Несе авто самотнім шляхом,
Горить навколо жовте поле,
Далеко десь гарячим дахом
Сповзає сонце. Чорне море
Тихіше б'ється раз за разом...
Але не чуть під тиском сну,
Як хвилі, сповнені екстазу,
Лоскочуть мушлі у піску...
Авто летить в обійми ночі,
І вітер у волоссі грає.
Вогнем налиті, сяють очі -
Той погляд сонце проводжає...

Поки сонячне світло сіється через фіранку
А в каміні іще догорають залишки твоїх листів
Так по-дитячому бавимось у мовчанку
Ніби з водою у рот ми набрали китів

І випливають слова обважнілі як брили
Скільки б не говорили та всеодно
Не вистачає одного Ньютона сили
Щоб впасти на дно…

Вот красавица одна;
К зеркалу вадится;
С тайной робостью она
В зеркало глядится;
(Жуковский В.А.)

У скло вдивляюсь віроломне,
І бачу в дзеркалі на дні,
То океану серце штормне,
То полум'я живі вогні.
Враз застилає все імла,
Всі образи разом стирає,
І, невідома сила зла,
До мене з дзеркала киває.
Уже не скло переді мною,
А тіней коридор й Ереб
У глиб все манить за собою,
До капища кривавих треб...
...Тут просинаюсь, чорна ніч,
А на краю стола -
Огарки згаслих свіч
Й розбиті дзеркала.

До чергових Шевченкових роковин

«І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом»

(Т.Г.Шевченко)

До Тараса тричі на рік – черга хизування:
В день народження, в дні смерті й перепоховання.

До наступного приливу «жалоби й шаноби»
Залишилося три тижні – тож готуйтесь, сноби.

Про Шевченка ви писати начебто готові,
І поголені, й вусаті, а душею – хто ви?

Тричі на рік – ось вам шана генію країни!
Можуть справді хизуватись діти України –

«Славних прадідів великих онуки погані».
То коли ж Тарас діждеться «Заповіту» дані?

А діждати дуже просто: хай в Державнім гімні
Хоч рядок, хоч два – Шевченка, бо найлегітимні!

Щоб із кожним виконанням Головної пісні
Хто почує, враз відчує із ним зв’язок тісний.

А що буде також тричі, проте майже щодня,
Між людьми із часом зникне забуття безодня!

Ти думаєш "це звичайна симпатія",
Хоча я не знаю, що думаєш ще
Всередині пеклом нестримним пече…
Можливо, тому, що не вмію кохати я?
Бо вмів би – то рай у душі стрімко цвів
І ми б упивалися солодом днів,
А так захлинаємось співом дощів,
Що ти народила у віршах…
У тиші,
У слові
Скажу тобі знову і знову "люблю"
А очі засліплені не розтулю,
Бо я ще не знаю любові…

Василю Симоненку,
Василю Стусу

Стерегли нас часи зголоднілі злодійські і хижі.
Ми для них були ласим і бажаним кусенем їжі.
І вони нас зубами, зубами своїми змололи,
Кісточками і кров"ю зросили невільницю голу.

І з степів наддніпрянських ми словом взялись проростати.
Ми не маєм сердець, але ж душі у нас - стратостати.
І на землю рідненьку з небес ми уже повертаєм,
Бо безгрішні були, а її ж бо важаємо раєм.

Якщо попіл землі перетвориться в воду синясту,
і поверне ріка у русло, і напоїть печеру,
і з підземних ходів повиходять потвори бокасті,
я замкнуся у вирі безмовнім в чужу мені еру.

Тільки сон мій триматиме в спокої острах жаристий,
і миршаві жалоби не сміють проникнути жалом,
я лежатиму тінню, такий херувимисто чистий,
і чекатиму ери своєї. Цвістимуться кали.

Пожвавішають пута, в печеру торбар завітає,
і розкаже про Лазаря і про убогі скорботи,
і відчує поганина тіло, що в світі світає,
що покрились опасками тліні жалоби й гризоти.

І злидняк кропиву піднесе, що жаска до знемоги,
і в червоній блакиті відчиняться отвори раю,
я повстану зі сну і вдягну поцяцьковані тоги,
і наповниться келих замерзлий світилом до краю.

Розквітли рясно абрикоси.
торкають гілками вікно.
Кружляють бджоли-медоноси,
блукають в цвіті, б’ються в скло.
А на душі пора осіння.
Веду я бій без перемог.
Глуха стіна нерозуміння -
на різних мовах діалог.
І кожне слово б’є до крові.
Ми все сказали, що могли.
В завислій тиші, на півслові
в кімнаті чути гул бджоли,
що заблукала в квітах ніжних,
в п’янких дорогах повесні,
як ми в словах різких і грішних,
казавши часто грубе «ні».
Нас завели словесні мандри
у вічне царство темноти.
Красу весни і світлі фарби -
все загубили я і ти.
26.04.2008.

