...А сердце мечтало. Во сто раз сильнее, чем в детстве.
Так, как о прекрасных дворцах мы мечтали у моря.
О том, чтоб скорей завершилось проклятое бегство,
чтоб зАжили раны, и вечер согрел, успокоил.

Не много мне надо: мигни огоньком - ах, улыбок
не многих прошу, лишь одну, мне надо-олго хватит!
И, солнце затмившие, ветхие сдвинутся глыбы.
Го-лод-на-я! Роскошью будет единственный луч!
Луч правды!

Хотелось любви. Но когда? Кругом войны и споры.
Защиты и нежности - я ж до сих пор раскрасивая!
Страна... Упиваешься славою, но богатеешь позором!
Кощею-Бессмертному просишься в руки, Россия!

В нашій долі повинно щось, нарешті, змінитись,
Скільки можна нам йти невідомо куди?
Не бажаєте ви разом в церкві молитись?
Об’єднайтесь тоді для здолання біди!

Інтереси держави, народу, Вкраїни –
Справа честі, панове, коли ще вона є,
Не лишайте нащадкам політичні руїни –
Час реформи законів у житті настає.

Час реформи законів в Європейській країні,
Для життя й процвітання у достатку для всіх,
Помаранчеві ви, чи біляві, чи сині –
Інтереси держави відділіть від своїх!

Домовляйтесь невтомно, не виходячи з Ради,
Не працюють Закони вже п’ятнадцятий рік!
А не в змозі – тоді відречіться від влади,
Щось достойне зробіть в наш знедолений вік!

Гроші змиють і кров, і тортури,
І безвинним підкинуть вини,
І пройдуть непомітно крізь мури,
Зрадять те, що не має ціни.

В наші душі нахабно вдеруться,
Підкупивши, проникнуть у сни,
Безкоштовно сльозинки проллються,
Та й вони теж не мають ціни.

ми зустрінемось, вип'єм зеленого чаю,
як завжди о п'ятій, як завжди без цукру.
тут стільки намішано - паузи, зустрічі,
зайві квитки, проблеми з коханкою...

теплі трамваї, набиті знайомими,
міст над рікою, злива над містом,
вхідни смс-ки - ну шо ж Ти так бісишся?!
ще одна спроба поставити кому.

в осінньому парку навзнак - обличчям до неба,
кава за гривню, пусті переходи.
і десь перетнулись. я зайнятий. шкода.
абонент ігнорує. не зараз. не треба.

але хтось залишає під'їзди відкритими,
ламаний english, руді кошенята,
і Ти забажаєш солодкої вати,
і Ти все одно залишаєшся рідною...

В найдовшому слові
Сховала свій сором.
Як іспит на вірність,
Ця збуджена мить.
Оздоблене серце
Розкішним декором,
Тверде, наче камінь,
Уже не болить.

Звивається тіло
Від муки, від злуки.
Лягає на груди
М’який оксамит.
П’яніє повітря.
А руки розлуки
Уже обіймають
Наш зраджений світ…
7.09.08

Золотавий наліт... і нікому вже не відсахнутись.
Гавкотіння собаче - далеке, сумне, аж до сліз.
Нам не те, що до серпня не можна вернутись,
Ми до вчора ніде вже не знайдемо віз.

Я сиджу на вікні і малюю заплакані очі.
Ось на склі залишився мій подих й відбиток руки.
Білий день так раптово став сірим й коротким.
Темні сутінки блюзом вливаються в мої думки.

Чай давно вже схолов, і мені стало лінь його пити,
Я позбулася засобів різного виду зв'язку.
Мені лінь посміхнутись, мені лінь навіть рота відкрити.
Мені добре сидіти із Вереснем в темнім кутку.

Нам НАчхАТИ на всіх: ми спілкуємось телепатично.
Я отримала тишу, самотність і спокій душі.
Рідний Вересень в цій атмосфері готичній
Світ за очі під руку веде мене в ніч по дощі.

Проснулся, два часа,
Но мыслей нет,
Лишь солнце за окном.
Одни воспоминанья встречи.

Она прошла,
Я не окрикнул.
Сейчас же мыслей нет,
Но хуже то, что сожаленья тоже.

