1.
Мовчати в час, коли застрягне слово.
Щось низькосенсове в чуже стромити вухо
Коли вуста преречено зімкнуться
В дурниці на зразок "Мені тебе вракує"

Можливо, загубитися у прірві
Стрімких іллюзій "Ми разом навіки"
Зронити декілька перлин "Так само, люба"
І, наче мотлох, бути осторонь від правди.

Продовжити "базар" у тому ж дусі
Але надійність мати під рукою -
Чиюсь коханку - наче злодій - зброю
(Користуватися на випадок поразки).

2.
Ми не приходимо на суд, щоб засудити.
Нас не засуджують. Нас зраджують за фактом.
Лишивши місце втіхам на подвір"ї,
І сльози геть (на випадок пожежі).

Ми з міста переліземо в місцевість
Ми грубістю накриємо свободу.
Мовчати в час, коли защемить в горллі
Нам ліпше без зубів, аніж із серцем.

За упокій душі свічки згоріли
Бо хтось подбав про світлом розрахунки
Зі святим Богом крепким та безсмертним
А мо", свої практичність внесла зміни?

Можливо, сходи відбивають світло?
Чи Абелева кров ляка злих духів?
Вердикт: зарано ти торкнувся слова.
Та горе матері твоїй, коли запізно.

Ти повертаєшся
І крок за кроком тане
Образи крижана стіна,
Хоч слів нема і сліз нема,
Відкривши очі ледь, старанно
Ти посміхаєшся.

І двері відчинились
Душі розхристанно-німій
І всесвіт гаряче в мені -
Твоєму келисі - відбився.

Ти не сховаєшся.
Ми знайдемось у цвіті
Сновидь аморфних. Крадькома
Народимось у сонці на
Коли не Цьому - Тому світі.

Ти залишаєшся.
І як би не хотіли
Нас розлучити сніг чи дощ
Посеред мокрих днів та площ
Бракує тіні гарних тіл, а
Ти повертаєшся!
Блищать вологі крила

Біля твого вікна мальви-баскетболістки
Я не чекаю звістки, звикла давно одна
Звикла звечора йти поміж руками колій
Очі темні від болю, теплі ріки вина
Ллються лютим дощем, пауз сонячні сміхи
Звикла жити без втіхи, в неї рамка тісна
І картинно вона шкірить вставлені зуби
Мальви кольору згуби біля твого вікна…

Ти лиш мій друг, товариш, вартовий
Моєї вірності і безпорадності німої,
Ти та з якою я нестримно молодий,
З якою майже що стаю самим собою.

Ти лиш мій сон, незбутній чистий сон,
Який ніяк я додивитися не можу,
З тобою серце битись хоче в унісон
Та серця твого я не потривожу.

Прости мене за те, чого не зміг,
Прости мене за те, чого не буде,
Собі ж простити цей пречистий гріх
Не зможу і нічого не забуду
..................
Як любиш, то кажи, а не мовчи,
Нехай відмовить чи ти сам відмовиш,
Топтати серця аритмію зможеш ти,
А з серцем безсердечно-вірним жити зможеш?

Божевільні вогні божевільної нації,
Плачуть діти, вмирають від голоду й холоду,
Й незчисленні життя-результати руйнації,
Почуття співчуття ми втрачаємо з молоду.

Ми знаходим себе у жорстокості й відчаї,
І вбиваєм життя, поламавшись від страху,
Й боїмося, лишаємо цінності вічнії,
Й прокидаємось ранком, поблідлі від жаху.

Ми не знаємо хто ми, утрачені в просторі,
Ну а з часом загублені в плині історії,
А коли нас покличуть залишимось осторонь,
Й заліковуєм рани душі свої хворої.

Почуття замінили байдужістю й зверхністю,
Лиш себе ми до сліз божевільно жаліємо,
Й лицемірство сьогодні назвем ми відвертістю,
Це усе, що ми знаємо, все, що ми вміємо.

Яскраві обгортки фальшивого щастя
В вітринах бутіків й швидких іномарках
В хрумких пачках грошей зеленої масті
В дешевих, купуючих совість віддарках.

І прагнемо того фальшивого щастя
Й омріявши все, те душою палаемо,
І граемось з долею: дастся – не дастся,
Натомість глибоку тугу відчуваємо.

