За гроші не купиш веселку яскраву
Чи погляд коханий, палкий,
Не купиш ні долю, ні волю, ні славу,
Який би не був ти крутий.

За гроші не купиш повагу та шану,
Ранкового неба блакить,
Не купиш красу світанкову весняну,
Хмаринку, що небом летить.

Є речі, які неможливо купити
За всі найцінніші скарби, –
Без честі та совісті можна прожити,
Та буде дорожче собі.

Враження, ніби самотній…
Ранку шукаю в небі.
В правій руці цигарка,
в лівій – загнаний пульс.
Літня нічна прохолода
стишує міста скрегіт.
Місяць у небі грає
свій срібнорогий блюз…

Мабуть, і Ти чекаєш
неба відтінку індиго,
чіпси або помаранчу
лагодиш заздалегідь.
Радіо вимикаєш…
І календарик – в книгу…
Чуєш-бо звуки банджо –
в небі лунає хіт.

З першим промінням сонця
дивна мелодія зникне,
завершиться без овацій
цей open-air для двох.
Звично спадають роси…
Але ніяк не звикнем
бачити, як між пальців
час просіває Бог.
2008

кохання - вогник в темряві нічній,
що манить й тихо кличе за собою.
Це світло мрій у гавані надій,
душевний рай при зустрічі з тобою.

Кохання - серед холоду весна,
іскринка, що у серці не згасає,
солодка мука й чарівна струна,
потік стрімкий, що розум забирає.

Приходить в душу,як п’янкий дурман,
не просить в серця дозволу чи згоди,
веселий пише чи сумний роман,-
взаємності чекає в нагороду...

Є на Кавказі притча про овець,
яких баран приводить до обори.
Сумний на них чекає там кінець,
а ватажок живий виходить скоро,
в довіру входить до нових сердець,
щоби початком став для них кінець,
зростає знов до сильного покора
і поспішає свіже м’ясо до обори...
Але чи притча тільки про овець?

Душа накрилась хмаронькою туги,
і не болить уже, і не щемить,
і тільки пам'ять марно й недолуго
про щось собі з собою гомонить.

Не розібрати, я не знаю мови,
якою пам'ять пише мемуар,
я не чаклун і не митець — ну що ви?
Я битим трампом йду в драпіжний бар.

Голодні очі вже давно голодні,
безсила злість дратує і ятрить,
тепер сентиментальності не модні,
тепер... не знаю... й це переболить...

А друга ніч... над дахом... і без сонця.
І третю пляшку кидаю в смітник.
Для чого це? Чи не простіше стронцій
покласти вже під виспраглий язик?

Душа ізнов наїлася і бреше…
Ну скільки можна?! Краще — помовчи.
Твоє мовчання тільки і бентежить.
Кричи.

Отак піти у ніч
І все забути.
Сплановану програму боротьби
Спихнути з рук
Чи вигідно продати
На площі біля пам'ятника Федорову

І бути першим
З першодрукарів
І вкравши у Зефіра теплий вітер
Стрибнути з банджо
Чи на пароплані
Катати дівчину з реклами Мері Кей

І загубитись
В лабіринті слів
І рахувати зморшки на обличчі
У жінки,
Що торгує молоком
На площі біля Галицького ринку

І від життя
Чекати нереального
І знати, що засипані нездарами
Клепарівські потоки
Все течуть
У місто мрій підземними каналами

І поламати ключ
Чи загубити
Поїхати у Славське на рок-фест
І не собі, а другові з Майорки
Будинок зняти з видом на село
Щоб вивчив у всіх барвах village travel

І все життя
Розкласти на полиці
Щоб бачити, яким воно було
І щоб його зміг описати Нестор
Ще ненароджений майбутній літописець
Що дивиться крізь неба синє скло.

“Прости, мій Боже, за ті жертви люду,
що вдіяв, зупинитися не міг!..
Дітей, жінок, мужів їх не забуду,
Як їх вбивав...Тяжкий нестерпно гріх...
Тепер прошу я за вину спокути:
Обличчя їхні бачу уві сні...
І не дає гріх горе те забути,
Всі жахи, пережиті на війні.”