Остатки жизни, безразличны.
Смотрю в окно, не видя жизни,
Не понимаю что со мной,
Всё безразлично, нет её…

5.09.08 / 15:32

Не посмотрю, не буду слушать и умру…
Усну, забуду тяжесть притяженья…
С надгробной доски пыль рукой сотру…
И слушать буду сердца мертвого биенья…

Я ведь живой! А вижу Ад в Раю…
Где люди все смеясь, тонут в своих слезах…
И я в ломбард, как телевизор жизнь сдаю…
Взамен прошу: «Тепла и счастья бы в глазах»…

Все в мире духи из картин Ждислава… (1)
Слегка прикрой глаза и рвется голова…
И к черту деньги, к черту слава…
Плевать на кислород… дыхание…права…

Не смейтесь вы из умственно больного…
Не бейте в спину завтрашней грозе…
Вы просто меньше видите живого…
Поэтому, больны мы смертью все…

Ты посмотри вокруг, что небеса, что дом…
Живые мертвецы взирают на тебя…
Дороги нет из кладбища в роддом…
Тогда стремись к Земле и ненавидь себя…




30.03.08
22.18



(1) – Ждислав Бексинский – польский художник-ссюреалист.

Чомусь я відчуваю біль
Здається все пройшло уже життя
Нема нічого тільки хліб і сіль
Нічого не довів до людського пуття
Мені лиш двадцять. Це в роках
В душі ж без сил і очі закриваю
Неначе був на Соловках
Своє життя і знов ридаю
Хтось скаже менше побивайся
Гуляй живи і думай про любов
Себе не любиш сам собі признайся
Й не замикай ти на собі оков
Та що сказати ви лиш люди
Яким можливо не побачить те
Що я оплакую один повсюди
Й молю Всевишнього проте
Щоб він зробив мене би духом
Щоб я не бачив цих страждань
Щоб міг зникати легким рухом
Щоб не було цих сподівань
Які сидять як черті в голові
І тихо шепчуть ти чекай
Життя твоє вода на полині
Нічого не побачиш хоч ридай
Хоч вбийся вішайся топись
Ти просто грішник
Якось з цим змирись
Ніхто не розуміє наче я німий
Всі кажуть не накручуй так
Та я ж не шизофренік не тупий
Хоч думав вже і так і сяк
Як іноді прийде печаль
Окутає з усіх сторін і чавить
Ніхто не скаже мені жаль
Як ця хвороба тебе давить
В такі часи я стукаю об клаву
І легшає мені довожу до пуття
Оці вірші мої по праву
Хвороба ця це є моє життя
Так кожний день я вибиваю
Звіряю свій годинник
З Гринвічем світанком
А в вечері я гину й пам’ятаю
Що Бог мене накаже ранком


28 серпня. 2008 р.
11.21 ранку.

…Тій що зрозуміє…




Отак тебе забути!? І бачити лиш в сні?
Твою ходу, волосся і торкатись губ?
Не в змозі я! І б’ю себе у груди,
Що покохав колись. А краще ліг би гроб…

Чим бачити тебе в обіймах інородців,
І лиш у мріях ставити себе, на місце їх.
Чому за тебе я живу, як у тюремнім блоці?
Убити хочу кожного і всіх…

Не посміхайся так лукаво,
Твою любов відчув я то й же вечір,
«Мерлін Монро! Вітаю! Браво! Браво!»
«Прекрасна ти актриса!» - я додаю до речі.

А вірити хотів, тим поцілункам ніжним,
Тим танцям і годинам нашим вдвох,
Та виявився лиш наступним й просто лишнім.
Хоча кохаю зараз, бачить Бог…

Я стукнуся в дорожній знак,
Десь в полі є і мій бозон!
І не вживуться просто так,
Близнята й мертвий Скорпіон…


30 серпня. 2008
11.21.

я неоригінально куплю жовтих квітів жменьку
і спалю собі пальці до вітру морозного
поки ти доростеш до полиці з Булгаковим
поки я доросту ділитися ковдрою.

Йому була ця мова рідна…
Діди та прадіди його
Не відцуралися б свого,
А він сказав: “ Яка ти бідна…”
І, як якесь велике зло,
Покинув мову та село.

А щоб йти з модою у ногу
Не відрізнятись від міських,
Не схожим бути на сільських,
Він не молився більше Богу,
А вишиванку тихо зняв,
Та в комсомол попрямував.

В той комсомол, який в тридцяті
В селян комори вичищав,
Зерно останнє забирав
Та голодом морив у хаті.
Під керівництвом КПУ
Вкраїну нищили мою.

За те зерно побудували
Заводи по країні всій,
Вели колонами до мрій…
А люди пухли та вмирали,
Вмирали села та міста
О, владо! Ти була свята!

Війська дороги перекрили:
На Україні – тиша й лад,
Мільйони трупів, трупний чад
І незакидані могили,
І мертві діти... скільки зла
У сяйві доброго Кремля.

Невже таке робили люди?!
Кати – не люди то були!
Кати жорстокі, дикі, злі!
І ордени катам на груди
З прокляттям змучених лягли –
Що мертві ще зробить могли?

А ми, живі, – невже не чули
Невже не чули про терор?
І про страшний голодомор?
Чи може ви про все забули
І вам байдуже у житті
Куди, і з ким, і як іти?