І в гру компромісів із совістю граемо,
А потім байдуже - і знов переступимо,
Й заплющуєм очі, і ніби не знаємо,
Вважаючи знову, що совість відкупимо.

І дні так минають: покинуті радістю,
Втонулі у винному осаді й осуді,
Закличем знов молодість, в страху від старості,
Й п'ємо біль життя, хоч й у срібному посуді.

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей.

Лічатся дні по віках,
підводячи риску в історії;
все повертається в прах
й сльози „блакитної Глорії.”

У ланцюгах забуття
мучаться бідні запроданці;
Зимно... мій дух без взуття
застряв на розхитаній сходинці.

Прагнем палити мости,
позаду лишаючи згарища;
глянеш назад, а там ти,
по іншому боці пожарища.

Пливуть у воді ліхтарі...
В холоднім повітрі самотності
витають ідеї старі,
минають життєві холодності.

І мчить чіясь ніч по шоссе,
тікаючи в далеч відчудження,
майбутнє минуле несе—
теперешніх цінностей судження.

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей...

І страшно і гидко за нас і за себе
За те, що живу у країні сліпих,
Ще вчора ви руки скидали до неба
Сьогодні ваш голос принишкло затих.

І боляче й прикро за втрачені душі
За те, що забули до чого ішли,
Чи чуєш, мій брате, так треба, ти мусиш,
Аби у канаві тебе не знайшли.

Аби твої діти не бачили крові,
Аби твоя правда свій шлях віднайшла,
А ти береш участь у ворога змові.
Поглянь!!! хоч і правда занадто страшна.

Устань із колін, мій принижений брате,
Не варто, не треба їм п’яти лизать,
Вже час, треба зброю до рук своїх брати
І гнати скотину, або убивать.

Не вір, йому, брате, він кат окаянний,
Згадай, як палала країна в вогні,
І плакав народ мов скотина загнанний,
Ми були не люди для них, а лиш гній.

Згадай покалічені душі дитячі,
Сплюндровані нагло й безбожно святині,
Мій брате принишклий, німий і незрячий
Віддай свою душу своїй Україні.

…знімілі очі гладить дивна ніч,
торкає сумом зоране обличчя…
відходить тінню назавжди у віч -
ність, в свічадах тиш запалюючи свічі,
твоя душа - ще тепла від бажань,
кружляє, квилить, горнеться в останнє
у тіло, в жили, де жила... і жаль,
що судний день після зорі настане…
…і витирає зронену сльозу,
малює крейдою по стінах і по скронях
твою дорогу хресну й голосну,
і тулить увесь світ в твої долоні…

Вже падолист
Гойдається
На вітах,
І пахне гірко
Тиша золота.
Горять яскраво
Пишні пізньоцвіти,
Як в передзим'ї
Жінка розцвіта

Лягає в коси
Золото кленове
І сяє сонце
В бабині літа.
О, як пасує
Золото діброві,
Хоч до зими
Вже послано
Листа.

Минуле, майбутнє, сучасне
Єднають не тільки віки,
Єднають нас погляди власні
Та дружнє стискання руки.

Єднає нас щирість в розмові,
Мета нас єднає одна,
Повага та мудрість у слові,
Та вчинків людських сивина.

Єднає любов до Вкраїни,
До рідного дому, землі,
Хоч різні за віком ми нині
Та ми її діти малі.

Квіточки тендітні, чарівна краса
Вас розфарбували пензлем небеса,
Сонечко зігріло сяйвом золотим
Вітерець ласкав вас дотиком своїм.

Волошкове поле лагідна блакить,
Від рум’янок* білих серденько щимить,
У блакитних хвилях знов щасливий я –
Будь благословенна батьківська земля.

*рум’янки – ромашки

Голосочок мов струмочок
Із барвіночку віночок,
А вуста – мов полунички
У вродливої Марічки.

Із небесної блакиті,
Як волошки в стиглім житі
Оченята диво-квіти,
Можуть серце звеселити.

Усміхнеться, пожартує
І до себе причарує,
Вже не будеш їсти й спати,
Будеш цілий день зітхати.