Прийшов розлуки час – розправлені вітрила,
Чекатимеш мене чи все забудеш, мила?
Останній погляд твій, останні поцілунки…
Блищать вже на очах зажури подарунки.
Сказала ніжно ти: “Я зможу, почекаю”,
А змахи довгих вій промовили: “Кохаю”.
Прийшов розлуки час – розправлені вітрила,
Про тебе кожну мить я думатиму, мила.
Твій погляд чарівний я в серці залишаю
І там, на чужині, минуле пригадаю.
Останній серця стук і подих свій останній
Віддам тобі одній, віддам моїй коханій.

...иголками к стенке прохожим на долгую память...
...читайте меня по_слогам, глубоко, неспеша...
...я знаю: слова - это все, что могу вам оставить...
...ведь тело не вечно, как, впрочем, не вечна душа...

...и боль, как предатель_огонь, ножом прямо в спину...
...в висках тихо_тихо толпятся немые слова...
...пожар пожалел бы любимую куклу Мальвину...
...когда б я ее на прогулку с тобою взяла...

...и снова молчанье убьет во мне силы излишки...
...и гордость исчезнет уже еле_слышно дыша...
...сегодня себя я нашла в ненаписаных книжках...
...ведь тело не вечно, как, впрочем, не вечна душа...

Ца-ца! Я цар, сиджу собі на дроті
Ловлю комах, що пролітають мимо
Парижу бачу вежу і Дакоту
І гострі скелі втомленого Криму

Цінь-цінь, я синь небесну осягаю
Я гуру зимувальних птахоскопищ
Коли зимі кінця немає краю
То тут, то там щось жерти перехопиш

Цві-цві, я дві хвилини ще посиджу
І полечу шукати собі пару
Далеко звідси femme із Парижу
Я згідний вже на Люду чи Тамару

Цвих-цвих, я тих жінок не розумію
Я непримітний? Хто ж тоді примітний?
Я мав колись і Анну, і Марію
Хоч був я далебі не перелітний

Цить-цить! Я вмить поправлю собі пір’я
Я бачу ціль, я цар і повелитель
Вона така ж як я, та що там, сіра!
Дозвольте, мем, вас чимось пригостити...

...не тоскуй, не болей, не живи, не дыши моим домом...
...ты услышь и пойми: ты сегодня пследний в нем раз...
...я уже не из тех, кто отдаст свою нежность другому...
...я хочу отдохнуть от улыбок, обьятий и ласк...

...я уже не из тех, кто всегда и навеки прощает...
...я устала от слез, глупых ссор и оборваных фраз...
...я уже не люблю поцелуи с отдышкой печали...
...я хочу потерятся навек в пустоте своих глаз...

...не ищи, не зови, не держи за запястье до дрожи...
...я могу умереть, не услышав секунд в голове...
...посмотри, небосвод - это все, что мне жизни дороже...
...ты уходишь в рассвет? подожди... а с тобой можно мне?...

Очі закльовані зорями,
Пальці порізані струнами,
Вуха піснями оглушені,
Тіло розписане рунами,

Серце напоєне росами,
Ноги скалічені мандрами,
Кроки відлунюють грозами
Шлях пролягає меандрами.

Руки мечами мозолені,
Груди пронизані стрілами.
Мені всі дороги дозволені,
Бо я - найбіліший між Білими.

Вмирати Літо заповзає
Під жовту ковдру Осені,
Щодня собі вкорочує
Життя на п’ять хвилин.

І муки більшої немає,
Ніж в травах недокошених
Дивитись як відкочує
Кудись лелечий клин.

Природа - як бродячий цирк,
Згортає все, щоб рушити
В краї, що звуться Вирієм,
Де Осені нема,

Там, де буяє Літа вир,
Де Сонця не подужати,
Де брешуть бузьки щось про сніг,
І що таке зима...

За вікном надходить ніч,
претендуючи на віч-
ність, рождаючи нові
чорні діри – дві за вік...

Іней шибу посріблив:
чи ж можливо, чи ж можли-
во – аж сколене все не-
бо у плетиві тіней.

Й над усім моїм життям
прапор сутені звитя-
жно на вітрі б’ється на-
че вже програна війна!

Де страху вже ніц не бу-
де, про ніч усі забу-
дуть, де світом править десь,
я прокинувся би десь...