Ти кажеш неправду – я знаю,
Тому ні про що не питаю,
В безвір’ї неправедних слів
Зникає нестриманий гнів.

Кохання зникає без віри,
Зникають безмежні та щирі
До тебе мої почуття,
Зникає щасливе життя.

Господь в душі у нас простори відкриває
І з сяючих небес натхнення роздає,
І Шлях Чумацький нам під ноги розстеляє,
І серце, й тіло знов він зцілює твоє.

Щоб йшов ти уперед крізь бурі та незгоди,
Щоб вірив і творив, кохав – за все – життя,
Даровані тобі усі земні свободи,
Ти тільки не іди з гріхом у небуття.

Пробіг по серцю перелив баяна,
Розквітла в небі зіронька ясна.
Люблю тебе, Полтавщино кохана,
Ти світла і прекрасна, як весна.

Чарує вечір пахощами м'яти,
Іскриться місяць в крапельках роси.
Співають під черешнями дівчата
Й гарячі солов'їні голоси.

Дрімають на левадах трави пишні,
Прослалися тумани за селом.
Чарівні звуки "Маминої вишні"
Ласкають серце ніжністю й теплом.

Життя не втратить крила за межею,
І я, неначе сонце явори,
Люблю всією чистою душею
Ці тихі українські вечори.

Пробіг по серцю перелив баяна,
В устах остання пісня догора.
Живи, моя Полтавщино кохана,
Умита в хвилях срібного Дніпра!

1999

Рідна мово моя, що є краще за тебе,
Що бринить наймиліш і співає ясніш?
У тобі шум гаїв, усміх сонця і неба,
Ти як вишня в цвіту, в моїм серці дзвениш.

Рідна мово моя, золотава пшениця,
Ти гірське джерело, солов'їна струна.
Кожне слово, мов зоряна крапля іскриться,
В кожній пісні горить сонцесяйна весна.

Рідна мово моя, в тобі сила козацька,
Вільний подих степів, осяйна далечінь.
Проведуть бандуристи по струнах зненацька,
І злетиш ти, мов сокіл, в ясну височінь.

Рідна мово моя! Ти душа України,
Ти в мені гомониш, як потік буйних вод.
Треба сіять в серця твої чисті зернини,
Щоб навіки воскрес український народ!

1999

Коли встають світанки сині,
Або метелиця мете,
Дарую серце Україні,
Таке ласкаве і просте.

Чи то шумує в полі збіжжя,
Чи листопади б'ють крилом -
Дарую душу Запоріжжю,
Сповиту миром і добром.

Коли вертаюсь я з дороги
Під світлі заспіви дібров,
Дарую отчому порогу
Синівську вдячність і любов.

Коли негода б'є громами
І тануть в сумі довгі дні -
Спішу до мами, йду до мами,
Немов до сонця на землі.

1999

Іду по вулиці села,
Вдихаю далі синьоокі,
А світла пісня розлила
У серці помисли глибокі.

Іскриться мрій рожевий цвіт,
Палає сонце жовтим трунком.
Передаю селу привіт
Своїм гарячим поцілунком.

Всміхнися, Любицьке, засяй
Віконцем хати, листом клена,
І хай шумить рожевий май,
Квітує молодість зелена!

Весна всім соки налила,
Бринить життя у кожнім слові.
Іду по вулиці села,
Немов до щастя і любові.

1999

Немає ліків від кохання
І тльки час, порадник твй,
Нові несе нам сподвання
Та досвід новий та важкий.

Допомагає зустріч нова -
Самотність болю додає,
А невибаглива розмова -
На серце, як бальзам, твоє.

Поетам з давніх ще часів
Заповідалась воля:
Палкі вірші складати з слів –
Така в поетів доля.
Таємні звуки, почуття,
Заквітчану природу,
Сумні веселощі життя,
Коханих дивну вроду
Заримувати на папір
Веселими рядками,
Живі струмки з високих гір
Дзвеніли щоб між нами.
І барви мови, як ліси
Осінні та весняні,
Прийшли до нас у всій красі,
Замріяно-багряні.
Веселка мови чарівна,
Скарбниця слів безцінна,
Щоб зігрівала, як весна,
Як пісня старовинна.

Війна – це робота тяжка для солдат,
Майже хобі вона – генералу,
Почорствіли серця в них від вбивств і від втрат,
Та закон береже їх помалу.
Буде день, буде час, буде нова війна,
Товстосуми її замовляють,
Їм байдужа ціна, їм байдужа ціна –
І міста у руїнах палають.
Танки з гуркотом грізним ідуть по землі –
В землю вдавлять свободу та волю,
Так вдиралися в землі чужі – королі
Щоб забрати людей у неволю.
Закриватися словом, як римлян щитом,
В час комп’ютерний вже неможливо,
Чи галантно ходити у гості з кнутом,
Виставляючи зброю грайливо?
Час ще скаже про все, що задумали ви,
Правда з’явиться, як нагорода
Ваші руки, панове, – по лікті в крові,
Та не вбита, не вбита Свобода!

