуму, дай сили,
Бо діти не пробачать нас.

Безбожні молились Богу,
А божні просили хліба.
А вітер приніс тривогу -
Закохані очі, слізні.
Вареску прийшла невчасно -
Не квіти, а лиш турботи.
Та вічі її не гаснуть...
Вінчання й за мить - робота.
В листопада є завдання -
Помити міську бруківку,
Насипати снігу зрання
Та й заміж оддати дівку.
Так, будуть чарівні фото:
Пасує до снігу біле.
Та паньство жене в болото -
Театр - єдине діло.
Не дівка вже, - молодиця.
Години за дві по шлюбі
Малюється, чепуриться...
Актори, актриси любі.
А що молодому, мрії?
Чекати жону? Покрову?
Тікає весна, чужіє,
І з болем верта додому.
Безбожні - у церкві, взуті.
А божні - в одній одежі,
Попросять тепла... чи ртуті,
Бо надто розмиті межі.

Втікати в рай на яблука та вишні,
Троянди, чорнобривці, васильки.
На білі лілії в ставках. Звивати в пишні
Тисячоліть букетики роки.
Втікати в рай. У Літо, сонце, ранок.
У ластівок небесні віражі.
У спів щасливий визволених бранок,
Аж до святих купальських ворожінь.
Втікати в рай. Втікати знов до Тебе.
Крізь сумніви, обмови і громи.
Де дзвін скликає душі на молебень
І срібло ночі вимито слізьми.

Путівці, польові путівці,
Скільки вас у степах українських!
Під озерами синіх небес
Ви зажурено вдаль простяглись.
Колихається стигла земля
У закоханих сонячних бризках,
І все прагне злетіти в блакить
Зелен-струнами кленів й беріз.

Путівці, польові путівці!
З лісосмугами ходите в парі,
Золотаве колосся хлібів
Вам співає бентежні пісні.
А вночі розквітають зірки
І сміються багряні стожари,
Розливаючи срібний мотив
На косариків очі ясні.

Путівці, польові путівці,
Скільки років спливло за водою...
Вирушали в похід козаки,
Йшли у бій Січовії Стрільці.
Скільки кривджено вас, дорогих,
Окупанта гидкою ногою,
Та вже зникли ворожі полки,
І про волю дзвенять вітерці.

Путівці, польові путівці!
Ви гукаєте в даль волошкову,
Щоб згадав я дитинство своє
І вдихнув чистий попіл доріг.
Я вклоняюся вам, путівці,
Крізь епохи вуаль чорноброву,
Яке щастя, що ви в мене є
І в грозу, і в світанки, і в сніг!

2008

Мої діди в УПА не воювали,
Мій батько української не знав.
Але я завжди, щоб там не казали,
Козацький прапор високо тримав!

В моїм селі квітує буйно суржик,
А в місті мова Пушкіна живе.
Та я плекаю, мов чарівну ружу,
Вкраїнське слово, чисте й осяйне.

Ніколи не вдягав я вишиванки,
Мене не бачив злотоверхий Львів.
Але щодня, щовечора, щоранку
Живе в моєму серці рідний спів.

Кругом бур'ян й духовнії руїни,
Але без нарікань і каяття
Люблю я свою неньку-Україну
Усім єством, сильніше за життя!

2008

Я народився на Запоріжжі
В тиші гаїв, в зелені трав,
І у квітучім сільськім бездоріжжі
Я на землі українській зростав.

Матір-земля напоїла водою,
Зоряні крила дали журавлі,
Щоб я душею співав молодою
Про українські печалі й жалі.

Я народився на Запоріжжі,
Там, де природа ласкава й проста,
Де поцілунки, закохані й свіжі,
Ллє щедре сонце на спраглі вуста.

Й досі калини червонеє гроно
Назву нагадує роду мого,
В тому селі, де криниця бездонна
Бризнула в серце кохання вогонь.

Я народився на Запоріжжі,
В тому краю, де у синіх полях
Грає пшениці напоєне збіжжя
Й тихо зникає за обрієм шлях.

Щастя тобі, зоряний краю,
Вкрийся любов'ю на вічні літа!
Як України без тебе немає,
Так і без неї ти мов сирота.

Я народився на Запоріжжі,
Й бачу: насичені різним сміттям
Линуть роки, доленосні і хижі,
Над нелегким і похмурим життям.