Ет, не знаю, де той ра-
нок, чи є така пора
взагалі? Чи буде сон-
це, чи дійсно буде сон?..

6 кв’ 08 р.

Двох доль увінчане сплетіння
Одним на двох весни вінком.
В суцвітті цім життя-світіння
Горить світанком за вікном.

Весна вулканом в жили входить
Через відчинене вікно.
Мов лава, кров по венах бродить,
Як кроять ножиці сукно.

Так болісно і так жадано
Тремтять зіниці у очах
Розширені. І так бажано
Квіт пристрасті цвіте в думках.

Цвіт квітки-пристрасті жагучий
Червоним вплівся у вінок.
Гарячий подих, біль тягучий –
Повітря-пристрасті ковток.

До світанку не сплю.
Ніч втікає вікном,
Клапті одягу виснуть на рамі,
І ранкова роса
На прим’ятій траві
Від холонучих зір іскриться.
Сон останній ловлю -
Він з підбитим крилом
Відступає крізь Сонця цунамі.
Раптом сталась гроза
У моїй голові
І ударила в кров блискавиця!

Закружляла Весна
Буйним вихором рун,
Осліпила вишневим цвітом.
Я пробитий промінням,
Під звуки варгана
Вибухаю, розклавшись на атоми.
Чуєш - грому луна?
То сокиру Перун
Закрутив над принишклим Світом.
Всюди - літа насіння
Й кудлаті тумани
Трясуть головами пейсатими.

Пісня ранку дзвінка.
Я до неї не звик -
Чи почую, як вікна скрипнуть?
В небі - Сонце без плям,
І гроза, як стіна,
Відступає. Мені не спиться:
Я шалена ріка,
Я - безумства потік,
Сотні райдуг мене не вип’ють.
Надто свіжим життям отруїла Весна,
В кров ударила блискавиця!

На перехресті двох наїжджених орбіт
Застряг шматок розбитої планети.
У нього врізавшись, кінчали свій політ
Космічні волоцюги і поети.

А він завис тут від сотворення світів...
Укритий шаром зоряного пилу,
Всмоктав енергію погублених життів,
Еквівалентну міліонам тон тротилу.

Чому ж з тобою саме зараз, саме тут,
Під шум метеоритних злив навскісних
Контакт відбувся, перекресливши маршрут
Цивілізацій наших несумісних ?

На мить торкнувшись твого антитіла,
Я здетоную вибух Нової зорі.
До нас нікому вже не буде діла:
Все зникне в чорній, наче ніч, дірі.

А, може, швидше на якесь століття
Я перехрестям Всесвіту промчусь,
Зіпхну цей камінь, і для розмаїття
На позивні твої не відгукнусь?

Хребтом відчую погляди останні,
Що випромінює твій паралельний світ,
І полетить кудись за край галактик камінь
Із перехрестя двох чужих орбіт...

Коридори влади – делікатні справи,
В них таємні думи іншої держави,
Стратегічні дії, перспективні плани,
Нафти або газу прибуткові крани.
Так чому ще й досі в нашій Україні
Щедрих інвестицій не вкладають нині?
Може, ми багаті? Чи заможні й сильні?
Чи ми нерозумні? Чи ми вже невільні?!
Не держава ми вже?.. А що ж ви робили,
Щоб Вкраїна наша, та й ми, багатіли?
Чи закони мудрі в Раді ви приймали?
Чи державну власність гідно захищали? –
Все хитали владу рік у рік словами
Та допомагали “добрими” ділами.
І докерувались – кепські наші справи:
Не створили, значить, в себе ми держави
Смирної, як треба… Це вже справжнє лихо –
Перекриють нафту, щоб сиділи тихо,
І ракетам цілі наведуть таємні,
Бо у нас, сказали, погляди нечемні.
Не держава ми вже… Як то – не держава?!
Прадідів великих з нами добра слава!
І запам’ятайте – наша Україна
Неподільна й вільна на віки країна!

Кряче ворон на нещастя
Та й над головою,
Кружить, кружить в чистім небі
Чорною бідою.
Кряче ворон, кряче чорний,
Пил орда здіймає,
Сива мати біля хати
Сина проводжає.
Проводжає у дорогу,
Оберіг вдягає,
Плаче бідна гірко й тихо,
Сина обіймає:
– Повертайся, мій соколе,
Із війни до хати,
З перемогою вертайся,
Буду виглядати.
Пригорнулася старенька,
Господа благає,
Ой мій сину, мій соколе,
Рученьки ламає…
Мужньо бився із ордою
Син її єдиний,
З перемогою вернувся
Влітку до хатини.
Та ніхто не виглядає –
Вигоріла хата,
Поряд свіжа ще могила,
В ній старенька мати…
Стиснув шаблю син до болю,
Помолився Богу,
Та й пішов козак, мов п’яний,
Знову у дорогу.