Тихо піти і не бачити пíсних облич
Смерті самої не вчути ні кроку
Просто розтанути на черговому узбіччі
На перехресних стежках наче в заростях дроку…
Тілько не вóди – вода не віщує добра
Губить сліди затікає в самісіньке нýтро
І не дає забуття – а не можеш забути
Тож пам’ятатимеш там за межею в обрáх…

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань дурних.
I тріснула більш ніж навпіл одвічна чаша.
І поряд із вами немає хімічно святих.

Гламурність порожніх слів — наче біла піна,
що тіло хова від води у стихійний град.
І ваші думки, даруйте, — це гниль, не глина,
що може сховати душу у чорний чад.

Не бийте себе у груди — там нич і попіл.
І вже не кляніться їй, що ви ря-тів-ник.
Можливо, він схибив… бува, але він — це сокіл,
А ви — мерзлий черв, що все гнилля поїв і зник.

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань святих.
I тріснула більш ніж навпіл поблідла чаша.
І янголів поруч немає ніде живих…

Гаптує сонце землю молоду,
Блакитним сяйвом всі степи облиті,
І буйні трави у моїм саду
Купаються в черешень білім цвіті.

Блукає вітер в запахах весни,
Кружляє в танці вишиті пелюстки.
Край шляху синьоокі ясени
Зав'язують собі зелені хустки.

Ласкавий промінь серденько зігрів,
Розбризкав на поля сріблясту зливу.
Палають, наче марево снігів,
Мережані суцвіття чорносливу.

Цілують небо п'яні голуби,
Чарує душу співами синиця.
Така пора - забудь все і люби,
Журитись і куняти не годиться!

2008

Весна гуляє
У дзвінких садах,
Я серце їй
Своє відкрив.
Співає сонце у блакиті,
Голубить в травах перші квіти,
Біліше всіх снігів на світі
Цвіте в посадках
Дикий чорнослив.

Бринять на струнах
Гомінкі струмки,
Ридають птиці
У гаю.
Весна волосся розпустила,
Любов спинити їй не сила,
Прийди до мене, моя мила,
Крізь квітня
Золотисту течію.

Тебе чекав
Усім вітрам на зло,
І в листопад,
І в заметіль.
Та ось прокинулась природа,
В черешнях вмила свою вроду,
І в тихий вечір біля броду
Обпік твоїх очей
Солодкий хміль.

З тобою підем
В ті ясні краї,
Де верби з річки
Воду п'ють,
Де соловейко на калині
Вночі цілує зорі сині,
Серця з'єднаєм лебедині,
На все життя
Одна на двох в нас путь!


2008

I
Яскравою сльозою голубою
Крізь подих світлоокої весни
Ясна зоря над тихою вербою
Приходить, наче казка, в мої сни.

Здається, що стою у білих росах
На березі самотньої ріки,
А зірка, наче мавка златокоса,
Мені дарує стиглі пелюстки.

Навколо ніч. Димлять густі тумани,
Проймає душу радість і печаль.
Ясна зоря, як вогник полум'яний,
Зове і кличе в солов'їну даль.

Несе мої думки води стремління,
Чорняве небо огорта крилом.
А зірка, наче сонячне насіння,
Цілує п'яні вишні за селом.

II
Пройшли ці сни, але зі смутком чистим
Я згадую у вирі довгих днів:
Горить зоря над жовтим падолистом
І над сріблястим килимом снігів.

Та все питає в мене мила зірка,
Даруючи полям холодний жар-
"А де твоєї долі й серця квітка,
Ти прийдеш з нею до моїх стожар ?"

Кипить у жилах юний гомін травня,
І я по стежці в запашнім саду
Тебе, моє омріяне кохання,
На берег цей за руку приведу.

Стоятимемо тут удвох з тобою,
І у весняний, неповторний час
Ясна зоря над тихою вербою
Своїм промінням повінчає нас!

2008

В тебе серце безцінне й душа золота,
Світлий подих весни - твоя мрія крилата,
Теплі усмішки сонця - червоні вуста,
Срібні зорі карпатські - ясні оченята.

Твій п'янкий голосочок - сопілоньки спів,
Осяйна доброта - мов коштовна шкатулка.
Я нікого до тебе отак не любив,
Моя мила, кохана, єдина гуцулко!

В твоїх косах все злото осінніх дібров,
Ніжний запах трави й чабреців синьооких.
Ти даєш мені ласку, чарівну любов
І життєву снагу верховинських потоків.

Всі дерева в гаю і квітки полонин
Полюбляють твої веселкові співанки.
Скільки доля мені даруватиме днин,
Стільки буду з тобою, кохана горянко!