Але мені не страшні їхні крила,
Бо у душі, як замріяний спів,
Буйно цвіте Українонька мила
Й серце, зігріте любов'ю батьків.

2001

Старезна вежа дихала вночі.
Стара-стара, ще бачила Комуну!
У темнім лісі гралися сичі.
І мотилі читали на ніч суну.

Старезна башта, хромова й німа.
Вона вдивлялась у похмурі хмари,
Які вночі спливали крадькома
Зі світла дня у безкінечність марень.

Старезна вежа думала про ніч.
Хоча сама чекала на світанок.
Подвійне серце, пощо віч-на-віч
Ти завжди брешеш, чаддя куртизанок?

Старезна башта бачила зірки.
І гомоніла річка із камінням.
А десь далеко; там, де хутірки,
Несла кобіта кухоль із тремтінням.

І виноград сплітав безмежжя рук.
І чорний вітер обминав оселю,
Бо знав, що в там, із велетенських мук
Народиться з води й землі Мемеля.

Це був замурзаний і рихлий вечір.
Встояти було неможливо.
Я намагався не торкатись течій
Сліпої зливи.

Дерева тнули небу сонні вени,
І струмінь білий прямо в очі.
Байдужі люди-манекени
В кишені ночі.

Прилиплий одяг з всіх сторін наждачив шкіру,
Ти прикидалась, що все-рівно -
Перевіряла болем власну віру,
Таку ж сумнівну.

Свинцева колиска. Мій день дуже близько.
Біла, мов борошно ніч.
З'єднавшись з водою, клейкою рукою
Виліплює крила до пліч.

Холодним туманом. Солодким обманом
Лягає на груди нудьга,
Й до смерті регоче. Весь день кровоточить
Поранена часу нога.

Дитячий малюнок. Я - твій подарунок.
Зав'язаний бинтовий бант.
Ніяк не залишу цю мрамурну тишу...
Відриєш собі мій талант.

TO THE BEGETTERS
OF THESE ENSUING VERSES
SH. O.
K. M.
E. M.

Життя завжди однаково коротке.

Не вір ретельним підрахункам літ.

Ця низка днів, ці чорно-білі чотки,

Згорять раптово, як стрімкий болід.





Короткою промовою на рострі

Моє життя у часі відлуна -

Глухе й різке, як серед ночі постріл,

І мертве, як забуті імена.







Так радить нам Арнольд із Віланови:

Широким в міру буде хай надріз

Для вільного відтоку злої крови.

Відтоку крови і нещирих сліз.







Це все одно - Сократ ти чи Петроній,

Що на тобі - чи тога, чи хітон,

І хто вночі тобі стискав долоні -

Чи Діотіма, чи малий Гітон:



Позавтра ти дістанешся до Фтії,

Перевезе просмолений човЕн

тебе у край, де вмерли всі надії,

відкритим руслом повноводих вен.







Так притаманно вже людській природі,

Що дуже складно провести вододіл

На карті у реальному масштабі -

Де табір друзів, де ворожий табір?

Тут не покажеш берег ворогів,

Бо ріки тут течуть без берегів.









Цей ангел втік із дев"яти чинів,

Бо він любив і вбивство учинив.

Тепер висить цей шибеник крилатий

І на його крилі я вгледів лати.







Переступ пожаданий і гріховен.

Якби сьогодні знову жив Бетховен,

Він не шукав би домінант і тонік.

"Ти голубий",- мені сказав дальтонік.







Як добре, що спаковано валізи,

Й Бетховена до них не входить том.

Я гратиму на згадку "До Елізи"

Про наше літо й брів твоїх фантом.







На зустріч я чекаю випадкову,

Бо світ - це тільки дім для твого схову.

Лічилочку проказую щодня.

Чудна зі смертю в піжмурки гульня.







Між ними не було ніколи сварки.

Вони ловили світло з тої ж шпарки,

Коли дістали з ніші у стіні

Їх два трухляві тіла у труні.





Був менестрель похмурий Маркабрюн.

Він не жінок співав, а ратну прю.



Тут тьма така, хоч в око стрель.

І я її співаю, мене-стрель.








Коли зіграв він соло на педалі,

Всі відійшли у захваті подалі.

А він все грав у сіряці, в торбах.

Це грав або диявол, або Бах.






На серці осінь ріже шестодневи.

І вітер - наче пес поміж отар.

Мене прогнали з почту королеви.

Мене прогнали - я ж лише нотар.