Що коїться у нашому народі?
Куди пливе суспільство незбагнуть.
Ми копошимся, як мурашник у природі,
Самі не розумієм в чому ж суть.

Навіщо ми встаємо зпозаранку,
Сідаємо, хто в авто, хто в метро,
Крокуємо ми на робоче місце,
Та звідти зазираємо в вікно.

А за вікном шалений світ сказився,
На голову все з ніг переверта,
Кудись авторитет батьків подівся,
У молоді своя вже голова.

Та, та, ще голова не є тямуща,
Чого, а розуму поки що в ній нема,
Їм головне, щоб руки не боліли –
Все інше вони кажуть – то дарма.

Що з телебачення зробили на сьогодні,
Щоб подивитися, нічого і нема,
Реклама там засіла, як скажена,
Та спокою в ефірі не дає!

Не дивляться Тарковського з Гайдаєм,
Всю молодь збочують еротика і секс,
Свідомість підлітків вони заполонили,
Страхіть нема не вірять діти в бабая!

Минають дні, роки минають,
Ти щось зробив – тебе згадають!
Як, щось погане – вічно живий!
Отак історія зложилась.

Заглянувши у глиб віків –
Ми бачимо таку картину:
Диктаторів там тьмуща – тьма,
А миротворців там нема.

Той, хто, півсвіту підкорив,
Народу сотні положив,
Чужі загарбав землі –
Живе в історії, як пан.

Його вивчають в школі діти,
Научні праці, пишуть звіти,
Та знов за ним дублюють в слід,
Загарбаючи білий світ!

Їх знов історія карає,
Де свій у спину спис пихає,
То інша сила повстає,
Захоплюючи все, що є.

Які імперії бували,
Але згадай – всі вони пали!
Які тирани, воїводи,
Чужії нищили народи.

Якії армії були,
Та перед кимось не встояли,
Їх літописи фіксували –
Щоб ми про них не забували!

Хтось там літак зробив, для миру,
З нього зробили бомбандира,
Та, розгромивши вражу рать,
З тракторів танки почали будувать!

З колгоспів – табори зробили,
Людей в них голодом морили,
Та всі кричали «Вся власть – Совєтам!»
Отак до Леніна з привєтом!

Про Сталіна казать не будем,
Цим лише лють людей розбудем.
Та взагалі – досить злодіїв!
Давай згадаєм благодіїв.

Хто, щось робив, задля народу,
В суспільстві лагодив погоду,
Хто ніс культуру в широку масу,
Та не розграблював, хто касу.

Багато лікарів між ними,
Людям добро вони творили,
Багато вчених, що хотіли –
Небуло, щоб складнощів в людини.

Письменники – моральний дух!
Котрі в пориві творчих мук,
Писали твори, що й сьогодні,
Люди читають благородні.

Давай же друже не смітити,
В історії сліди творити,
Щоб нас нащадки так згадали,
Нібито мир – ми здобували!

Краплі дощу гнуть до долу
Боляче ріжуть обличчя
Ніч запрохають до столу
Смуток у душу кличуть
Хоч гострі вони та сині,
Як лезо. Спинись. Не треба.
Крізь них дивися віднині
Там видно клаптик неба.
16.04.08.м.Київ

Будь кращим сьогодні, ніж вчора,
Життя ж бо у нас лиш одне,
І в прірву не падай од горя,
Бо все в цьому світі мине.
Будь сильним, побачивши пастку,
І словом когось не порань,
Бо кожна хвилина – це ласка,
Її не марнуй - з не бажань
Будь чесним у кожному ділі,
Бо явиться все у свій час.
Із кожним у серці будь милий,
Під суд стане кожен із нас.
Повільним ти будь на образи,
Швидким - помогти у біді,
Бо може ті справи чи фрази
Комусь допоможуть в житті.
Будь мудрим у реченнях щирих
І правду пізнати бажай.
Будь низько, коли ти на хвилі,
Та високо серце тримай!

Шум шокував
пришелепкуватих шпаків,
Завиваючи
Многоголосими сиренами
Многоколесих авто.

Насвистуючи якийсь аж занадто
Шумний мотивчик,
ЗАЗИРАВ:
У облиснені сонцем вітрини,
У каламутні вікна, віконця
І навіть віконниці,
У вічі кожному і кожній,
У душі рум’яні, олов’яні,
дерев’яні, олив’яні;
У душі — брязкальця,
У душі — вулики,
У душі — щиглики,
У душі — дзвіниці,
У душі — гробниці,
У душі — криниці
І, звісно, у душі із криці.