Безжальний вбивця? Найманець той – кіллер?
Ну, як назвати правильно його?
Приносив смерть, і це не модний триллер,
Вбивав – не знав за що й кого.

Наказ приймав і віддано корився,
Душі не може спокій віднайти,
Бо в очі, що благали не дивився, -
Від привидів нелегко утекти.

Не спить свідомість, стриматись несила,
Кричить щоночі вороном в імлі:
“І як земля туди мене носила?
Вік доживаю в муках день при дні.”

Омана світла спала із очей –
Нічого не лишилось від кохання...
Лиш, часом, в грудях, щось, однак, пече,
Коли на землю котиться смеркання...

А хід думок все сплутаний такий –
Я заблукала серед них... О, Боже!..
Здається, що кохала я віки, -
А без любові серце жить не може.

Душа на волю веться не дарма...
Вона вже вільна, наче вітер в полі.
Ніщо душі святої не трима -
Тож хай співа - лікується від болю...

змішались як фарби світи
і небо плаче громовите
і я одягнута у вітер
тікаю з причалу
в кімнаті розсиплю піски
мій пензель розмиту
оближе палітру
і човен печалі
у рамки я наче в тіски
поміщу над ліжком
а потім розітру
і чайки кричали
невдалі і хибні мазки
і я винувато
ковтала повітря
старіли й минали
полотна й життя сторінки
а хмари як вата
пронизані світлом
до мене припали
щоб трохи відпити туги
а потім у квітах
вродитися літом
я все відчувала
з полону чекання й жаги
дощами омита
закоханим тілом
за це проростала

Втомився битись? Надоїло?
Ніхто віддячити не хоче
За мирний сон й спокійні ночі,
За те, що ти ось так уміло
Редути ворога розбив?
Ніхто тебе не величає
Борцем за ключ від брами раю?
Можливо, хибний твій мотив?
Тоді віддай без зайвих слів
Свої півшляху до мети,
Свій погляд "гордо" опусти,
Бо так твій ворог захотів.
Лякайся світла, бійся тіні,
Сховайся десь, помри як раб,
Бо гострий розум твій ослаб,
Бо він увесь зогнив від ліні.

Не варто говорити про високе
З людиною, що дума долілиць,
Хто не злітав у небо синьооке,
Той не побачить слова блискавиць.

Твої розмови про кохання муки
Той слухатиме смирно, як удав,
Хто не шалів від болю та розпуки,
Хто зроду не любив і не страждав.

Не слід топити час в балаканині
З бездушником про вічне і святе,
Із зайдами – про вірність Батьківщині,
З пихатими – про скромне та просте.

Не перетворюй мудрість на дурницю,
Не виливай щедроти слів дарма,
І не копай живильної криниці
Там, де води джерельної нема.

Останні дні весни…
Образи відійшли.
Самотні ліхтарі
вишукують світанок.
І кольорові сни
химерно проросли
в заплющених Твоїх
очах…
Вже скоро ранок.

Закохані мости
леліють перса рік,
і сутінковий птах
римує сни і тишу.
І хто, коли не Ти,
твориш дива в мені?
І хто, коли не я,
про все оце напише?

2008

Ти вершинами міряєш долю,
руки вгору і груди вітрам.
Я хотів би… і буду з тобою.
Затям.

Сонцесяйна і загадкова,
грає посмішка на вустах –
ані слова, ані півслова
про страх.

І коли відкорковане небо
розливатиме в келихи Бог,
ми з тобою Всесвіт зведемо
для двох.

2008

Колиска дощу.
По вітру пливуть мелодії.
Коли відпущу, не знаю,
чуюся злодієм.

У вже недитячих снах
молитви розгойдую.
Промовиш або промовчиш –
різниці жодної.

Хтось знову розріже вздовж
сумніви, спогади.
Залишиться сутінь площ,
вгорнена холодом.

Залишиться сум в душі…
На вікні
я вірші знову пишу.
Знов сумні…

2008

Вірші народжуються
у південній півкулі мозку –
справа…
Коли слизько надворі,
бо дощ,
коли холодно
і сльотаво.

Ми блукаємо містом
або
сидимо біля грубки
і місто
роздивляємося із вікна –
і життя за вікном пропливає…
Так буває.