1999

Блакитний степ, дзвінке ясноголосся,
Медових квітів радісні струмки.
Ласкає вітерець моє волосся
Й сумних тополь зелені вітряки.

Бринить земля на струнах волошкових,
Безкрає небо в очі загляда.
Несе тепло цілунків чорнобрових
Моїм рукам травиця молода.

Далекий птах безмовним охоронцем
Кружляє на орлиній висоті,
І йдуть, неначе соняшник за сонцем,
За мною всі ромашки золоті.

Розкривши душу цим лугам духмяним
Бреду, весною стомлений, у даль.
О земле рідна, матінко кохана,
Моя ти пісня, радість і печаль!


2008

В краю, де в полях тихо в'ється
Далека і зоряна путь,
Мені сонцесяйно сміється
Небесних очей каламуть.

Зірок золотисті опали
Горять, як провісники доль,
І мрії на серденько впали
Листками осінніх тополь.

Мелодія тихої пісні
Пливе у блакитних серцях,
А грому курликання грізні
Танцюють в сліпих промінцях.

Орел не підходить для чаплі,
І прагне душа все одно
Закохано випить до краплі
Світанків рожеве вино.


1999

Абрикосом зацвів рідний край навесні,
Не згасає роса на п'янкім гіацинті.
Аріадна, мов зірка, вказала мені
Світлий шлях у вузькім і глухім лабіринті.
Та дорога до тебе мене привела,
А кохання лилось, наче став через греблю.
Синім цвітом очей ти в полон узяла,
І свій образ ясний в моє серце вплела,
Як вплітає весна цвіт конвалій у землю.

1999

Вона просто пішла, не сказавши, як жити далі,
Залишивши тебе із собою один-на-один,
Взявши сумку під пахву, обтерши пил із сандалій,
Без пояснень і сліз, ніби просто ішла в магазин,

Залишивши на згадку шматки недописаних творів,
Непроявлені плівки, якийсь дурнуватий буклет...
Ти лиш мовчки вслухався у серцебиття коридорів,
Безнадійно заряджених кроками, мов пістолет.

Чому напружені такі?
Чому ви насторожі?
Завжди чекаєте біди,
І всім чужим ворожі.
Чому так віри мало в вас
У добре, чисте, гарне...
Чому вважаєте ви всі,
Що добрі вчинки марні?

У її чарівних блакитних очах
Відбилися тіні помилок і поразок.
Там сховано більше ніж у глибоких морях.
А я не знаю її думок і немаю підказок.
Відсутній чи невидимий страх,
Принаймні тим хто ходить поряд.
Якого змісту шукати у її словах,
Які так сильно серце колять.
Їй уже двадцять довгих і коротких років,
Вона бачила злих і добрих людей.
І зробила кілька поспіль хибних кроків
І надумала безліч хороших ідей.
На неї цілу годину треба чикати,
І так вже день по троху проходить.
А я мушу цілу хвилину мовчати,
Коли місяць за хмару заходить.
Для неї складають довгі поеми,
А з інших так довго сміються.
Тепер я знаю з ким ми живемо
І чиї серця в мить розібються.

Сірий день наповнений туманом
Зі смаком нової сигарети.
Мій розум пронизаний обманом,
Прочитаним з ранкової газети.
Мені не цікаві жодні новини,
Крім одного питання - де ти?
А день добіг уже до половини,
Весь час в уяві твої портрети.

На фоні тихого, срібного диму
Блистять голубі, добрі очі.
Перетнутись на мить поглядом з ними
Ясними мов Пітерські ночі.
Так хочу зустріти тебе випадково,
Я так води в літню спеку не хочу.
Лиш усміхнулася б ти мені загадково,
Більшої радості я не знаходжу.

Це відчуття сховане у чорному замку,
Проглядається крізь маленьку шпаринку.
Воно часто за тобою гуляє по парку,
Та завжди поруч стін твого будинку.
І не боїться пострілу з револьвера,
Смаку смертельного яду в їжі,
Кулаків найсильнішого в світі боксера,
Гострого леза ножа, яке горло ріже.

Навіть твого нового друга,
Чи моєї нової подружки.
Не страшна йому висока напруга,
Ним не напєшся, як чаєм з кружки.
Воно дальше лінії горизонту,
І глибше Маріанської впадини,
Швидше за білий буліт Хонди,
У всіх текстах я його згадую.

Так не просто змінити про тебе судження,
У свої вчинки вкласти більше розуму,
Щоб схибило твоє хибне про мене припущення,
Може прийду до тебе з білими розами.
Мені так не всерівно хто прокинеться
завтра на твоїй простині,
Хоч наші стосунки дедалі
стають все більш гострими.