Над гаванню у тінявій таверні

Я плів думки самотні і химерні.

А погляд мій блукав у потойбіччі шибки,

Де хвилі, як думки, здійнялись дибки.





Мій сад вродив двоякими плодами.

Я все ходжу - в мені є два Адами.

Зірвать плоди і стиглі, і зелені

Підбурює доточений до мене.





Я пута не порву міцного кову,

Про зустріч не забуду випадкову,

Про погляди, що раптом перетнулись,

Як складки на долонях давніх вулиць,

Як світло з чорним мороком проваль -

Так раптом, як приходить лиш печаль.







Є вислів у Гермеса Трісмегіста,

Немов людина - це велике диво.

Якщо поглянути на це правдиво,

то люди всі тепер не з того тіста,

бо борошно прогіркло до замісу.



Фарс зіграно.

Спускаємо завісу.

переможена вісімка
спить нескінченністю -
зв'язує петлями
наші агонії,
нами доведені
від протилежності
просто з нудьги -
не з любові.

паразитуємо
на недосказаних,
на недотраханих
(вибачте) любощах,
ніби світ клином
зійшовся на дражненні:
хто кого вжалить
дужче..

перезакопано
скарб співприсутності...

(варто одразу писати
"знищено",
тільки бракує
і клепки, і мужності)

...на крок чи на два
б л и ж ч е.

На перехресті вічності й вівторка
Ліна Костенко

Все, кажеш, заримовано ? Авжеж,
“думкам просторо, а словам затісно”.
Немає Дух Святий, направду, меж
Та все ж від двох обмежень
в душах - іскра!..

За обрієм - молитва. Тут - зима.
Життя неспішне в простоті буденній.
Лиш каркнув ворон (завше неврастенік),
Нам нагадавши: “Тут ви - зокрема !”

Що світ? - Журба. Лиш посвист злого вітру.
Долає всіх - траву, дуби, моря…
І тільки в Книзі - поміж плетив літер
Ще Дух Святий володар… Я - не я,
Або - або, піти чи відіспатись ?
Старезна світом шкандиба проблема…
Але щоранку в танці тіл мулаток
Встає для щастя сонце в діадемах.

Мій пане, хоч майже я крук, далебі,
Мені рідна неня - сонце на Сході.
Закінчить воно за день колобіг -
І Захід - мій татко з Хрестом Господнім!

Сягають верхів'я дерев горобці,
Вужі (наймудріші !) плазують корінням ...
Останній твій погляд на герб. А прецінь,
Я - лев і орел, а ти - прах і тління!

Нехай хоругви кидатимуть тінь,
Нехай блиск мечів для когось - осанна.
Я ж залишуся завжди на щиті,
Ти ж під щитом лицар - останній.

Ні, не лечу, твоя панна давно
Із іншим ключа знайшла - і відкрилась.
Мій пане, ти чуєш: у надрах гном
Лупає там, де золота жила !

Так, це осінь…
Фр. Ніцше

Не Кафка, не Кравчук, не Фарадей.
Лиш тихий сумнів. Осінь, осінь, осінь…
Нормальний урбанізм, з десяток кросів.
На свято з чаркою - повільний марш ідей.

Це - світ… Це наш. Останній Колізей.
На ньому шлях - до левів і до раю.
Люби - невірну. Там, за небокраєм, -
Сілезький Ангел, Мандельштам, Мойсей.

Згадай мене під срібний дзвін дощу,
Під тихий шелест липи на світанні,
І я в думках до тебе прилечу
Віддати почуття свої останні.

Згадай мене у гомоні лугів,
Що миють в сонці очі волошкові,
Й хмільного літа зоряний мотив
Розсипле краплі пізньої любові.

Згадай мене у спалахах зірниць,
В крилатих кронах яблуні і сливи,
Й медове щебетання синіх птиць
Проллє над світом солов'їні зливи.

Згадай під журавлиний плин сторіч,
Під світлий звук вишневої сонати,
І подих серця донесе крізь ніч
Все те, що я не встиг тобі сказати.

2008

Берези вдягнули зелені хустини,
Хміліють левади в ясній далині.
І бачу я літа червоні жарини,
Що нас розлучили в жорсткокій борні.

Тебе я любив, і були ми щасливі,
Але почуття розчинились, мов дим.
Нехай збережуть солов'ї незрадливі
Кохання слова у гаю запашнім.