Можна бути слабким чи сильним,
можна йти,
а можна… не йти…
Лиш натхнення минає,
і щастя минає,
й життя…

2007

Надворі – сутінь, у кімнаті – тиша.
Нас тільки двоє: я і скромна тінь.
А в пам’яті – у видиві цвітінь,
між сонячних сплетінь і миготінь –
блукають вірші.

З твоїм приходом тіней стало дві.
Пісні ельфійські замикають простір.
Так завжди, коли ти приходиш в гості,
коли сміються очі, ноги – босі,
а ми – живі.

Цілуй мене, цілуй застиглу тишу,
хай буде сонце там, де спокій жив.
Я хочу пробудитися із снів
або заснути знов – і поготів –
з тобою лише.

Надворі сутінь. У кімнаті – сни.
Нас двоє: ти і я. Нікого більше.
Над цим усім кружляють тихі вірші.
Лиш тіні ельфів, що зіткали тишу,
ще на стіні.

Заплющені очі.
Мобільне мовчання.
У мороці можна
Набратись терпіння.
І бути
Бравадним,
Брутальним,
Безжальним
Пекучим багаттям,
Прозорим сумлінням.

Затиснути в жмені
Спокусу, спокуту.
Солодке і спіле,
Спітніле бажання.
І просто завмерти,
Сидіти і чути
П’янке, еротичне,
Мобільне мовчання.
30.05.08

Обіймав мене дощ, у вуста цілував,

Лоскотав ніжно руки і груди! -

Пригадалось, як ти мене палко кохав –

Пам'ять тінню за мною усюди…

Краплі вперто співали ліричні пісні

Оксамитовій свіжості тіла,

Пригадалось – колись ти належав мені,

Але втримати я не зуміла…

Шепіт зливи. Душі невигадливий щем –

Засинаю поволі і хочу,

Щоб укрив ти мій сум, став надійним плечем,

Завітав іще раз в сни дівочі.

Як небо глибокі,
Космічно-холодні,
Байдужо-жорстокі
Простори безодні –
Це океан забуття.
Миттєкраплинами
Слів непочутості,
Швидкохвилинами
Вчинків забутості
Плине в безодню життя.

А берег безодні
Піщано – рухливий
Міняє сьогодні
Свій вигляд мінливий –
Пам'ять людська нетривка.
Омана вітрами
Правдиве з нещирим
Замінить місцями,
Як напрям вітрило –
У правди ціна п’ятака.

Живиться кривда
Людською довірою
І напівправдою
Щиро нещирою –
Фактами грає жонглер.
А розум блукає
Над краєм безодні,
Він правду шукає,
Але у сьогодні
Немає хороших манер.

А бігти можна і сидячи
Навприсядки через дорогу,
На нитці малиновій висячі,
в знемогу.

На варті нові стали братчики,
Молодші, сильніші, хитріші.
Мені вони не дорадчики
більше.

Стіна обвалилася замкова.
Каміння ходи перекрило.
І виє планета самкою.
Вбили!

Вже другий рік я вірю! й дивно...
І знаю – казка десь, та й є!
Сказати можу привселюдно:
Я знаю! Бачу! – Щастя є!

Вже другий рік у мене в серці
Квітнуть небачені барви
Вже другий рік у мене в серці –
Його ім’я, його думки.

Я світ для нього зшию новий,
Скажу «люблю» один лиш раз.
Слова-слова... від них лиш втома,
А світ залишиться при нас...

Напоїла брудним світанком....Себто вимила нутрощі небом...Може навіть не з жалю...з любові...до мене...або до неба...

Упав метелик, наче вбитий кінь.
Жарить вогонь. І баобаб масніє.
І жевриво під небом навісніє.
Горить у пеклі позліткова тлінь.

Він кондором злетітоньки хотів
і впав, стрепиханий, вигойдуваний ніччю,
упав у світло дня сомнамбулічно.
Мушка коправа в сотню голосів

ридає тихо, збита з пантелику,
крутійське полум'я збирає данину;
віщує світло пекла новину,
що все мине на дзигаристім лику,

і буде ніч, і буде знову день,
і баобаб ростиме, човнуватий.
І молитовно блиматиме ватра
в моєму саді вибляклих пісень.