Будеш цілий день зітхати
Та Марічку виглядати.
Ось така у нас Марічка,
Хоч і зростом невеличка.

Лихо не спить а всі щасливі
Погасли зірки за межами
Свій хліб росте на своїй ниві
Знов чути рідне слово мами

Сестра сестрі не заздрить вроди
Брат брату руку подає
Живемо як вільні народи
А в хаті чомусь є як є

Інші спішать а ми все з заду
Гілка історії зупиняє
І нові ставить барикади
На яких сидить крук і грає.
09.07.2008р.

Між смерек біжить стежина,
А назустріч йде дівчина,
Усміхається й співає
І мене не помічає.

Ой, дівчино дорогенька,
Як тебе пустила ненька,
Як одну тебе пустила,
Чарівничко моя мила?

Ручку дай мені біленьку,
Працьовиту та гарненьку,
Мушу я тебе до хати,
Чарівничко, проводжати.

Між смерек біжить стежина,
Вже зі мною йде дівчина,
Усміхається й співає
І на мене поглядає.

Ой, дівчино дорогенька,
Проведу тебе, рідненька,
Щоб стежиноньку до хати
Все життя не забувати.

Та тримай ти міцно гроші,
Бо вони зникають,
На прилавки магазинів
З гаманця втікають.
Долар падає, мов п’яний,
Похитнулись Штати,
А у нас на Україні
Котрий рік дебати.
Продали поля та гори,
Всі ліси та ріки,
А ми досі босі й голі,
Хоч в душі великі.
Не дають заможньо жити
Людям працьовитим,
Розбрелися українці,
Ходять білим світом –
Хто в Канаді сіє жито,
Хто таксує в Штатах,
Хто в Італії працює,
Поки йдуть дебати.
Закривайте ви ту Раду,
Шоу хоч не буде,
Щось робіть для України,
Бо тікають люди.

Не озирайся. Лотова жоно,
Чи ти гадаєш, що вони останні,
Оті Содом з Гоморрою захланні?
Жалем тут не зарадиш все одно…

Їм блуду, злата й крові не доволі.
Змілів Дніпро. Чумацький шлях тавром
Міжбрів’я неба випік. Чи ж добром
хто зло попрати зміг у цій Юдолі?

Чень, спершу гріх, немов п’янке вино…
Та що тобі до подруги чи брата?
Було б їм манівцями не блукати…
Не озирайся, Лотова жоно!

Не озирайся, глянь на свого Лота.
Він завше знає, як йому чинить.
Клубок у Бога, ну а в Лота – нить.
Його не засмоктало те болото.

Ти прощена! Ликуй, благочестива!
Якби не муж, то хтозна-що було б…
Утішся! Потечуть, немов сироп,
Дні в домі Лотовім. Ні спеки, ані зливи…

Народиш діток. Любо, крізь вікно
Те споглядатимеш, у чім немає скверни.
Ні ружі не колотимуть, ні терни…
Не озирайся, Лотова жоно.

Рятуйся: працею, любов’ю чи вином
Причастя… Вирятовуйся од болю.
Бо хліб не родить там, де надмір солі,
А мусим землю засівать зерном.

Йди хоч сновидою. Побійся мсти!
Від порошні сльозиться око Боже…
Ця мить, як вічність. Ще обрати можеш:
Чи остовпіти, а чи далі йти.

міні міни 22

Мій сон -
________ рядок з початком
__________________________“home”
куди
_____збігаються думки.
над світом злива.
_________________По даху,
як ба - ра - бан - ні
_________________палички,
у ритмі маршу
____________б’ють громи...
І блискавки,
___________немов свічки,
освітлюють
__________забуту мить
сліпих
______солодких,
_______________ніби мед,
моїх бажань
___________під ранок.

“end”…

Немає більше сенсу йти на гору,
бо хрест зламали (чи звалився сам),
і вимерло село недільним мором,
і на пустир перетворився храм.

Мій медальйон розпався на пружини,
лишився хрестик (ще хрестив отець),
і купка хвої, горсточка ожини,
і я, зминулоприбульний мертвець.

Упала церква, хряснула дзвіниця,
і синє небо затягло в габу
молитву й сльози. Не потрібна криця,
коли останню віднесли рабу.