Замріяні клени в сорочках яскравих,
У синьому небі летять журавлі.
І чується все на солодких отавах
Напоєне дихання неньки-землі.

Ранковий туман огорта сонні луки,
Вогнем одцвіли всі зірки за селом.
І плаче той птах, що у хвилях розлуки
Розбив наше щастя холодним крилом.

2000-2008

Робиш послугу –
Не без спротиву.
Ніби спробу
Мого осягнення.
Небезпечно-свавільне
Прагнення –
Зупинити
Циклічність змін.

В рафіновану тишу
Пробую
Недодати
Краплину правила.
Повертаю тебе
Неправильним –
Гіршим чином
Твоїх сторін.
11.09.08

Біля річки стежка в’ється,
У садах – вишневий цвіт,
Чом серденько гулко б’ється,
Чом зітхає та болить?

Чистим сріблом річка сяє,
Кружить голову весна,
Чи на мене ще чекає,
Чи забула все вона?

Серце б’ється, річка сяє,
У садах – вишневий цвіт,
Мила, щось не зустрічає,
Ось серденько і болить.

Вже забула, як казала:
– Почекаю до весни,
Серце й душу віддавала,
Присягаючись мені.

Біля річки стежка в’ється,
У садах – вишневий цвіт,
Серце в грудях гулко б’ється,
І, вже майже, не болить.

Хтось співає,
Хтось танцює.
"Земля стогне!"-
Ні не чують.
Земля стогне,
Земля плаче,
Але ж діти
Бач - незрячі.
Але ж діти
Мов байдужі,
Як ті п'явки
У калюжі.
Як ті п'явки
Смокчуть, смокчуть,
Їм все мало -
Більше хочуть.
Їм все мало,
Як хвороба,
Нищить світ
Людська жадоба.

А десь у горах течуть потоки,
Бурлять вирують i гудуть,
I родять бризки там високi,
Там тато з мамою нас ждуть.

Кує зозуля i з легким сумом,
Весну так швидко розбудить.
Промiння сонця водограє,
Бо з Богом радiсно нам жить.

Ще нiби вчора зазеленiло,
А нинi вже дзвенить коса,
Запахло сiном, зацвiв барвiнок,
I знову льє, немов з вiдра.

Гроза i з неба дощем ряснiє,
Потоки вод все прибува,
В молитвi серце в грудях млiє,
Невпинно Бога прославля!

Творець Небесний, у Тобi сила,
Зiбрати щедрi врожаї
Плодiв солодких, плодiв духовних,
I неповторної краси!

Гримить у небi, лунає Слово,
I сiє вiчне i святе.
В Христi Iсусi все буде нове
I повноцiнне, i ясне!
Амiнь.
(24 липня 2006 року)

Душа на скрижалях вічності...
Не драма - закрита брама.
Незвично, але обличчя всі -
Портрети в дешевих рамах.
(Прозріння пройшло - дотичною).

Хто - вітер черпає відрами,
Хто - ловить таксі до прірви...
А ми - дивні люди, - вибрали
Як рішення - то невірне.
Скільком же той ікс дорівнює?!.

У ніч з середи на п"ятницю
(Був дощ у четвер, ми спали)-
Всі терміни вийшли в Матриці -
Розсипалась - і не стало...
А щось-таки мало статися...

Ні втрата психозних пристрастей,
Ні інших чуттів принади,
Ні очі - їх здатність вицвісти,
Однаково, ні - не вада.
Зловив - зачини й не випусти...

1.
дощ виноградовим шепотом
проситься в теплі кишені
єдина нагода побути наодинці із тишею
зранку в неділю вчепившись в пташине крило
політати до ночі над містом

ти не бачиш довкола жодних дверей
(шоб вибігти геть)
а тільки ці двері в собі
(в себе які зачинено)
ти не бачиш довкола жодних під'їздів
де на годинку змовчати про осінь
упавши на сходи під тиском думок
шо виходять із берегів посивілої памяті
і несуть униз живота бажання
разом із гарячими ранковими голосами

в жовто-червоних затоках кленових листків
давай відшукаємо сірі дитячі кораблики
теплих вчорашніх дотиків
ти капітан і я капітан нам на двох тридцять сім
ми зовсім дорослі
влаштуємо битву
за холодні серця одне одного?