А коли йому набридало таке зазирання,
Шум вільхово-терпко шелестів
Якомусь забутому навіть сонцем пам’ятнику
і
Виконував разом із зозульками йому
Ще сотню літ полинового забуття.
Барабанив дахами,
Солював птахами,
Шаленів шляхами,
Блазнював снігами
Вишневоквіття.
А коли у сивувато-руду голову Шумові вдаряла
Звична комунікабельність,
Він прикидався джазменом
і
Під акомпанемент скреготу, дзижчання і волання
Автомобільних мас
Імпровізував на теми вічного спокою,
і
Багатоповерховості світу.

Реготав …зеленню,
Ридав…хмарами,
Рипів… ветхістю,
Ряснів …почварами
Закатованих будинків.

Шум ґречно затихав,
Ведучи за лапки зеленовсміхнених
Сонячних зайців
Поміж картатими дахами
і
Облисілими верхівками дерев.

Надвечір’ям Шум сопів понад
Священними ліхтарями,
Уперто намагаючись загасити
Їх німби.

Сірість і банальність вулиць
Провокувала
Апатію Шума.
Він затихав у померклій барвистості
Квітників,
Схиливши голову на плече
Стокроткам.

Реготав …зеленню,
Ридав…хмарами,
Рипів… ветхістю,
Ряснів …примарами
Опівнічних снів.

...де ти?...

...холодними краплями по обличчю
нескінченними чашками холодного чаю
тихим "я_за_тобою_сумую"
у твоєму житті...

...як ти?...

...яскравою усмішкою перехожим
тихою ходою по бровці
ніким не любою музикою
уяви_собі
живу...

...по чім ти?...

...по терпких поцілунках
по мимобіжних дотиках
по прогулянках рука в руці
сумую...
...за них і віддаюся...

…а втім
я без_цінна
мій цінник зірвало вітром
коли я намагалася від тебе піти…

Письмовий стіл… Папір… Перо…
Стілець… Письменник про село
Поему пише: «…Сердиться Петро,
Стривожено погладжуючи скло
Пальцем порізаним. Серце пекло
Струмом пронизливим. Скочив патрон
Пострілом стомлений. Потом стекло…
Страхом поранені скроні. Петро
Приголомшений падає скровлений.
Сліпне під потом погляд скалічений.
Порушує спокій стук серця порваний.
Склеять підкову, смертю пригнічений,
Прагне Петро помираючим стогоном.
Сам своїм поповзом плине під помстою
Повною, сильною. Сам собі паном,
Схопивши пістоля стріляє сріблястою…»
Поетом приречений стати письменник:
Стояти спиною, стріляючи перами…
Просто поранений сріблом суперник –
Символ поразки слова скласти парами.

Болить душа спресована камінням,
Думки в півкулях вуликом гудять,
Тяжіє сонце над сумним промінням,
Тремтячі роси на повіках мерехтять.

Здається, що життя прожито марно;
«Не так» усе і вже не буде «так»
І через те, що все на світі хмарно
У небо не підніметься літак.

Та вірить треба в те, що все не вічне:
Під сонцем сльози висохнуть мов роси,
Розвіє вітер все, що хаотичне,
Літак розірве депресивні троси.

Я словоплет, майструю, бач, коралі
Із цих перлин людянського буття
Нанизую, чіпляю, прикрашаю
Словами ниточку життя.

Я словоплет, майструю з них корзину
Кладу солодке, кислке та гірке
Малюю чорну, білу днину
Кому яка пасує. То таке

Я словоплет, краду чужі усмішки,
Збираю сльози, погляд крадькома
Цим символом кладу доріжку,
Сплітаючи чужі людські серця.
12.04.08.м.Київ

Пам’яті Віталія Кушнірика
Найкращі йдуть найшвидше
Немов спішать кудись
Ті, що хучіш хотіли жити,
Спиняються колись
І спалахом згорають
Не знають, а як ще
Можливо шлях прожити,
Як не яскравим днем.
Вони ідуть найшвидше
Немов спішать туди,
Де небо, щоб вже вище
Продовжити іти.
25.03.08 м.Київ.