Задвірок мертвий. Дерево холодне.
Холоне ніч у мене на очах.
І тільки мертві погребають дзвони,
щоби не чув їх пращуровий прах.

І чорний сокіл пролетів крізь місяць,
і прокричав востаннє з висоти:
"Цей світ горить". І тільки з неба спиці
з вогню на землю зводили мости.

...А сухозлітці вже не розцвісти.

Боже Великий, Творче всесвіту,
На нашу землю поглянь!
Ми були вірні Твому завіту,
Вислухай нині наших благань.

Колись давно я відчувала в серці тугу,
В душі пекло невдячне почуття,
Ти у житті міг стати вірним другом,
На жаль нема в минуле вороття.
Ми вороги – і серце замерзає,
Воно, як птах, скалічений життям,
Воно, як птах, що в небі не літає,
А тільки мучиться своїм буттям.
Воно, як криця, твердістю вражає,
І, як вогонь, не гасне від сльози,
Та іноді неначе помирає,
Як сонця жар після холодної грози.

- Говорив – я не вірю в кохання…
- І мені він так теж говорив...
- Запевняв, що є тільки бажання,
а я вірити в це не хотів.
Я так мріяв зустріти єдину,
і шукав я її, і чекав.
А самотність штовхала у спину –
я життя на ніщо розміняв.
В сорок років я став уже сивий
і на близькій нозі з журбою…
А от друг мій, здається, щасливий,
бо зустрівся тоді з тобою.
Знаєш, як він тебе кохає…
- Так, я знаю… Звичайно, знаю.

Знов небо строкатий плете візерунок, коли починаєш любити як вперше
І тихий в божественній млі обладунок зі шрамів сердечних не видасть, не збреше.
Солодкою ніжністю, моквою тіла полинем туди, де Заграви магічні,
Безумну злу ніч цю розріже Ярило, для Наві сяйливий противник одвічний.

Пізні поля Єлисейські.
Світло зелене-зелене.
Коли?

Гілки гомонять водою.
Вода гомонить гілками.
Хто?

Тільки із ночі – сонце.
Тільки зі світу – вечір.
Як?

Зерно в пітьмі проростає.

І чисті сльози нізвідки.
І я раптово живий!

В калюжах чужого міста
Я бачила дивне “вчора”.
Я чула сопрано “завтра”
В калюжах нерідних міст.

Лещата “сьогодні” тисли
Мою ейфоричну волю.
Блискуче-пекучу ватру
Мій спогад сьогодні ніс.

Шуміло калюжне море,
Було до нестями тісно.
Уперто стояв на варті,
Як страж, дерев’яний міст.

На скронях чужого міста
Я бачила сиве “вчора”.
Я чула прощання “завтра”
Із вуст ефемерних міст.
25.06.08

Дивувалась черепаха:
"Грала з тигром я у шахи,
Що за диво-дивина-
Тигр проковтнув слона?"

хребет безсоння соняшником впав,
а я лежу під небом з м'яти-рути;
є змії, що стискають, мов удав,
а є такі, що бризкають отруту

і не минають ні птахи, ні звір,
і все іде, як за наказом Будди;
а я лежу, немов удав-упир,
і хочу крови випити з Іуди

яка краса, який безмежний світ!
миршавий ліс задумався над вічним;
для чого долі крила, як політ
скінчився летом сторазпересічним?

лежить земля, холодна, мов удав,
зміїні трупи — наче квітки рути;
я вже пожив, а світу не пізнав,
як та змія, що бризкає отруту

Танцюй зі мною, той не знаний танець
Під музику сп'янілих вечорів
Я літній Дощ - веселий голодранець
Сліпий від сонця, наче лист без слів
Пиши шо хочеш! Випусти на волю
Свої надії, хоч один танок!
Ти просто так уже давно не мріяв...
І як дитина під дощем не мок...!