Це як важкої дівчинки сильна любов,
Як пошук в ночі цвіту папороті.
Як помилка, яку я допускав знов і знов,
Так і ти не даєш мені точної відповіді.
Хтось чекає за мною, а я за тобою,
Невже це відбувається кожного дня.
Я б ніколи так просто не здався без бою,
Але в мене крім тебе є інша війна.

Ти щаслива, як перемога після поразки,
Як хороше закінчення у дитячої казки.
Як здоровий сон, хворої людини,
Як усмішка маленької дитини.
Коли на ранок сходить сонце,
Хтось розуміє, що був лиш сон це.
Смерть поета і народження героя,
Як вночі на ліжку кохаються двоє.

Ти сумна, коли залишаєшся одна
І в самоті твоїй нема ні берега, ні дна.
Твоє серце тихо-тихо плаче,
Лиш тоді, коли тебе ніхто не бачить.
Відчуття приходять, як жовта осінь.
Як дощ, який з неба падає й досі,
Ти не допоможеш, тому хто просить.
Це стан, коли з тебе всього вже досить.
Корабель затонувший у відкритому морі,
Ти квітка одна у терновому колі.
Як старовинного замку забута руїна,
Як кров пролита за Україну.

Ти добра, як сильно пяний друг.
І щира, як зізнання у коханні, сказане вслух.
Невідшукати у тобі і крихти зла,
Коли по твоїй щоці прокотиться сльоза.
Як у землі лежить твій мертвий ворог,
Як з улюбленої книжки стерти порох.
Відверта молитва до світлого Бога,
Як безкорислива допомога.

Ти дивна, як хворого серця стук,
Не настроєної струни хижий звук.
Як залежність курця від яду цигарки,
Як хитрий погляд молодої циганки.
На фондової біржі не виправдані ризики,
Як порушення усіх законів фізики.
Як незрозумілі фрази з цього тексту,
Як низький результат свого IQ-тесту.

Ти таємнича, як код на сейф у банку,
Як плани на твій вечір, але ще зранку.
Як швидкий потік крові, у розширеній вені,
Як мовчазний герой, на великій сцені.
У будинку що стоїть за високими мурами,
Як вікно закрите темними шторами.
Як у чорну ніч дикий цвіт папороті,
Як причини порушення Божої заповіді.

Ти красива, як крапля світла у кінці тунелю,
Для людини, що усе життя іде за нею.
Як заходить сонце і запалює зорі,
Як стежка тонка у зеленому полі.
Як вірш Петрарки до Лаури,
Як наказ звільнити від тортури.
Ти як усмішка на картині Мони Лізи,
І музика Бетховена «До Елізи»,
До Керн. І відчуття не вгамованої болі
У вірші Шевченка написаному у неволі.
Як еротичний танець стриптизерки,
Який є лиш обгорткою солодкої цукерки.

І така цікава, як новини з ранкової газети,
Як над будинком, нічний політ комети.
Як премєра нового кіно-фільму,
Чи політ на крилах птаха вільний.
Ти така єдина, ти сильно особлива,
Ти приходиш, як весняна злива.
А коли ідеш, то забираєш все що є,
Таке важливе кожне слово сказане твоє.
Ти така буваєш, лиш в моїй уяві,
Я один, так радію твоїй появі.

"Подорожній, зупинися, присядь, відпочинь,
Де чинара трьохсотлітня утворила тінь.
Спів невидимого птаха почуй у гіллі.
На питання дай будь-ласка відповідь мені."
Мандрівник, чоло піднявши, перед звіром став,
Хресний знак намалювавши, лячно запитав:
" Що ти за створіннядивне, що ж за мана?
Нащо, скажи, ти мені шлях перепина?"
"Вартова я таємниць, - звір йому мовля. -
Загадку ти відгадати маєш, воля в тім моя!
Не роздумуй надто довго, і гав не лови,
Зазирни у води ставу й Бога назови."
Думав подорожній, думав, себе розглядав
(В відображені він Бога так і не впізнав).
"Що ж, о монстре страхітливий, правди не втаю -
Відгадати я не можу загадку твою."
А насправді загадка та була проста,
Досить було лиш сказати одне слово - Я.
"Як не знаєш - вибачай, то біда твоя,
Бо сьогодні з тебе буде трапеза моя,
І душа твоя спочине там де плине Стікс."
Оскалившись хижо, промовила Сфінкс.

Чи є у нас гордість?
Хай скаже Петрусь і Івась.
Чи є у нас гордість?
Питаю у вас.

Спитаю в Ірини,
спитаю в Мокрини,
чи знають вони,
як гордо боролися
наші діди?

Відповідь буде,
знаю одна.
Генами предків,
гордість дана.

Воля, свобода –
Не помре в нас,
пісню складаю
о цю я для вас.