Блискуче темне піаніно.
Відкрита віко, клавіш ряд.
Чиясь рука веде повільно
по білих, чорних, невпопад.
Фальшиві ноти б’ють у скроні,
коли невмілий музикант.
І сльози радості солоні,
як грає геній і талант.
У дні спокійні і буремні,
у змінах музикальних мод,
під блиск паркету і на сцені,
з душі завжди звучить акорд.
Мажор, мінор, дієз ,бемолі,
я не бездушний інструмент,
кохання радості і болі
все віддаю у цей момент.
Б’ють молоточки в нерви струни
лунають ноти голосні ,
сплелись акорди в мої думи ,
в людські емоції складні.
Що прийде час і "кришка хлопне"
життя закінчиться концерт .
Щось неминуче і холодне ,
закріпить стрічку на портрет.

22.05.2008.

Вечірній дзвін, задумано печальний,
По літньому густий,ховається в імлі.
Призахідні хмарини і привялі мальви
Від спеки похилились до землі.

На сонні липи впав дорожній іній.
Пішов би дощ, хоч крапелька, хоч дві.
Ховає спрагу висохле коріння
В густій темно-зеленій кропиві.

На дереві сплять яблука, як мавпи.
Згасає день і липень догоря.
Містечко скоро вже посвітить лампи,
А в небі – місяць замість ліхтаря.

В сизих хмарах – передвістя стужі.
Ранок дощ приносить на крилі.
І упало небо у кажюжі,
Ніби прихилившись до землі.

Із дерев доопадає листя,
Ніби не одіслані листи.
Як приємно крізь тумани млисті
Тротуаром стомлено брести.

Тільки вітер, налетівши рвійно,
Нвагадав мені укотре знов:
Осінь ця глибока й безнадійна,
Мов назавше втрачена любов.

Я завжди на сторожі: зачаївшийся звір,
Поранений й загнаний в пастку,
Ти розсіяним поглядам надто не вір,
Не купуйсь на оманливу ласку.
Можливо, що наміри й добрі твої -
Ти хочеш загоїть ці рани,
Та для мене тривають ще й досі бої,
Тож тобі я не викажу шани.
У очах моїх бачиш не іскри - вогонь,
В моїх рухах не жвавість - напруга,
Від мене тримайся ти десь осторонь -
Здатна за ворога прийнять я друга.
Та якщо звик долать ти складні рубежі,
На яву мариш лаврами Кіра,
Життя проживаєш на тонкій межі -
Ризикни, все ж, приборкати звіра.

Випаровує ніч тугу втрати з очей,
Вітер листям закидує двері до Раю,
Серце спить безтурботно у клітці грудей,
Я від нині самотності шлях обираю.

Хай холоне у клаптях вчорашнього дня
Опустіле гніздо, звите в Бога під дахом.
Ой, чи зможу сюди повернутися я
Блискавицями Часу обсмаленим птахом?

Місяць висне у хмарах, блідий наче мрець.
Несподівано легке прощання. Кінець.
Я мовчу, бо брехати мені вже не треба.

Залишаю тебе без краплини жалю
І сухими губами так жадно ловлю
Брудні сльози дощу з непідмитого неба.

Землю кров’ю поливали –
Слава колосилась,
Україну захищали,
Господу молились
За поля зелені й ниви,
За Дніпро й Карпати.
За край рідний, вольний, новий
Не гріх помирати.
І приймали з честю муки
Козацькії діти,
Смерть приймали посміхнувшись,
Щоб могли ми жити.
Низько голову схиляє
Ненька Україна,
Як вогонь горить, палає
Червона калина.
Ваша слава буде жити
В пам’яті віками,
І пишається й сумує
Вкраїна за вами.

Крихтами хліба чорного,
Так, щоб цього не помітили,
Ти годувала голуба.
Плакала чорними крихтами.

Думала, щастя горнеться
Білими крилами вільними.
Тільки голуб – не горлиця.
Тобі не єдиній вірний він.

Серед доріг загублених,
В темних кущах алей
Скільки їх – недолюблених
Голубів і дітей?