Знущання тиші розриває груди стуком.
Тривожно, наче в пошуках нещастя
Лунає голос внутрішній зі звуком
Старого метронома. І воздасться
Добро добром на небі… В підземеллі
Тунелі випечені ріками лавини;
Болить душа із німим криком аж до стелі, -
Гріха укус, немов скаженої тварини.
Втомився глузд від божевільного нашестя
Про все на світі марити у тиші.
Блукає в пошуках у серці атом-щастя;
Думки забились в нори мозку, наче миші.
Тремтячий дотик когось схожого на диво,
Немов пір’їнкою крила торкнулось слів,
Які порушили цю мертву тишу. Криво
Долі вогонь горить від змінності вітрів.

Глянь! Мрії сідають.
Минуле їм грає
І співає час...
Погасли надії,
Бо той, хто їх сіяв
Відійшов від нас.

І тихне незнане
Не діждавшись рана
В кімнаті своїй,
Де вікна закриті,
Шиби не помиті,
А на зовні гній...

Знай про це дитино,
Що роки проминуть.
Відійде життя...
Будемо без тіла...
А мрії на крилах
Понесе душа.
20.06.2008р.

Я буду говорити
ТИХО… -
Підвищених тонів –
НЕ БУДЕ…
Своїм мовчанням
(що за лихо?),
Ти оглушив мене…
Ой, люди!.. –
Кохала, вірила…
Що з того?..
Тепер я – однокрила
ПТАХА…
Покинула. Пішла…
Лишила
Щасливі сни
Під спільним дахом…
Буяла пишно
Цвітом ружі,
І марила
Сімейним раєм…
Та стали ми раптово,
ЧУжі, чи то чуЖІ? –
Уже й не знаю…
Я буду говорити
ТИХО… -
Підвищених тонів –
НЕ БУДЕ…
Нехай тебе минає
Лихо –
Колись були ми –
Рідні люди…

Навіщо мірять еталоном
Людські учинки і слова,
По писаним жити канонам,
Закривши очі на дива?
Ви боїтеся вирізнятись,
Виходячи за краї меж,
Собі й навколишнім зізнатись,
Що ти по іншому живеш.
Хоробрості невистачає,
Щоб супречити юрбі,
І дух слабкий того вінчає,
Хто кабалу сулить тобі.
Бо легше жити по вказівці,
Аніж шлях власний торувать,
За чабаном брести, мов вівці,
А що попереду - не знать.
З дороги боячись зійти,
Себе втрачаєте частинку:
Вам на дорозі не знайти,
Ніколи, вічності пилинку.

Стіною пилу постає важке питання,
Мов каменем, тяжіє на душі, -
За що такі природі-матінці страждання?
Ножами в землю падають дощі.

Сміття кругом є складником всього довкілля:
Воно нестримно множиться, мов клон.
Мікробів армії, засівших у підпілля,
Беруть нас непомітно у полон.

Давно порушена вже вся екосистема:
Рукою людства стиснута в кулак
Подачі кисню трубка. Дихати проблема.
В природі радіація, мов рак.

Не повернути тої фауни, ні флори:
Червона книга в декількох томах;
У водах викиди, лисіють стрімко гори –
Така картина носить в собі жах.

Треба спинитися: змінити пензель, фарби,
Почати все з нового полотна…
Навчитися оберігати вічні скАрби,
Повчаючи не пити їх до дна.

Старі діди прокурюють весну,
Старі берези вже не кровоточать.
Ідуть в церкви і згадують війну,
Коханням легко запивають ночі
Ті, хто живе недовго на землі.
А небо хворе на чужі вмерлини,
Прокашлявсь ранок… вмерти на селі –
То народитись совістю дитини.
Нехай тебе з учора заїдять,
Нехай зап’ють, та й трохи проспівають,
Діди старі згадають їхню мать,
І повезуть туманами до Раю.

Ввірвався дощ в мою кімнату
Крізь ледь прочинене вікно,
В цю ніч ясну не буду спати...
Чекала так її давно...

А краплі, наче дзвін із криці,
Хоч я здригаюся щораз,
Та слухаю, як пісню птиці,
Але стіна чомусь між нас.

Думки снують у лабіринтах
Переживань, чекань, бажань,
Де я збиратиму по нитках
Минулі помисли страждань.

Пекучий біль в душі. Безвихідь?!
Сьогодні – завтра...Самота?
А дощ минув, і трохи прикро,
Лишаюсь в тиші геть одна...