Як предки боролись,
за гордість, свободу.
Воля і гідність,
кредо - народу.

Волю і гордість
вибороли нам,
прапор свободи
вже нести синам.

Небо блакитне
і жовті лани,
на прапорі нашім
збережуть сини.

А вы когда-нибудь любили?
И застывала в жилах кровь?
С ума ночами вы сходили,
И ждали встречи вновь и вновь?

А вы когда-нибудь страдали,
Пытаясь склеить, что разбили?
И над осколками рыдая
А вы когда-нибудь любили?

А я не знаю, что такое
Бурлящая по жилам кровь.
Влюбленность обжигала зноем,
Но ведь влюбленность не любовь...

А вы когда-нибудь любили?

Чистокровное небо смеётся
Зубами белыми,
Лоскуты-полы-румянцы спелые,
Благоух во хмелю,
Молодечество гулкое-звонкое,
Взглядами долгое,
Многословьем девичьим,
да зойками ойкое,
Побираются мыши спеша,
набивают корманы корней
да животики-ротики,
и, гляди:
Принесли запоздалой эротики
вербные котики,
Знать,
устоять не смогла,
Прибежала на горны охоты
гулёна-весна,
На дорожку,
брызнув
там и сям
дождями короткими,
Танцуют-вертятся
с летними
парнями ходкими,
А, поодаль,
в крысьих шубах -
лиходеи-зимуки,
И не подходи,
да уж подошли,
Ну, когда ещё, теперь,
Гарцуй, пляши!

Перевяжу тебе
Серебряной онучкой мочку,
Чтоб тушку слова
Сквозь ноздрю
Привесить лОвче,
Пускай хвостом щекочет лысым,
Где кончиками обежал сосок
и стиснул,
Ща, только,
С кроткой крепостью
в сплетённых челюстях,
Навстречу распахну тельняшку рёбер,
Всей мощью лёгкости вдохну,
Подставлю пах
Губам горячих бёдер, Вой,
В гриве рой,
В горнило лей
Совы широкий взгляд,
Из черепа любви моей,
И пей,
не меря,
Мной мудрей…

Кап с шипящего провода…
Точно - ток,
Или так -
Призрак ворона…
Выдь,
Броди-зуди,
Облаками гуди,
Раздувай да студи,
Окопайся опешивши…
Оборону тишины
удержи,
Коржами житья
шурши,
Прошей-ка их порошею…
Сжимай морозную узду
Руками - стёклами…
Чехла кожух сними,
Дымком дохни,
Железом члены прохвати,
Стань облаком,
По клику смятому морозом,
Помнишь ворона?
Пока бока
В подпругах голода,
Беги
Вдоль провода,
Тугими комьями,
не подымая топота,
Да голову пригни,
Под притолокой облакОмута
И - в ветер,
порохом…

Я роблю крок до тебе,
Ти – назад.
Я крокую до кохання,
Ти – до зрад.
Я спитати тебе хочу –
Чому так,
Коли роблю крок вперед я,
Ти – назад?

Все навколо вмить застигло,
Тільки ми
Все крокуємо обидва
До мети.
Тільки зараз зрозуміла
Чомусь я –
Різні в нас бажання
І мета…

Дощ краплею за краплею наповнить океан.
З тобою було добре так, але то був обман.
Навіщо сонце грається веселкою доща?
З тобою ми прощаємось і знову я одна.

Дощ краплею за краплею змиває сум з очей,
Без тебе я багато вже сама живу ночей.
Даремно сподівалася, що швидко все мине,
Але ще намагаюся забути я тебе.

Дощ краплею за краплею – і сходить нанівець.
Нема нічого вічного – у всього є кінець.
І коли сонце грається веселкою доща –
З тобою я прощаюся – і знов щаслива я.

У Грузії грають гармати,
Кров людська ллється.
Ранена орлиця – мати
Об землю, мучену б’ється.

Солдати скажені московські
Святиню народну топчуть,
Святі із неба все бачать
Слово на захист сказати
Не хочуть.
Мовчить господ, земля ридає,
Воля в крові утопає,
А всім байдуже.
Мовчать святі, мовчать і грішні
На землі.
Не хочуть звіра розізлити,
Осли із здавна так живуть,
Друзів своїх віддають на поталу,
За те, що в нього вони беруть
Вогонь в оселі для розпалу.
Як тигри люті із Кремля
Зазіхають на наші святині.
Заснував Довгорукій Москву
У прокляті богом годині.
Руській чобіт топчи Кавказ
Смертельні ракети
Цілять на нас.
Забувають, що Русь породили
Київські кручі.
Матерю земель руських
Є Київ могучій.
Руку підняти на матір,
Кажуть великий гріх,
Москва від бога відцуралася
Це не жарт, не сміх.
Це горе цілого народу
Породили президентів
Юдейського роду.
Кавказ стогне,
Заливається в крові,
Ґаздують кати
В чужому дворі.
Все бог бачить,
Бачать люди.
Ніхто не знає,
Як дальше буде.
А буде так, як в світі є
Хто сильний -
Той батогом б’є.
Один другого підганяє
За те, що силу має.