2.
коли Ти повертаєшся назад
шоб добре запам'ятати
втомлені риси своєї тіні
то помічаєш нарешті
шо тінь Твоя давно перетворилась на
срібного метелика
шо розбив стиглі мури мовчазних будинків
і весело кружляє тепер десь далеко попереду
необачно
вказуючи
Тобі
єдино можливий
шлях
до річок моєї любові
які пружно наповнюють ці вулиці
розімлілі від останнього теплого дня
поділене майже навпіл невпевненим
дитячим олівцем
на тіні і світло

3.
в один із днів прийде зима
важко осівши в наплечниках
заплутає пальці і заспані передмістя
принишклі в долонях
протягів з коридорів сну
шо викидають нас назовні на шорохке
просохле тіло асфальту
тягнучи кожного далі на схід
туди де починаються наші нескінченні історії
калатанням позолоченої ложечки
у філіжанці кави

4.
голуби спогадів злякано розлітаються
з цих вересневих балконів
помітивши Твої вигини
зачувши Твої стогони
голуби спогадів розбиваються в кров
о тверде паперове небо останньої осені
шо тихо вповзає в помешкання
зхвильовано оминаючи порожні пляжки
під стелю забиті попільнички
і нас в яких забито дихання
до завтрашнього вечора

5.
де все навколо скадається з тиші
де все навколо складається з тиші
де все навколо складається з тиші
і темряви
Твого вікна

6.
з якого добре видно
стежки стежки протоптані кимось
які огортаються довкола тендітних ніг
світло світло із жовтих вікон
шо огортає холодні руки
заглядаєш до кожної брами
розглядаючи скибки місяця
недбало розкидані нами
тої зими

і повільно холонеш посунувшись вбік
на самотньому синьому ліжку

мелена Карпа і трохи Покальчука
ложка солодкого цукру - кому як п’ється
можна іще заЖадати фреш молока
тіла, що пахне і збуджує як кориця

вишити хрестиком зорі – білі вогні
літеплим чаєм себе заспокоїти віршем
може пізніше ти скажеш фатальне ні
та я всеодно зроблю тебе щасливішим

**
білки очей закипають
денатуруються в спеку
навіть думки і мізки
вікнами фірми Веко
ми не торгуємо, сорі
плюс 37 надворі
(може хтось викрутить сонце?)

**
зірки випадають у неба – молочні зуби
ми стелим пакети бос на мокру траву
ми слухаєм музику – від Франківська до Куби
і цвіркунів розспівану хорову

нам решта світу існує лише у атласах
і ми щоразу сідлаємо потяг мрій
із небом довго не можемо розпрощатися
бо зорі спалахують просто з-під наших вій ...

Падають зі стелі елементи ночі.
Мозок-піраміда врізався в пустелю.
Як собі постелю, (і якщо захочу) -
Так і буду спати у чужій постелі.

Руки не складаю - діафрагма в русі.
Бог мене будує, мов складний конструктор.
"В погляд скла добавив. На, покористуйся.
Складнощі in future." Футуризм-інструктор.

Дайте мені тишу, речі навколишні.
Сон мене колише: "Упокіймось з миром".
Надька - не остання. Третій - не є лишнім.
Залишусь собою: хоч дурна, - та щира.

Ти не чуєш мій голос, ти відчуваєш мій гнів
Тобі по барабану що двічі в тюрмі я сидів
принесла від сусідки гітару
написала на листку:
“Зіграй, а я заспіваю як Софія Ротару”

я не вмію руками показати твій алфавіт
не знаю хто такий Шарль де Лепі,
якого числа народився цей шанований тобою старий дід

мені легше людині перерізати пару вен, вкрасти, вбити,
у пеклі панове додивитесь світом визнану “Кармен”
окрім мене ніхто не знає що в тебе є голос
ти моє серце, слова які ти пишеш створюють новий глобус
ти моя Софія Ротару, я люблю твій спів під “Трембіти” гітару.

На горбах старовинних львівський вокзал
Де ще відчуєш запахів ніжних хорал
Ти живіт у якому завмерли глисти
Тільки сині вагони возять листи
Цицька – хлібний кіоск
Наповнений м’якоттю запашний кусок
Продавщиця в халаті – сосок
Хочеш попести її, хочеш куси
На листовому залізі лишились кісти
Грецький бог у формі – монтер
Стукає молоточком – згорблений, лисий бобер
Вулик на Йова колесах, чорні коліна
Зачерствілий пряник затер її ім’я
“Одеса” – на лобі я прочитав
Потяг поволі рухати став.