таке собі дівча
дівча в чорному
і чомусь кожному кортить придивитись
ану ж бо його знайома

а я собі крокую тінню цих весняних вуличок
оминаючи сонце

так душно мені не було ще з нашого торішнього літа
тоді ти кричав
що тобі потрібна воля
що тобі мене надто
через край
що тобі мене хочеться палко кохати
але ти боїшся кохання
як вогню
чи радше чорних бестій
що так і норовлять перебігти дорогу
а ти ж надто марновірний
і марнотратний

а я тоді сміялась
ну а що ж іще робити(?)
я ж не плачу
зав’язала
і не сміюсь щиро
розучилась
та все ж було образливо
якщо чесно
навіть плакати трішки хотілось
і от ті сльози душили
стискали
і дихати нічим
і жити нічим
і любити нічим
(не плутай з «ніким»
бо ж їх хоч греблю гати
а серце всього-на-всього одне
однісіньке
та й те скалічене)

вдих
видих
вже стало легше

і тепер я просте дівча
дівча в чорному

можна
я ненавидітиму всіх твоїх дівчаток в білому(?)

ДИТЯЧА ІСТОРИЧНА СТРАШИЛКА

Запитав малий у діда, лежачи у ліжку
Та читаючи товсту історичну книжку:
«Розкажи мені дідусю що таке історія
Та чого у тебе все в помаранчі кольорі?»
«Е!» - зітхнув з просоння дід.
«Були скрізь властителі
І історію творили наче небожителі.
Ленін тільки обіцяв, та було не легше,
Був і Сталін, за якого рідних стало менше.
Німець двічі заходив та побив паркани,
А партєйні все купались, мов коти в сметані.
Були й клоуни, які язиком мололи
А останній на кінець видавав приколи.
Так ми того пахана підняли на дибу.
Та яскравим помаранчем зайняли садибу.
Ну іди, онучок, спи, та не чухай «пальця».
Бо присниться Янукович й надає по яйцях…».

14 грудня 2004

Як хочеться втекти або сховатись,
Як вітер десь за обрій понестись,
Як пташка полетіти й не вертатись,
За горизонт, за хмари, хоч кудись.

Не думати, не плакати, не знати,
Набратися терпіння, ласки, сил,
І як мороз на шибці завмирати,
Щоб не палити більше власних крил.

Усі слова з душі в долоню скласти,
Пробачити усім, усім за все.
Зібратись, полетіти, та не впасти,
І заблукавши, віднайти себе.

Як хочеться змінити все незмінне
І нездійсненне втілити в життя,
Але бракує віри і терпіння,
Бо не дано почати все з нуля.

Стараюсь раз, удруге, втретє знову,
Після падінь повинен бути злет,
Бо кожен з нас творець своєї долі,
І тільки нам писати свій сюжет.

Але втекти за обрій не вдається
І як сніжинка падає сльоза…
Чому лише одне життя дається?
Чому нам не почати все з нуля?

На мене сідає
Галактик зруйнованих пил.
Мене роз’їдає
Морів пересохлих сіль.
Осліплює очі
Проміння згаслих світил,
А серед ночі -
Кохання фантомний біль.

Шротом у грудях
Здушений відчаю крик:
В мене Життя
Стріляло з дробовика.
Сльозою стікає
Твій образ із-під повік -
Це рани лікує
Лагідна Часу рука.

...я падаю поряд, торкаюся між
безлісих округлих говерл
і трасу вивчаю, – вустами :) – без лиж,
а потім повторно наверх.
звичайно, не вперше проходжу маршрут
та є ще місця, де не був,
бо хочеться знову на собі відчуть
екстрим, а не що там небудь.
ковтаю востаннє жагучий озон,
відштовхуюсь – палки на бік!-
класично…нема заборонених зон,
є тільки не торканий сніг
і вітер в лице…а трамплін - як тобі?
це ж диво найбільше із див…
люблю я ці гори, й радію, що піп
Іван нашу трасу хрестив…

Схололі руки лід не плавлять
І не беруться до письма,
Дітей не пестять і не бавлять.
Твої ще теплі. Ти сама.
Одна, одна на весь будинок –
Коробку, сповнену людьми.
Мені наснилась, безневинна.
Тримайся. Хто ж, коли не ми?

Себе жалію. Хай намарне,
Не переможе втрат потік.
Я щось продала. Чи це гарно?
Не знаю. О буремний вік!
Мене купляєш за безцінь,
Вкидаючи в вогонь. Для чого?
Даруйте. Краще далечінь:
Безвісне, дике, безпороге.
Без особливого, пробач.
Не пишеться про твої руки.
Якби не вік цей, мій палач,
Все було б кращим, вийшло б друком.

Не побачимось кохана,
Не зустрінемось ми знов,
Ти для мене ще жадана,
В серці ще живе любов.