Маятник слова качай-ка поэт,
Альфу возьми и омегу...
Я - ветерок, придыхание, свет,
Крошево наста и снега.
Олово мягкое вылили в лес,
Вызрели в поле туманы.
Сколько в душе моей было небес
Кровушкой вышло из раны.
Облаком в зеркале озера я,
Музыкой маршей военных.
Узник метро "Маяковская" - Я.

Арфи, арфи мерзнуть…
Вороння дихає на бешкетне тіло співачки…
Зустрінь її, намотай павутинку на гілку вишні,
Стара казкарка побіля самого неба,
Далебі, ти дуже жвава і встигнеш,
Я люблю пити твою кавенцію із цукром,
Як сніг, і слухати ніч,
Ти ж полюбляєш блазня…
Арфи, арфи мерзнуть…
І чутно спадаюче плаття,
Віконниці, що тремтять,
Мов груди розпусниці
Під пальцями чоловіка.
На душі лежать романси і вірять в тепло.
Арфи, арфи мерзнуть…
* * *

Тільки ми на човні
Там, де лілії цмулять чернечу бентежність,
Сонна мавка удвох з жебраком мастурбують на місяць,
Філіжанка води із кавалком якоїсь вежі,
Але ж всі заодно безперемінно бісять,
Пропливемо до моря, котрого ніхто не бачив,
Дядько Ной там на березі трохи Нью-Йорку має,
Риби ходять у гості і на троянди плачуть,
З того світу вітають, кличуть Мамая,
Голуби прилітають, церква, мов біля Бога,
Раз на рік помирають, п’ють – земля йому пухом,
Там живуть без америк, але їдять хот-доги,
Отче Наш шепчуть на вухо.
Вуйко стріне вдосвіта, човна до моря прив’яже,
Дасть любов із торби, а в ній ще вино і пшениця,
Потім всі порахуєм на небі мажі,
І з’їмо як найперші гостинця.
* * *

Я беру тебе, як святу вечерю,
Ніби волхви, снуються волинські дими.
Танцівниці вуличних п’яних феєрій
Під глухим ясеновим розп’яттям зими.
Ці морози торішні чекали до крові,
Із соломою тліли ще з того Різдва,
Доки в душу чиюсь проб’ється корінь
Той, якого світ відлітав.
Дойорданські сніги опадають із «звідти»,
Високосніють дні перед тим, як піти,
Тільки випивши жінки можна зігрітись,
Де чадять самосад посивілі вітри.
* * *
Після сьомого неба щось а таки побачим,
Політаємо разом туди, де плачуть живі,
І твоєю рукою майже піввійська страчено,
У кав’ярні поетів, аскетів, повій.
Білі коні стоять і чекають своєї втрати,
Білі вірші лягають, як листя старих дубів,
Тільки вирії йдуть на листі віск виливати,
І закохані плачуть на груди своїх богів
* * *

В кнайпі на три душі
Ти, я та яблуневий сад…
Сонце вимкнене чиєюсь рукою
Лежить на столі,
Чуєш, як бродить вино,
І як долітають листи
Написані під трояндами.
Бачиш, як мертві поети вичавлюють світ
З підвечірків глибинних.
І тільки розхристана ти
Прочитуєш вірші
На крилах чужих голубів.
* * *
Білі псалтирі читають над тишею,
Віщуни з кожною смертю прозоріють,
Загратовані сонця стають трохи вищими,
І кохаються більше, і ходять по зорі.
Тільки груди жіночі, як два Вавилони,
Тільки баба сидить в проспиртованій хаті.
Баба вірила в жінку. Плачуть, іконяться
Ті, хто вірив у бабу. Баба – матір.
Стільки плакальниць з торбою сліз і тіла,
Пуповини-дими бід блідим хмаровинням,
А пропивши життя вмирать не вміли,
Псалтирі відчитають за те, що винні.