– Твоё имя во мне болит
до сих пор…
Как жилось-скиталось?
Как же мало тебя осталось
В той, второй, что послушно спит…
– Было холодно над рекой,
было звёздно…
Как мне леталось!
Как кричалось, смеялось, мечталось,
как любилось мне, Боже мой!..
– А со мной?
– Так наскучила тень от Древа,
Я умела быть Женщиной – не женой.
– Мы могли быть вместе, Лилит… Постой!
– Зачем? У тебя для этого Ева…

Занадто холодні пальчики.
Достатньо глибокі погляди.
Суцвіття моєї вірності
Зриває відвертий жест.

Твої зорепади ніжності
Летять до моєї сумочки.
До зачіски липнуть спогади.
Кумедно звучить протест.

Занадто горять ліхтарики.
Достатньо весняні сутінки.
Вузькою здається стежечка.
Великий на двох підтекст.
11.05.08

химерних
_________ хмар
______________ похмурі
_____________________ храми
збудили дощ,
___________ а потім й грім
бив,
____стукав
__________ в грозові тамтами
і насолоджувався грі
дів
__блискавиць,
______________що в танці блиску
крутили
________ крапель
________________ карусель,
де ніч -
_____ як яблуко -
______________ повисла
над
____світом
__________ стомлених
____________________ осель...
у темряві
________ хрестів
__________________ з віконець
слова молитви
_____________ при свічах
стікали:
_______ «Боже-охоронець,
спаси й помилуй…
_________________ ще не час»...

Твої губи далеко від мене,
Але я відчуваю їх дотик.
Незнайомцю, скажи мені,
Хто ти?

Під шатром обважнілого клена
Запах літа породжує вечір.
Ще не час,
Ще оманливих течій,
І безумства, і сліз, і безсоння
Ти боїшся.
Ще вітру долоня
Ніжним рухом лягає на плечі.
Зупинившись у часі на мить
Твоє слово в повітрі бринить
Невимовним дзвінким стоголоссям.
Як могли ми не бачитись досі?
Не зустрітись і повз промайнути,
Серцем бачити, але не чути,
І не вірити, думати, сниться,
Не напитись з твоєї криниці
Життєдайної сили води?
Знову ранок розвіє сліди
І моє запізніле "не йди"...

Під шатром обважнілого клена
Нам солодких плодів не діждатись.
Якби ж можна у вчора вертатись.

Твої губи далеко від мене...

Вітер-шмендрик заліз через вікна розбиті
І самотньо усівсь на моїм підвіконні,
Лиш волосся спадало на плечі, укриті
У пурпурі мінливій. Спитав мене, сонний:

«Чом та змовкла лампада, що щоночі горіла
На столі, на моєму, так звабливо, так мрячно?!»
Відповів: «Пощо світло, як душа очманіла,
Як життя догорає і мені з того лячно?»

Вітер каже, зализа: «Полишай звіроловство,
І іди у степи, або в гори уперті,
Там немає часу, там священне неробство.
Там зоставиш навіки обслону подерту!»

«Пощо йти, як не йдеться? Хай зимується вдома.
Буду я перемитником — вільна особа,
Хто не знає ні плину, ні тліну, ні грому,
Хто п’янливим туманом пливе біля гробу».

«Зупинись і послухай: гульбище поганське
Вже чекає на прогріх, і подзвін готує.
Вже зварилося зілля у горах шаманське,
І громак на горі. В нього крівця нуртує!»

«Я не хочу у гори, не мені той громака,
Буду сам самотою в своєму кружганку,
В мене місяць товариш, а ніч — посіпака,
Забирайся на ніч, та тікай спозаранку!»

Не лишився, вклонивсь і піднявся на ноги,
І, клумак підхопивши, повіявся в небо.
З небосхилу пролився розпачливий стогін.
Ай, не треба…

Вночі місто Лондон – замріяне лоно.
Вночі місто Лондон то люди льняні.
І пізнє таксі так незвично, полонно
по лезу води проводжа ліхтарі.

Залізний грифон чи іржава химера,
покірно чекає у світлі вітрин.
І кажу до себе я contra spem spero.
Як, ніби, девіз неминучості змін.

Світлина. Все інше невпинно зникає.
Як грона дощу, блискавиця та грім,
незнана людина з цигаркою й чаєм.
І щось трохи більше... Того окрім.