Тільки зраду не пробачу,
Не пробачу, так і знай,
Хоч страждаю, та не плачу,
Більш на мене не чекай.

Час лікує серця рани -
Пробачай та не кляни,
Йду у вранішні тумани,
Чарівні лишаю сни.

Прощавай моя кохана,
Прощавай та не кляни,
Хоч для мене ти жадана -
Чарівні лишаю сни.

Принесли весну з собою
Тихим ранком журавлі,
Пролетіли над Десною,
В срібних хвилях пропливли.

Пролетіли над ставками,
Закурликали в гаях,
Привіталися з полями
Й зникли в синіх небесах.

Довго, довго над Десною
З неба чулося: "курли" -
Та над срібною водою
Не пливли вже журавлі.

Тільки били в берег хвилі,
В лузі вітер шелестів,
А хмаринки білі-білі
Здоганяли журавлів...

Відчиняйте дверці,
Коли дзвонять щиро.
Відкривайте серце
Для любові й миру.
Посміхніться людям
І скажіть: „Спасибі!”
Серед сірих буднів
Це потішить нині.
Не пройдіть байдуже
Біля тих, хто плаче,
Не радійте дуже,
Бог усіх нас бачить.
Захистіть слабкого,
Він також людина.
Не кляніть нікого,
Бо в любові сила.
Хто ударить в щоку,
Ви підставте іншу.
Бо Господнє око
Бачить все і більше.
Ох, як важко, знаю,
Ворогів любити,
І гіркого чаю,
Ніби з медом, пити.
Але все віддасться
За добро в стократ.
Сильний, хто не здасться
Й не піде назад.
Подзвоніть у двері,
Може хтось відчинить,
Хтось любов почує
І до Вас прилине.
І не будьте винні
Людям ні копійки,
Крім любові в серці,
Крім любові тільки!

За землю сонце закотилось,
Додолу верби похилились.
Ллють злим дощем набухлі хмари
І грають блискавки в пожари.
Повиповзали чорні тіні.
Знов лихо бавиться в країні.
З дубів зриває жовте листя
І розстилає мов намистом.
Мішає їх дозрілі долі
В останній раз даючи волі
Холодний вітер.
Гай шумить
І місяць мов ліхтар горить.
І я іду крізь ту негоду
Шукаючи свою свободу.
Та мрію про яскраве сонце
Що заглядає у віконце.
Зелений гай, і в ранню жницю
Налиту золотом пшеницю.
Але не скоро ніч спаде
І сонце, може, не зійде.

13 вересня 2006

Україно, Україно.
Рідна ненько!
Час вже сплинув
Воювати, захищати,
Брата й недруга вбивати
Схаменися, обтрусися
Скинь всіх ідолів.
Напийся
Тої волі, що в неволі
Тліла, мліла, зароджалась,
Кров`ю пращурів вмивалась.
Від болю, кривд, образ, знущання
Та споконвічного страждання.
Все ради чого?
Щоб сьогодні
Ми голі, босі та голодні
У центрі славної Європи
Всім підставляли свої жопи…
…Сумна картина у сюжеті:
Іде нащадок по планеті.
Поміж зубів пала цигарка,
В руках трясуться пляшка й чарка.
В кишенях бряцають «мобіли»,
А в яйцях черги ждуть дебіли.
Із вуст лунає дика мова -
Клянуть свят матір через слово.
Іде оте заткнувши вуха
Ні Бога ні батьків не слуха.
Нема ні розуму, ні мрій
…О рідна ненька!
Боже мій!...
Як переплутались в макітрі
Старії істини нехитрі.
Всі славлять Бога до порога
Жруть, пьють та пруть чужинців погань.
І кожен день їх голова пуста
Вбиває у собі нащадків та Христа.

27 березня 2008

Чого країно зажурилась?
Ти бачиш як життя змінилось.
Від смутку аж у сльозах очі
Неначе дощ у темні ночі.
І, Бог-зна, що там у душі
Коли в очах ідуть дощі.
Набудували піраміди
Нащадки Трої й Енеїди.
Їх пики хрюмсають в куті.
А діти хліб беруть в смітті.
Немає золота на Лаври
Бо вздовж доріг рясніють ляври.
Обпльована сміттям Земля.
А смерть дорожче за життя.
На Землю боляче дивитись
Та їй нема чого коритись
Від того дійства. Все мине
А час настане - прокляне.
Не бавлять глаз ладді й гармати,
Бо в москалів уже ті лати.
Віддали шаблі та пістолі
Мов плату за шматочок волі.
Повикидали вишиванки
Вдягали старі чужі підранки.
І стоїмо на роздоріжжі,
Мов лисий Дуб у Запоріжжі.