Ти, що чернецтво своє віддала
І тепер високоснієш десь,
Ніби пташка на сьому церковному дзвоні,
А внизу ще замолюють нас,
І вінчають тутешність з весною,
Де лежать простирадла
Збілілих вишневих повійниць.
Вмокла в тіло своє
Достеменно зливаєшся тихо
Із вечором вовчим.
Чутно як витікає ріка,
І волосся спадає,
І грають майбутнє
У шпарках дверних вітрюгани.
Я би снігу приніс,
Щоб із ним розговлятись тобою,
Ще чекати об’явлень,
Чи носити у жменях планету
І їсти потроху,
Аж доки не стане.
П’яні ельфи зачують,
Як грає гітара,
І прийдуть,
І попестять,
Будуть довго кусатись,
А священник старий
Вийме хрест, та горілку,
Матюкатися стане,
А потім вийде до Бога.
Я для тебе човна зготував,
Журавлів закликав,
Одного із казок,
З того часу, як листя летіло в колодязь,
Ворушилося там і щеміло,
Вовтузячи кров підземельну.
Він на крилах носив білий дим.
А якесь бомженя нам зіграє
На скрипці гнучкій,
Ніби свічка страсна…
Твоє дихання дасть,
Як читання Апостола,
І падуть, мов хліби,
Аби мовити слово,
Аби долетіти.
Ластівки се чернецтво нестимуть у сад,
Де на яблунях спіє гріховність,
А ранки болять та чекають,
Коли вже надкусять,
Тільки потім у тишу ковчежну…

Невідстояна мова у келихах білих слів
Уже, мабуть, забула про дзеркало-серце,
Хоч маленькі листки ще торкаються брів,
По кутках розлітаються змучені весни.

Неозброєні краплі з жасмину і сліз
Випивають чуттєвість і зникло таврують
Монополії болю й обрізаний слід,
Та брехню, мов троянду, відчутно-німую...

Я білочку зловив у парку,
У парку імені Франка.
Я підігрів тваринці шкварки
І дав їй пляшечку пивка...

Ось час пройшов, ми рідні стали,
Ми стали нерозлийвода.
І разом крали на метали
Мідні електропровода

Та білочкам потрібні парки...
Я сказав: Білочко, іди! –
Ми викурили по цигарці
І попрощались назавжди

Гублю випадково нитки.

Із лілії на лілію по озері.

Втрачаються мости.

Втрачається свідомість

від запаморочливих запахів

морської солі в ванній.

Так починається ніч,

без втоми й сновидінь,

без алкоголю й світла.

Молюсь Пречистій.

І сама Пречиста

вже після ванни.

Ніч розпочато —

і хронос грає в дати,

І дума Бог, чи дати

їм день прийдешній?

На карті з топосів

сміються ангели,

розпушуючи пір’я скрізь,

і навіть спереду:

“Дай, Боже, середу!

Дай грішникам утіх!”

І що вже втрачені мости,

як Бог відкаже “ні”?

А нитка в’яжеться

ще кимось в піднебессі.

Чи, може, Зевсом...

У голові словосполучень ціла безліч:
Вони блукають коридорами пітьми,
Йдуть, спотикаючись, торкаються пліч-опліч
До болю ранять одне одного крильми

У намаганнях ухопитися за руки,
Разом здійнятися, злетіти, мов орли
До Сонця ближче, щоб аж чутно райські звуки,
Щоб стражі-ангели злетіли із гори…

Хай розсміються навіть з їхнього польоту
Небес майстерні крилоносці-летуни,
Нехай дощем проллється з них чимало поту,
Гіперболічно з мух їх робляться слони,

Та все ж це в сотні разів краще за темноти:
За їх невидимість і їхню сліпоту.
І хай якими б не були їхні польоти, -
Словосполучення складаються в мету.

Коли чужих є більше, ніж своїх,
і ти не знаєш, чи ти свій, ти путній,
іди і смійся, хай рятує сміх
і голос, що нечутно-всемогутній.

Ти думав так: завжди в трояндах шлях.
А вийшло навпаки. Хтось помилився...
Чи ти, чи я, чи Jesus, чи Аллах,
чи всі разом, бо Град давно розбився.

Ти йдеш, старий, несеш на плечах дім,
без вікон, без дверей, без огорожі.
Ти, сивий старче, наче Аладін,
який тримає джина, доки може.

Тримав роки і посивів із ним,
але нічого взяти не вдалося,
і йдеш додому в передвічний Рим,
і тільки з-за спини гука колосся.

Не треба степу, рік, смерек Карпат;
ти йдеш у день новий, але останній.
Самотній лицар, схимник і Пілат,
хто жив як Цар, і був той Цар останній.