Поперед перехрестям завжди відчутно свободу вибору і бензиновий запах ризику розбити автівку.
Триєдиність буття і його двоодинокість. П"ять пальців складають по-різному йогини і християни.
Кольорові жахи і сірі буденні ромашки. На лугах чи то глюків - чи то дитячих фантазій.
Прихистки душ - незабажанні миті реальності. Пропливають за вікнами. Вікнами. Вікнами. Вікнами.

Спи,
Моя любо дитино!
Спи,
Доки прийде Час
Й принесе
У твій світ неспокій,
Тривогу
І ночі безсонні.
Безжально,
Фатально,
Невпинно
Наближаються і до нас
Невблаганної
Долі кроки,
Щоб зігнути нас
У поклоні.

Спи,
Мій улюблений сину !
Ти вперше
Підіймеш свій меч,
Коли
Чиясь кривда зухвала
Безхмарний
Твій світ потривожить.
Чекай
На свою годину -
Колись
Ти ввірвешся, мов смерч,
У життя,
Де кінець - Вальгала,
Де лиш смерть
Твою лють стриножить.

Спи,
Моя люба дитино!
Не одну
Серед тисяч доріг
Ти ворожою
Кров’ю заллєш,
Домішавши
Туди й своєї.
Та не смій
Проливати невинну,
Бо домівки
Своєї поріг
Ти ніколи тоді не знайдеш
Й не почуєш вже
Пісні цієї.

Спи,
Мій маленький сину,
Під захистом
Неба і рун,
І хай
До світанку самого
Сни казкові
Тебе тримають.
Колись
У життя трясовину
Понесеш
Сотні стріл і струн,
Щоб прокласти
Ще далі дорогу
В ті краї,
Де нас не чекають...

Твоя печаль - це реквієм для муз,
Немає сил для подвигів і звершень.
В жаданні твого тіла я загруз,
Як в патоці несамовитий шершень.

В обіймах - мало місця для меча,
Твій шепіт глушить заклик сурм до бою.
Спинюсь на мить над прірвою в очах:
Душа в них тоне, й тягне за собою.

Пусти мене, хай опіки заграв,
А не твоїх цілунків мене жалять.
Я жив тобою, та собою став
І не кохання, а війна мене прославить.

Все,
Прощавай!
Є справи важливіші :
Іду на варту до кордонів Раю.
А ти ридай в скорботнім царстві тиші,
Бо не тебе - Війну я обираю!

Не для насильства чи убивств
Блищать мечі в руках:
Не забуває зла Господь,-
Начертано в серцях.

Не для насильства чи убивств
Закон з мечем стальним,
Закон - порядність норм та прав
Та захист людям всім.

Закон один для всіх людей,
Хоч би який був чин,-
Чи депетат ти чи міністр,
Чи генеральський син.

Держава гарантує нам
Свій захист і права,
Тому всім серцем вірю я
У ці святі слова!

В словах та погляді - кохання,
А влада й власність - у думках,
Тепер - як наслідок - страждання
Та недовіра у серцях.

Кохання зникло в безнадії.
Хто винен? - Нині все одно,
Ні мудрі, ні кмітливі дії
Нас не врятують - йдем на дно!

Твоя зневага неприкрита -
Нагайки слід в душі страшний.
Моя душа тобою вбита -
Здобуток це найкращий твій!

...заб’ю круту з поетом «стрілку»
бо Магомед йде до горИ,
а краще гір - є жінка тільки,
котру ще ти не покорив…

...в дискусії вступати ліньки,
бо на поверхні це – отож:
всі неприємності від жінки,
але й приємності також!

чим ні про що вести дебати
до неба піднесу свічу -
про гори ліпше помовчати,

а я про жінку промовчу…

мій брате, я згадую те
що не вкласти у слово
існуюче поряд
або в паралельних світах
що серце стискає
та стукає в скронях раптово
принесене вітром
підслухане десь у житах

спадає дощем
фіолет полудневого неба
гроза закликає
нарешті звільнитись від сну
усміхнене мокре обличчя
звертаю до тебе
мій брате, з тобою
зустріну четверту весну

Троянський конюх робить хід конем:
І шпори - в бік, і, наче струни,- віжки,
І жмутки іскор з-під копит - вогнем...
Не з"їхати б ні з глузду, ні з доріжки...