21 березня 2007

Я бачив марево ві сні.
Здалося:
Я на небі божім
Мов те дитя в колисці. Й можу
Все бачити крізь шар віків.
Я тут вродливий і щасливий
Мені все байдуже.
Я вільний!
Зі мною ангели святі
І істина.
Та що мені,
Коли внизу моя країна,
Моя убога Україна
У рабстві, злиднях та ярмі.
Там і по сотні страшних років
Вирують пристрасті жорстокі:
Мов мишеня у зимнім полі
Народе мій шукає волі.
І хоч є церкви та у них
Нема ні правди, ні святих.
Кругом лиш немічні і кволі.
Бушують в кольорах майдани,
Але не падають кайдани.
Майнув в літа козацтва рід.
Все ті ж пани,
Все ті ж царі
Глумляться над моїм народом
Що було до, то є і згодом.
Забуто давній заповіт…

17 листопада 2005

Вбива поезію буденність,
Лякає музу віха літ,
В яких безжальна нескінченність
Старим лекалом кроїть світ.
Як нам у соте обридає
Вподобаний сюжет чи спів,
Так почуття нам притупляє
Рутина монотонних днів.
Їхнє підступне баговиння
Душу засмоктує все більш,
І в час такого помертвіння
Чи ж може народитись вірш?

Ти втомився йти вперед,
Назад дивитися втомився,
Знемігся ти також стоять на місці,
Як лебідь, щука й рак у мудрій казці
Віз з місця зрушити. Умився
Потом, впавши в очерет.

Ноша твОя не легка:
Зробити вибір дуже важко,
Ти в собі розібратися не в силі,
Хоч твОї скроні вже давно, як сиві.
Лягаєш в результаті в ліжко
Ти поранений злегка.

Ледь помітна з рани кров –
Ознака боротьби за щастя.
Життя візок зав»яз в болоті сильно.
Вже вгору видивляєшся ти пильно,
Чекаючи свого причастя,
Долі рану розпоров.

Жовтий колір — це ваш. Фіолетовий — мій.
Холод холоду мовить і дихає в спину.
Біле коло багать. І пручається змій,
що на нитці моїй, що на нитці із глини.

Запах талого дня. Запах яблук зими.
Біле віття крізь сон обліта сухозлоттям.
Спіле сонце вгорі. Дві холодні хурми.
І здається, що все аж кричить відвороттям.

Кожній зраді розрад, ну а каменю — кров.
Буде ніч сливе день, чорнослив — наче слива.
В око. Анна. Анналів віл. Анна... Оков.
Тінь іде у вогонь, що воскреснув зі зливи.

Хмарочос
Загубився
У хмарах.
Щоб торкнутися
Неба
Рукою,
Я пішла
На найвищу
Покрівлю.
Та подумала
Раптом:
Ті люди,
Що колись
Хмарочос
Будували,
Вже торкалися
Неба
Раніше...
Я не перша
Торкаюсь
До неба.
8.04.08

ти жартуєш так мило
і дзвінко
ген відлунюєш як кришталь -
тобі усмішка личить,
жінко,
та й печаль до лиця - на жаль.

веселинки -
пречисті іскринки,
ув очах твоїх,
як в вогні…
закохавсь я сьогодні
в жінку,
що дружиною є мені.

закохавсь,
ніби вперше побачив
і ніколи тебе не чув...
десь глибоко
в темряві наче
запалила нову свічу.

я тебе
не читав ніби книгу,
бо сліпив мене зміст од слів,
та від жартів твоїх
і сміху
врешті решт я таки прозрів.

твої усмішки
ніби сніжинки
чи краплинки святого дощу...
чарівна і усміхмена
ЖІНКО,
будь такою завжди – прошу!

звідкіля ти взялася
така неповторна?
твоє тіло - оаза,
а життя джерело -
поміж стегон заласся -
виграва як валторна
і нуртує щоразу
в потаємності лон.

де покинуть світи,
забуття подолавши,
краплі мрій наших грішних,
мов навиворіт дощ.
днесь здіймуться хрести -
(не на «завтра» – назавжди!)
не у свастиках Крішни -
тисячів Пирогощ.

і правірні плюси
до грудей пригорнуться,
щоб лишити навіки
боголике тавро.
вознеси і спаси
наші помисли лЮдські
і направ сонця ріки
в мрію-сон виногрон

твоє лоно - оаза…
плоті квітка вогнева,
твердь жагучу прорвавши,
досягне твого дна…
звідкіля ти взялася
не питатиму неба,
бо так хочу, щоб завше
збереглась таїна.