Тридцятирічних марш. Це ми - глядіть!
Позаду - щось, попереду - нічого
Хтось падає, пів траури на мить,
Більш нІколи - серЕдина дороги

Шукаєм затишок - знаходим гармидЕр
Всі сили пущено на те, що вже в кишені
I час, цей найстрашніший мародер
Крокує маршем по душi-пустелi

Поспати би, та сон уже пішов
Дрімоту й кволість передав у спадок
Три кави махом, бiс iз ним з тим сном
I п'ятдесят з товаришем. Порядок!

Невiрнi i непевнi як цей свiт,
Що вперто ми змінити обіцяли
Назмiнювали щось, та бачим лiд
В очах які нестямно так кохали

I в зачiски мiнливi половин
Вiдмiряли неточно та дбайливо
Цi краплi прикрих молодих сивин…
Та в п’ятницю однаково на пиво.

Крокуємо, хоч не стрункі ряди
I кроки рiзнотактом стоголосим
Виспівують мелодії весни,
Та нам глухим у всьому чути осінь.

Як з вашою сотнею фобій
і вашою сотнею маній
Віддати вам владу змогли
Ми в нашій Файній-Юкрайні?

Як з вашим щирим безбожжям
і вашим шаленим стобіссям
У найми ми вам віддали
Наше премудре Полісся?

Ми мали б прекрепко спати
Не бачити, недочувати
Тоді, як вам віддавали
Б’ютіфул наші Карпати.

Пакуйте валізи хутчіш
і стрИбайте по вагонам
Підходимо, ми уже тут
Кінець вашим декамеронам

Поплакати буде час
Дамо вам із півгодини
Стрічайте з квіткАми нас.
Юкрейніан ми хунвейбіни.

Жёлтый лист за окном.

Жёлтый лист за окном,
На ветке, говорит мне, о том.
Что сорваться, он может,
В свободный полёт.

Он стар, и свободен,
Он жёлтый уже,
Он сделал всё, для ветки.
Теперь свободен,
Сказав, сорвался, улетел.

Ему, я в след смотрел.
И с грустью понимая,
Свободы больше нет.
И как бы ветерок не дул,
Я, не сорвусь уже.
Я тоже стар, но не свободен.

Свобода в прошлом осталась,
В далёкие года, когда я мчался,
Как лист свободный, за любимой вдаль,
Вдаль городов чужих, и незнакомых.

А я останусь просто с ней.

А я останусь просто с ней,
Поклонником её идей.
Идей, о тихой, мирной жизни,
В краю родном,
В кругу семьи, друзей.
Но нет страны,
В которой вырос.
И в поисках ответа, почему?
Я понимаю, и грущу.
Видь страшно мне.
От мысли, о судьбе,
Что уготовлена земле,
Что я зову родиной.
Ты спросишь про что я?
Отвечу не таясь.
Погибнуть от руки,
Варваров, вандалов, демократов.
Что машут кулаком над головой народа.

Білі сніжинки танцюють
Білі вальси свої
Ніжно тебе поцілую
В ніжні вуста твої

Білі сніжинки розтануть
Бо тепло у нас в серцях
Злегка торкаюсь вустами
Чую тепло на устах

Беру твої лагідні руки
І подихом грію своїм
У тиші зимових звуків
Ми чуєм сердечний грім

Надворі зимова казка
В обіймах щастя моє
Щось інше помітити тяжко
Коли все що треба є

Jan/febr 1999

Дата виготовлення даного настрою до непрочитки закреслена сажею.
Безповоротно грудьми розриваючи простір лечу до німого обмеження.
Весь понеділок, мов п'яний індастріал... Сутінку злитками себе заощаджую.
Тисне на газ сміло наздоганяючи віра. Мовчу й уникаю обстеження.

Лезо залежності вдягає в наручники: залізні напульсники - пломба реальності.
Дай мені світла свого неяскравого, дозволь мені "видіти" мною омріяне.
Писк обережності! Рука на підручнику. Пізно калічити ромбів формальності.
Байдужість розквітла лівого й правого світу мого, а всіх інших - розстріляно.

В нагрудній кишені життєва інструкція (можна/не можна; варто/не бажано),
Оптимізм натщесерце лічить-калічить. "Врятуй й збережи" на звороті розп'яття.
Не забруднюйте жмені, виконуйте функцію, що із вами тотожна і в снах відображена.
Механізм обірветься, і це лише свідчить про даного настрою вдале зачаття.