Крізь простори й часи... Натисни газ,
Відкрий балон і підпали конфорку,
Аби світи зустрілися у нас
В квартирі: з Карфагену - до Нью-Йорку.

Так просто і не важить - план чи збіг,
І час уже не створює загрози
Переступати больовий поріг
До скону, сказу чи лімфолейкозу.

(Народній художниці України К.В.Білокур)

Заснула пізно з пензлем у руці...
Прокинулась – світало вже у хаті.
Зібрала нишком фарби й олівці,
Бо вдень не дозволяють малювати.

Мольберт чекав...А рученьки, мов сталь,
Підняти навіть важко, з місця рушить, -
Болять і ниють, та дарма, печаль
Бажання малювати не заглушить.

Судилося пізнати терпкий смак
Реальності жорсткої... Дивовижно
Світ розквітав веселкою в очах,
Він був п”янким - хвилююче і ніжно.

Їй пахощі вдалося донести
Часів далеких сонячної днини,-
Творила щирістю людської доброти –
Живуть у вічності душі картини.

Коли неробство остогидло,
Стомившись від нудьги буття,
Замислений Творець рішився
Знайти нарешті сенс життя.

По-перше, мислячи логічно,
Його б годилося створить,
Сказав і стало, ніби добре,
Але ж відсутня відповідь!

Творив із себе, із одного,
І за зразок себе ж обрав,
Картина вийшла тупикова -
Він сам себе про сенс спитав!

Тоді до парочки людської,
Що тупо славила творця,
Він змія підіслав лихого -
Оце й і оповідка вся!

З тих пір не знаючи спокою,
Лиш піт збігає по лицю,
Людина бігає по колу,
Шукає відповідь Творцю.

І знову думками
Як факелами жонглюю
Пристрасть звірячу
Втамовує курва-дорога
Скільки живу –
То слова проти шерсті римую
Скільки не йду–
Все одно повертаюсь до Бога.

Нема перемог,
Хоча хочеться вже і програти...
Стрілкам годинника
Хочу сказати вже: „Досить!”
Плювати, що з тилу
Весна почала наступати –
Вистрілює залпом
Свинець і ранкові роси


Весь світ на диби -
За любов і ковток повітря,
На карті столиць
Оббиваю замки та пороги.
Життя – це одне
Безкінечне сталеве вістря,
Яке без упину
Лягає нам всім під ноги.

І кожної ночі
Один хтось навіки зникає,
І кожен світанок -
Вітається запахом трупним.
По сірих підвалах
У пошуках мрії блукаю,
Шукаю її...
І чекаю, що буду наступним.

Вільна від тебе! -
Сильна, здається...
Ти так далеко
Й близько - у серці.

Я утікаю -
Й зустріч планую...
Ні! Не кохаю, може,
Ціную?...

Втома солодка
Розум зборола.
Душу в болото
Я не готова
Кинути.
Тяжко
Й легко водночас,
Тілом "мурашки" -
Я тебе хочу?..

Знаєш, навряд чи...
Трішки сумую.
Ставити крапку?!.

П О Ф А Н Т А З У Ю...

Рок-н-рольно жилось
і в лахмітті ходилось
краю й меж не було
пісні сміху і силі

блюз як пензель торкнув
в колір снігу по скронях
роки мчать в далину
мов пришпорені коні

так попсово тепер
в мішурі остогидлій
рок-н-ролл зовсім вмер
а фіналу не видно

сьогодні деНЬ твоїх відлуНь
і відображеНЬ -
шугає тіНЬ (як лаНь чи луНЬ?)
зізнаНЬ і вражеНЬ…


мою би ліНЬ у твій полон,
у лоно мушеЛЬ,
в тепліНЬ-купіЛЬ твоїх долоНЬ,
у ріНь зворушеНЬ,


щоби відчути поміж хвиЛЬ
сумліНЬ свідомісТЬ,
глибіНЬ - під кіЛЬ й печаЛЬ весіЛЬ
забраТЬ натомісТЬ,


і в даЛЬ бажаНЬ і воскресіНЬ
сяйнути птахом,
я - в деНЬ, бо Ян , ти - в ніч, бо Інь
"із" добрим знаком…