Щастя моє сірооке
в кімнаті розсипало сміх –
диво клубком рудобоким
йому прикотилось до ніг.
Скаче воно по підлозі
радість даруючи сину.
Тихо стою на порозі,
вартуючи цю хвилину…
А диво танцює казку,
бо скоро лягати спати.
Я вдячна йому за ласку
і це ось вечірнє свято.
Та диву це все байдуже,
грається на підлозі –
воно ще маленьке дуже
і зрозуміти не в змозі,
що сонця малим шматочком
воно увійшло в наш дім…
Стрибає рудим клубочком,
а радість і сміх - із ним.
Уже заморилося свято,
сон плине у очі сина.
І поряд лягають спати
моя і котяча дитина.

Сіло літо на крайку суконьки.
У тюльпанів голівки з бархату.
У черешень бордові губоньки.
Твої очі горять від захвату.

Любо м’ятою пахне літечко.
У долонях тремтять метелики.
У волоссі блискучі стрічечки.
Твої очі – як повні келихи.

Хоче скинути літо суконьку,
Оголити голівку з бархату,
Розтулити бордові губоньки.
І рознести
Флюїди
Захвату.
10.06.08

Не спіши,
не лети
в невідомі світи,
я прошу тебе…
Ні!
Я благаю.
Бо літак як зліта,
у душі пустота
оселяється, -
щось відмирає.
Хочу глянуть
ще раз
в твої очі
без дна,
і відчути,
як серце палає.
Забери
мене ти
в невідомі світи,
певен будь,
я тебе так кохаю.

Я виношую в собі, виношую,
Наче квітку тендітну я зрошую.
Я молюся удень і вночі,
Щоби це прояснилось тобі.

Не тамую я, не притуплюю,
Не затримую і не пригноблюю,
Лиш дивлюся у очі твої
І гадаю пробачиш мені.

Не наспівую я, не показую,
Не вигадую і не розказую,
Я благаю щоб ти зрозумів,
Що кохаю тебе я без слів.

Бруд твого цукру - липкі сліди.
Звір скаженіє у клітці.
Закип'ятив мене, посолодив...
Смерть кристалічній решітці.

Не засипай мене білим піском,
Як же ти солодко брешеш.
Тане в волоссі розтовчене скло,
Ти його вже не розчешеш.

Усі твої лярви на 20 хвилин,-
Прозорі півні на палці.
А моя правда - то чистий полин,
Тож краще цукруй свої яйця.

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.

Не знайду я чоловіка,
Той – п’є, той – гуляє,
Той, в палаці, крутить носом
Та не помічає.
А той бідний, безталанний –
Ні грошей, ні хати,
Їде в найми до поляків
Землю обробляти
Чи до німців у Європу
Нишком від’їжджає,
Сиву неньку, край свій рідний
Навік залишає.
А до нас китайці й турки,
Африканці бідні,
Наче медом хто намазав –
Їдуть в наші злидні.
Ні орда, а ні поляки,
Ні царі з панами
Так не нищили Вкраїну,
Як тепер ми з вами.
Ми глухі й сліпі, й байдужі
Заливаєм очі –
Пропиваєм Україну
Зранку і до ночі.

Англієць мовою пишається своєю,
Французьку змалечку обожнює француз,
І рідну мову, як вродливу фею,
Ведуть вони з пошаною між Муз.
Палкий іспанець під балконом серенади
Іспанською співає всі віки,
А мовою відважної Еллади
У Греції дзвенять гірські струмки.
Петрарки мовою Італія зустріне,
І в пам’ятках святих старовини
Співуча італійська мова лине
Мелодією ніжної весни.
І тільки ти, покинута синами,
Підмінена, забута, не дзвениш,
Не йдеш та не співаєш поміж нами,
З Дніпром привітно вже не гомониш.
Не в шані ти в містах великих нині,
Не модна, не потрібна більше річ…
Російська мова йде по Україні,
Ще з тих часів, як зруйнували Січ.
Та вірю я, і час такий настане –
Відродиться Вкраїна знов моя,
І рідна мова поміж нас засяє,
І задзвенить в серцях піснями солов’я.